и - все те, що заборонено кораном. Але пили вино так само заборонене кораном, хоч i сказано: "Поять ┐х вином iз чашi запечатано┐", зате з султана поволi сходила його звична похмурiсть, вiн ставав ледве не тим шiстнадцятилiтнiм шах-заде з Манiси, який клявся колись Iбрагiмовi в любовi й повазi на все життя. Хмiльний верблюд легше несе свiй в'юк. Пили i ┐ли багато, але ще бiльше вiдкидали, бо челядi сюди вступ був заборонений, прибирати не було кому. - Що не з'┐да║ться - викида║ться! - недбало казав султан.- Сьогоднi вечеря менi особливо смаку║. А тобi? - Менi так само. Iбрагiм пiдливав Сулеймановi густого мускату, а самому не йшло з голови: "Що не з'┐да║ться - викида║ться". А вiн не викидав би нiколи й нiчого, бо ж був сином бiдних батькiв. Але тут, коло султана, вже не з'┐дав усього, попри всю свою невситимiсть. От i Рушен не з'┐в. То що ж тепер - викинути? А куди? Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгiй тонкiй ши┐ голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжнi сво┐ почуття до цього чоловiка - i не мiг. Не хотiв. Кривити душею перед самим собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досi. Вiн живе не для себе, а для темнолицього можновладця. I Рушен купив, платячи дурнi грошi, дивуючи Грii, а тодi не зачепив i пальцем, коли ║внух заштовхав дiвчину до ложницi,- не для себе, а для султана, для його царственого гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворi палацу Топкапи за Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалiсть, вдячнiсть за все, що Сулейман зробив для нього? Хiба знав? Дiяв несвiдомо, сам до часу не вiдаючи, що творить, лиш тепер збагнув i зрадiв невимовне, i закортiло розповiсти султановi, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно стримався. Мав звичку: зупиняти сво┐ захвати, мов коня на скаку. Зупинись i подумай ще. Подумав, i сяйнуло йому: валiде! Треба порадитися з матiр'ю султана валiде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему. Пiсля вечерi Сулейман попросив почитати йому "Тасаввурат"[22], слухав, куняючи, не перебивав i не перепитував, а Iбрагiм, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у головi тiльки одне слово: "Валiде, валiде, валiде!" "Я знайшов жiнку, яка ними править, i даровано ┐й усе, i в не┐ великий трон". А тодi здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов'язану з венецiанцем Джентiпе Беллiнi, який розписував цi поко┐ для Мехмеда Фатiха. Художник вельми подивував султана, привiзши йому в дарунок кiлька сво┐х робiт, де були зображенi прекраснi жiнки, якi видалися Мехмеду живiшими навiть за його одалiсок з гарему. Вiн не вiрив, що людська рука здатна творити такi речi. Тодi художник намалював портрет самого Фатiха. Кривий, наче ятаган, нiс, розбiйницьке обличчя у широкiй бородi, звiруватий погляд з-пiд круглого тюрбана, у всьому панiвна барва - стемнiла загусла кров. Султан був у захватi вiд умiння венецiанця. Але коли той показав Мехмедовi картину усiкновення глави Iоанна-Хрестителя, султан засмiявся з художницько┐ недосвiдченостi. - Ця голова занадто жива! - вигукнув вiн.- Не видно, що вона мертва. На вiдрубанiй головi шкiра стягу║ться! Вона стягу║ться, щойно голову вiддiлено вiд тiла! Ви, невiрнi, не зна║тесь па цьому! I щоб не полишити нiяких сумнiвiв щодо свого знання, тут же звелiв вiдтяти голову одному з чаушiв i примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венецiанцевi стало видаватися, нiби вiн i сам умира║. Не було нiчого неможливого для Османiв. Надто в жорстокостi. Чи не накличе вiн на себе жорстокостi сво┐м дарунком? Вчинковi ма║ передувати розмова. А розмова - це ще не дарунок. Хоч Iбрагiм вважався головним наглядачем султанських поко┐в i хоч Баб-ус-сааде теж належала до його вiдання, але переступити за четверту браму, пильновану бiлими ║внухами, не ризикуючи втратити голови, вiн не мiг так само, як будь-який iнший чоловiк, окрiм самого султана. квнухи не бралися до уваги, бо ж ║внух не може скористатися одалiсками, так само, як неписьменний книгами. Але з висоти сво║┐ посади Iбрагiм бачив, що дi║ться у гаремi, вiн мав задовольняти всi потреби цього маленького, але всемогутнього свiту; щоранку до нього приходив головний ║внух, який передавав велiння валiде - велико┐ правительки Хафси, дорогоцiнний час яко┐ не мiг витрачатися на речi низькi й пiдлi, для яких поставлений тут був вiн, Iбрагiм, бо той час ощадливо роздiлювано на устремлiння наблизитися до аллаха, на возвеличення улемiв, бiдних чалмоносцiв. Iбрагiм терпляче слухав розбазiкування чорного кизляр-аги, вiдаючи вельми добре, що ┐┐ величнiсть валiде, окрiм готування дарiв для мечетей i священних тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетiння мережив, свiй час здебiльшого витрача║ на плiткарство, на вислухування доносiв ║внухiв i сво┐х вiрних одалiсок, на притлумлення чвар, а то й справжнiх заколотiв, якими аж кипить гарем, i, ясна рiч, на вивiдування й стеження кожного кроку султанового, його вiзирiв, усiх наближених, передовсiм Iбрагiма ж, хоч до нього валiде й мала особливу прихильнiсть, про що не раз казала вiдверто. I не просто прихильнiсть, а й любов, як до сина. Про це вiн теж вiдверто чув з уст само┐ валiде. З царствених уст, що красою сво║ю затьмарювали будь-що бачене. Не соковитi, не буйно-червонi, не нiжнi тою тонкою нiжнiстю, вiд яко┐ шалiють чоловiки, а скорiше суворi, темнi, мовби вкритi смагою, якiсь нiби затвердiлi, але вирiзьбленi з такою високою досконалiстю, що ждав з них уже й не просто слiв, а само┐ краси, чи що. Лише небагатьом з чоловiкiв випало щастя бачити тi уста. Iбрагiм належав до небагатьох. - Передай валiде,- сказав вiн уранцi кизляр-азi,- що я просив би ┐┐ вислухати мене. Кизляр-ага мовчки вклонився. - Iди,- знов сказав Iбрагiм. квнух, вклоняючись, позадкував до дверей. Був могутнiший за Iбрагiма, бо мав у сво┐х чорних страшно┐ сили руках i весь гарем, i самого султана, але нiколи не виказував вiдверто сво║┐ могутностi, бо позад нього стояли цiлi поколiння, таких самих ║внухiв, якi творили свою справу тайкома, накидали зашморг, пiдкрадаючись ззаду, а перед очi запобiгливо вклонялися, принижувалися i пiдлабузнювались. Людина, ставши на ноги i возвисившись над свiтом тварин, одразу мовби подiлилася на двi частини: верхню, де дух i мисль, i нижню, яку тiлеснiсть тягне до землi, до тваринностi, до первiсного бруду. Верхнiй слугують мудрецi i боги, нижнiй - пiдлабузники. Вони з людських покидькiв - найдревнiшi. Покiнчити з ними - незмога. кдиний спосiб: знову стати рачки! Iбрагiм нiколи не вважав себе пiдлабузником. Може, й уподобав його Сулейман за те, що не прилучився вiн до юрмища лакиз, яке оточувало шах-заде в Манiсi, а тепер, коли Сулейман став султаном, вiн, Iбрагiм, теж не зламався, утримався на сво┐й людськiй висотi, пiднявся ще вище над лакизами Високо┐ Порти, яким тут не було й лiку. Валiде Хафса попервах насторожено придивлялася до жвавого грека, остерiгаючись, щоб вiн не зашкодив ┐┐ синовi. Але, володiючи необхiдним терпiнням, яке б з цiлковитим правом можна було назвати зцiлюючим, вона незабаром переконалася, що мiж юнаками розпочалося щось нiби змагання гiдностей, i це ┐й сподобалося. Тепер тiльки мала пильнувати, щоб Iбрагiм, лишаючись напарником Сулеймана, не намiрився стати його суперником. Щонайменшi натяки на суперництво валiде помiчала коли й не сама, то завдяки сво┐м очам i вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, i вчасно усувала ┐х непомiтно для Сулеймана, часто й для Iбрагiма. Тепер в Iбрагiмовому проханнi валiде запiдозрила якийсь пiдступ, мабуть, через те кiлька днiв не вiдповiдала, чи то хапливо збираючи про нього все можливе, чи то належно готуючись до наступно┐ розмови. Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всiх iнших людей, але не для валiде. Бо коли чоловiк задумав щось лихе або й пiдле, то вiн не витрима║, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрiбницею, хоча б у сонному мареннi або в сп'янiннi, коли вони iз Сулейманом замикаються у джавурських покоях Фатiха,- i тодi вона негайно знатиме, здогада║ться про все i вiдповiдно пiдготу║ться до вiдсiчi. Коли ж Iбрагiм не ма║ на гадцi нiчого лихого, навпаки, хоче справити ┐й при║мнiсть, то й тодi не слiд поспiшати, бо поквапливiсть личить тiльки людям пiдлим, нiкчемним i безвартiсним. Велич людини - у споко┐, а спокiй - у терпеливостi й повiльностi. Без прогайки треба розправлятися тiльки з ворогами. Занесена шабля ма║ падати, як вiтер. Валiде Хафса походила з роду кримських Гiре┐в. У ┐┐ жилах не було кровi Османiв. Але вознесена нинi на становище храни-тельки чеснот i гiдностей цього царського роду, вона щосили намагалася увiбрати в себе його багатовiковий дух. Велетенськi простори дихали в ┐┐ серцi, повiльнi, як хода караванiв; ритми пiскiв i пустель пульсували в кровi, прогнанi з небес великими вiтрами хмари стояли в ┐┐ сiрих, розiскрених очах, ┐┐ рiзьбленi губи зволожувалися дощами, якi падали i нiяк не могли впасти на землю. Iмперiя була безмежним простором, простiр був нею, Хафсою, а сама вона поволi ставала простором, мандруючи за велiнням султанiв Баязида Справедливого i Селiма Грiзного (┐┐ мужа) зi сво┐м сином то в Амасiю, то в батькiвський Крим, схований за високими хвилями суворого моря, то в Едiрне, то в Стамбул, то в Манiсу, а тепер, з'║днавши i об'║днавши всi простори тут, у царственому Стамбулi, в палацi Топкапи, де вспокоено сiла вона на подушку почестi й поваги, ставши тогрою[23] на султанськiй грамотi гiдностей найцнотливiших людей усього свiту. Валiде покликала Iбрагiма тодi, коли в нього стало зникати бажання подiлитися з нею сво┐м намiром. Намiр цiнний тодi, коли ще не потьмянiв, коли йде вiд горiння душi i не ма║ на собi вiдбиття холодного розуму. Та звiдки ж було знати валiде про дивний намiр Iбрагiмiв? Вона прийняла його у просторому поко┐ коло Тронного залу вночi, коли султан або вже спав, або втiшався зi сво║ю улюбленою жоною Махiдевран. Лише неширокий перехiд i крутi сходи вiдокремлювали ┐х вiд того мiсця, де був нинi Сулейман, i це мимоволi накладало на ┐хню розмову печать недозволеностi, ледь не грiховностi. Валiде сидiла на подушках, уся в бiлих хутрах, обличчя ┐┐ закривав бiлий яшмак, над яким горiли ┐┐ величезнi, чорнi в напiвмороку очi. Лише один свiтильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валiде несмiливими жовтуватими променями, але й вiд нього вона, мабуть, хотiла затулитися, бо, щойно з'явився у поко┐ Iбрагiм, пiднесла свою легку руку, так що тiнь упала ┐й на лице, але тiльки на мить, бо валiде вже прибрала руку, а в руцi мала яшмак. Iбрагiм належав до чоловiкiв, якi вже бачили обличчя валiде, тому вона не хотiла ховати його й сьогоднi, надто що мiж ними мала вiдбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрiбнi також уста, та ще коли уста такi, як у не┐. - Сiдайте,- запросила вона, показуючи Iбрагiмовi на подушки, якi мiг пiдкласти собi пiд боки. Вiн привiтався i сiв на вiддалi, поштиво напiвсхилившись туди, де потопала в бiлiй нiжностi хутер маленька постать, яка навiть сидяча, вспокоена, непорушна, була вся мовби зiткана з рухливостi, меткостi, бентежностi. Гостро зблискували чорно-сiрi чи то вмiло пiдсурмленi, чи то в таких примхливих прорiзах очi, маленький рiвний носик, здавалося, трепетав не самими тонкими нiздрями, а всiм сво┐м чiтким обрисом, губи темно рiзьбилися на блiдому нервовому обличчi, i здавалося, промовляють до тебе навiть мiцно стуленi. Подих часу ще не дiткнув цього обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного, хто мав щастя на нього глянути. Дивний був султан Селiм, який вiдiслав од себе таку жiнку i до само┐ сво║┐ смертi не хотiв бiльше бачити ┐┐. Може, правду переказують пошепки один одному гаремнi стражi, нiби Сулейман народжений не Хафсою, а улюбленою рабинею Селiмовою сербкинею родом зi Зворника в Боснi┐. А Хафса, мовляв, то┐ само┐ ночi народила дiвчинку. Хiба могла вона стерпiти, що спадко║мець трону буде вiд рабинi? Сербкиню задушили ║внухи ще до ранку, а Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправдi, i чи довiдався про це Селiм, i чи зна║ хтось напевне? Гарем навiки хоронить усi сво┐ та║мницi, його брами зачиненi так само мiцно, як мiцно стуленi оцi прекраснi уста, якi не хочуть промовити до Iбрагiма бодай слово, вiн же перший говорити не смi║. Нарештi валiде вирiшила, що мовчанка затяглася. - Ви хотiли зi мною поговорити. Про що? Я слухаю. ┐┐ спосiб мовлення пасував до ┐┐ зовнiшностi: рвучкiсть, недбалiсть, слова налiтають одне на одне, так нiби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути ┐х на волю, щоб знову замкнутися у мовчаннi довгому i впертому. В запитаннi валiде Iбрагiм мiг вичути будь-що: невдоволення тим, що ┐┐ потривожено, гнiв на чоловiка такого низького, порiвнюючи з ┐┐ власним, становища, звичайну байдужiсть. Не було там тiльки цiкавостi, справжнього бажання довiдатися, що ж вiн ┐й скаже. Iбрагiм намагався вловити бодай вiддалену схожiсть мiж валiде i Сулеi┐маном. Не знаходив нiчого. Навiть зовсiм чужi люди, тривалий час живучи разом, переймають одне вiд одного то якийсь порух, то усмiшку, то скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нiчого. Або дво║ геть чужих i ворожих людей, або вже такi сильнi особистостi, що не можуть приймати нi вiд кого нi гiдностi, нi вад. Вiн вiдчув настороженiсть валiде i зрозумiв, що вона зготовилася на випадок чого i до вiдсiчi, i до помсти. Хоч зовнi була суцiльна доброзичливiсть. "Вони замишляли хитрiсть, i ми замишляли хитрiсть, а вони й не знали". Жiнки не читають корану. Але для жiнок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Iбрагiм саме вчасно, щоб його мовчання не перейшло в непоштивiсть, знайшов потрiбнi слова: - "Хто приходить з добрим, тому краще". А що валiде мовчала, чи то не бажаючи вiдповiдати на слова корану, чи то вичiкуючи, що Iбрагiм скаже далi, то вiн додав: - "А хто приходить з лихим - лики тих повернутi у вогонь". Вона знов мовчала, ще впертiше стискувала сво┐ темнi уста, кидала на Iбрагiма погляди гострi, як стрiли, обстрiлювала його зусiбiч швидко, вмiло, влучно. - "Тiльки ви сво┐м дарам раду║тесь",- знову вдався вiн до спасенних слiв з книги книг iсламу. - Так,- нарештi порушила вона нестерпну свою мовчанку.- Дарунок? Ти хочеш мати якийсь дарунок? Який же? - Не я, ваша величнiсть. Не для мене дарунок. Вiдчував незвичну скутiсть. Простiше набагато було б тодi вночi сказати по-чоловiчому Сулеймановi: "Придбав рiдкiсну рабиню. Хочу тобi подарувати. Не вiдмовишся?" Як сам Сулейман ще в Манiсi подарував йому одну за одною двох сво┐х одалiсок, досить вiдверто вихваляючи ┐хнi жiночi гiдностi. - Для кого ж? - спитала валiде, i тепер уже не було нiякого вiдступу. - Я хотiв порадитися з вами, ваша величнiсть. Чи мiг би я подарувати для гарему найяснiшого султана, де ви володарю║те, як левиця, удосто║на служiння леву влади й повелiнь, подарувати для цього втечища насолод рiдкiсну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебi┐, що прибув з-за моря. - Рiдкiсну чим - вродою? - Норовом сво┐м, усiм ║ством. - Такi дарунки - тiльки вiд довiрених. - Я прийшов порадитися з вами, ваша величнiсть. Вона не слухала його. - Довiреними в справах гарему можуть бути тiльки ║внухи. Вiн пробурмотiв: "А коли ви ще не ввiйшли до них, то нема║ грiха на вас". Вона й далi не слухала його. А може, вдавала, що не слуха║. Зненацька впало запитання: - Чому ти захотiв подарувати ┐┐ султановi? - Вже сказав про ┐┐ рiдкiсну вдачу. - Цього замало. - к чутки, що вона королiвська донька. - Хто це сказав? Вона сама? - Люди, яким я вiрю. I ┐┐ поведiнка. - Яка може бути поведiнка в рабинi? - Ваша величнiсть, це рабиня незвичайна! Вона була вперта в сво┐й затятостi: - Коли куплена рабиня? Iбрагiм знiтився. - Недавно. - Однаково ж я довiдаюсь. - Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно зготовлена, щоб переступити цей високий порiг. Вапiде довго мовчала. Не мав чого додати й Iбрагiм. Нарештi рiзьбленi губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова: - Вона цiла? - Iнакше як би я посмiв, ваша величнiсть! "┐ вклади руку свою за пазуху, вона вийде бiлою без будь-яко┐ шкоди". Вона знов поринула в мовчання, тепер особливо довге й тяжке для Iбрагiма. Нарештi стрепенулася i вперше за весь час глянула на Iбрагiма лукаво, справдi по-жiночому. - Ти не справився з нею? В Iбрагiма засiпалася щока. - Вже купуючи, я купував ┐┐ для його величностi! Заплатив подвiйну цiну проти то┐, яку просив челебiя. Шалену цiну! Нiхто б не повiрив, коли назвати. Вона його не слухала i вже смiялася з нього. - Тобi треба для гарему стару досвiдчену жiнку. Iнакше там нiколи не буде ладу. Помочi вiд ║внухiв ти не хотiв, бо ненавидиш ║внухiв. Я знаю. Помовчала i несподiвано: - Я пошлю перевiрити ┐┐ цiлiсть. Ти вiзьмеш iз собою ║внухiв. - Зараз? - Вiдкладати не можна. - Я мiг би попросити вас, ваша величнiсть? - Ти вже попросив - я дала згоду. - Поза тим. Щоб про це знали тiльки ми. - А рабиня? - Вона ще зовсiм дiвча. Валiде норовисте смикнула головою. Пошкодувала за нестриманiсть, але вже сталося. Може, згадала, що ┐┐ привезено в гарем шах-заде Селiма теж дiвчиськом. Досi ще не схожа була на матiр султана Сулеймана. Скорiше, старша сестра. Всього лиш шiстнадцять рокiв мiж матiр'ю i сином. У сорок два роки вона вже валiде. - Пам'ять почина║ться у людинi набагато ранiше за всi радощi й нещастя, яких вона зазнав. Вона пiдвелася. Була така заввишки i так само тонка й зграбна, як Рушен. Iбрагiм чомусь подумав, що вони мають сподобатися одна однiй. Вклонився валiде, супроводжував ┐┐ до переходу у святая святих. Волiкти за собою ║внухiв було гидко, але довiрити цю справу нiкому не смiв. Мовчки про┐хав iз сво┐м почтом крiзь Браму яничарiв, повз темне громаддя Айя-Софi┐, бiля обелiскiв Iподрому. Вдома прогнав слуг, звiв ║внухiв валiде зi сво┐ми, пiшов од них на чоловiчу половину, ждав пронизливого дiвочого крику, зойкiв, ридання, але нагорi панувала тиша, тодi не витерпiв, пiшов туди сам. Чорнi ║внухи з одягом Рушен у руках одурiло ганялися за нею по тiснiй напiвтемнiй кiмнатi, а дiвчина, стрiпуючи довгими сво┐ми розпущеними недбало косами, втiкала вiд них, вигинаючись спиною й стегнами, з грудей ┐й рвався чи то смiх, чи то схлип, очi зелено палали, мовби хотiли спалити нечестивцiв пекельним вогнем, нiздрi трiпотiли в знесиленнi й вiдча┐. Побачивши Iбрагiма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у нервовому смiху: - I цей прийшов! Чого прийшов? - Подивитися на тебе востанн║,- спокiйно сказав Iбрагiм. - Уперше! - Так. Але й востанн║. - То дивись. Тi вже дивилися! Шукали в менi. Чого вони шукали? Звели тепер задушити мене, як це у вас ведеться. - Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок. - Дарунок? Хiба я нежива? - Май терпiння дослухати. Хочу тобi великого щастя. - Щастя? Тут? - Не тут. Тому й дарую тебе самому султановi. В гарем падишаха. - В гарем султана? Ха-ха-ха! Тодi навiщо ж роздягав? - Поглянути на тво║ тiло. - А що скаже султан? - Ма║ш мовчати про це. А тепер прощай. I одягнися. Вiн одвернувся i попрямував до сходiв. "I поряднi жiнки - благоговiйнi, зберiгають тайне в тiм, що хранить аллах". _ КНИГА Людинi заповiдано (i не наяву, а ввi снi, щоб мало вигляд пророкування): читай! Не вiдаючи що, не знаючи як i де i яким способом,- читай! Призначення тво║ на землi й у свiтi: читай! Читай на землi слiди живi й мертвi, камiнь i пiсок, у листi дерев i в травах, у сонячнiм маревi й у дощовiй iмлi, в течi┐ рiк, в очах дiтей i жiнок, у бiговi оленя, в пострибi лева, у спiвi птахiв, у горiннi вогню, в мерехтiннi зiрок, у безконечних просторах неба - читай! Вогненнi лiтери випеченi в тво┐м серцi й у мозку, вийдуть з серця i мозку, засяють яскравiше за всi самоцвiти землi, запалають яскравiше всiх вогнiв небесних - читай! У книзi буде про жiнку й трапезу, про тварин, серед яких житимеш, про здобич i каяття, про громи небеснi й темнi ночi, про свiтло й бджолу, про перепони й вiру, про мурашку й поколiння, про ангелiв i поетiв, про сади й дим над багаттям, про вiчнi пiски й перемоги на болотах, про гори й зорю над наметом, про мiсяць, i залiзо, i охоту до намноження, i вознесiння, й падiння, i страстi, й смерть неминучу, i "знайте, що життя найближче - забава, й гра, i красування, й похвальба серед вас, i змагання у множествi майна й дiтей, подiбно до дощу, паростi вiд якого викликають захват у невiрних; згодом вони в'януть, i ти бачиш ┐х зжовтiлими, тодi бувають вони соломою, а в останнiй - дужча кара - i прощення вiд аллаха, i благословення, а життя ближн║ - тiльки користування оманливе". Вченi ходжi читали коран коло султанських гробниць, поставлених на пагорбах Стамбула, де колись стояли вiзантiйськi храми. Венецiанськi ба┐ли-посли збирали по мiсту плiтки, щоб згодом переповiдати ┐х для усi║┐ квропи. Мудрий Кемаль-паша-заде вiв щоденник нового султана Су-пеймана. Кемаль-паша-заде переказав для покiйного султана "Гулiстан" великого Саадi. Написав поему про кохання Юсуфа i Зулейки, зробив безлiч тлумачень корану i шарiатського права-меджелле. Приставлений до Сулеймана ще в Манiсi, вiн по┐хав за новим султаном до Стамбула i супроводив його в усiх походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпiв i спитав свого найближчого словоскладача, чи заносить вiн у щоденник також про султанських жон i дiтей. - Ваша величнiсть,- вiдповiв Кемаль-паша-заде,- треба, щоб у вашiй iсторi┐ було хоч щось людське, iнакше в не┐ нiхто не повiрить. Перший запис про те, як Сулейман довiдався, що став султаном: "Вираз сумнiву й пiдозри за хвилю згас вiд гострого сяйва царевичевого погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом; уста, тонкi й немилостивi, самi собою розтягнулися пiд довгими вусами, мовби прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву потемнiло┐ бронзи, пролинула каламутна хмарка; принц, який сво║ю чеснiстю i вмiнням дотримувати слова заперечував розповсюджену думку про турецьке вiроломство, нiяк не мiг повiрити в принесену Ферхадом-пашою вiсть, що вмер султан, названий Незламним". _ СУЛЕЙМАН В той день, коли став султаном, вiн вiдчув, що вiднинi час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час iсну║ для нього, тобто поки вiн сам живий. Але в цих межах належить йому неподiльно. При народженнi час не сприяв Сулеймановi. Народився у цiлковитiй безнадi┐. Його батько Селiм був наймолодшим серед синiй султана Баязида, а через свiй забiяцький норов - ще й нелюбимий. По смертi Баязида влада мала перейти коли не до старшого сина Коркуда, то до його брата Ахмеда, наймилiшого серцю султана... А при переходi влади в руки спадко║мця усе чоловiче поколiння Османiв, окрiм родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповiдав завойовник Царгорода Мехмед Фатiх, Сулейманiв прадiд: "Для загального добра кожний iз мо┐х славних сииiв або онукiв може винищити всiх сво┐х братiв". Першим мав виконати цей нелюдський заповiт Мехмедiв син Баязид. Але його брат Джем, якого вiн хотiв задушити, виступив проти нього вiйною, домагаючись султанського трону для себе, коли ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарiв на Родосi, якi переправили Джема до Францi┐, звiдки вiн потрапив до римського папи i вже лиш там помер та║мничою смертю, може, й отру║ний за домаганнями Баязида, який багато рокiв виплачував усiм, хто тримав у себе в почесному полонi Джема, неймовiрнi грошi. Отож приречений був наймолодший Баязидiв син Селiм, приреченим так само мав почуватися уже вiд народження i Сулейман. Може, це наклало на нього вiдбиток на все життя: був похмурий, задумливий, дивився на людей недовiрливо, не любив базiк, задавак, схилявся тiльки перед мудрiстю i вже змалку поринув у вивчення законiв, так нiби хотiв цим порятуватися вiд видимо┐ несправедливостi й жорстокостi життя, бо ж у людства нема║ iншо┐ справедливостi, окрiм тi║┐, що записана в законах. Його батько Селiм, навпаки, покладав сподiвання не на безлику справедливiсть, а на силу. Вiн усвiдомлював, яка загроза нависа║ над ним, але не впадав у вiдчай, бо переконаний був, що справжнiм спадко║мцем султанського трону ма║ бути саме вiн, а не його брати. Найстарший Коркуд не мiг розлучитися з ┐хнiм .родинним гнiздом, далекою Амасi║ю, оточив там себе поетами, мудрецями, марними книго┐дами, сам складав вiршi, його рука вмiла тримати тiльки перо, а не меч - чоловiк для влади пропащий навiки. Середнiй брат Ахмед, хоч i сидiв пiд боком у старого султана i вважався надi║ю Туреччини, теж бiльше дбав про книги, мудрiсть i справедливiсть, анiж про меч, його любив простий люд, але що таке простий люд там, де йдеться про владу! Зате Селiм зумiв стати улюбленцем яничарських орт, i, коли яничарськi аги, занепоко║нi тим, що султан Баязид, виснаживши здоров'я рiзними нездоровими надужиттями, вирiшив шукати заспоко║ння в одурманюваннi опi║м, стали домагатися, аби Селiма було повернуто до Стамбула, Ахмед пiдказав султановi, щоб той вiдiслав брата в далекий Трабзон. Але згодом виявилося, що через недогляд поряд з батьком намiсником у санджаку[24] Болi, сусiдньому з Трабзоном був Селiмiв син Сулейман. Щоб не допустити ┐хнього об'║днання проти Стамбула, султан послав онука намiсником у Крим до Кафи. Там, сидячи за холодними хвилями моря, шiстнадцятилiтнiй Сулейман мав би сповнитися ще бiльшо┐ безнадi┐ за свою будучину. Але з ним була його мати Хафса, донька кримського хана Менглi-Гiрея. Вона випросила у свого батька пiдмогу для Селiма. Татарськi вершники, переправленi через море, вдарили з Селiмом на Стамбул, пiдтриманi там яничарами, змусили до втечi Ахмеда, а султан Баязид, старий, зруйнований i нiкчемний, мав поступитися владою сво║му наймолодшому синовi. За мiсяць вiн помер, отру║ний за наказом сина на шляху iз Стамбула до Едiрне, у мiстечку Чорлу (через вiсiм рокiв на тому самому мiсцi помре Селiм). Селiм звелiв привести п'ятьох синiв сво┐х ранiше померлих братiв i задушити в сера┐ перед сво┐ми очима. Так само задушений був брат Коркуд, який пробував утiкати, але був упiйманий i вiдданий до рук катiв. Брат Ахмед зiбрав вiйська i виступив проти Селiма, але в битвi коло кнiшехер був розбитий, захоплений у полон, приведений разом iз сво┐ми синами в намет до султана i там, перед очима в Селiма, задушений. Астролог, покликаний сказати про султанове майбуття, передрiк, що, коли Селiм умре, на його тiлi буде стiльки кривавих знакiв, скiльки вбив вiн сво┐х братiв i племiнникiв. "Зате найпри║мнiше володарювати, не лякаючись зазiхань сво┐х близьких",- вiдповiв Селiм i звелiв задушити астролога. За першi три роки свого володарювання Селiм подво┐в iмперiю. Жив у походах, у битвах, серед жорстокостей, кровi й страждань, ┐в i спав разом iз сво┐ми вояками. Тiшили його погляд кривавi пожежi, насолоджувався слух зойками вмираючих, мав високу втiху вiд споглядання того, як його яничари розграбовують перськi й вiрменськi мiста, Дамаск, Апександрiю i Ка┐р, хоч сам був байдужий до багатства й розкошiв, ┐в простою дерев'яною ложкою, не терпiв вишуканих страв, нiжного м'яса, був байдужий i до жiнок. кдине, що любив, окрiм вiйни та кровопролиття,- це хiба що грубi вояцькi пiснi та темнi iсламськi мудрування. Хоч як дивно, любив поетiв, сам складав вiршi, написав пiд псевдонiмом Бахшi, себто Милосердний, цiлий диван[25] - коли i як? Його звали Грiзним, Жорстоким, Страшним, Незламним. Усе це по║днувалося коротким, замашним словом - Явуз. Не сплодив бiльше жодного сина, не лишив по собi жодно┐ улюблено┐ жони, яка б стала суперницею Хафси, за вiсiм рокiв убив сiм сво┐х великих вiзирiв, перед смертю силомiць поставивши на цей найнебезпечнiший при ньому пост старого мудреця i поета Пiрi Мехмеда-пашу, нездатного до чвар i боротьби за владу, цiлком вiдданого тихiй мудростi й високiй поезi┐. В народi навiть народилася приказка: "А бодай тобi бути вiзиром у султана Селiма!" Такий спадок отримав Сулейман. Не було суперникiв, кордони iмперi┐ розсунуто до меж неосяжних, усе залякане й упокорене, повсюди пану║ сила, про справедливiсть забуто. Чи лишив Селiм якийсь заповiт сво║му синовi? Не тримав його коло себе, не наближав, уперто вiдсилав то в Румелiю, то в Анатолiю, щоразу вiдсилаючи разом iз ним матiр його Хафсу, цiлих два десятки рокiв до само┐ сво║┐ смертi не пiдпускав ┐┐ до себе, чужий ┐┐ привабi й красi. Бо що таке для нього була краса поряд з великими державними справами! Жив мiж небом i пеклом, осво┐в владу й смерть, порiднив ┐х у сво┐й злочиннiй величi. Бо коли посполитiсть штовха║ людину до пiдлостей мiзерних, то велич - до зла великого. Адже сказано: "Тримайся ж того, що тобi даровано!" Чого мiг очiкувати свiт од сина такого чоловiка? Вже при вступi на престол Сулейман запобiгливими мудрецями, якi завжди змагаються в отриманнi почестей вiд ново┐ влади, був названий Сахiб Кiран - Володар Вiку, той, хто ма║ найлiпше i з найбiльшим успiхом сповнити число десять. Число ж десять вважа║ться найдосконалiшим у мусульманському свiтi, бо цим числом завершуються цикли лiчби, десять пальцiв на руках i на ногах у чоловiка, людина ма║ десять вiдчуттiв: п'ять зовнiшнiх i п'ять внутрiшнiх, коран дiлиться на десять книг, у кожнiй з яких по десять сур. Мухаммед мав десять учнiв. Вiйсько дiлиться за принципом десяткiв, сотень i тисяч. Налiчу║ться десять астрономiчних циклiв, i десять генi┐в розуму, згiдно з прадавнiми схiдними символами, володiють цими циклами. "Боже провидiння визначило, що Сулейман буде народжений у перший рiк десятого вiку за хиджрою (901 рiк) i вступить на престол як десятий володар з династi┐ Османiв",- писав учений рабин з Солуня Мойсей Алмозино. Венецiанський ба┐ло. доносив сво║му сенатовi про нового султана: "Вiн справжнiй турок, в найвищiй мiрi поважа║ закон, поблажливий до християн, погано ставиться до ║вре┐в, намножу║ знання i все робить свiдомо, упертий у сво┐х намiрах. Йому двадцять шiсть рокiв, вiд природи жвавий, дратiвливий, обличчям смаглявий, тюрбан носить насунутий на очi, що нада║ йому похмурого вигляду". Тюрбан було помiчено чи не найперше. У Селiма тюрбан був круглий, як великий м'яч, з-над нього високо вистромлювався гостряк шапки, пишне павине перо пiдтримувалося величезним смарагдом, улюбленим каменем султана. Селiм носив свiй тюрбан ледь не на макiвцi голови, намотаний абияк, трохи аж зсунутий набакир, оголюючи чоло, нiби яничар-забiяка. У Сулеймана тюрбан був намотаний до самого верха шапки, бiлоснiжна тканина лягала рiвно, дбайливо, творячи вишукану споруду, величну й тяжку, що аж наповзала на самi брови. Казали, що султан цим прикрива║ свою вiчну роздво║нiсть, невпевненiсть, вагання перед прийняттям рiшень, внутрiшню муку, що не да║ йому нi пiдбадьорити будь-кого як слiд, нi налякати, як годилося б у його становищi можновладця. Але ж був, мабуть, i рiшучий по-сво║му, коли вже з перших сво┐х крокiв у Стамбулi дав зрозумiти, що не стане змiшувати силу з справедливiстю, а розокремить ┐х без щонайменших вагань i очiкувань. Два павинi пера па сво║му тюрбанi прикрасив великими рубiнами, знову ж таки пiдкреслюючи, що не подiля║ уподобань свого батька. Селiмiв смарагд покладено було в скарбницю султанського сераю. Тримався Сулейман холодно, був мовчазний, якийсь нiби чи то байдужий, чи сонний. Вагався чи чогось очiкував? Провiнцi┐ безмежно┐ його iмперi┐ вклонилися новому султановi. Лише сiрiйський намiсник Джамбердi Газалi пiдняв бунт i проголосив себе султаном. Газалi, прозваний Слов'янином, прислужився покiйному Селiмовi пiд час походу на кгипет. Тодi вiн переметнувся вiд мамелюкiв до Османiв, тепер пiдняв повстання проти нового султана з намiром скинути з Сiрi┐ османське ярмо. Почав з того, що перебив у Дамаску п'ять тисяч яничарiв, тодi з п'ятнадцятьма тисячами вершникiв i тисячею аркебузникiв пiшов на Стамбул. Недосвiдчений у вiйськовiй справi Сулейман розгубився i навiть злякався. Вимушений був послати проти Газалi свого зятя Ферхада-пашу, хоч мав би за звича║м сво┐х предкiв сам повести вiйсько, щоб скарати зрадника. Ферхад-паша наприкiнцi сiчня 1521 року розбив Газалi пiд Дамаском. Бунтiвник, переодягнений дервiшем, спробував утiкати, але був упiйманий його людьми, приведений до султанського сераскера[26], де вже його ждав меч. Ферхад-паша привiз Сулеймановi голову Джамбердi Газалi, i радiсть нового султана була така велика, що вiн одразу хотiв був послати ту голову, як пiдтвердження свого несхитного могуття, у дарунок венецiанському дожевi Лоредано. Ба┐ло Пресвiтло┐ Республiки в Царгородi Марко Мiнi насилу вiдраяв молодого султана вiд такого варварського вчинку. Сулейман схаменувся i пiсля того замкнувся в собi ще дужче. Знав: свiт допильнову║ кожного його поруху, прислухаеться до кожного слова, яке злiтав з уст. У цьому радiсть, але й жах влади. Все ж поволi звикав до влади. Не дозволяв тим часом собi нiяких надмiрностей, нiяко┐ пишноти. Радився з вiзирами, ходив до мечетi, час вiд часу вправлявся у стрiляннi з лука, майже щодня бував у султанських стайнях, бо ту звичку мав ще замолоду. В Криму ще навчився вправно пiдковувати коней i любив зайти до стайнi й заробити аспру, котра, як казав сам, "не забруднена була потом i кров'ю рай┐[27]". З придворних найближче до себе допускав тiльки Iбрагiма, поважав великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашу, свого вихователя Касима-пашу i дi║писця мудрого Кемаль-пашу-заде. Його характеру до кiнця, мабуть, не знав нiхто, навiть найближчий до нього Iбрагiм, бо на розпитування Грiтi, як ставиться султан до жiнок, той тiльки знизав плечима: - Не можу сказати. Зда║ться, вiн байдужий до цього. Вiн не мина║ гарему, але й не пiдда║ться чарам сво┐х рабинь. Зда║ться, валiде Хафса була цим вельми занепоко║на, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька i не порвав iз жiночим свiтом зовсiм. По матерi вона черкешенка, тому намiрилася розбудити в синовi мужчину, знайшовши для нього гiдну жону з свого племенi. Жiнцi майже завжди вда║ться зробити задумане. Останнi три роки Сулейман поволi ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махiдевран. - Я чув це iм'я,- погладжуючи бороду, мовив Грiтi з виглядом людини, для яко┐ не iсну║ та║мниць.- Чув ще тодi, коли вона була в Манiсi. Я купець, а купець повинен купувати також вiстi про все, що дi║ться довкола. Надто вiстi високi. Про цю Махiдевран можуть заговорити повсюди ще бiльше, нiж про самого Сулеймана. Чи не зда║ться вам, Iбрагiме? Iбрагiм мовчки всмiхнувся. У глибинi душi вважаючи себе найрозумнiшим з усiх людей, з якими стикався, не любив провидцiв, а ще знав напевне: купити можна справдi все, навiть найбiльшi та║мницi, але купити знання про майбутн║ ще нiкому не вдавалося i не вдасться нiколи. - Побачимо,- ухильно вiдповiв вiн.- Сулейман щойно сiв на престол Османiв. - Але ж ви зна║те султана, як нiхто! - вигукнув Грiтi. - Я не знаю навiть власних снiв,- шорстко мовив грек i повторив: - Навiть власних снiв. _ МАХIДЕВРАН Мабуть, знала до кiнця свого сина лише валiде Хафса. Знання те добула гiрко. Вiддала Сулеимановi все життя, стемнiла устами вiд багатолiтньо┐ зневаги, яко┐ зазнавала вiд султана Селiма, що за прикладом дiда свого Мехмеда Фатiха завiв собi цiлий гарем з гарненьких юнакiв, кинула всi сили сво║┐ душi на служiння ║диному синовi, вибудовувала споруду його життя вперто й дбайливо. Не було звичайно┐ любовi мiж матiр'ю й сином, з'║днала ┐х неминучiсть, може, страх або навiть i ненависть, але роз'║днатися уже не могли: надто боялися одне одного, надто багато та║мниць лежало мiж ними, яких не повинен був знати свiт. Жiнки не належали до та║мниць. Недоступними теж не були для султанського онука, а згодом - сина. Щойно почали висiватися у Сулеймана вуса, як вiн уже мав свiй гарем, не кивнувши для того й пальцем. Сказано ж: "Женiться з тими, що при║мнi вам, жiнками,- i з двома, i трьома, i чотирма. А коли бо┐теся, що не будете справедливi, то - з однi║ю або з тi║ю, якими оволодiли вашi десницi". Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся у не┐ жадiбно i безтямно, але й не зогидив жiнок, як його батько. Нуртували в ньому марення й туга за переживаннями чистими, вишуканiшими i благороднiшими, набридливих тупих жiнок-дiвчаток, розкiшних дурних одалiсок мав задосить, хотiв тепер мати коло себе жiнку гарну й горду, повабну й мудру не самим тiлом, а й серцем, жiнку, що могла б зрозумiти його i дорiвнятися йому всюди i всюди зробити щасливим: за учтою i в бесiдi, у постелi й у державних справах, якi судилися йому в майбуттi неминуче. Шукати тако┐ жiнки не мiг i не вмiв. Султани i ┐хнi сини не шукають жiнок. Це роблять за них iншi. Часто все вирiшу║ простий випадок. Валiде Хафса не могла покладатися на випадок. Помiг ┐й, хоч як це неймовiрно, султан Селiм. У нестримнiй жадобi завойовництва вiн замахнувся на землю, що величиною сво║ю дорiвнювалася його iмперi┐, а багатством i могуттям набагато перевищувала,- на кгипет. В кгиптi ось уже ледве не цiлих сто рокiв панували мамелюки з рiдного Хафсi племенi черкесiв. Колишнi бiднi найманцi-во┐ни з далекого Кавказу захопили владу в цiй великiй державi й поширили ┐┐ на всi довколишнi землi, iз святинями мусульманськими й християнськими включно - Меккою i крусалимом. Селiм, роззухвалений легкою перемогою над перським шахом, повiв сво┐х яничарiв на мамелюцького султана Кансуха ал-Гурiя. Перед бо║м пiд Халебом султан сказав сво┐м во┐нам: "Коли нам судилося погинути - наше царство небесне; коли ж переможемо ворога - наше буде царство земне". Зраджений намiсником Ха-леба Ха┐р-бегом, вiсiмдесятилiтнiй султан Кансух ал-Гурiя був розгромлений пiд Халебом, а нового мамелюцького султана Туман-бея зрадив його во║вода Джамбердi Газалi. Селiм щедро нагородив зрадникiв: Ха┐р-бега посадовив намiсником у кгиптi, а Джамбердi Газалi - в Дамаску, вiддавши йому всю Сiрiю. Селiмiв великий вiзир Юнус-паша сказав султановi: "Половина iсламського вiйська загинула в боях i лишилася в пiщаних пустелях, i ║дина користь вiд цього та, що кгипет перейшов у владу сво┐х зрадникiв". Селiм велiв задушити вiзира за цi слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанiв кгипту цiлком неждано валiде Хафса. Щойно довiдавшись про першу перемогу Селiма пiд Халебом i про смерть Кансуха ал-Гурiя, вона негайно спорядила сво┐х довiрених гонцiв на далекий Кавказ до свого племенi i звелiла передати старшинам: "Чого ви ще ждете в сво┐х горах? Всемогутнiй султан побив черкеських мамелюкiв, незабаром прийде зi сво┐м iсламським вiйськом i на Кавказ. Шлiть його синовi найкращу з сво┐х дiвчат, так само неперевершену вродою i гiдностями, як неперевершена сила султанського вiйська!" Гонцi ┐здили довго, бо дорога вiд Манiси далека, тяжка й сповнена небезпек: пустелi, гiрськi пасма, бурхливе море й ще гори, чужi, суворi, дико-неприступнi. Як знайти там маленьке плем'я черкесiв, як до нього доступитися i приступитися? Коли ж повернулися, були з ними три брати-черкеси, якi привезли загорнений у безмежну волохату бурку живий пакунок. Духом далеких вiтрiв, нiчних вогнищ било вiд братiв i вiд того схованого в чорнiй бурцi дарунка, i валiде, хоч нiколи не знала духу черкеського племенi, хижо роздула нiздрi, бо ж голос кровi луна║ у жiнцi й через вiдстанi поколiнь. Де та Манiса i що та Манiса - а от же долинув з не┐ голос султансько┐ жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули його благороднi черкеси i хоч нiколи нiкому не впокорялися, столiттями вели життя дике й криваве, але вчули в цьому голосi щось, може, й близьке, вмить вiдгукнулися й послали для невiдомого шах-за