и, дивитися, ждати. Так i минало його життя. Коли нарештi валiде, вже вмираючи, все ж примусила Сулеймана заприсягнутися, що пошле вiн Мустафу намiсником у Манiсу, де сам колись ждав престолу, i Махiдевран з сво┐м ║диним сином нарештi покинула злиденний старий палац i опинилася серед багатства i розкошiв, вона вже не мала нiяких сумнiвiв, що поряд з нею - справжнiй i ║диний спадко║мець султанського трону. Шiстнадцятилiтнiй Мустафа вже мав у собi все вiд справжнього мужа. Все осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тiло, точний розум, що виявлявся в ще точнiшому висловi, безмежно мужнiй i граничне зжiночений, вiн пiдхоплював усiх, мов рiка, i нiс за собою нестримно й свавiльно. Вражав усiх величчю, яко┐ досягнув не за правом народження й спадку, а власними здiбностями, якi означали, що його обрав сам аллах. кдина вершина, на яку ще не ступив,- султанська влада, але стояв перед нею з гордо пiднесеною головою, не приниженим прохачем, а законним спадко║мцем - або досягне, або загине. Любив повторювати слова римлянина Помпея: треба перемогти, а не жити! Говорив це часто й охоче, мовби знав, що смерть призначена для iнших, а не для нього, дотримувався думки, що смерть, як i все на свiтi, треба було заробити. Сулейман не був схожий на давнiх султанiв, якi з однаковою жорстокiстю розправлялися з ворогами i з наближеними людьми. Жодного з великих вiзирiв вiн не стратив, а вiдпускав з миром, як Пiрi Мехмеда, або ж висилав iз столицi, як Лютфi-пашу i старого ║внуха Сулеймана. Не було при цьому султановi та║мних убивств у гаремах. Навiть яничарський бунт Сулейман не подавив великою кров'ю, а купив покору за золото. Водночас жоден з султанiв не поклав трупом стiлькох невiрних, як Сулейман. Вiн вибудовував сво║ життя з чужих смертей. I що бiльше було тих смертей, то пишнiше розросталося дерево його життя, i самого султана повсюди прозвали Пишним. Мустафа прагнув дорiвнятися султановi в пишнотi, а то й перевершити його, i коли в ║ в пишнотi зовнiшнiй, для яко┐ не мав таких можливостей, як Сулейман, то в поведiнцi, у способi мислення, в почуваннях. В Манiсi мав для урочистостей золотий кафтан, як у Мехмеда Фатiха, одяг носив з шовкiв, тканих у Брусi, Манiсi, Анкарi, Дiярбекiрi. За його одягом, як i в султана, стежив хаваш, що мав плату в шiстдесят акча золотом i п'ять облачень на рiк. Взятий з яничарських аджемiв, Тулбент-агасi мав обов'язок доглядати за тюрбанами шах-заде i намотувати ┐х йому на голову. Все мало слугувати пишнотi й величанню. Одяг, постава, слова, вчинки. Голову тримав Мустафа, мов коштовний сосуд, повертав до спiвбесiдника, нiби дар небесний. Враження складалося таке, нiби тiльки довкола нього можливе справжн║ життя, а поза ним - нудьга, безглуздя, нiкчемнiсть. Наслiдуючи султана Селiма, який любив зеленi каменi, носив на руцi перстень з великим дiамантом кольору морсько┐ трави. Знав тiльки одне: пiднестися над свiтом диханням потужностi. Гнався за пишнотою, за славою, за владою, летiв у вiдчайдушний риск, вiрячи в любов до нього яничарiв, в ┐хнiй захват ним, у прославляння й обожнювання. Легко обiцяв усiм сво┐м прихильникам владу й добро, не дбаючи про наслiдки. Може, став би другим Iскандером - дай тiльки йому трон. Тим часом не шкодував обiцянок. Не шкодував слiв, бо мав тiльки слова, а що не володiв бiльшим, в тому провина султана Сулеймана. Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках порушила б лад. Але для збереження порядку потрiбно багатьох. Володарi мають творити закони й установи, а люд - зберiгати ┐х, бо люд розумнiший i постiйнiший у звичках, нiж один чоловiк. Султан Сулейман занадто дрiб'язковий в управлiннi. Вирiшу║ все сам, нiкому не вiрить, тому щодня вигадуються новi й новi закони, щоб зв'язати всiм руки, щоб нiхто нi ворухнувся, нi писнув. Мустафа не знав, яким султаном буде вiн. Знав тiльки, що Сулейман - не такий, як треба, i невтомно повторював це, а слухачiв йому нiколи не бракувало. Сам Iбрагiм, який дiйшов навiть до того, що нехтував Сулейманом, пiдпав пiд чари Мустафи i з останнього свого походу слав шах-заде в Манiсу листи з запевненнями у вiдданостi, так нiби той уже був султаном. Чи стали вiдомi тi листи Сулеймановi, чи перехопили його улаки вiдповiдi Мустафи, якi вiн посилав Iбрагiмовi в Халеб i Багдад,- нiхто нiколи про те не довiдався, все вмерло разом з Iбрагiмом, а султанського сина не зачеплено було навiть пiдозрою. Не вiдбилася на становищi Мустафи й неждана смерть валiде Хафси, смерть, про яку з таким сумом писав йому тодi великий муфтiй Кемаль-паша-заде: "Суть цього ходу мови - обпалююча душу, переповнена печаллю подiя з ┐┐ величнiстю, Високою Колискою, великою господинею валiде, хай вспоко┐ть аллах ┐┐ душу i розсипле по царству небесному ┐┐ милостиню, бо ж вона, розпрощавшись iз земною обителлю, вспоко┐лася в мiсцi перебування божественного милосердя i притулку господнього благоволiння. Преславне ║стество ┐┐ сотворене було для вищо┐ благосклонностi й турботливостi до всiх створiнь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливостi за межi свого килима, тому вона сковувала ноги насильства ланцюгом покарання, кожного, хто шанував ┐┐, вона саджала на подушку почестi й поваги". Незабаром помер i сам Кемаль-паша-заде, здавалося, вмерли всi, хто клопотався про долю Мустафи, але в життi шах-заде не ставалося нiяких змiн на гiрше, вiн i далi мав змогу й час досконалити сво║ тiло i свiй дух для найвищо┐ влади, i ║дине, на що мiг поскаржитися,- так це на те, що влада чомусь барилася. Iнший на його мiсцi давно втратив би терпiння - Мустафа був незворушний, нiби закам'янiв у сво┐й пишнотi. Про султана говорив охоче i багато, про султаншу Хасекi i ┐┐ синiв - нiколи, так нiби не було ┐х на свiтi. Вiн первонароджений, вiн спадко║мець, вiн майбутнiй султан, про жiнок вiн не говорить, вiн бере ┐х на ложi, де лежать вони перед ним, мов гади неторканi, дрижать, напруженi, нiби туго напнутi тятиви лукiв, коли вiн виймав з зелених шовкiв сво║ дивовижне тiло, як меч з пiхов. Звиклий до безкарностi, Мустафа став розсилати санджакбе-гам та║мнi послання, вiрячи, що, коли заходить сонце, люди вiдвертають од нього очi, всi погляди спрямовуючи в той бiк, звiдки ма║ з'явитися сонце нове. Над Сулейманом уже спускалося смеркання, тридцятирiчний Мустафа мав зiйти, як повноликий мiсяць, як молоде ранкове сонце! Однак чиясь невидима рука перехопила всi листи шах-заде i поклала ┐х перед очi султановi, i Мустафа з сво┐м пишним двором, з постарiлою, але повною надiй на повернення в Топка-пи матiр'ю Махiдевран опинився в далекiй Амасi┐. Там уперше пролунало iм'я султанського дамата Рустема, але вирвалося воно з спопелiлих од ненавистi уст Махiдевран, Мустафа не опустився з сво┐х висот до дрiб'язку пiдступностi. Втiшав себе тим, що в Амасi┐ народився його грiзний дiд султан Селiм. Добрий знак побачив Мустафа й у тому, що султан посадовив неподалiк вiд нього наймолодшого свого сина Джихангiра. Колись султан Баязид так само посадовив тут свого сина Селiма i онука Сулеймана - i що з того вийшло? Влада опинилася в руках старшого з них - Селiма, а старий султан умер вiд розпачу, викликаного синовою зрадливiстю. Дочекавшись, коли Сулейман повернувся до Стамбула, Мустафа запросив Джихангiра в Амасiю. Махiдевран у всьому вбачала пiдступи ненависно┐ Хуррем. То ж така жiнка, що дрiт пряде i пальцiв не слинить. Джихангiра теж вважала улаком сво║┐ матерi, та коли ┐й розповiли про цього сина неправедного ложа, навiть вона вспоко┐лася. Джихангiр, попри сво┐ дев'ятнадцять лiт, видавався хлопчиком, хирлявий, зсутулений, з свинцевим обличчям, з очима зболеними, благальне розплющеними, так нiби хотiв через них передати свiтовi сво┐ страждання. Запiзнiлий плiд похмурого Сулейманового любострастя, останнiй сплеск невичерпно┐, здавалося б, житт║востi ненависно┐ всiм чесним мусульманам слов'янки, Джихангiр мовби зiбрав у сво║му слабому тiлi всю злобу, всю ненависть, яка напливала звiдусiль на Топкапи, рiс без любовi, занедбаний, приречений на загибель уже самим сво┐м народженням, бо ж був останнiй, а над ним вивищувалися, громадилися брати старшi - сильнi, вправнi, доблеснi, справжнi спадко║мцi. Нiхто не зважав на Джихангiра, покинутий усiма, поринув у книги, в мудрослiв'я, намагався проникнути в та║мничу суть давнiх поетiв, часто бував у розпачi, що не мав а ким подiлитися нi сво┐ми сумнiвами, нi знаннями, нi припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю любов i все дбання в свого найостаннiшого, до того ж найслабшого сина, вiдходила вiд Джихангiра з кожним роком, замикаючись у сво┐й незбагненностi й неприступностi. Рiднi брати зневажали його, мабуть, з огляду на приреченiсть Джихангiра в жорстокiй боротьбi за трон. Навiщо прийшов на свiт? Кому тут потрiбен? Тож як мав схвилюватися Джихангiр, коли в мiсце його довiчного, як вважав, вигнання, в Трабзон, прибули посланцi вiд шах-заде Мустафи з припросинами вiдвiдати Амасiю. Джихангiр здригнувся вже вiд самого слова Амасiя. Знав той город, ще й не бачивши його нiколи. Стояв йому перед очима на високiй горi, оточений п'ятьма рядами мурiв. Славетнi печери Амасi┐, в яких жили ще християнськi угодники, тодi - мусульманськi дервiшi. Довкола города - тутовi плантацi┐, сади, в городi безлiч медресе, а в них тисячi софта. В Амасi┐ колись жив син султана Баязида Коркуд, поет, мудрець, може, в чомусь схожий з ним, Джихангiром, при Коркудi прославилася там велика поетеса османського народу Мiхрi-Хатун, або, як ┐┐ тут називали, Мiхрун-Нiса, тобто Сонце серед жiнок. Вона писала колись: "Що це, чи сповнилася доля моя чи мо║ призначення, що я на ложi сво┐м побачила народженого нiччю Меркурiя?" Мустафа постав перед упослiдженим Джихангiром справдi як бог з давнiх часiв, як Марс i Меркурiй,-розкiшний, великодушний, блискучий, оточений так само блискучими людьми, в яких тяжко було впiзнати пiдданих, а скорше видавалися вони друзями шах-заде. I Джихангiровi Мустафа сказав, щойно вони сiли на килим гостинностi: - Сподiваюся, ми станемо справжнiми друзями, бо байдужi один до одного, i нiхто не жде нiчого вiд iншого, а кожен жде сво║┐ години. Сказав це з спокiйною впевненiстю, так нiби вже давно забув, що йому судилася година найвища. Мустафа був сповнений захвату власною особою, але саме це найбiльше подобалося Джихангiру, який звик взагалi не помiчати себе i не знав, власне, живе вiн чи нi, iсну║ на свiтi чи взагалi не народжувався. Вiн завжди лякався самотностi й прагнув самотностi, а довкола Мустафи вирувало бурхливе життя, крутилося безлiч людей, i всi були закоханi в шах-заде, всi змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: "Привiт тому, в кого дiамантова душа", "Хай дару║ аллах благоденство тiлу, мовi, розуму нашого шах-заде". Мустафа без кiнця дивував Джихангiра, водночас не було нiчого, що могло б здивувати його самого. Коли Джихангiр завiв мову про книги, Мустафа засмiявся: "Гарна книга - щирий друг. Коли вона тобi набридла, вона не гнiва║ться, як жiнка. I коли ти ┐й вiриш, вона не обдурю║ тебе як жiнка". Запросив читцiв i цiлий вечiр двом шах-заде читали з "Казок сорока вiзирiв" i з "Гумаюн-наме" Бiдпада. Джихангiр згадав поетiв, сказав, що вiн, як i дiд ┐хнiй султан Селiм, прихильник великих мусульманських мiстикiв Iбн аль Арабi i Джеляледдiна Румi, як тут же виявилося, що Мустафа теж у захопленнi саме вiд цих поетiв, сам написав уже три дивани поезiй пiд тахаллусом Мухлiсi, себто Вiдданий. Далi вiн спитав Джихангiра, чи той уже читав "Мантiг ат-Тахр" - "Розмову птахiв" - Ферiд ед-Дiна Аттара, переспiвану вiршами великим Мiр-Алi-Шир Нева┐ ', який жив у Самаркандi й Мешхедi, помер у Гератi, але слово якого розiйшлося по всьому мусульманському свiтi. Вiн прочитав уривок з "Розмови птахiв". Як шукають птахи свого царя, мандрують через сiм долин i сiм морiв до гори Каф, яка оточу║ землю. Не всi витримують труднощi путi, залиша║ться тiльки тридцять птахiв, i тут виявля║ться, що iм'я ┐хнього царя - Тридцять Птахiв, отже, кожен з них ║ царем i всi вони разом узятi - цар Сiмург. Чи не наводить це на деякi роздуми? Як сказав пророк: "Слава тому, хто прочитав". Для Джихангiра без кiнця влаштовувано учти, а що вина вiн не пив через слабiсть сво║┐ натури, вiд солодощiв його нудило, то Мустафа для змiцнення його природи велiв готувати для молодого шах-заде кульки з товченого конопляного листя й меду, пiдставляв йому замiсть ласощiв пiдсмажене й посолене конопляне сiм'я, пив разом з ним пiдiгрiту джерельну воду, в якiй розчиняно зеленкуватi кульки з макового соку. Джихангiр не впiзнавав себе й свого тiла. Звичне, вiдоме йому марне тiло було й далi з ним, але позбулося набридливо┐ земно┐ обтяжливостi, ставало легким, дужим, i хоч над розумом мовби нависала i згущувалася щiльною запоною пiтьма, тiло проривало ┐┐, лишаючи розум борсатися по той бiк запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням: що таке тридцять, кому тридцять рокiв минуло, а кому ще буде - Мустафi, Селiму, Баязиду чи йому, Джихангiру? Так минали днi за днями. Султанськi посланцi, не знаходячи Джихангiра в Трабзонi, добралися вже й до Амасi┐, але молодий шах-заде нiкого не хотiв бачити, нiчого не пам'ятав, забував, що вiн султанський син, взагалi був непам'яттю, небуттям, димом, iмлою, примарнiстю. Тiльки б мати коло себе величного, велемудрого Мустафу, тiшити свiй розум неквапливими бесiдами з ним, ковтаючи зеленкуватi кульки, якi приносять блаженство. Як сказано: "Полиш же ┐х занурюватися i втiшатися, поки зустрiнуть вони свiй день, який ┐м обiцяний". Чи стривожився султан, довiдавшись про дивну, протиприродну приязнь, яка запанувала мiж Мустафою i Джихангiром? Чи, може, намовила його султанша Хасекi негайно послати вiйсько з Рустемом у тi кра┐ i покликати в похiд також Мустафу, щоб одiрвати його вiд наймолодшого ┐хнього сина? Хто ж то зна║? Мустафа, дотримуючись свого призвича║ння, жодним словом не згадував про Хасекi, так нiби ┐┐ зовсiм не було на свiтi, а про султана зронював недбало: "Той, хто лежить пiд жiнкою, вже не мужчина". Джихангiр чув i не чув. Одурманений опi║м, бурмотiв вiршi корану, якi всi були написанi чи то про нього, чи про Мустафу. "Ви сво┐ блага провели в життi близькiм i отримали насолоду вiд них, а сьогоднi будете винагородженi карою приниження за те, що возносилися на землi без права... Адже людина створена для вагань". Щойно спам'ятавшись, Джихангiр знову хотiв повернутися в непам'ять i в незнання, бо вийти на денне свiтло, де знов одкри║ться твоя немiч, бракло сили й волi. Прагнув зануритися в забуття так глибоко, щоб опинитися навiть нижче вiд власно┐ свiдомостi, провалитися в прiрву небуття. Iнодi переслiдували його видiння, зодягненi в машкару неймовiрностi. Повертався йому зiр, гостро працювала свiдомiсть, бачив перед собою Мустафу, майже з плачем благав його: - Скажи, що ти дав менi? Чим причарував? Чом так послужливо вiдкрив менi цей шовковий спокiй, у який занурю║ться мiй дух? Усмiшка, як судома, перебiгла по пещеному лицю Мустафи. - Я не давав тобi нiчого, крiм чашi шербету. То, може, мiй двiйник. - Двiйник? Який двiйник? Я нiкого не знаю, крiм тебе. - Ми схожi так, що навiть я не розрiзняю, де я сам, а де мiй двiйник. - Навiщо тобi це? - дивувався Джихангiр. - У всiх султанiв завжди безлiч двiйникiв. Щоб збити з пуття людей, а може, й саму смерть. Тiльки аллах зна║, де справжнiй султан. Може, й ти нiколи не бачив султана Сулеймана, а тiльки його нiкчемнi повторення. Пiсля таких страшних розмов Джихангiр i сам уже не знав, чи то вiн, чи хтось iнший. Був i не був. Тут i не тут. Жив i не жив. Мов на пекельнiй гойдалцi мiж цим свiтом i потойбiчним. Коли через багата днiв у коротку хвилину прозрiння знов побачив перед собою Мустафу i спробував заговорити з ним про "Мантiг ат-Тахр" i про загадкове число "тридцять", той засмiявся: - А що це таке? - Як то? - здивувався Джихангiр.- Ти ж сам розповiдав менi. - То не я. - А хто ж? - Шах-заде Мустафа. - Мустафа? Тодi хто ж ти? - Я його двiйник. А шах-заде в Аксара┐ коло Конь┐ готу║ вiйсько для походу проти кизилбашiв. Джихангiр налякало здiйняв руки. Хотiв одгородитися вiд свiту, щоб не знати нiчого, нiчого, поринути в пiтьму сновидiнь, неземного блаженства. Знов вибухали сонця пiд його повiками, вогненнi кулi лопалися й металися темнi тiнi, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тiло скакало вiд радостi, що ще iсну║. А тодi почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так нiби заповзявся загнати Джихангiра в землю. Хтось пробивався до його свiдомостi, брутально i безжально, морив голодом, мучив спрагою, не давав заспокiйливих кульок опiю, темно застував сонце й увесь свiт, уперто повторював: "Султан кличе вас до себе, ваша високiсть! Його величнiсть жде вас, мiй шах-заде! Благословенний падишах стурбований! Опора свiту вимага║! Повелитель трьох сторiн свiту гнiва║ться!" Джихангiр вирушив, сам не знаючи куди й навiщо. Кудись його везли, давали для заспоко║ння те, що вимагав, щось обiцяли. Що мав знайти, побачити й спiзнати? Не знайшов нiчого. Не застав. Запiзнився навiки. Шах Тахмасп розпочав проти султана вiйну, щоб повернути назад втраченi три роки тому землi. Коли в Стамбулi стало вiдомо про це, султан послав фiрман Мустафi, звелiвши готувати вiйсько в Конь┐ для вiдсiчi шаховi, поки прийде з столицi вiн сам. Це був уже дванадцятий похiд, у який збирався Сулейман. Шiстдесятилiтнiй султан часто страждав ногами, в останньому походi три мiсяцi не мiг нi ходити, нi сидiти на коневi, i тодi його несли на ношах. Коли ходив у квропу, то хоч повертався того самого року, а походи в Азiю щоразу розтягувалися на два роки, бо дороги були далекi, тяжкi й небезпечнi. Роксолана вмовила султана послати вiйсько на чолi з Рустемом, а самому лишатися в Стамбулi. Рустем дiйшов до Аксарая i став там на зиму. В поблизькiй Конь┐ з сво┐ми яничарами i малоазiйськими спахiями стояв Мустафа. Рустема султан призначив сераскером, отже, Мустафа мав пiдкорятися головнокомандуючому, але шах-заде виявив упертiсть, гiдну султанського сина, i не захотiв уклонятися вчорашньому рабу i джавуру. Рустем досить спокiйно поставився до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа пiднiма║ руку й на султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятевi. Гостроязикий босняк не втерпiв, щоб не сказати про Мустафу: "Хто не ма║ сили вдарити верблюда, б'║ його сiдло". Вiн послав фiрман Мустафi про те, як i куди той ма║ йти з сво┐м вiйськом, але якимсь чином фiрман був прочитаний серед яничарiв, i тi заколотилися: султанський дамат хоче потоптати ┐хнього улюбленця! Кричали про те, що султан уже старий i нiкчемний, трава поросла йому з кiсток, з очей вилiтають мухи, у вухах засiла погана овеча хвороба - що це за султан! Ось Мустафа - це справжнiй султан, вiд бога даний, час уже, щоб Мустафа зайняв трон. Мустафу - султаном! До Рустема прискакав переляканий спахiйський ага Шемсi Ахмед, переповiв усе, що чув у Конь┐, але великий вiзир i тут не стривожився, тiльки посмiхнувся: - Не все те горiх, що кругле. - Знав, що жоден з шах-заде не проголошений спадко║мцем престолу. То чом би мав клопотатися? А на тридцять тисяч яничарiв мав триста тисяч спахi┐в, вiрних султановi до смертi, бо не Мустафа давав ┐м дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира не вруба║ свого сокирища. I ослiпне той кiт, що з'┐да║ свiчки в мечетi. Ахмед-ага, окрiм свого високого вiйськового становища, був ще, як усi тi, хто намагався стати якомога ближче до Сулейманового трону, поетом. Вiн походив з то┐ само┐ мiсцевостi, що й прославлений поет Ахмедi, i потай мрiяв досягнути такого становища, як колись його предок. Ахмедi в Амасi┐ пiднiс колись великому Тiмуру хвалебну касиду, написану так вишукано, що Повелитель Свiту зробив Ахмедi сво┐м недимом [70], в обов'язки якого входило розважати повелителя дотепними бесiдами. Власне, дотепнiсть i позбавила Ахмедi всiх тих високих милостей, яких досягнув завдяки сво║му поетичному таланту. В лазнi Тiмуровi прислужували два хлопчики-раби. "Подобаються тобi?" - спитав Тiмур свого недима. "О повелителю!" - приклав до грудей руки Ахмедi. "Чого вони вартi, по-тво║му?" - "Один вартий кгипту, а другий - усiх скарбiв свiту! " - вигукнув Ахмедi. "Дорого ж ти цiну║ш мо┐х рабiв. Тодi чого ж вартий я?" - спитав Тiмур. "Ви, повелителю? Ви - вiсiмдесят акча". Тiмур мало не задихнувся од таких зухвалих слiв. "Вiсiмдесят акча? - закричав вiн.- Та в мене мейзар [71] на стегнах - i той вартий вiсiмдесят акча!"- "Ось я мейзар i оцiнив,- спокiйно промовив Ахмедi.- А ви самi, о падишах, не вартi нiчого". Вiд гнiву Тiмура Ахмедi довелося втiкати аж до Едiрне, де його прийняв син розбитого кульгавим кочовиком Баязида Йил-дирима Сулейман. Через пiвтораста рокiв те саме повторилося з Ахмед-агою. Вiн написав сатиру на Рустема-пашу, в якiй висмiював його товсту шкiру, що ┐┐ не може прокусити нiякий гедзь, i коли сатира дiйшла до великого вiзира, то розлютило його не те, що в нiй написано, а те, що спахiйський ага виявився поетом, тобто представником того племенi, яке сераскер ненавидiв найбiльше на свiтi. Вiн заприсягнувся вiдтяти голову Ахмед-азi, щойно той попадеться йому в руки, i невдалий поет вимушений був навiть в утечi повторити долю свого попередника: вiн кинувся в Стамбул до султана Сулеймана. Там допросився до самого падишаха i заявив, що яничари в таборi шах-заде i в таборi самого сераскера колотяться мало не щодня, називають сво┐м султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто старий, щоб водити вiйсько проти ворогiв. На престол ма║ сiсти законний спадко║мець, з чим усi згоднi, а противиться ║диний Рустем-паша. Тому слiд великому вiзиру зняти голову, а старого султана послати в Дiмотику на спочинок. Шах-заде Мустафа, замiсть утихомирювати крикунiв, з'явля║ться перед ними в золотому кафтанi, назива║ яничарiв братами й синами, щедро обдарову║ золотом iз султансько┐ казни, а сам та║мно зноситься з шахом Тахмаспом. кдиний Рустем-паша зберiга║ вiрнiсть престолу й кличе султана, щоб той прийшов i взяв вiйсько в сво┐ руки, поки не пiзно. Що старiший чоловiк, то вiн повiльнiший, тiльки не в ненавистi. Султан одразу кинувся до Конь┐. З Роксоланою попрощався похапцем, вона й не пробувала затримувати його, вiдчуваючи, що нинi ма║ щось вирiшитися. Сулейман узяв з собою синiв Селiма i Баязида, послано гонцiв до Джихангiра, щоб теж прибув до султанського табору. Але наймолодшого сина довго не могли знайти, тодi ще довго везли, i вiн запiзнився, до того ж був у такому станi, що не розумiв, де вiд i що дi║ться навколо. Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелi на осiнн║ рiвнодення. Два тижнi Сулейман вiдпочивав у сво║му величезному шовковому шатрi, тодi покликав до себе Мустафу. Весь у золотiй лусцi сидiв на тронi в найдальших глибинах намету, роздiленого прозорими муслiновими запонами на кiлька примiщень. Мустафа при┐хав на бiлому конi, одягнений був у все бiле, мовби хотiв показати чистоту сво┐х намiрiв i незацiкавленiсть у тiй метушнявi, яка вiдбува║ться довкола трону. Збираючись до султана, мив руки. Впав у нього перстень з зеленим дiамантом i не втонув - лишився на поверхнi. Шах-заде зрозумiв, що це йому знак: щастя його досягло найвищо┐ точки, i тепер може настати падiння. Але коли вже ┐хав, закаркала назустрiч ворона, i сидiла вона на схiд од нього - знак, що тво┐ бажання сповняться. Тому спокiйно увiйшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нiкого, щоб поговорити, як батько з сином. Мустафа виступав гордовито, поважно, високий, крутоплечий, величний, пройшов передпокiй, де не було жодно┐ живо┐ душi, вiдгорнув завiсу. Плутаючись у м'якiй пiдступнiй тканинi, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й тут не було нiкого, тiльки зiвсiбiч звисали муслiновi завiси, мов примарливi сiтi, в якi мала вловитися чиясь заблукана душа. I поки Мустафа стояв i дивувався, з-пiд нагромаджень i складок м'яких прозорих тканин, з найтемнiших закуткiв кинулися на нього величезнi чорнi дiльсiзи. Шах-заде миттю оголив шаблю, махнув нею, вiдганяючи нiмих шайтанiв, струснув двох чи трьох з плечей. Лише тодi в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими завiсами помiтив султана, що сяяв тьмавим золотом, застиглий у безруху, мовби вмерлий. - Батьку, султане, поможiть! - гукнув Мустафа, може, вперше в життi звертаючись з проханням, та й не до когось, а до чоловiка, смертi якого ждав мало не вiд свого народження, якого зневажав i не любив.- Ваша вел... Готовий був кинутися пiд захист султансько┐ руки, впасти до пiднiжжя трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а наяву, та в цей час ззаду, з-поза спин велетенських султанських тiлохранителiв пiдкрався до Мустафи придворний вельможа Зал Мухаммед-паша, вправно накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок, щосили стягнув його, i султанський син упав на килими. Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тiло Мустафи в килим, як виносили з шатра. Тодi звелiв покликати вiзирiв, великого муфтiя i великого нiшанджiю. Сказав писати фiрман про спадко║мця престолу. Спадко║мцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селiм. У справi вибору спадко║мця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекi була далеко, та вiн i так знав ┐┐ думку: схилялася серцем до Баязида, бо нагадував ┐й самого султана, ║диного чоловiка, якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п'ять синiв, зосталося два. За Селiма промовляло старшинство. Окрiм того, в ньому в необхiдна поважнiсть, сказати б, султанська обважнiлiсть, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжнiй во┐н i зовнi навiть схожий на свого батька в молодостi, але не успадкував у султана глибоко заховано┐ непорушностi, здатностi до впертого думання. Хто не вмi║ сидiти на мiсцi - не вмi║ думати. Мудрiсть - у непорушностi, у вмiннi зосередитися. Вiн, Сулейман, умiв це робити навiть у походах. Баязид не здатен до цього, навiть коли затриму║ться на якийсь час на одному мiсцi. Все в нього врозкид: думки, настро┐, зацiкавлення. Навiть гарем свiй вiн якось примудря║ться розкидати так, що частина одалiсок завжди опиня║ться там, де вiн вирина║: то в Стамбулi, то в Брусi, то в Конь┐. Вже встиг сплодити чотирьох синiв з сво┐ми жонами, жде, зда║ться, п'ятого в Брусi. Навiть у цьому мовби схожий з султаном, але водночас i одмiнний, бо Сулейман тримав свiй гарем (допоки тримав) у непорушностi й царственiй неторканностi, як i належить для двору падишаха, а цей розвозить по всiй iмперi┐. Селiм не такий. Щоправда, не перейма║ться державними справами, згаю║ час у ловах та пиятиках, пропада║ в гаремi, знай вкладаючи свiй виноград до кошикiв улюблениць, але зате завжди на мiсцi, не мета║ться, зна║ш, де його знайти, ║ в ньому внутрiшня непорушнiсть, така мила Сулеймановому серцю, ще ж милiша зовнiшнiсть Селiмова, який мовби повторив свою неповторну матiр лицем, волоссям, слiпучiстю шкiри. А спадко║мцями володарi завжди проголошували тих, хто наймилiший ┐хньому серцю. Так Чiнгiсхан назвав сво┐м наступником Угедея, Тiмур - Улугбека. Вiйсько довiдалося про смерть Мустафи ще то┐ само┐ ночi. Крик i зойк стояв над табором до ранку. Яничари кричали, що все це пiдступи султанського зятя, i домагалися в султана Рустемово┐ голови. Рустем i тут зостався вiрний сво║му похмурому гумору. "Миша, народжена в млинi, грому не бо┐ться",- спльовуючи собi пiд ноги, посмiявся вiв на диванi. Сулейман надто добре знав сво┐х яничарiв, щоб не вдовольнити ┐хнiх вимагань. Все життя супроводжували вони його, були найвiрнiшi, але водночас i найнепокiрливiшi, завжди невдоволенi, завжди чогось вимагали, i вiн давав ┐м щоразу не те, чого хотiли, щоразу обдурюючи, але вмiло вдовольняючи найбiльших крикунiв то ласкою, то пiдкупом, то обiцянкою. Обдурив i цього разу. На диванi вiдiбрав державну печать у Рустема-пашi, звелiв йому негайно повертатися до Стамбула, а великим вiзиром назвав хитрого Ахмеда-пашу, хоч усi думали, що вже цього разу печать опиниться за пазухою в Мехмеда Соколлу, який стiльки рокiв догоджав шах-заде Селiму. Але султан розумiв, що вiйсько не прийме взамiн шорсткого Рустема-пашi, може, ще брутальнiшого Соколлу. Вони могли вдовольнитися лише чоловiком м'яким, а саме такий був Ахмед-паша. Пiсля цього султан пiшов у Халеб, де мав намiр провести зиму, щоб рано повеснi вдарити на шаха кизилбашiв. Сини Селiм, Баязид i немiчний Джихангiр ┐хали слiдом за султаном. З Амасi┐ вивезено гарем Мустафи i саму Махiдевран, вони мандрували два мiсяцi до Бруси, де кизляр-ага Iбрагiм задушив ║диного сина Мустафи семирiчного Мехмеда. Колишня Володарка Вiку, Весняна Троянда Махiдевран ще дванадцять рокiв оплакувала сина й онука, жила всiма забута, мало не жебруючи, зате все ж дiждалася смертi сво║┐ суперницi й ворогинi i цим мала вдовольнитися. Роксолану ж згодом звинуватять у смертi Мустафи тi, хто був занадто далеко вiд тих подiй, хоч керуватимуться у сво┐х звинуваченнях тiльки здогадами та вигадками, звалюючи на худенькi плечi цi║┐ згорьовано┐ жiнки ще й тягар смертi сина чужого, так нiби не заламувалася й не зламувалася вона вiд смертей синiв власних. Степами йтиму, як голубка густиму. ДЖИХАНГIР Вузькоплечий, як птах, безсилий i безрадний, виявляв дивну ворожiсть до людей i до речей. Не терпiв коло себе нiчого, крiм килима на пiдлозi, навiть подушки викидав геть, метався, горiв, падав у непам'ять, повертався до свiдомостi лиш на короткий час, але нiчого не розумiв, не хотiв знати, не чув, не лякався навiть грiзного iменi султанового. Що йому султан? Йому сказали, що Мустафа вбитий. Вiн не -повiрив, тодi забув про Мустафу, коли ж згадав, то засмiявся вiд власно┐ мудростi. Бо хiба ж не говорило йому передчуття, що найстарший брат буде вбитий? Про це сказано навiть у коранi: "А бути йому вбитим! Як вiн передбачив! А бути йому вбитим! Як вiн передбачив! Тодi вiн подивився! Тодi спохмурнiв i насупився! Тодi вiдвернувся i возвеличився!" Все записано в книзi книг. I про нього, Джихангiра, так само. I вб'ють його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам - не вбивця. Тужу за тобою, брате мiй, Мустафа. Був ти добрий менi, любов твоя для мене перевищувала любов жiночу. Якщо бездонна пустка прихову║ться пiд усiм, то чим же ║ життя, як не розпачем? Коли нема║ нiяких святих уз, що з'║днують людей, коли поколiння за поколiнням щеза║, мов листя в пущах, коли людина зника║, як спiв птаха у лiсi, як корабель у морi, як вихор у пустелi, коли вiчне забуття чига║ на свою здобич, то навiщо жити? Щастя не ║ людською прикметою, тому глибоко-глибоко, в найдальших закутках цього щастя неодмiнно живуть розпач i страх перед нiчим. Тому глухий неспокiй жив у його душi ще змалку, нiщо не подобалося, нi на чому не мiг зосередитися, зненацька накочувалася дика туга, i вiн, знемагаючи, метався туди й сюди... Якiсь дивнi видiння майорiли перед очима, срiбло дзвенiло в душi, тодi наповзала туди густа нетеч, тодi... Кольори пливли крiзь нього, крiзь барвистi вiкна Топкапи. Син║, зелене, найчастiше червоне, як сiк граната, як кров, як барва життя. Тепло i захват. Бiль i пожежi в душi. Може, горiло в ньому все не допалене султанами? I коли дав йому Мустафа вiд доброти велико┐ зеленкуватих кульок забуття, Джихангiр упiзнав стан, в якому опинився, мов у знайомiм домi, де жив давно, тiльки не знав, що живе там. I завжди чув там веселу пiсеньку: дем демi - хайдер, сахiбi - календер, мюккiре - некiр [72]. Не знав тiльки, що таке "дем", хоч i чув, що навiть сам падишах вжива║ його для звеселення духу. "Дем" [73]сумно-зелений, як свiт iсламу. Напружена барва. Велетенськi рiвнини, могутнi гори, палаючi небеса, блискавицi, бурi всесвiтнi. А що чоловiк? Бездонними ночами мчать його вогненнi конi. А куди? В кра┐ну срiблястих хмар, тонконогих скакунiв i тонкостанних дiв? А пил на дорогах - до неба. На яких дорогах вiн загубив себе? В якiм маячiннi загубив i згубив? I де його улюблений брат Мустафа, який ма║ дати йому пучку дему, щоб усерединi все гуло й горiло, i земля тодi теж загуде, як орган грецький. I тодi жорстокi синi звiрi, якi терзають його серце, стануть рожевими, i весь свiт сповниться тонами рожево-прозорими, тепло-жовтими, м'яко-зеленими... У Тiмура був улюблений син Джихангiр. Помер молодим. Чи всi Джихангiри мають умирати молодими? I вб'ють його, бо не жорстокий, бо не жорстокий, бо... Все довкола - зло. Перемогти його несила. Нiхто не може змiнити сво║┐ долi. Чоловiк нiчого не зна║. Живе в порожнечi. Накинуть тобi на шию чорний шнурок, не ширший за лезо ножа. Слава й пiтьма - все сплелося в химерних бганках османських тюрбанiв. Слава виблиску║ коштовними самоцвiтами, а пiтьма хова║ться в безлiчi складок, виповза║ з них, наповза║, як пекельний дим. Колись сидiв вiн у золотiй колисцi й грався золотими яблуками, а тепер топтали душу конi. Дикi конi, дикi конi, не грайтесь душею, о не грайтесь! Далга, амма гечйорсун! [74] I знов птахи лiтали в ньому, i шумiли вiтри насолоди в його невагомому тiлi. В станi одурманення вже нiчого не помiчав, бачив тiльки власнi руки в безупинному русi. Дивувався, чому ┐х так багато i чому вони весь час рухаються. Руки здiймалися, ламались, кричали й плакали. Це було нестерпно. Якби став султаном, звелiв би пообрубувати всiм руки й ноги. Ноги, щоб до нього нiхто бiльше не прийшов. А то прийшли i сказали, що султан Сулейман не дозволив давати Джихангiру нi крихти дему. Джихангiр тихо засмiявся. Що йому султан? Туди, де вiн був, уже не проникнуть нiякi султани. I сказано тиранам: "Спожийте те, що ви придбали". "I вранцi спiткала ┐х кара, що стверджена". Проказував чи тiльки хотiв проказувати, а насправдi тiльки в думцi кволо перебирав вiршi корану, так само як перебирав пальцями нiг. Взуття мав з такого тонкого сап'яну, що видно було крiзь шкiру, як ворушить пальцями нiг. Взуття таке саме, як у Мустафи. I халат на ньому теж з таких самих бруських шовкiв, i шаровари, й тюрбан. I тодi прийшов до нього сам Мустафа. Сiв коло узголiв'я, задумливо дивився в простiр, був величний i неприступний. - Це ти? - поспитав Джихангiр. - Я,вiдповiв Мустафа. - Але ж тебе вбито? - Вбили не мене - iншого Мустафу. - Звiдки зна║ш, що вбили не тебе, а iншого? - Цього незмога пояснити. Знання да║ться вiд народження. - Як це прекрасно! - прошепотiв Джихангiр. А Мустафа вiдповiв йому рядками з корану: - "Губить нас тiльки час". - А ненависть? - спитав Джихангiр. - Що ненависть? Любов дужче за не┐ стократ. Ось я полюбив тебе i прийшов, щоб допомогти. - I ти поможеш? - Поможу. I дав Джихангiровi дему. I шовкова тиша обступила його звiдусiль, наповнила йому душу, i аромати забуття заволодiли ним, вiн був нiби ангел, не розбирав, де живе, а де мертве, i Мустафу бачив чи й не бачив, той вiдпливав вiд нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повiльно, поки й щез. Лишилося iм'я. Але що iм'я? Навiть воно розтануло з димом. Тiльки в невидимому - найвищий ступiнь реальностi. I ще безлiч разiв приходив до Джихангiра Мустафа, сiдав коло нього, i вони цiлими годинами вели неквапливi бесiди. Приставленi султаном люди метушилися довкола, прислухалися до голосiв, що лунали нiзвiдки, але не бачили Мустафи, не володiли даром проникнення в невидимiсть. Нещаснi, жалюгiднi люди! Вiдходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангi-ру свою сильну бiлу руку i непомiтно вкладав недужому в долоню галька кульок дему. "Пам'ятай мою любов до тебе, брате",- казав тихо. Джихангiр плакав од розчуленостi, так на сльозах i запливав у свiт, де червоними снами розцвiтали маки, палали бахромчатими вогнями в солодко-обезвладнюючих мареннях, по-слушливо вiдкривали перед Джихангiром безмiри безодень, де клубочiли ядучi випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений спiв бюль-бюля. Вже не повертався до свiдомостi. Султанськi прибiчнi лiкарi були безсилi. Все в Джихангiрi отру║не. Якби змога замiнити його кров i його тiло, тодi хiба повернувся б до життя. Не шах-заде, а тiльки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Нiхто не може змiнити даного аллахом. "Нема зернятка на землi, яке б не було записане в книзi очевидностi". Тiла вiдда║мо землi. Душу забира║ аллах. Тепер для Джихангiра не було зупинки. Мiсячне сяйво мертво лилося на його путi, плоскогiр'я, потоки, рiки, камiння, бiлий порох,- i вiн, мов вiчний паломник, бо все говорило про вiчнiсть, так нiби на землi не було смертi. А тодi з найглибших надр землi зринуло потрясiння, i дрож став бити знищене тiло Джихангiра, дрож вiд страху перед неви-значеним, що наповзало на нього iз склубочено┐ пiтьми, з хаосу, з жаху. Вiн спробував вiдмахуватися вiд того жаху, замiрився, здiйняв ламливi, як у його матерi, руки - i так умер. Як десять рокiв тому Мехмеда, Джихангiра покладено в посудину з медом, i Сулейман звелiв везти синове тiло до Стамбула, щоб поховати поряд з братом коло мечетi Шах-заде. Довго думав, кого послати супроводжувати тiло Джихангiра. Врештi сказав: "Хай ┐де Баязид". Сподiвався бодай цим поменшити горе султаншi Хасекi, якiй судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав ┐й листа, сповненого чулостi й гiркого болю, але не безсонними гонцями, а разом з Баязидом. Щоб не поспiшати з лихою вiстю, а привезти ┐┐ водночас з його султанським утiшанням. А сам сподiвався втiшитись у перемозi над ворогом. Вiн вторгся в землi шаха Тахмаспа, нищачи все на сво┐й путi, Повелитель Вiку, кара i меч трьох сторiн свiту. Його страхiтливе вiйсько не зустрiчало нiякого опору, бо хитрий шах мерщiй заховався за сво┐ високi гори, тодi дика, слiпа сила вдарила на простий люд, на тих, хто жив на сво┐й землi тисячi рокiв, розводячи сади, будуючи храми i пишучи книги,на вiрменiв, азербайджанцiв,. грузинiв - i кривава iмла затулила сонце. Схований у неприступному гiрському монастирi, вiрменський хронiст Ованес Царецi писав про прихiд султана-хондкара в його рiдну землю: "Я, грiшний Ованес, бачив цi гiркi днi сво┐ми очима. О, душо моя! Скiльки людей вмерло вiд мечiв, вiд гармат i рушниць, вiд голоду, вiд боязнi й дрожу. Деяких убивали мечами, деяким вiдрiзали руки, носи, вуха, бо ┐м нiкуди було сховатися, i люди кра┐ни розбрелися в рiзнi боки, а iншi вночi, пойнятi жахом, переляком i трепетом, згорьованi серцем, у гiрких сльозах, зiтхаючи, вiдривалися одне вiд одного, i рiднi й любимi з жалiбними стогонами, а решта втiкала, i кра┐на стала безлюдною на цiлий рiк, i все те сталося з нами через нашi грiхи, i вимушенi ми були змандрувати на чужину, i стали жалюгiдними i згорьованими". А Сулейманiв дi║писець Печевi, вихваляючи перемоги падишаха над невiрними i кизилбашами, перелiчу║ здобич, особливо смакуючи тим, що "дiсталися османським во┐нам також юнаки-коханцi, якi мали тiло, як срiбло, молодi й нiжнi дiвчата з трояндовими лицями, незрiвняннi й чудеснi невiсти, кiлькiсть яких перо нездатне висловити. Не було жодного намету, де число коханцiв i коханок налiчувало менше трьох, а тим, що мали понад п'ять i десять, не було й лiку". Зруйнованi були древнi вiрменськi мiста креван i Нахiчевань, зрiвняна з землею тисячолiтня Гянджа, дика лавина посунула двома потоками - один на Грузiю, другий на Курдистап. Сулейман мовби хотiв жорстокiстю заглушити сум'яття в похмурiй сво┐й душi, викликане смертями двох сво┐х синiв, найстаршого i наймолодшого, бо тi смертi звузили його власне життя до тоненького струмочка, який ледь жебонiв серед нагромаджень часу i щомитi загрожував перерватися. Не жалко йому було нi вбитих ворогiв, нi власних во┐нiв, що гинули не так у битвах, як од виснаження, вiд холоду й голоду, вiн небезпек тяжко┐ путi й суворих кра┐