де, який сидiв у ще невiдомiшiй Манiсi, найдорожчу перлину свого племенi. Тiльки одне велике чорне око побачила валiде Хафса в покошланостi бурки, зиркнуло на не┐ з холодною байдужiстю, а ┐┐ вдарило в саме серце тим поглядом, вiдчула, як прокинулася в нiй кров диких предкiв, закипiла й заграла, мов у танку кафенiр, пiд час якого черкеси освiдчуються в коханнi ║дино дозволеним у них способом - стрiлянням перед обраницею. Брати, клекiтливе перегукуючись, вправно розмотали бурку, витрусили на землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату тоненьку черкешенку, таку нiжну, як пелюсток троянди, що зацвiта║ повеснi, коли ще не в'ялить i не обпалю║ спека, i валiде, хоч привчена до жорстоко┐ стриманостi османсько┐, не стерпiла, вигукнула: - Гюльбахар! Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жiнок завжди слiд було б називати iменами квiтiв, але цю дiвчину iнакше нiхто б i не назвав. Так i стала вона з то┐ першо┐ хвилини Весняною Трояндою - Гюльбахар. Не чекаючи, поки дiвчину вимиють i натруть пахощами, щоб прогнати з не┐ дух просторiв, принесений iз довго┐ мандрiвки, одягнуть у гаремнi шовки i навчать бодай привiтання турецького, валiде показала Гюльбахар Сулеймановi. Побоювалася, що дiвчина збентежиться й розгубиться i видасться ученому синовi занадто дикого, але збентежився i розгубився Сулейман - так гордо повелася з ним юна черкешенка, так холодно поглянула на нього сво┐ми розумними великими очима, на днi яких залягла нескала-мучена, але вже несамовита хтивiсть. У Гюльбахар не було вибору, ┐┐ привезено для втiхи цьому високому понурому султанському синовi, нею горде ┐┐ плем'я вклонялося майбутньому султановi, ┐┐ кинуто в бурхливу гiрську рiчку в сподiваннi, що вибереться на берег без нiчи║┐ помочi, послано в пащу левчуковi з вiрою в те, що не дасть вона себе проковтнути, а стане левицею так само хижою. Мала вона повестися тут гiдно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою красою i незайманiстю, а й природним розумом, багатством душi, що його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вмiло й непомiтно. Знала на те ║диний спосiб: гордiсть, ховаючись за яку, можна досягти всього на свiтi. Вона стала султаншею, перш нiж Сулейман - султаном. Така царська хода була в не┐, такi погляди, такий голос. Валiде насилу стримувала дрож, який пронизував усе ┐┐ тiло. Кров ┐┐ предкiв, ┐┐ власна кров пробудилася в цiй гнучкiй дiвчинi, в ┐┐ оксамитових очах, у гострих твердих персах, в мiцних стегнах, у рожевих пальчиках смаглявих нiг, якi та радо показувала всiм у гаремi, ходячи босонiж, у широких шовкових шароварах i в довгих прозорих сорочках з просторими рукавами. Смагляве тiло прозирало крiзь тонку тканину черкесько┐ сорочки так солодко, що Сулейман геть забув про свою стриманiсть i настороженiсть до всього, що так чи iнакше зазiхало на його власну свободу, вiн не мiг одiрватися вiд Гюльбахар, забув навiть про свого улюбленця Iбрагiма, про нiчнi сидiння з мудрими знавцями законiв i солодкомовними поетами, про лови та кiннi гони, про стрiляння з лука й пiдковування коней на стайнi. Жiнка, прислана для любовi, повинна любити. А коли любить гаряче й вiрно, ма║ народжувати синiв. Кожна одалiска хотiла б народити сина для шах-заде, щоб самiй стати законною жоною-кадуною, а там i султаншею. Але сiм'я Османiв пада║ тiльки в обране лоно! Чого не спромоглися рабинi-одалiски, зробила вiльна черкешенка. За рiк народила Сулеймановi сина Мехмеда, згодом ще одного сина, якого названо Мустафою, тодi третього - Мурада. Пiсля друго┐ дитини з тоненько┐, крихко┐, майже прозоро┐ дiвчини Гюльбахар несподiвано перетворилася на гладку, округлу, м'яку гаремну улюбленицю, але не втратила чару для Сулеймана, далi народжувала йому дiтей, i, коли, вже султаном, нетерпляче ждав прибуття з Манiси свого гарему до столицi, вона була в близькiй надi┐ на четверте дитя - i це за неповних чотири роки! I тепер майже нiхто не згадував ┐┐ нiжного iменi Гюльбахар, звано по-новому, вiдповiдно до становища, яке зайняла при дворi,- Махiдевран, тобто Господиня Вiку. Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було в нiй пам'ятi про свiй далекий i, власне, убогий рiд, бо дала початок пишному родовi султанському, не знала вона, що таке розум для не┐, бо могла замiнити його всемогутньою державою; не дбала про душу, маючи неподiльну владу; була чужа милосердю, заклопотана тiльки роздаванням повелiнь. Ходила-по гарему вся облита повабом, солодка, мов халва. Обвiшана коштовностями, уся в сутому золотi й самоцвiтах, що бугрилися на ┐┐ округлостях, мов гостре кремiння на втоптанiй гiрськiй дорозi. Ходу мала царську. Непомiтно вiддавала служебкам найдивнiшi повелiння й виказувала забаганки: подати чашу з напо║м, поправити одяг, пiдкласти подушку пiд ноги, погладити волосся, почухати за вухом, ласкаво лоскотнути п'ятку. I це мала побачити Настася, вночi приведена сюди чорними як нiч ║внухами, запхнута в якусь довгу й непривiтну кiмнату, де покотом спало з десяток або й бiльше розкудланих i злих (як виявилося вранцi) гаремних пiдложниць, а тепер пущена в загальнi поко┐, де лiнькувато штовхалися молодi, недбало зодягненi видри i де царювала вже зрання ця опецькувата султанша. Якби Настася на власнi очi не побачила Махiдевран, вона б нiколи не повiрила, що така жiнка може iснувати на свiтi. Але здивувавшись i навiть злякавшись попервах, Настася, хоч якою нещасною i упослiдженою почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душi: навчуся ще лiпше! Одалiска-сербкиня сказала Настасi, що в Махiдевран тут сiмдесят служебок. - А в мене буде сто сiмдесят, а то й бiльше! - засмiялася Настася. Махiдевран умить вiдзначила той невластивий гаремовi смiх, але не поцiкавилася новою рабинею. Бо й навiщо! Хiба випросити ┐┐ у валiде для найганебнiших сво┐х прислугувань? Та навiть цього не дозволила собi Махiдевран. Бо помiтити - означало принизити себе, свою султанську гордiсть, яка вже не мала нiчого спiльного з колишньою гордiстю дiвчини з дикого гiрського племенi, а стала пихою i величанням. Так бiднiй Настасi судилося зiткнутися з пихатою черкешенкою, перш нiж побачила вона повелительку гарему валiде Хафсу i найвищого володаря усiх цих заблуканих душ - султана Сулеймана. Поки не бачила ┐х - не вiрила до кiнця в те, що з нею сталося. Пихата Махiдевран навiть розвеселила дiвчину, i Настася ще довго, неспроможна вгамуватися, смiялася при згадцi про черкешенку, i подивованi одалiски, якi ждали вiд новенько┐ зiтхань, слiз i розпачу, а не веселощiв, назвали ┐┐ вже того першого дня Хуррем - розвеселена. З цим iменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою валiде. Слово Хуррем ще не вiщувало лиха нiкому: нi валiде Хаф-сi, нi султанським сестрам, нi жилавому старшому ║внуховi, чорношкiрому кизляр-азi, нi всемогутнiй Махiдевран. А тим часом ховалася в ньому загроза, як у всьому незвичному, бо незвичне лама║ усталений лад, а це неминуче веде за собою нещастя для когось, надто для жiнок, якi усе сво║ життя витрачають на вiдчайдушнi зусилля дати бодай якийсь лад тiй сумiшi хаосу й випадковостей, з яких i склада║ться, власне, життя, коли на нього поглянути оком неупередженим i нечоловiчим. _ ХУРРЕМ Тiльки потрапивши за подвiйнi, кутi залiзом дверi султанського гарему, Настася зрозумiла, яку нагоду втратила вона ще на морi, зрозумiла й пошкодувала. Кинутись би з кадриги в розклекотанi води, понесло б та понесло ┐┐, мов скiпку, як отого дельфiнчика, встреленого безжальним Сiнам-агою, i не було б нi ганьби, нi мук, нi неволi. Згадувалася Марунька Голодова з Рогатина, яку збезчестив гусар. Взимку пропала, i не могли знайти, а повеснi, коли поламало кригу на ставковi коло млина Пiдгородського, спливла вона у водяному шумовиннi, i довго ще Настасi ставало лячно вiд згадки про Маруньку, болiла душа, коли думала, як страшно було Маруньцi кидатися в ополонку, як рвалася, мабуть, з-пiд льоду i вмирала, задихалася - нi крику, нi скарги, нi ридання останнього. А тепер, може, й заздрила Маруньцi! Вкинуто ┐┐ вночi за подвiйнi, кутi залiзом дверi, гримiли важкi залiзнi засуви на тих дверях. Нiби в церковнiй ризницi або в багатих склепах на рогатинському ринку. Заснула тiльки часинку пiд ранок, спробувала блукати в нетрях гарему i вжахнулася. Цiлий свiт! Заплутаний, безконечний, роздiлений, монотонний i страшний у сво┐й безвиходi. Довжезний мабейн - коридор, освiтлений вiкнами з покрiвлi, обабiч безлiч кiмнат, в однiй ночувала й вона разом з десятком таких самих дiвчат. Далi - примiщення для служебок. Може, й вона служебка, хто ж то зна║? Гарем розповзався не тiльки по землi - вiн здiймався вище, до султанських поко┐в, до поко┐в валiде й султанських жон i улюблениць, ║внухи не пускали туди нiкого зайвого, але Настася прослизнула слiдом за водоносами - i так побачила вже першого свого гаремного ранку Махiдевран, вжахнулася ┐┐ владi, серце стиснулося ще дужче вiд розпачу, але водночас душа ┐┐ стрепенулася i запраглося життя - як нiколи. п┐ повели купатися. Якiсь старезнi вiдьми обмацували кожну ┐┐ кiсточку, вищипували кожну волосинку на тiлi, вона хлюпалася у теплiй водi, забризкала вiдьом, вони бурмотiли щось по-турецькому i трохи по-слов'янському, бо в гаремi змiшалися мови турецька й слов'янська. Вiн жив розполовинено, тут зiйшлося два свiти, ворожi, чужi, незмиримi, але треба було знаходити порозумiння бодай словами, бо доводилося жити навiть у ненавистi та безнадi┐. Настася хлюпотiла водою, приспiвувала: "Ой на горi ставочок, на ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж вона три доньки. Одну дала до татар, другу дала до турок, третю дала до волох. Котру дала до татар, то тiй дала весь товар, котру дала до турок, то тiй дала сто курок, котру дала до волох, то тiй дала сито блох". Може, коли вже не ма║ш не тiльки власно┐ сорочки на тiлi, а й надiй, то тодi ти найбезтурботнiша людина на свiтi. В дитинствi часто хотiла здуру вмерти вiд щонайменшо┐ образи. Тепер несамовито хотiла жити, коли не мала нiчого, навiть змоги до життя не мала. Всi люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось ма║ статися, якась подiя, якась змiна, злам у життi, щастя, чудо. I ради цього можна стерпiти все: голод, холод, приниження, неславу, бiднiсть, несправедливiсть, нудьгу. А неволю? Жирний ║внух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав бульками по голiй, у потоках води Настасi, слухав ┐┐ приспiвоч-ки - дивувався чи обурювався? Хай! Душа в нiй умерла, тiло живе, хоче жити. Ранкова зоря вста║ десь над лiсами, звiрi виходять до водопою, на полювання, i вона- теж звiр, теж хижак, кровожера! Знищено все довкола не┐, знищено все в нiй, а вона - жива й цiла! Чи не чудо! I свiт довкола теплий, як ця вода, великий, барвистий, як отi дивнi гаремнi поко┐ нагорi, усi в золотi, в рiзьбленнi й та║мничiй красi. Не зважати нi на що, не очiкувати милосердя, жити, як оцi людолови, розбишаки, звiрi, хижаки! Стерпiти все, пожертвувати всiм, але тiльки не тiлом! Нема║ тiла - нема║ тебе. Коли б сказав ┐й хтось у Рогатинi, що ┐┐ продадуть раз, i вдруге, i втрет║, вона б навiть не смiялася. А тепер це сталося. Жила в неволi лиш кiлька мiсяцiв, а попереду не видно було кiнця. Мала призвичаюватися до думки, що iншого життя тепер ┐й нiхто не дасть нiколи, i тому треба весь свiй розпач, усю свою погорду виказувати вже тут, виказувати якнайщедрiше, боротися, битися, штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звiкувати життя хоч i в приниженнi неминучiм, але не без деяких вiдшкодувань. Чи ║ вiдшкодування для свободи? Чи iснують? I чи можуть iснувати? Але обмежене життя людське, i людина так само обмежена. Тiльки небагатьом судилося поламати й потрощити навiть темницi, стати над усiм i всiма, виказати велич духу i полинути в безмежжя свободи. Це великi люди. Але жiнка нездатна на це. Настася не чула про таких жiнок. Святi великомученицi? Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотiла. Хоч i без надi┐ на визволення, а треба жити. А на що надiятися? На випадок? На чудо? На бога? На диявола? Сподiвалася тiльки на себе, на свiй легкий норов, на добру душу, яка мала тепер по║днати в собi, може, й зло разом iз добром. Несвiдомо обрала сво┐м захистом ясний смiх, запримiтивши, що цим диву║ усiх довкола i мовби прихиля║ до себе найпохмурiшi серця. Можна дратувати людей, кидати ┐м злi слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподiваючись на добро, бо хто кида║ злiсть - отриму║ теж злiсть, хто показу║ сльози, у вiдповiдь побачить теж сльози, а хто дару║ смiх, неминуче почу║ у вiдповiдь теж смiх, хоч, може, й прихований, затамований, загнаний у глибини душi. квнух причалапав до Настасино┐ купелi, пiдбираючи поли широкого халата, незграбно ухиляючись вiд свавiльних бризок води, потягнувся пожадливою рукою до ши┐ дiвчини - мовби хотiв душити, чи що,- Настася злякано вiдсахнулася, але чорнi мiцнi пальцi вже вчепилися у золотий ланцюжок, на якому висiв золотий хрестик, смикнули хрестик раз i вдруге, рвали ланцюжок - ось ось вiн не витрима║ i розсиплеться дрiбненькими кiлечками, й не позбира║ш. - Не чiпай! - гукнула Настася.- Ти його менi вiшав? Вхопилася за хрестик, мов за свою душу. Вискочила з купелi, трiпнула довгими червонястими косами, нiби аж обпалила ║внуха, той позадкував, забувши про хрестик, дбаючи лиш про те, щоб не замочити сво┐ штудернi позолоченi сап'янцi. - Одягайся мерщiй, тебе жде ┐┐ величнiсть валiде! - прокричав тонко. Коли Настася побачила валiде Хафсу, ┐┐ стемнiлi уста i моторошно блiде лице, зрозумiла, що ║ люди, якi не смiються нiколи. Валiде сидiла на товстому бiлому килимi, обкладена парчевими подушками, вся в темному, як ┐┐ уста, шорстка й немилосердна. Настася роззирнулася по великому покою. Високi вiкна з дерев'яними решiтками-кафисами внизу, над ними - ще один ряд вiкон пiвкруглих, з барвистими шибками, на яких змi┐ i черв'ячки чужих лiтер, мабуть, вiршi з ┐хнього корану. Жахливе малювання стiп у холодних, як очi валiде, барвах. Безлiч низеньких столикiв, шафочок, пiдставочок, усе вугласте, восьмигранне, оздоблене слоновою кiсткою, перламутром, панциром черепахи, срiблом. Зроблене з дерева, було колись деревом, живим, ростучим. Як йому болiло, коли калiчили його тiло, з округлостей тесали цi кострубатi восьмигранники, в живу плоть врiзали мертвi шматки кiстки, панцира i холодного металу. Цвiло, зеленiло, шумiло колись, а тепер мертве, як ця закам'янiла у сво┐й неприступностi султанська мати. А може, й вона нещасна, як усе тут довкола? Пiсля купелi Настася почувалася нiби новонародженою. Омива║тесь i очища║тесь у купелi, в ┐┐ свiтлих водах... Не могла згадати, як воно там. Хiба що з книги Iова: "Нащо дано свiтло чоловiковi, якого путь закрита i якого бог оточив пiтьмою". Лiпше не згадувати нiчого й нi про що. Забути б про все й радiти життю! Але як ти забудеш, опинившись перед цi║ю кам'яно-мовчазною жiнкою з устами нiби iз старого мертвого дерева? Валiде показала Настасi, щоб та сiла бiля одного iз столикiв. Тут повсюдно панувала мова знакiв, мова зневаги й загрози. Але що вдi║ш? Настася зiбгалася в клубочок на килимi, ┐й було холодно пiсля купелi. Хоч би спитала ця жiнка, чи вона не змерзла. Мерзнуть вони самi коли-небудь? Чи так i сновигають по цих довжелезних напiвтемних переходах то босонiж, то мало не голi? На столику - халва, обсипанi цукром якiсь, мовби в'яленi, фрукти, довгошия мiдна карафа, низенькi широкi чашки. Нудило вiд самого погляду на цi ласощi. Вранцi теж нiчого не могла ┐сти, тiльки випила води. Настася вмощувалася вигiднiше, всмiхнулася чи то болiсно, чи гiрко. - Менi сказали, що тебе звуть Хуррем? - швидко промовила валiде. - Хiба я знаю? - Ти любиш смiятися? Настася знизала плечима. Хто ж не любить? - - Правда, що ти королiвська донька? Нiяка жiнка не може побороти цiкавостi, що сидить у нiй справiку. Нi ствердження, нi заперечення. Смiх майже знущальний. Батько звав ┐┐ королiвною. А вона - себе. Хiба заборонено? кдина втiха - побути королiвною бодай у думцi. Що ┐й ще лишилося? До того ж тут так холодно. Боже, як вона змерзла! Щоб не цокотiли зуби - хiба що смiятися. кдиний порятунок. Султанська мати вся в темних хутрах, вона може сидiти тут досхочу, а ┐й хочеться до грубки. Притулитися спиною до теплого, вигнутися, потягнутися. Валiде не помiчала чужих терпiнь. Знала тiльки власнi образи. Смiх нахабного дiвчиська образив ┐┐. Вона сказала зневажливо: - Смiх - рiч не гiдна людини. Це нижча ступiнь людсько┐ душi. Вiн iде вiд дико┐ сваволi, а не вiд бога. Аллах не смi║ться нiколи. Зна║ш про це? Настася знов знизала плечима. Засмiялася з викликом. Хiба вона зна║? Тут нiколи не смi║ться аллах ┐хнiй, у не┐ вдома бог теж суворий, обставився великомучениками, не смi║ться нiколи. Батько повчав, що смiх од пекла, а не вiд раю. А в раю - пiсне блаженство. Очi пiд лоб, голова задерта, уста розтуленi - вiд захвату чи щоб вскочила в них благодать. А ┐й тепер усе байдуже. Благодатi не дiждеться нiзвiдки. кдине, що лишилося ┐й людського,- хiба що смiх. Дивна жiнка несподiвано сказала: - Смi║шся - то добре. Iм'я тобi дали гарне. Будеш тут Хуррем. Помовчала, уважно вивчаючи Настасю поглядом, тодi звелiла: - Ма║ш навчитися мови. Турецько┐ й арабсько┐. Настася стрiпнула волоссям. Що там учитися! Хiба ┐┐ цим зляка║ш? Мова приходить сама по собi, непомiтно, як дихання. У Рогатинi, коли йшла до пекаря-кара┐ма Чобаника, мала знати по-кара┐мськи, з рiзниками Гесемом Шулiмовичем i Мошком Бережанським добре було перемовитися по-║врейськи, з шевцями братами Лукасянами - по-вiрменськи, вiкарiй Скарбський учив ┐┐ латини, нiмецько┐, бо польську знала i без того: полячок-подруг було в не┐ бiльше, нiж укра┐нок-русинок. Хiба зляка║ться будь-яко┐ мови? Вивчить - нiхто й не стямиться. А чи дасть хоч якась мова ┐й утрачену волю, чи зможе повернути? - Умi║ш спiвати й танцювати? - спитала валiде. Спитала б про це одразу, щоб не гибiти вiд холоднечi, не гнутися й не Скоцюрблюватися на пiдлозi. Скочила на ноги, закружляла, по килимку, виспiвуючи дзвiнку веснянку. А за вiкнами була iмлиста зима, хоч дерева й зеленiли вiчною i вiд того нiби мертвою зеленню, i валiде теж сидiла пiд темною стiною з темними устами, вся у темних хутрах, мов зима,- жiнка без весен, назавжди й довiку! - Пiдiйди до мене ближче, дiвчино,- покликала вона - голосом, очима, киванням пальця, обнизаного перснями, садженими великими самоцвiтами. Настася пiдiйшла, стала, груди ┐й здiймалися високо, рвали тiснi шовки, волосся золотими хвилями лилося донизу, осяваючи живим блиском похмурий покiй. Султанська мати розглядала Настасю довго, уважно й повiльно. - Гм. Дивне волосся,- мовила мовби до само┐ себе.- Але нiчого поза тим. Що ти вмi║ш? Ах, не все розумi║ш? Умi║ш бодай похитати стегнами? Здогаду║шся, що роздивляюся тебе для самого падишаха? Кожна юна красуня повинна додавати блиску до яскравого свiтла його радощiв. Ти не красуня, але ма║ш особливе тiло. Твоя нiжна плоть, мов довгасте озеро насолоди, повинна зiгрiти його втому й наповнити душу гарячим струменем радостi. Валiде говорила скоромовкою, виштовхувала з себе слова цiлими оберемками, так що коли б Настася i розумiла все по-турецькому, то й тодi б не розiбрала всього. Вловила кiлька вже знайомих слiв, стало ┐й смiшно, не втерпiла, засмiялася з химерно┐ розмови нiмо┐ з глухою. Валiде сплеснула в долонi, i в поко┐, не знати де взявшись, зродився чорний кизляр-ага, знайомий Настасi з ночi. Звiряча зграбнiсть i вкрадливiсть були в його потужному тiлi, а в обличчi пiд бiлими сувоями тюрбана - щось благальне, нiби аж собаче. Лиш згодом Настася збагнула, що то - очi. Не впiзнавала ┐х, поки вони запобiгливо ловили кожний порух валiде, коли ж зупинилися на нiй, втупилися у не┐, прилипли, прикле┐лися жорстоко й невiдступне, впiзнала вмить i ледве не крикнула вiд несподiванки. Очi Стамбула, настороженi, недовiрливi, пiдозрiливi, гострi. Очi стеження, пильнування, переслiдування, очi неволi. Вiд них не схова║шся, не визволишся, не втечеш, не поряту║шся, мабуть, i в смертi. - Хай натруть ┐й тiло олi║ю геранi, мускусом i амброю, щоб прогнати з нього дикий дух степiв,- сказала валiде.- Щоб воно було, мов сад, в якому щебечуть птахи задоволення, з якого несила вийти. Треба також подбати,спокiйно наставляла кизляр-агу валiде,- щоб Хуррем показалася перед падишахом в умiлому спiвi й танку, не допускаючи варварсько┐ нечестивостi. Кизляр-ага, прикладаючи руки до грудей, вклонявся ледве не пiсля кожного слова, слухняно дивився на валiде i водночас якимсь незбагненним чином встигав пильно стежити й за Настасею, так нiби мав чотири ока. Так вона й прозвала його подумки Чотириоким, i таким вiн для не┐ залишився назавжди. Вiдомстить ┐м тим самим, що й вони. Назвали ┐┐ Хуррем, щойно ступила вона за кутi залiзом дверi, називатиме й вона ┐х як запрагнеться. Коли валiде махнула ┐м рукою, щоб вони йшли, Чотириокий муркнув до дiвчини калiченою слов'янщиною; - Йди за мною. Навчений усього. Ще не знала тодi, що й сам султан Сулеиман, окрiм турецько┐, персько┐, арабсько┐, знав ще й сербську, i при дворi в нього слов'янська мова лунала не рiдше за турецьку або арабську. Що спонукало султана до цього? Державнi потреби чи його темне походження, голос кровi? Хто ж то зна║? Настасi ще не було нiякого дiла нi до державних потреб, нi до чийогось походження. Забувала вже й сво║ власне. Принаймнi довкола всi дбали, щоб вона забула. Взялися Настасю знову мити, парити, як рiпу, натирати пахучими мазями, так, немовби ┐┐ мав проковтнути якийсь людо┐д з витонченим нюхом, вищипували брови, вибiлювали i без того бiле лице, примiряли безлiч убрань - широких, легких, прозорих, аж сама вже стала прозорою, наче свiтилася, начiплювали на не┐ оздоби, тим часом маловартiснi, з важкого, карбованого срiбла. Сережки, браслети на руки й ноги. I знов перемiрювали цiлi купи тканин, загортали ┐┐ в них, не шкодували, були божевiльне щедрi - розкiш i багатство султанського гарему не мали меж! Тодi приставили ┐┐ до старого бовдура (усi ║внухи тут були старi чи видавалися ┐й старими) у синiх шароварах, у бiлих вовняних панчохах, у трьох халатах, надягнутих один поверх одного, у велетенському синьому тюрбанi. квнух витягнув на середину кiмнати величезний стоячий барабан, узяв довгу калатушку, став коло барабана на колiно i заходився щосили бухкати в напнуту волячу шкiру, показуючи Настасi, щоб вона кружляла довкола нього з барабаном, пристосовуючись до вистукувань i вибухкувань калатушки. А дзуськи! Коли хоче, хай пристосову║ться сам! I Настася вдарилася у такий шалений танок, заспiвала так дзвiнко й голосно, що ║внух попервах отетерiв од такого нечуваного нахабства, тодi в ньому прокинулася фахова гордiсть, вiн спробував вибухкувати в такт Настасиному кружлянню i ┐┐ спiву, але не встигав, збивався, лаявся, пробував зупинити свавiльну дiвчину, але тим ┐┐ розпалив ще дужче. квнух упрiв, з-пiд тюрбана тiк йому на чорну мармизу широкими струмками пiт, вiн ковтав той пiт i, вже втративши будь-яку надiю встигнути за цi║ю козою, спльовував безсило й грозив Настасi величезною сво║ю калатушкою. Настася заходилася вiд смiху. Ось вам i Хуррем! Ну, я ж вам покажу! Усiм покажу! Гадала, що познущалася над самим лиш цим незграбним бовдуром, але забула про всюдисущi очi гарему. А очi не пропускали нiчого, все помiчали, усе бачили, побачено й те, що дiялося мiж Настасею i барабанщиком, повiдомлено кизляр-агу, той повiдомив валiде, Хафса за звича║м довго думала, тодi сказала: - От i гаразд. Хай такою i побачить ┐┐ його султанська величнiсть. Валiде невтомно вiддавала повелiння. Удень i вночi, в буднi й у свята. I завжди стояв перед нею кизляр-ага, притискував руки до грудей i кланявся. Так само кланявся i перед султаном, але той не кликав головного ║внуха, не квапився до гарему, коли й хотiв кого бачити, то тiльки свою улюблену Махiдевран, яка пiсля того виказувала владу ще пишнiшу, перевершуючи саму валiде. Веснянi вiтри повiяли над Стамбулом, над садами сераю, над душами щасливими й нещасними, коли султан запрагнув побувати у Баб-ус-сааде. Настася опинилася у залi прийомiв уперше. Два ряди вiкон, галере┐ з рiзьбленими решiтками, жовтогарячi фаянси в квiтах i травах, мереживо рiзьбленого каменю й дерева, килими, столик з ласощами, курильницi, посерединi пiдвищення для танцiв, поряд високий трон для султана, низенькi стiльчики для валiде, султанських сестер i Махiдевран. квнухи збили до гурту одалiсок, спiвачок, танцюристок, притишенi голоси, тамованi вiддихи, нечутне ступання нiг, взутих у м'якi сап'янцi, прийшла Махiдевран, пропливла до свого мiсця. Тодi валiде привела султанських сестер Хафiзу й Хатiджу. Ждання було тяжке, напружене, нестерпне. Хоч надворi вже було тепло, у залi натоплено високi печi. Стояла задуха. Аромати з курильниць, мазi iз запахом квiтiв i заморських прянощiв - усе змiшалося, Настася навiть зiтхнути боялася - куди вона потрапила! Тонкостаннi, стегнастi, розкiшнi одалiски з мальованими лицями, в шовках, у бiлих, жовтих i чорних перлах, iз зеленими, голубими, червоними самоцвiтами (за ночi любовi!), у золотi, парчi, в серпанках, тонких шалях, усе прозоре, нiщо не сховане й не приховане. Все ждало султана, тiльки його одного, усе готувалося для нього, змагалося за нього. Який жах, яка ганьба i яке приниження! Султан зродився у залi, як дух святий,- непомiтно, зненацька, у спосiб ледве не надприродний. Настася нiяк не могла звикнути до того, що в гаремi люди з'являються завжди несподiвано, нiзвiдки, мовби з нiчого. Для цього влаштовано було тут безлiч потайних дверей, засiдок, важезних запон iз щiльних тканин, пiднятих пiд самi стелi галерей i переходiв, звiдусюди поблискували чи┐сь очi, вловлювалося чуже дихання, ворушилися стiни, примари жили в кожнiй щiлинi, готовi щомитi стати плоттю ворожою i ненависною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожеволiвши? Султана супроводжував Чотириокий. З'явився непомiчений i щез, вмить опинився коло сво┐х ║внухiв, якi стерегли одалiсок, розставляли ┐х так i сяк, гострим шепотом передавали велiння валiде, кому, коли, де, i як, i що робити, i як поводитися. А султан тим часом сiдав на свiй гаремний трон - високий, весь у блиску золота, сам теж весь у золотi, в широчезних, до само┐ землi, важких од золотого ткання халатах, у неймовiрно високому тюрбанi, на якому криваво зблискували двi нитки рубiнiв, а ще один рубiн, може найбiльший у свiтi, ярiв на пiдмiзинцi султановiм, нiби криваве око, що втупилося у строкатий дiвочий натовп, понуро вишукуючи там нещасних жертв. Щойно Сулейман доторкнувся до свого сiдала, як валiде подала знак кизляр-азi, той штовхнув найближчого ║внуха, усе зарухалося, захвилювалося, на пiдвищення випурхнуло кiльканадцятеро скупо зодягнених дiвчаток, десь дрiбно вдарили барабани, гугняво заспiвала зурна, почався танок. Султан дивився чи й не дивився. Сидiв закам'янiло, тюрбан гнув йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над свiтом, нiби все османство з його жорстокiстю, невситимою жадiбнiстю. Вiн не зворухнувся i тодi, коли безмовних танцюристок замiнили спiваючi i коли ║внухи навперемiну стали випускати одалiсок меншими табунцями, по три, по двi. Вiн не приховував величi, мов немислима гора серед безмежно┐ рiвнини, мов неспогадане одкровення. Був нiчий, холодний i забутий, як руки, пiднятi до зiр, як дощ, що вiдiрвався вiд хмари й не впав на землю, як кволий листок, занесений iз сумних, осiннiх садiв у розгойдане море. Настасi стало моторошно вiд споглядання цього всемогутнього чоловiка. Навiщось пiдкладав пiд себе праву руку, мов малий хлопчик. Грiв ┐┐, чи що? А може, ховав, щоб не виказати себе дочасно нетерплячим жестом, змахом, якого не хотiв, велiнням, до якого не був зготовлений? Настасi навiть жаль стало цього чоловiка. Чимось нагадав ┐й вiкарiя Скарбського. Так само самотнiй тут у сво┐х недоступних для усiх iнших знаннях, так само високий, задумливий, суворий. А тим часом лунали пiснi нуднi й тужливi, як неволя. Пiснi про чисте кохання, якого нiколи не було в султанських палацах, тiльки дикий шал самцiв i наруга. Настася не прислухалася до них, була байдужа й до того, що випхають згодом на середину ║внухи також ┐┐, i кружлятиме вона довкола величезного барабана, в який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур у бiлих вовняних панчохах. Та тут вилетiла на пiдвищення одалiска Гульфем, перша сво║ю красою у гаремi, суперниця само┐ Махiдевран, та сама Гульфем, кожен порух яко┐ супроводжувано гарячими, заздрiсними пошептами, висока, яскрава, вся вогонь i врода, вся краса - лицем, бровами, очима, жадiбним ротом, перлистими зубами, хтивим носом, волоссям, мов запахуща нiч, тiлом, ще жадiбнiшим за ┐┐ червонi уста. Вона ще й не спiвала, не кружляла в танку, тiльки занесла над головою, видовживши до безмежностi гнучкi бiлi руки, маленький бубон, ще й не доторкнулася до нього сво┐ми довгими, пещеними пальчиками, не пролунало ще жодного звука, а непорушний досi султан смикнув головою, смикнувся весь, пересунувся на тронi, пiдклав пiд себе вже не одну руку, а обидвi, i лиш тепер у Настасi пробудився дух суперництва, дух боротьби, гордостi й гiдностi. Що ┐й та Гульфем? Вродлива, здорова, нахабна? Хай! I що ┐й тут усi? Що сам цей понурий чоловiк iз замотаною, мов попiвське немовля, головою! Усiх перевершити, перемогти, зневажити! Показати ┐м усiм! Щоб вони знали! Хуррем? Хай знають, яка Хуррем i що вона може! Якби не ця Гульфем, якби Настасю випхано поперед красунi одалiски, вона б спiвала сво┐ спiваночки без вогню i без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу,. ал║ на щастя чина нещастя, хтось (валiде - хто ж iще!) зробив так, що та Гульфем сво┐м торжествуванням запалила в душi Настасинiй таке шалене полум'я, яке коли й не спалить когось стороннього, то вже ┐┐ саму - напевне. Вже й не чула, як спiвала Гульфем, не бачила, як безсоромно вигиналася перед султаном, не помiтила й поруху султаново┐ руки, слiдом за яким бiля повелителя умить опинився кизляр-ага й подав султановi легеньку хустку з барвистого муслiну. Султан пересунувся на тронi, зготовлявся встати, чи що, мабуть, щось хотiв зробити. Настася не знала, що саме, але й не знаючи, злякалася так, що вистрибнула на пiдвищення, де млосно вигиналася Гульфем, а ║внух у бiлих вовняних панчохах, боячись вiдстати вiд Хуррем, мерщiй поволiк за нею свiй барабан i наштовхнувся на розгнiвану Гульфем, аж загуло в порожнявi його iнструмента, i для Гульфем усе пропало. Валiде всмiхнулася ледь помiтно, Махiдевран засмiялася неприховане, султанськi сестри перезирнулися з усмiхом в очах, Сулейман, хоч i не пiддався смiховi, який запанував серед його наближених жiнок, але передумав пiдводитись, зостався сидiти, вмостився ще вигiднiше й щiльнiше. I тут Настася заспiвала голосом високим i сумним, барабан ударив, маленька витка постать вигинисто пiшла колом, полинула, полетiла, мов промiнь, мов сяйво, швидше, швидше, i вже летiв самий голос на золотiй хвилi. Нiхто не бачив Настасi, тiльки чули ┐┐ глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нiкого й нiчого, лиш себе всю, змi┐ червоного свiтла струменiли по ┐┐ волоссю, тiнi падали до нiг, мов суво┐ темного шовку, велетенський барабан гудiв, як ┐┐ маленьке невтримне серце, широкi червонi шаровари лякливо трiпотiли довкола ┐┐ нiг, а голос рвався з тих страхiв, забирався вище й вище, нiби хотiв вирватися з величезно┐ клiтки гарему, полишивши на самому його днi свою господиню i володарку. Та голос не вирвався. Настася не хотiла його пускати, вiн мав бути з нею i в найбiльшому горi, як колись був у всiх радощах. Ударило свiтло рiзке, галасливе, ║внух у бiлих вовняних панчохах мерщiй тягнув свiй барабан геть. Настася, сама не вiдаючи, як i коли, опинилася у тяжкiй хмарi ароматiв, що ними дихали напахченi тiла одалiсок, посеред залу знов кружляв табунець грацiйних танцiвниць-грузинок. Султан сидiв на сво║му тронi так само задумливий i байдужий, i барвиста хустка, подана йому кизляр-агою, звисала з пiдлокiтника трону. Довкола Настасi панувала настороженiсть, напружене очiкування, лунали прита║нi пошепти; збитi докупи тiсно й щiльно, мов овеча отара, одалiски не зважувалися нi ворухнутися, нi дихнути вiльно, тiльки сяюча Гульфем, виявивши, що Настася опинилася ближче до султана, майже нахабно проштовхнулася туди i затулила ┐┐ сво┐м розкiшним тiлом, виставляючись перед очi Сулеймана, не лякаючись спопеляючих поглядiв Махiдевран, яка не терпiла суперниць навiть тимчасових i без значення. Султан, нiби зачарований видовищем розквiтло┐ Гульфем, поволi пiдвiвся, змахнув кволо рукою, мовби шукав у повiтрi чогось невидимого. Кизляр-ага, який миттю опинився бiля Сулеймана, пiдхопив прозору барвисту хустину, полишену султаном там, де вона лежала, i пiшов за сво┐м повелителем, тримаючись поштиво за його правим плечем. Танок не припинявся, тому султан якийсь час, стоячи, придивлявся до тоненьких танцiвниць, але, мабуть, знудьгувався вiд нерозбiрливого мелькання рук, нiг, облич, оголених грудей, пожадливо розкритих очей, розтулених уст. Вiн повiльно пiшов до гурту одалiсок, iшов, мовби просто на Гульфем i дивився, здавалося, тiльки на ┐┐ чорну густу гриву, але несподiвано поминув одалiску, гурт розступився перед ним, як Червоне море перед Мойсе║м, султан вiдважно занурився у це море нiжностi, краси, хтивостi, сподiвань i розпачу. Його тонкi уста пiд довгими вусами непомiтно складалися в усмiшку, але кому призначалася та усмiшка, кого очiкувало щастя, вознесення i вознесiння? Сулейман блукав серед напiвоголених дiвочих тiл, мов слiпий, ледь не навпомацки, нiкого не бачив, не помiчав, знов завернув .туди, де була Гульфем, i та гордовито випнула сво┐ груди, цi пастки хтивостi, в якi неминуче мав потрапити султан, але вiн не дiйшов до не┐, несподiвано змахнув правою рукою навскоси знизу вгору, кизляр-ага, скинувшись на той помах, миттю вклав у султанову руку серпанкову хустину, серпанок завис на короткий час у просторi, всi очi летiли до хустинки i впали слiдом за нею, мов пiдбитi безжальним стрiльцем, упали, щоб побачити... Пильно й суворо береже сво┐ та║мницi гарем, але навiть за гаремнi мури проник погляд Сулейманового особистого бiографа, який не змiг утриматися, щоб не описати подiю, вiд яко┐ почалося вознесiння нiкому не вiдомо┐ рабинi з Укра┐ни: "Якось, блукаючи байдуже мiж черкешенками i грузинками, дiвчатами, чия врода в Царгородi вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед одним нiжним i милим лицем. Вiн опустив погляд на лице, пiдняте до нього, лице без видимо┐ вроди, але iз спокусливим усмiхом, синi очi, затiненi довгими вiями, промовляли до нього не тiльки пустотливо, а й зухвало. I вiн, що бачив стiльки поглядiв, сповнених пристрастi, муки i приниження, несподiвано пiддався отим розсмiяним очам дiвчини, яку в гаремi назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на нiжнiм плечi то┐, яку цiлий свiт незабаром зватиме Роксоланою". Почути звук скрипок, коли поцiлу║ тебе бiлозубий i чорночубий, i засмiятися вiд радостi й захвату... Яка дiвчина не мрiяла про це? А тут тяжке, як смерть, мовчання, i муслiнова хустка, що нечутно лягла тобi на голе худеньке плече, i бiльше нiчого. Хiба що заздрiснi погляди, i ненависть Гульфем, i ще бiльша ненависть Махiдевран, i неприхований подив завжди незворушно┐ валiде. Невже звичайнiй хустинi тут надають такого значення? Султан вiдiйшов у величi й недоступностi. Пiдвелася валiде, пiдвелися султанськi сестри i Махiдевран. квнухи погнали одалiсок до ┐хнiх пристанищ, пiшла в гуртi й Настася-Хуррем. Нiчого не змiнилося, тiльки була в не┐ на плечi прозора хустинка, до яко┐, як помiтила Настася, не наважувалися доторкнутися нi одалiски, нi ║внухи, нi навiть сама валiде, яка кивнула дiвчинi милостиво, проходячи повз не┐. Невже така сила в клаптi прозорого муслiну? Кизляр-ага супроводжував султана до його ложницi. Там йому було сказано: "Хочу, щоб менi сьогоднi повернули хустку". I хоч нiхто, окрiм кизляр-аги, не чув тих слiв, але весь гарем знав, що вони будуть вимовленi, тiльки Настася не вiдала нiчого й вельми здивувалася, коли сама валiде прийшла до не┐ в кiмнату, супроводжувана старими жiнками, досвiдченими в одяганнi й прибираннi одалiсок, i повела дiвчину за собою, i сама приглядала, як розчiсують, перечiсують ┐й коси, як намащують i натирають новими мазями, як перемiрюють широчезнi, безберегi, невагомi тканини, забравши в Настасi навiть той благенький одяг, який був на нiй у залi прийомiв i майже нiчого не закривав, що мало б бути закрите вiд стороннiх поглядiв. Прийшов Чотириокий i повiв Настасю угору рипучими дерев'яними сходами. Вiн був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не скрадаючись, боса була й Настася. Куди ┐┐ вели - до щастя чи до злодiйства? Коли народилася, мишка перебiгла через свiтлицю, i баба-повитуха сказала, що то добрий знак. Хоч iшла по килимах, але босi ноги мерзли, i все ┐┐ тiло бив нестримний дрож, нiби ступала по льоду. Йшла, як на шибеницю. Як на зарiз. Iшла чи вели? Щовесни бiгали вони на Гнилу Липу, щоб не пропустити, як скресатиме крига на рiчцi. Але рiчка визволялася з-пiд зимового панцира завжди вночi, i на ранок тiльки брили темного льоду пливли в темнiй водi. I все довкола було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але чорнота якась м'яка, мовби нiжна, аж серце стискалося i хотiлося плакати й смiятися. Цiнь-цiнь, синичко! Коли ввiв ┐┐ кизляр-ага у величезну, напiвтемну ложницю, усю в тяжких, протканих золотом тканинах, у килимах, в запаморочливих ароматах, що розпливалися з великих бронзових курильниць, вона засмiялася голосно, зухвало. Це був смiх переляку й вiдчаю (ох, як же вона змерзла!), але нiхто не вловив цього, бо для кизляр-аги смiх нечестиво┐ пролунав образою його султансько┐ величностi, а Сулеймановi те срiбне дзвенiння наповнило похмуру душу такою щедрiстю, що заповiдалося розлунюванням, може, й на багато лiт, на вiдстанi немiрянi й непередбачуванi. Вiн прочитав першу суру корану: "В iм'я аллаха, милостивого й милосердного! Хвала аллаху, господу свiтiв милостивому, милосердному, царю в день суду! Тобi ми поклоня║мось i просимо помочi! Веди нас по дорозi прямiй, по дорозi тих, яких ти облагодiяв,- не тих, якi перебувають пiд гнiвом, i не заблуканих". Кизляр-ага вправно й умiло зiсмикнув з Настасi всi отi широкi тканини й на голi плечi накинув ┐й султанський прозорий серпанок, шепнувши суворо: "Вiддай падишаховi його хустину!" I щез, лишаючи дiвчину вiч-на-вiч з чужим для не┐ чоловiком. Султан напiвлежав тепер на широчезному високому ложi, на трьох матрацах, покладених один на один, два нижнi набитi ватою, верхнiй - пухом, лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безлiччю подушок, пiдкладених пiд боки, пiд плечi й пiд голову, все в барвах зелених - барвах Османiв. Спираючись на зеленi подушки i прекраснi килими, султан дивився на голу Настасю (бо що той серпанок!) так невiдривне, що вона помiчала тiльки його погляд i попервах навiть не збагнула, що на ньому нема║ його страхiтливого тюрбана. - Пiдiйди! - звелiв вiн. Голос мав приглухлий, говорив з нехiттю. Тiльки тепер вона помiтила, що на султановi нема║ тюрбана. Голова довгаста, мов диня. Настася ледве не засмiялася. Але ж було так холодно, що не здобулася навiть на гримасу, тiльки дрижала всiм тiлом. - Пiдiйди! - знов сказав султан.- Чого ж ти? - Менi холодно,- вицокуючи зубами, вiдповiла вона. Вiн мовчки перехилився на другий бiк ложа, простягнув униз сво┐ довгi руки, винiс звiдти ча