дедалi бiльшою люттю i жорстоко карав кожного, хто попадав йому пiд руку, вертлявого грека обдаровував сво┐ми ласками, чiпляв йому на тюрбан нове перо з дiамантом, видавав iз скарбницi новi та новi шкiрянi гамани з дукатами. Пiд Вiдень Iбрагiм не привiз великих гармат, якими колись громили мури Белграда й Родосу, бо сподiвався на пiдведення порохових мiн пiд стiни й утворення проломiв. Але всi пiдкопи, що ┐х пробували робити турки, негайно викривали оборонцi, якi в пiдземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою, i великi барабани з насипаним на них сухим горохом. Вiд щонайменшого здригання землi вода вихлюпувалася з посудин,горох торохтiв на барабанах, оборонцi ж миттю вели стрiчний пiдкоп i пiдривали iсламських во┐нiв або ж робили несподiвану вилазку в тому мiсцi, де ведено пiдкоп, i сiкли там туркiв сво┐ми страшними мечами, на кожний з яких могли нанизувати по три чоловiка. Одного разу сам Iбрагiм ледь не потрапив до рук вiденцiв, якi вискочили з мiста, порубавши двiстi яничарiв. У той день Сулейман обiцяв снiдати у Вiднi. Оборонцi послали до нього кiлькох полонених, щоб тi сказали султановi, як шкодують вiденцi, що не можуть послати йому на снiданок нiчого iншого, крiм гарматних ядер. Переконавшись у неспроможностi сераскера здобути мiсто, султан звелiв 14 жовтня iти вiйськом на останнiй приступ, пообiцявши по двадцять дукатiв кожному з тих, хто увiрветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом кiлькох мiн, якi все ж таки вдалося пiдвести пiд стiну, кинулися першими яничари, не так заохоченi султанськими дукатами, як сподiваннями на здобич у мiстi, але вiйсько сунуло за ними повiльно й неохоче. Вже не молитви й обiтницi пророка й падишаха, не зурни, барабани й тулумбаси пiдганяли iсламське во┐нство, а пашi й беги, якi пустили в хiд канчуки, палицi, шаблi, штовхали й штурляли сво┐х во┐нiв у спину, пхали ┐х уперед, як скотину на зарiз, а тi впиралися теж, як скотина, волiли гинути навiть вiд рук сво┐х бегiв, нiж iти проти iспанських мушкетiв, якi плювали страшною смертю з-за кожного каменя, i проти нiмецьких мечiв, якими ландскнехти рiзали все живе й мертве, стоячи по колiна в кровi, невразливi нi для стрiл, нi для ядер, нi для божо┐ кари. А тут ще додало ляку видiння двоголового рицаря, який наповнив серця вiруючих таким жахом, що навiть яничари завернули й кинулися навтiки, затуляючи очi. А двоголовий, величезний, весь у кровi, непiдступний i недосяжний, стояв у самому проломi й рубався з такою несамовитiстю, нiби вже був i не чоловiк, а сам диявол, який спустився з неба чи прийшов з пекла на помiч християнам. Португалець, який втратив лiву руку, i нiмецький найманець, якому вiдрубано праву руку, притулилися плечем до плеча, з'║дналися в одного чоловiка, може, вмираючи, стали перед ворогами нiби втiлення неприступностi i безсмертя цього дунайського великого мiста,- i тупа османська сила вiдринула. Султан, рятуючи вiд остаточного поганьблення честь свого сераскера, звелiв вiдступати. Була середина жовтня. Дощ змiнився снiгом. Небо, мовби змилостивившись над невдалими нападниками, вкривало землю бiлим пухнастим саваном, ховаючи пiд ним тi тридцять тисяч iсламських во┐нiв, якi полягли пiд стiнами Вiдня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатiв кожному, Iбрагiмовi дарував шаблю, всiяну самоцвiтами, чотири кафтани й шiсть тисяч дукатiв. Жодного докору, жодного гнiвливого погляду на великого вiзира, тiльки ласка i розпромiненiсть, хоч i лунали Сулеймановi у вухах слова з листiв Хуррем, якi вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, нiби рядок вiрша: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Ганьба Iбрагiмова падала й на нього. Визнати ┐┐ - визнати для обох. Яничари вили вiд лютi, що йдуть з-пiд Вiдня, по дiставшись до його домiв, не випустивши пуху з перин i тельбухiв iз, животiв вiденських жителiв. Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у величезнi купи, пiдпалювали, у тi страхiтливi вогнища кидали сво┐х полонених - хто слабiший, хто старiший i нiкчемнiший,рубали ┐х ятаганами на шматки, набивали на палi для розваги. Сулейман не пробував ┐х зупиняти. Лiпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, нiж знову бунтуватимуть проти нього й проти вiзирiв. Загони грабiжникiв розбрелися по всiй гiрськiй Австрi┐, по угорськiй i сербськiй землi. Палили церкви й цiлi села, присвiчуючи собi дорогу, втоптували в багнюку священнi книги, сплющували золотi й срiбнi чашi, щоб вмiстилися вони в сакви, хапали людей, а хто не мiг iти, вбивали на мiсцi. Османський лiтописець смакував, зображуючи тi мерзеннi вчинки: "На базарах продаванi красунi, якi мали чоло, мов жасмин, густi брови, високо пiднятi, i стан, як у райських гурiй. Майно, рухоме й нерухоме, люди й худоба, iстоти словеснi i безсловеснi, все було пограбовано або попало пiд шаблю - так сповнено заповiдь пророка, як чинити з невiрними". Ганебний вiдступ тривав цiлих два мiсяцi. В снiгу й холодних дощах борсалося османське вiйсько, мов велетенський звiр, що грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тiла, задиха║ться, знемагаючи, кона║ вiд виснаження. Люди гинули вже й не вiд ворога, а вiд стихiй i вiд власного знесилення. Так помер головний яничарський ага Касим. Коло Буди в снiгових завiях пропав цiлий караван iз скарбом великого вiзира. На Угорськiй рiвнинi, сплюндрованiй турками ще три роки тому, ждав султанськi орди голод. Знов розливалися рiки, знов придунайськi трясовини всмоктували в себе тисячi людей. Коли па початку грудня султан з вiйськом прибився до Едiрне, у мiстi пiсля вечiрньо┐ молитви стався землетрус, земля хвилями ходила пiд ногами у завойовникiв i в самого Сулоймана, так нiби до сил небесних у ┐хнiй зненавистi до iсламського вiйська долучилися ще й сили земнi. А султановi все лунали й лунали слова його Хасекi: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Лише тепер Сулейман зрозумiв, чому пiсля всiх сво┐х походiв вiн повертався до Стамбула без пишнот i урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодiй. Вiн боявся, сам не вiдаючи чого. Чи то стамбульських натовпiв, чи невисловленого гнiву сво┐х предкiв, чи божо┐ кари, чи голосiв мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси тi переслiдували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? Винуватця ┐хньо┐ смертi? А винуватцем завжди був тiльки вiн. Цього разу вiдкрилося йому, що ляка║ться зустрiчi з Хуррем. Уже не була маленьким золотоволосим дiвчиськом з полохливим тiлом i зiщуленою, мов маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилiтня розквiтла жiнка (хоч тiло в не┐ лишалося так само полохливе), султанша, якiй вiн дав славу й могуття, мати його дiтей, мудра, досвiдчена, тверда, коли треба, i ласкава, як сонячний усмiх. Бачив ┐┐ оточену дiтьми, добру й дбайливу, схилену над книгами або ж над листами, якi лише йому в його безконечнi походи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що вiн iнодi боявся за себе, за свою малiсть, нездатнiсть вмiстити в собi те безмiрне почуття, яке вона так щедро йому дарувала. I завжди була доброю до нього, не вимагала - тiльки просила, не лютувала - тiльки скаржилася, не втручалася в його клопоти - тiльки спiвчувала сво║му султановi, над яким безжально нависла панiвна сваволя держави. Щоразу, повертаючись до столицi, радiв, що застане там свою Хуррем, посилав молитви вдячностi пророковi й сво┐м предкам, що так мудро влаштували з жонами, оберiгаючи ┐х, пильнуючи, примушуючи ждати покiрливо й радiсно. Як сказано: "Iстинно богобоязливi - в мiсцi надiйнiм, серед садiв i струмкiв, зодягаються вони в атлас i парчу одна проти одно┐..." Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже пiсля тих гiрких слiв докору, якi лупали в ┐┐ листах? I що вiн вiдповiсть ┐й? Видавалася йому ║диною щирою душею на свiтi. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе - i ось засвiтилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса i впало манною, пролилося нектаром, злетiло ласкою самого аллаха з райських садiв. Десять рокiв була з ним i бiля нього, стояла коло найвищо┐ влади на землi, але досi була цiлковито байдужа до то┐ влади, любила Сулоймана як мужа, як чоловiка, як людину, i це сповнювало його похмуру Душу гордiстю незнаною i безмiрною вдячнiстю до цi║┐ жiнки. Як мав приступитися до не┐ пiсля ганебного цього походу? Шiсть днiв сидiв Сулейман в Едiрне, нiкого не пiдпускав до себе, замкнувшись у палацi, думав над тим, як увiйти до Стамбула. Коли нема║ перемоги, ┐┐ слiд чимось замiнити. Яничарам вiн роздав майже триста тисяч дукатiв - не знати, чи й дiсталася б ┐м така здобич по взяттю Вiдня. Тому вони врештi втихомирилися. А чим заткне пельку всiм крикунам у Стамбулi й у всьому свiтi? Вiд крику можна врятуватися тiльки криком. Поразку прикрити трiумфальним поверненням i пишними урочистостями в столицi, якi перевершували б будь-що знане. Ось мудрiсть влади! Знаючи, що нiхто з володарiв нiколи не слухав виправдань, усе ж розiслав у всi заприязненi землi листи, де писав, що пiшов па Вiдень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердiнандом, але той утiк до чехiв - i нi духу нi слуху. Для сво┐х пiдданих видав фiрман, в якому хвалився, що помилував обложене мiсто у безмiрному сво║му милосердi, вiдхиливши пропозицiю про здачу, i так повернувся з трiумфом i чистим сумлiнням. Мабуть, перед зустрiччю з Стамбулом i з коханою султаншею, згадуючи ┐┐ пречистi очi, сам хотiв очиститися бодай у писаннях сво┐х султанських i хоч на мить повiрити, що можна зберегти чисте сумлiння, коли тво┐ руки по лiктi в кровi. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустрiччю, .уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухiббi, закоханим Меджнуном, а в закоханих у кровi тiльки серце. Вдень i вночi йшли великi готування. Сушили барабани й знамена, перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, дiставали прихованi коштовностi, навiшували на себе дорогу зброю, прикрашалися, чепурилися, оздоблювалися. У Стамбулi лопотiли шовки, напнутi обабiч вулиць, по яких мав про┐хати султан, пiд копита його коней кидали квiти й стелили килими, в мечетях молилися-на славу iсламсько┐ збро┐, били гармати над Босфором, коли переможне вiйсько вступало в брами столицi, гримiли мiднi яничарськi тулумбаси, грюкотiли барабани, кричали натовпи - вперше Сулейман в'┐здив до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом i силою влади, неприступнiстю, величчю. Вiн i до садiв гарему в'┐хав верхи, тiльки супроводжували вже його не блискучi вiзири й во║начальники, а пiшi ║внухи, i назустрiч виходили не сановнi чоловiки й мудрi служителi бога, а валiде й султанша Хасекi в хутрах - одна в бiлих, друга в червоних руських соболях, i хоч зимовий стамбульський день був похмурий i глиняна земля у садах розбагнена вiд дощiв, просто в ту багнюку постелено довгий сувiй бiлого лiонського сукна, присланого королем Францiском, i султан, зiйшовши з коня, ступив на те сукно з одного боку, а з другого йому назустрiч пiшли валiде i перша жона Хуррем Хасекi, i сказанi були урочистi слова привiтання, а бiльше нiчого, б" довкола ро┐лося вiд ║внухiв i служебок, i кожне мовлене тут слово вже сьогоднi розлетiлося б по всьому Стамбулу. Хоч, за звича║м, султан обiдав або ж самотнiм, або ж з вiзирами й великим муфтi║м, того дня вiн виявив бажання обiдати з валiде й Хуррем, i знов не було сказано нiчого зайвого, валiде вперто затискувала сво┐ темнi уста, неохоче випускаючи з них по кiлька слiв, султанша не вiдлякувала Сулеймана шорсткiстю, яко┐ вiн так боявся, сидiла мила й привiтна. Кидала на султана ледь вловимi швидкi погляди спiдлоба, схиляючись над стравою, аж валiде що дужче затискувала сво┐ рiзьбленi губи, так нiби хотiла сказати сво║му синовi, що нема║ в цiй жiнцi нiяких цнот, а коли i були, то давно вже поплямованi безсоромнiстю. Сулейман не мiг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тiльки Роксоланою, i водночас боявся тi║┐ хвилини, бо вона була тут ║диною людиною, вiд яко┐ мiг почути тяжкi докори i за свiй невдалий похiд, i за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кiнь, i найперше - за Iбрагiма. Хто зна║, що таке влада, той зна║ також, i що таке страх. I знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала його думки й ляки, торохтiла про дiтей, про спеку в Стамбулi, про те, як ждала його й не могла дiждатися, ┐┐ молоде тiло зголоднiло за чоловiчими пестощами, нестерпно довгi мiсяцi чекала його з цього безконечного походу, iнодi впадала навiть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в темному поко┐, нiкого не пiдпускаючи до себе. I ждала, ждала свого султана. Хоч що вона каже - хiба можна так казати? - Чому ж не можна? - сповнений вдячностi за ┐┐ доброту, привiтно мовив Сулейман.Я твiй, твiй. Султан i муж. Так само, як ти моя Хасекi, султанша, Хуррем. I я кохаю тебе найбiльше в свiтi. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досi закохана в мене? - В султанiв закохуються не жiнки,- злякано наставила вона на нього руки,- в них закоху║ться тiльки вiчнiсть! - Я приготував тобi дарунок, гiдний вiчностi,- поважно сказав вiн. - Чи ще мало в мене безцiнних дарункiв, мiй повелителю? - Такого ще не було. I нiхто не знав нiчого подiбного. Ми влашту║мо урочистий сюннет [67] для наших синiв. Весь Стамбул прийде на це велике свято. Посли iноземних володарiв. Весь свiт османства. - Баязид ще замалий для обрiзання, ваша величнiсть. - Вiзьмемо Мустафу, Мехмеда й Селiма. - I Мустафу? - Вiн мiй найстарший син. - I ви проголосите його спадко║мцем престолу? А мо┐х дiтей задушать, як кошенят? Тодi лiпше б я ┐х задушила в колисцi, нiж тепер отак мучитися! Вона заплакала, але султан посмiявся з ┐┐ слiз. - Нiхто не посмi║ зачепити бодай одного з мо┐х синiв до мо║┐ смертi. Всi шахзаде житимуть довго й щасливо i зазнають усiх втiх цього свiту, поки я султан. До того ж я ще не маю намiру називати свого спадко║мця. Коли Фатiх заповiдав для користi держави передавати владу найдостойнiшому, вiн не мав на увазi найстаршого. Найдостойнiшим може бути й наймолодший. Тому хай ростуть спокiйно, не знаючи суперництва, не обтяженi думкою про тяжку будучину й неминучiсть. Але Роксолана не заспоко┐лась. - Ну так. Але ви покличете на сюннет i цю черкешенку, бо вона мати Мустафи? - ┐┐ прибрано з-перед мо┐х очей, i назавжди. На цей славний сюннет будуть допущенi тiльки султанша, султанська мати i султанськi сестри. - Мiй володарю, ми стiльки не бачилися i тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловiковi, але жiнцi - нiколи! Вiн був вдячний ┐й за цi слова, але не стримався, щоб додати: - Готування до великого свята розпочнеться вже завтра. Пiвроку в Стамбулi тiльки й мови та крикiв було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення iноземних послiв, будування, готування. Забулася ганьба Вiдня, не згадувалися вбитi, не було мови про голодних, убогих i нещасних. Стамбул iшов назустрiч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому мiсяцi джемадi, рiвно через тридцять днiв пiсля першого джемадi - дня взяття Фатiхом Константинополя. Шiсть мiсяцiв минули пiд знаком сюннету султанських синiв. Власне, про самих синiв i не думав нiхто, про них забуто одразу, кожен примiрявся до того, яке мiсце займе вiн в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролiзти, зачепитися бодай мiзинцем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послiв. Скендер-челебiя разом з Грiтi й Iбрагiмом вигадували й здирали додатковi податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашата┐-телляли. По домах ходили жiнки-окуюджу, кликали на урочистiсть. Астрологи-мюнеджiми запевняли, що констеляцi┐ зiрок сприяють успiшному проведенню великого свята. Поети заздалегiдь писали касиди й складали назiре на поеми славетних сво┐х попередникiв. Невтомнi пiдлабузники, зажерливi хапуги, пройдисвiти й горлорiзи крутилися довкола султанського трону, маючи хiба ж таку нагоду, щоб втертися в довiр'я до падишаха, прославляючи його мудрiсть, великодушнiсть, щедрiсть i державний розум. Стамбульськi натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, якi матимуть вони в днi сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до султана, дякували йому за турботливiсть i увагу до простого люду, хоч потiм вони ж лiчитимуть витрати, як пiсля весiлля Iбрагiма, i проклинатимуть марнотратство i безглузду розкiш. Неймовiрний розмах, щось мовби вiд буйнощiв природи, вiд безмежжя степового роздолля, нiчого спiльного з убогим побутом кочовикiв, високий смак i водночас дикiсть, блиск i розкiш iталiйських мiст i тисячолiтня вишуканiсть Царгорода, а до цього схiднi барви й звуки, нестримнiсть - усе це зливалося в не бачену ще свiтом урочистiсть, готуванням до яко┐ були зайнятi державнi люди й лизоблюди, iноземнi майстри й служителi бога, славетнi будiвничi й простi чорнороби, найманi крикуни й примiтивнi дармо┐ди. На Iподромi Коджа Сiнан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з кгипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахiн, стiни з найдорожчих у свiтi тканин, пiдлога встелена найтоншими в свiтi килимами. Сулейман кiлька разiв ┐здив на Ат-Мейдан, беручи з собою Роксолану, показував ┐й, як iде будування, розповiдав, як бiля пiднiжжя його престолу на всю широчiнь Ат-Мейдану буде розiпнуто безлiч рiзнобарвних шовкових наметiв для найвищих осiб царства, i серед них, найближче до престолу,- золотi намети для не┐, для валiде й для султанських сестер, бо вiн намiрився поламати звичай, за яким жiнкам заборонено бути на сюннетi разом з чоловiками, i хоче зробити так, щоб ця урочистiсть принесла радiсть передовсiм ┐й, Хуррем. - Вже визначено на диванi, що це триватиме рiвно двадцять днiв,- сказав вiн.- Весь Стамбул готу║ться з радiстю i вдячнiстю. Навiть звiрi з мого звiринця готуються до сюннету. Ми пообiцяли вiдпустити на волю одного взятого в рабство нiмця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левiв з диким вепром. Ти ма║ш постати на сюннетi в усьому блиску й розкошi, якi може дати тобi тво║ найвище становище в державi. - Може, виступити разом з дикими звiрами? - засмiялася Роксолана. - Жiнки передовсiм мають дбати про вiдповiдне вбрання. Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбраннi перед кожною молитвою. - П'ять молитов на день i двадцять днiв сюннету - отже, сто нових убрань лиш для цi║┐ урочистостi? Ваша щедрiсть не ма║ меж, мiй повелителю. Я мала б радiти й смiятися у час сюннету, але боюсь - плакатиму, думаючи про сво┐х дiтей, про те, як ┐м буде боляче. - Це робиться в iм'я аллаха. - Але чому все, що твориться в iм'я аллаха, ма║ супроводжуватися болем? - А що таке бiль? Може, це i ║ життя. - Тодi як пояснити плач i стогони, якi почув пророк, пiднявшись на сьоме небо? Хiба то не людський плач? I чому люди, замiсть радiти життю, оплакують його? - То плач ангелiв, якi вимолюють iз сльозами в аллаха прощення грiхiв для правовiрних. У час сюннету ми влашту║мо вчену ! суперечку мудрих улемiв, щоб розкрити всю велич цього обряду, , який залиша║ на чоловiковi знак належностi до iстинно┐ вiри, до ' обранцiв аллаха. Роксолана зiтхнула. Як усе просто. Кожний негiдник може стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малiстю! - Я з нетерпiнням ждатиму цього високого торжества,- сказала вона. - Не маю сумнiву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,- пообiцяв султан. Видовище справдi видалося неймовiрне. З ранку визначеного дня Сулейман iз султаншею i валiде в супроводi всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарсько┐ казарми-мохтерхане вже височiв його розкiшний престол, а перед ним, на всю широчiнь колишнього царгородського Iподрому, вигравали яскравими барвами пишнi намети для наближених, вельмож i прислужникiв. Навстрiч султановi вийшли другий i третiй вiзири Аяс-паша i Касим-паша, великий вiзир Iбрагiм ждав падишаха осiбно посеред Iподрому, оточений яничарськими агами i вельможами. Всi були пiшi, тiльки султан - на конi, якого за золоте повiддя тримали, йдучи по боках, iмрахор султанських ста║нь Рустем-паша i його помiчник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених володарiв, яких поставлено згодом бiля античних статуй, вивезених Iбрагiмом з Буди. Настав великий обряд цiлування султаново┐ руки. Допущенi були найвiрнiшi: вiзири, вельможi, вiйськовi старшини, мудрi улеми. Ревiли вiд захвату натовпи, ┐хнiй крик вiдлунювався ричанням звiрiв iз султанського звiринця. Леви, рисi, леопарди, пантери, ведмедi, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися й собi до того, що з такого буйнiстю розпочиналося на Iподромi. Грали вiйськовi оркестри, невтомно i безугавно били гармати над Босфором i бiля всiх брам Стамбула. За тим ревищем, риком i грюкотом якось i не помiчено було, що султанська сестра Хатiджа не з'явилася на урочистiсть, хоч усе вiдбувалося ледь не перед ┐┐ палацом. Iбрагiмовi сказала: "Не хочу бачити недоноскiв цi║┐ вiдьми!" Султановi про Хатiджу нiхто не наважився доповiсти, вiн же чи й зауважив у першi днi, цiлковито поглинутий сво┐ми високими обов'язками повелителя торжеств. Другого дня поклонялися падишаховi старi вiзири, пашi, мудрецi, третього - санджакбеги, емiри азiатських племен, iноземнi посли. Одних приймано мовчки, iншим султан прихильно кивав, ще до iнших озивався ласкавим словом, з сво┐м колишнiм вiзиром Пiрi Мехмедом навiть обмiнявся вiршами, бо обидва ж вважали себе передовсiм поетами, а вже потiм усiм iншим. Всi, хто йшов уклонитися султановi, несли дарунки. Дамаськi шовки i ║гипетськi полотна, iндiйськi шалi й муслiн, грецьку бязь i венецiанськi мережива, золото й срiбло, посудини, повнi коштовностей, сапфiровi чашi, кришталевi кубки, китайська порцеляна, руськi хутра, арабськi скакуни, турецькi й мамелюцькi конi, грецькi хлопчики, угорськi й ефiопськi раби - не було кiнця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити iнших щедрiстю, вигадливiстю, вразити чимось небаченим, рiдкiсним, виказати широчiнь сво║┐ душi. Лише подарунки великого вiзира Iбрагiма складали загальну вартiсть на п'ятдесят тисяч дукатiв. Враження було таке, що до нiг Сулеймановi кинуто в цi днi ще одне царство. Султан у сво┐й щедростi роздав його багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володаревi. На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишнi вчителi, наставники його синiв. Султан частував ┐х коржиками, садовиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутнiх. Танцювали кечеки-хлопчики в жiночому вбраннi. Блазнi веселили люд. Меддахи розповiдали смiшнi iсторi┐. Кара-гйозники показували сво┐ вистави про пригоди витiвника Кара-Г'йоз i його поваж-його друга Хаджi Ейвада. Борцi-пехлевани показували свою силу. Мамелюки влаштовували кiннi iгрища. Увечерi засяяли вогнями пiвтисячi стамбульських джамiй. На Ат-Мейданi горiли зробленi з дерева три ворожi крiпостi, кожну з яких обороняло по сто витязiв. Пiсля взяття крiпостей з них виведено багато прекрасних рабiв - хлопчикiв i дiвчаток. Аж на сьомий день припинено розваги, i яничари пiшли в обрядовий похiд з пальмовим гiллям, запаленими свiчами, квiтами й плодами, з фiгурами птахiв i тварин, що мали символiзувати чоловiчу снагу. Далi аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливостi, вмiлостi й, сказати б, розбещеностi. Змагалися музиканти - хто кого перегра║, пехлевани, перетягуючи канатом однi одних, моряки i яничари, видираючись на гладенькi стовпи, намащенi ло║м або намиленi, акробати, що стрибали через ║гипетський обелiск i кам'янi стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи i брехуни, лунали соромiцькi приспiвки й урочистi касиди, танцюристiв замiняли поети, всiм даровано золотi й срiбнi монети, якi кидали в шапку переможцевi або налiплювали па чоло, щоб усiм було видно вiдзначених. Загадковий нiмець виконав свою обiцянку щодо розваги з дикими звiрами. Привезено велику клiтку з трьома левами i в не┐ кинуто гiгантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левiв сво┐ страшнi iкла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками пiд ревище натовпiв. Нiмцевi було даровано свободу й гаман з дукатами. Тим часом головних винуватцiв торжества повезли в хамам для урочистого омовення. Попереду йшли хафiзи, читаючи коран, стамбульська малеча, яка супроводжувала похiд, кричала "Амiн-дерiн!" Наступного дня першi люди держави, уповноваженi на те падишахом, пiшли до Топкапи i привели звiдти одягнених у золотi вбрання трьох султанських синiв. На Iподромi Мустафу, Мехмеда й Селiма ждали вiзири, щоб супроводжувати ┐х до султанського трону. Дванадцятилiтнiй Мустафа, бiлотiлий, високий, дужий, бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався гордо, милостиво ? змахував рукою яничарам, якi захоплено ревiли, побачивши його, до султана пiдiйшов поважно, уклонився з гiднiстю, руку падишаха поцiлував, ледь доторкнувшись до не┐ устами, мовби сповнював обряд, а не виказував шанобу. Дев'ятилiтнiй Мехмед був нiби поменшений султан. Так само довгоши┐й, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом, з передчасною задумливiстю на смаглявому обличчi. I коли при поглядi на гордого Мустафу мимоволi хотiлося вигукнути: "Ось iде майбутнiй султан!" - то малий i Мехмед сво║ю подiбнiстю з Сулейманом викликав холодний дрож | i трепет серед придворних, i вiд нього хапливо вiдвертали погляди. Селiм був найменший з братiв. Мав лише п'ять рокiв. Сповнений дитячо┐ безжурностi, йшов усмiхнений, роззирався довкола цiкавим оком, не схожий був на всiх цих людей, що святково юрмилися довкола, нiби чужий для них, випадковий гiсть на цих високих урочистостях. Вражало його волосся барви червоного золота, вогнисте, нiби обпалене полум'ям пекла, i, коли запримiчувано те волосся, втихали крики, шепоти повзли слiдом за малим султанським сином, супроводжували його до самого трону, на якому сидiв Сулейман. Бо Селiм схожий був -на свою матiр Роксолану, на гяурку, вiдьму й чарiвницю. Але саме тому, що Селiм був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман посадив малого собi на колiна, обiйняв i поцiлував, i вiд цього видовища занiмiли натовпи, а тодi зiтхання пролетiло над усiм Стамбулом, тяжке й ненависне, нiби злий вiтер з далеких диких просторiв. Але знов заграла музика, кидано золото в юрмища дармо┐дiв, розпалено вогнища, на яких пекли баранiв i бикiв для частувань,- i знов розкручувалося велетенське колесо веселощiв, гульнi, неробства, пустих величань, аж поки на вiсiмнадцятий день у прийомному залi Iбрагiмового палацу вiдбувся нарештi сам обряд обрiзання, яке перенесено було султанськими синами з належною гiднiстю, без крикiв i слiз, хiба що гiрко скривився вiд болю малий Селiм та ще бiльше нахмурив чоло Мехмед. Мустафа ж перенiс це маленьке (але таке важливе!) випробування як справжнiй мужчина, гордо i мовби аж з радiстю. Мабуть, сподiвався, що тепер султан нарештi назве його спадко║мцем престолу i пошле в Манiсу, вiддавши йому пiд управлiння провiнцiю Сарухан, як те зробив колись з ним самим його батько султан Селiм. На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу, валiде, сестру Хафiзу i великого вiзира, спитав Iбрагiма: - Що дума║ш, Iбрагiме, яка урочистiсть була сяйливiша: тво║ весiлля з нашою сестрою чи сюннет мо┐х синiв? - Весiлля таке, як було в мене, не бачене, вiдколи свiт сто┐ть i вже нiколи не повториться, мiй султане. - А чому? - Тому, що ваша величнiсть не може похвалитися таким гостем, якого мав я. Адже мо║ вiнчання прикрашене було присутнiстю падишаха Мекки i Медiни, Соломона нашого часу, Повелителя Вiку. Валiде схвально похитувала головою на такi мудрi слова свого улюбленого зятя. Сулейман милостиво кивнув Iбрагiмовi. А коли ┐хав з Iподрому в роззолоченiй каретi до свого палацу, маючи з собою валiде й султаншу, Роксолана, нiби щось згадавши, сказала: - Ваша величнiсть, ви забули здiйснити важливий акт. - Який же? - Ви мали подякувати п'ять тисяч разiв сво║му великому вiзировi за неперевершенi лестощi. Так Сулейман переконався, що жiнка не забува║ нiчого. Нi добра, нi зла. ПОКЛИК Роксолана прив'язала коня до розлогого куща лiщини, розминаючи затерплi ноги, пiшла поволi по галявинi, спираючись на коштовний, власне, iграшковий спис iз позолоченим наконечником. Султан десь затримався, кiннi ║внухи, якi мали ┐┐ супроводжувати, безнадiйно вiдстали, бо металася вона в цих горах так, що неспроможнi буди втриматися коло не┐ навiть найдосвiдченiшi вершники. Домоглася у султана, щоб узяв ┐┐ на лови до Едiрне,- i не в гостi, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не хотiла бiльше лишатися в Стамбулi, бо не мала з ким. Колись були хоч вороги, тепер i ворогiв не стало. Пошкодувала, що не взяла з собою сьогоднi Гасана з його вiдчайдухами. Пiдганяли б неповоротких ║внухiв, i вона не лишилася б без охорони й захисту. Самотнiсть серед цих вкритих правiчними пущами гiр була хоч i при║мна, але страшна. Галявину обступали темнi гущавини, на якi Роксолана не могла тепер i поглянути без ляку. А щойно ж пробилася крiзь них, проринула з сво┐м конем, який тепер спокiйно подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона нiяк не могла стямитися вiд сво║┐ зухвалостi, вiд розкошiв самотностi й водночас вiд незбагненного страху, який обiймав ┐┐ дедалi мiцнiше й дужче. Хоч i те подумати: кого мала боятися? Тиша лежала довкола неторкана, нерушима, може, й справiку. М'яке дерниння, по якому ступала, поглинало навiть найменший шерех. Враження було: нiби ступа║ у порожнечу, зависла в просторi, пильнованому з чотирьох кра┐в ангелами, якi держать чотири вiтри земнi, щоб не вiяли вони нi па суходiл, нi на води, нi на деревину. Як мрiялося усi цi нестерпно довгi роки вивiльнитися вiд безсонного нагляду проклятих стамбульських очей, сховатися чи на небi, чи пiд землею, бодай на мить вiдчути свободу, позбутися нагляду, а тепер була сама в цiлому свiтi й не могла звiльнитися вiд невиразного страху. Якби ж то хоч вiйнув вiтерець! Трiснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула десь у верховiттях пташка, заiржав ┐┐ кiнь. Нiде нiчого. Завмерло, принишкло, насторожилося, прича┐лося. Навiть кiнь мовби закам'янiв i вже не пирхав, не подзвонював вуздечкою, а вона боялася озирнутися назад: а що, коли провалився крiзь мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густо┐ стiни дерев, так нiби хотiла заблукати там, як колись Настка Чагрова на мiсцi ┐хнього Рогатина, але ту вивiв рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю, Хуррем, Роксолано? Iшла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед себе руки, в однiй з яких тримала непотрiбний розцяцькований спис, перетинала галявину, наближалася до найщiльнiших, найчорнiших гущавин, i, коли вже пiдiйшла до них мало не впритул, вони безшелесне розсунулися (а може, то тiльки в зболенiй тривожнiй ┐┐ уявi вiдбувалося те все?), вилетiв звiдти страшний ( велетенський звiр, неначе з апокалiпсиса, яким лякав колись усiх у Рогатинi отець Лiсовський, подiбний до рисi звiр, з ногами, як у ведмедя, з пащею, як у лева, семиголовий i десятирогий, i мовби стрибнув той звiр на не┐, а вона не мала куди подiтися, не вмiла порятуватися, а тiльки наставила на нього свого списика, вхопивши його обiруч, а тодi замахнулася ним, як простою палицею, тупнула на звiра й закричала вiдча║но: - Ти куд-и! I звiр вiдвернув. Десятирогий i десятиокий, не лишив по собi нiяких слiдiв, i нiчого не лишилося, навiть страху в душi, тiльки чула свiй голос, який кричав: "Ти куд-и!" - голос, який лунав " невгавно, i хтось нiби питав ┐┐ стурбовано й стривожено: що сталося, що вiдбулося, що закiнчилося, що почалося? Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа? Озирнулася: кiнь пасся коло лiщинового куща, де вона його прив'язала. Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував ┐┐ великими мiцними зубами, зелена пiна скапувала йому з вудил. Забула розгнуздати коня. Султаншi не розгнуздують коней. I нiкого не розгнуздують. Тiльки загнуздують. Чи була султаншею тут, на цiй галявинi, у мертвiй самотинi й моторошнiй тишi, з яко┐ хтось вичистив життя, нiби плiд з утроби матерi? Привиди тепер обступали ┐┐ звiдусiль, зрадiло заповнюючи порожнечу тишi, творячи стiну ще щiльнiшу, нiж чорнi гущавини, з яких на не┐ стрибав звiр мiстичного перестраху. Заплющила очi - привидiв ще побiльшало. Впiзнавала ┐х усiх, одних знала давно, iнших недавно, стояли невiдступне, уперто, навiки. Колись були тiльки привиди рiднi. Чи бувають рiднi привиди? А як бути з матусею i отцем рiдним, куди ┐х поставити, де знайти притулок у душi? Тепер насувалися ще й привиди чужi, ворожi, лихi, ставало ┐х бiльше i бiльше, намножувалися, як листя на деревах, як трава пiд ногами, як пiсок на березi моря. Втiлення сво║корисливостi, нещасть i ворожостi до всього сущого. Де порятунок вiд них? Шукала рятунку вiд живих, тепер мала рятуватися й вiд мертвих. А може, вони всi живi? I нагадують про себе, як живi? Бо не бачила ж нiкого мертвого. Нi валiде, нi Iбрагiма, нi венецiанця Грiтi, нi того проклятого купця, що купував i продавав ┐┐ на рабських торгах. Падали одне за одним, як колоски пiд серпом. Жнива жорстокi, безжальнi, невпиннi. Як не скосило ┐┐ саму - досi не збагне. Дико перекривлене блiде лице Iбрагiма. Чорний стиск уст султансько┐ матерi. Зажерливо вибалушенi очi Грiтi. Зiгнутий, як iржавий гвiздок, Сiнам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокостi, убивств, втрат, часто безглуздих, нiби насланих за якiсь невiдомi прокляття? А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на собi тягар злочинiв не тiльки сво┐х, а й чужих, цiлих поколiнь тво┐х i чужих предкiв, чу║ш ┐хнiй голос у сво┐й кровi, вiчний поклик - куди, до чого? Вирвалася вона пiсля багатьох рокiв нидiння, боротьби й напруження усiх сил душi на волю, але що воля, коли в душi нема║ вiри? Свою вiдкинула, чужо┐ не прийме нiколи, так i буде розполовинена мiж двома свiтами, нещасна iстота, фальшива велич. Хотiла по║днати непо║днуване, доконати те, чого не могли зробити навiть всемогутнi боги. А може, боги тiльки роз'║днують людей? I коли й шукати свою вiру, то не ширяти в захмарних висотах, а спуститися на землю, знайти ┐┐ у втiхах простих, серед людей, у зустрiчах з ними, в розмовах, у любовi й щастi. Ходити по землi, мандрувати, перепливати через рiки, дертися на найвищi гори. Гори! В дитинствi багато чула про них, були вони зовсiм недалеко вiд Рогатина, пiдступали мовби до самих його валiв i водночас лишалися невидимi й недосяжнi, як казка.Для матусi гори були суцiльним захватом. Народилася коло ┐хнього пiднiжжя, мала у кровi ┐хню гордiсть, до Рогатина дiсталася якимсь чудом, бо Гаврило Лiсовський вихопив свою Лександру з самого вировиння тисячного селянського вiйська Iвана Мухи, що вийшов з гiр, вiв звiдти найодважнiших i найзухвалiших, бив усе, що паном зветься, так що королю ледь не самому довелося виступати цiлим вiйськом проти гiрських опришкiв, i не були вони, власне, нiким поконанi, а знов пiшли в сво┐ гори i понесли з собою свою гордiсть i ненависть до можних. Настасине лiточислення починалося вiд Мухи. Всi рогатинськi подi┐ неодмiнно зiставлялися й узгоджувалися з роками Мухи: "Тодi, як iшов Муха вiд Волощини...", "Того лiта, як з'явився Муха...", "Там, де Муха побив во║вод..."/Може, й непокiрливiсть передала ┐й матуся, вдихнувши вiд того Мухи, якого й не бачила нiколи, який з часом уже й не уявлявся живою людиною, з плотi й кровi, а чимсь мовби духом гiр, нiби втiленням вiчно┐ людсько┐ неприборканостi й устремлiння до найвищих висот, на яких тiльки й можна вiдчути справжнiй вiтер волi. Горн були в спогадах матусиних, у ┐┐ розповiдях, у ┐┐ мрiяннях i надiях. Обiцяла повести Настасю в гори, збиралася повести - не зiбралася. ...Крики й трiскотнява, тупотiння коней, пострiли - тепер уже все справжн║ - налетiли звiдусiль, оточили галявину, чорний вершник, весь у золотi, вискочив з тих самих хащiв, звiдки мовби вискакував апокалiптичний звiр, натягнув повiддя, аж кiнь урився копитами в м'яке дерниння перед самою Хуррем. - Моя султаншо! Нема║ меж мо┐й стривоженостi! Тiльки тепер вона спам'яталася. Поглянула на султана майже розвеселено. - Але ж я перед вами. - Виннi будуть суворо покаранi за недогляд. - Прошу вас, мiй повелителю, не карайте нiкого. Я втекла вiд усiх, бо хотiла втекти. Бодай раз у життi. - Втекти? - Вiн не мiг збагнути, про що вона мовить.- Як то втекти? Вiд кого? - Вiд долi. ┐й пiдвели коня, шанобливо пiдсаджували в сiдло. Султан пiд'┐хав так, щоб вона була коло його правого стремена. На мiсцi Iбрагiмовiм. - Моя султаншо, вiд долi не втiкають - ┐й iдуть назустрiч. Усе життя. - Я знаю. I теж iду. Бо коли не йдеш, то тебе ведуть,- сумно усмiхнулася вона.Але iнодi хочеться втекти. Поки молода. Поки ║ щось дитяче в душi. Ось менi сьогоднi закортiло це зробити - виходить, я ще молода. Радiйте, ваша величнiсть, що ваша баш-кадуна ще молода! - Хiба в цьому хтось сумнiва║ться? - Власне, я тiльки тепер збагнула, чому по┐хала сюди. Он там, за лiсом, височi║ бiла гостра гора, схожа на похилий рiг. Менi чомусь здалося, що вона зовсiм близько. Закортiло до┐хати до не┐, а тодi добратися до само┐ вершини. Це було б прекрасно, мiй падишаху! - Ти султанша й жiнка, а не коза, щоб видряпуватися па такi стрiмчаки,- невдоволено промовив Сулейман. Але вона не слухала його слiв, не хотiла помiчати невдоволення в його приглухлому голосi. - Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми пiднiмемося на ту гору разом! - Султани не пiднiмаються на гори,- сказав вiн ще невдо-воленiше. - А хто ж на них пiднiма║ться? - вигукнула вона й пустила свого коня вскач. Сулейман махнув рукою супроводу, щоб проскочили наперед i притримали султаншиного коня, наздогнав Роксолану i, намагаючись заспоко┐ти ┐┐, промовив примирливо: - Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я не люблю занадто швидко┐ ┐зди. - Я це знаю, ваша величнiсть. I не вiд вас, а вiд чоловiка зовсiм стороннього. - Вiд кого ж? - Вiд того венецiанця, що його привозив iз собою посол Лудовiзiо. - Це той, що прибув вiд iспанського короля, щоб побачити наш двiр i нашу столицю? Вiн хотiв зустрiтися зi мною, але я не мав часу для цього. - Ви поспiшали навздогiн сво║му Iбрагiмовi, мiй повелителю, знаючи, що сам вiн не завою║ для вас навiть каменя, кинутого серед дороги. - Iбрагiм мертвий. - Тому я й говорю про нього так спокiйно. А цей венецiанець, якого звали Рамбертi, написав про вас, що ви не любите i навiть буцiмто не вмi║те ┐здити верхи на коневi. - Писання завжди брехливi,-кинув Сулейман,- правдивi тiльки дiяння. - Я сказала йому про це. Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венецiанця, не перепитував, про що була в не┐ з ним розмова,- видно, знав усе й так вiд сво┐х та║мних донощикiв i навiть не вмiв тепер цього приховати. То гiрше для нього ж! Вона вперто тримала напрямок на ту бiлу гостру гору, що здiймалася над лiсом, пiдганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди вiдiйшли, минули безповоротно тi жахливi днi, мiсяцi й роки, коли ┐┐ час повз нестерпно, по-слимачому, без подiй, без перемiн, без надiй. Тодi вiн трюхикав, як стара, слiпа шкапа, що блука║ мiж трьох дерев, натика║ться на них, не може знайти виходу. Але тепер нема║ перепон, нiхто i нiщо не сто┐ть на завадi, i час ┐┐ мчить уперед велетенськими перескоками, гiгантськими пострибами, i нiяка сила не примусить ┐┐ зупинитися, озирнутися назад, пошкодувати за вчиненим. Те, що минуло, вiдiйшло назавжди i хай вiхоли не повторю║ться! А все було нiби вчора - лиш простягнути руку. I цей тридцятилiтнiй ок