о, стежила тiльки за рухами свого супротивника, за його пiдкраданнями, за пiдступною грою його очей i нервового обличчя, знала, що ма║ будь-що вiдiбрати в нього те, що вiн ма║, i нi за яку цiну не вiддати свого, але не бачила на те нiякого способу, хiба що знищити цього чоловiка, убити його рiшучо i безжально, тодi поставити щаблi па мiсце й видобутися на волю. Вона нiколи нiкого не вбивала? То й що? Поки була Настасею, не вбивала i не стала б убивати нiколи. Але тепер вона Хуррем, а хто зна║, що це за жiнка? I чи сама вона зна║ про себе що-небудь? - Пiдiйди до мене,- холодно сказала вона Iбрагiмовi.- Пiдiйди, бо маю тебе вбити! I вiд жаху прокинулася. Лежала майже гола на сво┐й низькiй постелi, скоцюрблена чи то вiд холоду, чи вiд страху, вже й скинувши з себе сон, не могла поворухнутися, лиш думка болiсне билася в нiй, страхiтлива думка про те, що все життя довкола не┐, власне, не що iнше, як глибочезна безвихiдь, на дно яко┐ закинуто безлiч нещасних людей, i однi з них мають стояки драбини, iншi. - щаблi, кожен щосили боронить свою власнiсть, нiхто не хоче подiлитися з iншим, помогти iншому, помiгши тим самим i собi, i так судилося всiм ┐м лишатися на днi, в безвиходi, в безнадi┐, назавжди й навiки, бо це неминуче, як доля, i нiхто не спроможний будь-що змiнити. "Проклятий свiт,- шепотiли нечутно ┐┐ уста в темрявi,- проклятий, заклятий! Матусю, порятуй мене!" Моторошне тонке цокотiння наповнювало темряву покою, темрява була суцiльним тоскним цокотом, так нiби мiрiади крихiтних залiзних жал летiли звiдусiль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали ┐┐ нiжну шкiру, все тiло i цокотiли-цокотiли, сухо, тонко, якось нiби звискуючи. Хуррем згадала, що звечора не закрилася муслiновою запоною вiд москiтiв. Може, й сни вiд цих нестерпних москiтiв? _ ЛЕЛЕЧКА Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для навчання султанських дочок i молоденьких одалiсок гарему, розповiдала Хуррем про османських султанiв i про ┐хнiх предкiв-сельджукiв (кого вбили, кого задушили тятивою лука, кого отру┐ли, хто вмер смертю та║мничою i страшною), знання переплелося в нiй з ┐┐ довгим-предовгим життям, власне, цiле ┐┐ жнття стадо тепер суцiльним знанням. Темнолиця, вусата стара наповнена була такою безлiччю iсторiй, що ┐х стачило б на тисячi таких жадiбних умiв, як у молодо┐ бранки з Укра┐ни, i з тих iсторiй з особливою силою запам'яталася Настасi розповiдь про анатолiйських орлiв i перелiтних лелек. Правда чи й вигадка, але ж яка моторошна. Нiби щоразу ранньо┐ сосни, коли з кгипту летять на далеку Укра┐ну табуни лелек, стрiчають ┐х у путi темпi згра┐ анатолiйських орлiв. Орли збираються з найдальших гiр до узбережжя Еге Денiзу, i, коли стомленi надморським перельотом лелеки пробують з Егейських островiв перебратися на материк, над бiлими вiд сонячного жару горами мирних мандрiвникiв стрiчав смерть. Споконвiку живуть пiд тим голубим внлинялим од спеки небом, серед бiлого камiння могутнi орли, якi не пiдпускають нiкого, хто хоче проникнути на материк з моря й островiв, повисають над безлюдними, спеченими сонцем горами похмурою летючою стiною, б'ють на смерть усе живе - усе йдуче, повзуче, бiжуче й летюче. Лелеки знають, яка доля вготована ┐м над бiлими горами, але знають також i те, що десь далеко-далеко ждуть ┐х велетенськi рiчки з солодкою водою, ждуть безмежнi плавнi, озера й непрохiддя болiт, усi вони - вiд могутнiх лелек-ватажкiв до молоденьких лелечок-перволiткiв - народилися у тих далеких зелених краях i мають вертатися щоразу туди, вертатися знов i знов, завжди й вiчно, бо ┐хн║ лелече перелiтне життя в не що iнше, як безупинне вертання i повертання до сво┐х народжень, до того, що назавжди лиша║ться найрiднiшим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить i не повернеться нiколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У вiдча║ному клекотi прориватися i пробиватися до рiдно┐ рiднизни - i що там перешкоди, перепони, небезпеки й чиясь зла воля! Тисячi рокiв летять так лелеки, не змiнюючи сво┐х шляхiв, i тисячi рокiв стрiчають ┐х над морем похмурi орлинi згра┐, якi намагаються скинути лелек назад у море, вiдiгнати вiд свого материка, побити, пошматувати, понищити, але не вiдступають лелеки, не лякаються, смiливо й вiдчайдушне йдуть груди на груда, крила на крила, старi вожа┐ першими приймають удар, iдучи на стiну старих орлiв. Дi║ться усе те на неймовiрнiй височинi, лелеки не бояться нi орлiв, нi висот, вони не лякаються падiнь i смертей, бо я; однаково ┐м треба пробитися, це знання живе в ┐хнiй кровi так само, як в орлинiй кровi живе знання того, що кожного, хто прилетiв з моря, треба скинути назад у море або кров'ю його окропити бiле камiння материка, потяти i┐ого на бiлому камiннi, ще гострiшому, нiж орлинi дзьоби й пазурi. I поки старi лелеки-вожа┐ приймають на сво┐ нечутливi до болю тiла перший удар, поки ┐м на пiдмогу напливають новi й новi хвилi лелечого вiйська, молодi лелечки-перволiтки, ще не ствердiлi нi тiлом, нi духом, вiдриваються вiд табунiв i, вигнувши крила, шугають до само┐ землi, припадають ледь не до бiлого гострого камiння, у лякливому поглумi крил, в лихоманковому поспiху вiддаляються вiд мiсця битви, заглиблюючись у материк далi й далi, недосяжнi для орлiв, якi не вмiють лiтати при землi, перемагаючи старих хижакiв коли й не силою та мiццю, то розумом i спритнiстю, яко┐ навчили ┐х старi лелеки. I так трива║ уже тисячi лiт, лл║ться кров, падають з висоти вбитi велетенськi птахи, йде сила на силу затято, запекло й непоступливо, а розум i спритнiсть часом рятують наймолодших, i щовесни знов прилiтають до Дунаю, Днiпра й Днiстра лелеки, знаходять давнi гнiзда, ждуть сво┐х суджених i дають початки життю новому й вiчному. Тяжкi гаремнi ночi, а днi ще тяжчi, бо самотнiсть i безнадiя ще з бiльшою гостротою вiдчуваються, коли оточена ти пiдгляданням, пiдслухуванням, скрадливими кроками, та║мничими шепотами, недовiрою i ворожiстю. У такi хвилини весь османський свiт уявлявся Хуррем отими кривавими орлами з бiлях анатолiйських гiр, а Слов'янщина, яку вони терзали ось уже понад двiстi лiт, беззахисними мирними лелеками, нещасними, приреченими навiки, але й непоступливо-упертими у сво║му триваннi, у постiйному вiдродженнi, в невiдворотному поверненнi до сво┐х джерел, до рiднизни. Перший, зда║ться, почав син Орхана, внук Османа, султан Мурад. Побив на Марiцi болгарське вiйсько, захопив Едiрне й перенiс туди з Бруси свою столицю, приглядався до того, як б'ються мiж собою сини болгарського царя Асена Шишлiан i Стратимир, ослаблюючи i без того знесилену свою державу, що розпалася пiсля смертi Асеново┐ i тепер неминуче мала стати чи║юсь здобичтю" - чи угорського короля Уласло, чи сербського князя, чи й самого папи римського, який хотiв покатоличити цi православнi багатi землi. Але Мурад був найближче до ласого шмата, до того ж володiв силою найбiльшою. Шишман, щоб задобрити свого грiзного сусiда, намiрився вiддати Мурадовi в гарем рiдну сестру Тамару. Царська донька славилася небаченою красою. П'ятнадцятилiтньою вiддано ┐┐ було в жони во║водi Драгашевi Деяновичу, але во║вода полiг смертю хоробрих на полi битви, ще й не доторкнувшись до сво║┐ юно┐ жони, i тепер Тамара, маючи двадцять лiт, не вiдала достоту, хто ж вона: молода вдовиця чи перезрiла дiвчина. Вся квропа добивалася Тамарино┐ руки, начувшись про ┐┐ красу, посилав до Шишмана сватiв сам угорський король, але Шишман лякався покатоличення свого краю i все тримав i тримав свою вродливу сестру коло себе, аж та вже готова була пiти б i в монастир, але й туди ┐й не було дороги, бо мала в собi змiшану кров - вiд батька християнина i матерi ║врейки. I ось царська донька мала йти рабинею у гарем до турка! Коли Шишман сказав сестрi про свiй намiр, вона не стала дорiкати сво║му зрадливому братовi, тiльки зiтхнула й тихо промовила: "Коли це твоя i божа воля, то хай буде так". Шишмановi посли прибули до Едiрне з багатими дарами, поклонами i царською донькою. Мурад захотiв подивитися на не┐, перш нiж послати до гарему, де б мала поповнити число нещасних невiльниць. Коли ж побачив прекрасну болгарку, то здригнулося навiть його шорстке серце, i заявив вiн послам: - Ця прекрасна дiвчина не може бути рабинею у мо┐м гаремi. Вона достойна носити царську корону i буде мо║ю жоною. Шишману прощаю його грiхи. Вiд сьогоднi земля його пiд мо┐м захистом. Забрав Тамару, забрав Шишманову землю, а через вiсiм рокiв на Косовiм полi розбив i сербське вiйсько, пустивши османських коней до самого Дунаю. На Косовiм полi загинув сербський князь Лазар, погинули всi його найхоробрiшi юнаки. Султан Мурад, втiшаючись перемогою, ┐хав по полю битви, кiнь його топтав полеглих, стогони вмираючих лунали музикою для звитяжця, радiсно гримiли османськi барабани, звiщаючи весь свiт про звитяжнiсть Мурадову, i нiхто з супроводу султанового, жоден з найпильнiших тiлохранителiв падишаха не помiтив, як пiдвiвся з-помiж умираючих сербських во┐нiв Милош Кобилич, став перед кiнним султаном i вдарив його ножем прямо в печiнку. Вiднесений до свого шовкового намету, султан незабаром сконав, молодший син його Баязид, що закрив батьковi очi, прокричаний був яничарами новим султаном. Коли ж до султанського намету повернувся старший син Мурадiв Якуб, який переслiдував недобитих супротивникiв, Баязид звелiв задушити брата перед сво┐ми очима, щоб не мати суперника на царствi. I знов треба було задобрити хижого переможця, i знов молодим тiлом слов'янки. Ще не захололо тiло князя Лазаря, а вже приведено до Баязида його п'ятнадцятилiтню доньку Олiверу, i коли двадцятивосьмилiтнiй Баязид побачив ┐┐ красу, то спалахнула в ньому така жага, що звелiв ставити дiвчину у джамi┐ в Аладжахiсарi перед кадi║м i муллою, якi б засвiдчили його шлюб з князiвською донькою. Перед тим, окрiм безлiчi гаремниць, мав уже двi жони-кадуни: Давлет-хатун, доньку турецького бея, i грецьку принцесу. Але то були жони не для кохання, забув про них, щойно глянула на нього сво┐ми великими очима Олiвера, щойно побачив ┐┐ золотистi коси, i навiки заплутався в них сво┐м поглядом i всiма сво┐ми помислами. Зволiв закрити ┐й лице шовковим чарчафом, щоб нiякi чоловiчi очi, крiм його власних, не дивилися на таку красу, хотiв вiдправити Олiверу в гарем, щоб трохи там пiдросла, але зрозумiв, що не може без не┐ жити бодай хвилину. Названо було Олiверу Башкадуна Султанiя, виконувалися щонайменшi забаганки Олiверинi, братiв ┐┐ Стевана й Вука султан приймав при дворi як наймилiших гостей, уперше на османських учтах з'явилися грецькi вина i сербська ракiя. Ще й не знати, чи не заволодiла б остаточно душею Баязидовою прекрасна Олiвера, коли б не з'явився зненацька з глибин Азi┐ лютий Тамерлан i не розбив звитяжного султана на полi Чубук коло Анкари, захопивши в полон самого султана. В залiзнiй клiтцi возили султана Баязида услiд за повстяними юртами кульгавого кочовика. Може, бачив iз сво║┐ клiтки Баязид, як палили й грабували орди Тамерлановi першу столицю османську Брусу, як перетворили па стайню найбiльшу святиню Бруси Ул-джамiю, як захопили його гарем i полонили Олiверу з двома ┐┐ маленькими донечками. Тамерлан влаштував учту для сво┐х нукерiв, сидiв на бiлому килимi, пiдiбгавши пiд себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як пiдносять у залiзни клiтцi полоненого султана Баязида, звелiв, щоб слугувала йому i його гостям жона султанова Олiвера, зовсiм гола, тiльки в коштовних оздобах i з прозорим серпанком на стегнах. Олiвера не боялася смертi, але коли ┐й сказали, що за непослух будуть убитi ┐┐ доньки, мала упокоритися i понести кривавому Тамерлановi золоту чашу з кумисом. Iшла мов гола по снiгу, руки ┐й дрижали, кумис вихлюпувався на бiлi стегна, Тамерлан, примружившись, спокiйно споглядав на вельможну бранку, його старi нукери дивилися на Олiверу так само спокiйно, зате молодшi насилу гамували в собi кипiння кровi, ладнi були скочити навстрiч цiй жiнцi, i коли б не було там ┐хнього повелителя, то й не знати, чим би все скiнчилося. Олiвера не бачила нiкого й нiчого, бачила тiльки свiй сором, сво║ падiння, свою ганьбу, тому навiть не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залiзну клiтку, в якiй, вчепившись у пруття побiлiлими на кiсточках жилавими пальцями, закусивши губи, щоб не закричати вiд болю i шалу, стояв ┐┐ повелитель, ┐┐ коханий муж. Поцiлувати б ┐┐ лице, дорожче за цiлий свiт, обтерти порох в ┐┐ нiг i прикласти до очей, як цiлющi лiки. Та тiльки стогiн i мука. Бо цi бiлi ноги йшли не до нього i не для нього. Олiвера ще мала силу, щоб пiдiйти впритул до клiтки i крiзь пруття сказати Баязидовi: - Роблю це, щоб врятувати мо┐х дiтей, мiй нещасний ув'язнений повелителю! Не сказала "наших дiтей", а тiльки "мо┐х". Хотiла нести чашу з кумисом далi, але зомлiла i впала на землю. Баязид цi║┐ наруги вже не стерпiв. Проковтнув отруту, яку ховав у сво║му золотому перснi. I хоч як Тамерлан домагався, щоб його лiкарi врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбiльшу здобич, проти отрути виявилися безсилi будь-якi лiки. Тiльки через десять рокiв пiсля смертi Баязида i розрухи, завдано┐ ордами Тамерлана, було вiдновлено Османське царство. Старший Баязидiв син Мехмед помер вiд перенапруги в час ловiв на вепра, молодший син Мурад довго боровся з названим братом Мустафою, врештi утвердився на престолi. Знов османська грiзна сила нависла над слов'янським свiтом, i знов, щоб задобрити султана, кинуто йому в жертву молоде жiноче життя. Сербський деспот Георгiй Бранкович послав Мурадовi в жони свою доньку, племiнницю Олiвери, принцесу Мару. Мурад, навiть по глянувши на Мару, вiдiслав ┐┐ у Брусу до гарему, коли ж_ пiсля походiв проти угорського короля прибув до столицi й поставлено перед ним Мару, без нiчого, тiльки в прозорiй перев'язцi на грудях, закохався в не┐ безтямно, негайно зробив ┐┐ жоною, а тодi - чого не бувало нiколи мiж Османами - зрiкся престолу на користь свого тринадцятилiтнього сина Мехмеда. На полi Мигалич коло Бруси, зiбравши сво┐х можних, заявив ┐м: "Досi багато воював, iшов од перемоги до перемоги, тепер хочу решту життя провести мирно, далеко вiд чвар свiту. Вiдмовляюся вiд царського престолу на користь мого сина Мехмеда, сам вiдбуваю у Манiсу вiдпочити". Не було для Мурада вiдтодi нiчого милiшого на свiтi за Мару. Дивився б невiдривне в ┐┐ зеленi очi, поклавши голову на буйнi ┐┐ груди, забувши про всi клопоти, про державу, про саме життя. У Манiсi розбудовував замок, оточував його садами, вибудовував водогра┐, ставки з прозорою водою. В шелестi листя, у дзюркотiннi води, в теплих вiтрах з-над недалекого моря - голос, i смiх, i зiтхання його любо┐ Мари, а бiльше нiчого. Як у давнiй пiснi: "Випити б вина кольору твого рум'янцю - i сп'янiти. Тво┐ груди - як аллахiв рай, ввiйти б туди i нарвати яблук. Лягти мiж тво┐ми грудьми i заснути. А тодi вiддати душу ангелу смертi - хай прийде по не┐". Однак довелося на вимогу бе┐в знов стати на чолi вiйська, щоб перемогти хрестоносцiв, якi йшли па iмперiю, пiсля чого знов оддав престол синовi Мехмеду i повернувся до Манiси, де була Мара. Помер незабаром, хоч ще був нестарий (мав сорок сiм рокiв). Казано, що вiд холери, але здогади були: отру║ний. Сина Мариного Ахмеда Мехмед велiв задушити, "щоб зберегти ║днiсть, лад i мир у державi", саму Мару вiдiслав до Сербi┐, там не могли ┐┐ прийняти нi люди, нi сам бог, тому знов повернулася до Туреччини i вмерла непомiтно, зайва й чужа для цi║┐ чужо┐ землi i навiки вiдiрвана вiд землi рiдно┐. Навiть лелеки були щасливiшi за жiнок. Бо хоч як ┐х бито, знищувано i кидано на тверду землю, хоч скiльки ┐х сходило кров'ю i розбивало серця о бiле камiння, усе ж вони завжди перемагали, проривалися крiзь смерть i летiли до рiдного краю, щоб дати початок новому життю. Наслухавшись розповiдей про безжальних Османiв, Хуррем мимоволi ставила себе не серед отих можних слов'янок - царських та князiвських доньок, а помiж лелечок iз незмiцнiлими крилами, але з незгасною жадобою жити й змагатися. Уже й не рада була, що слiдом за сво┐м безпутним i нещасним батьком звала себе жартома королiвною. Не хотiла зрiвнюватися нi з королiвнами, нi з князiвнами, нi з боярськими доньками. А бути лише лелечкою, малою, прудкою, невловимою, смiливо ставати на бiй з османськими безжальними орлами i перемагати ┐х. Чи й вона, мала лелечка, зумi║ перемогти османського орла, в хижi пазурi якого ┐┐ кинуто? КОЛОДЯЗЬ А може, сяде вiн тут над водою i дивитиметься на ┐┐ безугавний рух, i на снування тiней на днi пiд прозорою хвилею, i па палання осiннього стамбульського сонця на лискучiй поверхнi моря? Може б, i вiн хотiв стати таким чистим i незабрудненим, як ця вода, але держава заливала звiдусiль тяжкою каламуттю, i душа його - вiдчував це щодалi гострiше,- безсила змагатися, ставала каламутною так само, як ота велика слов'янська рiка, що змiнювала пречистi сво┐ води пiд високим белградським берегом на глиняну скаламученiсть сво║┐ нахабно┐ притоки. Бруд завжди б'║ в душу, в саме серце, i порятуватися вiд нього незмога. Взявши одне - втрача║ш щось iще, може, й дорожче. Що бiльше знайдеш, то бiльше втратиш. Видобува║шся на захмарну височiнь чи не для того, щоб болючiше вiдчути весь жах надiння? Вже рiк як вiн мав найвищу владу в сво┐й землi, а влада лишалася для нього незбагненною i загадковою так само, як був загадковий вiн, султан, для стороннiх очей. Влада стомлювала й пригнiчувала. Вiд не┐ незмога було сховатися, спочити. Нависала над ним, як камiнь. Сидiти й ждати, поки розчавить, не годилося, тому вимушений був щось робити, дiяти: пiшов на Белград i одразу досягнув успiху, якого не мав жоден з Османiв. Чи вдовольнився цим? I чи порадiло його похмуре серце? Не вмiв би вiдповiсти навiть самому аллаховi. Невпевненiсть i розтривоженiсть виливав у поезiях, якi не мав кому читати. кдиний чоловiк, з яким дiлився усiм,- Iбрагiм,навiть вiн не мiг збагнути розтривоженостi, котрою сповнена була султанова душа. А що поезi┐ без читача? Переписанi найвправнiшим калiграфом, ляжуть навiки в султанськiй книгозбiрнi так само, як диван покiйного султана Селiма,- навiть жебруючi поети, якi блукають по базарах з чорнильницямн за поясом, готовi за жалюгiдну акча переписати першому охочому свiй найновiший вiрш, навiть вони, коли казати ло щиростi, щасливiшi за найпишнiших султанiв, приречених па загадкове мовчання, вiд якого нема║ рятунку. Як заздрив Сулейман розгромленому його батьком перському шаху Iсма┐лу, поезi┐ якого розлетiлися тисячоусте пiснями кизилбашiв. А складав ┐х шах пiд iменем поета Хата┐, мабуть, так само в години самотностi й утоми вiд всемогуття влади, без надi┐ на можливiсть спiдкування з людьми, i - як знати! - коли б не розбив його вiйська султан Селiм, залягли б тi вiршi теж непорушне шахським диваном, але нещастя дало ┐м крила, i розлетiлися вони - тепер не збереш, не втрима║ш, не заборониш, не понищиш! Сила бува║ i в безсиллi. Вiн же володiв силою незламною, довiв це щойно всьому свiтовi на берегах Дунаю, але та сила була нездатна "обороти розтривоженiсть його душi, незбагненну для нього самого. Вiн кинувся в чужу землю, у чужi простори, пiдкоряючись голосу предкiв i голосу тих просторiв, i довго йому здавалося, що саме в цьому порятунок, але згодом, уперто вдивляючись у могутню течiю слов" янських рiк, почув голос iнший, жiночий чи дитячий. Той голос кликав його звiдти, кликав з неба i на небо, голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не чув, голос, як сум i щем у серцi, все б вiддав за нього, за те, щоб наблизитися до нього на простягнення руки, на погляд, на вiддих, а де його знайти? Простори нiмували. Мовчали поруйнованi, спаленi мiста, мовчала сплюндрована земля, мовчали вбитi люди - порубанi, посiченi, задушенi, живцем закопанi в землю, мовчали, бо мали уста повнi землi, як тi два угорцi, що ┐х закопав Iбрагiм уже по взяттю Белграда у невгасимiй мстивостi й жорстокостi. Сам вигадав ту кару чи вигадали вони вдвох - султан i його поплiчник? Яке це мало тепер значення? "Адже людина створена для вагань, коли торкнеться ┐┐ зло - сумною, а коли торкнеться ┐┐ добро - недоступною". Вiд Белграда майже втiкав. Так нiби не хотiв мати нiчого спiльного з тими, хто неушкоджено повертався з берегiв Дунаю убивцями, грабiжниками i переможцями. До Стамбула прибув тайкома, залiг у неприступних нетрях сералю, нiкого не пiдпускав до себе, не хотiв бачити навiть Iбрагiма, вiдмовив у зустрiчi самiй валiде, тiльки чорний кизляр-ага поночi водив до султана то Гульфем, то iнших одалiсок, привезених ще з манiським гаремом, i тепер вони були ║динi, хто мiг хвалитися i пишатися милостями й увагою самого падишаха. Тодi споряджено було султанську барку, вистелено килимами, посаджено арфiсток i одалiсок, i Сулейман довго плавав по Богазiчi i Мармарi, i море розлунювалося музикою, спiвом i смiхом. Султанськi дiти вмирали одне за одним, зрозпачена Махiдевран рвала на собi волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й не помiчав нiчого, вдарився у розпусту тяжку i бездонну, так нiби забув про велич, якiй слугував перший рiк свого володарювання з запопадливiстю подиву гiдною. Нiхто не знав про той та║мничий жiночий голос, що переслiдував султана, нiхто не чув того голосу, чув його тiльки Сулейман, усi спроби заглушити його виявилися марними, голос кликав султана знов i знов - куди, звiдки? Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях Фатiха, пили цiлi ночi солодкi кандiйськi вина. Iбрагiм умовляв султана, щоб той показався стамбульцям в урочистому ви┐здi - селямлику, як i годилося переможцевi над невiрними, але султан не хотiв з'явитися навiть на щотижневi ритуальнi прийоми в сера┐, де двiр ма║ бачити свого султана, а султан - крiзь прозору запону, що вiддiля║ його трон вiд присутнiх,- сво┐х придворних. Вiн нiчого не хотiв - тiльки б знати про той голос, який кликав його невгамовно й уперто, але про який вiн не мiг сказати нiкому, навiть Iбрагiмовi, бо нахабний грек посмiявся б з султана, а з султанiв не смiються. Сулейман хотiв бути добрим i щедрим. Одалiсок, яких водив йому кизляр-ага, обдаровував, як нiхто нiколи. Звелiв спорудити в Стамбулi ще кiлька iмаретiв - притулкiв для бiдних. Допитувався в Iбрагiма: "Чого тобi хочеться? Що б я мiг для тебе зробити?" - Все я маю,- говорив Iбрагiм.- Ваша величнiсть дала менi найвище щастя - бути поряд, насолоджуватися близькiстю, про яку не смi║ думати жоден смертний. Що ж тут ще бажати? - А все ж таки! - наполягав пiдпилий султан, виграючи похмурими рум'янцями.- Все ж таки! Невже в тебе нема║ нiяких мрiй? Потреб? Iбрагiм заперечливо крутив головою. Робив те з навмисною повiльнiстю, мовби насолоджуючись сво║ю безкорисливiстю. Хай зна║ султан, який вiрний його Iбрагiм i яка чиста його прихильнiсть i любов! А сам тим часом, весь напружившись, гарячкове думав, коли саме влучити належну хвилю, щоб мимохiдь, недбало, як про дрiбничку, проронити перед султаном кiлька слiв про Кiсайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебi┐, про яку знову уперто нагадував йому Лу┐джi Грiтi, щойно вiн повернувся з походу на Белград, i вони зустрiлися в Iбрагiмовiм домi на Ат-Мейданi, в домi, перебудованiм невпiзнанне знову ж таки завдяки старанням Грiтi. Хлiб, м'ясо, садовина, шовки, якi пливли до Стамбула морем i доставлялися суходолом, проходили через руки Грiтi й Скендер-челебi┐, а було тут усього так багато, що потрiбен був спiльник, ще бодай один, третiй, i тим третiм хотiли вони мати Iбрагiма в сподiваннi на його заступництво - коли виникне потреба - перед самим султаном. Ця спiлка обiцяла Iбрагiмовi те, чого не мiг дати й сам султан: багатство. Тим часом шлях до багатства лежав через шлюб з донькою дефтердара. Iбрагiмовi вже й показано Кiсайю. Нiжна й чиста. Варта грiха. Варта цiло┐ притчi. Iбрагiм осушив чашу з вином i спитав у султана дозволу розповiсти притчу. - Ти ж смi║шся з поетiв,- згадав Сулейман. - Свiт втратив би без них найлiпшi сво┐ барви,- поважно мовив Iбрагiм. - Хiба я не казав того самого? - Я тiльки повторюю слова вашо┐ величностi. - Тож-бо. То яка твоя притча? Iбрагiм продекламував пiднесено, палко: Сокiл на червонiй прив'язi Вдень полював на пташок. Сидiла курiпочка. Пiр'я - барвисте в очах - настороженiсть. Сказала курiпочка соколу: "Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темно┐ ночi". Султан з-пiд брови метнув швидкий погляд. Де й подiлося сп'янiння. Не було Сулеймана, не було поета Мухiббi, зневiреного в дiлах свiту,- сидiв перед Iбрагiмом твердий повелитель, могутнiй, всевладний i жорстокий. - То де побачив сокiл курiпочку? - спитав султан. - Притча може бути i без значення. - Не перед султаном i не для султана. Питав же тебе, чого хочеш, яко┐ помочi. Тепер кажи. Iбрагiм щосили вдавав збентеженiсть. - Я б не хотiв зловживати. - Кажи. - У Скендер-челебi┐ ║ донька. - У дефтердара? - Так. - Сам буду на вашому весiллi. - Але ж, ваша величнiсть... - Може, дефтердар вiдмовить султановi? - Я не про те. Кiсайя з простого роду. Дефтердар чоловiк походження нiкчемного, пiдлого. А вашiй величностi годиться бути на весiллi тiльки тодi, коли дiвчина з роду царського... - Не хочеш присутностi султаново┐? - Але ж високi вимоги... - Чи цю доньку дефтердара ще не ма║ш намiру робити башкадуною? - Час покаже, ваша величнiсть, тiльки час володi║ всiм. - Згода. Матимеш мiй дарунок. Скендер-челебi┐ передадуть мо║ велiння ще сьогоднi. Iбрагiм мовчки вклонився. Хотiв поцiлувати рукав Сулейманiв, але султан вiдтрутив його. Навiть крикнув розгнiвано на свого улюбленця. I не за його рабський порух, в якому, власне, нiчого не було незвичайного, а вiд того, що знов залунав над ним той загадковий жiночий голос, i так виразно, нiби був тут, мiж ними, простягни руку - доторкнешся. Доторкнутися до голосу - чи можливо таке? - Iди,- сказав зненацька Iбрагiмовi,- iди й скажи Скендер-челебi┐ про мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нiкого бачити. Казав неправду. Хотiв би бачити той голос, вiрнiше, ту, кому вiн належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторi, як живуть там голоси землi й неба, вiтрiв i дощiв, дня i ночi? Просилася до султана розплакана Махiдевран - не захотiв бачити. Знов спустився у сади гарему, але до моря не дiйшов, засiв у бiлому кйошку, тодi захотiв послухати спiв одалiсок, побачити танцi, але не в примiщеннi, а на травi, пiд деревами, коло текучо┐ води, на просторi з морськими вiтрами. Без валiде, без султанських сестер, без Махiдевран з ┐┐ невтiшним горем - самi одалiски, арфiстки й танцiвницi, вiрнi слуги втiхи, спочинок втомлених очей володаря. Розстелено на травi стамбульськi килими - як дим, як туман, як iмла над Босфором. Ступили на них маленькi нiжки, закружляли в танку виткi постатi. Султан, непомiтний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерiгав за тим святом краси, що призначалося тiльки йому одному й однаково не могло вдовольнити його, заго┐ти його рану, зцiлити вiд несподiваних хворощiв, насланих якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом загадково-незбагненним. Йому набридли танцi, i вiн махнув рукою кизляр-азi, вимагаючи пiсень. Але й пiснi не принесли порятунку, i Сулейман знов хотiв гнiвливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось нiби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився голос нiби схожий, вони злилися - вже й не розрiзниш, де який,- i повели пiсню турецьку, i не з тих, що мають втiшити султанське вухо, а зухвалу, майже грубу, з недозволеним натяком: Бiр далда iкi кiре Бiрi ал, бiра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим бiр бейаз[42]. Спiвало оте слов'янське дiвча, яке колись вразило сво┐м спiвом султана аж так, що вiн опустив йому на плече муслiнову хустину, але про яке забув, щойно потримавши його в обiймах. Але ж спiвало тим самим голосом, який мучив Сулеймана вдень i вночi повсюдно. Якесь непорозумiння. Мана. Вiн порушив звичай i, пiдкликавши кизляр-агу, сказав похмуро: - Хай ота замовкне! Кизляр-ага метнувся виконувати велiння. Та коли повернувся, його ждало велiння ще похмурiше й гнiвливiше: - Чому вона замовкла? Хай спiва║! Тепер уже не розбирав слiв, слова не важили - слухав тiльки голос, упiзнавав його, дивувався, не вiрив, водночас вiдчуваючи радiсть порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очi одалiсок, узяв у кизляр-аги прозору хустину, i повторилося те, що було повеснi, - хустина лягла на худеньке плече золотокосо┐ Хуррем, i вiд розвеселеного маленького личка, пiднятого до султана, мовби посвiтлiшало його похмуре обличчя. I знов порушив звичай султан, сказавши при всiх: "Повернеш сьогоднi мою хустку". I сказав не кизляр-азi, а Хуррем, так що Гульфем аж засичала вiд заздрощiв, а Кiната зацокала язиком, нiби цикада. Сулейман милостиво змахнув рукою. Вiдпускав усiх а чи гнав од себе? Тим часом вiдпускав i Хуррем, яку мали зготовити для ночi, зготовити рабиню для рабсько┐ ночi - мамо, пусти мене в дитинство, матусю рiдна! Стояв над нею повелитель - у золотiй лусцi, здерев'янiло випрямлений, мов ударений правцем. Коли водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у барцi з одалiсками, тодi не кликав ┐┐, не згадував про не┐, не пам'ятав. А вона? Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала сзо║ ждання? Бо ж стала, як усi. Вибратися з рабства через рабство ще бiльше, ще безнадiйнiше. Як усi? Неправда! Ма║ всiх перевершити i перемогти. Хiба не перевершила вже, лиш двiчi з'явившись перед очi султановi й двiчi здобувши його прокляту хустку? Хуррем зiрвала хустку зi свого плеча, трiпнула нею i побiгла мiж помаранчевими деревами, мiж пахощами i прохолодою. Зелений вiтер гнався за нею з гущавини, обiймав зеленими обiймами, тасував зеленi тiнi па ┐┐ нiжнiй постатi (в бiлому, вся в бiлому!), i волосся ┐┐ ставало мов зелене золото, i з очей било зеленiстю рiвнин. Колись поривалася в поле, як красувалося жито. Збiжжя ляга║ хвилею, жайворонки спiвають, ластiвки, як синьо-бiлi стрiли, облiтують тебе довкола, кожна травка, кожна квiточка, кожен колосочок нашiптують тобi про якусь велику та║мницю, що така близька людинi, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвiту. Тепер у нiй душа кричала вiд само┐ згадки про те, що зосталося i нiколи не повернеться. "I ось я з вами во всi днi до скончання вiку". Вiки скiнчилися, зоставлена вона всiм сущим, покинута, богом зоставлена, нi людина, нi собака. Сподiва║ться на рятунок у мiсцi найтяжчо┐ ганьби. Як вона ненавидiла тепер султана! Пiдлий владолюб, пекельна п'явка, двоногий диявол, обрiзаний сатана! Хотiла б бути змi║ю, але без отрути, собакою, хоч нiкого не кусати, поганим пацюком, та без чумно┐ зарази, жабою, ящiркою, сараною, будь-ким - тiльки не жiнкою! i водночас знала, що зможе перемогти тiльки як жiнка, ║диною збро║ю, яку мала,- тiлом чистим, незайманим, неповторно-║диним. Коли вiв ┐┐ уночi кизляр-ага до султансько┐ далеко┐ ложницi, не мерзла, як повеснi, не здригалася вiд ляку, зцiплювала зуби, прочитувала в думках молитви, не мусульманськi - сво┐, ще вiд батька - "Отче наш", "Богородице дiво", "Достойно ║сть". Боже, ║диний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, пiдпоможи, спроможи, споможи! Обiцяно, що праведники просвiтяться у царствi божiм, як сонце. А хiба ж вона не праведниця? Хiба встигла завинити в сво┐ шiстнадцять лiт? Чому ма║ йти до цього чоловiка, такого темного душею, нiби вийшов iз пiдземелля? Чому,чому? Султан ждав ┐┐ нетерпляче, якийсь нiби розгублений, знов, як i тодi, сидiв на ложi, тiльки тепер був у тюрбанi, безпорадно мовчав, дивився на Хуррем, яка заклякла - нага, тiльки з прозорою хусточкою на плечi - коло дверей i теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом. - Чому ж ти мовчиш? - спитав вiн нарештi. Вона мовчала. - Пiдiйди до мене. В нiй так i закричало: "А коли не хочу? Коли не захочу?" Але не випустила того крику, тiльки постояла з упертостi, а тодi все ж пiшла, повiльно, заточуючись i перечiпаючись об килими, нiби п'яна або сновида. Якби ж то вона знала, як ┐┐ голос мучив Сулеймана всi цi мiсяцi, терзав його душу, не даючи спочинку нi вдень нi вночi! Як сказало в святому письмi: "Поглянь на того, кого пронизали вони". Та не знала Хуррем про свою владу над султаном, владу нез'ясовну, безпричинну, i тому ще тiльки мрiяла про ту владу, прокрадалася до не┐ обережно, як до пташки, котру бо┐шся злякати. Як караван не може йти швидше, нiж вiн iде (бо тодi тi, що ┐дуть на верблюдах, випередять душi сво┐ i порозгублюють ┐х у безмiрах шляхiв), так i вона могла просуватися з швидкiстю, що залежала не вiд не┐, а вiд нього, вiд чоловiка, якого ненавидiла найбiльше на свiтi i в якому водночас тiльки й могла шукати для себе вибавлення i рятунок. - Ну чого ж ти? Йди швидше! - мовби вгадав ┐┐ полохливу нерiшучiсть Сулейман.- Ти ж не бо┐шся мене? - Боюсь,- облизуючи пересохлi уста, пошепки вiдповiла Хуррем. Сулейман спробував усмiхнутися. - Хiба я страшний? Для тебе я нiколи не буду страшний. Ти, мене розумi║ш? Хочеш щось випити? Тут ║ вино. Ти все розумi║ш? Мiшав слова турецькi з слов'янськими, був незвично пiднесений, дивувався сам собi. - Я мала доволi часу, щоб спiзнати i турецьку, й арабську,- сказала Хуррем.- Та й перську. Султан не повiрив. - Цього не може бути. Вона промовчала. Сулейман налив ┐й вина. - Випий i не мовчи. Вона вiдпила вина. Може, то й не вино, а отрута? I треба хоч знати, як вона дiятиме. Стояла перед ложем, сiдати вiдмовилася, затято мовчала. - Ти гнiва║шся на мене за те, що я повоював слов'янськi землi? - спробував здогадатися султан. Хуррем знизала плечима. Яке ┐й нинi дiло аж до цiлих земель? - Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись мо┐м походом, напав на твою землю? - не вiдставав султан, приховавши вiд Хуррем, що то вiн звелiв хановi напасти на польського короля, щоб той не прийшов на помiч сво║му родичевi - королевi угорському. Дiвчина вся стрепенулася болiсно, почувши про свою рiдну землю, та й знов нiби заклякла. - Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан нiколи не бува║ винний, ти ма║ш мене простити i заспiвати, щоб я почув твiй голос. Прошу тебе. Вона всмiхнулася. Вiдпила ще вина i усмiхнулася щедрiше. Нiби дратуючи султана, посмикала за золотий хрестик, якого вперто не хотiла скидати. Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то лей чоловiк мiг зазирнути ┐й у груди. - Про що ж заспiвати? - Про що хочеш. Вона знов завела турецько┐. Про дiвчину i ┐┐ красу. Он бiрiнде майюзюне бакилир - одинадцятилiтньою вже задивляються на ┐┐ мiсяцеликiсть; он алтисинда петек бал олур - у шiстнадцятилiтньо┐ нулик наповню║ться медом, йирмiсiнде керван гечер, йор олур, йирмi бiрiнде бiр к'║тюй║ кул олур - у двадцять один рiк ста║ рабою якого-небудь негiдника. Пiсня була довга - через усi роки вiд одинадцяти до двадцяти одного, i знов таки загруба як для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втiхою i радiстю, зовсiм для нього не властивою. - Ти справдi зна║ш по-турецьки? - подивувався вiн. Хуррем вiдповiла йому по-арабськи: - Клянусь небом, яке пролива║ дощi, клянусь землею, яка вирощу║ трави. - Цього не може бути! - не повiрив султан. Тодi вона проспiвала йому одну з пiсень Хата┐, того самого шаха Iсма┐ла, що йому вiн так заздрив у хвилини душевно┐ незлагоди, заспiвала по-перськи, тодi по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона спiвала i приспiвувала, смiялася i присмiювалась, споглядаючи його знетямливiсть. Так непомiтно наблизилася на вiдстань небезпечну i опинилася в обiймах чоловiка, якого ненавидiла, але без якого не могла тут iснувати, i, коли Сулейман доторкнувся до ┐┐ полохливого тiла, вiн наповнився по самi вiнця отим голосом, що так довго i тяжко його мучив, i лиш тодi збагнув, що вiднинi без цi║┐ дiвчини йому не жити. Проникала у кожну точку тiла, входила в нього, вливалася, вповзала ящiркою, змi┐но, тугою, щемом, захватом, знемогою. Тодi вона знов приспiвувала йому рiзними мовами, уже й рiдною, щось розповiдала, жебонiла, мов струмочок, лопотiла, мов листя пiд вiтром, а вiн був далеко вiд ┐┐ хапливих слiв i несмiливого тiла, але близько до ┐┐ голосу, тулився до того голосу, мов дитина, i радiв, смiявся, зникала його суворiсть, навiть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злiтала в небеса i вкривала червонiстю мiсяць, зорi й хмари над Босфором. На ранок стане вiн для всiх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милостi й жалю, i тiльки ┐й дано бачити його iншим, тiльки вона змiнила його бодай на одну нiч, стала могутнiшою за владу й за всю iмперiю. Ось сила жiнки! Ось ┐┐ влада! Гарем усе помiтив, але не повiрив. Очi, вiд яких не схова║шся, умiють бачити, та й тiльки. Бачили, що Хуррем за смiхом хова║ розбентеженiсть, непевнiсть, а може, й вiдразу. Якби ж то! Помiчали, що кизляр-ага веде розсмiяну рабиню до султанських поко┐в раз, i вдруге, i втрет║. Такого не знав ще нiхто, крiм Махiдевран,всемогутньо┐, незамiнно┐ i незрiвнянно┐. Тепер мiж ботом i Хуррем були тiльки зорi й темрява. А може, темрява стала для не┐ богом? Жiночим богом, бо жiнка пану║ тiльки в темрявi, творячи справжн║ чудо, пробуджуючи в душi жорстокого деспота доброту, нiжнiсть, розум, справедливiсть, простоту i захопленiсть. Третьо┐ ночi Хуррем лишилася у султановiй ложницi до ранку. Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а вiн дивився на не┐, молився аллаховi, плакав без слiз над сво║ю самотнiстю, вiд яко┐ його порятувала ця дивна дiвчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрiвник, поет, мислитель. Питав себе: що ║ життя? Тiнь птаха на морськiй хвилi, правiчний пил зодiаку над безмiром пустель, схлип часу в караванi вiчностi, заблукане виття звiрiв у хащах, неминучiсть мандрiв до смертi? Хуррем прокинулася i лежала тихо, прислухаючись,- коли ж повстане ┐┐ душа? Ждала, сподiвалася, нетерпеливилась. Хотiла плоду в собi, прагнула його, але не як яблуня зав'язi, не як калина червоного кетяга з-пiд бiлого цвiту, не як лiщина горiха з медвяно┐ бростi, а гiркого й ненависного. Хай проросте, як кукiль на пшеницi, як рiжки на житi, як отруйний гриб у лiсових хащах. У хащах ┐┐ тiла гiркий султанський плiд - i тодi вона пiднiметься над усiма й над усiм. Нема║ такого намiру, якого б вона не виправдала. Раби хоч i нижчi за тиранiв, зате стоять на власних ногах, а тирани - на глиняних. Вона переможе цього чоловiка, ма║ перемогти будь-що! Людинi не досить просто жити. Щоб жити, потрiбнi вiтчизна, свобода i пiсня, ┐й з усього лишилася тiльки пiсня вiд матусi, пiснею утвердилася в цьому жорстокому свiтi, пiснею мала й здолати його. Тим часом настала пора для слiз. Гарем не мiг простити Хуррем ┐┐ неочiкуваного, безпричинного вивищення над усiма. Досить того, що всi, навiть всемогутня валiде, змирилися з химерною вдачею цi║┐ Рушен, з ┐┐ загадковим, протиприродним для цього мiсця показно┐ стриманостi смiхом, що розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин, якi русинка в спосiб та║мничо-чаклунський одержала з рук падишаха, тiльки двiчi з'явившись перед всесвiтлi очi повелителя усiх суходолiв i вод (бо небеса належать аллаховi всемогутньому, хай царю║ вiчно й щасливо!). Але цiй доньцi шайтана виявилося i цього ще мало. Вона зачарувала пресвiтлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так, що вiн _не хотiв нiкого бачити й чути, тiльки цю Хуррем, тiльки ┐┐ ║дину, щоночi - i вже скiльки ночей пiдряд! - i не мiг вiдiрватися вiд сво║┐ рабинi до ранку, iнодi велiв приводити ┐┐ навiть удень, чого ще нiколи не бачено й не чуто. Чари, чари! Нiхто не бачив, малу укра┐нку не впiймано за руку, доказiв мо