дню║ться i розбудову║ться навiть тодi, коли зда║ться, нiби ти нiчим цьому не сприя║ш. Двi тисячi лавашiв у самому тiльки султанському палацi Топкапи. Сорок тисяч вiйськ капу-кули - тридцять тисяч яничарсько┐ пiхоти i десять тисяч: кiнних спахi┐в. Десятки головних писарiв-перване i сотнi писарiв звичайних - муншi i язиджi, безлiч дефтердарiв тiльки в самому Стамбулi, бо, крiм чотирьох головних податкiв, треба ще збирати дев'яносто три податки й повинностi. Iсну║ навiть посада, ре┐с-ус-савахiль-наглядач держави, себто глава всiх улакiв-донощикiв. Повсюди потрiбнi мудрi люди. Для державi! не досить самих во┐нiв. Завойована земля тiльки тодi да║ користь, коли приносить прибуток. Узяти його можна тiльки розумом. Де набрати стiльки мудрих людей? - Ваш розум, ваша величнiсть, обляга║ землю, як хмара iз золотим дощем поля i сади,- зазирала йому в суворi очi Хуррем. Маленька ┐┐ голiвка гнулася на довгiй ши┐ пiд тягарем червоних кiс. У прорiзах просторого шовкового халата рожевiли панчохи з золотою каймою, загадково свiтилися аметистовi застiбки на червоних пiдв'язках. Шовки, парча, венецiанськi флакони, iндiйськi дрiбнички, круглi рiзнобарвнi подушки, бiлi дивани, бiлi .Й; шкiри, прянощi, вмерлий дух квiтiв, повiтря, мов у теплицi, -Ж дияволи ховаються в кожному щiлинi, в кожному завитку лiтер тарiхiв[48], виписаних на склi. Вузька бiла рука, мовби захищаючись, пустотливо наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно тiло вигнуте рухом змi┐, що помiтила небезпеку. - Ваша величнiсть, вашою мудрiстю повинна вдовольнитися уся держава! - А вiдданiсть? Коли голяр голить голову султана, його стережуть два капiджi┐ з оголеними шаблями. Капiджi┐в стережуть чотири вiрних дiльсiзи. За дiльсiзами стежать шiстнадцять ще вiрнiших акинджi┐в. Де кiнець пiдозрам? Кому вiрити? Те саме на султанськiй кухнi. Те саме в гаремi. В цiлiй державi. Вiд Белграда незмога знайти замiну старому Мехмеду-пашi. Кого ставити? - Поставте вашого улюбленця, ваша величнiсть. - Iбрагiма? - Вiн найвiдданiший. - Звiдки вам вiдомо, моя Хасекi? - Деякi речi вiдкриваються жiнкам самi по собi. Окрiм того, хiба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цiй державi. Погляньте на тi хутра, мiй повелителю. Це соболi. Погляньте, вони нiби й не вбитi, нiби живi, дихають морозами, волею, лiсовим духом, у кожнiй ворсинцi трiпоче життя. Це дарунок московського посла. - Знаю. - А чи зна║те, що перш нiж вклонитися вашiй величностi дарами великого московського князя i пiднести вашiй рабинi цi рiдкiснi хутра, посол мав роздавати дарунки чаушам, якi привiтали його з прибуттям; слугам, якi принесли для нього вiд вашо┐ величностi й великого вiзира харчi; прибрамним i слугам великого вiзира; охоронцям, посланцям, стайничим; усiм драгоманам - Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею. - Так велить звичай. -Коли занадто багато звича┐в, тодi виникають зловживання. - Послiв треба стримувати. Шах кизилбашiв прислав до нас посла, якого супроводжу║ п'ятсот вершникiв. Цiле вiйсько! Я впустив його до Стамбула лише з двома десятками слуг, а iнших лишив на тому березi Богазiчi. Досить з нас власно┐ величi. - Для вашо┐ величi потрiбнi найвiдданiшi, мiй повелителю. - Iбрагiм еджнемi. Вiн не османець. Грек. - Як ви ставитесь до великого Джеляледдiна Румi, свiтлий повелителю? - Це був улюблений поет Мехмеда Фатiха i султана Селiма. - Я насмiлююся вiдвiдувати книгозбiрнi Фатiха i вашу, мiй повелителю. I хоч ще не вмiю як слiд розбирати дорогоцiннi письмена, але дещо вже розумiю. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх Салахеддiн найняв для возведення садово┐ стiни майстрiв-туркiв. Румi сказав, що тут потрiбнi майстри-греки. Туркiв треба кликати для руйнування. - Гiркi слова Румi не можна застосовувати до всiх османцiв. - Так само й до всiх грекiв, ваша величнiсть. Але гiдностi Iбрагiма вам вiдомi найлiпше. Може, про таких i мовив великий поет. Несподiване заступництво Хуррем за Iбрагiма наштовхнуло Сулеймана на думку порадитися з валiде. Щоб виявити матерi особливу честь, султан вiдвiдав ┐┐ у власнiм ┐┐ поко┐, де все було йому знайоме: бiлi килими, низенькi столики, сури корану, виписанi золотом на кольорових шибках, курильницi й свiтильники. Коран на коштовнiй пiдставцi, мармуровий водограй. Коло водограю, недбало кинута на пiдлогу, лежала велика бiла шкура незнаного звiра. - Що це? - поспитав султан. - Дарунок руського посла. Бiлий ведмiдь. - Хiба ║ бiлi ведмедi? - Вони живуть мiж льодiв. Це рiдкiсний звiр. Вiн безцiнний. - Посли щедро наповнюють поко┐ мого гарему. А хто наповнить мою скарбницю? - Не можу бути вашою порадницею, мiй державний сину,- подаючи йому чашу з шербетом, мовила валiде,- ви ж зна║те, що жiнки вмiють тiльки розтринькувати грошi, а не збирати ┐х. Ваша Хуррем це показу║ щодня. - Ви не любите Хасекi. Це наповню║ менi серце болем. - Я любила жону ваших перших дiтей. Хасекi я вимушена поважати, бо ви назвали ┐┐ баш-кадуною. Вони довго сидiли й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчаннi, i нiхто не хотiв поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж був сином цi║┐ владно┐ жiнки. - Ваша величнiсть,- ледь схилив вiн свiй високий тюрбан перед валiде,кого б ви назвали з мо┐х близьких найвiдданiшим? Вона довго не вiдповiдала, тiшачись бодай короткочасною залежнiстю, в яку султан добровiльно потрапив до не┐. А може, ждала, що Сулейман не витримав i повторить сво║ запитання. Однак той теж був сином сво║┐ матерi i, раз пiддавшись, бiльше не мав намiру цього робити. Нарештi темнi уста розтулилися, i з них злетiло одне-едине слово: - Iбрагiм. Не змовляючись (бо як могли змовитися цi двi жiнки!), валiде й Хуррем назвали того самого чоловiка, про якого вже стiльки часу вперто думав Сулейман. З Венецi┐ прийшла вiсть, що дожем Пресвiтло┐ Республiки обрано старезного Андреа Грiтi, батька Лу┐джi. В один день той iз простого стамбульського купця став сином дожа. До багатства й розкошi додалося становище, якого досi не мiг купити нi. за якi грошi. За порадою Iбрагiма султан прийняв Лу┐джi в сво┐х приморських садах, де були тiльки вишколенi слуги та кiлька придуркiв для розвеселеная султанських гостей, але й тих (вони показали, як Ахмед-паша розмаху║ шаблею i пiниться на диванi, домагаючись державно┐ печатi) було прогнано, i нiч Сулейман провiв за вином прозорим, як пiвняче око, з найбагатшим, окрiм самого султана, чоловiком Стамбула. Султана не дуже здивували розлогi знання Грiтi: чоловiк сто┐ть розполовинений мiж двома стiнами, одною ногою серед мусульман, другою - серед християн, тут, коли ти не лiнивий (а той, хто хоче мати зиски, не може бути лiнивий), можеш черпати повними пригорщами й звiдти, й звiдти, мов слухняне ягня, яке ссе одразу двох овець. Приголомшило султана iнше. Обiзнанiсть Лу┐джi Грiтi з становищем його iмперi┐, з найдальшими землями. - Звiдки у вас такi вiдомостi? - не стерпiв Сулейман. - Я купець. - Але ж я султан. - Султан не завжди сидить на мiсцi, вiн вимушений ще й ходити в завойовницькi походи. А купець сидить на мiсцi, до нього йдуть товари, а слiдом за товарами - вiстi. Вiстi - це теж товар. ┐х можна пускати в обiг одразу, iнодi доводиться складати в караван-сараях до слушно┐ нагоди, але нехтувати ними справжнiй купець нiколи не буде. Мо║ становище особливе. Я народився в Стамбулi, тому маю пiдстави значною мiрою вважати себе османцем. Iншо┐ вiри - так. Але ця земля менi дорога. Тому не байдуже менi, чи в багатствi ця земля буде, чи залишатиметься пустошньою й витоптаною, як витоптали ┐┐ ще сельджуки, а тодi Тiмур, а тодi... На жаль, щоразу збува║ться давня приказка: "Де ступить кiнь турка, там уже не росте трава". Фатiх завоював Константинополь. Селiм Явуз здобув Сiрiю, кгипет i Хiджаз. Нога вашо┐ величностi ступила на берег Дунаю i на Родос. А чи збiльшилися державнi прибутки? Чи дали щось новi землi для скарбницi Едi-куле? Кому вони розданi? I ким розданi? - Дирлики роздаються за заслуги мо┐ми бейлербегами,- сказав Сулейман.Чи ви хотiли повiдомити менi щось нове про це? Грiтi приклав до грудей руки, обнизанi перснями з коштовним камiнням. - Воiстину, як сказано у вашiй священнiй книзi, не побiльшуй у тиранiв нiчого, крiм хибних думок. Але хто розда║ тiмари й зеамати, той найперше i ма║ з них зиск. Жодна держава в квропi не ма║ стiльки землi, як Висока Порта, чому ж вона не розда║ цi землi сама, а довiря║ бейлербегам? Змiнiть цей порядок, ваша величнiсть, i ви матимете удвiчi бiльшi прибутки вiд самих державних земель. - Над цим, мабуть, варто подумати,- згодився Сулейман. - Державнi справи полишенi без належного нагляду,- вiв далi Грiтi, незважаючи на розпачливi жести Iбрагiма, який боявся султанового гнiву, що, на випадок чого, вилився б, ясна рiч, на нього, а не на цього самовпевненого купця, за яким тепер ще й стояло високе заступництво венецiанського дожа.- Ви обмежу║теся нинi прибутком усього лиш в якихось три мiльйони дукатiв. А тим часом навiть найповерховiшi пiдрахунки збiльшують цю суму до семи чи й восьми мiльйонiв. Погляньмо, ваша величнiсть. Харадж iз християн i по дукату з голови ║вре┐в - пiвтора мiльйона. Плата за привiле┐ - сто тисяч. Майно тих, що вмирають бездiтними,- триста тисяч. Податок з аргоських грекiв, якi платять по по дукату з голови, а по дукату з диму,- двiстi тиск ''. кгипет i Хiджаз можуть давати мiльйон вiсiмсот тисяч, дев'ятсот тисяч пiдуть на утримання мiсцевого вiйська, дев'ятсот тисяч для Едi-куле. З шестисот тисяч сiрiйських дукатiв триста тисяч так само йде на вiйсько, триста тисяч ма║ прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срiбних, залiзних, соляних - пiвтора мiльйона. Торговi мита, якi сплачував iнодi навiть я,- мiльйон двiстi тисяч. Десятина вiд польового збiжжя й садовини - вiсiмсот тисяч. Податок з худоби - по пiвтора дуката з голови - два мiльйони дукатiв. Податок iз щойно завойованих земель, з яких ви ще не ма║те жодного дуката,-на перший випадок десь понад двiстi тисяч. Мiй друг Скендер-челебiя зна║, як видобувати податки. Але для цього треба, щоб дефтердари йшли слiдом за вiйськом i заносили в книги все живе, кожний дим, кожний курiнь. Тим часом кгипет, завойований майже десять рокiв тому доблесним османським вiйськом, досi ще не охоплений дефтером. Ваша величнiсть! Тiльки незрiвнянна могутнiсть вашо┐ iмперi┐ не да║ ┐й розпастися i поруйнуватися вiд безладу. Сулейман мовчав довго й тяжко. Iбрагiм пiдлив йому в золоту чашу вина, але султан не доторкнувся до нього. - Я призначу вас сво┐м фiнансовим радником,- нарештi сказав вiн венецiанцевi. - Але ж я християнин! - вигукнув Грiтi. ^ - Нам служать i невiрнi. - А що скаже ваш диван? - У диванi стануться змiни. - Однак не такi, щоб там вiтали гяура. - Там вiтатимуть усiх мудрих людей. Нам потрiбнi мудрi люди. Ви належите до них. Грiтi схилився у поклонi. Тодi навперемiн читали поезi┐ Абу Нуваса про вино i славетну "Мюреббу" Месiхi. Хто зна║: хто буде живий, а хто вмре до наступно┐ весни? Веселися i пий, не лишиться, мине ця пора весняна! Про Iбрагiма мови не було. Якби вiн знав, що за нього клопотали двi наймогутнiшi жiнки в iмперi┐, вiн би вжахнувся, та його рятувало незнання. Тому зазнав найбiльшо┐ радостi в життi, коли на диванi султан, сiвши на тронi й почекавши, поки дiльсiзи попiдтикають вiзирам i вельможам пiд боки парчевi подушки, сказав великому вiзировi Пiрi Мехмеду-пашi: - Шановний Мехмед-паша, ми велимо вам передати державну печать Iбрагiму-пашi. Це була несподiванка для всiх, для Iбрагiма - найбiльша. Вiн навiть не повiрив, що йдеться про нього, а Пiрi Мехмед нiяк не мiг збагнути, де ж той Iбрагiм-паша, котрому вiн ма║ передати золоту круглу печать, яку, загорнуту в парчеву хустинку, вiн дiстав з-за пазухи. Iбрагiму годилося б мерщiй пiдвестися, щоб уклонитися султановi до землi, поцiлувати слiди його нiг, а тодi вже взяти до рук ознаку найвищо┐ влади, але вiн не мiг зворухнутися, сидiв заклякло так само, як i старий Мехмед-паша, що тiльки поблимкував сивими очима, шукаючи й нiяк не знаходячи того та║мничого Iбрагiма-пашу. Зате скочив на рiвнi ноги опасистий Ахмед-паша i виряченими очима втупився у державну печать, хотiв кинутися до не┐, але не насмiлився, тiльки подався всiм сво┐м важким тiлом, перехилився до Мехмеда-пашi, так нiби ждав, що той вкладе печать у руку Iбрагiмовi лиш для того, щоб Iбрагiм передав ┐┐ йому, Ахмедовi-пашi, бо хто ж ще був тут гiдний цi║┐ найвищо┐ султансько┐ милостi? - Наймудрiший з мо┐х вiзирiв заслужив решту свого життя провести в мирi, полишивши всi справи,- мовби нiчого не помiчаючи, спокiйно мовив султан.- Ми не забудемо його сво┐ми милостями i вдаватимемося до його порад. Його мiсце за нашим велiнням займе Iбрагiм-паша, якому нада║мо також звання румелiйського беглербега з належними прибутками. Ми просили б шановного Пiрi Мехмеда-пашу сказати свою думку про великого вiзира Iбрагiма-пашу. Тiльки тодi Пiрi Мехмед пiдвiвся, низько вклонився султановi i, передаючи печать Iбрагiмовi, хрипко промовив: - Вашому рабовi личить честь великого вiзира. I не збагнути: схвалював султанський вибiр чи смiявся з нього? Iбрагiм узяв печать, поцiлував ┐┐, знову загорнув у парчеву шматину й заховав собi за пазуху. Вперше при Османах великим вiзиром ставав не вроджений турок, а чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пiрi Мехмедовi уривалася велика й славна iсторiя. Починалася iсторiя нова. Якою вона буде? Ахмед-паша готовий був луснути вiд гнiву. Якби не дiльсiзи, що стежили за кожним його рухом, видно, заздалегiдь попередженi сво┐ми чаушами, вiн, може, вихопив би навiть шаблю. Хотiв бодай крикнути щось гнiвне, образливе, зрозпачене, але з горла йому видобувся самий клекiт. Врештi султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-пiд грiзного тюрбана, мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у шановне зiбрання високого дивану. Тiльки тодi Ахмед-паша схаменувся, з його темнiй душi нахабство вмить поступилося мiсцем переляку, вiн звалився на килим i поповз до султанових нiг, приминаючи ворс сво┐м важким тiлом, скiмлячи: - О мiй великий повелителю, пролийте дощ сво┐х милостей на вашого раба... Пошлiть його вашою вiрною шаблею до кгипту... Султан кивнув милостиво. - Ми подума║мо,- сказав спокiйно.- Чоловiк приклику║ зло так само, як приклику║ добро, адже чоловiк квапливий. Ахмед-паша цiлував полу Сулейманового одягу, а Iбрагiм з-пiд брови позирав па нього одним оком i думав, чи довго утримуватиметься вiд спокуси цей дурний паша i чи взагалi зможе втриматися? В кгиптi, де в пiсках i болотах за тисячолiття без кiнця щезали не тiльки люди, а цiлi царства, вiрування i боги, не могла б уцiлiти й найтвердiша душа. З темних глибин Африки невпинно пливли в ту землю раби, золото, слонова кiстка, шкiри крокодилiв, пахощi й прянощi, дороге дерево, рiдкiснi плоди й звiрi, хлiб i тканини, i вiд цих багатств наморочилися наймiцнiшi голови, грабiжники хотiли стати богами, учорашнi розбiйники проголошували себе царями й султанами. Може, Ахмед-паша намiрився зрадити Сулеймана вже тодi, коли повзав по султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якiй шукають золоту монету, а може, налилися йому очi кров'ю влади, коли побачив неприступнi круглi вежi Ка┐ра,- хоч як там було, але непокiрливий паша вже за кiлька мiсяцiв перебив у Ка┐рi вiрних Сулеймановi яничарiв i проголосив себе незалежним султаном кгипту. Його назвали Ха┐н, тобто зрадник, але "титул" цей Ахмедовi-пашi не вдалося поносити й пiвроку, бо в зрадника теж знайдеться свiй зрадник, який видасть його самого. Iз трьох вiзирiв, яких Ахмед-паша призначив для свого "дивану", пише Мухаммед-бег вирiшив, що вигiднiше буде зберегти вiрнiсть справжньому султановi в Стамбулi, нiж служити самозванцевi, i спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той раював у хамамi. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений пештемал, вискочив на покрiвлю хамаму, звiдти - на коня i сховався в цитаделi. Але цитаделi нiхто не хотiв обороняти, натовпи проникли туди i, поки грабували скарбницю, новоявлений султан утiк у пустелю, де ховався у племенi Бенi-Бакр. За тиждень шейх племенi видав зв'язаного Ахмеда-пашу Мухаммеду-беговi, i голова завойовника Белграда й Родосу, набита клоччям, помандрувала до Стамбула, щоб бути пiднесеною султановi. - Ваша величнiсть,- сказав великий вiзир Iбрагiм, пiдносячи султановi голову Ха┐на,- як часто казали ви рабовi вашому, що розумнi не бувають вiрними. Але чи ж бувають вiрними дурнi? - Вiрнi тiльки праведнi,- вiдповiв Сулейман з гiркотою, дивною для тридцятилiтнього чоловiка та ще й надiленого такою необмеженою владою.- I додав би я словами пророка: "О народе мiй! Чому я кличу вас до спасiння, а ви кличете мене в огонь?" Вiн звелiв Iбрагiму повечеряти з ним, але не як великому вi-зиревi, який мав ┐сти на низенькому столику осторонь вiд султана, а як давньому Iбрагiмовi в улюблених покоях Фатiха. Щоправда, цього разу вони були не вдвох, а втрьох. Третiй був малий син Сулеймана Мустафа. Пiсля вигнання Махiдевран за ┐┐ розправу з Хуррем iз султан-рького сералю Мустафа з матiр'ю жив окремим двором, Махiдевран не допускали до Топкапи, а малий паша, якого султан от-от мав проголосити сво┐м спадко║мцем, часто при┐здив до сералю, вдягнений яничаром, на маленькому понi, ви┐здив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на вiйськовi вправи яничарiв, i цi бездомнi, безрiднi, бездiтнi суворi во┐ни полюбили бiлолице, великооке хлоп'я, щоразу дарували йому iграшкову зброю, брали, як рiвного, до сво┐х орт, учили метати стрiли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому кипiла дика сумiш кровi Османiв i войовничих черкесiв, уже п'ятилiтнiм вiн уявляв себе во┐ном i султаном, вiд матерi засво┐в владнi жести й пихатiсть у поведiнцi, вiд батька передалися йому допитливiсть i вдумливiсть - заповiдалося на те, що з Мустафи справдi виросте з часом гiдний наступник трону. Але тут вiд ново┐ жони султансько┐ народився Мехмед, i тепер нiхто не мiг вгадати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява суперника ще бiльше загострила пиху, i саме в цей час випадковi треба було звести малого пашу з новим великим вiзиром. Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелiв подати три дерев'янi ложки, першу дав Iбрагiмовi, другу - синовi, третьою став ┐сти сам. Але побачив: син не ┐сть. - Паша Мустафа,- ласкаво сказав султан,- прошу вас, ┐жте. Тодi хлопець з перекошеним вiд ненавистi обличчям, ледь не плачучи, вдарив сво║ю ложкою об колiно, переламав ┐┐ навпiл, кинув цурпалки, вискочив я-за столу. Сулейман подивовано вiдклав свою ложку. - Що з вами, паша Мустафа? Iбрагiм вмить збагнув причину гнiву султанського сина. - Володарю Мустафа,- сказав вiн iз спокiйною твердiстю,- ви зробили це тому, що султан першому менi дав ложку. Хiба не зна║те, що я раб i його i ваш? - Я не знаю, хто тут раб! - крикнув хлопець.- Бо ти той, хто щодня тут ┐сть з мо┐м отцем i кому вiн ложку да║ поперед мене, а я вперше допущений до султансько┐ трапези. Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку. - Ти повинен полюбити Iбрагiма-пашу так, як люблю його я. Бо вiн найвiрнiший менi. - А я? - ревниво спитав малий. - Пiсля вас, володарю Мустафа,- поквапливо мовив Iбрагiм,- пiсля вас. Знав, що треба завойовувати навiть дитячi серця, коли хочеш утриматися на тих височинах, на якi тебе закинула доля. ВЕСIЛЛЯ Друга дитина прийшла на свiт передчасно. Метушилися мовчазнi, мов тiнi, повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщiй виписав на фiалковому паперi вiршi з корану: "Нема, крiм нього, живого, сущого, не оволодiва║ ним нi дрiмота, нi сон, йому належить те, що в небесах i на землi". Поки не висохло чорнило, папiрець кинуто в скляну венецiанську чашу, залито водою i потовчено, ходжа тричi прочитав над водою, тодi дали султаншi випити, щоб пологи пройшли легко й щасливо. А Хуррем не вiдчувала нi болю, нi страху, бив ┐┐ невтримний дрож, горiла вся в лихоманцi, а самiй здавалося, що вся в холодi, ще й благала когось: "Пустiть мене в дощi та в снiги! Ой пустiть мене назад, хай миють дощi й засипають снiги!" Лежала в сво┐х розкiшних покоях, оточена метушнею, шепотом, переляком i зловтiхою, а здавалося ┐й, що блука║ в батькiвському домi в Рогатинi, бачила його весь перед собою виразно: два ганки високi, з'║днанi просторими сiньми, у сiнях двi печi в кахлях зi стрiльцями й дикими звiрами, дубовi дверi ведуть до свiтлицi, у свiтлицi вздовж стiн липовi лави, вкритi полавниками з червоного сукна, пiд образами великий стiл флядровий, зроблений iз шматочкiв рiзнобарвного дерева, коло столу - липовi ослони, у свiтлицi замiсть ослонiв - дерев'янi дзиглi, тут посуд дорогий, ще далi - покiй, спальня господарiв - дубове лiжко, скринi, кутi залiзом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець Лiсовський довго не тримав, хоч i мав для них на другiй половинi велику хату й комору. "Корми тлусте,- вигукував зневажливо,- а служби не питай, бо, тiльки вбравшись, на високих пiдкiвках до дiвок дибле. Ти за борщик, а вiн за штуку м'яса, ти за пляшку, а вiн за другу". Батькiв голос змiшувався iз спiванками, спiвали подруги, спiвала мама Лександра, спiвала й вона сама. Ось таке: "Сьогоднi Купала, срiбна роса впала, стороною дощик iде! Стороною та й на мою ружечку червоную..." Стороною дощик iде, усе стороною та стороною,.. В руки тво┐ передаю дух мiй, у руки тво┐... Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще нетерплячiше, нiж перший, а донька, донечка, маленьке створiння, бiле й кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедовi. Чи чув вiн, як запищала його сестричка, народившись? Любив брати кволими сво┐ми рученятами в матерi зi столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь невиразний гомiн, шум моря, шепоти свiту. Чи чуло про мамину долю? Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син, його Хуррем, його вiчнiсть! Хай б'║ урочисто й грiзно барабан, хай розлуню║ться його гук на весь свiт. Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага не насмiлювався приходити до султана з вiстю про те, що народилася донька. Бо це було однаково, що принести вiсть про нещастя. Не насмiлювався нiхто. Тiльки валiде, пiдiбгавши темнi сво┐ губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби по сво║му нерозумному синовi, спокiйно пiшла до Сулеймапа, поки повитухи натирали мале дитя сiллю, щоб воно було мiцнiше й здоровiше, i перерiзали йому пувовину, вiд'║днуючи вiд тi║┐, що носила в сво║му лонi. - Ця нiкчемна рабиня привела тобi доньку, мiй державний сину,роздуваючи гнiвливо нiздрi, повiдомила валiде.- Ця дитина буде ще немiчнiша за першу. Ти марно сподiвався вiд не┐ другого сина. Вона нездатна. - Зда║ться, ви теж народили тiльки одного сина,- нагадав ┐й Сулейман без особливо┐ привiтностi в голосi. - Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестанi! Поки я жива, тво┐ сестри не служитимуть рабинi без роду й пломенi. Вони дочки падишаха, а хто вона? - Зда║ться, ви казали менi, що вона королiвна. - Султан не повинен вiрити дурним вигадкам! - Але султан вiрить сво║му розуму i сво║му серцю. Дозвольте, моя царствена валiде, хай кизляр-ага проведе вас у вашi поко┐. Пiсля цього Сулейман замкнувся на кiлька днiв, не пiдпускаючи до себе нiкого. Постився i молився, молився i пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленооко┐, золотоволосо┐, свiтлотiло┐, яснотiло┐, ┐┐ голос! " Через три днi звелiв писати фiрман про народження доньки падишаха i про надання ┐й iменi Мiхрiмах. Ще й не бачивши ┐┐, вже назвав Мiхрiмах, що означало: нiжна, як мiсяць. Бо називав i не доньку, а ┐┐ матiр, Хасекi Хуррем, для яко┐ готовий був вiддати всi жiночi iмена: Махвеш - мiсяцелика, Ельмас - алмаз, Кеклiк - курiпка, Гюнеш - сонце. Мале дитя прив'язали до вузько┐ чорно┐ дощечки, сповили його мiцно, щоб не дихало занадто жадiбно i не п'янiло вiд повiтря, яке могло б тiльки зашкодити такому кволенькому тiльцевi. Матiр обливали солодкою водою, натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати ┐й з тiла жар. Султан послав до Хуррем свого лiкаря Рамадана, але той не смiв бачити султаншу, стояв, пильнований гаремним лiкарем-║внухом, за шовковою запоною, крiзь яку недужа подала йому свою нiжну прозору руку, де iмлисто синiли тоненькi жили, нiби далекi рiки ┐┐ втрачено┐ навiки вiтчизни. - Ваша величнiсть,- прошепотiв крiзь золотий шовк хитрий араб,- падишах молиться аллаху за ваше швидке одужання. Вiн бажа║ вам швидкого одужання. I вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як ┐┐ незбагненна влада над Сулейманом. Нетерпiння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике, що вiн не став очiкувати, поки минуть тi сорок заповiданих днiв, протягом яких жiнка ма║ очищатися пiсля народження дитини, i вже знов маленька Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського ложа. Те, що мало бути ┐┐ поразкою, оберталося на перемогу. Замiсть сподiваного пониження, мало настати ще бiльше возвишення, i мовби в подяку за це в невситимому маленькому тiлi Хуррем знов зародилося нове життя, вона знов була в надi┐ i вже чомусь переконана, що цього разу неодмiнно буде син, i султан так само вiрив у те, що тiльки вiн може принести справедливiсть свiтовi, а бiльше нiхто. Поки Хуррем була мiж життям i смертю i поки гарем та двiр султанський прича║но, у зловтiсi ждали неминучого падiння скороспiло┐ султаншi, валiде, вдавшись за порадою до великого муфтiя, обрала вихователя для малого Мехмеда. Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволiсть, щосили боровся з нею, вже дев'ятимiсячним майже без нiчи║┐ допомоги зiп'явся на ноги, кричав i вiдбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, вiд гнiву аж заходився i весь синiв, так що навiть валiде, яка в душi просила аллаха прибрати з землi це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича i чорногубо бурмотiла: - Ось росте падишах. Хуррем любила Мехмеда болiсною любов'ю, вiн був для не┐ надi║ю, вибавленням, силою i волею. Нiкому не давала дитини, не вiрила й не довiряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що приставляють до Мехмеда якогось чоловiка, не спитавши в не┐, не сказавши ┐й, вiдбираючи в не┐ дитину, так нiби знов кинуто ┐┐ у безнадiйне рабство. Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султансько┐ книгозбiрнi, може, сподiвалася, що розтлумачить вiн ┐й якесь темне мiсце в старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов iз глибоко┐ криницi, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою червоноокого, зашмарканого клема з рiденькою борiдкою, коли почула його плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тiльки сушами корану та безнадiйною дурiстю, обурилася i запалала гнiвом. Хто сказав, хто пiдказав, хто порадив? - Розкажiть менi, о шановний,- попросила вона, притискуючи долонями до щiк яшмак i ледь не задихаючись пiд тонким шовком вiд шалу,-розкажiть, з чого ви почнете навчання царевича? - З корану, моя султаншо, з корану,- проплакав Шемсi-ефендi - так звали цього некликаного вихователя. - Але ж царевич ще занадто малий. - Не бува║ чоловiк малий i не бува║ старий, щоб учити цю велику книгу книг, це ║дине джерело знань, цю... Вона пiдняла руку, уриваючи потiк його пустослiв'я. - А коли царевич вивчить коран? - Тодi ми будемо тлумачити книгу книг. Iсну║ сто двадцять тлумачень корану, i ми всi пройдемо, розберемо i засво┐мо. - На це не вистачить життя! - А навiщо ще потрiбне життя правовiрному? - Аллах покликав його на свiт, щоб володарювати. Шемсi-ефендi грiзно наставив на султаншу рештки сво║┐ борiдки. - "Скажи: "Вiн - той, хто виростив вас i дарував вам слух, i зiр, i серце. Мало ви дяку║те!" Благословен той, який сотворив смерть i життя, щоб випробувати вас, хто з вас лiпший по дiяннях, який створив сiм небес рядами..." Вона знов урчала ного мудрослiв'я, пiднесла застережно руку, але, переконавшись у марностi зусиль, уже не стала звертатися до його здорового глузду, збагнувши: Шемсi-ефендi давно вже забув, що таке здоровий глузд, а намiрилася посмiятися з цього пихатого дурня. - Скажiть, о шановний, як можна витлумачити i чи можна витлумачити велику пригоду пророка, коли вiн на Бюраку [50] залетiв до сьомого неба, i пролетiв далi крiзь сто тисяч запон свiтла й мороку, i досягнув мiсця, де нема║ нi шести властивостей, нi чотирьох елементiв матерi┐, де не iснують нi земля, нi небо, нема║ нi верху, нi низу, нi початку, нi кiнця, нi слiду мови, нi слуху, нi понять, нi розуму i навiть щонайменшого розумiння? Шемсi-ефендi поглянув на султаншу з неприхованою ненавистю, але стримався i тiльки пробурмотiв невиразно: - "Скажи: "Знання - в аллаха, я - тiльки умовляч, що ясно виклада║". Дяка боговi, що ┐┐ уста закривав яшмак, i Шемсi-ефендi не бачив посмiшки Хуррем. Але смiялися ┐┐ очi в прорiзах яшмака, смiх бив тепер iз кожного нового запитання цi║┐ незвичайно┐ султаншi-гяурки. - Вашi руки, о шановний, як i ваш розум, не мають спочинку, перебираючи зеленi зерна чоток. Чому ця низка роздiлена на три рiвнi частини, якi значаться червоними зернами? Шемсi-ефендi пожвавiшав, дiставши нагоду виказати сво║ знання. - Пiд час битви при Бедерi, о моя султаншо, пророковi, хай завжди буде над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тодi пастух з Й║мену Увейс Каранi, палаючи ревнiстю у вiрi, став висмикувати один за одним сво┐ зуби. Тридцять два зуби Увейса Каранi i один зуб пророка склали основне ядро мусульманських чоток-теспiх. Друга частина зветься тахмiт, себто "нанизана", третя такбiр, вiд "аллах акбар" - бог великий. Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахмiт" не походить вiд "ахмак", себто дурень. - А скажiть менi, о ефендi, яку жону порадите ви з часом для свого царственого вихованця? - поспитала вона. - Вiдповiдь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в одному з наших сказань. Нух [51] мав одну дочку, а женихiв прийшло три. А що приходили вони один за одним, то Нух усiм пообiцяв. Тодi звернувся до аллаха: що робити? Аллах звелiв узяти кiшку й ослицю i замкнути ┐х на нiч з дочкою. Коли вранцi Нух пiшов туди, то побачив трьох однакових дiвчат. Яка з них його донька - не мiг виявити. Тодi взяв мушту, якою шевцi вигладжують шкуру, i спитав, з чого вона зроблена. Одна дiвчина сказала: з залiза. Друга сказала: з мiдi. Тiльки третя, перш нiж вiдповiсти, вимовила iм'я аллаха. Так Нух здогадався, що це його донька. Ось чому жiнки неоднаковi. То впертi, як ослицi, то хитрi, як кiшки, тiльки деякi - хай буде над ними привiт бога! - тихi й слухнянi, як донька Нуха. Женитися треба iз слiпою, глухою, безрукою i кульгавою - це означа║, що йде вона праведним шляхом, нiколи не вiдхиля║ться, не бачить i не чу║ нiчого, що супротивне шарiату, i не простяга║ руки до того, що заборонено законом. - Дякую вам, о шановний,- вiдпускаючи Шемсi-ефендi, чемно мовила Хуррем i ще довго потiм сидiла в книгозбiрнi, не знаючи, дивуватися ┐й, обурюватися чи заридати вiд безнадi┐ i вiдчаю. Проклятий свiт! Прокляте життя! Нi спiльника, нi помiчника, нi душi спiвчутливо┐, вимушена зоставатися сама, нiкого не знайдеш, не вибереш, не наблизиш, не зробиш спов┐рником, бо ще й досi становище тво║ непевне, нез'ясовна захопленiсть султанова може зникнути так само нез'ясовне й несподiвано, а довкола самi вороги, пiдступи, зловтiшне вичiкування, ║внухи, якi сьогоднi повзають бiля тво┐х нiг, завтра залюбки зав'яжуть тебе в шкiряний мiх i вкинуть тайкома в Босфор, кизляр-ага, що поштиво вклоня║ться ще здалеку, стежить за кожним тво┐м кроком i мерщiй доповiда║ чорногубiй валiде, султанська мати, одною рукою даруючи Хуррем шовки, у другiй трима║ шовковий зашморг, щоб при нагодi затягнути його на тво┐й ши┐, султанська сестра Хатiджа, зла на весь свiт за сво║ безнадiйне сидiння у дiвках, готова зiгнати зло на сво┐й невiстцi без нiчи║┐ спонуки. Матусю рiдна, порятуй мене вiд цих нелюдiв! Але знала, що вiдступати вже не можна, що вперте ┐┐ просування може обернутися або ж шляхом до вершин, або страхiтливим падiнням; чiпляючись надiями за нову дитину, за нового сина для падишаха, при першiй же зустрiчi з Сулейманом пiсля сво║┐ розмови з Шемсi-ефендi спитала султана: - Ваша величнiсть, ви зна║те, кого поставлено вихователем царського сина? - Без мо║┐ згоди цього нiхто б не зробив. - Зате нiхто не спитав мо║┐ згоди. - Шемсi-ефендi достойний чоловiк. Його порадив менi сам великий муфтiй. - Вiн же дурний, ваша величнiсть! -А хто це сказав? - Я кажу. - Чим можна вимiряти розум? - Знаннями, якi дають користь. - А що да║ користь? I кому? Хуррем гiрко засмiялася. - Ми з вами можемо стати схожими па Шемсi-ефендi в цiй суперечцi. Благаю вас, ваша величнiсть, не пiдпускайте цього мiха, напханого пустослiв'ям i дурiстю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю над цим. - О мiй повелителю, не думайте довго, зробiть це для вашо┐ маленько┐ Хуррем! Для щастя i мудростi нашого сина, благаю вас! Сулейман скупо усмiхнувся. - Коли вiн тобi не до вподоби... Згода. Ми усунемо його. Хуррем поцiлувала свого повелителя в щоку, тодi в чоло, припала до нього всiм сво┐м тiлом. Вiн охоче приймав ┐┐ лащення. Була ║диною людиною, якiй дано пробудити в султановi людське, наближаючись до нього на вiдстань, яка для всiх iнших була загрозливою i небезпечною. Iншi як найвищу милiсть сприймали право цiлувати полу його одягу або рукав, тiльки великий муфтiй був удосто║ний честi цiлувати комiр падишаха. Мехмед Зембiллi був великим муфтi║м ще за султана Баязида, для якого вiн уклав книгу законiв "Злиття морiв",- вона вважалася неперевершеною, бо сказано було в тiй книзi, що особа султана ║ мiсцем злиття двох морiв: царства i знання, а також мiсцем сходу двох свiтил: смiливостi й смиренностi. Високо┐ поваги заслужив i в султана Селiма. Розгнiваний раз неправедним судом султана, муфтiй узяв корзину, склав у не┐ всi сво┐ книжки i, прийшовши до Селiма, твердо вказав йому на незаконнiсть його вчинку. За це муфтiя прозвано Зембiллi - Кошик. Якось Селiм, про┐жджаючи вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтiя, i кiнь Зембiллi кидав копитами багнюку й забризкав джюббе султанове. Селiм заповiв, щоб на його гробницю поклали одяг, освячений багнюкою муфтi свого коня. Ще заповiдав вiн покласти йому в голови скриньку з фетвами[52] муфтiя, який скеровував його вчинки, а в ногах - скриньку з шахами й нардами перського шаха Iсма┐ла: мовляв, топтатиму, воскресши, всi мирськi втiхи. Можна б сказати, що Зембiллi перейшов у спадок Сулеймановi вiд його дiда та батька, i цим спадком молодий султан дорожив неабияк, у всьому прислухаючись до порад старого мудреця. Тому коли муфтiй при великому вiзирi Iбрагiмовi попросив султана вислухати його, Сулейман кивнув поштиво i не прикрив очi повiками, як то звик робити, а шанобливо поглянув на Зембiллi. Муфтiй любив висловлювання пишнi й заплутанi, але тут уже не було ради, доводилося слухати терпляче й до кiнця, i вже коли мiг слухати сам султан, то його великому вiзировi, хоч як насмiшкувато вiн позирав на З║мбiллi, теж доводилося удавати уважнiсть i навiть захопленiсть. - Велике левеня,- поважно мовив муфтiй, смакуючи кожне слово,- перл вiнця царства й могуття, перлина небосхилу величi й панування, господар колиски величi, спадко║мець султансько┐ величi i благополуччя, великий, могутнiй Мехмед, який ║ молодшим iз славетних синiв його султансько┐ величностi, могутньо┐, як доля... Iбрагiм з цiкавiстю дивився на довгу, жилаву шию старого Зембiллi, так нiби хотiв простежити, як видобуваються з не┐ цi пишнi слова. А муфтiй тим часом, захоплений власним красномовством, невтомно плiв химерну сiть свого пишнослiв'я далi: - Нинi вiн немовля, правитель престолу колиски щастя i ма║ честь перебувати в пишнiй недоступностi славного гарему, i в силу долi вiн скаче на жвавому конi по полю блаженства й невiдання, хай подовжить аллах Всевишнiй навiки тiнь його. I щоб дорогоцiнний час був розподiлений i жодно┐ хвилини не було втрачено з того, що подоба║ такiй величнiй особi, ми послали для спадко║мця султансько┐ величi нашого раба Шемсi-ефендi, мудрого улема, бiдного чалмоносця, обраного священною матiр'ю падишаха, Високою Колискою, бо, як сказано в хадiсi: "Рай пiд стопами матерiв". Ще сказано: ми розподiлили, i як прекраснi тi, хто розподiлю║. Та очi нашого розуму були враженi, коли дiйшла до нас вiсть про виведення Шемсi-ефендi. Як сказано: i вивели ми ┐х з садiв, i джерел, i скарбiв, i благородного становища. Та поки не з'явилось те, що не з'явилось, i не вийшло те, що не виходило, я кинувся до всемогутнього султана, бо сказано: коли хто застудиться добрим заступництвом, ми ж ближче до султана, нiж його шийна артерiя, хай продовжить аллах знання султана й щедрiсть. Сулейман дослухав муфтiя, не уриваючи, тодi довго мовчав, перш нiж промовив: - Ми подумали й вирiшили усунути Шемсi-ефендi, бо для султанського сина личить iнший наставник. Молодший i вправнiший у знаннях. - Коли ма║ш зухвальство до царiв, потужи, бачачи ображуваних,- звiв руки догори Зембiллi.- Ми прийшли до вас з iстиною, але бiльшiсть iз вас ненавидять iстину. Ми дали вам наставника возвишено мислячого, сповненого похвальних властивостей i доброчинства, i хто винiс ногу неправосуддя за межi свого килима, то слiд придивитися пильно, чи не хоче вiн розметати основу будiвлi вашо┐ пишноти по вiтру небуття i чи не бажа║ вивести вас iз вашо┐ землi сво┐м чарiвництвом. Обличчя султана потьмарилося. За натяками муфтiя стояла така непробивно-темна сила, що проти не┐ не наважувався виступити навiть всемогутнiй володар, надто що й причин для суперечки з муфтi║м не було, зрештою, цього Шемсi-ефендi можна випробувати в присутностi муфтiя i, коли той наставник справдi дурний i обмежений, показати це самому Зембiллi, коли ж Хуррем помилилася, спробувати переконати ┐┐ вiдступитися вiд намiру конче замiнити вихователя для малого Мехмеда. - Над цим треба подумати,- спокiйно промовив Сулейман. Муфтiй виходив iз султанових поко┐в з високо пiднятою головою, випростаний, гордий. Султан дивився услiд муфтi║вi довго й тяжко. В пам'ятi чомусь спливли слова: "Коли вода ваша опиниться у глибинi, хто прийде до вас з водою джерельною?" Хто прийде до вас з водою джерельною? Слова цi вiн повторив, коли прийшов до Хуррем, проведений до гарему незворушним мовчазним кизляр-агою, цим загадковим чоловiком, що служив водночас i султановi й валiде, але нiкому зосiбна, так нiби керувала ним ще якась вища та║мна сила, незнана й незбагненна, сила, що ┐┐ покликаний був розгадати султан та чи й розгада║ будь-коли. Султан був у гаремi, нiби в чужому густому лiсi. Не знав тут майже нiчого. Кiлька разiв навiдував валiде, раз чи двiчi був у сестер, коли тi хотiли йому подарувати сорочки, якi шили для нього як вияв любовi до свого царственого брата. Всi цi численнi переходи, галере┐, тупики, пастки, решiтки, дверi, якi нiкуди не ведуть, фальшивi вiкна, важкi запони й ще важчi засуви, по║днання й роз'║днання - все незнайоме, та║мниче, чуже. Топкапи спорудив Фатiх неподалiк ру┐н Великого палацу вiзантiйських iмператорiв, султани Баязид i Селiм теж щось добудовували до цього лабiринту, за три роки Сулейманового володарювання, зда║ться, тут теж щось добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили люди, привиди, дикi звiрi й хижi птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували, ненавидiли, трiумфували й зiтхали. Гарем, хоч замкнений i жорстоко обмежений сутнiстю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде, не мав, власне, кiнця. Нiхто б не сказав, де тут край, де середина, де початок, що голо