домний пес. Та це не заспоко┐ло Роксолану. Мабуть, ║ речi, про якi заборонено думати. Бо подума║ш ти - прийде до цього i хтось iнший. Жорстоке життя навчило ┐┐ нiкому не вiрити. Навiть боговi, хоч до цього привчена була вiд народження. Люди гинуть найчастiше не через слабiсть, не за браком сил, а через надмiрну довiрливiсть. Вона вчинила непростимий грiх, довiривши тi небезпечно-вогнепальнi думки про свою землю навiть самiй собi. I ось розплата! Вони вже перестали бути ┐┐ власнiстю, право на них заявля║ цей зайда. Хотiла все ж виказувати найвищу справедливiсть навiть до такого чоловiка, тому ледь помiтним порухом показала ║внухам, щоб пiдвели князя з колiн i поставили перед нею, як рiвного. Вишневецький витлумачив це як заохочення i став розправлятися й пиндючитися в межах дозволено┐ дужими його стражами свободи, а Роксолана з безнадiйною цiкавiстю, змiшаною зi страхом, розглядала цей загрозливий примiрник людсько┐ породи, який зовнi мiг видаватися мало не досконалим, хоч у душi в нього клубочилася пiтьма майже пекельна. Такими пройдисвiтами наповненi нинi, либонь, усi землi. Коли в них в ще сякi-такi здiбностi, тодi вони можуть прославитися i навiть замахуються на те, щоб зрiвнятися з генiями й титанами, але не пiдiймаючись до ┐хнiх висот, а пiдступно стягуючи генi┐в до сво║┐ нiкчемностi. Де вони беруться, якi матерi ┐х народжують, i чому вона ма║ стати жертвою одного з таких пройдисвiтiв з темною душею? Але нiхто не мав знати, як кипить ┐┐ розум. Спокiйна, ледь усмiхнена, сидiла на пишному тронi, майже ласкаво позирала на Вишневецького, вiд чого той бадьорився бiльше i бiльше, трохи подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську волю в такiй великiй i, наскiльки ┐й вiдомо, непокiрнiй землi. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Днiпро. Мовляв, до всього на свiтi ║ ключ. Треба його тiльки знайти, добрати. Ключ до всi║┐ Укра┐ни - Днiпро. Ним вона витiка║ в широкий свiт, а широкий свiт нинi - це Османська iмперiя. Отож, хто стане на цiй великiй рiцi, той матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в нього яка? Стати на Днiпрi, укрiпитися на низу рiки, вхопити Укра┐ну за горло - i ось так захистити вiд козакiв Крим i Стамбул. Так само спокiйно султанша урвала князiвськi вихваляння i спитала, кого й вiд кого вiн хоче захистити. Вишневецький знов повторив: iмперiю вiд козакiв. Ага, сказала вона, як ┐й тут намагаються довести, Укра┐на напада║ на османцiв i на кримцiв? Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з Укра┐ни. Досi в не┐ було трохи iнше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробу║ вiдкрити ┐й очi. Мовляв, напада║ ┐┐ народ, а не на нього нападають людолови й грабiжники. А як же тодi з отою пiснею? Зажурилась Укра┐на, що нiгде прожити, Гей, витоптала орда кiньми маленькi┐ дiти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, пiд хана погнала. Може, тодi й вона колись малою нападала на орду, а не орда на не┐ в рiдному Рогатинi? Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, вiд яко┐ iншому зацiпило б. Мерщiй кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге колiно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто запальнi висловлювання. Завжди ста║ вiн жертвою сво║┐ натури. Назвав козакiв, а мав на гадцi не цих лицарiв свободи, з якими, власне, й хотiв би послужити великому султановi, а отой людський мотлох, що тру┐ть життя всiм достойним людям. Хiба б вiн i сам не сидiв спокiйно в сво┐х ма║тностях, коли б той мотлох не колотився безупинно i, сказати б, обурливо-злочинно? Роксолана мовби тiльки й ждала цих слiв. Князь ма║ намiр оберiгати вiд мотлоху великого султана? - спитала вона. Але як же може зробити це той, хто не вмiв оберегти самого себе? I коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона втомлено сказала, що вже не хоче знати бiльше, нiж знав вiд нього. Хай князь спокiйно жде в ┐хнiй преславнiй столицi, а вона тим часом звелить написати про нього падишаховi, якому, ║диному, належать тут усi вирiшення. Руки поцiлувати князевi не дала. Сховала руки пiд себе, як то вмiла колись робити валiде Хафса, сiпнувши бровою, показала бостанджiям, щоб вивели цього чоловiка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може, тiльки вдала, що кивнула, а в того хитнувся свiт у очах. Але був занадто впевнений, щоб вiдчути свою поразку й загрозливiсть у поведiнцi султаншi. Загрозливiсть була хiба що в отому велетенському рубiновi, який висiв над троном i нагадував згусток тигрячо┐ кровi. Та й то ще не знати, кому загрожу║ той кривавий камiнь. Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений i сповнений пихи. Не мав сумнiву, що зачарував цю славетну султаншу, перед якою дрижить уся квропа. Ось так кинувся вiд свого короля, порвав з ним, прибув до цi║┐ чужо┐ столицi, став перед владчою жiнкою, приголомшив, знетямив. Тiльки опинившись за другою брамою на величезному яничарському дворi, до вже нiби й не вiдчувалися мури Топкапи, а вцiлiла вiд вiзантiйцiв церква свято┐ Iрини свiтилася таким заспокiйливим рожевим сяйвом, Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися султаншi на нестерпнi умови свого життя в Стамбулi. Йому мали б негайно подарувати розкiшний палац над Босфором, а тим часом вiн, Димитр Корибут князь Вишневецький, нидi║ в пiдчерев'┐ брудного стамбульського ринку. В жахливому караван-сара┐, бiля ворiт якого дрiбнi злодi┐ продають крадене взуття, розпатланi циганки з ранку до вечора викрикують непристойностi, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамiр не втиха║ нi вдень, нi вночi, а довкола ще ж бруд, сморiд, нечистоти. Та ще й нудьга очiкування султанського слова, якого не знати коли й дочека║шся i чи й дiждешся. Все це князь мерщiй викричав у обличчя Гасановi, який мав супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгiй вулицi, але Гасан вислухав те незворушно. - Де звелено, там князя й помiстили,- сказав спокiйно. - Образа ма║стату! - закричав Вишневецький.- Я мав би сказати султаншi, i все б змiнилося, як належиться мо┐й гiдностi. - Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного теж не вернеш,- зауважив Гасан. - Нехай пан довiрений передасть султаншi про мо║ обурення,- домагався князь. - Султанша слуха║ лиш те, що хоче почути,- пояснив йому, майже вiдверто знущаючись, Гасан.Тепер ясновельможному князевi, коли хоче дiждатися султанського слова, треба сидiти смирно там, де сидить, бо тут дуже не люблять, коли чоловiк крутиться, нiби на нього напала овеча хвороба крутець. Князь не довго й витерпiв. Сидiв уже в Стамбулi кiлька мiсяцiв, до того ж в умовах обурливих i принизливих, тепер мав сидiти в умовах не кращих ще стiльки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулеймановi, скiльки йтиме той лист i чи буде на нього вiдповiдь i коли. Вишневецький покрутився ще мiсяць .чи два i звiявся. Гасан прийшов до Роксолани i повiдомив майже радiсно: "Як прибiг сюди князь, так i побiг собi. Як приблудний пес".~ I вона теж зрадiла в душi, нiби позбулася смертельно┐ небезпеки. Думала вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала колись його до Рогатина, а тодi розпачливо зустрiчала, дивуючись, чому вiн не зостався там, не сховався в степах чи лiсах; щоб не знайшла його османська смерть. Тепер був коло не┐, життя й далi мав загрожене кривавим законом Фатiха, а вона без надi┐ сподiвалася, що якось воно станеться так, щоб саме Баязид сiв на султанському тронi i мав би вiн серце таке добре й щедре, що захистив би ┐┐ Укра┐ну, нiкому б не дозволив кривдити. Вона була б валiде при сво║му синовi i пiдказала б йому, а вiн прихилив би вухо уваги. Стане султаном Селiм - вона однаково буде при ньому валiде, але Селiм знiкчемнiлий вiд пиятики й розпусти, вiн не захистить нiкого, ним не покеру║ш, бо вiн мов мертвий. Баязид, тiльки Баязид ма║; стати султаном, прийти й сiсти на Золотий троп! А вiн прийшов не султаном, а з тiлом наймолодшого брата. Попереду прибiг зять Рустем, бився до султаншi, щоб повiдомити про смерть Мустафи, але вона вже й так про це довiдалася, Рустема ж перед очi не пустила. Йшов у похiд садразамом [82], тепер прибiг простим вiзиром? I це пiсля того, як вона десять рокiв захищала його перед султаном? За Рустема пробувала просити Мiхрiмах, але Роксолана була впертою. Лагiдна впертiсть, яко┐ всi боялися бiльше, нiж султанського гнiву. Бо гнiв швидко мина║, а лагiдна зневага може тривати роки й десятилiття. I тодi тебе мовби й нема║. Що принiс ┐й Рустем? Вiсть про смерть Мустафи i про сво║ власне падiння? Вжахнулася тiй смертi, хоч у глибинi душi, може, й ждала ┐┐ вже багато рокiв, сподiваючись на вибавлення сво┐х синiв. Порятувати дiтей сво┐х - для цього жила. Але ж не цiною чийогось життя! Не смертю чужою! А тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з ┐┐ iменем, раз пiдозра впала на Рустема, ┐┐ зятя i улюбленця. Замкнулася в собi, в сво║му власному свiтi, в який нiкого не хотiла впускати, так нiби сподiвалася вiдгородитися вiд безмежних довколишнiх свiтiв, повних горя, страждань i нещасть. I не вiдгородилася. За кiлька мiсяцiв слiдом за Рустемом прибув до Стамбула син Баязид з мертвим Джихангiром. Як же так могло статися? Чому мовчало ┐┐ серце - нi знаку, нi поштовху, нi скрику? Тепер коло не┐ були i Баязид, i Рустем, i Мiхрiмах, нiкого не вiдганяла, нiкого й не впiзнавала. Якийсь з iмамiв (чий вiн - Джихангiрiв, Баязидiв чи котрийсь iз стамбульських?) бурмотiв про вмерлого ┐┐ сина: "Ще до повного розквiту весни молодостi вiтер наперед визначено┐ смертi розвiяв пелюстки буття його високостi шах-заде з трояндового куща його часу". Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченiсть. Усi приреченi. Вона i ┐┐ сини. Мов спалахи на чорних хмарах над Босфором, з'явилися i щезли ┐┐ сини один за одним - Абдуллах, Мехмед, Джихангiр - i не зазолотилося повiтря, i свiт не став барвистiший, як колись здавалося ┐й пiсля кожних народин, тiльки зступався свiт високими стiнами довкола не┐ i гримiв султанським залiзом, яке несло смерть усьому живому. Завжди ║ нещаснi, беззахиснi землi, якi всi приносять у жертву, так само, як i люди. Вона принесена в жертву ще вiд свого народження - i вже нiчим не зарадиш. Слухала Баязида, а сама думала про свою приреченiсть. Сумно усмiхалася, а сама думала про те, що треба вмiти плакати i мати змогу це робити. Несподiвано спитала Баязида: - А де Селiм? - Селiм коло падишаха. Тепер вiн старший. - Старший? - здивувалася вона.- Але ж не для правди й не для iстини? Який його колiр? Тепер настала черга дивуватися Баязидовi: - Колiр? Не розумiю вашо┐ величностi. Вона й сама не розумiла. Коли ┐┐ сини були ще зовсiм малими, вони виспiвували, побачивши в небi над Стамбулом барвисту райдугу: "Али - бана, ║шiль - тарлалара!" - "Червоний колiр-менi, зелений-полям!" А Селiм бiгав i, дратуючи братiв, вигукував: "А менi чорний! А менi чорний!" Уже всiма забулося, а вона пам'ята║. I орли в нього в клiтках були чорнi. Нащо вона випустила ┐х? Чорних орлiв на бiлих лелечок. Iмам бурмотiв молитву: "Цуганля┐, цуганля┐, гоммiлер, iкманля┐". Де кiнча║ться марення й почина║ться дiйснiсть? Баязид щось розповiдав про роздво║ного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангiра, тодi вже й для нього самого. Про що вiн i чого хоче? Щоб вона з'║дналася з синами живими й мертвими навiть у ┐хнiх мареннях? Одному синовi Мустафа роздвоювався в покаламученiй свiдомостi, другому - завдяки його надто гострому розуму. - То де ж той Мустафа? - спитала вона майже роздратовано, хоч нiколи не вмiла до пуття дратуватися. - Той утiк. - А хто вбитий? - Мустафа. - Тодi хто ж утiк? - Виходить, теж Мустафа, але не справжнiй. Двiйник. - Двiйник? А навiщо це? Хто вигадав? . Аж тодi зринуло iм'я валiде Хафси. Зоставалася мудро-пiдступною навiть по смертi. Все передбачила наперед. Ага, наперед визначила. I смерть ┐┐ синiв теж наперед визначила валiде? А для Мустафи вигадала двiйника, щоб заплутати всiх, може, й самого аллаха. Божевiльна думка струснула Роксолану. Знайти двiйника для Баязида i порятувати свого улюбленого сина! Негайно знайти для нього двiйника! Валiде, бач, здогадалася зробити по для Мустафи. Генiальна злочиннiсть. Чом же вона не зумiла? Покликати Гасана i звелiти йому? Пiзно, пiзно! Треба було з дитинства, як для Мустафи. Тепер нiхто не захоче роздiлити свою долю з долею ┐┐ сина. А той другий Мустафа - де вiн? - Де вiн? - перепитала вона вголос. I Баязид зрозумiв, про кого йдеться, вiдповiв майже безжурно: - Вiдпустив його. - Як же ти мiг це зробити? Цей чоловiк ще страшнiший i загрозливiший за справжнього Мустафу. Вiн оволодiв усiм тим, що й Мустафа, але вiн скривджений сво┐м походженням i тепер спробу║ все вiдшкодувати. - Чом же не спробував одразу? - Бо занадто близько був султан з вiйськом. А яничари б одразу вiдчули несправжнього Мустафу. Вiн, мабуть, нiколи до них i не ходив. - Казав, що ходив iнодi, але вони завжди чомусь мовчали. Може, вiдчували, що то не Мустафа, i вперто мовчали. I нiчого страшнiшого за ту мовчанку той чоловiк нiколи не чув. - Тож-бо. Чоловiк той мав розум i тонке чуття. Ще небезпечнiший за справжнього Мустафу. Десь за пiвроку ┐┐ слова ствердилися. Баязид прийшов до матерi блiдий вiд розгубленостi. - Ваша величнiсть, вiн об'явився! - Хто? - Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелi┐. Зда║ться, звiдти родом. Румелiйський беглербег повiдомля║ про заколотникiв у тих мiсцях. - Як же зна║ш, що то самозванець? - Прислав до мене чоловiка. - Де той чоловiк? - Вiдпустив його. - Знов вiдпустив? - То був купець. Нiчого не знав. - На сiм свiтi нема║ таких людей. Чом той самозванець пише тобi? - Дяку║ за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче вiддячити тим самим. Ма║ намiр пiдняти всю iмперiю проти султана, але згоден подiлитися владою зi мною. Собi хоче Румелiю, менi вiдда║ Анатолiю. - Вiддав - ще не маючи? - Ма║ певнiсть, що матиме. Пише так: "Я скажу всьому свiтовi, що я думаю про ┐хнiх богiв, ангелiв, про ┐хню справедливiсть i тугу за свободою в душах людей, позбавлених майбутнього, людей, ║дине багатство яких - ненависть". Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений гострого розуму. - Ти не вiдповiв йому? - Чому б мав вiдповiдати заколотниковi? - Треба подати йому якийсь знак. - Ваша величнiсть! - Слухай мене уважно. Силою цього чоловiка не слiд нехтувати. Я повiдомлю про самозванця падишаха, а ти подай вiсть заколотникам. Знайди спосiб. Згодом, нiкому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми знов до польського короля. Велiла будь-що схилити короля вдарити на орду, поставити сво┐ заслони, може, й коло Очакова та перед Акерманом. Султан далеко, в Румелi┐ колотиться самозванець, величезна iмперiя може не сьогоднi-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода? - А коли король знов зляка║ться, ваша величнiсть? - спитав Гасан. - Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих козакiв, знайди вiдважних людей, але не вертайся до мене з порожнiми руками! I лишилася сама, вже й без вiрного свого Гасана. Вiдтодi душа ┐┐ замерзла. Так нiби вiйнуло на не┐ з аз-Замхарiа, того вiддiлення пекла, де пану║ такий холод, що, коли Випустити бодай краплиночку, все живе на землi загинуло б. Вона овiяна пекельним холодом аз-Замхарiа. Туга обiймала ┐┐ така безнадiйна, що не помогли б навiть найдорожчi на свiтi султанськi лiки - розтертi на порошок коштовнi каменi, за кожен з яких можна купити цiлий багатолюдний город, ┐┐ знерухомлено серце кривавилося вiд болю за синiв. Шалена ┐┐ душа закам'янiла вiд туги. Думала про сво┐х дiтей. Малими прив'язувано ┐х до чорно┐, як нещастя, дощечки. Щоб не дихали занадто жадiбно й не захлинулися повiтрям. А вже обступали ┐х демони смертi, якi ждали, коли захлинуться ┐┐ сини власною кров'ю. Який жах! Усе, що вона цiною свого життя вiдвойовувала у демонiв, ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послiдовнiстю в не┐ перед очима, i не було рятунку. Може, i султан тому так часто втiкав од не┐ в походи, вiдаючи, що нiчим ┐й не поможе? По┐хати - однаково, що вмерти. Вiн умирав для не┐ бiльше i бiльше, але вертався все ж живий, а синiв приносили на ношах смертi. То хто ж панував над ┐┐ життям? Сонце затоплювало безмежний простiр Софi┐, снопи свiтла падали згори, щосили ударяли в червоний килим, i мовби червоний дим здiймався в соборi, все тут клубочiло, рухалося, оберталося, йшло хвилями, вiд яких наморочилося в головi. Роксолана, ховаючись вiд того несамовитого обертання, зайшла за один з чотиригранних велетенських стовпiв, спробувала знайти заспоко║ння в холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом за мармуровi плити, якими обкладений був стовп па всю свою височiнь. Червонястi плити були в якихось химерних вiзерунках. Мов забутi письмена давнини, нiби послання до потомних вiд тих генi┐в, що споруджували цю святиню. Безконечнiсть простору мовби повторювалася в примхливих вiзерунках каменя, що довгi-довгi вiки промовляв до кожно┐ заблукано┐ душi сво┐м барвистим голосом, заплутанiстю, прича║нiстю. А може, це тiльки гра ┐┐ зболено┐ уяви або ж торжество злих сил, якi навiть чисту поверхню мармуру зумiли скаламутити, нiби невидющi очi долi? Блукала по килимах поза стовпами, стривожено розглядала вiзерунки. Зненацька на лiвому стовпi виступила з мармуру вiдразлива машкара. Нiби дельфiйський iдол з гнiвливим, молодим ликом, повним жахливо┐ гордостi i неземно┐ сили. Гамуючи стогiн, який рвався ┐й з грудей, Роксолана вiдхитнулася в сутiнки бiчних нав, пiшла до другого стовпа, але назустрiч ┐й з древнього мармуру вже виступав новий передвiсник пекла - женоподiбний, любострасний, чарiвливий у сво┐й пiдступностi, грiховно-привабливий. Далi, далi вiд спокус! Вона мало не бiгцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима центрально┐ пави, тодi до четвертого, металася зацьковано мiж цими могутнiми стовпами, що тримали на собi найбiльше склепiння в свiтi, i повсюди зустрiчали ┐┐ червонястi потвори дияволiв, на всiх плитах пробивалися крiзь мармур страхiтливi машкари, похмурi й вiдлякуючi. Там сухий костистий чорт з жорстоким поглядом, з бровами, мов ламанi блискавицi, там геть звiряча голова: щось булькате, широкоморде, волохате таке, що ледь стирчать з заросту коротенькi рiжки сатанинськi. Ще далi - справжнiй люцифер з рогатинсько┐ iкони страстей господнiх: з розкрито┐ пащi витикаються бiлi гострi iкла, вогнистi очi пронизують до кiсток. Злий дух, символ всiляко┐ жорстокостi й кривавих злочинiв. Зграйка голоного┐, замурзано┐ дiтлашнi випорску║ з-за одного з стовпiв, оточу║ султаншу, з подивом зупиня║ться, ловить погляд цi║┐ вельможно┐ жiнки, втуплю║ться й собi в мармур. - Що це? Що це? Самi ж вiдповiдають: - Шайтан! Шайтан! Махають руками, смiються, кричать, витанцьовують. Що ┐м шайтани, що ┐м дияволи? Вiд головного входу бiжить ходжа в зеленому широкому одязi, тримаючи черевики в руках, замаху║ться тими черевиками на дiтей: "Геть! Геть!" Дiти ховаються за стовпами, дражнять ходжу звiдти, але вiн натика║ться на султаншу й закляка║ в поклонi. Вiд погляду на ┐┐ султанську величнiсть у слуги божого посковзнулася нога витривалостi й здригнулася рука смiливостi. Роксолана чи й помiтила ходжу. Пiшла просто на нього, i, коли б не усунувся ┐й з дороги, може, так i наступила б на слугу божого. Майже вибiгла в притвор, мерщiй звiдси, до виходу, на вiльне повiтря! Але й у притворi на всю широчiнь зовнiшньо┐ стiни - знов кипiння чортячих машкар, дияволи злобнi, хтивi, чорно-багрянi, зажерливi, як i отi двоногi дияволи, сiм'ятечивi самцi, зарiзяки й кахиперди стамбульськi. Боже, хто ж панував над ┐┐ життям? Коли вискочила з головних дверей, вдарило ┐й у обличчя потоками голубого вiтру, задихнулася вiд безмежностi простору, i сонячний блиск летiв понад свiтом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землi, народiв i стихiй. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свiй звичний усмiх, ступнула па широкi сходи, вкритi килимом, i тiльки тодi побачила внизу коло сходiв, де вже кiнчався килим, на бiлих кам'яних плитах розпластаного, як той ходжа в Софi┐, чоловiка. На чоловiковi був забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловiк суворою збро║ю. Ще кiлька таких самих, так само озбро║них, тримали вiддаля коней з витертими сiдлами, змучених, спiтнiлих. А той, що розпластався коло сходiв, пiднiмав на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими печатями. Фiрман вiд великого султана Сулеймана. ┐┐ величностi султаншi Хасекi вiд повелителя трьох сторiн свiту, захисника вiри, меча правосуддя. Султан заповiдав сво║ повернення. Уклав у Амасi┐ мир з шахом Тахмаспом. Два роки виснажували султан i шах землю i вiйська, цiлий рiк вели переговори, тим часом далi плюндруючи нещасну землю. Султан поступався Схiдною Вiрменi║ю, Схiдною Грузi║ю i всiм Азербайджаном, лишивши собi Захiдну Вiрменiю i пiвденнi городи ┐┐ Ван, Муш, Бiтлiс. У договорi було передбачено, що мiж османськими й кизилбашськими володiннями область города Карса зоставалася безлюдною i в запустiннi, нiби нагадування про цю страхiтливу i безглузду вiйну. Може, султанськi нiшанджi┐ напишуть, що Сулейман плакав, молячись у мечетi пiсля пiдписання миру? Бiльше пiдстав для плачу мали вбитi, але вбитi не плачуть. Тепер султан повертався i за кiлька мiсяцiв мав бути в сво┐й столицi. Слав про це вiсть сво┐й Хуррем i цiлував повiтря, цiлував простiр вiд радостi, наближаючись до не┐. Яке лицемiрство! ЗУСТРIЧ Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як дамата, а вiзира. Був у Стамбулi ║диний з вiзирiв його величностi падишаха, тож мав подбати про належну зустрiч переможного вiйська, вiд чисельностi якого в повiтрi з'явля║ться задушливiсть, землю охоплю║ страх землетрусу, а небо - небезпека плачливого зойку. - Ма║ш нагоду повернути собi султанськi милостi,- шорстко мовила до Рустема.- Влаштуй його величностi зустрiч, яко┐ ще не знав Стамбул. Рустем мовчки схилив голову. Хочеш, гнiдку, жити, ┐ж зелену траву. Перед володарями вiдкривай вуха, а не уста. Два роки сидiв у Стамбулi, як той кiт iз дзвiнком па ши┐ серед мишей. Вiзир без влади, султанський зять без султансько┐ милостi. Багатства, яких нагрiб за час, поки був великим вiзиром, могли втiшати хiба що Мiхрiмах, сам Рустем був до них майже байдужий. Несподiвано згадав сво║ дитинство, далекi гори Боснi┐, бiлий пил на дорогах, шумкi рiки, густi лiси. Дав грошей i послав людей, щоб спорудили в Сара║во велику чаршiю коло Мечетi Хусрев-бега, i мiст через рiчку його дитинства, i караван-сара┐ на шляхах його слави i його минулого. Сам не знав, що то - благочестя чи сподiвання повернутися знов до слави i Влади. В Стамбулi примусив Сiнана поставити джамiю свого iменi, вибравши мiсце коло Золотого Рогу, нижче вiд мечетi самого Сулеймана. Поки Сулейманi║ ще будувалася, поки сама велика султанша забудовувала дiльницю Аврет-базару, джамiя Рустема-пашi вже здiйнялася над кривулястими торговельними вуличками столицi, вражала око небаченою яскравiстю iзнiкських i кютах'┐вських плиток, якими великий Сiнан прикрасив ┐┐ зсередини. Випередив у сво┐х будуваннях самого султана, перекрив султаншу, а все було йому мало, намовив Мiхрiмах, щоб i вона покликала Сiнана й звелiла будувати джамiю ┐┐ iменi коло Едiрне-капу, i ┐┐ мечеть була споруджена швидше за мечеть само┐ Хасекi, хоч, щоправда, так само невеличка, з одним мiнаретом, власне, й не мечеть, а мовби месджiд, нi мати, нi донька, зда║ться, не змагалися в благочестi, вiдкупалися вiд суворого аллаха незначною подачкою, як на султанськi розкошi, просто мiзерi║ю. Але хiба пожертвування мали вимiрюватися кiлькiстю? Це тiльки люди, якi мали нечисте сумлiння, намагалися задобрити бога сво║ю щедрiстю, i виходило так, що Рустем теж попав в ┐хн║ число, хоч i не знав, що таке сумлiння. Зате знав, що таке неласка султаншi, його велико┐ матерi, i тепер мав би зрадiти, отримавши можливiсть заслужити прощення. Коли несеш мед, облизуй собi пальцi. Вiн кинувся по Стамбулу. Оточений вiрними чаушами, об'┐здив усi дiльницi, метався по столицi вдень i вночi, придивлявся, чим i як вона живе, вперто думав, чим мiг би здивувати й вразити самого султана, чоловiка, який побачив пiвсвiту й заволодiв тi║ю половиною свiту, володаря, що тримав у руцi всi багатства й дива земнi. Здивувати Стамбулом, цим безладним велетенським мiстом, цими тисячними натовпами, де нема║ жодного свiтлого ума, жодно┐ добро┐ душi, тiльки тисячнi орди дармо┐дiв, гультя┐в, якi все запаскуджують, перетоптують, запльовують? З собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та що далi ┐здив вулицями й провулками столицi Рустем-паша, то пильнiше придивлявся вiн до Стамбула незнаного, схованого вiд невта║мничених, поглинутого сво┐ми щоденними клопотами, тяжкою мозольною працею. Що, коли вiн покаже султановi цей Стамбул? Чого чоловiк не зна║, того не любить. Султан знав молитви iмамiв на повiтання, пострiли гармат iз стамбульських мурiв, барабани й зурни, залiзну ходу свого вiйська. Але чи бачив вiн коли-небудь увесь Стамбул перед собою? Та й увесь свiт - чи бачив коли i чи ма║ уявлення про справжнiй Стамбул? I того серпневого дня, коли султан, переправившись з анатолiйського берега Босфору, в пишнотi й грюкотi барабанiв про┐хав крiзь ворота Топкапу, коли ревнули йому назустрiч з мурiв Стамбула гармати, коли по обставлених з обох бокiв тiсними шерегами звiролютих яничарiв крутих вуличках пiднявся на сво║му чорному конi не до садiв Топкапи, де вiн волiв би знайти спочинок пiсля виснажливого, найтривалiшого свого походу, а до Софi┐, де був зустрiнутий самою султаншею з сипом Баязидом i з вельможами, а тодi далi до Iподрому, де ждала його вiдкрита навсiбiч золота альтана, встелена килимами,- ось цього серпневого дня й вiдбулося те, що мало або ж прославити Рустема-пашу на вiки, або ж назавжди засипати порохом забуття. Сулейман, якого пiсля цього походу названо Мухтешем, себто Пишним, попри всю свою пишноту i сво║ могуття, не мiг почуватися вiльним, ступивши в свою столицю, навпаки,став мовби полоненим Стамбула, рабом тих високих умовностей, задля яких жив, якi невтомно вигадував протягом усього свого володарювання. Тому мав покiрливо зсiдати з коня i разом з султаншею в супроводi великого вiзира Ахмеда-пашi i великого муфтiя Абу-сууда, з синами Селiмом i Баязидом пройти до золото┐ альтани, де його з Хасекi зустрiли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодiв i солодощiв, тодi як придворнi поети, перекрикуючи один одного, читали привiтальнi касиди на честь падишаха i його переможного вiйська, а iмами завивали в молитовному екстазi, прославляючи вершителя божо┐ волi на землi, посланця справедливостi й порядку. Сулейман був старий i втомлений. Роксолана - змучена смертями синiв сво┐х i страшним вiдчуттям повiльного вмирання власного. Вони зустрiлися ще коло Софi┐ - вiн па султанськiм конi, вона - в роззолоченiй бiлiй султанськiй каретi, i так по┐хали поряд до Ат-Мейдану, до поставлено┐ там Рустемом золото┐ альтани, мов дво║ чужих байдужих людей, безмежно далеких одне одному, мало не ворожих. Сiли в альтанi, серед золота, килимiв, розкошi, сiли поряд, глянули одне одному в очi, i в очах ┐хнiх не було жаги, вперше за ┐хн║ спiльне життя не було. У султана очi вилинялi i байдужi, в султаншi - стражденно-мученицькi. Як прекрасно, що людинi посланий дар любовi, але чому вiн отру║ний лжею? Душа Роксоланина, може, ще й була близька душi цього всемогутнього чоловiка, що сидiв коло не┐, але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненнi його з походiв при зустрiчах вона цiлувала йому руку вiд вдячностi за все, що вiн зробив для не┐, цiлувала й тепер, легко схиляючись до закостенiлого вiд старощiв i ма║статичностi Сулеймана, i зненацька вiдчула, що рука султанова холодна, як лiд. Чи завжди були в нього такi холоднi руки? Тодi чому ж вона не помiчала? Може, це й не близький ┐й чоловiк, не батько ┐┐ синiв, а найлютiший ┐┐ ворог? Холоднорукий. Пiдвела очi на Сулеймана. Сидiв непорушний i закам'янiлий. В носi, у вухах пучки сивого волосся, посивiлi брови, нiс загострився, мов османський меч. Меч справедливостi й порядку. Невтомно йшов у походи проти християнського свiту, проти болгар, сербiв, угорцiв, молдаван, вважаючи, що ма║ справу в людьми злочинними, з фiлософi║ю нiкчемною, з державнiстю пiдривною i мораллю мерзенною. Мiрявся очистити свiт деспотизмом. Тiльки сильний вiтер змiта║ все смiття. I не вiн перший. Колись так .само заповiдали всезагальне очищення безстрашно молодий Iскандер, та║мничо-похмурий Чiнгiсхан, кривавий Тiмур, слiдом за ними османськi султани, iмперагор Карл. Щоправда, Карл, вичерпаний тривалою боротьбою, поступився престолом сво║му синовi Фiлiппу, а сам пiшов у монастир. Чи мiг би так вчинити Сулейман? Султан, мовби вiдчувши терзання Роксоланино┐ душi, зворухнувся, намагаючись виказати ласкавiсть до султаншi, повторив слова iз свого останнього листа до не┐: - Я цiлую повiтря довкола тебе, Хуррем! Молодий поет Баки, пробившись крiзь щiльну стiну вiршописцiв увiнчаних i шанованих, викрикував вiтальну касиду на честь Сулеймана: Промiння сонячне з небес встелило свiт шовками, Весну проголосивши, немов свого султана. Сулейман, нiби змагаючись з пишнослiв'ям Баки, промовляв до Роксолани: - Нарештi з'║дна║мося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усiм, що я покинув свого в тобi i взяв з собою твого, о моя ║дина любов!.. пй хотiлося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про не┐. Я вмiю любити, i я це довела. А ви?.." Але сказала iнше: - Ваш вiзир Рустем приготував вам зустрiч, мiй падишаху. Стамбул хоче показати сво║му великому султановi все, що вiн робить, чим живе пiд вашою благословенною владою. Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вiтати, знов закляк у сво┐й золотiй непорушностi, вилиняло став дивитися на безконечнi людськi потоки, що обтiкали зусiбiч золоту альтану, зминаючи навiть султанських охоронцiв, наближаючись до падишаха на вiдстань небажану й загрозливу. Рустема нiхто не бачив, нiхто не знав, де вiн, але в усьому вiдчувалася його рука, султанський зять невидимо спрямовував усi цi могутнi потоки, якi йшли десь уздовж акведука Валента, повз мечетi Шах-заде i Баязида, вулицею Яничарiв i вулицею Дивану, проходили по Ат-Мейдану i зникали у вузьких спадистих вуличках, що вели до Золотого Рогу. Понад тисячу стамбульських цехiв i гiльдiй iшли повз свого султана, намагаючись показати все, що вони вмiють робити, прагнучи перевершити один одного вбранням, вигадкою, чисельнiстю, зухвалiстю. Всi цехи й гiльдi┐ iшли пiшки або ж ┐х везли на просторих платформах, де вони розташувалися iз сво┐м знаряддям i з великим галасом виконували свою роботу. Теслi ставили дерев'янi будинки. Будiвельники викладали кам'янi стiни. Дроворуби тягли цiлi дерева. Пилярi пиляли ┐х. Малярi розводили вапно й вибiлювали собi лиця. Майстри iграшок з Еюба показували тисячi цяцьок для дiтей. У ┐хнiй процесi┐ безлiч бородатих чоловiкiв були одягненi то як дiти, то як няньки. Бородатi дiти плакали, вимагаючи iграшок, або ж забавлялися свищиками. Грецькi кушнiри утворили окрему процесiю. Вони були одягненi в хутрянi шапки, у ведмежi хутра й хутрянi штани. Iншi вкрилися шкурами левiв, леопардiв, вовкiв, мали на головах соболевi ковпаки. Деякi одяглися мов дикуни i мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело по шiсть-сiм .чоловiк. Iншi зображали дивних iстот, у яких замiсть рук були йоги i навпаки. Пекарi проходили, випiкаючи хлiб i кидаючи в натовп невеличкi "перепiчки. Вони наготували величезнi корова┐ завбiльшки з куполи, мечетей, обсипали ┐х зверху кунжутовим насiнням i солодким кропом. Цi корова┐ тягли на возах, запряжених буйволами. Б жоднiй печi не вмiщалися такi корова┐, i ┐х пекли десь у великих ямах, викопаних для цi║┐ нагоди. Верх корова┐в покривали вугiллям, а з чотирьох бокiв розводили повiльний вогонь. Усi цi гiльдi┐ проходили перед альтаною султана, показуючи ,тисячi хитромудрих винаходiв, якi незмога описати. За ними йшли ┐хнi шейхи iз слугами, що грали турецькi мелодi┐. Били барабани, мекали зурни, свистiли флейти, дзвенiли сази, вимотував кишки тягучий марш Санжара. Крики i зойки, безконечнi потоки одурiлого вiд стиску й жароти люду, лайка погоничiв, сморiд тварин, конi, воли, буйволи, верблюди, вiслюки, мули, бруд, поквап, озвiрiння. Вiрнi яничари i особиста охорона султана насилу справлялися з натовпами, намагаючись не пiдпускати близько до падишаха цього ошалiлого люду, який вiд палко┐ любовi мiг задушити свого повелителя. Роксолана з вiдразою дивилася на тих, хто щiльно оточував ┐хню альтану, на одурiлих вiд спеки й вiд пишного вбрання султанських наближених. Обличчя вiзирiв, вельмож, iмамiв мали на собi неприхований вiдбиток угодництва перед султаном i звiрячостi до всiх, хто нижче. Тупа звiрячiсть i собачий блиск покiрливостi в очах водночас. Як це могло по║днуватися в тих самих людях i ким по║днувалося? Невже все султаном, невже вiн винен був у всьому довкруж, а не тiльки в нещастях пригноблених народiв i в ┐┐ власних нещастях? Тим часом помiж стамбульських цехiв, якi ще тiльки наближалися десь до Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити перед султаном. Не мiг навести ладу навiть Рустем iз сво┐ми людьми, посланцi вiд гiльдiй пробилися до самого султана, стамбульськi м'ясники хотiли йти поперед капiтанiв Середземного моря, а тi домагалися першого мiсця для себе. Султан спитав Роксолану, як би вирiшила вона. - Не надавайте переваги м'ясникам, ваша величнiсть,- сказала вона.Пускайте першим будь-кого, тiльки не м'ясникiв. Султан милостиво змахнув рукою в бiк посланцiв од морякiв, промовивши поважно: - Справдi, вони постачають столицi харчi, i ┐хнiй покровитель - Нух. Це поважна гiльдiя людей, якi борються проти невiрних i обiзнанi з багатьма науками. Капiтани каравел, галеонiв i iнших суден, давши потрiйний салют коло палацового мису, де висадився перед тим сам Сулейман, витягли на берег сотнi маленьких суден i човнiв, вигукуючи: "Ая Мола!" Хлопчики, одягненi в золото, слугували хазя┐нам суден i розносили напо┐. Музиканти грали зусiбiч. Щогли й весла були прикрашенi перлами й коштовностями. Паруси зробили з дорого┐ тканини й гаптованого муслiну. А на верху кожно┐ щогли сидiло дво║ хлопчикiв, якi насвистували мелодi┐ Сiлiстрi┐, Наблизившись до султансько┐ альтани, капiтани зустрiли кiлька кораблiв "невiрних" i вступили з ними в бiй. Вiд пострiлiв гармат дим заволiкав небо й усе довкола. Нарештi мусульмани перемогли. Вони вдерлися на кораблi "невiрних", захопили здобич - прекрасних франкських хлопчикiв - i повели ┐х вiд бородатих гяурiв, яких закували в ланцюги. Тодi спустили прапори з хрестами на суднах "невiрних" i потягли захопленi кораблi за кормою сво┐х власних. Мехмед Соколлу, великий вiзир шах-заде Селiма, голосно, щоб почув його султан, вигукнув: - Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всi сво┐ кораблi робити з золота й дiамантiв, а паруси на них - з парчi й атласу! Великий вiзир Ахмед-паша недобрим оком позирнув на свого колишнього товариша, осудливо заворушилися вельможi, невдо-воленi цим вискочкою i водночас заздрячи його нахабству. Зате султан милостиво кивнув винахiдливому Соколлу i знов вiдтрутив м'ясникiв, якi просилися пройти перед ним, надавши перевагу купцям з кгиту, що показали в сво┐й процесi┐ золото й коштовнi каменi, чорних рабiв i чорне дерево, слонову кiстку й дивнi плоди, провели велетенських слонiв у дорогих попонах, везли в дерев'янiй клiтцi двох страхiтливих бегемотiв, тягли довжелезнi шкури, зiдранi з крокодилiв. Нарештi опинилися на Ат-Мейданi м'ясники. Вони пройшли поперед рiзникiв i дрiбних ║врейських торговцiв м'ясом. М'ясни-ки-касаби майже всi були яничарами. На платформах, якi тягнули воли, вибудуванi були крамницi, прикрашенi квiтами, повнi туш жирних овець. Касаби пофарбували м'ясо шафраном i позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили на терезах жовтого кольору, вигукували: "Вiзьмiть одну окку за одну аспру! Це прекрасне м'ясо!" За м'ясниками йшли тi, що виготовляють солодощi. Вони прикрасили сво┐ крамнички, встановленi на ношах, безлiччю таких речей, вiд самого погляду на якi текла слина не тiльки у малечi, а й у дорослих. Вони обкурювали роззяв ароматом амбри й показували цiлi дерева, зробленi з цукру, з солодощами, якi прикрашали гiлля. Слiдом iшли султанськi хельведжi й шербетчi, а за ними ┐хнi пiдмайстри, виграючи на зурнах i сазах. Люд iшов i йшов, процесi┐ обтiкали султанську альтану, як звированi води, десь поза натовпами, в надрах велетенського мiста, вже займалися пожежi, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу лiт свого iснування великий город зрушений був з мiсця, вийшов з берегiв, мов свавiльна весняна рiка, погрожував затопити все довкола. I де могла знайтися сила, що вгамувала б його розклекотанi води? Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзi, хоч би як високо вiн був вознесений над натовпами, п'ятсот могильникiв з Еюба пройшли повз султанську альтану iз сво┐ми лопатами й мотиками в руках, допитуючись у вельмож, де копати для них могили. Це було нiби похмуре попередження для багатьох. Могильники вважали сво┐м покровителем Ка┐на, Адамового сина, який убив свого брата Авеля через дiвчину. Вiн поховав Авеля на горi Арарат, на тiм мiсцi, де стояла Адамова кухня. Вiдтодi Ка┐н став покровителем усiх, хто пролива║ кров i копа║ могили, а також усiх ревнивцiв. Навiть божевiльних вивели показати султановi. Триста хранителiв божевiлень проходили в цiй процесi┐. Вони вели кiлькасот шаленцiв у золотих i срiбних ланцюгах. Деякi сторожi несли пляшки, з яких по┐ли лiками божевiльних, i штурляли ┐х, щоб навести лад. Деякi з божевiльних iшли голi. Вони кричали, реготали, лаялися, нападали на охоронцiв, наводили страх на глядачiв. Корпорацiя стамбульських жебракiв, яка налiчувала понад сiм тисяч чоловiк, пройшла на чолi з сво┐м шейхом. Натовп дивовижних постатей, у смердючому вовняному одязi, в тюрбанах з пальмового листя, вигукував: "О милосердний!" Серед них були слiпi, кривi, безрукi, безногi, деякi босi або голi, деякi верхи на вiслюках. Вони несли свого шейха на золотому тронi, мов султана, i вигукували: "Аллах! Аллах! Амiнь!" Крик iз семи тисяч горлянок здiймався до самого неба. Коло альтани вони проголосили молитву за здоров'я падишаха i отримали багату милостиню. Сморiд вiд них бив такою густою хмарою, що не помагали нiякi бальзами, розбризкуванi довкола султана й султаншi, i Сулейман уперше за весь день мовби зблiд, але того не помiтив нiхто, крiм Роксолани. А тим часом повз султанську альтану йшли злодi┐ й грабiжники з великих дорiг, ошуканцi й пройдисвiти, за ними - стамбульськi блазнi й фiглярi, якi випили сiмдесят чаш житт║во┐ отрути i негiдно┐ поведiнки. Остання гiльдiя складалася з власникiв закладiв розпусти i пиятики, яких налiчувалося в столицi понад тисячу. Вони не наважувалися показати повелителевi правовiрних, як виготовля║ться вино, але показували, як воно п'║ться. Хазя┐ни таверн з Бейоглу були одягненi в лати. Хлопчики, служки таверен, усi безсоромнi п'яницi, йшли, виспiвуюча гультяйських пiсень. Рустем перестарався. Чи слiд втомлювати великого султана таким неподобством? Навiть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана мало не винувато. Султан сидiв закам'янiло, i блiдiсть на його завжди смаглявом