в, у якi заглиблювався султан. Непотрiбнi люди мають бути знищенi. Коли при цьому загине якесь число во┐нiв - така воля аллаха. Хто загинув - теж не потрiбен. Бо коли вмирають навiть сини падишаха, то чому не мають вмирати простi люди, якi заповнюють такi манливi для нього простори. Найпорожнiший, на перший погляд, простiр завжди виявля║ться заповненим, i доводиться його завойовувати, платячи кров'ю во┐нiв i власним терпiнням. Колись вiн вiрив, що простiр вимага║ терплячостi й терпiння ще бiльшого, нiж вимага║ час. Бо час дола║ться сам собою, вiн тече, як рiка, обтiка║ тебе, мов вода камiнь, без уваги на тебе, а простiр можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи. Але тепер, коли старий Сулейман зрозумiв нарештi, що йому потрiбен тiльки час, то побачив, що здобути його вже пiде не зможе: нi завою║, нi купить, нi вiднiме, нi вкраде. З цим гiрким усвiдоленням безсилля повернеться. вiн через три роки до Стамбула, щоб уже бiльше не вирушати в походи до смертi сво║┐ улюблено┐ Хасекi, а коли нарештi вирушить, то у власну смерть. БАЯЗИД Один ┐хав по землi, другий плив над землею в океанi холодного бурштинового свiтла, i днi; стелилася перед ними, мов безберега, хистка пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними пасмами гiр, а то несподiвано оздоблена зеленими оазами мiст, оточених садами, в дзюркотiннi й райському хлюпостаннi пречистих джерельних вод. Так нiби справдi здiйснювалася обiтниця про те, що праведнi будуть введенi в сади, де течуть рiки, де вiчний затiнок, чистi гурi┐ i благосклоннiсть господа. Тодi той, хто ┐хав по землi, давав знак утомленим носiям, вони спускали на землю тяжкi бiлi ношi, вкритi бiлим килимом i коштовними перлистими шалями, i на кiлька днiв наставав спочинок для живих i для мертвого. Баязид перепроваджував до Стамбула тiло вмерлого Джихангiра. Султан велiв одвезти. Баязид вирiшив нести на руках. Бiльше шани до небiжчика i повiльнiше просування до мiсця вiчного братового вспоко║ння. В столицi ┐хня мати, вона жде всiх синiв живими, отож з мертвим до матерi треба йти якомога повiльнiше. Якби й не дiйти туди нiколи, Баязид охоче пристав би й на це. Несли бiлi ношi з тiлом Джихангiра тяжко й повiльно, часто змiнювали носi┐в, прикликаючи ┐х з людських поселень, якi були на ┐хньому шляху, iз стоянок юрюкiв, беручи людей на помiч навiть з купецьких караванiв, бо ж умер син великого султана Сулеймана. Днi, тижнi, мiсяцi. Повiльне просування, тривалi зупинки, вiдпочинок для людей i коней, лови в горах, небезпечнi виправи на ведмедiв i пантер, дика гонитва за оленями i газелями. В такi днi Баязид забував про тiло Джихангiра, зоставлене десь у ханi або в караван-сара┐, вглиблювався iз сво┐м супроводом у дикi гори або й розлеглi рiвнини далi й далi, тiльки кiнська грива серед очима, гостро нашорошенi кiнськi вуха, стукiт копит - туп-туп-туп - далi, далi, пил дорiг, холод i спека, вiтер i дощ, кiнський пiт i пiт людський, мiцний запах молодих немитих тiл, млость вiд свiжо┐ кровi вбитих звiрiв, насолода вiд убивання, смакування смертями тварин, бо ж ти сам зоставався безсмертний, поки володiв життям i смертю цих дорiг. Занурювався в розбурхане море анатолiйських племен кочовикiв-юрюкiв, дивуючись ┐хнiй численностi й рiзноманiтностi,, од яко┐ рябiло в очах. Калач, кангли, кай┐, баят, алка║влi, язир, дудурга, афшар, кизик, бейдiлi, каргин, байiндир, печенiг, чавун-дур, бюгдюз, каник, ще далi - тава, чапнi, салор, кара║влi - безземельнi, бездомнi люди, яким заборонялося зупинятися довше, як на три днi, займати ущелини й гiрськi проходи, ┐здити верхи, оперiзуватися мечем, мати вогнепальну зброю, ┐х переслiдували, примушували працювати в рудниках, на спорудженнi святинь Стамбула й Едiрне, на будуваннi й лагодженнi укрiплень. Юрюк завжди вважався дармовою робочою силою, його навiть не годували, бо повинен був брати власних харчiв на пiвроку, лиш iнодi видiляли ┐м по двi перепiчки на день. Непокiрних убивали, великий муфтiй давав фетви, якi дозволяли вбивства юрюкiв так само, як i невiрних, не вважалося богоугодним дiлом на цiм i на тiм свiтi. Вождiв збунтованих племен засилали на острови, де вони вмирали вiд туги за вiльними степами, верблюдами, кiньми, вiвцями. Вiчно голоднi, юрюки охоче йшли з султаном па пiдбiй свiту, бо перед смертю хоч на┐далися. Тодi знов певерталися в сво┐ кам'янi пустелi, iнодi несучи в шкiряних хурджинах награбоване золото, частiше з порожнiми руками, i знов перемiрювали безконечнi шляхи, ковтаючи бiлий пил дорiг, який стояв над ними вже цiлi тисячолiття. Вони вийшли з бiлих пустель, яких нiколи не могли забути, i смерть для них назавжди залишилася бiлою, як далекi пустелi ┐хнього минулого. Була смерть на бiлих дорогах, мов отi сумнi ношi з останками шах-заде Джихангiра, якi з мовчазною шанобою передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем'я - iншому. Стародавнi вiвчарнi, рештки кам'яних загонiв, колючi чагарi, корiння спечених сонцем трав, розтрiскане камiння - i над усiм вiтри, що не втихають тут, мабуть вiд дня сотворiння свiту. Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотiв поглянути на житло юрюка i осiлого селянина. Знiженi, майже зжiноченi стамбульськi сановники, якi супроводжували шах-заде, запобiгливо сповнюючи всi його забаганки, гидливо зупинялися перед брудними купами з саману, не наважувалися навiть зазирнути в отвiр, звiдки бив гострий запах тварин або ж смердючий кiзяковий дим. Бризкали бальзамами, вiдвертали носи, невдоволено перешiптувалися. А Баязид не лякався нiчого, поринав у пiтьму цього первiсного житла, слухав гостинне вiтання господаря, мова якого, здавалося, не мала нiчого спiльного з стамбульською, зберiгала ще первiсну свою незайманiсть i грубiсть, при якiй слова наштовхуються одне на одне, мов камiння в гiрському потоцi, не втратила ще сво║┐ жорстоко┐ повiльностi, яка так пасувала до цих мiцних кiстлявих людей, незграбних, неоковирних, але надiйних, як ┐хнiй примiтивний побут. Тут не було нiчого зайвого. Халупа з саману. Внизу - люди i кози, вгорi - комiрчина для припасiв. Два отвори. Один слугу║ дверима, другий - вiкном. Вогнище посерединi, дим може виходити в будь-який отвiр, може лишатися всерединi - так теплiше. На землянiй долiвцi солом'яна мата, пiд стiною на дерев'янiм полу вовнянi матраци i ватянi ковдри, нефарбована дерев'яна скриня, кiлька мiдних посудин, кам'яний кухоль для води - ось i весь набуток. А що треба людинi? Пiдтримувати вогонь у вогнищi, мати воду й нiчлiг, затишок i прихисток, о аллах! Кладовища поряд, ┐х видко вiд кожно┐ халупи,- мов нагадування про неминучiсть. Каменi, поставленi в головах i в ногах небiжчикiв, стерлися вiд негоди - це чи свiдчення марноти марнот, чи байдужiсть перед долею, чи великий спокiй життя, яке вивiряв i вимiрю║ свою силу ║диною мiрою - смертю? Смуток тут почина║ться вiд дня народження. Може, тому так багато чорного в одязi, i лиш червоне, мов удари кровi, пробива║ться крiзь суцiльну чорноту i цвiте вiчним цвiтом життя й нескореностi. Ритм життя визнача║ться тут змiнами пiр року, погодою, стихiями, вiдлiк часу ведеться вiд одно┐ подi┐ до друго┐: лавина, розлив рiки, загибель скота, укус змi┐, напад грабiжникiв i вiйна, вiйна, вiйна. На сонце тут не дивляться, бо воно заслiплю║, пече, палить, зате люблять мiсяць i його срiблисте прохолодне сяйво, живуть пiд ним, зiтхають, складають пiснi, моляться. Як мало треба людинi, щоб жити, i як безмежно багато треба для цiлого життя! Живуть тут пiд мiсяцем i вiтром, серед овець, самотностi й нужди тако┐, перед якою безсила людська уява. У сво┐х безладних мандрах i метушнявi Баязид натрапляв i на стiйбища юрюкiв. Йому назустрiч ви┐здили старiйшини племен - iхтiяри, вклонялися, пiдносили чашi з верблюдячим молоком. I кожне плем'я мало свiй одяг, свою мову, навiть чашi неоднаковi - то дерев'янi, то з коштовного металу, то череп'янi, то видовбанi з каменя. Дивно, як могли Османи об'║днати всiх цих людей, усi цi землi, звича┐ й звички? Баязид ще мiг зрозумiти силу меча, яким завойовують землi. Але що втриму║ ┐х, яка сила? кднiсть, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють iмами? Але ж хiба можна ║днiсть плутати з одноманiтнiстю, на яку людська природа нiколи не пристане? Коли й було тут щось справдi однакове, то це убогiсть i нужда. I житла юрюкiв, зда║ться, схожi були саме завдяки ┐хнiй убогостi. Три стовпи, на них натягнуто рiдку чорну попону з козячо┐ шерстi. Тканина сяга║ землi тiльки з двох сторiн - з пiвдня й заходу. З пiвночi й сходу, замiсть стiн, невисока загорожа з циновок, покрiвля пiднята й вiдтягнута довгими вiрьовками, закрiпленими вiддаля за камiння. Циновками встелено й долiвку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глинянi глеки для води, мiдний таганок, коло входу попони, збруя для вiслюкiв або верблюдiв, за наметом купка сухого верблюдячого кiзяка для палива. I так усе життя, столiття, тисячi рокiв, усю iсторiю! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити. Найдивнiше для Баязида було, що люди цi не зачерствiли душею, не мали злоби, вiдзначалися добродушнiстю, вражали до слiз сво║ю гостиннiстю, а на┐внiстю перевищували, мабуть, i дiтей. Самi ж i смiялися над сво║ю на┐внiстю, переповiдаючи султанському синовi химернi пригоди кочовикiв. Як iшли два юрюки, а назустрiч вельможа з самого Стамбула. Вклонився ┐м - i по┐хав собi. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився менi, той - менi. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефендi? Той каже: забув. Тодi кинулися до кадi. Суддя вислухав ┐х, подумав, сказав: хто з вас дурнiший, тому й уклонився. Або йшли якось два юрюки i знайшли кавун. Стали думати, що воно таке. Вирiшили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об дерево, за яким сидiв за║ць, i розбився. За║ць вiд страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тiм яйцi за║ць, то самi б його розбили!" Баязидовi показали колодязь, з якого Ходжа Насреддiн витягав мiсяць i, не витягнувши, заповiдав вичерпувати воду, поки у вiдрi в когось все ж опиниться небесне свiтило. Так юрюки й досi черпають звiдти воду для сво┐х овець та верблюдiв. Нiчого не здобуваючи, крiм найпростiших засобiв для пiдтримання життя, юрюки водночас i не розгублювали нiчого з того, що мали, жили мiцною пам'яттю, передавали з поколiння в поколiння тяжко здобутий досвiд, призбирували по крихтi мудрiсть, якою пишалися не менше, нiж сво║ю волею. Iхтiяри племенi кара║влi - чорнодомних, мабуть, найбiднiшого з бачених Баязидом, погладжуючи сивi бороди, розповiдали шах-заде про юрюка, який перевершив усiх вельмож Стамбула. Зiбрав, мовляв, ┐х султан i загадав загадку: в двадцять - тигр, у тридцять - лев, у сiмдесят - корова, у вiсiмдесят - курка, а в дев'яносто - яйце. Нiхто не мiг вiдгадати. А юрюк з-пiд Конь┐, почувши про султанську загадку, при┐хав до Стамбула, з'явився в палац до падишаха i пояснив, що його величнiсть султан, зображаючи перебiг людського життя, натяка║ на сво┐ старощi. Султан обiйняв юрюка i зробив його великим вiзиром. Баязид не без зата║но┐ думки переповiв iхтiярам хадiс пророка. Спитав пророк правовiрних ось так, як спитав би вiн ┐х: як ви будете вести себе тодi, коли емiр буде як лев, суддя як облiз-лий вовк, купець як гарчливий пес, а правовiрний мiж ними як налякана вiвця в отарi, що не знаходить собi нiде притулку? Що ма║ робити вiвця мiж левом, вовком i псом? Iхтiяри мовчали. Тодi прикликали бiдного чабана, сказали йому про Баязида i спитали, що б вiн мiг повiдати султанському синовi. У чабана не було з собою нiякого майна, опрiч герлиги. Вiн притиснув ┐┐ до грудей i заспiвав: "Ох герлиго, герлиго, сумно нам з тобою. Сорок трав i квiтiв зiрвав я по горах, я шукав медоноснi квiти, на якi сiдають бджоли, я шукав трави, з яких Лукман [76] Хекiм виготовляв цiлющi лiки. Я хотiв тебе, овечко, нагодувати, як невiсту, я так трудився - а що заробив? Не овець, а вошей". Тодi iхтiяри спитали шах-заде, чи вiдомо йому, що османцi вважають найгiршим мiж людьми, плодами й тваринами. Юрюк, ярiк i каз, тобто кочовика, сливу й гусака. Баязид посмiявся й сказав, що саме про це вiн i веде мову. Хiба правда на цiм свiтi неминуче ма║ злидувати? Навiть верблюд смердить i реве, коли його довго не годують i не поять. Iхтiяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справдi не схожий на всiх тих, хто будь-коли забивався у цi забутi аллахом землi з пишного Стамбула. Вiн не прагне, щоб його боялися й ненавидiли, вiн хоче, щоб його любили. Але вiн син володаря i сам колись може стати володарем, отож добре зна║, що верблюда, коли вiн реве або не слуха║ться, б'ють завжди по ши┐, бо то мiсце найвразливiше. А бiднякiв, коли вони збунтуються, б'ють по головi. Хiба не приходили до бiдних юрюкiв святi люди, кожен з яких об'являв, що вiн пророк Махдi, цар, який ховався i тепер поверта║ться? ┐хнi iмена збереженi в пам'ятi простого люду назавжди. Нур Алi, шейх Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велi-Халiфе, Календер-шах, Шюглюноглу Коджа. Багато ┐х було, а де вони? Повiшенi в Сiвасi, в Токатi, в Конь┐ i Кайсерi. Тому юрюки кажуть: "Лiпше нападати на караван, нiж бунтуватися проти султана". Вiн султанський син, ┐хнiй почесний гiсть, вони нiчого не мають, щоб пошанувати його належно, тому хотiли б пiднести йому дарунок, щоб запевнити у сво┐й вiдданостi великому падишаху, хай продовжить аллах його днi на землi. Баязид поцiкавився, що вони хочуть йому пiднести. Iхтiяри сказали, що в них ║ гарам-заде, себто пройдисвiт, ошуканець, якого вони купили всього лиш кiлька днiв тому в племенi тава, бо тава на дзвiн золота повертаються, нiби там Мекка. Цей гарам-заде хотiв сколотити племена -проти всемогутнього султана, вiн пробував це робити навiть тут, уже куплений за гаман старого срiбла, мабуть, то дуже небезпечний злочинець. Баязида повели до овечо┐ загороди, i там у кутку, серед овечих бубуришкiв, у холоднiй багнюцi вiн побачив сповитого брудним ремiняччям чоловiка, мов двi краплi води схожого з убитим шах-заде Мустафою. Навiть повержений у бруд, сповитий сирицею, в подертому, але ще з залишками багатства одязi, вiн був величний, по-сво║му пишний, i не знати, як здiйнялася рука в цих убогих людей на таку позiрну могутнiсть. - Чом же ви його так, мiж вiвцi? - спитав Баязид. - А де берегти? - вiдказали iхтiяри.- Плем'я завжди в путi. Зiнданiв у нас нема║. - В Токатi в'язниця для державних злочинцiв. Можна б послати його туди. - До Токата далеко. Та й не вiддамо його нiкому, бо вiн наш. Сказано ж, що купили у тава. Баязид обiйшов загiн, наблизився до зв'язаного. - Хто ти? - спитав Баязид. - Мустафа,вiдповiв той. - Мустафа мертвий. - А хто бачив його мертвим? Справдi, крiм султана, дiльсiзiв i Зал Мухаммеда-пашi, нiхто не бачив. Нiхто навiть не зна║, де похованi останки шах-заде, iнакше яничари викопали б тiло й зробили сво┐м султаном мертвого. - Не знаю, хто ти й звiдки, але дiло ти затiяв дурне,- спокiйно промовив Баязид. - А я знаю, що ти шах-заде Баязид, i дивуюся, як можеш допустити, щоб я лежав перед тобою в цьому брудi та ще й зв'язаний. - Якби я сюди не за┐хав, ти лежав би, мабуть, ще довше. - Але ти за┐хав i сто┐ш надi мною. Баязид повернувся до iхтiярiв i сказав, щоб розв'язали гарам-заде. Тi вiдповiли, що розв'язати, ясна рiч, можна, чом би й не розв'язати, коли велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре серце i хай очi його нiколи не бачать людсько┐ неволi i людських страждань, бо хiба ж i так не прийдуть до кожного пiсля смертi чорнi ангели Мункiр i Накiр i не стануть катувати, допитуватись про грiхи. Та й для них самих споглядання чоловiка, позбавленого змоги й здатностi вiльно пересуватися, чоловiка, так тяжко поневоленого й знедоленого,- хiба не найтяжча кара? Для ┐хнiх очей це така сама мука, як побачити той день, коли небо розколеться i стане жовтим, як шкiра, i коли гори зсунуться i стануть, як вовна, а тодi розвiються i стануть маревом. Але ж вони добре знають, якi вчинки слiд вважати дозволеними людинi, себто халал, а якi забороненими - харам, або й негiдними - мак-рух. Цей чоловiк хотiв пiдняти племена проти його величностi султана, хай аллах дару║ йому многолiття i благополуччя. I колi┐ ж? Коли могутнiй падишах iз сво┐м непереможним вiйськом сто┐ть поряд i його караюча рука нависа║ над усiма синами дорiг i мандрiв, хай нiколи не вкорочу║ться ця рука i хай захистить нас од страху. Тому цей чоловiк перебува║ в станi законному, а розв'язати його буде беззаконням. - Гаразд,сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалiв,- я куплю його у вас. Ви заплатили за нього гаман срiбла. Я даю гаман золота. Старi пожвавiшали. Адже сказано: "Чи зна║ш, що ║ вершина доброчинства? Викупити полоненого, нагодувати в днi голоду сироту ближнього i жебрака безвiсного". Баязид узяв у свого хазнедара шкiряний кисет з золотом, кинув iхтiярам. Кисет зник десь у та║мничих складках широких брудних халатiв, але нiхто не кинувся розв'язувати гарам-заде. Баязид уже не радий був цiй пригодi. Десь далеко звiдси в караван-сара┐ при дорозi лежить мертвий Джихангiр, якому тепер уже все байдуже, а його цiкавiсть загнала аж так далеко, що не знав тепер, як i виплутатися. Хитрi юрюки мовби навмисне пiдклали йому на путi цього загадкового ошуканця, який вида║ себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останн║ було б найлiпшим виходом для всiх, крiм самого гарам-заде. Але Баязид не вiдчував у собi тако┐ жорстоко┐ рiшучостi, до того ж стояли обабiч двi смертi його братiв - чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюкiв теж не мiг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не вiдвезли тихцем яничарам. Ось тодi було б справжн║ лихо. - Ну,знетерпеливився Баязид,- чом же досi нiхто не розв'язав цього чоловiка? Iхтiяри кара║влi пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому виглядi й станi, як придбали у племенi тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високостi султанського сина, чи звелiти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним. Баязид звелiв сво┐м огланам звiльнити вiд пут гарам-заде. I коли той став перед ним, сказав йому: - Тобi дадуть iнший одяг. Простого оглана. I по┐деш зi мною. - До Стамбула? - спитав той. - Там видно буде. I забудь про те iм'я, що ти ним мав нахабство називатися. - А коли я справдi Мустафа? Скiльки разiв ти бачив мене в Стамбулi i нiколи не мав сумнiву в мо┐й справжностi. Чом же тепер не вiриш? - Хто ти? - вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.- Я мав би вбити тебе ще там, у овечiм загонi. - Але ти розв'язав мене i зробив добре дiло. Бо коли я справдi шах-заде Мустафа... - Хто ти? - знов перепитав Баязид.- Мустафа вбитий. Я сам бачив його тiло. - А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжнiй, а де несправжнiй! - До султана прийшов справжнiй. Мав прийти. Чоловiк засмiявся. Голос, смiх - усе, як" у Мустафи. - Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося iнакше? Нiхто не зна║, що навiть у свiй гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи свого двiйника, може, тому сплодив тiльки одного сина. Баязид зрадiв. Нарештi впало це слово: двiйник! - То ти був двiйником Мустафи? - Хто це може знати? А може, вбитий був мо┐м двiйником? Але Баязид уже не вiдступався. - Як тво║ справжн║ iм'я? - Мустафа. - А до цього? - А до цього - не знаю. Забув. - Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай. - Димитр. - Ти християнин? - Так само правовiрний, як i ти. - Народився християнином? Де народився? - Це було давно. - Не так уже й давно, щоб забути. Де? - Пiд Серезом. - Грек? - Болгарин. Названий iменем святого Димитра з Солуня. - Хто тебе знайшов? - Взяли в девшiрме. - А далi? - В Бейоглу серед аджемiв побачив мене кизляр-ага. - Iбрагiм? - Нi, чорний. Привiв до валiде, показав ┐й. Тодi вночi вiдвезли мене в Ескi-серай, вiддали Махiдевран. - Рiс з Мустафою? Усi останнi тридцять рокiв? - Так. - Всього навчився разом з ним? - Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замiсть нього. Обдурювали всiх. Тебе, шах-заде, так само кiлька разiв. Мустафа не наважувався обдурювати лише султана. - Смертi теж не обдурив. - Нiхто того не зна║. Навiть я не знаю, кого вбито насправдi: мене чи Мустафу? А хто ще може сказати па цiм свiтi? - Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити. - А я хочу тебе розiзлити, щоб довiдатися про тво┐ намiри щодо мене. Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Переконався ще раз у цьому з юрюками. Хотiв сколотити ┐х проти султана - менi не повiрили. Та й, видати з усього, Мустафа ┐м не потрiбен. Голодранцi вiрять тiльки голодранцям. - Мав би знати, кому ти потрiбний,- обережно натякнув Баязид. - Яничарам? Боюся ┐х. Вони однаково легко люблять i вбивають. До того ж володiють звiрячим чуттям. Завжди вiдчували, що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо? i я знав, що чужий для них. Для юрюкiв теж чужий. Показали менi це досить одверто й щиро. - Для кого ж мiг би стати сво┐м? - Хiба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слiд було б утiкати туди одразу. - Тепер пiзно,- сказав Баязид.- Якби я на тебе не натрапив, тодi все могло бути iнакше. А так - не можу тебе вiдпустити. Доведеться везти тебе до Стамбула i повiдомити султана. - А чи й не вiдпускай - просто дай менi змогу втекти. Знаю тебе: ти з синiв Хасекi найдобрiший. - Доброта тут нi до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти тебе в Едi-куле. - Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна везти мертвого i злочинця водночас? Хiба не великий грiх? Найлiпше все ж дати менi змогу втекти. Буде спокiйнiше для всiх - i для мертвих, i для живих. - Сказав тобi: не можу. - Я втечу без допомоги, сам. Ти тiльки не помiчай цього. А коли помiтиш, пошли погоню назад, бо нiхто ж не повiрить, що я побiжу до Стамбула. - Що ти робитимеш, добравшись до рiдних мiсць? - спитав Баязид. - А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досi був не самим собою, мовби й не живим чоловiком, а тiльки чужою тiнню. Не знаю, чи менi вдасться жити, як усi люди. Коли ж справдi вдасться, то, може, ще стану в пригодi й тобi, шах-заде. - Ну, навряд. Так вони по┐хали далi, i Димитр був серед Баязидових огла-нiв, двом з яких шах-заде звелiв пильнувати за ним, але пiд час ловiв коло Iсхаклу той зник разом iз сво┐ми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловцi порозскакувалися па великi вiдстанi, довго збиралися докупи, так що втечу виявлено тiльки наступного дня. Чи то Димитр пiдмовив молодих огланiв тiкати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за грошi, якi потай дав йому Баязид,- нiхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши ┐┐ назад, але погоня вернулася за тиждень, нiде не натрапивши на слiд. Тодi шах-заде вiдправив до султана Сулеймана i гонця з листом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про сво┐ розмови з ним i про його походження. Робив це несвiдомо свiдомо, як багато чого в сво║му життi, бо повнiстю успадкував характер сво║┐ матерi: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як його мати в молодостi, на┐внiсть i недбалiсть завжди переважали в нього над почуттям вiдповiдальностi й завбачливостi. Чом би мав клопотатися тим дивним чоловiком? Забув про нього одразу, щойно написав султановi, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково i переповiв про двiйника Мустафи сво┐й матерi. ДИЯВОЛИ Цього разу султан забарився в походi найдовше за всi роки. Мовби хотiв дати сво┐й улюбленiй Хуррем якомога бiльше часу для втiшання незалежнiстю й волею. Мабуть, i всi тi, хто оточував султаншу, дотримувалися тако┐ думки, однi чимдуж догоджаючи ┐й, iншi заздрячи, ще iншi тяжко ненавидячи. ┐┐ або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жiнцi, та ще й чужинцi, давати таку необмежену владу, таку силу i волю, од яких вона неминуче зледащiла б i розбестилася, навiть будучи святою. I нiхто не вмiв побачити того, що було приховане i навiки мало бути приховане вiд усього свiту: коли й справдi мале Роксолана волю, то тiльки для страждань, i що бiльшою волею могла користатися (i втiшатися? - яке глумлiння!), то бiльшi страждання очiкували ┐┐ в кожному днi прожитому i ще не прожитому. Щастя теж бува║ тягарем незносним. Налякана поштивiсть оточувала Роксолану повсюди, але не було нi любовi, нi поваги, нi спiвчуття, ┐┐ нiколи тут нiхто не любив, попервах тому, що була всiм чужа, тодi через те, що всi були чужi ┐й,- ось так i мала жити серед страждань i невпоко-реностi, ненавистi й невдоволення, без любовi й милосердя, завжди самотня, наодинцi зi сво║ю долею. Сама у всьому свiтi - цього незмога уявити! Кинута мiж диких звiрiв, як Данило в рiв з левами. Що врятувало ┐┐? Доля? Але навiть доля губить свою слiпу силу там, де гримлять гармати i лл║ться кров. Вже понад тридцять рокiв Роксолана була свiдком найбiльших злочинiв па землi, ┐хньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинiв. Темний поговiр ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймапа звали "царством жiнки". Османськi хронiсти писали про Хасекi: "Стала всемогутньою, а султан всього лиш звичайна лялька в ┐┐ руках". I нiхто не знав, як хотiлося Роксоланi вiдмити руки вiд пролито┐ султаном кровi, в якому розпачi була вона вiд тих незмивних слiдiв. Стояла, знесена над свiтом, самотня, мов храм на площi, як велика джамiя, вiдкрита всiм поглядам, беззахисна, безборонна,- видно з усiх бокiв i всiм треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати сво┐м iснуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софi┐, вибираючи час мiж двома денними молитвами, коли велетенський храм стояв порожнiй i та║мничий, як вiки, як iсторiя, як усе життя. Не для зцiлення душi ходила до Софi┐, нi! Не почувала себе винною нi перед людьми, нi перед богом, а коли вже й мала б що зцiлювати, то хiба що сво║ тiло. Бо тiло щодалi вимагало бiльшо┐ уваги й дбання. Зовнi мовби й не змiнювалося нiщо: була так само тоненька, зграбна, легка, як i то┐ ночi, коли приведено ┐┐ з Iбрагiмового дому до султанського гарему. Коли б збереглося вбрання, в якому тодi була, то вiльно надягла б його на себе ще й сьогоднi. Та. то тiльки зовнi, для ока стороннього лишалася такою, як i тридцять п'ять рокiв тому. Сама ж вiдчувала, як руйну║ться ┐┐ тiло десь у глибинах, непомiтно, повiльно, але невпинно, i нiяка сила не може запобiгти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти рокiв не помiчала вiку, навiть не задумувалася над його iснуванням. Народила шестеро дiтей, а сама в душi ще лишалася дитиною теж. Сорок рокiв зустрiла з острахом, сприйняла, як перехiд в iнше життя, сповнене загроз прихованих, та║мничо-незбагненних i тому стократно небезпечнiших, нiж загрози явнi, бо з тими бодай зна║ш, як боротися. П'ятдесят рокiв налетiли на не┐ мов орда - вгина║ться степ, дрижить небо, стогне простiр i нема║ рятунку, нема║ втечища. П'ятдесятилiтня жiнка нагаду║ зiв'яле осiнн║ листя: ще зберiга║ воно форму, пахне ще пронизливiше, нiж молоде, ще живе i хоче жити, але вже нiколи яв вернеться до нього весна, як рiчка не поверне сво║┐ води, що витекла в море; як дощi не здiймуться бiльше в хмари, впавши на землю; як мiсяць не опуститься на землю, навiки вознесений па небо. Тому мало не половину ┐┐ часу поглинало в Роксолани тiло. Годинами цiлими могла сидiти в мармурових сво┐х купальнях, розглядала себе зусiбiч у венецiанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала купелi, яких вживали колись ║гипетськi царицi, iмператрицi Риму, вавiлонськi богинi; служителi та║мничих схiдних культiв, китайськi iмператори. Рятувалася вiд старiння, хапалася чимдуж за молодiсть, хотiла втримати ┐┐ коло себе, не пiддавалася рокам, всю владу свою кидала па вiдвойовування у жорстокого часу сво║┐ молодостi i, знесилена, вичерпана марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною i вiдступати. Як кораблi, що не припливають, як квiти, що не розквiтають, як губи, що не поцiлують, як дiти, що нiколи не виростуть,- ось чим ставала тепер молодiсть для Роксолани. I не заплачеш, не поскаржишся нiкому - нi людям, пi боговi. Йшла до Софi┐, коли знесилювалася в борiннях з часом i з свiтом, i йшла не за милiстю й милосердям, а щоб вiдчути велич i з новою силою стати на змагання з долею. Велич починалася там уже з майдану перед святинею, з майдану, який сво║ю безмежнiстю просто пригнiчував людину. Жовтогаряча брила собору могутньо здiймалася до самого неба, заповнювала весь простiр. Дев'ять монументальних дверей, чудово роздiлених заокругленнями стiн, провадили до нутра святинi. Безконечний випуклий карниз по║днував усi входи в гармонiйну спокiйну цiлiсть, i тiльки величезнi iмператорськi дверi, закритi шкiряною пурпуровою запоною, були мов виклик i загроза простому смертному. Султани, надаючи перевагу величi, сказати б, та║мничiй, не стали користуватися великими дверима, якими входили до Софi┐ всi вiзантiйськi iмператори, починаючи вiд Юстiнiана, при якому споруджено собор, i вiд Феодосiя, що поклав широкi мармуровi сходи перед головним входом, аж до останнього з них нещасного Констаитина Палеолога, затоптаного розшалiлими кiньми Фатiхових зарiзяк. У схiднiй стiнi Софi┐ навпроти брами Великого палацу Фатiх звелiв пробити вхiд для султанiв, а всерединi святинi поставлено для них коло стiни мiхрабу мармурове пiдвищення на колонах, де й творили намази сам Фатiх i всi тi, хто успадковував його трон,- Баязид, Селiм, Сулейман. Роксолана любила входити до собору крiзь iмператорськi дверi.Не затаювалася, не ховалася, йшла вiдкрито й вiльно, легко ступаючи по високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзеннi ║внухи, що простежують кожен ┐┐ крок, самi намагаючись не попадати на очi султаншi, заскакуючи до Софi┐ поперед не┐, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого стережуть? ┐┐ вiд свiту чи свiт вiд не┐? Того сонячного ранку вона при┐хала на подвiр'я Софi┐ i, за сво┐м звича║м, махнувши рукою супроводу, щоб нiхто не смiв iти за нею, тихо пiшла по кам'яних плитах. Дзюркотiла заспокiйливо вода у великому круглому басейнi з кам'яними лавками, на якi сiдали правовiрнi для омовень перед молитвою. Вiд бiчних дверей служка, здiймаючи руки так, що оголювалися води щоразу з широких рукавiв темного халата, вiдгадав набридливих голубiй. Старий ходжа чистив вiничком червоний килим, простелений перед головним входом. Голуби трiпотiли крильми бiля самого обличчя у Роксолани, обвiвали ┐┐ хапливим вiтром, смiливо падали до нiг, визбируючи невидимi крихти. Османи, завоювавши Царгород, знищили не тiльки його люд i святиш, але навiть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда про голубiв коло мечетей. Мовляв, султан Баязид купив у бiдно┐ вдови пару голубiв i пустив ┐х у дворi сво║┐ мечетi, споруджено┐ славетним Хайреддiном, який уперше застосував для прикрашення капiтелей кам'янi сталактити i щiльники. Вiдтодi, мовляв, голуби розплодилися бiля всiх мечетей Стамбула. Так нiби до султанiв не iснувало нi цих птахiв, нi оцього трiпотiння крил у кам'яному затишку нагрiтих сонцем дворiв i над дзюркiтливою водою, проведеною в мiсто з довколишнiх гiр по древнiх акведуках. Служка, здiйнявши руки, щоб проганяти далi голубiв, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщiй заховав вiничок за спину i низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Цi люди не заважали ┐й - зливалися з мовчазною гармонiйнiстю святинi, з голубами, з небом i сонцем. З шанобливою поштивiстю, не наважуючись навiть доглянути вслiд, супроводжували султаншу покiрливими поклонами, i вона на якусь мить нiби аж повiрила, що ввiйде до Софi┐ сама, без нiкого, i захова║ться там бодай на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромi мечетi так, що не знайде ┐┐ навiть лиха доля. Переживала це вiдчуття щоразу, хоч i знала, що воно оманливе, що розiб'║ться воно на друзки, щойно помине вона схиленого в поклонi ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька пiщинка в хаосi свiтобудови перед цими кам'яними масами, об якi вже тисячi лiт б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що слуха║ молитви, благання, скарги й прокльони i нiчого не чу║. Думала не про бога. I не про тих, вiд кого хотiла сховатися за товстими стiнами Софi┐. Що вони ┐й? Навiть найчистiшi ┐┐ намiри витлумачують по-сво║му, щоразу вишукуючи в них щось зата║не, мало не злочинне. Коли вiддавала Сiнану сво┐ коштовностi для забудови дiльницi Аврет-базару, весь Стамбул загудiв, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулеймановi вiдновити Фатiхiв Ескi-серай, який згорiв пiд час останньо┐ велико┐ пожежi. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тiй пожежi руку бога, хотiв вiдновити перший палац Завойовника i переселити туди весь гарем на чолi з Хуррем, замкнути ┐┐ за височезними Фатiховими стiнами, за якi по зазира║ -навiть сонце, а самому сховатися в Топкапи вiд ┐┐ чарiв. Коли й цього видалося замало, зродилися новi чутки. Нiбито Сулейман хотiв вибудувати для себе у Топкапи окремi поко┐, куди заборонено було б входити навiть Хуррем, але вона намовила його взятися нарештi за спорудження його мечетi Сулейманi║, i тепер Сiнан вклада║ в ту будову всi державнi прибутки, а сам султан для поповнення державно┐ скарбницi вимушений ось уже третiй рiк гибiти десь у кизилбашських землях. Вiрний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив ┐й усi чутки, вона приймала все добре й лихе зовнi незворушно, iнодi навiть розвеселено, а сама поволi наливалася отрутою i гiркотою. Не було нiчого святого на сiм свiтi i не вiдчувала нiяких святощiв, входячи навiть до цього найбiльшого храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним i далi жили боги християнськi, i, коли пильно вдивитися в глибоку пiвсферу абсиди, видно нiби крiзь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать Оранти, Панагi┐, покровительки Царгорода, яка й далi живе, захована в тайниках велико┐ церкви, i молиться за рiд людський, як той священик, що увiйшов у стiну, коли турки вдерлися до святинi, i ма║ вийти колись, щоб вiдправити службу за всiх настражданих. Роксолана знала, що за не┐ нiхто не молиться. I сама, зда║ться, теж не молилася в душi. Хiба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для iнших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичiкують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж... Входила до цi║┐ найбiльшо┐ в iмперi┐ мечетi, до цього житла аллахового, прикривала повiками очi, так нiби вiдчувала трепет побожностi, а в самiй розлунювалися слова найбiльшого мусульманського богохульника Насимi, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за цi вiршi: "Чи входжу я в мечеть, чи йду побiля храму, чи вбiк я заверну, чи йду смiливо прямо, я думаю завжди, я вiрю в те завжди, що бог - це кожен з нас, синiв отця Адама". Про Насимi довiдалася десять рокiв тому, на перший погляд, цiлком випадково, але коли згодом думала про цього поета i про випадок, який одкрив ┐й iснування великого богоборця, зрозумiла, що це просто одна з тих подiй, якi неминуче мали статися. : Вже багато рокiв лякала Роксолану ┐)┐ здатнiсть всезнання, мало , не ясновидiння. Знання про все, що дiялося в свiтi, про науки, мистецтва, та║мнi культи, про генi┐в i ║ретикiв, про вознесiння , й переслiдування, падiння й кари,- все входило в не┐ мовби само по собi, промовляло та║мничою мовою, яко┐ вона нiколи не знала, але розумiла в якийсь незбагненний спосiб, так нiби приходили до не┐ з незнаних земель i незмiримих вiдстаней щоразу новi вiсники i помагали не тiльки -все розумiти й знати, а ще й жити разом з усiм. свiтом - бачити тi самi сни, радiти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у вiдча┐ i виявляти незламну волю до життя. Воля до життя. Десять рокiв тому султан звелiв старому тезкiристу [77] Лятифi зiбрати для нього все найлiпше з османсько┐ поезi┐ за всi вiки. Лятифi на кiлька мiсяцiв засiв у старiй книгозбiрнi султана Баязида, перегортав рукописи, шарудiв папером, рипiв каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на пiдлеглих-язиджi, придiлених йому для переписування. Невтiшна в материнському горi пiсля смертi Мехмеда, Роксолана металася тодi, не знаходячи собi мiсця вiд розпуки, нiхто нiколи не знав, чого забажа║ султанша, куди захоче пiти або по┐хати,- так опинилася вона в книгозбiрнi Баязида, не давши нi часу, нi змоги наляканому Лятифi зникнути з-перед очей. Розсипаючи рукописи, загортаючись у свiй широкий темний халат, старий схиляв негнучке кiстляве тiло в низькому поклонi, намагався непомiтно просунутися до виходу, вислизнути з примiщення, щоб не накликати на себе високого гнiву, але Роксолана показала йому рукою на його мiсце, сама пiдiйшла до старого, ласкаво привiталася, спитала, як просува║ться його робота. - Я знаю, що його величнiсть султан доручив вам укласти тезкiре славетних османських поетiв "Мешахiр-уш шуара",- сказала вона,- i мене теж цiкавить ваша благословенна робота. Лятифi приклав пальця собi до ока - жест, що мав означати: "Вашi бажання для мене дорожчi вiд мого ока". Тодi став перелiчувати поетiв, яких вiн уже внiс у свою тезкiре,- Румi, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебiя, автор божественного "Мевлюда"... - Але я, нiкчемний раб Всевишнього, зiткнувся з деякими труднощами, ваша величнiсть, хай дару║ аллах вам щасливi й довгi днi. Роксолана усмiхнулася. - Я думала, труднощi бувають тiльки в поетiв, коли вони складають сво┐ пiснi,- сказала вона. - Моя султаншо,- вклонився Лятифi,- над поетами тiльки бог, а надi мною великий султан, хай подовжаться його днi i хай його могуття розiлл║ться на всi чотири сторони свiту. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смiю я турбувати його сво┐ми дрiбними клопотами? Вона хотiла сказати: можеш спитати в мене, я передам султановi. Але суто жiноча цiкавiсть штовхнула ┐┐ поговорити з цим старим мудрецем докладнiше. Звелiвши принести солодощi й напо┐, Роксолана примусила Лятифi сiсти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписанi роздiли тезкiре, тодi ласкаво спитала: - То в чому ж вашi труднощi, шановний i предмудрий Лятифi? - Ваша величнiсть,- сполошився старий,- чи ж смiю? - Коли султанша пита║, треба вiдповiдати,- грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифi зiтхнув. - Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумнiви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленiсть запанувала в серцi, вiд першого й до останнього намазу, бесiдуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкiре, кого вписувати для найяснiших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь i не маю вiдповiдi. Роксолана навiть не здивувалася. - Кого включати? Хiба не ясно? Всiх великих! - Моя султаншо,- молитовне склав худi сво┐ долонi Лятифi,- а хто великий? - Той, хто славний. Тодi старий тезкiрист i назвав iм'я Насимi. - Хто це? - спитала Роксолана.- Я нiколи не чула його iменi. - Я вчинив грiх, потривоживши ваш царствений слух цим iменем. Цей чоловiк був боговiдступник. - Тодi навiщо ж?.. - Але й великий поет,- квапливо додав Лятифi. - В чому його боговiдступництво? - Вiн ставив людину вище вiд бога. - А в чому його велич? - В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезiях. У нього ║ такi вiршi: О ти, хто назива║ каменi й землю перлами, Хiба людина в сво┐й привабливостi - не перлина? О ти, що прагнеш досконалостi, дбай про душевну красу. Душевна досконалiсть в людинi - хiба не перлина? I ще багато подiбних вiршiв. - Чому я нiде не зустрiчала його поезiй? - поспитала Роксолана. - Вони не проникають у палаци, хоч увесь простiр напов