о юною, як тодi, коли спiвала йому й приспiвувала, обплiтала його поглядами, словами, обiцянками, крутiйством, нiжнiстю, зiтханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти не┐. Маленькi жiнки нiби й не старiють, час i стихi┐ ┐х обминають. Маленька пiщинка завжди залиша║ться пiщинкою, тодi як навiть могутнi гори руйнуються пiд дi║ю стихiй, i що вищi вони, то тяжчi й страхiтливiшi руйнування на ┐хньому велетенському тiлi. - Ти, як грiх, що нiколи не ма║ вiку,- шенотiв ┐й Сулейман. - За грiхи доводиться розплачуватися,- так само пошепки вiдповiла йому Роксолана. - Я готовий заплатити найвищу цiну. Я кину тобi до нiг весь свiт. Вона промовчала. Що ┐й свiт, що ┐й рай i пекло? Була для себе цiлим свiтом, рай i пекло носила в сво┐й душi. Народилася доброю, тепер ┐┐ хотiли зробити злою. Кров цього чоловiка падала на не┐ i на ┐┐ дiтей, i не було рятунку. Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв ┐┐. Незбагненна жiнка - зiткана зi спiвiв i стогонiв. - Що тобi? Ти недужа? Чому не сказала? - У мене зранена душа. - Назви менi винних. Вони будуть негайно покарани. - А коли винних нема? - Такого не може бути. - Менi страшно за сво┐х дiтей. - Поки я живий, вони всi будуть щасливi. - Я молитиму аллаха, щоб ви жили вiчно, мiй повелителю. - Але тiльки разом з тобою. - А ви знов пiдете в похiд. I там, де рiс хлiб, здiйматиметься лиш пил вiд султанських вiйськ. - Щедрi плоди й хоробрi во┐ни не народжуються в тiй самiй землi. - Мала втiха. Менi страшно жити серед ру┐н, ваша величнiсть. - Серед ру┐н? Моя Хасекi! Ти живеш у найпишнiшiй столицi свiту! Найбiльший зодчий усiх часiв Коджа Сiнан споруджу║ джамi┐, що перевершують усе знане, буду║ медресе, якi змагаються сво┐ми склепiннями з небесною банею, ставить мiнарети, стрункi, як божа мисль. А нашi чаршi┐, пашi палаци, нашi мости - де ще в свiтi ║ щось подiбне? - Але й ру┐н таких, як тут, мабуть, нема║ нiде в свiтi. Без вас менi було тоскно й тяжко, я часто ви┐здила за мури Топ-капи i дивилася на Стамбул. I що ж я там бачила найчастiше? - - Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гiднiсть? Вона тихо засмiялася. Аби ж то! Яка то дрiбниця - образа гiдностi чи ма║стату. А коли iнше? Коли перед тво┐ми очима порушу║ться та║мнича рiвновага мiж духом i матерiальними масами, сили природи визволяються i в нестримних буйнощах сво┐х хоронять усi марнi зусилля людськi? Природа нiби мститься за насильство духу, який закував ┐┐ в сво┐ форми краси й доцiльностi,- i ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прiрва бездонна. Так, вона бачила все: i мечетi, й медресе, i фонтани та акведуки, палаци й античнi мури. Але бачила водночас i бездомних, якi туляться попiд мурами, i здавалося ┐й, що й сама вона живе на ру┐нах, бо ма║ зруйновану душу. - Хто насмiлився зробити це? - знов не витерпiв султан, хоч уже й розумiв усю безглуздiсть сво┐х запитань. Чом би мала вона йому вiдповiдати? Говорила про сво║, не дбаючи, слуха║ ┐┐ Сулейман чи нi, мовби говорила до само┐ себе, прислухаючись до власних слiв, може, й не згоджуючись з ними. Безглузда випадковiсть ру┐н i всього ┐┐ життя. Тiльки творення - людська рiч, руйнування - це злi сили дияволiчнi. Одне позноситься ввись, друге тяжi║ донизу i неминуче веде до приниження духу. Свiт уже нiколи не зацвiте бiльше в ру┐нах - там тiльки диявольськi гримаси ув'язнених демонiв природи, царство духiв, нетривке, безплотне, без м'яких покровiв краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, ру┐ни потрiбнi для гострiшого вiдчуття сили i безсмертя життя? Бо, зрештою, всяке буття ма║ занепасти, щоб стати доступним тим силам, якi здатнi його вiдродити. I, власне, вся принаднiсть життя зосереджена в тiй митi вiдчаю i болю, пiсля яко┐ ма║ настати нове народження. Тому, може, вiчний мир тiльки в ру┐нах, i ┐хня спокiйна цiльнiсть змирила ┐┐ з рабським становищем... Вiн знов не стерпiв i майже грубо нагадав ┐й, що вона вже давно не рабиня, а всемогутня султанша. - Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал Iбрагiмових? Чи садiв гарему, пiдстрижених ║внухами ще з бiльшою жорстокiстю, нiж вони самi були покалiченi життям? Менi зда║ться,що щастя людини - тiльки в ┐┐ дитинствi. Повернутися ! туди бодай кра║чком душi - i вже був би найщасливiший на свiтi. ? ' - На жаль, це неможливо,- глухо промовив Сулейман.- Нiхто цього не зможе зробити, i що вище сто┐ть людина, то менше в не┐ тако┐ змоги. - Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами, пiсля яких прокида║шся в холодi й страховi, i в душi якiсь трепети. Ваша величнiсть, помочiть менi, порятуйте мене! Вiн тяжко й незграбно зворухнувся коло не┐ на широкому ложi, погладив ┐┐ волосся, гладив довго й нiжно, аж диво брало, де стiльки нiжностi могло взятися в цього похмурого чоловiка. Не пам'ятала, щоб бодай один раз погладив голову комусь з синiв. Коли вмерла валiде, не пiшов востанн║ поглянути на матiр, закрити ┐й очi, поцiлувати в чоло, звелiв поховати з належною урочистiстю - i все. Роксолана тодi вжахнулася. Невже вона могла любити цього нелюда? Держава, закон, вiйна. А життя? Чи берiг усю нiжнiсть тiльки для сво║┐ Хасекi?Грiх було б не скористатися з цього, надто що й не для себе, а для добра сво║┐ землi. - Ваша величнiсть, я хотiла б попросити вас. - Нема║ нiчого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде милосердним до пас. - Коли пiдете на Молдавiю, вiзьмiть з собою малого Ваязида. - Я готовий узяти всiх сво┐х синiв, щоб вони вчилися велико┐ справи вiйни. - Нi, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою, i дозвольте ┐м обом по┐хати i побувати в мо║му рiдному Рогатинi. - В Рогатинi? А що це таке? - Ваша величнiсть! Це мiсто, де я народилася. - Ти досi його не забула? - Як можна забути? В мене рветься душа вiд самого тiльки цього слова. Але я султанша i не можу нiкуди ви┐хати з цi║┐ землi. Хай по┐де мiй син. Ви дасте йому супровiд для захисту. Там зовсiм недалеко вiд Сучави. Два чи три кiннi переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка, i потоки течуть чистi, як благословення, i лiси шумлять, як небеснi вiтри. Коли б могла, то спала б, як тi лiси, i жила б, як тi лiси. Хай наш син побачить ту землю, ваша величнiсть. Вiн хотiв спитати, чому саме Баязид, а не найстарший ┐хнiй син Мехмед або не Селiм, найжвавiший з усiх дiтей, але вирiшив, що це нижче султансько┐ гiдностi. Сказав тiльки: "Я подумаю над цим" - i жадiбно вдихнув запах ┐┐ тiла. Це тiло осявало темний круг його життя, i хоч вiн щоразу вперто втiкав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для того, щоб повертатися до не┐ знов i знов, зазнаючи дедалi бiльшого щастя спiткання й пiзнання, окрiм того, вiдстань мiж ними давала змогу для високих насолод духу, а тут уже не було духу - сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка, як смерть. Падала в його чiпкi, пожадливi обiйми нага, як плiд у сонних садах, вiддавала тiло майже без жалю, а душу ховала, як правду вiд тиранiв. Справжня правда нiколи до кiнця не бува║ висловлена мiж людьми, надто мiж чоловiком i жiнкою. Чи хотiла б вона стати чоловiком? Нiколи й нiзащо! Може, справдi зазнавала понижень вiд цього чоловiка, випрошуючи в нього все в постелi i тiльки в постелi (те, що вдень трудне, вночi ста║ легке), зате вiдчувала перевагу над похмурим чоловiчим свiтом, який не зна║ щастя нiжностi, якому чуже доброчинство терплячостi. Чомусь думала, що жiнки розпромiнюють свiтло, а чоловiки тiльки поглинають його, вони темнi самi, й темрява пану║ довкола них, i жiнки осявають ┐х, нiби лампадки. Чи могла вона осявати цього великого султана i чи справдi була теж великою султаншею, а чи зiтканою з болючих снiв маленькою дiвчинкою, яка оплаку║ свою матусю, простяга║ в безнадi┐ руки до свого дитинства i не може дiткнутися?! Саме тiльки слово "Рогатин" терза║ серце. Як колись проклинала порання коло свиней, науку у вiкарiя Скарбського, п'янi вихвалки отця Лiсовського, а тепер усе це згадувалося мов утрачений рай Свiт нагадував перерiзане яблуко: випуклий, об'║мний тiльки згодного боку, а з другого - неiснуючий. I хоч султан ходив iз сво┐м жахливим вiйськом i на той другий бiк, але ┐й здавалося, нiби провалю║ться щоразу в небуття. Бо життя iснувало лиш там, де колись була вона, звiдки прикипiла сюди. Там життя, пам'ять, майбуття, туди летiла душа. Ой пиймо ми мед-горiлку, а ви, гуси,- воду, плиньте, плиньте, бiлi гуси, до мойого роду.Ой не кажiть, бiлi гуси, що я тут зли-дую, ой не кажiть, бiлi гуси, що я розкошую! Або пошлю бiлу утку по Дунаю хутко: "Пливи, пливи, бiла утко, до родини хутко! Ой не кажи, сива утко, що я тут горюю, ой не кажи, сива утко, що я тут паную!" Чи й малого свого сина посилала в рiдну землю, щоб сказав там, як розкошу║ його мати? Хiба вона знала? Для тринадцятилiтнього Баязида то видавалося безжурною прогулянкою обiч великого золотосяйного батька-султана. Гасан-агу нiхто не питав про його почуття, вiн мав виконати велiння султана й султаншi, по┐хати й вернутися i привезти неушкодженим малого шах-заде. Ох, як то все просто! А Роксолана не смiла навiть заплакати за сином чи за сво┐м дитинством, бо судилася ┐й тiльки урочиста поважнiсть, приречена була на скам'янiлiсть i ма║статичнiсть i тим платити за сво║ так зване щастя зватися султаншею. Тепер уже твердо знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок. Сума щастя на землi так само постiйна, як кiлькiсть повiтря або води. Коли тобi дiсталося бiльше, так i знай: когось обдiлено, скривджено, обкарнано й покарано. - Хай буде над тобою благословення аллаха,- прошепотiла Роксолана, прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено рвався вiд матерi, бо вже вiдчував себе не дитиною, а во┐ном, мужчиною, може, й майбутнiм султаном. Вона тiльки зiтхнула. Який дивний свiт! В ньому можливий навiть аллах. Султан пiшов iз сво┐м залiзним вiйськом, з сво┐ми дикими кiньми, слонами й верблюдами, з ревучими гарматами на маленьку Молдавiю, щоб покарати Петра Рареша, якого сам же наставив господарем i який ще недавно вдавав вiрного васала, щороку посилаючи в Стамбул десять тисяч дукатiв податку i дарунки золотом, хутрами, кiньми й соколами. За вiрнiсть Сулейман двiчi винагороджував Рареша тугами - бунчуками з кiнського хвоста, якi давалися тiльки беглербегам. I ось - зрада. Маленька Молдавiя насмiлилася повстати проти могутньо┐ iмперi┐. Рареш видав повсталим угорцям султанського посланця Лу┐джi Грiтi, чим розсварив Сулеймана з Венецi║ю, тепер уклав та║мну угоду з австрiйським королем Фердiпандом, вiв перемови навiть з далекою Москвою, шукаючи пiдтримки й опертя на випадок вiйни з Османами. Хоч Рареш був тiльки незаконний син Стефана Великого, славного господаря Молдавi┐, якого колись боялися всi вороги, народ любив Петра, i па його заклик з усiх усюд збиралися всi, хто мiг носити будь-яку зброю (здебiльшого, щоправда, саморобну), пiд державний прапор цi║┐ гордо┐ землi: на полотнищi голова зубра й зiрка з одного ,боку i хрест - з другого. Захистити три святинi, проголошенi що Стефаном Великим,- хрест, батькiвщину i прапор. Хотинський пиркелаб привiв свiй лiпканський корпус, з Орхея прибули вершники, з гiр спустилися лiсоруби з сво┐ми сокирами на довгих держаках, дрiбнi дворяни i знатнi бояри виступали з добре озбро║ними власними дружинами, а до всього додавалося цiле море селянського вiйська, що налiчувало понад двадцять тисяч, i особиста гвардiя господаря - найманцi, боярськi сини i пажi,- всi верхи, в кольчугах, з дорогою збро║ю, в бархатних кафтанах iз срiбними гудзами, в капелюхах з дорогим пiр'ям. В Буджацьких степах вiдбулася коротка й кривава битва. З грiзним криком "Убий! Убий!", мов древнi римляни, що, йдучи в атаку, кричали "Ферi! Ферi!", кинулися молдавани на залiзну стiну султанського вiйська, але надто нерiвнi були сили, i мужнiсть розбилася об численнiсть, бо Сулейман привiв триста тисяч спахi┐в, так що на кожного молдавського во┐на припадало мало не по сотнi нападникiв. Лишивши казну спустошеною, вiйсько розбитим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимушений був утекти в Ердель, де його сховали угорцi. Сулейман зайняв Акерман i Кiлiю, перетворивши Чорне море на османське озеро. Кримському хану Сахiб-Гiрею вiн звелiв привести татар в Ясси, i У вересня султан i хан зустрiлися там. Город розорено i спалено. За тиждень султан без опору ввiйшов у молдавську столицю Сучаву. Поставив во║водою Рарешевого брата Стефана з умовою двiчi на рiк особисто привозити в Стамбул харадж. Славетну крiпость на Днiстрi Хотин, яку буцiмто засновано ще за життя Iсуса Христа, перед тим захопив польський король Зигмунт, умовившись та║мно з Рарешем, i Сулейман не став вiдвойовувати Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут i в славi й величаннях став спускатися по Днiстру. Часто зупинявся, ходив по табору в супроводi вiзирiв i яничарiв, бесiдував з во┐нами, попиваючи шербет з ┐хнiх бард, прощаючись, щоразу казав: "До зустрiчi в Кизил-клмi". Кизил-клмом, себто Червоним Яблуком, називали Османи Рим, про здобуття якого мрiяв кожен - вiд султана до найупослiдженiшого во┐на. Бо на свiтi повинна панувати лише одна вiра, простiше кажучи, двом завжди тiсно хоч i в найпросторiшому палацi. В Сороках султан оглянув крiпость, поставлену колись генуезькими купцями, лишив там залогу, пiшов далi по горбистiй молдавськiй рiвнинi понад Днiстром. Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото й чiфлiки вельможам, тодi видав фiрман про розбудову крiпостi. Днiстер у тому мiсцi робив закрут, насипав широку пiщану косу пiд крутим правим берегом, що полегшувало переправу через примхливу рiчку. Ще з далеко┐ давнини, коли жили в цих краях тиверцi й уличi, вже iснував тут город, коло якого перетягалися через Днiстер. Город так i звався: Тягин. Згодом генуезцi, осiдаючи на торговельних шляхах, якi вели в безмежнi землi над Чорним морем, поставили в Тягинi восьмибаштову кам'яну крiпость, що замикала дорогу з Сучави через Ясси i Лапушну на Очакiв. Слухаючи яничарських поетiв, якi виспiвували касиди на честь переможного походу, попиваючи з срiбних чаш одобештське й котнарське вино, Сулейма┐┐ повiльно проказував нiшанджiю слова фiрману про перетворення Тягина i вiсiмнадцяти довколишнiх сiл на османський санджак, що мав утверджувати тут мiць велико┐ iмперi┐ так само, як очакiвський санджак на Днiпрi. Крiпость звелено було розширити удвiчi, продовживши мури, додавши до восьми генуезьких башт ще вiсiм, спустивши крило вниз, до само┐ рiки, де влаштовано водянi ворота для залоги, оточивши крiпость високими валами з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб не обсипався i не замулювався. Через сто рокiв славетний турецький мандрiвник Евлiя Челебi напише про спорудження крiпостi Бендери: "Коли головний зодчий Сулеймана-хана Сiнан-ага iбн Абдульменнан-ага будував цю фортецю, вiн застосував усе сво║ мистецтво. У вiдповiдностi з рiзними законами геометрi┐ вiн спорудив такi продуманi бастiони, хитромудрi кутовi башти й стiни, що в описi ┐хнiх якостей мова безсила". Все це вимагало часу, але султан не квапився назад до Стамбула, так нiби ждав чогось, влаштовував полювання в довколишнiх лiсах, нагороджував кафтанами, золотом i кiньми сво┐х во║вод, розсилав гонцiв, складав поезi┐, вiдсилав султаншi до столицi дарунки. Син Мехмед, якого лишив у Стамбулi сво┐м намiсником на час походу, писав батьковi: "Коли Ви зводите питати про мою матусю, то вона зовнi мовби й гаразд, але всерединi, через розлуку з Вами, нема║ в нiй живого мiсця. Заполонена тугою за Вами, зiтха║ вдень i вночi i сто┐ть на краю загибелi". Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з мiсця, бо Сулейман знав, що Хасекi тривожиться не так за нього, як за малого сина, якого вони, порушуючи всi вiдомi звича┐, вiдпустили за межi сво║┐ землi, не знаючи, що з того вийде. Тепер султан карався в душi, що так легко вдовольнив примху кохано┐ жiнки, але вже сталося, нiхто про те не знав i не мав знати, Баязид з Гасан-агою в супроводi загону вiдчайдухiв з Сучави поскакав у невiдомiсть, з яко┐ мiг i не вернутися, зарадити вже нiчим не мiг навiть вiн з усiм сво┐м могуттям, тому треба було терпляче й спокiйно ждати на цiй чужiй примхливiй рiчцi, тим часом надiйно закувавши ┐┐ в османський камiнь. Гнано звiдусюди люд на спорудження небачено┐ в цих краях твердинi, ламали й везли камiнь - з крiковських кар'║рiв, з Мi-лешт i Мiкауцiв, пиляли дерево в кодрах, люди волоського во║води Влада, який добровiльно пiдкорився султановi, везли на будiвництво харчi, прокладали дороги й мости. Похмуре будування викiнчено було мало не того дня, коли з та║мних мандрiв по слов'янських землях повернувся султанський син Баязид, повернувся вночi, втомлений i трохи подивований, бо не знайшов нiчого з тих див, про якi йому ще мало не з колиски нашiптувала й наспiвувала матуся-султанша, немало зрадiв, добравшись нарештi до величезного султанського табору, ще бiльше зрадiв, коли через великого вiзира Аяса-пашу прислано йому султанське запрошення бути завтра на урочистостi вiдкриття крiпостi Бендери, що значило: портове мiсто. Мабуть, жодна з твердинь османських не будувалася в такий короткий час нi в Болгарi┐ та Македонi┐, нi в Сербi┐ та Боснi┐, що, ясна рiч, не позначилося нi на похмуростi, нi на неприступностi крiпостi, яка вiдлякувала сво┐м сiрим каменем (Евлiя Челебi писатиме: "Кожний камiнь ┐┐ стiни - завбiльшки з тiло менглуського слона, а шматки мармуру мають розмiри шлунка корови або коняки"), непробивними мурами, зловiсними, тяжкими, як прокляття, баштами. Але Сулеймановi було замало швидкостi, з якою вiн спорудив цю твердиню, звелiв вибити на ┐┐ стiнi пам'ятний напис - тарiх, що пишнотою сво║ю мiг змагатися навiть з написами древнiх перських царiв: "Я раб божий, султан цi║┐ землi, милiстю божою глава Мухаммедово┐ общини, боже могуття й Мухаммедовi чудеса мо┐ спiльники, помiчники й соратники. Я Сулейман, на честь якого читають хутбу в Меццi й Медiнi, шах у Багдадi, цар у Вiзантi┐, султан у кгиптi, шлю сво┐ кораблi на квропейськi моря, в Магрiб та Iндiю, султан, який заволодiв короною й престолом Угорщини, а ┐┐ пiдданих перетворив на понижених рабiв. Во║вода Петро Рареш мав нахабство збунтуватися, то я сам копитами свого коня затоптав його в порох i заволодiв його землею Молдавi║ю". Новий великий муфтiй Абусууд виголосив коротку молитву, вигукнув "Аллах великий!", провiв долонями по обличчю, i всi разом з султаном упали на розстеленi просто на холоднiй землi килими i надовго заклякли, уткнувшись лобами в той бiк, де мала бути Мекка. Тiльки малi грабiжники бувають безбожними. Великi завжди богомiльнi. До столицi султан не повернувся. На цiлу зиму залiг у Едiрне, влаштовував лови, замикався в палацових покоях з великим муфтi║м Абусуудом, думав над законами для сво║┐ безмежно┐ iмперi┐. Сина Баязида вiдiслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак того, що вдовольнив ┐┐ примху, але невдоволеннi! тим, що вимушений був порушувати споконвiчний звичай, висилаючи малого шах-заде за межi держави та ще й гаючи згодом свiй дорогоцiнний час на ждання над чужою рiкою. Може, вперше за всi роки любовi до Хасекi в серце Сулеймана пробрався гнiв на цю дивну жiнку, тому, щоб погамувати той нежданий гнiв, султан утримався вiд спокуси привезти Баязида до Стамбула самому i першим побачити, як сяятимуть очi Хуррем. Хай час i вiдстань вилiкують його вiд гнiву, а султаншу - вiд примх. Сказано-бо: "Насолоди свiту минають, майбутн║ життя ║ iстинне благо для тих, хто бо┐ться бога". Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв перед нею в дорогому вбраннi, гiнкий, смаглявий, хижолиций, як султан, а очима грав, як вона, i усмiх був ┐┐ власний, може, й душу мав таку саму, як у матерi. Вернувся звiдти, де було ┐┐ серце. Що там бачив, чого навчився, що скаже матерi сво┐й владчiй i чому мовчить? Спитати? Але не знала, що питати. Навiщо посилала його в Рогатин? Тодi й сама не знала. Лиш тепер, побачивши малого сипа перед собою, мало не крикнула: "Чом вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила собi уста долонею, щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив ┐┐ найзата║нiшого. Несвiдомо хотiла порятувати бодай одного з синiв. Бо ж усi неминуче мають загинути, крiм того, хто стане колись султаном. Всiх задушать разом з ┐хнiми власними дiтьми, коли тi народяться в них. А цей би уникнув насильницько┐ смертi. Чому саме Баязид, а не Мемiш, Селiм або Джихан-гiр? Сама не знала. Про Мехмеда ще зберiгалася надiя, що стане султаном, усунувши в якийсь спосiб Мустафу. А Селiм i Джихангiр? Хiба вона знала? Може, Баязид згодом порятував би й цих двох. Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана - навпроти, довго мовчала, борючись з безумством, яке кипiло в не┐ в мозку, тодi спитала, сама не знаючи про що: - До┐хали? I не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула. Баязид по-дорослому стенув кiстлявим плечем: - А що? З коня на коня перескакуючи, з сiдла в сiдло переметуючись... - Бачив Рогатин? Був там? Все побачив? - А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже. - Довго ┐хали,- сказав Гасан,- довго й далеко, ваша величнiсть. Так нiби вона й сама не знала. По торiшньому чатинню, по старих мохах, по молодiй травi, пiд смереками i яворами, перебрiдаючи потоки, поминаючи рiки й тумани, топчучи роси й квiти, ┐хали вони туди, куди вона вже нiколи не повернеться, не долетить пi думкою, нi спогадом, де хмiль лугами, пшениченька ланами.... - I що там бачили? Який тепер Рогатин? - мало не гукнула вона знетерпеливлено, забувши про султанську поважнiсть. - А нiякий,похнюпився Гасан-ага,- суцiльне погарище i ру┐на. Нема нiчого. - Як то нiчого? А мури, брами, башти? - Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею. - А церкви? - Обiдранi й поруйнованi. Одна обгороджена оборонною стiною, але не врятувала ┐┐ й стiна. - Попiл тобi на уста! А мо║ золото? Хiба не вiдбудували церкви i город на золото, яке я передала королiвським послом? - Ваша величнiсть, золото треба посилати з вiйськом, щоб воно його оберiгало. - Хiба вiйсько може будь-що оберiгати? Воно ж тiльки грабу║. - Ото ж. То не треба нi золота, пi вiйська. Люди якось проживуть i так. Пробували вiдбудувати Рогатин, i його церкви, i доми, й мури та брами, а налетiли татари - та й знов сплюндрували. Там уся земля сплюндрована й розшарпана, аж страшно по нiй ┐хати. - Чому ж я нiчого не знаю? Чому не казав менi про це досi нiчого? - Ваша величнiсть, ви не питали. Вiн вправно висмикнув з широкого рукава вузьку смужку паперу, став читати: - "Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську землi звоювали, розбили полякiв пiд Сокалем, вивели полон незлiчений. Року п'ятсот двадцять третього турки й татари Львовську, Слуцьку, Белзьку, Подiльську землi жорстоко сплюндрували, з великим полоном пiшли назад. Року п'ятсот двадцять шостого, за велiнням султана Сулеймана, зайнятого вiйною а уграми, спустошили Волинь, Белзьку i Любельську землi. Взимку двадцять сьомого року знов кинулися на Укра┐ну, пiшли на Полiсся аж до Пiнська по замерзлих рiках i болотах, сягаючи мiсць найнеприступнiших, вивели вiсiмдесят тисяч бранцiв, але при поверненнi пiд Ольшаницею наздогнав ┐х великий гетьман литовський князь ки┐вський Костянтин Острозький, побив татар двадцять чотири тисячi, серед них туркiв десять тисяч, два литвини впiймали татарського мурзу Малая, Острозький звелiв повiсити царевича на соснi й нашпикувати стрiлами. Але року п'ятсот двадцять восьмого знов ускочили татари на Подiлля й забрали ясир. Року п'ятсот тридцятого дiйшли кримчаки аж до Вiльно й спалили його. Року..." Роксолана пiдняла руку. Досить. Вiд цього моторошного перелiку можна збожеволiти. Поки вона тут народжувала султановi синiв та примiряла коштовностi, за якi можна купити пiвсвiту, ┐┐ земля стогнала й спливала кров'ю. Чи знала вона? Хiба не казала ┐й про це, зловтiшаючись, чорногуба валiде, хiба сам Сулейман не згадував про свою провину перед нею за дi┐ кримських ханiв? Усе знала, але була заклопотана тiльки собою. Рятувала власне життя. Тодi взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити людсько┐ подоби, зберегти свою особистiсть. Тодi захотiлося вознесiння над усi║ю ницiстю цього свiту, над пiднiжками султанського трону, може, i над самим султаном, бо нiхто й нiщо не спiвмiрне тут з ним, окрiм не┐. Попервах, може, хто й спiвчував ┐й, може, жалiли ┐┐, тепер тiльки дивуються, заздрять i ненавидять. Хай подивуються! ^.Але як могла вона забути про рiдну землю? Пам'ятала тiльки сво║ власне, батькiвський дiм стояв перед очима в сонячнiм сяйвi, мов золотий сон, та матусин голос виспiвував ┐й дитячих i колисанок i цiнькала з густих батькiвських вiльх маленька пташка, звана "прилинь", а вся ┐┐ велика земля мовби забулася, пойнялася туманом, вiдiйшла кудись у небуття, згинула, пропала для i не┐ навiки, навiки: - I що там - не зосталося вже й людей? - тихо спитала Роксолана чи то Баязида чи Гасана. Тодi повернулася все ж до сина:- Чув ти бодай одну нашу пiсню там? Баязид стенув плечем. - Гасан-ага скаже. Вiн усе бачив. - Люд тулиться до городiв, там його й загрiбають кримчаки,- сказав Гасан,- а справжнi козаки йдуть у степи, пiдстерiгають ворога там, щоб при нагодi улузати. - Козаки? Що це за люди? - Невпокоренi. Вiльнi, як вiтер. Лицарi. Бувають над ними й во║води часом, як той же князь Острозький чи во║вода Претвич або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, i зна║ мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебiльшого козаки збираються в невеликi ватаги з безiменними ватажками. Кожен сам собi пан, сам собi свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сiноп. Доскакували й до Стамбула. - Чом же я не знала нiчого? - Ваша величнiсть, ви не питали, я не казав. - I ви бачили тих... козакiв? - Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козакiв. Бо якi б це османцi наважилися так вглибитися в чужу землю? - Хiба вас було мало? - Два десятки - та й уже! - Боже милостивий! Баязиде, i ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли вiн султанський син! - Що ж я можу зробити для сво║┐ землi, Гасане? - забiдкалася Роксолана, геть розгубившись вiд лихих вiстей, якi так несподiвано звалилися на не┐.- Чим тут зарадити? - А що можна зробити? Полишити в споко┐ - ото було б найлiпше. Та хто ж на цiм свiтi дасть спокiй землi або людинi? Ваша величнiсть пита║ царевича, чи чув вiн пiснi на Укра┐нi. Може, мало ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пiсень, але почути ┐х можна й тут, навiть ми, яничари, складали кожен свою пiсню, хоч то пiснi такi, що ┐х негоже й повторювати. А невiльники? Ви чули ┐хнi пiснi, ваша величнiсть? Вона хотiла сказати: "Я сама невiльниця i сама тужу й спiваю, спiваю ┐┐ тужу". Але промовчала, тiльки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що то за пiснi, хочу ┐х чути й знати, хай i син мiй почу║, може, згодяться йому па майбутн║. Глянула впiвока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними самоцвiтами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасан вiдпив трохи з чашi, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоромовкою став переказувати страшну пiсню невольникiв: "Не ясний сокiл квилить-проквиля║, як син до батька, до матерi з тяжко┐ неволi в городи християнськi поклон посидае, сокола ясненького рiдним братом назива║: "Соколе ясний, брате мiй рiдний! Ти високо лiта║ш, чому в мого батька-у-матерi нiколи в гостях не бува║ш? Полинь ти, соколе ясний, брате мiй рiдний, у городи, християнськi, сядь-пади у мого батька й матерi перед воротьми, жалобненько проквили, ще мо║му батьковi й матерi бiльшого жалю завдай. Та нехай мiй батько добре дба║, грунти, великi ма║тки збува║, скарби збiра║, хай синiв сво┐х з тяжко┐ неволi турецько┐ викупа║!" То брат-товариш те║ зачува║, до брата-товариша промовля║: "Товаришу, брате мiй рiдний! Та не треба нам в городи християнськi поклони посилати, сво║му батьковi й матцi бiльшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великi ма║тки збувати, скарби збiрати,- та не знатимуть, де, в якi тяжкi неволi синiв сво┐х шукати; що сюди нiхто не захожа║, i люд хрещений не за┐жджа║, тiльки соколи ясненькi лiтають, на темницi сiдають, жалiбненько квилять, проквиляють, нас всiх бiдних невольникiв у тяжкi неволi турецькi добрим здоровi║м навiщають". Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далi грався коштовною збро║ю, а ┐й здалося: гра║ться ┐┐ серцем. Знесилено прикрила очi повiками. Вiдпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Iбрагiма, промайнули сполоханi тiнi ║внухiв, вона гнiвно метнула бровами: геть! Iбрагiм тупцявся в дверях, не зникав. - Чого тобi? - непривiтно поспитала Роксолана. - Ваша величнiсть, до вас посланець з-за моря. З листом. - Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за мiсяць. Скiльки там тих посланцiв ще! Кизляр-ага схилився в мовчазному поклонi. - I поклич Гасан-агу. Мерщiй! Гасана завернули, що вiн не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою. - Вiзьмеш золота скiльки буде треба,- сказала похапцем,- i викуповуй з неволi всiх наших людей, яких знайдеш у Стамбулi. Знайди всiх i всiх вiдпусти на волю. Вiн мовчки кивнув. - Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його рiчний прибуток склада║ цiлих шiстдесят бочок золота. Не збiднi║. I нiкому нiчого не кажи. Менi теж. - Ваша величнiсть, вони вiдпускають невiльникiв, а тодi знов ловлять, не даючи ┐м дiстатися додому. - Подбай про охороннi грамоти. В диванi треба мати розумного вiзира для цього. Там зараз самi дурнi. Подумаю й про це. Там ще якийсь заморський посланець. Довiдайся, чого йому треба. А тепер iди. Згадалися слова з книги, яка тепер переслiдувала ┐┐ щокроку й щомитi: "Але той, хто давав i страшився i вважа║ iстиною нанирокраснiше, тому ми полегшимо до найлегшого". Мала пережити самотню зиму. Чорний вiтер кара║ль прилiтатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навiть Босфор, морозитиме ┐й душу, хоч який холод може бути бiльший за холод самотностi? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирiсть. Вiкна заскленi тiльки в покоях валiде та в ┐┐ власних, а в невiльниць-джарi║ затуленi сяк-так, i нещаснi дiвчата марно намагаються зiгрiтись коло мангалiв з вугiллям. Пригнiченiсть, заздрощi, ненависть, плiтки, темна хтивiсть, збочення. Тiльки тепер збагнула всю ницiсть i бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася вiдразою. Рятувалася в султанських книгозбiрнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенсько┐ проклято┐ клiтки для людей, до в'язницi довiчно┐ навiть для не┐, для султаншi, бо вона жона падишаха, а чоловiк, як сказано в священних iсламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утриму║ злочинцiв у в'язницi. Мабуть, жiнок замикають тут у гареми так само, як по всьому свiту замикають правду, ховають i приховують. Випустити на волю жiнку однаково, що випустити правду. I ту й ту ув'язнюють, лякаючись ┐хньо┐ руйнiвно┐ сили, ┐хньо┐ невтолено┐ жадоби до волi. Як сказано: страх охороня║ виноградники. Може, й Сулейман уперто втiка║ од не┐, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжко┐ правди, менше прохань i примх, прилiта║, мов бджола до квiтки, щоб випити нектар, i мерщiй летить далi й далi. Вiн нiколи не пробував зрозумiти ┐┐, подумати про не┐, як про рiвноцiнну йому людину, думав тiльки про себе, брав од не┐ все, що хотiв, користувався нею, як рiччю, як знаряддям, навiть до свого бойового коня ставився уважнiше. Тяжко бути людиною, а жiнкою що тяжче. А вона що далi йшла i що вище пiдiймалася, то бiльше вiдчувала себе жiнкою. Не вiддай звiринi душi сво║┐ горлицi. Шукати порятунку в любовi? Чи хотiла вона, щоб ┐┐ любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навiть найвсемогутнiшого чоловiка, коли довкола пану║ суцiльна ненависть i лл║ться кров рiками й морями. Кров не може бути прощена нiколи, а тiльки вiдплачена або спокутувана. Чим вона спокуту║ всi кривди, яких зазна║ ┐┐ рiдна земля? Крижаною купiллю сповiдi, каяттям i муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття i мук майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хiба ми не тимчасовi гостi на цiм свiтi? I хiба не ляка║мося минулого лише тодi, коли воно загрожу║ нашому майбуттю? Навiть сплативши данини всiм пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в не┐ дiти, i в них - майбуття, iстина й вiчнiсть. ЧУЖИНЦI Великий ввнух Iбрагiм знов набридав Роксо-ланi. Тепер уже клопотався не за венецiанського посланця з листом, а за кронiма Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для ┐┐ синiв. Хотiла переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним коридором, що вiв од встеленого червоними килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових сходах велетенський Iбрагiм мiг би наздогнати закутану в м'якi хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий i незграбний, за спиною показував ║внухам, щоб подбали про лад у залi для навчань, хоч було вже й пiзно щось зробити. Роксолана швидко оглянула кiлька крихiтних примiщень, призначених для усамотнення вельможних учнiв, тодi перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у формi кiлькох широких терас. Стiни його оздобленi були жовто-золотими фаянсами з зображенням квiтучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з чорним каменем Кааби i стрункими бiлими мiнаретами. Посерединi залу лискуча черевата жаровня, що пашiла теплом, величезний свiтильник у формi зорi, на ньому скринька, в яку ховали коран пiсля читання. Скрiзь перськi столики, довгi низькi дивани, обтягненi шовком, на столиках синi глечики з квiтами, високi вiкна в рiзнобарвних шибках з зображеннями пiвмiсяця й зiрок. - Тут тепло й затишно,- милостиво мовила до Iбрагiма султанша. Тут ┐┐ сини осягали найпершу мудрiсть мусульманську - коран, найпершу i, на думку улемiв, найголовнiшу, тут вивчали лiтери, починаючи з елiфа, схожого на тонкий довгий дубець, а дубець, як вiдомо, прийшов з раю. Кожна лiтера, як людина, мала свiй норов i свiй вигляд: у "ба" запали здухвини, "сад" мав губи, як у верблюда, у "та" вуха, як у зайця. Сури корану мали сво║ особливе значення й призначення. Перша сура Фатiха читалася перед початком кожного важливого дiла, також на упокiй душi. Тридцять шосту суру Ясин читано на всi випадки, коли в медресе учнi доходили до Ясин, то хором кричали: "Ясин-ягли б║рек гелсин!"-"Ясин, масляний коржик неси!" Великим святом було, коли доходили до сiмдесятого вiрша вiсiмнадцято┐ сури - половини корану, але найбiльше розчарування ждало малих у кiнцi навчання, коли ходжа казав ┐м, що передостання сто дванадцята сура Iхляс варта всього корану. Коли так, тодi навiщо було вчити цю величезну заплутану книгу,адже варто було запам'ятати лише кiлька вiршiв Iхляса? п┐ сини вчили коран з п'ятирiчного вiку. Вже навiть найменший Джихангiр докiнчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивiльнити час для знань, потрiбних володаревi, хоч i не було нiяких надiй на те, щоб вiн став султаном: адже над ним стояли за правом первородства аж чотири брати. Навiть Селiм, другий пiсля Мехмеда, не покладав особливих сподiвань на престол, вчитися не хотiв уперто, майже войовничо, на докори матерi зухвало вiдповiдав: - Хай навча║ться всiх премудростей той, хто стане султаном! А нам аби жити! Не сушити голову, не нидiти за книгами, бути на волi, пiд небом i вiтрами, з кiньми, псами, соколами, бити звiра, роздирати тепле м'ясо, пити свiжу кров! Коли викричав ┐й це в обличчя Селiм, червоноволосий i зеленоокий, як вона сама, Роксолана нiчим не видала себе, тiльки знерухомiло ┐┐ обличчя i зблiдли уста. Селiма зненавидiла вiдтодi i вже не могла прихилитися до нього серцем, хоч зовнi цього й не виказувала нiколи. Не могла простити йому завчасного пророкування страшно┐ долi власно┐ i його молодших братiв i часто ловила себе на тому, що й сама дума║ так само. Може, й до свого наймолодшого ставилася з дивною байдужiстю, не вiрячи в його майбутн║, а Джихангiр, мовби вичуваючи материну нехiть до нього, набридав ┐й, просився спати в ┐┐ поко┐, канючив солодощi, iграшки, вбрання, не давав спочинку нi вдень нi вночi, так нiби мати була його рабинею. З рабами й дiтьми говорять однозначно: пiди, стань, принеси, дай, не чiпай. Джихангiр не визнавав такого способу мовлення, вiн домагався в матерi, щоб вона розповiдала йому казки й поеми, щоб не вмовкала нi на мить. Вiн рано осягнув та║мницi людсько┐ поведiнки, ще не спроможний усвiдомити, все ж якось зумiв вiдчути, що Роксолана ма║ винагородити свого останнього сина, цю жертву долi, вiдплати чи прокляття за все зло, зiбране в Османах, вiдплатити коли й не нiжнiстю, то увагою i покiрливiстю, i завдяки цьому зумiв захопити владу над матiр'ю й став справжнiм деспотом. А маленький деспот набагато страшнiший вiд великого, бо вiн дрiб'язковий i не да║ вiдпочинку нi на мить, вiд нього не схова║шся, його не позбудешся. Та хоч як там було, Джихангiр дорогий ┐┐ серцю так само, як Мехмед, Селiм, Баязид i Мiхрiмах, i сьогоднi вранцi вона подумала, що йому тут, може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському палацi, й прийшла сюди, щоб розвiяти сво┐ побоювання. - Гаразд,сказала вона кизляр-азi.- Менi тут подоба║ться. - Може, покликати шах-заде Джихангiра, ваша величнiсть? - Не треба. Ти вiльний. Тодi Iбрагiм i сказав про кронiма Ласького. - Вiд кого вiн цього разу? - всмiхнулася Роксолана, згадавши тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король Францiск сказав: "Нiколи не служить одному, не обслуговуючи водночас iншого". Багатий кракiвський вельможа, прекрасно освiчений i вихований, кронiм Ласький вiд служби в польського короля переметнувся до короля угорського, тодi перейшов до Яноша Запойя┐, робив безкiнечнi послуги iмператору Карлу, королю Францiску, Фердiнанду Австрiйському. Зрадливий i продажний, вiн без вагань перекидався на бiк того, хто платив бiльше. Найдивнiше ж: мав вiдвагу з'являтися в Стамбулi щоразу вiд iншого ║вропейського володаря, не лякаючись гнiву султанського або й розправи за невiрнiсть. - То вiд кого вiн? - перепитала Роксолана. - Не знаю. Вiн хотiв до його величностi султана, але Аяс-паша взяв його пiд охорону в караван-сара┐ на Аврет-базарi, i тепер вiн проситься до вас на прийом. - Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з караван-сарая? Не можу ж я по┐хати до цього сама. - За нього просить Юнус-бег. Ласького можна привезти до Топкапи пiд охороною. Великому драгомановi Юнус-беговi вона не могла вiдмовити. Вiрила, що завдяки йому повалено Iбрагiма. Нiколи не говорила з цим чоловiком, не знала, як ставиться вiн до не┐ (може, й ненавидить, як ненавидiв Iбрагiма й усiх чужинцiв), але була вдячна йому за те, що став мимовiльним ┐┐ спiльником, помiг у ┐┐ змаганнi за волю. - Гаразд. Привезiть цього чоловiка,- сказала вона великому ║внуху. Прийняла Ласького там, де й усiх. Пан кронiм, високий, виструнчений, у дорогих хутрах i яскравих сукнах, задерши пишну бiляву бороду, обдарував султаншу вишуканим усмiхом, тодi припав перед нею на одне колiно, розкинув руки. - Ваша величнiсть, недостойний слуга ваш припада║ до ваших нiг! - Пiдведiться з колiн i сядьте. - Я безмежно вдячний вам, ваша величнiсть, за високу милiсть бачити вас i чути ваш ангельський голос. - Коли ви доведете, що ангели володiли також i мудрiстю, тодi я згодна й на таке визначення,- засмiялася Роксолана. - Ваша величнiсть, ангели - це небесна краса! А що може бути мудрiшим за красу? - Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Але передовсiм хотiла б знати, вiд кого ви прибул