огили бiля пiднiжжя могили султана Селiма, як скриню з коштовностями, i щоб пом'янули благословенну душу ┐┐ величностi молитвами та величанням i дотрималися добрих звича┐в оплакування у такому виглядi, щоб вони вiдповiдали законам шарiату й суни. Сам же чи й зронив бодай сльозину i на небiжчицю навiть не пiшов глянути. Хоч яка ненависна була ця жiнка для Роксолани, але навiть ┐┐ вразила поведiнка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рiдну матiр! Не закрити ┐┐ очей! Боже! Що це за свiт, що за люди, що за жорстокiсть? Та простила султановi його дивну холоднiсть, коли за мiсяць по смертi валiде вiн повiв ┐┐ в Айя-Софiю, де вже чекав на них головний кадiй Стамбула. I перед тим суворим чоловiком, без свiдкiв, але з належною урочистiстю заявив: - Я беру цю жiнку собi в жони. Кадiй уклонився султановi й султаншi - так було скрiплено цей дивний шлюб. Роксолану про згоду нiхто не спитав, бо для шарiату голос жiнки не ма║ нiякого ваги, усе сталося так несподiвано, що вона й не збагнула величi то┐ подi┐, i тiльки згодом, коли султан вирушив до Персi┐, а вона лишилася сама в Стамбулi, коли люд прокричав ┐┐ султаншею i вже супроводжував ┐┐ iм'я не прокляттями, а хвалою i славою, усвiдомила нарештi, що сталося неймовiрне. Хай не було весiлля, не супроводжувався ┐хнiй шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденнiстю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шарiатом, пiднесений до найвищого мусульманського законе- i вона тепер вознесена, возвеличена! I до цього османськi султани брали шлюб iз чужинками, серед яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки володарiв, князiв i королiв, а вона ж тiльки рабиня, куплена й продана, безрiдна, незнана, мала й упослiджена! Хто тепер посмi║ назвати ┐┐ рабинею? Хто пiднесе голос проти не┐, замахнеться на не┐, на ┐┐ рiд i походження? Вiдчувала з собi голос кровi легендарних амазонок i нескорених скiфiв, знала, що не втрима║ тепер ┐┐ нiхто й нiщо, не буде бiльше нi супротивникiв, нi перепон. I всi колишнi страхи й нещастя видавалися такими змiзернiлими, такими нiкчемними, що хотiлося смiятися. Навiть султанська сестра Хатiджа схилила голову перед султаншею i прийшла до не┐ скаржитися на свого мужа. Iбрагiм, поки зимував у Халебi, завiв собi пiдлу наложницю, якусь Мухсiну, тодi вiдправив ┐┐ до Стамбула, де спорядив для не┐ тайкома дiм, i ця хвойда писала йому навздогiн любовнi послання. Тiльки послухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу й тужу, зболена й засмучена, несподiвано пролунав милий звук ранкового вiтру й донiс дорогу серцю мову вашого чарiвного тiла i солодких уст". Хвала аллаховi, що султанськi улаки перехопили цей лист i принесли ┐й. Як смiв цей мерзенний чоловiк протиставити султанськiй сестрi якусь повiю! I яко┐ кари заслугову║ вiн за свою зрадливiсть? Роксолана мовчала. Що ┐й Iбрагiм, що ┐й усе? Що ма║ завалитися, завалиться тепер само. А вона ма║ ще бiльше змiцнювати будiвлю свого життя, змiцнювати сама, дякувати тому, хто возвисив ┐┐ вознiс, поставивши поруч iз собою, може, й над усiм свiтом. Матусю рiдна, бачила б ти свою дитину! I знов летiли слiдом за Сулейманом ┐┐ листи до нього. "Мiй великий володарю! Припадаю лицем до землi i цiлую порох вiд Ваших нiг, притулку щастя. О сонце мо║┐ снаги i благо мого щастя, мiй повелителю, коли пита║те про Вашу послушницю, що ┐й через Ваш вiд'┐зд печiнка, як дерево, звуглилася, груди стали ру┐ною, очi - як висхлi джерела; коли пита║те про сироту-утопленицю в морi туги, яка не розрiзня║ дня вiд ночi, котра стражда║ вiд любовi до Вас, яка збожеволiла дужче за Фархада i Меджнуна, вiдколи розлучена з сво┐м володарем,- то тепер зiтхаю, немов соловей, ридаю безперервно i пiсля Вашого вiд'┐зду перебуваю у такому станi, якого не дай боже навiть Вашим невiрницьким рабам". Султан вiдписував ┐й, повiдомляючи, як брав кизилбашськi фортецi, як увiйшов у столицю шахову Тебрiз, як рушив далi шляхами, якими ходив сам Iскандер, як пережив страшну нiч коло полишеного древнього мiста Султани. Кiлька днiв iшло вiйсько в холоднiй iмлi й чорних туманах, тодi опинилося у темнiй гiрськiй ущелинi, i втомленi во┐ни поснули в наметах, мiж якими запалено тисячi вогнищ. Зненацька перед пiвнiччю над табором закрутився джинiвський смерч. Мовби величезна повiтряна п'явка всмокталася в землю, усi намети, крiм султанового, були вмить розшарпанi й рознесенi навсiбiч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повiтря, град i лiд. З надр гiр долинув зловiсний рик, нiби там прокинулися всi демони пекла, i гук пройшов мiж людьми, вiщуючи загрозу i несучи жах. Люди замерзали на смерть. Гинули, жалiбно ревучи, верблюди. Снiг не падав, а засипав во┐нiв, коней, мулiв i все довкола. Люди перелякано тулилися одне до одного i просили в аллаха порятунку вiд гiрських демонiв, пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у сво║му розкiшному наметi, думаючи, що вперше в боротьбi за чисту вiру небо пода║ йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всi побачили, що снiг червоний, нiби политий кров'ю, i вцiлiлi кинулися утiкати з то┐ страшно┐ ущелини. Йшли непрохiддям, бачили бiльше змiй, нiж рослин, з гiр потрапили на трясовини квфрату, тонули в них, гинули тисячами. Великий вiзир звинуватив у всьому Скепдер-челебiю, хоч хто б же мiг боротися iз стихiями? Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без опору розчинив брами великий Багдад i на першому диванi Iбрагiм виступив iз вимогою стратити Скендер-челебiю за зраду, Сулейман не став слухати думку вiзирiв Аяса-пашi й Касима-пашi i пiдтримав свого сераскера. Скендер-челебiю i його зятя Гусейна-челебiю повiшено на багдадському Ат-Мейданi, сiм тисяч ┐хнiх рабiв пущено на продаж, пажiв дефтердара, зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, i згодом семеро з них стали вiзирами у Сулеймана, а дво║ навiть великими вiзирами: Ахмед-арбанас i Мехмед з боснiйського роду Соколовичiв, званий Узун - Високий. Уночi, пiсля страти, Скендер-челебiя приснився Сулеймановi. Нiби душив його хусткою, допитувався: "За вiщо мене повiсив невинного?" Султан прокинувся, перестрашений у темрявi й самотинi, прокляв свого великого вiзира: "Бог дасть, Iбрагiме, незабаром i ти так само закiнчиш!" Знаходив порятунок i втiху лише в листах Роксолани, яка писала йому в Багдад: "Всевишньому i його вiвтарю тисячократну хвалу возносячи, радуймося й веселiмося! Весь свiт вийшов iз пiтьми, залитий свiтлом милостi божо┐. Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мiй володар, мiн падишах, мiй високий порiг до Повелителя цього й того свiту, благо свiтла мо┐х очей, якими дивлюся на цей свiт, нехай мiй шах i мiй султан завжди веде святу вiйну, нищить сво┐х ворогiв i здобува║ землi, нехай заполонить усi сiм сфер Джемшида, чоловiк i джин хай упокоряться нашим велiнням, хай бог боронить Вас вiд щонайменших нещасть i помилок, нехай поможе здiйснитися усiм надiям, якi зродяться у Вашiм благословеннiм серцi, хай будете менi Хизиром, хай бережуть Вас усi пророки й святителi, цiлий свiт хай весело й щасливо проводить свiй час у Вашiм щасливiм затiнку. I коли Всевишнiй дозволить, о володарю свiтiв! - знову благаю його, щоб дав можливiсть i долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице i занурилася сво┐м обличчям у порох бiля Ваших нiг! Нiби сонце саме, проходиш i ся║ш!" У Стамбулi знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця сво┐х дiток, слала до султана гонцiв з листами: "Аллах змилу║ться, i мор мине до прибуття мого володаря. Нашi богоугодники кажуть, що смерть ма║ щезнути, коли опаде осiнн║ листя". I знов уписувала в листи рядок iз свого вiрша: "Нiби сонце саме, проходиш i ся║ш!" Султан повертався через Бiтлiс, Халеб, Антiохiю, Адану,Конью. Цiлих п'ять мiсяцiв iшов вiд Багдада до Стамбула, оглядав усе сво║ царство, творив суди, нагороджував усiх, хто вiдзначився, карав винних. Нiщо не вказувало на змiну його ставлення до Iбрагiма, його тепер звали тiльки "сераскер султан", на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. Пiсля повернення до столицi султан доручив Iбрагiмовi вести переговори iз секретарем французького короля Жаном де ля Форс i дати Францiску капiтуляцi┐ па право торгiвлi й дипломатичнi привiле┐. Тим часом, пiдкупивши двiрських, до султана прорвався якийсь знавiснiлий старий купець-мусульманин i став домагатися, щоб Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Iбрагiмом за посередництвом венецiанця Лу┐джi Грiтi. Згiдно з шарiатом це був продаж, який пiдлягав затвердженню третьо┐ особи, що була справжнiм власником рабинi. Цi║ю особою був Грiтi. Але тепер Грiтi помер, тому його затвердження вважа║ться недiйсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в султанському гаремi в нову якiсть так само, як, скажiмо, зерно може бути перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. Тому рабиня ма║ бути повернена купцевi, який ┐┐ продавав, бо продаж ┐┐ тепер став нiкчемним. Султан похмуро вислухав шаленця i мовчки махнув сво┐м дiльсiзам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабi. А ввечерi покликав до себе Iбрагiма, щоб провести з ним, як бувало колись, цiлу нiч у покоях Фатiха, розписаних iталiйцем Джентiле Беллiнi, за грою, бесiдою, вином i спокiйними роздумами. Уперше Iбрагiм прийшов до султана без сво║┐ вiоли. - Хотiв би почути твою гру,- спокiйно сказав Сулейман. - Настогидло! - недбало кинув Iбрагiм.- Лiпше давай вип'║мо! Не було вже поваги в його голосi, не запобiгав перед султаном, не пiдлещувався, бо й навiщо? Сам був султан сераскер, рiвний з падишахом, а то й вищий за нього в усьому. Султан мовчки попивав вино, дивився спiдлоба на чоловiка, якого вiн возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все. Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу сво║┐ Хуррем, яка тепер ухилялася вiд будь-яких розмов про Iбрагiма, ухилялася вперто, так, що навiть на його вiдвертiсть вiдповiла невизначенс: - Я не можу нiчого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити священного спокою вашо┐ величностi. А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан знав усi звинувачення, якi висували проти Iбрагiма його вiзири й наближенi. Двiчi водив вiйсько на Вiдень i обидва рази невдало. Без волi султана обiцяв мир Фердiнанду, тодi як будь-яке перемир'я з невiрними суперечить волi аллаха. В перському походi втратив половину мусульманського вiйська через свою нездарнiсть, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув жоден вояк. I вийшло так, що турецьке вiйсько тiльки приминало траву, а не витоптувало ┐┐, щоб бiльше нiколи не пiдвелася. Великий вiзир показав себе нiкчемним мусульманином. Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цiлував i прикладав до чола на знак найглибшо┐ шани, тепер драту║ться, коли хтось дару║ йому цю священну книгу, i кричить, що ма║ задосить цього добра. Без суду, увiвши в оману султана, добився страти чесного мусульманина Скендер-челебi┐, тодi як гяура-здирцю Грiтi всiляко пiдтримував. Вiв зрадливу полiтику в переговорах. Вбив руських послiв, загарбавши ┐хн║ майно. Покрив злочин Хусрев-бега, вiдiбравши в нього рубiн, заради якого боснiйський санджакбег убив та║много посла матерi французького короля, зраджу║ сво┐й жонi, султанськiй сестрi Хатiджi, завiвши собi пiдложницю. Бунтував стамбульський мотлох протi┐ само┐ султаншi, намiряючись, може, й знищити ┐┐. Кожного з цих звинувачень досить було для Iбрагiмово┐ смертi, але жодного з них султан не згадав то┐ ночi. Вiн пив вино, хмурився бiльше i бiльше, впiвока стежачи за сво┐м знахабнiлим улюбленцем. Тодi зненацька сказав: - До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою, тодi про мiй гар║м. Я нiчого не мiг зрозумiти. Iбрагiм п'яно зареготав: - Як же ти мiг зрозумiти, коли ти турок! - Купця страчено, тепер тiльки ти можеш менi сказати... - А що казати? - недбало вiдмахнувся грек, доливаючи Сулеймановi вина.- Що казати? Було й нема. Всi мертвi. Жодного свiдка. Нi валiде, нi Грiтi, нi цього старого ошуканця. Його звали Сiнам-ага. Я заплатив тому негiдниковi дикi грошi. Тепер бачу - недаремно. Рабиня стала султаншею. - Яка рабиня? - блiднучи, спитав Сулейман.- Про кого ти мовиш? - Про султаншу Хасекi. Про Роксолану. Це ми з Грiтi так ┐┐ назвали - i покотилося по всьому свiтi. Я хотiв ┐┐ собi, але глянув i не змiг покласти в постiль. Самi ребра. Щоб не пропадали грошi, вирiшив подарувати в твiй гарем. Валiде прийняла. Була мудрою жiнкою. Султан звiвся на ноги, став перед Iбрагiмом, стемнiв лицем так загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'янiння, а ще бiльше, мабуть, знахабнiння зробило його слiпим. - Як смi║ш ти так про султаншу? - повiльно вимовив Сулейман, насуваючись на Iбрагiма, який недбало розлiгся на подушках.- Вона мати мо┐х дiтей, i ┐┐ добре iм'я важить незрiвнянно бiльше, нiж смерть не тiльки твоя, а й моя власна. - Ти, турку! - засмiявся Iбрагiм.- Хочеш вмирати за цю нiкчемну рабиню, за цю вiдьму? Чи вже зовсiм з'┐хав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив ┐┐ голою - не пробудила в менi нiчого чоловiчого. А ти... Не договорив. Султан сплеснув у долонi, миттю вскочило в покiй кiлька дiльсiзiв. Iбрагiм, знаючи, якi скорi на розправу нiмi, теж пiдскочив з свого мiсця, ховаючись за султана, блiднучи бiльше, нiж звичайно, зашепотiв: - Ваша величнiсть, мiй падишаху, то ж був тiльки жарт, то ж... - Взяти його! - гукнув султан, вiдсторонюючись од свого улюбленця. - А-а, мене взяти? -скреготнув гострими сво┐ми зубами Iбрагiм.- Мене, великого вiзира? Не смi║те! Нiхто не смi║! Дiльсiзи мовчки йшли на нього. Вiн вiдбiг до стiни, притиснувся спиною до малювань Беллiнi, змахнув сво┐м коштовним кинджалом. - Султане, схаменися! Мiй повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб!- Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений! - Будеш мактул! [68]крикнув перекривлений од лютi Сулейман.- Кiнчайте з цим зрадником! - Не пiдходь! - засичав грек до нiмих.- Порiжу всiх! З вашим султаном порiжу! Один iз дiльсiзiв, чорний жилавий велетень, вмiло замахнувшись ятаганом, кинув його i пришпилив Iбрагiма до стiни, мов метелика шпилькою. Кинджал випав iз грекових рук. Вiн поглянув на стiну, нiби ще не вiрив, що то його кров бризнула на малювання iталiйця,прошепотiв: - Сулсймане, я вмираю. Кров моя... Нiмi накинулися на нього, вiдiрвали вiд стiни, шовковий шнурок здавив йому шию. Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив запалювати свiтла, сiв на подушки так, щоб сяйво березнево┐ ночi не падало крiзь барвистi шибки йому на обличчя, глухо промовив: - Убитий Iбрагiм. Вона злякалася. - Як? Де? Ким? - Мною. пй стало страшно й легко. - Що ж тепер буде? - Нiчого. Хiба ти не зi мною? ┐й чомусь згадалися давно читанi слова. Ще з дитинства: "Хто побiдить, не матиме кривди вiд друго┐ смертi". Але не сказала ┐х султановi. Мовчала. Вiн попросив: - Iди до мене. I вона пiшла. Бо й до кого б мала йти на цiм свiтi? Iбрагiмове тiло закопане було в дворi дервiшсько┐ текi║ на Галатi. На могилi не було нiякого знаку, окрiм дерева, що росло поблизу. Двiр колишнього великого вiзира на Ат-Мейданi перетворено на школу для молодих яничарiв. Його сади на Золотiм Розi стали мiсцем для гулянь стамбульцiв. Майно передано державi. Спадок вiд захланного грека зостався величезний. Понад вiсiмсот сiльських садиб i будинкiв, майже пiвтисячi водяних млинiв, два мiльйони дукатiв, не лiчачи золотих i срiбних злиткiв, тридцять два великi дiаманти на одинадцять мiльйонiв аспр, безлiч самоцвiтiв, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанiв, вiсiм тисяч тюрбанiв, тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, двi тисячi кольчуг, двi тисячi позолочених панцирiв, тисяча сто кiнських сiдел у золотi й коштовних каменях, двi тисячi шоломiв, сто тридцять пар острогiв золотих, сiмсот шiстдесят шабель у коштовних пiхвах, тисяча списiв, вiсiмсот золотом оправлених i дiамантами й самоцвiтами саджених коранiв, тисяча сiмсот рабiв i рабинь, двi тисячi коней, тисяча сто верблюдiв. Хатiджу султан видав за молодого Лютфi-пашу, який вiдзначився у перському походi, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама. Великим вiзиром став арбанас Аяс-паша, чоловiк мужнiй, але дурний i обмежений, байдужий до всього, крiм власно┐ влади. Стамбул завмер, упокорений i приборканий, лягав до нiг Роксолани, усе тепер тут стелилося ┐й до нiг, але не було радостi в душi, не мала торжества в серцi, хотiлося вирватися звiдси, втiкати, втiкати свiт за очi, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди нiколи. Коли сказала про сво║ бажання султановi, той здивувався: - Але ж ти в цьому мiстi здобула велич! - Велич? - Вона засмiялася.- А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкненi поко┐, нагляд ║внухiв, сади гарему та небо над ними? I весь свiт - крiзь кафису ,хiба що для султаншi пороблено на вiкнах коштовнi мушараби. Мiй повелителю, повезiть мене куди-небудь! По┐дьмо далеко-далеко! - Куди ж? - не зрозумiв султан. - Хiба я знаю? Аби лиш далi вiд Стамбула. - Султани можуть ┐здити тiльки на вiйну i на лови. - О прокляття влади! Повезiть мене хоч на лови! В лiси й у гори! Повезiть, мiй султане! ...А тепер скакала у глибину лiсу, маючи перед очима ту дивну стрiмчасту вершину, схожу на високий бiлий рiг. Суркая. Рiг-скеля. Але по-турецьки "суп" означа║ не тiльки "рiг", а й "весiлля". Хай буде ця скеля мовби ┐┐ весiльним дарунком. - Мiй султане, я хочу, щоб ми з вами зiйшли на цю вершину! Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не жебруючи, що вiн слухняно злiз з коня i, плутаючись у сво║му широкому коштовному одязi, пiшов слiдом за цi║ю жiнкою, яка не втомлювалася його дивувати. Скеля здiймалася полого, так що йти на не┐ можна було без особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою, вона випередила його, ледь не бiгцем подолала останнiй стрiмчак, ступила па гостру бiлу вершину, тiльки тодi озирнулася на Сулеймана, який тяжко чалапкав позаду. Стояла над безмежними лiсами, над царством гiр, вознесена пiд саме небо, i дивилася в той бiк, де мала лежати ┐┐ рiдна земля. У дикiй пустельностi цi║┐ вершини мовби щось промовляло до Роксолани, щось живе, народжене безмiром просторiв, що розляглися внизу, та║мною могутнiстю землi, поклик яко┐ вона сприймала всiм сво┐м ║ством, i поклик той був нiби втiленням i природою ┐┐ душi, жадобою нових звершень i добра, яке ║ iстиною. А серце стискувалося вiд незбагненного нетерпiння, i та сама безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволi, залягала там тяжко i безнадiйно. Зiтхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстрiч Сулеймановi, який дерся на вершину повiльно, втомлено, але вперто. Пiт струмками стiкав йому з-пiд високого тюрбана, заливав очi, скапував iз прибитих сивизною довгих вусiв, звивистими патьоками проорював слiди сво┐ у бородi, як дощ на глиняних гiрських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий нiс, жадiбно розтуленi уста, гострi зуби. Йшов до не┐, дерся вище й вище, насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невiдомий поклик. I тiльки тодi, глянувши собi пiд ноги, побачила Роксолана, що на бiлому гостряковi вершини вистача║ мiсця лише для одно┐ людини Книга друга СТРАСТI КРОВ Вiд Iбрагiма не лишилося навiть його улюблених дзеркал. Хатiджа не захотiла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберiгало в сво┐х та║мничих глибинах блiде вiдбиття того, хто зганьбив ┐┐ царський рiд. Султанськi емiни, яким звелено було забрати майно колишнього великого вiзира до державно┐ скарбницi, зацiкавилася тiльки коштовними оправами. Навiть яничари, якi загосподарювали в Iбрагiмовiм палацi, всупереч сво║му узвича║нню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не вiд забобонного побоювання лиха, а скорше вiд тверезого розрахунку, бо все це добро можна було вiдправити на Бедестан i розпродати там хоч i за пiвцiни, але ж однаково мати зиск бiльший, нiж вiд потовченого скла. Несподiвано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Iбра-гiма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалiв завжди повно було роззяв, якi зустрiчали кожне судно, так нiби сподiвалися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди сво┐х людей i Гасан-ага, волiючи без прогайки мати вiстi, якi линуть з морськими вiтрами. Ось так один з його Гасанiв i довiдався, що на щойно прибулiй венецiанськiй барцi привезено в дарунок Iбрагiмовi величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий самим дожем Венецi┐ Андреа Грiтi славетний художник Вечеллiо з кiлькома сво┐ми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина Лу┐джi Грiтi, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого вiзира Iбрагiма той, хто посилав йому в дарунок рiдкiсне дзеркало. Власне, про те дзеркало i про художника Гасан-ага негайно повiдомив свою повелительку, випереджаючи навiть всюдисущих султанських улакiв-донощикiв. Вiн переслав Роксоланi коротенького листа i ще того самого дня одержав от султаншi повелiння забрати з барки дзеркало i передати гаремним ║внухам, якi поставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для улюблено┐ сво║┐ жони пiд час ┐┐ останнiх хворощiв. Про художника Роксолана не згадала, не цiкавилася й тим, хто прислав Iбрагiмовi дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона може спитати й поцiкавитись, бо була не тiльки султаншею, а передовсiм жiнкою - примхливою, незбагненною i загадковою. Тому мав збирати вiдомостi й про це. Дзеркало було розкiшне. Величезне, на пiвстiни, у важкiй золоченiй рамi, що вгорi мала вигляд стрiлчато┐ арки, над якою зависли дво║ усмiхнених золотих янголят з оливковими гiлочками в руках. Кому принесуть вони жаданий мир i чи принесуть? Дзеркало прикрасило зал прийомiв у Гюльхане, воно сподобалося самому султановi, але й Сулейман виказав стриманiсть, гiдну володаря, не спитавши, звiдки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого дожем Венецi┐. - Я вже знаю. Це Лу┐джi Грiтi попросив свого батька. Хотiв, щоб було, як за великого Мехмеда Фатiха, коли Венецiя теж присилала до Стамбула свого найкращого художника. Навiть мервий. Грiтi робить менi послуги. Я повинен вiдомстити за його смерть, належно покаравши угорцiв i цього зрадливого молдавського во║воду Рареша. - Ви знову пiдете в похiд, мiй падишаху? Заради якогось мертвого купця-iновiрця? - Вiн був мо┐м другом. - Зда║ться, вiн був ще бiльшим другом Iбрагiма. - Грiтi вбито, коли вiн виконував нашу високу волю. Цей злочин не може лишатися безкарним. - Знов кари i знову кров? Мiй повелителю, менi страшно. Чи не впаде колись ця кров на наших дiтей? - Це кров невiрних. - Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скiльки ┐┐ вже пролито на землi? Моря цiлi. А все мало? I тiльки й думок: як пролити ще бiльше? Ваша величнiсть, не лишайте мене саму в Стамбулi! Зупинiть свiй похiд. Вiзьмiть квiтку в руки, як колись Фатiх, i хай той венецiанець намалю║ вас, як намалював колись Фатiха його попередник. - Звичай забороня║ зображувати живi iстоти,- нагадав султан. - Змiнiть звичай, мiй повелителю! Заборонити живе - чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя? - Чого варте людське життя, коли ма║ш намiр змiнити свiт? - урочисто мовив Сулейман.- Винен не той, хто вбива║, а той, хто вмира║. Ворог вороговi не чита║ коран. Роксолана дивилася на цього загадкового чоловiка, не знаючи, любити чи ненавидiти його за цю впертiсть, а вiн втомлено опускав повiки, лякаючись очей сво║┐ Хасекi, очей кольору такого неосяжного i недосяжного, як i ┐┐ серце. - Прийми цього живописця,- милостиво всмiхнувся вiн,- для нього це буде неймовiрно висока честь. - Вiн малював римського папу, iмператора, королiв. - Але нiколи не мав честi говорити iз всемогутньою султаншею. Роксолана засмiялася. - Мiй султане, ця поважнiсть мене просто вбива║! Я б радше волiла бути безжурним дiвчиськом, нiж всемогутньою султаншею. Вiн теж спробував скинути з себе надмiрну поважнiсть, що межувала з загрозою скам'янiння. - I мо║му серцю наймилiша завжди Хуррем розсмiяна i розспiвана. Чому б не мала ти смiятися й спiвати тепер? Нi перепон, нi перешкод. - А може, тiльки й смi║шся та спiва║ш, коли ║ перепони й перешкоди? Хочеш ┐х пересмiяти й переспiвати, бо як ще iнакше ┐х усунеш? Радiстю збороти лихе. - Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радiсть. Щоб ти користувалася радiстю, як даром аллаха. I нiхто не смiв стати па завадi. Ти приймеш венецiйського живописця, може, приймеш i посла Пресвiтло┐ Республiки, хай побачать, у якому щастi й багатствi ти живеш. - Ба┐ли пишуть про це вже десять рокiв. Скiльки ┐х присилала сюди Венецiя, а всi однаковi. Живуть плiтками, як жiнки в гаремi. - Ти належиш тепер до свiту чоловiчого,- вдоволено зауважив Сулейман. - Мала втiха,- гiрко усмiхнулася Роксолана.- В цьому суворому свiтi нема║ щастя, а тiльки його марнi замiнники: слава, багатство, становище, влада. Вiн спохмурнiв: "А велич?" Вона згадала слова: "I вiн упав, i падiння його було велике", але промовчала. Тiльки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу. - Згадай, як ми приймали польського посла,- сказав Сулейман,- i який вражений вiн був, побачивши тебе поряд зi мною на тронi, а ще коли ти звернулася до нього по-латинi й по-польськи. Роксолана засмiялася, згадавши збаранiння пана Опалiнського. - Я передав польському королевi листа, де було сказано: "В якому щастi бачив твiй посол Опалiпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобi скаже..." - Нема║ меж мо║┐ вдячностi,- прошепотiла Роксолана. - I мо║┐ любовi до тебе,- глухо промовив султан.- Кожен спогад про тебе свiтиться менi в найгустiшiй пiтьмi, мов золота зоря. Я пришлю тобi сво┐ вiршi про це. - То буде безцiнний дарунок,- огорнула вона його шепотом, як шовком. Перш нiж зустрiтися з венецiанцем, покликала до себе Гасана. Попри сво║ видиме могуття, не мала iншого мiсця для таких зустрiчей, окрiм поко┐в Фатiха у Великому палацi, затiсних серед довколишньо┐ розкошi, а тепер ще й обтяжених лихою славою пiсля то┐ ночi та║мничого вбивства Iбрагiма, яке сталося тут. Щоправда, було в тих покоях i те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навiки втрачений свiт. Малювання Джентiле Беллiнi на стiнах. Обриси далеких мiст, людськi постатi, бар-вистий одяг, голi тiла, невиннiсть i грiховнiсть, розкiш i марнота. В малюваннях венецiанця було вiдбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на свiт, перший крик i перший крок, несмiливiсть i зухвальство, радiсть i вiдчай, нудьга щоденностi й шепоти захвату, а тодi несподiване лихо, падiння, майже загибель, i все почина║ться заново, ти хочеш знов прийти на свiт, який тебе жорстоко вiдкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, пiдкорити, запанувати; тепер перешкоди вже не дрiб'язковi й нiкчемнi, ти кида║ш виклик самiй долi, доля покiрливо стелиться тобi до нiг, возносить тебе до вершин, до небес - i все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темнi безоднi неминучо┐ загибелi, яка судилася тобi вiд народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твiй вчинок. I захват твiй, виходить, не справжнiй, а вдаваний, i свiт, яким ти заволодiла, попри всю його видиму барвистiсть,насправдi сiрий i безбарвний, i довкола пiтьма, пастки i вiчна безвихiдь. Як сказано: "Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навiть у вознесених баштах". Але то було в днi, коли вона ще задихалася од вiдчаю, коли безнадiйна самотнiсть i сирiтство терзали ┐┐ душу, i вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власно┐ долi, i, може, бачила в них навiть те, чого там не було, i тiльки ┐┐ зболена уява населяла барвистий свiт безжурного венецiанця химерами й жахами. Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собi розкiш неуваги, величаво┐ знудьгованостi, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повiки обважнiлi, перлисто-твердi, султаншинi повiки над султаншиними очима. Все однаково безвартiсне, крiм самого життя. Сидiла на шовковому диванчику, пiдiбгавши пiд себе ноги, з недбалою вишуканiстю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощi й плоди, впiвока стежила за навмисним швендянням ║внухiв, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола поко┐в Фатiха, щоб стерегти ┐┐, пильнувати, наглядати, не довiряти. Принизлива очевиднiсть рабства, хай i позолоченого. I Гавана, як i завжди, привiв велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до само┐ землi, не зводив з не┐ рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч i знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксоланиного. Але сьогоднi Роксолана була милостивiшою до боснiйця, подарувала йому навiть два слова. - Iди геть,сказала йому ласкаво. Iбрагiм, кланяючись, позадкував за дверi, щоб зача┐тися там з усiма сво┐ми обшкрiбками, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотiй клiтцi. - Що на свiтi? - спитала Роксолана свого сповiреного, киваючи Гасановi, щоб сiв i пригощався султанськими присмаками. - Метушаться смертнi,- безжурно мовив Гасан. - Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотiла говорити пi про якi справи, шукала спочинку в бесiдi, гралася голосом, примхливiстю, безжурнiстю. - Чом же мовчиш? - подивувалася, не почувши Гасаново┐ мови. Хоч був найближчим для не┐ пiсля султана (а може, ще й ближчим, рiднiшим!), але нiколи це забував, що вона повелителька, а вiн - тiльки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану. - Гасан-ага, що з вами? Чом не вiдповiда║те? А вiн i далi мовчав i дивився ┐й за спину, дивився вперто, неклiпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивiсть, зухвало, нiби й далi лишався нахабним яничаром, а не був найдовiронiшою людиною цi║┐ володарки. Найпростiше було б, простеживши напрямок його погляду, самiй озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посмiятися з нього, покепкувати. Але простi вчинки вже не належали Роксоланi. Якби була Настасею, тодi б... Але Настасi не було. Зникла, полетiла з птахами у вирiй i не вернулася й нiколи не вернеться. О матуся не вернеться, i рiдний панотець, i батькiвський дiм на рогатинському пагорбi. Закричали янголи на небi, iзбудили батечка во гробi. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть тво║ дитятко до шлюбу] Озирнутися - не озирнутися? Нi! Сидiла закам'янiло, на устах владний усмiх, а в душi жах. - Гасане! - Ваша величнiсть,- прошепотiв вiн,- кров... На стiнi кров. - Хiба яничара збентежиш видовищем кровi? - Це Iбрагiмова кров, ваша величнiсть. - Ляка║шся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: "Не ви ┐х убивали, але аллах убивав ┐х". - Вони навмисне посадовили вас пiд цi║ю стiною,- сказав Гасан. - Хто вони? Вiн вкрай розгубився. - Хiба я знаю. Вошi все хочуть, звалити на вас, ваша величнiсть. I смерть валiде, i вбивство Iбрагiма, i смерть великого муфтiя Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть? Вона знов навела слова з коралу - не знати, чи всерйоз, чи хотiла вiдбутися жартом: - "Щоб загинув той, хто загинув при повнiй ясностi, i щоб жив той, хто жив при повнiй ясностi". А сама чула, як у душi щось скiмлить жалiбно й вiдразливо. Все тут у кровi: руки, стiни, серця, мислi. - Iбрагiм мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величнiсть,- уперто вiв Гасан-ага. - Менi набридли гаремнi плiтки. - Навiть смерть Грiтi... - Ще й Грiтi? I цього теж убила я? - Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш... - Видав угорцям Грiтi, сповнюючи мою волю? Всi тiльки те й роблять, що сповнюють мою волю. I Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Вiн прислав дарунок для мо║┐ доньки Мiхрiмах, для султансько┐ доньки! Коштовну дрiбничку, на яку тiльки й спроможний був один з численних байстрюкiв великого господаря. А чи зна║ хто, що цей господар Стефан колись був у мо║му рiдному Рогатинi з вiйськом i пограбував церкву мого панотця? I чи мiг би хтось у цiй землi сказати менi, де моя матуся, i де мiй отець, i де мiй дiм, i де мо║ дитинство? I на чи┐х руках ┐хня кров! Гасан мовчав. Переймався ┐┐ мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю ┐┐ тугу, так хотiв би запомогти ┐й чимось. Але чим i як? - Ваша величнiсть, я зi сво┐ми людьми роблю все, щоб... - Навiщо! Мо┐ руки чистi! Пiди й скажи про це всiм. Я сама скажу. Ось! Вона скочила на рiвнi, заметалася по килимах, Гасан теж мерщiй схопився з мiсця, притулився до стiни, зда║ться, в напiвпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повiяло кислим духом ║внухiв, невидимих,, але вiдчутних i присутнiх, Роксолана вiдбiгла вiд стiни з плямами Iбрагiмово┐ кровi, стала, дивилася на тi брунатнi слiди смертi ненависного чоловiка, вiдчувала, як примари обступають ┐┐ звiдусюди, непорушнi, мов закам'янiлi символи користолюбства i нещасть: валiде - з темними рiзьбленими устами; два великих муфтi┐ - з пiсними лицями й очима фанатикiв; буйнотiла Гульфем, напхана дурiстю навiть пiсля смертi; Грiтi, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне камiння; Iбрагiм, що, шкiрячи гострi зуби, гостро шепоче до не┐: "А що ти казала султановi? Що ти казала?" Падав тiнь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величi - i тепер пада║ тiнь. - Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Iбрагiмовi,несподiвано сказав Гасан-ага. Простi слова повернули Роксоланi притомнiсть. Примари вiдступили, кривавi плями на малюваннях Джентiле Беллiнi втратили свою зловiснiсть, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венецiанця. - Дзеркало? - Вона з радiстю вхопилася за цей порятунок вiд примар, що терзали ┐┐ й на вершиш величi ще з бiльшою люттю, нiж у рабському пониженнi, якого зазнала колись, приведена вночi в султанський гарем.- Хто ж той благодiйник? Вспоко║на, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигiдно всiлася, навiть простягнула руку, щоб налити собi шербету зi срiбного глечика. Мовби виступивши iз стiни, з'явилася ' не знати як i звiдки служебка в прозорiм одязi, а за нею тiнями прокрадалися ║внухи, i справдi були б тiнями, якби не мали брудних, липучих од солодощiв пальцiв, якi мерщiй намагалися витерти - один об шаровари, другий об тюрбан. - Забирайтесь геть! - гримнула на них султанша. Служебку спровадила непомiтним скиненням брови, аж навiть Гасан-ага подивувався такому високому вмiнню. - Якраз не належить до благодiйникiв,- сказав Гасан, вiдповiдаючи па Роксоланине запитання.- Це скорше улюбленець. Так само, як Iбрагiм, був душею й серцем свого повелителя. - Ти кажеш: був? Невже його теж нема║, як i нашого грека? Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася мiж ними. Звелю прибрати його з Гюльхане. - Ваша величнiсть, цей чоловiк живий. I, зда║ться, пливе сюди, щоб знайти притулок, обiцяний йому Iбрагiмом. - Поясни,втомлено вiдкинулася вона на подушки. - Його звуть Лоренцано. Вiн з роду Медiчi, але не тих, що мають вплив i владу в Iталi┐, а з безвартiсних. Став душею й серцем флорентiйського правителя Алессандро Медiчi. Почув, яку владу обiйняв Iбрагiм над султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здiбним учнем. Далi вони вже змагалися - хто досягне бiльшо┐ влади над сво┐м благодiйником. Тодi стали вистежувати: хто перший позбудеться свого благодiйника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покiнчити рано чи пiзно з покровителями, усунути ┐х i зайняти ┐хн║ мiсце. На випадок невдачi вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу - теж спiльнiсть у всьому, поки й пiдкориться ┐м увесь знаний свiт,- одному iсламський, другому християнський. - Говориш страшне. Як мiг про це довiдатися? - Ваша величнiсть, листи. Я купив усi листи, якi писав цей Лоренцано Iбрагiмовi. Грек не знав по-iталiйському, давав читати сво║му драгомановi, тодi наказував нищити листи. А той продавав ┐х великому драгомановi Юнус-беговi, бо Юнус-бег заповзявся звалити Iбрагiма. Може, то вiн i вiдкрив очi султановi. Тепер Iбрагiм мертвий, i Юнус-бег залюбки продав менi листи. В останньому з них Лоренцано повiдомля║, що вбив свого благодiйника пiд час ловiв, але з Флоренцi┐ вимушений утiкати, бо влади захопити не зумiв. Сподiва║ться на притулок у Стамбулi. Ще не зна║, що Iбрагiм мертвий. - Де цi листи? Вiн передав ┐й тоненький згорток у шовковiй хустинi. - Так мало? - Ваша величнiсть, хiба величина пiдлоти залежить од кiлькостi слiв? - Прийми цього Лорепцано, i хай живе тут, скiльки йому треба. - Його можуть убити флорентiйцi. - Сховай од них. А тих венецiанцiв, якi прибули до Грiтi, приведи до мене. Я прийму художника. Де вiн мешка║? В палацi Грiтi? - Все майно Грiтi забрано державою. - А хiба держава - це не я? Хай вiдкриють для художника дiм Грiтi i забезпечать усiм необхiдним. Скажи, що це повелiння падишаха. - Ваша величнiсть, ви приймете венецiанця тут? - Не маю для цього iншого мiсця. Гасан знов мовчки дивився ┐й за спину. - Ляка║шся цi║┐ кровi? Мертвих ворогiв не треба боятися. ┐х треба любити i всiляко возвеличувати, бо тодi нашi перемоги над ними набувають бiльшо┐ ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана - султанша теж повинна бути кривава! - Ваша величнiсть, навiщо ви це робите? Свiт жорстокий, вiн не проща║ нiчого. - А чим маю платити цьому свiтовi? Смiхом i пiснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетiла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збира║ться в похiд на молдавського господаря, пiди з ним. I дiйди до Рогатина. Подивись i розповiси. Бо я вже туди попаду хiба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступа║ тiльки по сво┐й землi. А моя земля тепер там, де мо┐ дiти. - Ваша величнiсть, повiрте, що мо║ серце кра║ться вiд горя при цих словах. - Гаразд. Забагато чу║ш од мене слiв. Iди. Пробула в покоях Фатiха до смерку. Звелiла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася вiд несвiдомого передчуття. Плакала, не приховуючи слiз. Лишаю слiдоньки по двору, а слiзоньки по столу. Вслухалася в голоси недовiдомi, незримi, безмовнi, та║мничi, далекi, то ледь чутнi, як шелест кровi в жилах, то загрозливi, як кара небесна. Ждала вiдомщення за грiхопадiння, за пагубу, за чи┐сь страждання, бо ┐┐ страждань тепер уже нiхто не помiтить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрiсть i ненависть, i нiкому нема║ дiла до того, як болiсно-оголена ┐┐ душа, голоси з лютою жорстокiстю домагаються помсти i кари, так нiби то з ┐┐ вини рушаться царства i гидь розповза║ться по землi, залива║ простори, вогнем i кров'ю значаться часи. А хiба то не вона возсiда║ в центрi цi║┐ злочинно┐ свiтобудови i хiба не пада║ на не┐ кривава тiнь пишного султана, па ложi якого вона проростала, мов молода безжурна трава? Хотiла б ще того дня, то┐ ночi, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цi║┐ стiни зi слiдами вбивства, показувати кров, кричати: "На кровi намалюй султана Сулеймана, намалюй його на кровi! Мо┐й, мо┐х дiт