в тривоги, в ┐┐ голосi за ту втечу, не спитав, од кого втiкала аж так далеко, нарештi пойняв його страх за Ярославу, яка ще не вiдала про загрозу для себе найбiльшу вiд нього. Чи для того вибиралася аж он звiдки, з лiсiв i мокрадел, дiйшла до вигрiтого на просонцених пагорбах Ки║ва, щоб потрапити тут до чоловiка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям i нелюдським напруженням усiх здiбностей? I знов ще не було пiзно. Ще б мiг гукнути: "Втiкай од мене! Втiкай не озираючись!" Але не гукнув. Тихо сказав: "Iди, бо заважа║ш менi докiнчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра". Якби ж то вона образилась на таку нечемнiсть i вiдповiла йому рiзко, з гiднiстю. Але сяйнула на нього пречистими сво┐ми очима i м'яко промовила: "Гаразд. Прийду завтра". Прийшла так само, в тiй самiй тонкiй сорочцi, тiльки на ши┐ мала разок зелених перлiв - од наврочення i пошестi. - Була на торжищi? - Була. - Вподобала? - Так. - Хотiла б зi мною на торжище? - А твоя робота? - Повинен мати спочинок. ...Вiн купив ┐й вiзантiйську тканину з крученого шовку. Взо-риста, багата, хоч i для княгинi. Барва майже пурпурова. Вiзерунок - у великих колах по два казкових грифони, що стоять _на заднiх лапах спиною один до одного. Крила ┐хнi в химерному сплетiннi. В кутках помiж колами - сторожкi яструби. Коли Сивоок платив за тканину, збiглося все торжище, бо за такi грошi можна б купити цiлу волость. Ярослава непевно всмiхнулася, коли вiн накинув на не┐ узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула ┐й до нiг, а вона знов постала у сво┐й иепотьмарено бiлiй сорочцi, мов далеке принадливе видиво, до якого мандру║ш у снах i нiколи не доходиш. - Нащо вiддав такi грошi? - спитала Ярослава. - Дурнi грошi, тому й вiддав,- сказав Сивоок. - Князь Ярослав перед вiд'┐здом до Новгорода розщедрився за мо┐ мусi┐. - Князь? - вона мовби здригнулася, але погамувала в собi щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам i хвилюванням. - Ну, так. Ярослав - князь. Вважа║, що за грошi можна "упити мистецтво, але помиля║ться. Ти не зна║ш про грошi, та й не треба. Нi про той обол, що платили його перевiзниковi в царство мертвих Харону, нi про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велiзарiй, мабуть, не чула нi про тридцять срiбнякiв Юдиних, нi про драхми блудницi Ла-┐с, не вiда║ш i про ту стародавню монету, яку офiрував один iз приспаних у Ефесi, а також про свiтлястi монети чарiвника з -арабсько┐ казки, якi згодом ставали простими кружалами з кожi. Але мiг би розповiсти тобi про великого схiдного спiвця, який одержав од султана шiстдесят тисяч монет за кожний рядок сво║┐ пiснi, та повернув ┐х усi назад, бо були срiбнi, а не золотi. - За твою пiсню навiть золота мало,- сказала вона. -_ Хiба в мене ║ пiсня? - здивувався Сивоок. - А там? - Ярослава показала на Софiю. - То все виспiване. - Ти не зна║шся на цих справах. Всяке слово пряму║ до. спiву. Але чи ж завжди доходить? - Я навчилася всього, тiльки глянувши. Бо нема такого нiде в свiтi. - Не була ще по свiтах. Мало бачила. - Знаю: нема нiде! - твердо мовила вона, i Сивоок не мiг похитнути дiвчину в ┐┐ переконаннi. Не хотiв убачати в цiй дивнiй втiкачцi з Новгорода винагороду за сво║ цiле життя. Боявся не за себе - за не┐. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дiвчина не вiдходила вiд нього, смiливо йшла просто на Сивоока, мiж ними . ще не пролунало тих найбiльших слiв, що ┐х вимовляють дво║, але й без слiв вони вже знали про себе все, i обо║ ждали найголовнiшого, всiляко вiдтягуючи, вiддаляючи його, але вiдаючи добре, що воно прийде - неухильне, вiдлякуюче i водночас пожадане... Лiто минало, а сонцевороту на стiнах собору так i не було. Митрополит мiг тiльки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарештi втомився в сво┐х нестримних вигадках, облишив сво┐ витiвки, зникав на цiлi тижнi не тiльки з Софi┐, але й з Ки║ва, - так було лiпше для слави господньо┐. А тi дво║, зрадiлi, що знайшли одне одного в людському вировиннi, безжурно блукали по Ки║ву, ходили в пущi, плавали за Днiпро i за Десну, збирали ягоди в лiсах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небаченi синi квiтки i дарував Ярославi, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у кровi, ладен був утекти вiд усього, аби лиш належали йому оцi нестерпно сiрi до сизостi очi, оцi розхиленi уста, оця нiжнiсть, од яко┐ заходилося його серце. А лiто минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, iшов з дружиною по Днiпру, доходив до Ки║ва, а за князем iшов товар ': повози з припасом, з шатрами-повстанцями, з одягом, килимами, збро║ю, хутрами, казною, вели коней пiдмiнних, гнали скот. Поверталися княжi прислужники, сторожа, бояри, во║води, блазнi, розважальники, пiсельники й дударi. Йшли попи й ченцi, везли книги, купленi князем у купцiв захiдних, пергамени старi й новi, в дерев'яних дошках i срiбних шатах. Ви┐здив iз Ки║ва князь - повертався вже й не князь, а казали - кесар. Велено було в ковницi княжiй викувати вiнець золотий з смарагдами й рубiнами, як у ромейських iмператорiв, заповiдав Ярослав скоре освячення Софi┐, слав поперед себе гiнцiв, квапив митрополита i пресвiтера Ларивона. Самовладця землi Русько┐, найбiльший i наймогутнiший государ в усiх сторонах мiж пiвнiччю, пiвднем, заходом i сходом бажання мав проголосити це в високiй урочистостi й пишнотi. З Чернiгова прибув Гюргiй, з'┐здилися всi, хто причетний був до спорудження Софi┐, всi ждали велико┐ хвилi, коли вiдчиняться кованi врата i запалають свiчi, вдарять по всьому Ки║ву дзвони... Тiльки Сивооку, хоч найбiльше спричинився до цього свята, було байдуже до всього. Навiть iз Гюргi║м зустрiвся випадком, нiчого не розпитував, нi про що не розповiдав, - утiкав до Ярослави, до свого безжурного блукання. Не було сонцевороту на стiнах собору, але був вiн у душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що по║днав у собi весну й осiнь, зиму й лiто, всi пори року, всi барви, голоси, згуки. Безжурнi й безтрнвожнi жили вони, мовби лишилися тiльки вдвох на цiлiй землi, не iснувало для них нiчого поза ними самими, стали вони вiчними, безконечними одне для одного, потопали в шаленствi, бо створенi були тiльки одне для одного. Але той самий Мiщило, який з невiдомих мiркувань звiв ┐х докупи, знову ж таки невiдомо навiщо спробував розлякати ┐х тодi, коли вже все було немарне. Вiн прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися, сказав: - Ховай дiвчину, бо за нею полю║ боярин Ситник. - Звiдки тобi вiдомо? - схопився Сивоок. - Кажу й знаю. Вчора довiдався вiн про не┐. - Яке йому дiло? - Цього не вiдаю. Попередив тебе, а там як зна║ш. На все воля божа. - Хвала, - мабуть, уперше в життi спробував бути привiтним з Мiщилом. Сивоок сiв, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався, нiчого на свiтi не боявся нiколи, а нинi й поготiв, але пересторога Мiщилова викликала стривоженiсть у серцi, вiдiгнати яко┐ не мiг. Чом би мав зловiсний нiчний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити йому, Сивооку? Тодi звiдки вiдомо йому все? Як довiдався про Ярославу i про те, де вона i як? Запитання без вiдповiдей. А що, коли справдi Ярославi загрожу║ небезпека?.. Вiн побiг на другий кiнець Ки║ва, де Ярослава винаймала собi хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник довiдався про когось, що той у Ки║вi, то чом би не знав i в якiй той хижi перехову║ться? Видно, ще не встиг дiзнатися. Ярослава була вдома, нiщо не видавало в нiй стривоженостi, мабуть, не дiйшли ще до не┐ загрозливi вiстi. Що ж, так лiпше. I не дiйдуть. Вiн взяв ┐┐ за руки, сказав: - Ходiмо. - Куди? - Свiт за очi! - А що з собою брати? - засмiялася вона. - Не треба нiчого. - Гаразд. Ходiмо. Вони справдi вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у вiки. Та в сво┐й безтурботностi обо║ не вiдали того. Не вiдали навiть тодi, коли попереду в вузькiй вуличцi забачили трьох. Вiдважно йшли ┐м назустрiч. Сивоок упiзнав мiж тих трьох Ситника. Мабуть, знала його i Ярослава, бо сполотнiла, стала першою. Ситник з двома поплiчниками пiдбiгцем кинувся на здобич. - Утiкай! - хрипко сказав Сивоок. - 3 Ки║ва! - А ти? - Утiкай! - повторив вiн i пiшов на тих трьох. Тро║ вже були коло нього. Видно, не велено ┐м вживати зброю, бо Ситник тiльки стискав наголiв'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивооковi за руки. - Утiкай! - ще раз гукнув Сивоок i озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та ┐┐ не треба було пiдганяти, видно, знала, що не за ним iдуть, а за нею, недарма ж тодi казала, що втекла з Новгорода. Щось та┐лося тут зловiсне, нiколи бiльше не заводила мови про Новгород, нiколи не мiг би пов'язати ┐┐ iменi з Ситником. Вона вже добiгала до закруту вулички, востанн║ озирнулася - мабуть, певна була, що не загрожу║ йому нiщо, а ┐й грозило щось страшне, бо втiкала щодуху; Сивоок глянув на ┐┐ обличчя, йому належали тi сiрi очi, розхиленi губи, ота вигиниста постать, вiн увiбрав ┐┐ всю, запам'ятав назавжди, навiки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурнi з мiсця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з пiхов меча, вдарив художника ззаду по ши┐, коли той дивився услiд Ярославi, гукнув вiдча║но сво┐м: - Рубайте! Тi вiдпустили Сивооковi руки; вiн знетямлено вхопився за рану на ши┐, а вони хапливо видобули мечi, пронизали його з двох бокiв, ще, ще. Вiн упав на землю. Пiтьма напливала на нього, сяйнули ще крiзь пiтьму сiрi Ярославинi очi, потiм долинув до нього з далеко┐ далечi тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху - i вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловiковi, невтомне й палке серце якого втишилося навiки... В нiч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридницi Ситника, спитав, ще той тiльки з'явився на порозi: - Де дочка? - Ситник м'явся.- Де? Питаю. - Утекла. - В Новгородi втекла, тут утекла. - Сивоок... - Що Сивоок? - Помiг ┐й. - Де вiн? - Ситник знов м'явся.- Кажи! - Нема його. - Вiда║ш, що мовиш? - Так вийшло. Велiння тво║, князю, було: всякого, хто... - Убили Сивоока? - тихо спитав боярина князь, пiдходячи впритул. - Ага, так. Ярослав одiйшов у темний куток, довго мовчав, потiм сказав коротко, жорстоко: - Пiдеш у поруб. Ситник розтулив був губи, щоб мовити сво║: "Ага, так", але вчасно схаменувся, впав на колiна. - Князю! Служив тобi вiрою i правдою... В поруб, у холод, у мокрiсть... Мовби випрошував мiсця сухiшого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумiв свою княгиню в ┐┐ вiдразi до пiтня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вiрний, як пес, але позбавлений розуму, навiть собачого. - Щоб не страждав у холоднечi, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, - сказав i ляснув двiчi в долонi. Вiдчинилися дверi з другого боку гридницi, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника: - Взяти! Коли боярина повели, князь узяв трисвiчник, потримав його, поставив, узяв тiльки одну свiчку, мов спокутник, тихо пiшов по довгих заплутаних палацових переходах, вiдшукав кiмнату Пан-телiя, розбудив того, не даючи оговтатися, звелiв: - Наготуй пергамен i писало. - Свiтла мало, князю. - Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так: "Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии". А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив. - Як же так, князю! - Роби, що велять! Нема Сивоока i не буде нiколи. Князь вийшов. Пантадiй не встиг навiть спитати його, що ж сталося; вже то┐ ночi не заснув, насилу дiждався досвiтку, побiг до Софi┐, звiдти кинувся до хижi Сивооково┐, потiм розшукав Гюргiя. Гюргiй уже все знав. Навiть бiльше: поки Пантелiй спав, а князь колотився зi сво┐ми незбагненними державними клопотами, Гюргiй iз сво┐ми вiрними товаришами нишком заховали тiло Сивоокове в Софi┐, i тепер десь тi знову викладали моза┐ку на порушеному мiсцi, щоб нiхто нiколи не довiдався, де спочило найпалкiше серце землi Ки┐всько┐. Пантелiй сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софiю. - Даси менi, - звелiв Гюргiй. - А коли князь спита║? - Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в горах бережуть. Надовго. А настав день, який мав би освiтити нечуваний злочин у Ки║вi, але не сталося того. "Що ж ви будете чинити, як день ,'навiдання прийде?" Та й що справдi? Може, так i треба? Християнство починалося з смертi Iсусово┐. I першомученик християнський архiдиякон Стефан був побитий камiнням пiсля жорстоких сперечань за вiру з сонмищами невiруючих. Вороги вивели Стефана за город, били камiнням, а вiн молився: "Господи Iсусе, прийми дух мiй. Господи, не постав ┐м грiха ┐хнього". Князь до ранку сидiв над священними книгами, думав, не про вбитого - про сво║. Готувався до великого дня свого життя. Ишов-бо довго i тяжко до цього дня, зосталося багато вбитих i вмерлих позаду, рiдний отець, брати рiднi, розгубив сестер. Зберiгаючи державу, зберiг себе. Так кожна людина, вiдчувши . в собi дар, великi здiбностi, повинна сама ┐х у собi оберiгати,'оберiгаючи себе у вiйнах, у небезпеках, у життi. Нiхто, крiм тебе самого цього не зробити повинен iти вперед, не озираючись назад, нi на предкiв, нi на мертвих. Колись життя йшло вглиб i назад, колись мертвi не вмирали, колись чоловiк досто-совувався до того, що плине з минувшини, що мовили i робили дiди й прадiди. Тепер для тебе живi - мертвi, якщо не бачиш ┐х, не залежиш вiд них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож роби задумане! Вранцi розпочалося освячення Софi┐. Тричi обiйшов хресний хiд довкола собору пiд молитви й церковнi виспiви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолi процесi┐, за ним iшли пресвiтер Ларивон у незвично урочистих срiбних шатах i переяславський ║пископ грек Iоанн (Луку Жидяту Ярослав не привiз на урочистiсть, щоб не дратувати митрополита), далi йшли iгумени, попи й протопопи, iподиякони й диякони, кантори й свiчкогаси, церковнi прислужники, багатi кияни, що змагалися сво┐м убранням з церковними сановниками, i кияни всiх можливих ступенiв достатку, аж до найубогiших, бо подивитися на свячення Софi┐ прийшов увесь Ки┐в. Йшли всi з запаленими свiчками, i вогники тих свiчок жовтiли, мов осiнн║ листя в довколишнiх пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспiвувала пiвча, рикали ди" якони: "Вонмем!" За четвертим заходом було освячено i внесено в церкву хрести, посуд, священнi книги. Несено потирi, дискоси, звiздицi, рiпiди, пiдноси, кадильницi й ладанницi, хрести великi й малi, все з золота й срiбла, прикрашене самоцвiтами й емаллю, несено також гаптованi золотом корогви, плащаницi, срiбнi ризи, дарованi князем, землями руськими, боярами i во║водами церковнi порти й паволоки для ризницi, ║вангелi┐ в дорогих окладах, молитовники-менологi┐, здобленi малюнками, псалтирi, писанi на телятинi найшляхетнiшiй, внесено багато книг свiтських, зiбраних князем Ярославом i офiрованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на Русi книгозбiрня. Цiлий Ки┐в умiстився в просторiй церквi, зiбрався тут - i нiхто не знав, що десь пiд цяцькованою пiдлогою лежить той, хто поставив цей собор, народивши його в сво┐й уявi, хто дав соборовi отi дивнi барви, тi велетенськi моза┐чнi постатi, оту невпиннiсть руху, гру свiтла, немеркнуче сяяння... Митрополит правив молебень, слава i хвала возносилась до бога, кияни з запаленими свiчками мовчки стояли в соборi, гукали дзвони, била i накри, зойкала пiвча, крiзь кадильний дим з високо┐ височини суворо позирав Пантократор i зорiли над зiбраними киянами сполохано-впертi очi Оранти, щоб глянути яа яку, варто було позамикати торжницi, позачиняти гончарнi, чинбарнi, збройовнi. Навiть ки┐вська дiтлашня набилася в со" 'бор, розскочилася попiд стiнами в притворах i вже ладналася пошкрябати чимось, полишити по собi риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим початок багатовiковим вправам прийшлих нащадкiв, якi зоставляють згодом на стiнах Софi┐ сво┐ радощi, тривоги, скорботи, зневагу до божих узаконень, тугу за тою минувшиною, коли й земля була товща, i звiр iшов пiд кожну пущену стрiлу, i хлiб здавався пухкiший, i жiночi цiлунки - палкiшими. По молебню процесiя, очолювана тепер уже пресвiтером Ла-ривоном, вийшла з Софi┐ i попрямувала до палацу Ярославово-го. До духiвництва, боярства i простого люду долучилася тут княжа дружина - i так ждали виходу Ярослава. Як тiльки з'явився князь у дверях, пресвiтер Ларнвон сотворив коротку молитву, пiсля чого два церковних сановники, в урочистих шата┐ понтифiкальних, з повiшеними на грудях дорогоцiнними релiкварiями, де зберiгалися мощi святих, пiдiйшли до князя i взяли його пiд руки. Духiвництво шикувалося до процесi┐, що мала повернутися до Софi┐. На чолi процесi┐ несено велику ║вангелiю в золотiй шатi з смарагдами, рубiнами i сапфiрами, два хреста, вився запахущий дим з кадил, попи спiвали навперемiну мовами грецькою i слов'янською. За попами вели урочисто князя, далi йшла княжа рiдня, дружина, боярин, сунув цiкавий люд. Вся дорога вiд палацу до Софi┐ виспiвана була молитвами. Перед вратами Софi┐ затрималися, пресвiтер Ларивон сотворив коротку молитву, пiсля чого процесiя вступила до церкви при спiвi антифони i затрималася перед пресвiтерi║м. Митрополит ждав князя коло головного вiвтаря. Вiн проказав молитву по-грецьки, ║пископи зняли з Ярослава пурпуровий хiтон, вiдiпнули йому меч i пiдвели князя до вiвтаря. Тут Ярослав упав хрестом на покриту килимами i дорогими ромейськими паволоками пiдлогу, ║пископи i весь клiр стали на колiна, пiвча розпочала спiв лiтанi┐. Коли трикратно пролунало "Господи, помилуй!", всi пiдвелися, ║пископи помогли встати князевi - настала мить, коли князь перестав бути владцею, став простим смертним для того, щоб у короткiм часi возвеличитися ще бiльше, прибрати ймення нове, ще й не чуване на Русi. Пресвiтер Ларивон пiдступив до Ярослава i запитав його урочисто, майже виспiвав: "Чи обiця║ш святих церков господа нашого, i слуг божих, i весь люд, тобi пiдданий, за звича║м тво┐х предкiв, боронити i над ними володарювати?" - Так, - сказав князь, - обiцяю! Тепер Ларивон звернувся з запитанням до "люду", вже не виспiвуючи, а вимовляючи слова в спосiб заплутаний, щоб збагнули ┐х тiльки церковнi сановники та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи прагне люд мати за владцю i кесаря князя Ярослава. Клiр i пiвча проспiвали: "Хай буде так, хай буде так. Амiнь!" Ларивон проказав молитву, благословляючи князя, благаючи бога, щоб помiг щасливо царствувати Ярославовi, а владця аби послушний був божiй волi. кпископ переяславський проказав молитву по-грецьки, бо ж бог мiг не зрозумiти слiв Лариво-нових, який звертався бiльше до згромаджених у соборi, а не до небесного владики, так лунали на перемiну молитви двома мовами, а тим часом митрополит Феопемпт взявся до першо┐ з найважливiших чинностей - до помазання. Вiн помазав святою оливою голову, груди i плечi Ярославовi, творячи знак хреста на князевi, потiм подав князевi коронацiйний меч - ознаку i покрепу влади,- а разом з мечем i цiлу державу. Князь обперезався мечем, узяв з рук ║пископiв садженi перлами нараменники, застебнув хiтон i взяв берло. В митрополита дрижали руки, коли пiдняв вiн золотий вiнець, щоб покласти на голову Ярославовi. Досi не знати було простим смертним, звiдки беруться iмператорськi корони. Вони iснували мовби завжди, переходили в спадок разом з цiлими iмперiями. Вiзантiйськi iмператори привезли вiнцi з Риму, нiмецький iмператор здiйняв корону з мертвого Карла Великого, вiдкривши його гробницю в Аахенi, польський Болеслав одержав корону вiд папи римського. Ярослав не став ждати, поки хтось пришле йому вiнець: звелiв сво┐м майстрам викувати з руського золота, i ось митрополит чинив мало не святотатство, але не мiг опиратися княжiй волi, тiшачи себе надi║ю, що, кому треба, легко може змаловажити кесарство Ярославове i звати його по-старому князем. Вiн наклав на князя вiнець, пробурмотiв благословення i необхiднi при цьому слова: "Вiнча║ться на кесаря землi Русько┐ раб божий Георгiй, рекомий Ярослав", але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитвi, яку вiдраву ж сотворено слов'янською мовою, многажди повторювано слово "кесар", щоб запало воно вiднинi в голови киян i, можливо, швидше розiйшлося по всiх усюдах. Пiсля молитви коронований Ярослав урочисто вiдведений був од вiвтаря до наготовленого поблизу трону. Дав ║пископам поцiлунок миру, сiв на тронi, простягнув руку для поцiлунку княгинi Iринi, яка пiсля того сiла поряд на нижчому стiльцi, вся церква заспiвала "Господи, помилуй!", i розпочався великий молебень. Згодом мало бути велике пирування кесаря з дружиною i людьми знатними, мав би вважати Ярослав той день найщасли-вiшим у сво║му життi, але добре вiдав, що, хоч як називайся, не сяга║ тво║ могуття повсюдно, в перепони, не уникнути гiркоти поразок. Без нього виросла в Шуйцi його донька, про яку й не знав нiчого, не захотiла показати йому Шуйця Ярослави, коли ж спробував застосувати владу i силу, втекла дiвчина i щезла з Новгорода. Те саме повторилося в Ки║вi. Ось де межа влади: вiльна людина. Вже кесарем вiддав велiння: знайти i поставити перед його очi. Поки ж триватиме розшук, нiхто сiй дiвчинi не повинен дати нi хлiба на дорогу, нi води вiд спраги, нi вогню для зiгрiт-тя, нi кия вiд псiв. I почалася погоня по всiх усюдах, по всiй землi. I втiкала Ярослава полями, лiсами, крилася в пущах i на болотах. I не наздогнали. Втекла. Заховалася мiж людьми. Народила сина вiд Сивоока.. I, син його-серед нас. Завжди з його талантом i горiнням душi. I диво це нiколи не кiнча║ться i не переводиться. _ м. Ки┐в 1962-1968_ pp._