очей цю мармизу!" Мустафа був поважний, пещений, бiлотiлий, тримався, нiби султан, i Рустем одразу пустив шпильку: "Головне не в тiм, що вiн каже, а в тiм, що дуже гарно ворушить губами, коли говорить". Султанський зять мовби намiрився перевершити в сво┐й безкарностi улюбленого Сулейманового блазня Iнджiрлi-чауша, який дiйшов до того, що якось, пiдстерiгши султана в темних палацових переходах, кинувся обiймати й цiлувати його, а коли той обурився, сказав на виправдання: "Даруйте, мiй падишаху, я думав - це султанша Хасекi!" Але то ж простий собi блазень, а це вiзир Високо┐ Порти. Та що а нього взяти, коли вiн - зять? Одним словом - дамат. Ненавидiли позавiч, ненавидiли й у очi, але охоче смiялися з його нещадних дотепiв. Лiпше смiятися ще до того, поки вiн щось скаже, бо опiсля смiятися, може, й не захочеться. Всi сподiвалися, що Рустем злама║ собi шию в першому ж серйозному дiлi, бо ламалися й не такi ши┐. А що найсерйознiшою рiччю вважалася для османцiв передовсiм вiйна, то й очiкувано з нетерпiнням, коли ж султан знову вирушить у новий похiд з сво┐ми новими вiзирами. Поки султан сидiв у столицi, його санджакбеги i великий капудан-паша, пострах морiв Хайреддiн Барбароса вели невпиннi вiйни в Сербi┐, Славонi┐, Боснi┐, проти Алжiру, Провансу, Венецi┐, Португалi┐ й Iспанi┐. Замiсть одно┐ велико┐ вiйни Сулейман оточував свою iмперiю вогнищами вiйн маленьких, щоб його вiрнi акинджi┐ мали де погрiти сво┐ загребущi руки i не обростали жиром зледащiння. Мчали до Стамбула гонцi з радiсними вiстями про звитяги, пливла здобич, тисячi рабiв наповнювали невiльницькi ринки, розросталася безмежно i безмiрно iмперiя, але похмурий погляд султанiв уперто зосереджений був тiльки на однiй землi, яка притягувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина пiд Мохачем, де вiн потопив угорське вiйсько з його недолугим королем. Земля та була - Угорщина. Нацiлена в саме серце квропи, здавалася Сулеймановi золотим ключем, яким вiдiмкне вiн нарештi та║мничий замок володiння над цим континентом, i тодi хвиля османська залл║ всi його пiднебеснi гори, родючi долини, багатi городи, над якими плавають тисячолiття слави, багатства i краси. Повторював у думцi вигаданий Султаном Веледом (але ж який грiзно-привабливий!) хадiс: "У мене ║ вiйсько, яке я поставив на сходi i назвав турками. Я вклав у них мiй гнiв i лють, i скрiзь, де якийсь чоловiк або народ порушить мо┐ закони, я напускаю на нього туркiв - i це буде моя помста..." Вся провина угорцiв була в тому, що вони зайняли таку серцевину землi i зробили це задовго до туркiв, хоч, як свiдчили перекази, в сиву давнину разом з турками вийшли з Турану в пошуках щастя i просторiв. Наставлений над Угорщиною Сулейманiв король Янош За-пойя┐ так i не змiг навести ладу в цiй почленованiй, розтерзанiй землi. Все сво║ життя згаявши на вперте просування до найвищо┐ влади, Запойя┐ навiть одружитися не встиг за сво┐ шiстдесят рокiв, i тепер несподiвано став одним з найжаданiших женихiв. Австрiйський король Фердiнанд норовив видати за старого Запойя┐ одну з сво┐х численних принцес, щоб прибрати до рук всю Угорщину, а з другого боку пильно стежив за Австрi║ю мудрий i обережний польський король Зигмунт, який встиг випередити Фердiнанда i вiддав Яношу Запойя┐ свою доньку Iзабеллу, сподiваючись зласкавити цим султана i укласти з ним вiчний мир. Проти Запойя┐ збунтувався ердельський во║вода Стефан Майлат, який не побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому притулок розбитому султаном молдавському господарю Петровi Рарешу. По дорозi на Ердель Запойя┐ смертельно занедужав. Напiвмертвий, довiдався вiн од гонця, що в Будi королева Iзабелла народила йому сина. Ще встиг невдалий король звелiти, щоб назвали сина Яношем Сигiзмундом, i послав канцлера Стефана Вербецi до Стамбула просити султана взяти пiд свою високу руку малого короля. Сулейман прийняв Вербецi, всупереч сво║му звичаю, не гаючись, бо гонцi, випередивши угорського канцлера, вже принесли вiсть про смерть Запойя┐. Вiн сказав, що визна║ за сином Iзабелли всi права, якi мав його батько, коли впевниться, що той справдi народився, а не вигаданий уграми. Послано було султанського чауша до Буди, який вiдвiдав королеву, i королева, заливаючись слiзьми, подала османцевi загорненого в шовковi пелюшки i горноста║вi хутра сирiтку-короля. Турчин приклав руку до грудей, упав па колiна, поцiлував дитятi ногу i в iм'я великого султана заприсягнувся, що нiхто iнший, крiм сина короля Яноша, нiколи не володiтиме Угорщиною, бо так хоче аллах. Султан збирав вiйсько для походу в Угорщину. Розскочилися навсiбiч гонцi, звiдомляючи спахi┐в, у султанських зброярнях виливали гармати i ядра до них, яничари наточували шаблi, дюмбекчi сушили барабани, шилися тисячi нових зелених i червоних знамен. Нiщо не могло зупинити страшно┐ сили, яку Сулейман мав намiр знов посунути на зеленi поля Угорщини, на ┐┐ сади й виноградники. Але тут iз сходу стали напливати тривожнi вiстi про неспокiй серед кочових племен. Плем'я гермiян коло Ладика зайняло прохiд у горах i грабувало каравани й усiх подорожнiх. Туркменськi кочовики набралися такого нахабства, що викрали коней пiд Манiсою у принца Мустафи, коли той ви┐хав iз сво┐м двором на лови. В Дiярбекiрi збунтувалися племена курдiв, цих дивних людей, що, попри свою бiднiсть, яка межувала з убогiстю, нiкому не пiдкорялися, вперто домагаючись незалежностi. Виходило так, що в Дiярбекiр для приборкання повстання джiмрi - мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських вiзирiв, а що Рустем-паша ще недавно був там санджакбегом i, як видно, не зумiв приборкати курдiв, то найостаннiшому дурневi було ясно: дамат повернеться туди, звiдки прибув! Неприхована радiсть запанувала навiть серед тих, хто нiколи в очi не бачив Рустема. На диванi байдужий до всього Хусрев-паша, який страждав якоюсь невилiковною хворобою, мляво спитав Рустема: "Тебе справдi посилають в Дiярбекiр?" А великий вiзир Сулейман-паша, помiтивши, як Рустем поглядом шука║ лускач, щоб роздавити грецький горiх, вхопив повну жменю горiхiв, набив ними рот, став трощити зубами, примовляючи з виряченими вiд задоволення очима: "Ось як треба! Ось як!" Рустем мав тридцять п'ять рокiв, Сулейман-паша вiсiмдесят. Але дамат не збентежився. - У мене маслаччя мiцнiше за горiхову шкаралущу,- понуро посмiхнувся вiн. А сам, власне, був зготовлений на добре i зле. Спиш iз султанською донькою - так i знай, що доведеться за це розплачуватися. З насолоди виника║ обов'язок. Та ще й не знати, де воно лiпше: при боцi в султана, який щедрий на милостi, але ще, мабуть, щедрiший на кари, а чи в самого чорта в зубах. Вирушаючи в походи, Сулейман нiколи не брав на себе командування вiйськом, призначаючи сераскером великого вiзира. Це було доволi зручно, бо всi невдачi падали на сераскера, успiхи належали султановi. З Iбрагiмом вiн зазнав бiльше невдач, нiж перемог, Аяс-паша так i не очолив вiйська жодного разу, Лютфi-паша, готуючись до звання великого вiзира, пробував виказати сво┐ здiбностi в походi проти острова Корфу, але, крiм ганьби, не здобув нiчого. Тепер, з усього видати, сераскером мав iти проти Угорщини старезний ║внух Сулейман-паша, який усе сво║ довге й каламутне Життя провiв на Сходi, знав пiдступи, хижiсть, кровожерство, але ще жодного разу не стикався з лицарством, вiдвертим аж до самозабуття, i вiдвагою не слiпою, не фанатичною, а просвiтленою розумом i любов'ю до рiдно┐ землi. I хоч нiхто не вiрив у таланти старого товстого ║внуха, але говорилося про нього спiвчутливо, навiть з повагою, бо вiн сво║ю грубезною тушею заступив, вiдiпхнув ненависного дамата, i тому вже не було мiсця поряд з падишахом, тож хай ┐де, звiдки при┐хав, хай згине в голих курдських горах, серед гострого кремiння й чортори┐в, де витанцьовують його брати - шайтани. Ось тодi покликала Рустема до себе султанша Роксолана. Як став султанським зятем - даматом, ще по лишався вiчна-вiч з всемогутньою султаншею жодного разу, хоч i думав про це, бо була тут, зда║ться, ║диною людиною, яко┐ побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну запопадливiсть на пожежi. Через нього загинув тодi цей молодецький Байда, i Рустем знав, що Роксолана не простить йому то┐ смертi нiколи. Все можна вiдшкодувати, але смерть - чим ти ┐┐ вiдшкоду║ш? Хоч i сказано, що в мертвих - нi друзiв, нi товаришiв, та з усього видно, що султанша назавжди взяла в сво║ серце того Байду, не питаючи навiть його згоди, бо ж був для не┐ живим втiленням навiки втрачено┐ батькiвщини. Соловейко зiтхатиме за вiтчизною навiть у золотiй клiтцi. Це вiн, Рустем, мiг забути i рiд свiй, i землю, промiнявши все не знати й на якi вигоди, вспоко┐вшись лiниво вiд думки, що двох баранячих голiв не зготу║ш в одному горщику. Але ж не зрiвнятися йому з цi║ю вельможною жiнкою, загадково-неприступною для всiх, всемогутньою, як сам султан, але водночас нiжною, як сонячний промiнь, i вразливою, як закоханий соловейко. Незграбно, боком, чiпляючись за одвiрки сво┐м шорстким од золотого шиття вiзирським халатом, мало не вiдштовхуючи невiдступного кизляр-агу Iбрагiма, всунувся Рустем у маленький покiй Фатiха, майже задихнувся, побачивши на бiлiм атласнiм диванчику Роксолану, обстелену розметаними барвистими шовками, лякаючись, що нiжна ┐┐ шия злама║ться вiд ваги пишного червоного волосся i коштовних прикрас на ньому. Мерщiй упав на колiна i так поповз по килимах, коли ж пiдвiв перед султаншею голову, то побачив, що тут ║ ще хтось. Поряд з ним був ще чоловiк у химерних, визивно багатих шатах, так само молодий, як Рустем, але набагато зграбнiший, з пишними яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий. - Зна║ш Гасан-агу? - спитала султанша. Рустем нахилив уперту голову. Ще б пак не знати! Простий яничар врятував султаншу пiд час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського аги, яке да║ться тiльки цiною велико┐ кровi, тодi вигадано для нього химерне звання особистого посланця султаншиного, став аталиком - вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому в жони бiлотiлу одалiску,- вже не така й радiсть, як на Рустема, бо це однаково, що оженитися на бiлiй коровi. Якби це не при султаншi, вiзир неодмiнно прискалив би око й познущався з цього яничарика: "То що, вже отелилася твоя бiла корова?" Але тут мав мовчати i щосили виказувати увагу й слухнянiсть. - Гасане,спокiйно мовила Роксолана,- подай йому оте. Гасан-ага неквапливо взяв з низенького столика невеличкий згорток, замотаний .у зелену шовкову хустку, подав Рустемовi. З належною шанобливiстю, треба сказати, але до кого - до вiзира чи до султаншi найперше? Рустем тримав згорток i не знав, що з ним робити. - Розгорни,звелiла Роксолана. Вiн довго розмотував хустку, плутаючись кiстлявими сво┐ми, бiльше звиклими до ремiняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав - напери. Якiсь послання, грамоти. Дорогий папiр, дороге чорнило, печатi. Мовчки глянув на султаншу. Що воно? - Почитай,звелiла вона. Рустем полопотiв одною грамотою, другою, третьою. На всiх - печатi царевича Мустафи. Листи до санджакбегiв Сiвасу, Дiярбекiру, Болi, Конь┐. Всуцiль iз запитань. Якi змiни вiтали б ви в iмперi┐? Як ви ставитесь до мене? Чи будете менi вiрнi? Проти кого найперше треба спрямувати силу iсламського вiйська? Що ви дума║те про чужинцiв у Стамбулi? Все це важко було втямити навiть Рустемовi з його метким розумом. Вiн розгублено поглянув на султаншу. - Читай ще,звелiла вона. Вiн читав далi. Мустафа питав у начальникiв племен мiн-башi, яка потрiбна ┐м зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи iмперiю оскопленою (натяк на великого вiзира-║внуха), i питав, чи довго вони таке терпiтимуть. Зухвалi листи, за якими вчувався брязкiт збро┐. Коли це не пiдробка, тодi що ж? - Страшно, вiзире? - шорстко спитала Роксолана.- Ти зблiд, читаючи цi послання? А що ж робити менi? В мене зблiдла душа! Мо┐ сини не ждуть смертi великого султана, вони насолоджуються життям пiд його благословенною тiнню, а син цi║┐ черкещенки вже змалечку очiку║ смертi свого батька i всiх братiв, бо тiльки ця смерть вiдкрива║ йому шлях до престолу, а його матерi да║ змогу повернутися в Топкапи i зайняти поко┐ валiде. Син черкешенки втратив терпець, вiн почав вiрити, що султан Сулейман не помре нiколи, i вiн не помилився, бо так воно й буде, принаймнi для самого Мустафи! I ця нiкчемна Махiдевран нiколи не ступить за брама великого палацу, бо вигнанi султаншi не повертаються, не повертаються! Але де ж були ви, вiзири, опора трону, найвiрнiшi люди падишаховi? Чом не впiймали злочинно┐ руки, чом не помiтили, не викрили, не перехопили, не захистили? Чом? Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмiв, не любив, а тут i захищатися не виходило. Завжди вважав усiх довкола дурнями, тепер не вадило удати дурника й самому. Та й було перед ким - перед самою султаншею. - Ваша величнiсть! Ну якi ж з нас вiзири? Сулеймана-пашу слуги пiвдня пiдводять з постелi, а Другу половину дня вiн дума║ лиш про те, як влягатиметься в постiль сво║ю тушею. Хусрев-паша не встигав з'┐сти якийсь шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись i не лишаючи нiякого поживку. Вiн жде, коли вже вмре вiд голоду, а ми ждемо, коли вiн помре, щоб звiльнив мiсце для когось iншого. Четвертого вiзира султан називати не хоче, вагаючись мiж двома молодими пройдисвiтами, яких узято ще з пажiв покiйного Скендер-челебi┐ пiсля його страти в Багдадi: мiж Ахмедом-пашою i Мехмедом-пашою Соколлу. А я - погляньте на мене, ваша величнiсть. Хоч я й зять ваш, але голова в мене з самих кiсток, як у коняки, тiльки в коняки й кiстки розумнiшi, бо вона вмi║ пiдставляти спину, я ж не вмiю й того. - Не вмi║ш пiдставляти спину, то доведеться пiдставити голову,- жорстко мовила Роксолана, не пiддаючись на Рустемовi похмурi жарти.- Як це так, що при дворi тисячi дармо┐дiв, а рятувати султанську владу вiд загроз ма║ один Гасан-ага? - Гасан-ага? - Рустем лиш тепер згадав про султаншивого довiреного. Виходить, цей чоловiк тут не для того тiльки, щоб подати йому згорток з листами Мустафи. Пода║ те, що сам i роздобув. - Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величнiсть? Вона кинула на Рустема погляд, вiд якого холоне в серцi. - Як? А ти не зна║ш? За золото, яке ви гребете з султансько┐ скарбницi i все хова║те пiд себе. А його треба пускати на справи державнi. Платити там, де треба. Все купу║ться i продасться. Продаються навiть оракули, що довели колись лiдiйськi царi Мемнади, пiдкупаючи дельфiйську пiфiю. Що це за дельфiйська пiфiя, Рустем, ясна рiч, не знав. Знав коран, якого його вчили ще малим хлопчиком, вбиваючи в його стрижену голову вiрнiсть iсламовi й новим хазяям, знав зброя", жорстокiсть, неволю, тверде життя i коней. Щоправда, Пiфi║ю звали кобилу, на якiй вiн колись учив султаншу ┐здити верхи. Кобилу назвала так султанша, а вибирав ┐┐ ще лошицею вiя. Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив з льоту. Очi поставлено близько, лоб округлий, як склепiння в мечетi, погляд ясний, вогнистий. Вузькi храпи, довгастi рожевi нiздрi, мов у породисто┐ жiнки, лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста грива, коротка лиснюча шерсть, довгий хвiст, а груди, груди? Як у султаншi, що рвуть усi найпросторiшi шовки. I ця жiнка - його теща? Чи надовго? На щастя чи на безголiв'я? - Гаразд,зiтхнула Роксолана,-хто чого не вмi║, того вже й не навчиться. Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти цi листи передав його величностi султану. - Я? Султану? Але ж не я ┐х роздобув. - I скажеш, що роздобув ┐х ти, бо зна║ш усiх анатолiйських санджакбегiв, жив мiж тими дикими племенами, вмi║ш знаходити з ними спiльну мову, ось тому й потрапили всi цi листи до тво┐х рук. Тепер Рустем уже не мав сумнiву, що його таки вiдiшлють назад у дикi гори,- хай далi знаходить спiльну мову з непокiрливими племенами. Але перед султаншею не станеш нi зiтхати, нi скаржитися. Вiн схилив свою маслакувату голову в поклонi, дочекався, поки Роксолана милостиво кивнула ┐м обом з Гасаном, мерщiй позадкував до дверей, пропихаючись поперед султаншиного довiреного, якого б з великою охотою роздер на Дрiбненькi шматочки за його небачену здобичливiсть. I ще не знати, як прийме цi клятi листи султан! - Хоч розкажи, щоб я знав, як ти ┐х добував! - кинув Рустем Гасан-азi, коли вони вийшли вiд султаншi. - Розповiсти легше, нiж добути,- усмiхнувся той. Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман i сам не захотiв наражати зятя на людський осуд, вiн прийняв рiшення несподiване, але, може, ║дино правильне. Мустафi в Манiсу негайно посланий був фiрман, згiдно з яким шах-заде переводився в далеку Амасiю, а на його мiсце володарем провiнцi┐ Сарухан ставав Мехмед, найстарший син Роксолани i, виходило тепер, не названий, але ймовiрний спадко║мець трону. Фiрман про вигнання Мустафи з Манiси повiз сам великий вiзир Сулейман-паша, який iшов з вiйськом проти повсталих курдiв i водночас мав наглядати за шах-заде. Рустем посмiювався собi у вус: "Мене з Дiярбекiру висмикнули, ║внуха посадили туди, як рiпу. Та хiба рiпа виросте на каменi?" Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, i тепер уже над ним насмiхалися яничари: "Все вже було, але конюх ще нiколи не водив нас на вiйну!" Вiйни, власне, нiяко┐ не було. Австрiйцi, що кинулись були па Буду, злякалися османсько┐ сили i вiдкотилися. Заколотника Майлата видали султановi нiкопольський санджакбег Ахмед i Петро Рареш, який сподiвався знов завоювати Сулейманову прихильнiсть. Закованого в ланцюги ердельського во║воду вiдправлено до Стамбула, де його поглинули пiдземелля Едi-куле. Тим часом велетенське османське вiйсько обступило Буду, i Сулейман послав до Iзабелли гонцiв, яким звелено було передати. що мусульманський закон не дозволя║ султановi вiдвiдати пп особисто, тому хай пришле до нього сина в супроводi вельмож, якi хоробро обороняли столицю вiд австрiйцiв. Iзабелла пережила страшну пiч. Сльози, метання, хапливi наради. Наставав день п'ятнадцято┐ рiчницi битви пiд Мохачем. Що вiн принесе для малого короля, для цього невинного дитяти? Врештi вирiшено було виконати султанову вимогу. Дворiчного Яноша Сигiзмунда в золоченiй колисочцi двi няньки в супроводi перших людей королiвства - Стефана Вербецi, Валентина Терека, Джордже Ут║шеновича - привезли до розкiшного султанського шатра. Малий король ревiв щосили. Сулейман сказав шах-заде Баязидовi, щоб той поцiлував короля. Рустем-паша шанобливо пiдтримував султанського сина. Як знати: може, пiдтриму║ш майбутнього султана? Сьогоднi дво║ дiтей - одне ще немовля, друге, хоч i бiльше, а теж дитя, а взавтра один король, а другий падишах. Чи не був i вiн колись отаким шмаркачем (тiльки не в золоченiй колисочцi i не в шовковому шатрi), а сьогоднi вiзир, сераскер, державний муж, i вiд його слова залежить доля цi║┐ землi. Диво! Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого i вернути матерi. На диванi прийнято думку Рустема-пашi: Угорщина мiж Дуна║м i Тисою лиша║ться турецькою землею (великий муфтiй Мехмед Абусууд негайно почав складати султанський фiрман про долю угорського райя), а Угорщина на схiд вiд Тиси з Ерделем переда║ться пiд владу Яноша Сигiзмунда, як султанового ленника з щорiчною даниною в десять тисяч дукатiв. Великий нiшанджiя Мустафа-челебiя Джелал-заде написав блакитним i золотим чорнилом фiрман, який був вручений малому королевi. Султан присягався пророком, сво┐ми предками i сво║ю шаблею, що триматиме Буду, охороняючи малолiтнього короля, i вiддасть столицю, щойно настане вiдповiдний час. Коли мав настати той загадковий час, нiхто не знав, а допитуватися боялись. Обiцянок Османи не дотримували нiколи, завжди сповнювали тiльки погрози. Тим часом Iзабеллу з сином вмiщено в Липi над Марошею: безпечнiше для всiх. В табiр до Сулеймана прибули посли вiд короля Австрi┐ Фердiнанда: син захисника Вiдня Нiкола Сальм i прославлений посол Сигiзмунд Герберштейн, який об'┐здив усю квропу, двiчi добрався аж до далеко┐ Москви, про що написав велику книгу. Султан сидiв пiд золотим чадором, щит, булава, лук i стрiли лежали коло його нiг, як символи могуття, вельможi пiвколом стояли з одного боку - Рустем попереду, з другого боку - iмами на чолi з великим муфтi║м Абусуудом. Молодий Сальм шанобливо пропустив наперед старого поважного Герберштейна, той опустився на колiна перед султаном, нагинався, щоб поцiлувати золоту полу падишахового кафтана, але нiяк не мiг дотягнутися, скосив налитi кров'ю очi на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду на Рустема, прокректав: - Та поможи ж, ради бога! Султан, який розумiв по-слов'янськи, ледь помiтно усмiхнувся, нахилився над послом i простягнув йому для поцiлунку руку. Герберштейн, який хвалився тим, що всi його посольства були успiшними, подумав вдоволено, що й цього разу вiй вийде переможцем, хоч ще нiкому цього не вдавалося з упертим турком. Дванадцять слуг на увитих позолоченими гiрляндами ношах пiднесли султановi великий годинник, зроблений за накресленнями самого покiйного iмператора Максiмiлiана. Вчений майстер показав, як треба заводити годинник i доглядати механiзм. Про це ж говорилося i в книжечцi, прикладенiй до подарунка. Годинник показував години, днi, мiсяцi i рух небесних тiл. Подарунок справдi був рiдкiсний i цiнний, але все ж не вартий аж цiло┐ Угорщини, яку взялися виторговувати у султана посли, обiцяючи виплачувати щорiчну данину в сто тисяч дукатiв. Сулейман пiдкликав Рустема, звелiв йому: - Скажи ┐м, що, коли прийшли тiльки для цього, хай iдуть геть. А не пiдуть - прожени. - Ти ж слов'янин, соромився б! - спробував докорити Герберштейн Рустемовi, коли той, додаючи ще дещо вiд себе, переказав послам падишахове велiння. - Ти теж слов'янин, а кому служиш! - огризнувся Рустем.- Обидва ми зрадники, тiльки ти зраджу║ш за платню, а я-за грiхи сво┐, бо я не просто вiзир i сераскер, а дамат, царський зять! Сам не вiдаючи про те, Рустем майже повторював слова султаншi Хасекi, сказанi колись австрiйському пословi Лаському. А може, розповiв йому про ту розмову Ласький, якого султан вiз iз собою до само┐ Буди i тiльки звiдти, старого, змученого, хворого, вiдпустив помирати в рiдний Кракiв, проявивши неочiкуване милосердя. Нiхто не змiг витлумачити такого султанового вчинку, надто що французький король домагався видачi пiдступного посланника для розправи. Тiльки Рустем-паша знав, чому Сулейман так розм'як душею. Вночi пiсля того, як прогнанi були австрiйськi посли, гонець привiз iз Стамбула два листи. Один- вiд султаншi, другий - вiд ┐┐ найстаршого сипа Мехмеда. МЕХМЕД Уже змалку уява вела його на широкi простори. Вiн - у трiумфальнiй золотiй колiсницi (або на чорному конi, а кiнь весь у золотi й рубiнах). Барабани б'ють: там-там-та-та-та. Велетенське блакитне небо. Там-там-та-та-та. I недосяжнi гiрськi вершини в пречистих снiгах. Тум-тум-тум. По дикiй пустелi - тисячi вершникiв, тисячi верблюдiв, чорнi слони в золотих попонах. Трум-трум-трум. Мармуровий палац (червоний мармур) па краю пустелi, дзюркiт води, гнучкi одалiски. Там-там-та-та! Вiд свого вихователя занудливого Шемсi-офендi вiдмахнувся, щойно вилетiв на волю з клiтки гарему, з-за брам Топкапи i пере┐хав до Едiрне, де був всевладним валi - намiсником самого султана. Султановi Сулейману пощастило вiд народження. Був ║диний син у Селiм-хана, мав мiцне здоров'я, вихователя придiлено йому було ще султаном Баязидом - мудрого Касима-пашу, який згодом став навiть вiзиром, утримавшись у диванi до глибоких старощiв. Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи i вирушали до визначених ┐м султаном провiнцiй, одразу давався свiй власний двiр: вiзир, iмам, дефтердар, нiшанджiя, поет, астролог-мюнеджiм, хавашi, яничари i, звичайно ж, гарем, одалiсок до якого добирала сама султанша. Все, нiби во┐нам суджук у похiд. Вiзиром у Мехмеда став один з колишнiх пажiв блискучого дефтердара Скендер-челебi┐ теж Мехмед, названий Узун, тобто Довгий. Вiн вiдзначився разом iз сво┐м товаришем Ахмедом пiд час сюннету Мустафи, Мехмеда i Селiма, коли цi пронозистi вихованцi Скендер-челебi┐ влаштували на Ат-Мейданi небачене вогняне свято. Тодi султан помiтив обох здiбних юнакiв, дарував ┐м титули бе┐в, пiсля того вже не вiдпускав ┐х од себе, мав нагоду переконатися в ┐хнiй мужностi й жорстокостi, яку виявляли до ворогiв у битвах, i, коли треба було дати для Мехмеда вiзира, покликав сина i спитав, кого б вiн хотiв узяти: Мехмеда-пашу чи Ахмеда-пашу. Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний, хитрий, може, навiть пiдступний, як вода пiд тонкого кригою. А Мехмед Довгий брутальний, рiшучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звiр, i розум мав гострий, несхибний, точний - усе, про що мрiяв би для себе шах-заде. Довгий не приховував нi вiд кого свого узвича║ння. Не для того вчився в школi молодих яничарiв, не для того проходив науку жорстокостi й пiдступностi у Скендер-челебi┐. Топтати, рвати, метати i вперед, вперед, проламуватися крiзь хащi, крiзь живих людей, не зважати нi на що, хай летять голови, хай лл║ться кров, хай крики й стогони - не озирайся, вперед, вперед, життя належить вiдважним, безжальним i не тупоголовим зарiзякам, а мудрим i мужнiм. Щастя тодi, коли життя в тво┐х руках, коли трима║ш повiддя натягнутим. Над самим кра║м Прiрви не заплющуй очей, не зупиняйся, нi хвилi вагань i перепочинку, зiрке око, тверда рука, незламна воля. Маломовний, грiзно насупленi брови, гучний голос, жилаве тiло, яке не зна║ утоми, доведене до меж неймовiрностi вмiння володiти будь-якою збро║ю, витривалiсть у походах, в обжираннi, в пиятиках, подвиги на любовному ложi, де красунi заламували руки вiд розпачу, що нiч не трива║ пiвроку,- здавалося б, Мехмед Довгий мав пишатися тим, що був сво║рiдним взiрцем османсько┐ доблестi, а тим часом вiн зневажав людську природу й породу так вiдверто, нiби ту зневагу поширював i на самого себе. Ясна рiч, до шах-заде Мехмеда молодий вiзир ставився з належною поштивiстю, був його тiнню, твердим намiром, оголеною шаблею, караючою рукою. Обидва звалися Мехмедами - шах-заде i його вiзир. Один повелитель, другий - його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою султанського сина, той незабаром став мовби його вiдлунням, блiдим повторенням, безсилим наслiдувачем, гнався за сво┐м вiзиром i нiколи не мiг наздогнати, мав перед Довгим переваги народження i становища, але бракувало йому звичайних можливостей, якi може дати чоловiковi тiльки природа i яких не придба║ш нi за якi скарби. Над Мехмедом вiд народження тяжiло переконання, що вiн спадко║мець трону i тому мав вирости грiзним i могутнiм, як султан Сулейман. Про Мустафу не думав, сподiвався, що якiсь сили - небеснi чи земнi - неодмiнно усунуть, приберуть того, звiльнять i очистять дорогу до престолу йому, Мехмеду, бо вiн - спадко║мець. Раб спадко║мства з самого дитинства. Зачатий у насильствi, народився кволий, нiкчемний тiлом, не тiло, а схлип. Рiс улюбленцем султана й султаншi, про синiв казано: "Синiв називано по iменах, тiльки Мехмеда завжди - "наш Мемiш". За ним був найпалкiший i найдбайливiший догляд. Учителi, лiкарi, iмами, порадники, астрологи й знахарi оточували малого Мехмеда, та однаково шах-заде рiс кволий i хоч схожий був на Сулеймана обличчям i постаттю, але було то лиш блiде i жалюгiдне вiдбиття султанове, який теж, як вiдомо, не вiдзначався надмiрною мiцнiстю. Характер у Мехмеда так само був далекий вiд досконалостi, настро┐ змiнювалися в ньому незбагненними перескоками, мiг бути то надмiрно добрим, то злим до жорстокостi, хвилини прозрiнь поступалися мiсцем цiлим дням тяжкого душевного занепаду. Та найбiльше докучали Мехмеду тiлеснi немочi, так нiби справджувалася саме на ньому гiрка iстина, що диявол, обравши собi жертву, забира║ в не┐ не саму душу, а й тiло, знаючи, що з тiлом забира║ все. Але в цьому кволому тiлi жив залiзний/ дух Османiв. Мехмед вiдчував, як близько до смертi вже вiд народження вiн i його брати тiльки тому, що належали до паростi Османiв, над якою нависав нелюдський закон Фатiха. Окрiм того, йому дiсталося ще немiчне тiло. Порятунок бачив тiльки у втечi вiд сво║┐ немочi, в знущаннi над плоттю, в загартуваннi тiла, в непокiрливостi долi, в подоланнi слабостi. Не давати собi перепочинку, мчати вперед i вперед, задихаючись, викрешуючи iскри, як конi пророка: присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, i викрешують iскри. Вiн - спадко║мець. Iмперiю буде вiддано йому, людськi долi й життя, то хiба ж не владен вiн над життям власним? Зрадiв безмiрно, отримавши собi помiчника, прибiчника, слугу й повiрника в особi Мехмеда Соколлу. Жили, як звiрi, як хижаки, як розбiйники i грабiжники. Шах-заде рвався на вiйну, але вiйни для нього не було, зате мiг замiнити ┐┐ ловами. Однаково вбивство, кров, гонитви, переслiдування, знемога, безмежжя просторiв. Нiяких зручностей, простота, груба ┐жа, спати на камiннi, пiдклавши долоню пiд щоку, грiтися коло вогнищ, просмердiтися власними нечистотами, чути довкола прокльони й лайки i самому лаятися й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути пiд до┐дливими дощами - ось тво║ життя, бо ти спадко║мець трону, ти спадко║мець! В палацi не знав гарему, весь час згаював серед соколiв i беркутiв, любив обiдати з яничарами, шанобливо вклоняючись казановi з пловом, бо казан у яничарiв вважався найвищим божеством. Ще хотiв, щоб його боялися. П'ять синiв росло у султана, i всi були неоднаковi i мали неоднаковi бажання. Мустафа хотiв, щоб його обожнювали. Мехмед - щоб боялися. Селiмовi було все однаково. Був то гордий, то привiтний, то марнославний, то ледар, а найбiльше - п'яниця i розпусник уже з чотирнадцяти рокiв. Баязид був просто добрий i страшенно непосидючий. Джихангiр усе б вiддав, щоб його тiльки не тривожили i не заважали мрiяти. Мехмед знав, що султана повиннi боятися. А вiн спадко║мець, тому ма║ подбати, щоб усi боялися також i його. Але не мав на те часу, заклопотаний змаганням з тiлесною немiччю, i тому все вiдкладав свiй намiр стати жорстоким, як султан Селiм, як великий Фатiх або хоча б як його вiзир Мехмед-паша Соколлу. До того ж хоч i вважав себе спадко║мцем, починав тривожитися впертим мовчанням султана Сулеймана, який не називав свого наступника. I тiльки того дня, коли в Едiрне прийшов султанський фiрман про переведення шах-заде Мехмеда з його двором до Манiси, найстарший син Роксолани зрозумiв: сталося! Тепер мав пiд сво║ю владою цiлу провiнцiю Сарухан, мовби маленьку iмперiю. Стамбул лежав за кiлька днiв кiнно┐ ┐зди, тiльки приготуйся належно, будь твердий духом i тiлом, передовсiм тiлом, бо воно твiй найбiльший ворог, а ти ж - спадко║мець! Слав гонцiв до султаншi-матерi. Хотiв знати про кожний прожитий нею день. Бачив уже себе султаном, а матiр свою, роз-смiяну i мудру Хасекi,всевладною валiде, повелителькою Топ-капи, найпершою опорою молодого падишаха. Любив ┐┐ так само щиро й гаряче, як ненавидiв сво║ нiкчемне тiло. Оточував себе дервiшами, святими людьми, знахарями, ошуканцями. Йшли звiдусiль, напливали, мов темнi хмари на ясне небо, зроджувалися з загадкових велетенських просторiв Азi┐, з Персi┐ й Iндi┐, з кгипту й Сiрi┐, виникали нiзвiдки. Продавали зрозпаченому шах-заде лiки, амулети, давали поради, чаклували, провiщали його долю. Однi казали пити вино, другi забороняли, однi радили ┐сти баранину, iншi - лише дичину. Були такi, хто геть вiдкидав природу, вбачаючи порятунок у дiяннi сил окультних, та║мничих i всемогутнiх. Мовляв, той, хто не ляка║ться розлиття людсько┐ кровi, здатен з допомогою окультних сил досягти розмiрiв слона i розтоптати людей, як билинки. Мехмед не вiрив нiкому, але нiкого й не мав спитати, окрiм свого вiзира, який навiть спав пiд порогом свого шах-заде. Соколлу тiльки лаявся: - Шкiра цих негiдникiв не годиться навiть на барабани, ваша високiсть! Чоловiк живий, поки вiдчува║ в руках шаблю та мiж ногами боки свого коня. Все iнше - не варте й згадування. Як на мене, то до жирно┐ баранини кисле молоко, тiльки сквашене по-болгарськи,- i все буде: довголiття, тверда рука, чоловiча сила! Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, по┐в ним Мехмеда замiсть води й вина, але не помагало й воно. I коли писав шах-заде Сулеймановi про свою матiр Хасекi, що вона вся зчорнiла в душi вiд розлуки з султаном, то сам уже давно звуглився i не горiв, а дотлiвав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але вiн не хотiв того помiчати, не вiрив, приховував од усiх. Ще зовсiм малим отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним у колисочцi, пiдкладав його пiд подушку й пiдрiсши, тепер теж тримав у постелi, мовби сподiваючись, що вiдiб'║ться вiд смертi коли не здоров'ям, то збро║ю. Однак не вiдбився. Довiдавшись про смiливi перемоги султана в Угорщинi, звелiв Мехмедовi-пашi готувати пишний бенкет. У палацових садах, пiд обважнiлими вiд соковитих плодiв деревами, над басейнами з прозорою водою з гiрських джерел, покладено на траву шовковистi килими, на них парчевi покривала, поверх яких постелено скатертi з ║гипетського полотна. Ро┐ хавашiв закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'янi тарелi, срiбне й золоте начиння, дороге скло, на┐дки, напо┐, солодощi, наставляючи все те вже не рядами, а стосами, одне на одне, так що перед шах-заде i його спiвтрапезниками громадилися цiлi гори ласощiв. По праву руку в шах-заде сидiв його вiзир Соколлу, по лiву руку - iмам i поет. Iмам благословив трапезу, Мехмед дав знак, ударили барабани, заграли зурначi, забринiли струни сазiв, полилося вино, хоч i не дозволене пророком, але незамiнне в час великого торжества iсламсько┐ збро┐ й прославляння великого султана Сулеймана, хай продовжить аллах тiнь його величi, поки змiнюються днi й ночi. З цi║┐ ж Манiси колись вийшов султан Сулейман. Манiса для нього - це молодiсть, але й вигнання, очiкування престолу, але й щоденний страх за життя. Для шах-заде Мехмеда - це останнiй схiдець до трону, золотий схiдець, над яким, як у раю, нависають золотi яблука щастя й надi┐, бо ж вiн спадко║мець! Змагалися у вихваляти, в славленнi, у величаннi, учтi не було кiнця, тривала цiлий день, продовжувалася увечерi, вночi хавашi запалили лiхтарi, свiтильники, смолоскипи, далi лилося вино, обгризалися баранячi реберця, тiк по бородах солодкий сiк пiд плодiв, нiхто не наважувався пiдвестися, хто встане - той навiки втрачений для шах-заде Мехмеда, доводилося терпiти, трiщали шлунки, мало не лопалися сечовi мiхури, з'┐дене й випите пiдступало до горла, а вiзир Мехмед-паша вигукував новi та новi слова на честь великого султана i його високогiдного спадко║мця, Соколлу не знав утоми, як не знав утоми i вутлий тiлом, але залiзний духом шах-заде, музиканти рвали струни на сазах од запопадливостi, придворний поет читав безкiнечну "Iшрет-наме" славетного Iльяса Реванi, тут лилося вино, там розповiдалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один арабський вождь побачив якось, що змiя хоче з'┐сти голуба. Вождь убив змiю, на знак вдячностi голуб принiс сво║му рятiвниковi лозу i порадив давити ягоди i пити сiк. Кола надавили соку i дали вмираючому, той одужав. Вiн розповiв, що пiсля першо┐ чашi вiдчув, як веселощi входять йому в душу, а пiсля друго┐ зрозумiв, що став падишахом. Мехмед пив i пив, мовби передчасно прагнучи вiдчути себе падишахом, не п'янiв, тiльки йшло йому все перед очима перекидом, вже не впiзнавав нiкого, не вiдчував свого тiла, не знав навiть, де вiн, чи живий, чи мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував себе, мабуть, жодного разу за всi двадцять два роки життя, i все ж тримався, сидiв рiвно, не хилився, не кликав на помiч, так що навiть вiчно насторожений, як дикий звiр, вiзир Соколлу не вiдчув нiчого i стривожився тiльки тодi, колi┐ помiтив, як Мехмедова рука слiпо шука║ щось у повiтрi, не може знайти, мертво пада║, знов хоче здiйнятися, ледь здрига║ться i... - Ваша високiсть,- нахилився Соколлу до шах-заде,- мiй принце, мiй повелителю!.. Мехмед ще сидiв, i очi ще мав розплющенi, але невидющi. Та й сам - живий чи вже мертвий. Вiзир, попри всю свою безстрашнiсть, не наважувався доторкнутися до шах-заде. Доторкнешся - впаде i вже не пiдведеться. - Ваша високiсть,- гостро зашепотiв Соколлу,- ваша... Мехмед несподiвано заговорив. Так само з мертвими очима, в загрозливiй непорушностi, вiн повiльно промовив: - Коли Iскандер вiдчув, що вмира║, а мати його плакала, вiн, втiшаючи ┐┐, сказав: "Подеколи бува║ радiсть, iнодi печаль. Так повелося, так i буде" - "Гяхi сюрур гяхi недер, бйойле гельмiш бйойле гiдор". Сказавши це, вiн став хилитися на вiзира, i вже нiщо не могло його втримати на цiм свiтi. Лiкарi були безсилi. Мехмед помер, не встаючи вiд учти. Iмам прочитав суру Фатiха за упокiй душi шах-заде. Мехмед Соколлу, цей жорстокий, безжальний чоловiк, заплакав, мабуть, уперше в сво║му життi i став тертися обличчям об ногу небiжчика. Тодi згадав, що колись чув, як слов'яни, коли хочуть зберегти тiло небiжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки слов'янином бодай за походженням, бодай у щонайглибших закапелках жорстоко┐ сво║┐ душi,- отож негайно звелiв роздобути велику бочку, наповнити ┐┐ медом анатолiйських бджiл, який так любив шах-заде, бо мед той викликав гарячку в його холоднiй кровi i сни про вогонь; тiло вмерлого поклали в мед, i сам Соколлу повiз його до Стамбула. Жовтий вiтер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипiла в змiях на розпеченому камiннi Анатолi┐, сумний караван був нiби доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснiйського дитинства, мов його шорстка душа, що зачерствiла в цiй землi, повнiй камiння, розпачу i мук. Вмирають навiть султани, вмирають ┐хнi сини i найнiжнiшi красунi, а муку лишають на землi, i не менша║ ┐┐, а щодалi бiльша║, i пада║ вона на плечi отаких колишнiх хлопчикiв, взятих у рабство за податок кровi, i душi в цих хлопчикiв стають камiнними, i в них кипить отрута, як в анатолiйських змiях. Яке ┐м дiло, чи згорить земля вiд вогню, чи згине трава вiд вола. Соколлу жорстоко гнав свiй караван, кваплячись до Стамбула, так нiби вiз радiсну вiсть, не знав, що чека║ його самого в столицi, може, й смерть за те, що недогледiв шах-заде, злостиво кривлячи твердi сво┐ губи пiд чорними вусами, шепотiв сам собi: "Присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, i викрешують iскри". Вiсть прилетiла в Стамбул поперед страшного каравану. Роксолана не повiрила гонцевi, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко, бiля не┐ тiльки Мiхрiмах та дванадцятилiтнiй, так само кволий, як був Мехмед, Джихангiр, чорна вiсть припадала ┐й самiй. Чорна вiсть i чорний бiль. Ще не ховала сво┐х синiв. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького його табута вона тодi й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися в мертве лице обмитого, набальзамованого, спокiйно-прекрасного, але мертвого Мехмеда, i свiт повивався для не┐ непробивним туманом. Сама колись учила Мехмеда дитячо┐ приспiвки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи густа iмла: "Аламин iльки┐м, караджа iльки┐м, килинан боарим, килиджинан кесерим! Вар, гiт, кйор, дурман!" - "Я первенець сво║┐ матерi, я темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть забирайся, проклятий тумане!" Хто тепер поспiва║, проганяючи страшний туман смертi? Болiсний стогiн рвався з не┐, як у вiвцi, яку куса║ ягня, коли ссе, бо воно ║дине з усiх ссавцiв народжу║ться з зубами, так само як народилися зубатими всi ┐┐ сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка для кожного з них була життям. Щасливi лю