шня худоба. Вважалися опорою султана й iмперi┐, а спали мов бiднi ремiсники, що не мали куди йти зi сво┐х нужденних майстерень, нiби кожум'яки, якi лягали серед чанiв iз смердючими заквашеними шкурами; неначе мiдники, яким i вночi снилося безугавне дзвенiння у вухах; мов вуличнi голярi, що брали всього по однiй акча з чоловiка; наче упослiдженi вiрмени, якi з ночi мали топити пiдземнi печi хамамiв i так i не виходили з-пiд землi на свiт божий; немов злиденнi пiдмiтальники базарiв - феррашi, якi так i спали на сво┐х мiтлах пiд купами смiття. Свiт був безжальний до цих нещасних i не давав ┐м нiяких надiй на визволення iз свого стану. Коли ┐х гнали на вiйну, вони йшли без опору, бо не мали куди бiльше йти; коли iншi молилися, ┐м теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину i люто скреготали зубами вiд голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок i собi, бо на┐далися досхочу тiльки тодi, коли приходили до казанiв з пловом пiсля битви i живим припадала пайка своя i тих, що полягли трупом, ┐м до вподоби були зухвальство i гiркий смiх ┐хнього святого - Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цiм свiтi сво┐м тiльки з'┐дене - та й то ненадовго! Як i в Бекташа, у них завжди бурчало в животах вiд голоду, бо ┐ли вони тiльки пiсля битви, а в час мирний двiчi на день: пiсля ранково┐ молитви i перед сном. Якось голодний Бекташ зустрiв чоловiка, за яким iшли слуги, гарно зодягненi, вгодованi - як не трiснуть. I вигукнув Бекташ: "О аллах, поглянь на цього чоловiка i вiзьми з нього приклад, як треба утримувати сво┐х рабiв!" Один чоловiк сказав Бекташу: "Коли таке буде далi, свiт перевернеться, все стане догори дном".- "Що ж,- засмiявся Бекташ,- може, дно саме й виявиться кращим!" Яничари оберiгали царство, але водночас були його найбiльшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур i так само висадити в повiтря свого недбайливого й необережного хазя┐на. Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять мiсяцiв пiсля бучного весiлля Хатiджi й Iбрагiма. За снiданком яничари перевернули сво┐ мiднi миски з пловом, до якого не доторкнулися, i стали щосили бити в них ложками. - Казан калдирмак! [56] - ревiли вони. Вiсiм тисяч чоловiк щодуху били в мiднi миски, i цим страшним звуком сповнилися похмурi яничарськi казарми, простiр довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул. Двiрська челядь розбiгалася. Капiджi┐ утiкали вiд брам, якi мали стерегти. В гаремi одалiски перелякано накривали собi голови подушками, щоб не чути того страхiтливого стукоту. Вмить спорожнiли вулицi. Купцi на базарах замикали сво┐ крамницi,ремiсники залишали майстернi. I полохливий, тривожний шепiт по всьому мiсту: "Казан калдирмак!" Як на вмируще, завили пси. А тодi з диким виттям викотилася з казарм жива лиховiсна хвиля i залила Стамбул по самi кра┐ руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем i смертю. Кипiло на яничарському дворi Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли бiлi ║внухи, кричали; "Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту вiдьму, яка зачарувала нашого султана!" Бунтували довкола Iбрагiмового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодковi, який нахабно заволодiв ┐хнiм батьком рiдним - падишахом. Тодi кинулися по Стамбулу, грабували базари, ║врейську дiльницю Чiфутанi, знов поривалися до розкiшно здоблено┐ Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурцi, яка народжу║ ┐хньому царственому повелителевi недоноскiв. Тиждень Стамбул був у владi розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали мiсту овець i корiв, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь пiд величезними мiдними казанами на султанських кухнях. Гаремницi харчувалися самими солодощами з припасiв, якi знайшлися у коморах ║внухiв. Хуррем не виходила зi свого покою. Не побiгла нi до валiде, нi до кизляр-аги, не просила нiчи║┐ помочi, не благала нiкого, не виказувала нi страху, нi розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких ║внухiв, обiймала сво┐х дiток, брала на руки то одне, то друге, цiлувала, примовляла без слiв у душi: "Мо┐ дiти - султанськi дiти. Дiтоньки мо┐, дiтоньки! " Хатiджа вночi втекла iз свого палацу i насилу змогла пробитися до лiтнього султанського сералю в Карагачi. Сулейман уже кiлька мiсяцiв перебував на ловах коло Едiрне. Почувши про яничарський заколот, вiн припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а прибув до Сiлiврi┐, сiв там на свою султанську барку iз золотим драконом на носi й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористi береги, бурi, понурi й пустельнi, як кладовища. Яничари попливли султановi назустрiч у великих галерах i стали кричати, що вiн винен ┐м платню за три роки i свою батькiвську прихильнiсть, про яку давно забув через цього пiдлога грека Iбрагiма i кляту вiдьму, що губить сво┐ми чарами його дорогоцiнне життя. Султан не захотiв розмовляти iз заколотниками. Звелiв ждати повернення великого вiзира з кгипту, куди той по┐хав за грошима. Тодi яничари кинулися до вiзира Аяса-пашi, сподiваючись, що вiн заступиться з? них перед султаном. Але що мiг удiяти цей чоловiк, який не вмiв скласти докупи двох слiв, i ║дине, що мiг - це махати шаблею пiд мурами ворожо┐ твердинi. Яничари пограбували його палац, розгромили й спалили палац Iбрагiма, обдерли палац Скендер-челебi┐, що пiшов до кгипту з Iбрагiмом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар. Тепер утихомирити ┐х уже не могла нiяка сила. Тремтiв од них цiлий свiт - хай тремтить тепер Стамбул i сам султан! Називав султан ┐х сво┐ми синами, братами, дiтьми, а тримав нiби голодних собак,- хай тепер прийде до них у простому вбраннi, без пишного почту, прийде пiшки i поклониться до само┐ землi, а вони сидiтимуть довкола казанiв iз жирною бараниною й кричатимуть: "Достур!" - "Бережись!" Три роки без платнi, без здобичi, без уваги й шаноби. Були завжди ║диним тiлом могутнiм, ║диною душею неподiльною при султанi, тепер ┐х розривали, розокремлювали, розшматовували. Iбрагiм, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад у кгиптi, вiдiбрав яничарiв тiльки наймолодших, найпоставнiших, бо потрiбнi були йому не як во┐ни, а лиш для оздоби поряд з молодесенькими пажами у бiлому шовку i кулястих золотих шапках. Слiдом за великим вiзиром Сулейман вирушив на лови до Едiрне в супроводi сорока тисяч вершникiв, а з яничарiв узяв лише найвправнiших у ловецтвi, решту лишив у Стамбулi коло пiсного плову. А тим часом навiть титули в яничарiв свiдчили про те, що всi вони - передовсiм ловцi: чи то людолови, чи то звiролови,сейба┐башi, загарджибашi, самунджубашi - старший над кiньми, вад псами, над хижими птахами. Хто пiшов до кгипту - озолотиться, хто потрапив на лови - бодай ласуватиме дичиною, а тi, що лишилися в Стамбулi,- нi милостей, нi грошей, нi здобичi. Востанн║ дав ┐м награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки Сулейман товкся зi сво┐ми спахiями пiд мурами Родосу, яничари Ферхада-пашi втихомирювали схiднi провiнцi┐, де пiдняли бунт кизилбашi, вiрмени i туркменськi племена. Обчистили землю вiд людей i вiд багатств так ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самi з переповненими шкiряними мiхами для здобичi прискочили iз забiяцьким Ферхадом-пашою на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли вiйсько вже входило в здобуту твердиню i настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого! Тiльки черстве камiння та безмовна чума. А тодi сiли на голодний плов у столицi, знов мали покiрливо ждати, кого з них прибере чорна смерть, i заздрiсними поглядами супроводжували щасливцiв, якi йшли за море а чи бодай пiд Едiрне. Пiзньо┐ осенi прийшла жахлива вiсть про смерть яничарського улюбленця Ферхада-пашi. Сулейман не простив сво║му зятевi його грабувань в Анатолi┐ й Сiрi┐. Щойно возвисивши Iбрагiма до звання великого вiзира, вiн вивiв iз вiзирського дивану Ферхада-пашу i послав його санджак-бегом у Смедерево i намiсником до Белграда. Це було неймовiрна пониження! Хоч би ж тобi румелiйським беглербегом, а то санджакбегом, нiби простого пашу! Не помогли благання Сельджук-султанi┐, заступництво валiде, не злякався султан i загрозливого бурчання яничарiв, схожого на муркiт диких звiрiв у клiтках. Ферхад-паша, блискучий во┐н, непереможний полководець, гроза вiдступникiв i невiрних, прибувши до Белграда, вирiшив показати Сулеймановi, на що вiн здатний, i з п'ятнадцятьма тисячами вiйська вирушив у Срем поколошкати там угорцiв. Переправившись через Саву й залишивши на рiчцi з незначною охороною судна, пiшли з вогнем i мечем по беззахиснiй землi, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване, убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом вiдважнi сербськi човнярi, пiдкравшись до турецьких кораблiв, попалили ┐х, перебивши сторожу, а угорське вiйсько зненацька вдарило по розпорошених загонах Ферхада-пашi залiзним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вiсiм було вбито, кiлька тисяч попало в полон, тi ж, що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Савi, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу рiку, серед тих плавцiв був i Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней, зброю, знамена. Переможцi послали найкращих коней, знамена i полонених вельмож королевi в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав нiчого лiпшого, як вирушити за кiлька мiсяцiв до столицi, сподiваючись, що його жона i султанська мати зумiють заступитися за нього перед Сулейманом i знову повернуть його на становище вiзира. А тим часом iз схiдних провiнцiй iшли новi та новi скарги на султанського зятя. Перебив там багато вiрних султановi вельмож, щоб загарбати ┐хнi багатства. На Родос принiс Сулеймановi багатi дарунки, але собi взяв тисячократне бiльше. Намовляв яничарiв проти султана. Власне, цим Ферхад-паша мало рiзнився вiд iнших iсламських забiяк. Але провини сво┐ побiльшив поразкою вiд угрiв i сербiв у походi, в який його нiхто не посилав. Поразок султани не прощали нiкому. А тут ще угорський король зухвало вiдкинув пропозицiю Сулеймана про вiчний мир. Султан затявся. Не хотiв приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятiсть важливими державними справами. Довкола Топкапи зловтiшне шепотiли: - Якi державнi справи? Ця червонокоса вiдьма i мерзенний грек? А для справжнього во┐на нема║ часу? Султан урочисто провiв Iбрагiма в кгипет, супроводжуючи його кораблi (чого нiколи не бувало) на сво┐й роззолоченiй барцi до Принцових островiв. Тодi (чого теж досi нiколи не бувало) зробив урочистий ви┐зд по столицi разом iз султаншею Хасекi, яка сидiла в бiлiй iз золотом каретi, запряженiй бiлими кiньми, поруч iз падишахом, i обо║ сяяли золотом i коштовним камiнням. Пiсля того Сулейман вирушив на лови до Едiрне, звелiвши Форхадовi-пашi прибути туди для звiту про сво┐ дi┐ у Белградi. - Нiщо не схоже так на вiйну, як лови. Тому султан сам очолю║ полювання, сам жене звiра i стежить, щоб нiхто не ухилявся вiд сво┐х обов'язкiв. Вставати рано, терпiти холод, спеку, дощ, долати бездорiжжя, щомитi бути зготовленим не просто до вбивства, а часом i до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звiр кида║ться на тебе, щоб тво┐м знищенням здобути собi порятунок; ┐сти ячмiнний хлiб i те, що сам здобув на ловах, пити воду зi струмкiв або й багновищ. Найкоротший шлях насичення для людини - хлiб i м'ясо. Так i життя. Нiяких вiдхилень. Для султана хлiбом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на вiйнi. Сорок тисяч спахi┐в, сотнi вельмож, три тисячi тiлохранителiв i добiрних яничарiв супроводжували Сулеймана в лiсах Фракi┐. А на ┐хнi стрiли й списи гнали звiра десятки тисяч загоничiв, пiднятих з усiх сiл цього краю. Цi люди навiть сплачували меншi податки в султанську скарбницю за те, що зобов'язанi були слугувати на ловах, заготовляти сiно й конюшину для тисяч коней i верблюдiв, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами. Всi лiси й гори сповнилися людським лементом, кiнським iржанням, ревiнням верблюдiв, собачою гавкотнею; звiрi рятувалися вiд смертi й нападали, рятуючись, на сво┐х убивць мовчки, оленi летiли, мов вiтер, не зачiпаючи жодно┐ галузки, кабани проламувалися крiзь гущавини а несамовитiстю смертi, ведмедi в передсмертному пострибi здивовано ставали на заднi лапи i навiть убитi видавалися грiзними й могутнiми, так що Сулейман любив ┐здити помiж убитих звiрiв i розглядати ┐х з коня, немов повержених ворогiв на полi бою. Мав од того мовби юнацьку втiху в серцi, щось кипiло в ньому, нуртувалося, знов вiдчував подих безмежних просторiв, якi десь покiрливо ждуть, поки вiн прийде ┐х здобувати, i був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол. Двiчi на тиждень вертався до розкiшного сераю в Едiрне над рiчкою Мерiч, де скликав диван, приймав iноземних послiв, вислуховував гонцiв з усiх кра┐в свого безмежного царства. Сльотавого осiннього дня перед палац приведено кiлькасот болгарських, сербських, грецьких i македонських дiтей, узятих на податок кровi - девшiрме. Пригнанi султанськими емiнами через кам'янистi гори, привезенi в сiдельних тороках iз далеко┐ Боснi┐, з берегiв Струзького озера i з берегiв солодководих слов'янських рiк, обiдранi, босi, худi, нещаснi, збитi в безладний тремтячий натовп, обв'язанi грубим мiцним канатом, дiти стояли перед палацом, i тiльки великi чорнi очi свiтилися ┐м на змарнiлих лицях, очi ще й досi повнi слiз, страху i глибоко┐, навiки зата║но┐ ненавистi до тих, що вiдiрвали ┐х вiд рiдно┐ кровi. А султан про┐здив перед ними на чорному конi, весь у золотi, в хутрах, у коштовнiй збро┐, i кiнь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тiльки натовп отаких маленьких рабiв, а цiлу державу. Втiшившись спогляданням майбутнiх захисникiв i опори iсламу, Сулейман звелiв пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулi. Султан, пiдiбгавши ноги, сидiв на широкому розкiшному тронi, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовнi дiльсiзи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей i по всiх кутках величезного Тронного заду, i жодного вельможi, жодного свiдка розмови, хоч би вже якогось жалюгiдного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважа║ нi на похмуре никання Сулейманового погляду, нi на пiдозрiлу порожнечу Тронного залу, нi на небажаних в його розмовi з султаном насторожених дiльсiзiв, яких було занадто багато тут сьогоднi. Вiн з'явився перед Сулейманом у розкiшному вбраннi, в сяйвi багатства, здоров'я, бадьоростi, дотепностi. Цiлуючи праву руку султановi, пожартував, чи справдi така бiла, пещена рука могла втримати меч, який розсiк мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулеймановi сiрiйським ковчежцем iз золота й кришталю, у неймовiрно дорогих самоцвiтах, картаючи себе за непростиму забудькуватiсть, бо мав би пiднести султановi цей ковчежець з головою зрадника Джамбердi Газалi, вiд якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не вiдгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив троновi його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долонi, i його пажi внесли дво║ чоловiчих i дво║ жiночих убрань iз золототканого шовку, шитих по-перськи. - Вклоняюся вашiй султанськiй величностi й прекраснiй султаншi Хасекi,- п┐днiс Ферхад-паша дарунки Сулеймановi.- Пiсля того, як мо┐ яничари погуляли серед кизилбашiв, у тих пропала охота бунтувати, ║дине, до чого вони тепер здатнi: шити отакi вбрання. Сулейман нарештi вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелiв обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотiй тацi купу дукатiв. Це збадьорило Ферхада-пашу, i вiн, не гаючись, перейшов вiд поклонiв, дотепiв i запобiгання до скарг. - Ви вiдторгли вiрного раба свого вiд свiтла ваших очей, мiй султане! - вигукнув вiн iз неприхованим докором. - Вiрнiсть доводять дiлами,- зауважив султан. - Дiлами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутнiй повелитель. Всi образи, призбируванi протягом кiлькох рокiв, пiдсиленi гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого пашi, вмить закипiли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавiльно.- Якими ж дiлами, мiй султане? Згадайте-но: хто бiльше гробив для вас iз дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сидiли б ви на цьому Золотому тронi, коли б не принiс я вам голову зрадника Джамбердi? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пiшов на змову з тим же Джамбердi, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер вiд Ферхада-пашi вимагають ще якихось дiл? Я не злазив з коня цiлих двадцять лiт, я ходив з великим султаном Селiмом проти шаха i проти халiфа, я запекло бився з невiрними й зрадниками, зазнав ран - i за це мене, як собаку, вигнано з вiзирського дивану, послано жалюгiдним санджакбегом, а Сiрiя i кгипет вiдданi тому, хто ще жодного разу не махнув мечем! - Ти обдер нашi схiднi провiнцi┐ так, що вони досi нiчого не дають до скарбницi,спокiйно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому споко┐ загрозу для себе, але, захоплений сво┐ми звинуваченнями, вiн утратив будь-яку обачнiсть. - Я обдер? Подивимось, що лишиться вiд кгипту пiсля цього грека, який вашою милiстю ┐сть i спить на золотi! А коли я щось брав з тих бунтiвникiв, то тiльки для того, щоб нагодувати цих бiдних, вiчно голодних ваших дiтей яничарiв! I за це мене з вiзирiв у санджакбеги? - Ти зганьбив навiть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять тисяч славетного iсламського вiйська були побитi п'ятьма тисячами невiрних. Зазнав ганебно┐ поразки, а тодi ще й ганебно втiкав. Чесний во┐н повинен лишитися на полi бою. Як ти смi║ш жити пiсля тако┐ поразки? Аж тепер Ферхад-паша належно оцiнив султанову передбачливiсть. Справдi, свiдки тут небажанi. Дiльсiзи не беруться до уваги. Вони нiмi, як мертвi. I все тут мертве, навiть цей султан, в якого не зворухнеться нiщо нi в обличчi, нi в закам'янiлiй постатi. Але ж вiн, великий во┐н, царський зять, улюбленець яничарiв i всього вiйська, яке трима║ оцей золотий престол, вiн живий, i вiн хоче жити! - Менi не жити? А кому ж тодi жити? Ви, ваша султанська величнiсть, чом же ви не вмирали зi сво┐ми во┐нами пiд Родосом? Мо┐х п'ятнадцять тисяч побитi п'ятьма тисячами угрiв? А сто тисяч мертвих пiд мурами Родосу, який обороняло пiвтисячi невiрних? Чому ж не лягли ви, мiй султане, зi сво┐ми вбитими? - Я здобув Родос, а що здобув ти? Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганнi йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди ма║ слушнiсть, а пiдлеглi можуть бути тiльки спровиненi. Та сподiвався хоч сказати султановi все, що вiн дума║ про нього, нагадати про сво┐ заслуги, яких не вiдбере в нього сам аллах. I ось таке просте запитання: "А що здобув ти?" - i Ферхад-паша, попри все сво║ нахабство, не знав, що сказати. Взагалi коли ти сто┐ш, а твiй супротивник сидить, то вже цим вашi ролi визначено наперед: той, хто сидить, звинувачу║, хто сто┐ть - виправдову║ться. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Вiн ма║ виправдовуватися? Перед ким i за що? - Я знаю, звiдки незлагода мiж нами!-вигукнув вiн.- Все це через цього солодкомовного негiдника Iбрагiма i цю сучку Роксолану! - Iди геть! - тихо, але вже не приховуючи погрози в голосi, сказав Сулейман. - Не пiду, поки не скажу всього! Поки не почу║ш! Бо хто тобi скаже? Всi бояться. Всi нiкчеми. А я во┐н! Я ходив у славнi походи з султаном Селiмом, коли ви ще обцiловувалися з сво┐м греком. Я... Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повiтрi поперечну риску, дiльсiзи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але вiн вирвався, вихопив кинджал. - Геть, без'язикi! Понищу всiх тут! Не пiдступай! Вони оточили його мовчазною впертою стiною, вiдтручували, вiдпихали вiд султанського трону, вiдганяли розсатанiлого пашу, який плутався в товстому килимi, зачiпався ногами за довгi поли свого негнучкого вiд золота кафтана. Не дався дiльсiзам i за дверима. Пройшов усiма палацовими переходами, вигукуючи образливi слова про султана й султаншу, тодi, позбувшись переслiдувачiв, не покинув палацового двору, а всiвся на мармуровiй лавi, поставленiй ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидiти тут i дивитися на великий водограй, i знов став клясти Сулеймана, Iбрагiма, найлютiше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що вiн розганя║ сво┐х найбiльших во┐нiв. Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирю║ться, але чаушi дiльсiзiв отримали велiння заткнути пельку несамовитому босняковi. Знов кинулися нiмi на Ферхада-пашу, i знов вихопив вiн свого ножа i став вiдмахуватися, але прибiгли ще новi чаушi з довгими важкими киями, i хвальковитого во┐на було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-пашi вiдтяли голову його власним ножем, i згодом пiшов поголос, що цим ножем паша хотiв зарiзати султана. Тiло Ферхада-пашi пролежало коло бiло┐ мармурово┐ лави в палацовому дворi три днi. Вiдрiзана голова мовби промовляла до всiх, хто йшов на прийом до султана: "Пощади не буде нiкому!" За десять днiв до Едiрне прибув сумний кортеж iз чотирьох карет, супроводжуваних охороною з ║внухiв. Валiде Хафса i дружина вбитого, обидвi в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, i ┐м довелося ждати його ще цiлий тиждень. Коли повернувся, не мiг не прийняти матерi, валiде ж привела з собою i султанську сестру. - Ти вбив мого мужа! - закричала ще вiд дверей Сельджук-султанiя.- Тiшу сво║ серце надi║ю незабаром носити отаке вбрання й по тобi! Султан нiчого не вiдповiв. З жiнками не розправлявся. Звелiв вивести сестру i нiколи бiльше не пускати до нього. Не спитав про не┐ до само┐ смертi. Перед валiде спробував виправдатися. Не хотiв смертi Ферхада-пашi. Звелiв його тiльки ув'язнити за непокiрливiсть i самочинство. Капiджi┐ убили його в сутичцi, яка виникла з вини самого Ферхада-пашi. Але однаково винних уже покарано. Султанськiй матерi можуть показати голови страчених. Хафса, бгаючи сво┐ темнi губи, мовчала. Волiла б бачити iншi голови. Але не сказала сво║му царственому синовi про сво║ зата║не бажання. На ранок ви┐хала до Царгорода, а поперед не┐ полетiв султанський гонець з посланням до Хасекi-султаншi, в якому Сулейман запрошував ┐┐ вiдвiдати його самотню холодну оселю на Мерiчi й привезти з собою дiтей, за якими скучили його очi й серце. Кизляр-ага отримав повелiння влаштувати по┐здку султаншi з належною урочистiстю i з усiма потрiбними зручностями. Не було сказано, чи великий ║внух особисто теж ма║ супроводжувати Роксолану, а чи повинен лишатися з царственим гаремом, якого не смiв полишати без нагляду нi вдень нi вночi, а тут повернулася вiд султана валiде i, довiдавшись про Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему, заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебува║ вона, султанська мати, поки вона жива. Пiсля ┐┐ смертi можуть робити що завгодно, але тим часом вона виступа║ як хранителька звича┐в i обов'язок свiй перед аллахом сповнить до кiнця, твердо, не пiддаючись нiяким слабостям i згубним пристрастям, бо ж недарма застерiгав пророк: "Тi, хто слiду║ за пристрастями, хочуть вiдхилити вас великим вiдхиленням". Для Хасекi в дорозi досить вiрно┐ охорони з ║внухiв i досвiдченого мiхмандара [57], який щойно супроводжував ┐┐, султанську матiр. Уперше вiд того дня, коли, зiйшовши з кадриги Сiнам-аги, ступила на царгородську землю, Роксолана ви┐жджала iз столицi. За брами сералю, за пощербленi мури й залитi холодними зимовими дощами рiки, на простiр, на волю! Якби могла, впала б на колiна в глизяву холодну глину i молилася всiм богам на свiтi, ┐┐ уста впивалися вiтром волi, серце рвалося з грудей вiд щастя й захвату, лише тепер усвiдомила, яка вона молода - всього лиш двадцять лiт!-i як багато щастя могла б зазнати в життi, якби мала те, чим володiв безлiч людей на свiтi без нiяких зусиль,- волю й рiдну землю. Не мала нi того, нi того, змушена була виборювати собi волю по крихтi, а замiсть землi рiдно┐ вдовольнитися чужиною, лихою i жорстокою, яка вже стала вiтчизною для ┐┐ дiтей. Двадцятилiтньою мала вже тро║ дiтей! ┐┐ дiти - султанськi дiти! I вона коло них - султанша, володарка цi║┐ землi, в яку приведено ┐┐ рабинею. Порятунок, опора, надiя - тiльки в дiтях. Корчилася вiд само┐ думки про те, яких принижень зазнала в цiй землi, пригортала до себе дiтей, не вiдпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесiть. Перед вiд'┐здом зустрiлася з валiде. - Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? - спитала султанська мати. Хотiла б лишити первонародженого в сералi, вiддаючи Роксоланi ┐┐ недоноскiв! - Султан хоче бачити всiх сво┐х дiтей,- намагаючись надати голосовi ласкавостi, вiдповiла Роксолана,-його величнiсть скучив за сво┐ми дiтьми. - Надворi зима,- нагадала валiде. - Хiба воля його величностi ма║ узгоджуватися з порами року? - Сини падишаха належать державi,- терпляче пояснила султанська мати. - А хiба держава не там, де падишах? - знов упертим запитанням вiдбилася вiд не┐ Роксолана.- Чи, може, ми з вами станемо противитися царственiй волi його величностi? Валiде промовчала. Вiдступилася. Не пробувала навiть посилатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала щасливо┐ дороги i застерегла служебок, щоб не простудили султанських дiтей. Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тiльки зирив сво┐ми очиськами недовiрливо й вороже, але що та ворожiсть, коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде i за брамами Царгорода! Роксолана ви┐здила через Едiрне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозiв, запряжених волами, з усiм необхiдним для подорожi: посудом i провiзi║ю, килимами, постелями, баранами й курми в клiтках, з сiном i вiвсом для коней, навiть iз дровами, бо в ханах i караван-сараях не було нiчого, крiм чотирьох стiн. Схiднi люди гидували користуватися чужими речами, кожен вiз iз собою все сво║, до того ж нужденний побут кочовикiв за тисячолiття навчив задовольнятися якнайменшим, окрiм, того, коли б у караван-сараях зберiгалося сво║ начиння, килими, мiндери, довкола них неминуче збирався б бруд,- цей розсадник страшно┐ чуми,- а так досить було побризкати кам'яну пiдлогу та промести ┐┐ вiничком - i мiсце для нiчлiгу готове. Воловi запряги з людьми мiхмандара, якi мали готувати мiсця для вiдпочинку султаншi i ┐┐ двору, вiдправлено за три днi поперед урочистого кортежу. Вдосвiта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула вiд Айя-Софi┐ до Едiрне-капу промчали кiннi султанськi капiджi┐, гучно ляскаючи канчуками i завиваючи дикими голосами: "Савул! Достур!" - "Дорогу! Бережись!" Бо коли покотиться вулицями бiла, уся в золотi карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку. Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженiстю i прихованою ненавистю. Султанша ┐хала вулицями столицi нiби уособлення насильства, i нiхто не хотiв знати, яка далека вона була вiд само┐ думки про щонайменше насильство. Та хто б став ┐┐ питати чи зазирати ┐й у душу, коли попереду й з бокiв скакали на чорних конях зарiзяки й знай завивали: "Савул! Достур! У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволi просторий екiпаж, щiльно оббитий зсередини червоною в золотих вiзерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла ║внухи щоразу вкладали в карету пласкi мiднi жаровнi з розжареним вугiллям, прибираючи тi, якi вже вихолоди. За першою каретою ┐хала друга - теж шестикiнна, далi два чотирикiнних кабрiолети i вiсiм парокiнних гарб. Роксолана мала коло себе Мiхрiмах i малесенького Селiма, помагала ┐м молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якiй багато разiв доводилося перемiрювати цю дорогу, скрашувала султаншi затяжливу й тяжку зимову подорож сво┐ми мудрими бесiдами. В другiй каретi був Мехмед iз сво┐м вихователем Шемсi-ефендi, у кабрiолетах хазнедар-уста везла вбрання i коштовностi Роксолани, ┐хали там султаншинi служебки i няньки Мiхрiмах i Селiма, гарби були наповненi всiляким добром, без якого такiй високiй особi не личило вирушати навiть в одноденну подорож, а тут iшлося не тiльки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сера┐ в Едiрне, де, ясна рiч, усе потрiбне для султаншi i ┐┐ дiтей могло й знайтися, але ┐й могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося. Звичнi речi! Багатство! Розкiш! Чи думала вона про таке ще зовсiм недавно? Тепер сидiла в цьому розкiшному повозi, до самих очей закутана в пухнастi червонi соболi, яким не було цiни, семимiсячний Селiм лежав у золоченiй колисочцi, закушканий сiрою бiлячою ковдрочкою, Мiхрiмах, теж у дорогому хутряному вбраннi, дерлася до матерi на руки, лепетала: "М-ма, м-ма!" А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв новi й новi слова, мова з нього так i лилася - чужа мова! Тiльки вночi, без пiдслухiв i пiдглядачiв, плачучи над першим сво┐м сином, шепотiла йому рiднi слова "Синочку мiй! Дитино моя!" - а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати сво║ нетривке щастя, не вiдлякати насторожену долю. Поневолено тiло ┐┐, поневолено й дух. Шлях до висот iз цього поневолення пролягав через поневолення ще бiльше. Нiчим i нi перед ким не виказати сво║┐ туги за тим, що зосталося спогадам, нiкому не дозволити бодай кра║м ока зазирнути туди, побачити ┐┐ найбiльший скарб. Рiдний батькiвський дiм у Рогатинi. Вiн тепер iснував чи й не iснував. Жив у спогадах. Бачила його на свiтанку, коли схилялася над заснулим дитям, i довгими днями, коли вiяли над садами гарему гнилi пiвденнi вiтри, бачила в тяжкiй чорнiй темрявi з-поза стамбульсько┐ чуми й при свiтлi мiсяця i зiрок теплим лiтом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, i знизу, вiд Львiвсько┐ дороги,- тодi видавалася сама собi зовсiм маленькою, а батькiвський дiм розростався на пiвсвiту i свiтився сво┐ми дерев'яними стiнами, нiби сонце. Бачила його безсонними ночами i вдень, приходив у ┐┐ сни, i тодi, прокинувшись, стогнала вiд розпачу i ридала, ридала за навiки втраченим. А треба було жити. Коли носила в сво║му лонi перше дитя, валiде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем i Кiната, якi вiд заздрощiв готовi були задушити маленьку Хуррем, прибiгали з удаваними спiвчуваннями, налякано шепотiли про страшнi розмови, якими, нiби павутиною, обплутують ┐┐, зiтхали й охкали, а самi зирили на кволе, нiкчемне дiвчисько: чи не кинеться у Босфор? Нi, не кинулась! Народила сина, тодi народила ще дитя i ще. Ствердилася й утвердилася в дiтях - i вже не мала вiдступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цi║┐ землi, i дiти ┐┐, вирiсши, вважатимуть ┐┐ рiдною, а про ┐┐ вiтчизну не захочуть i слухати. Так само й про мову, бо що мова без вiтчизни? Хiба що згадають коли-небудь пiснi, якi виспiвувала над ┐хнiми колисками, виспiвувала тихенько, щоб нiхто не почув: "Коли турки воювали, бiлу челядь забирали: i в нашо┐ попадоньки взяли вони три дiвоньки. кдну взяли попри конi, попри конi на ременi, другу взяли попри возi, попри возi на мотузi, третю взяли в чорнi мажi. Що ю взяли попри конi, попри конi на ременi, тота плаче: "Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесу║, возник бичем розтрепу║!" Що ю взяли попри возi, попри возi на мотузi, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, ножки мо┐, ножки мо┐ бiлесенькi┐! Не мати вас умива║, пiсок пальцi роз'┐дав, кровця пуки [58] залива║ Що ю взяли в чорнi мажi, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, очка мо┐, очка мо┐ чорненькi┐! Только орсак [59] проходили, а бiлий свiт не видiли!" Хотiла б полинути на Вкра┐ну, покликати з собою дiток сво┐х. У нас гори золотi┐, у нас води медовi┐, а травоньки шовковi┐, у нас верби грушки родять, у нас дiвки в злотi ходять. Хотiла - i не смiла. Тепер везла сво┐х дiтей по ┐хнiй землi. Вперше для них i для себе само┐. Розбагнена дорога, старi оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гiлля, мов безсилi рабинi. Вiтер iз слiпою жорстокiстю шарпа║ високi свiчки зелених кипарисiв, i вони загрозливо розгойдуються - от-от зламаються й упадуть. Про┐хали селище Чумлiкой, валка розтяглася безмiрно, кiннi ║внухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити п┐ докупи, старий товстий мiхман-дар часто пiд'┐здив до Роксоланино┐ карети, хилив у поклонi головешку, на якiй намотано було цiлу скирту тканини, щось бурмотiв: чи то пробачення, чи просьби - не розбереш. Роксолана вiдмахувалась: дайте спокiй, у мене дiти! Надвечiр усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханiв для подорожнiх, але для султаншi з дiтьми приготовано двi грецькi хатини, в яких пiсля господарiв лишилися тiльки старi, грубо мальованi iкони на стiнах та незгаснi лампади пiд ними. Вiд тих образiв та лампадок аж рiзонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просидiла над колисочкою малого С║лiма, присвiчуючи собi мiдним каганчиком, читала якусь книгу з тих,, що везла у поклажi. Везла дiтей i книги - ║диний порятунок для зранено┐ душi. На ранок було сонце, вiтер ущух, земля похило пiдiймалася , до неба, тодi погорбилася, дорогу перетяло невисоке гiрське пасемце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозливо: Харамiдере - долина розбiйникiв, i там мали ночувати. Поминули великий караван верблюдiв, що вже зупинився на нiчлiг. Верблюди пiдломавши ноги, зготувалися спати. Розташованi були великим колом, головами назовнi. Всерединi кола складено паки товару, купцi палили багаття. Роксолану знов влаштовано з малими в грецькiй хатинi, яка належала священиковi. Знов мала провести нiч iз сво┐ми давнiми темноликими богами, якi скорботно позирали на не┐ з-над лампадки. Написала коротенького листа до султана, вiдiслала гонцем, трохи подрiмала. Далi шлях iшов на Сiлiврiю. Через селище контрабандистiв Каракли-Кйой, повз засипаний пiсками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скiнчилася багнюка, лишилося позаду непрохiддя, шлях стелився твердим каменем, правобiч здiймалися пологi горби, по лiву руку шумiло море, таке вiльне й погiдне, що душа летiла на його простори, як птах, i мовчки ридала вiд захвату. Обiд влаштовано в селищi Бургадос перед ханом. Далi по дорозi зустрiлися величезнi табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити, скiльки коней прода║ться в столицi. На Аврет-базарi коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впiзнала цих людей з одного погляду. Маленькi, жилавi, бруднi, великi луки за спиною, притороченi до сiдел, аркани, кошми, турсуки з кумисом - татари! Точнiсiнько такi самi, як i тi, що везли ┐┐ з Рогатина й продавали на рабському торзi в Кафi. Рiдна кров султансько┐ матерi, отже, й у султана якась частка татарсько┐ кровi - i в ┐┐ дiтях! Горе, горе! Яке страшне життя: убита змушена стати рiдною сво║му вбивцi. Чи ж буде колись вiдомщення за содiяне i чи вичерпа║ться довготерпiння людське й господн║? На конак стали в Сiлiврi┐. Великий город. З одного боку гора, з другого - скеля, пристань для султансько┐ барки. З чотирьох ханiв для султаншi люди мiхмандара вибрали той, у якому були двi жалюгiднi кiмнатки. Бо всi iншi збудованi були за турецьким звича║м так, що в них люди й худоба не роздiлялися, тiльки й того, що для людей мiж колонами, якi пiдтримували покрiвлю, були кам'янi пiдвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити ┐жу й сяк-так зiгрiтися. Дим, сморiд вiд верблюдiв, ┐дкий кiнський пiт, нечистоти - ось що таке хан. Кiмнатки для султаншi й султанських дiтей вистелено килимами, нагрiто жаровнями, з курильниць струменiли мiцнi аромати аравiйських бальзамiв, якi очищали повiтря вiд смороду й вiд пошестей, Роксолана сама погодувала Мехмеда й Мiхрiмах, дала груди ненажерливому Селiмовi, який щохвилини ревiв, вимагаючи молока, тодi звелiла приготувати ┐й одяг па завтра, вибрала собi на нiч книгу. То був трактат арабського фiлософа Iбн Рошда, званого в квропi Аверроесом. Iбн Рошд писав, що нема нiчого всеосяжнiшого за матерiю i що бог - це i ║ вiчна природа. Вiн не хотiв визнати безсмертя душi, вiдкидав мiф про потойбiчне життя i воскресiння. Коли так, тодi кому ж молитися i па що сподiватися? Хiба вона не була вже мертвою, похованою навiки i хiба не воскреса║ тепер, не возноситься поволi, несмiливо, але вперто й невпинно? Чи все це сон i мана? Нi, вона випручу║ться з-пiд влади темних сил, вона здобува║ втрачену волю - i ця подорож перше свiдчення цього,- та чи може повернутися до людини воля, коли в душi нема║ вiри? В що мала вiрити? У бога? Але вiн покинув ┐┐ конати, вiдмовився вiд не┐, вiддав боговi iншому, i тепер ┐┐ душу терзала провина вiдступництва. Та чи ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися мiж собою, два дикi звiрi? В любов? А хiба справжня любов може починатися з рабського уярмлення тiла? Султан увiйшов у не┐ не через душу, а через тiло - i вже не було чисто┐ любовi, а тiльки ганьба й гiркота. Може, у зорi, в небо, у сяйливi висоти? Може, може... Вона спала, як пташка на гойдливiй гiлцi. Ледь склепить повiки - i вже здрига║ться вiд щонайменшого шереху. Сама дивувалася: де беруться сили, як живе? Серед ночi в ханi зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист вiд султана для кохано┐ Хуррем. Не годилося б будити султаншу так пiзно, але воля падишаха вища за будь-чий спокiй. Власне, Роксолана вже й не спала. Лист був короткий i не вимагав вiдповiдi. Султан ви┐жджав назустрiч сво┐й Хасекi. Вiйсько обставляло шлях вiд Сiлiврi┐ до Едiрне. Хай його султанша з царственими дiтьми подорожу║ спокiйно й щасливо. Iз Сiлiврi┐ дорога йшла на Чорлу. На горах виднiлися залишки античного муру, збудованого вiзантiйським iмператором Анастасi║м для захисту вiд болгар. Тисячолiтнi уламки. Тут усе було старе, може, колись славне, усе було iсторi║ю. Сiлiврiя, про яку писали ще Геродот i Страбон. Вимощений пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий iмператор Марк Аврелiй. Цей тисячолiтнiй мур. Назви, спогади, ру┐ни. А що ┐й iсторiя, коли мала вже свою власну iсторiю, перед якою блiдне все знане в людських дiях. Дорога повертала вiд моря, вiддалялася вiд вiльно┐ стихi┐, губилася в погорбленостi материкового простору. Прощайте, морськi води, прощавай, вiльний вiтре, гiркий запах розкутостi, з богом, нере┐ди, тритони, дельфiни, боги та боженята! Обiдали в Канiклi. Невеличке село, але мало чотири хани i джамiю для правовiрних, хоч жили тут здебiльшого греки. Знов назустрiч табуни татарських коней, якi переправлялися через рiчечки Ятiгiсу i Бахулдересу. На нiч прибули в Чорлу. Город ще бiльший за Сiлiврiю. Три джамi┐, грецька й вiрменська церкви. Кiлька ханiв i навiть велике медресе, збудоване великим вiзиром султана Баязида Чорлулу Алi-пашою. Був родом звiдси, починав з простого вугляра, тодi опинився у султанському гаремi, вiд простого ║внуха дiйшов до звання кизляр-аги, згодом став великим вiзиром. Не принiс щастя сво║му султановi. Саме на рiвнинi коло Чорлу вiйсько Баязида було розгромлене його сином Селiмом, i султан змушений був поступитися троном. Вiдплата не забарилася. Через вiсiм рокiв Селiм на шляху з Едiрне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись iз рiдним батьком. Стрiчати султаншу вийшли мiсцевий кадiй i кехаята - староста. Хилили голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей стуленi човником долонi. Все мовчки. Без слiв. Тiльки метали холоднi стрiли поглядiв. Проклята гяурка. Проклята, проклята! В наступнi два днi брезклий мiхмандар i його ледачi ║внухи не могли знайти примiщень для конаку нi в Карашаранi, нi в Бургасi. Не помагали