а вокзалi, а на тротуарi. Вiн не вловлював насмiшкуватостi в ┐┐ голосi i в словах, може, вперше в життi так губився перед жiнкою, яко┐, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонно┐ лiнi┐. - Я повинен тебе побачити, - сказав Борис хрипко, - ще сьогоднi. - Знов ┐деш за кордон? - Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це - не по телефону. Ми повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi... - Я не люблю цього слова. - Якого слова? - вiн розгубився. - "Неодмiнно". В ньому ║ щось непри║мне. Принаймнi для жiнки. Може, для тако┐ жiнки, як я.- Тая, зда║ться, не могла позбутися насмiшкуватостi, а може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для не┐ час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох? - Таю, де ми побачимося? - майже ультимативно спитав Борис. - Не пробуй вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити, якi серйознi. Отже: де? - Ну... - вона завагалася, - вже коли ти так наполяга║ш... об одинадцятiй... - Гаразд, - мерщiй згодився вiн. - Нi, мабуть, не вийде, - швидко змiнила вона попередн║ рiшення, - давай о чотирнадцятiй. - О чотирнадцятiй. Згода. - Манеж зна║ш? - Так. - Отам, мiж Манежем i Александровським садом, ║ зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi... - Знайду! - Я ждатиму тебе там. - Нi, це я ждатиму! - Не смiй, - сказала вона, - якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше... - Я буду точно о чотирнадцятiй... - Тут до мене прийшли. - Трубка дзенькнула в невiдомiй далечi, Борис нiяково посмiхався до сво║┐ занiмiло┐ раптово трубки. А потiм - сталося. Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж високо┐ гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй Кремля, з другого - гримiла тисячами машин Москва, попереду - Борис уже бачив ┐┐ - самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка, витка, мов дiвчинка; здавалося йому, що смi║ться вона, хоч обличчя ┐┐ ще й не розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче, переконався: справдi, посмiха║ться. Уявив ┐┐ лукавi уста, наближенi до його обличчя, ┐┐ рiзнобарвнi очi, мало не бiг до Та┐, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому ┐┐ центрi, посеред бiлого дня давали можливiсть зустрiтися двом без жодного свiдка, без жодно┐ перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, ┐х могло тут бути десять, i сто, i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало це нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч i не вiрив нiколи в передчуття. Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Бiлявий, волосся зачесане на продiл, гарне, зда║ться, обличчя. Чоловiк випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i вже доходив до Та┐. Зараз вiн помине ┐┐ i пiде назустрiч Отавi, помине також його i пiде далi, так завжди бува║ у великому мiстi i так мало статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так. Але нi... Чоловiк дiйшов до Та┐, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, зда║ться, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса - ну, що ж. Але нi! Чоловiк не спинився! Вiн продовжував свiй рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог, - чоловiк вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зiгнутою в лiктi правою рукою Та┐ну руку i, не зупиняючись, пiшов собi знов туди, звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до яко┐ квапився вiн, тобто Борис Отава, власне, ║дину жiнку на свiтi, яка зумiла вирвати Бориса з зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинути його в самотнiсть! Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Та║ю? Треба гнатися й рятувати ┐┐? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi дво║ йшли собi спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не озиралася, не кликала на помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий, з продiлом, нахилився до не┐ довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав голову в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по ┐┐ спинi, це було жахливе видовище - помiчати, як смi║ться кохана тобою жiнка, як смi║ться... ┐┐ спина! Божевiлля! Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо, але нiчого не мiг удiяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там ┐х десь наздожене i... I що? Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось смiшне, а Тая смiялася вже не самою спиною, а всiм тiлом, смiялася нестримно, буйно, несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю. Не пробував дзвонити, не ждав дзвiнка, не хотiв нiчого знати, не прагнув пояснень. Споконвiку Отави вiдзначалися впертiстю й твердiстю. Навiть коли та твердiсть ранить власне серце. Сталося! I в Ки║вi не ждав тепер нiчого. Студенти роз'┐халися на канiкули. З посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава щоранку сiдав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потiм iшов прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софi┐, змiшувався з натовпами екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв: - Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата будiвництва не вiдома... Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а вiн... - ...Не вiдомi також iмена будiвничих... Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все ста║ вiдомим на цьому свiтi! Не гра║ ролi, яким чином i хто вiдкрива║ людям та║мницi i якою цiною. Де ти бродиш, моя доле?.. - Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури... Не так! Нащо вживати слово "пам'ятка"? Його треба назвати просто: диво. I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i як оздоблювався, i як протривав ║диний у цiлiй квропi з того столiття цiлий i прекрасний - хiба не диво? Може, був iнодi жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навiть людського життя. Хiба професор Гордiй Отава не пожертвував сво┐м життям? Мабуть, так треба. А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому в обличчя сонце, собор бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в Борисових грудях кричало й протестувало: "Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди!" Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви. Вона писала: "Борисе! Всi цi днi мо║ сумлiння обтяжене, мов у погано┐ лiкарки дитячих хвороб. Тодi вийшло так негарно i непри║мно для тебе. Повiр: це просто збiг випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там тiльки тебе. Навiщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн. Якщо вже бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся! Але так вийшло. Ти подума║ш з погордою: вертихвiстка. Мабуть, взагалi викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадiй, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось цiкаве знайшла в життi. А це ж не така малiсть. Нема нiчого жахливiшого, як шукати й нiчого не знайти. Пам'ята║ш iбсенiвського Пер-Гюнта? Шукав по всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе нашарування й прибранi машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I - нiчого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливiше. А життя вкорочу║ться кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiча║ цього так, як жiнка. Повiр менi, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважа║ш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столiттi..." Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не заглиблю║ться в суть слiв, не розумi║ майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному, якось дико зрадiв самому фактовi отримання листа вiд Та┐ - так мав би, певне, тiшитися дикий чоловiк гарно здобленою бомбочкою з прихованим у нiй годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця невдовзi рознесе його на шмаття. "...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер не треба пояснень!), - композитор. Вiн зрозумiв мене. I як жiнку, i як людину. Що вiн зробив? Ти посмiхнешся, почувши, але для мене - це надзвичайно важливо. Вiн узяв всi мо┐ малюнки (ясна рiч, тi, якi подобаються менi самiй) i зробив щось, мовби музикальнi гравюри з цих малюнкiв, а потiм усе це з'║днав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на теми мо┐х малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось свiтовi. Кожен хоче, щоб його почули. Тодi затриму║ться час - i життя ста║ майже вiчним! Ти чу║ш, Борисе? Вiчнiсть - не в тво┐х соборах, а в кожному з нас, тiльки треба вмiти ┐┐ виявити i добути. Цей чоловiк..." Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися, вiн тепер не просто прочитував слова - складав ┐х докупи, формував з них речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Та┐, до того ж, зда║ться, лист не з комплiментами, i не з каяттям, i не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених i болiсних для чоловiка в такому становищi, як Отава. Першим його почуттям пiсля того, як став усвiдомлювати змiст цього жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива iронiчнiсть. Читав далi, але знов лиш ковзав очима по рядках, нiчого не розумiв, бо вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з неприсутньою i неiснуючою нинi для нього Та║ю, кидав ┐й коротко й насмiшкувато, як вона тодi до нього в телефон: "Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки - i так iти. Голубонько! Життя - це не дитячий садок! Тут за руки беруться цiлком умовно, бо кожен повинен робити сво║ дiло". "Але тобi знати це не цiкаво, - писала далi Тая, - ти навiть ма║ш право мене висмiяти. Я шкодую, що написала так, нiби хотiла перед тобою виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не мають для тебе нiяко┐ цiни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотiлося менi сумнiватися, бо високо ставлю твою поряднiсть). Цей лист я написала не про себе - я не варта того. Просто его┐стична особа, яка переоцiню║ сво║ мiсце в життi, захоплена сво┐м талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi протурчали менi вуха чоловiки, - нi, не задля себе само┐ написала я цього листа, а задля тебе, Борисе!" Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi "Задля тебе, Борисе", вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i смiятися водночас, йому мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi бачити, нi чути, нi дихати, нi жити. - От ║рунда! - промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався сво┐м бадьорим паролем "к-2 - к-4". Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато мiсць геть нерозбiрливих, кривулястi рядки наповзають один на один... "Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторi┐. Хоч писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi - бр-р-р! Не буду про мiсце. Просто я побачила тебе i зрозумiла, що це чоловiк справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В тво┐й iронiчностi я вичитала знання тих сучасних хворощiв (не суспiльства! Суспiльство гаразд зна║, куди пряму║ i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не всi й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш: "От дурепа! Закоху║ться в iронiчних мужчин". Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що вмiю бачити далi, анiж зда║ться на перший погляд. Масова освiченiсть призвела до того, що тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час першого знайомства змобiлiзовуе всi наявнi резерви й кида║ ┐х на вас, щоб .приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв, дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважно┐ бiльшостi добра того стача║ лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема. Казка про солом'яного бичка. Зовнi наче й бнчок, а насправдi - напханий соломою. Куди не повернись - солом'янi бички. Ерудицi┐ вистача║ на один день, дотепiв - на один вечiр, вiльнодумства - для розмови наодинцi з жiнкою, якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй настачити на все життя сво┐х душевних скарбiв. Менi сподобалася твоя iронiчнiсть, ти не виказував ┐┐ спецiально, навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi запаси душевних сил, - i не помилилася..." - Хотiв би я знати, - пробурмотiв Борис, розгублено потираючи перенiсся, - хотiв би я знати, яке це ма║ вiдношення до того дня, коли я йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою спину... а ти смiялася... смiялася... Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув на купу свiжо┐ пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало розiрвав його. Хтось прислав щойно виданi листiвки за мотивами картин художника, який усе життя присвятив змалюванню Ки┐всько┐ Софi┐. Борис розсипав листiвки .по столу, вони лягли барвистим вiялом на Та┐н лист, закрили його, вiдгородили. Так лiпше. Софiя лежала в нього перед очима. В синявi перших днiв весни. I в теплiй тихостi лiтньо┐ ночi. Сивi брови заснiжених бань, а поряд - язичницька розкiш першо┐ зеленi, i все на свiтi ма║ барву й вiдтiння пазеленi: трави, листя на деревах, самi дерева, покрiвлi собору, його стiни, навiть визолоченi банi й шпилi. Зелене золото. А он рука реставратора випустила па волю з-пiд багатовiкових нашарувань кiлька клаптiв первiсно┐ стiни. I вiдразу набрали рель║фностi абсиди, могутня сила прозирнула в ┐хнiй рожевiй випуклостi, колись у кладцi стiни стосовано вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало зовсiм рожевим, тому собор у першi роки по збудуванню змiнював свою барву при всякiй погодi, вганяючи в подив i в захват давнiх киян i всiх гостей цього праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену вiд дi┐ часу рожевiсть, вiн надав сво┐м абсидам тако┐ буйношi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього великого храму. Так через вiки переда║ться прагнення до вiчно┐ краси. Людина йде до краси, вона творить ┐┐, цим i вiдрiзня║ться людина вiд усього сущого. А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого спiльного i бути не може? На жаль. Що? На жаль? "Але потiм побачила тебе зблизька. Це сталося так несподiвано, так швидко. Очевидно, ║ глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла на все, сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких не вибирають, а якi вибирають самi. Я вибрала тебе, знайшла, розпiзнала, я не могла тебе вiддати будь-кому, не могла втратити, могла тiльки вiдмовитися добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть не ма║ серця. Вона врiвноважу║, а серце завжди перетянув на один бiк, воно, як тобi вiдомо, злiва. В мене ║ серце, i я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В сво┐х художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти ┐х поперед свого серця. Розумi║ш? Хочу залишатися жiнкою. Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою людиною тощо. I ще вiдкрию тобi та║мницю: мрiялося менi, що i сво┐м серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всi тво┐ бастiони зацiкавлень i замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну з далеких вiкiв, поверну дневi сьогоднiшньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже тво║ прiзвище - Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одно┐ iде┐. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського письменства, нiколи не розлучався з Вiргiланським кодексом, над яким сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй "Декамерон", писаний мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу й вiдiслав сво║му друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою сво┐ сонети до Лаури, безсмертнi пiснi кохання, рiвного якому не зна║ людська iсторiя". - Зда║ться, з Петраркою в мене спiльного - тiльки зрiст,- хмикнув Борис, - сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого. Вiршiв не писав. Сонетiв не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентi║ць. Не був вигнанцем, як Петрарка i його попередник Данте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi вiдбив стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав праве рамено Петрарки, бажаючи офiрувати його Флоренцi┐, яка не могла знести багатовiкового сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного мiста i лежать тепер серед чужих. Але ж вельмиповажна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо мою скромну особу - i аж з Петраркою! "Чомусь гадалося менi, що в тобi повинна приховуватися велика пристрасть, про iснування яко┐ ти й сам не вiда║ш. Я повинна була вiдкрити ┐┐ в тобi, показати! Але, але... Ти виявився людиною тiльки одно┐ iде┐, одно┐ лiнi┐ в життi, одно┐ справи, а одна тiльки справа, навiть велика, - це для людини замало. Вона пригнiчу║, вона знищу║ людину, перетворю║ ┐┐ на жертву. Ти принiс себе в жертву соборовi. Так само, як твiй батько. Згадай: батько твiй загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: "Не можна уявити жодного собору без пролито┐ кровi". Здавалося б, я художниця i повинна любити все, що пов'язано з музейнiстю. В музе┐, як i в життi, завжди в достатку пустих мiсць. Але в музе┐ можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав менi, як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на стародавнiй iконi дiрочку патинi столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий вiк, милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iсну║ нiчого. Я зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не бачено┐ ще мною язичницько┐ пазеленi Ки║ва, що кида║ш мене, що тобi треба ┐хати. Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я не могла зрозумiти i нiколи не зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якiсь державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойову║ш у цих бандитiв, якi пограбували цiлу квропу, одну з дорогоцiнних релiквiй нашого народу. Звичайно ж, ти ма║ш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що не нада║ться до розголосу й до писання в газетах, - людський. Я не можу забути, як ти, вiдiпхнувши мене твердим сво┐м плечем, пiшов до свого собору. Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен цiлий свiт! Почуй мене i зрозумiй!" Йому чомусь сплив на думку лiтургiйний вигук "Вонмем!". Це звучало тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого? "Менi страшно усвiдомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти викинеш цей лист, забудеш його, але... Борисе! Зрозумiй, що людей об'║дну║ нинi безлiч речей! Колись, ти це зна║ш набагато лiпше за мене, об'║днували людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт збору людей докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала всiм, навiть тим, хто нiчого не мав. Чи ми повиннi ще й дотепер стерегти сво┐х великих небiжчикiв, забуваючи про живе життя?" "Чого ┐й треба вiд мене? - з болем думав Отава. - Адже це найпростiше: зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб не мозолили очей i не заважали "жити живим", виконувати плани, ставити панельнi будинки, ┐сти з пластмасового посуду... Iсторичний парадокс: людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити, ┐┐ пригнiчу║ велич минулого, бо з минулого ми помiча║мо лиш велике, вони намагаються вiдплатити за свою малiсть вандалiзмом, руйнуванням, знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тiльки ┐м потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодно┐ пам'ятки. Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах..." Не було рацi┐ читати лист до кiнця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто зна║. Досi не думав про жiнок. Жiнка несе свiтло нiжностi або ж ста║ каменем урази. Для нього - камiнь урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору - ось у .чому лихо. Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав на не┐ долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по найменших ┐┐ уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й подяки найбiльшо┐ i найвищо┐. А прийшла жiнка i... Вiн згадав, як покинув усе i гайнув до Москви. Вiдчував тодi себе хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття. Ще згадав: початок вiйни в Ки║вi. Чомусь найбiльше запам'яталося, як вивозили звiдусюди, вантажили на машини сейфи. ┐х виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли, бо сталевi скринi були занадто малi. Так колись обтiкали хвилi людського муравлиська будовану Софiю в Ки║вi. Кожному хочеться доступитися, а мiсця не стача║. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Ки║ва передовсiм сейфи, малий Борис тодi не мiг збагнути. Лишали Ки┐в, лишали собори, музе┐, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь незграбнi, вугластi залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм, повернувшись до рiдного мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори й пам'ятники, зрадiли ┐м, як рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що ║ цiннiстю найвищою, i то було святе почуття в ┐хнiх душах. Бо хiба ж у час вiйни не звернули погляд усього народу в глибину столiть i не нагадали йому великих iмен, щоб змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке вироста║ й форму║ться в серцях поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплю║ться за одним замахом, як вiспа. Все це було так, i все це звучало тепер непереконливо. Бо на столi лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... I його ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не повернеться вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i прожити ще одне життя на землi, нiколи, нiколи... Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку рукопису, не глянувши навiть, на чому там обiрвано речення, рiшуче дописав з нового абзаца: "Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подi┐ давнини, даючи змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту". Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Браку║ завершення, але - не бiда, не бiда. Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки життя його батька i його власне - жили там люди забутi, невiдомi, але великi. Повиннi були ожити. Вiн людина одно┐ iде┐? Ну, так. Вiн нудний? Згода. Дивак? Але саме отакi диваки гримають на сво┐х плечах один з нарiжних каменiв будiвлi сучасностi. I║роглiфами було виписано в нього з ║гипетського папiрусу й умiщено пiд скло шафи: "Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи прекраснi творiння... ┐хнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впоко┐лися на березi, не полишивши по собi спадко║мцiв..." Нiхто за тебе не дозбира║ i не докiнчить, не довершить! РIК 1037 ОСIННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИпВ ... святей Софьи, южн созда сам... Лiтопис Нестора Було в Сивоока вiдчуття, неначе вмира║ невпинно й нестримно кожною часточкою свого тiла, кожною жилкою, умира║ думкою, прагненнями, надiями. Собор здiймався вище i вище, виростав iз землi велетенською рожевою квiткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всiх вiдомих сил i стихiй природи, проти людей, проти самого будiвничого, i Сивоок нiяк не мiг позбутися жахного враження, нiби отi каменi й плiнфи, нiби ота рожева цем'янка, якою скрiплювано стiни,- то частки його власного ║ства, нiби перевтiлю║ться вiн у цю споруду, сам зникаючи непомiтно, поступово, неухильно! Коли ж стало будування готове посеред ки┐вських снiгiв i звiдусiль заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докiнчене, тодi раптом знову мовби ожив Сивоок для нового дiла; довгi роки неймовiрного напруження вмить вiдлетiли геть, ┐х неначе й не було, i отого виснажливого вмирання душi й тiла теж не було - народилися в ньому новi сили, нова потуга, так, певно, бува║ з тим смiливим птахом, який, розмахавшись, вганя║ться в найвищу височiнь i в найкрутiшому зльотi ляка║ться, що не стачить йому снаги, i летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде каменем донизу, але потiм, досягнувши все ж найвищо┐ точки, несподiвано для самого себе вiдкрива║ в собi безмежнi запаси легко┐ летючостi i нестримно ширя║ в блакитi, пронизанiй сонцем. Така пташина летючiсть з'явилася в душi Сивооковiй, коли забрався вiн на височезнi риштовання в головнiй банi храму iпрчав викладати найбiльшi софiйськi моза┐ки. ГБайдуже йому було до всiх суперечок помiж пресвiтером Ларивоном i митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву тепер, коли ┐м iз Гюргi║м удалося стати на сво║му i збудувати церкву не ромейського кшталту, а саме таку, як привидiлася вона Сивооковi в години його першо┐ зустрiчi з рiдною землею по довгiй розлуцi.Тепер зродилося в ньому щось нiби рослинне; мов рослини - квiтками й листями, вiн тепер жив i промовляв до людей тiльки барвами, i все для нього вкладалося в мову барви, вiн знову почав сво║ вмирання в твореннi, спливав крiзь кiнцi пальцiв на сво┐ моза┐ки небаченими кольорами, вiн хотiв би упiймати в барвi й показати людям усе на свiтi: дiвочий спiв, пташиний полiт, блимання зiрок з чистого неба i сонце, сонце. Сонце було скрiзь, воно рухалося в соборi, собор повертався слiдом за ним, моза┐ки мовби виступали з сво┐х заглиблень, вони ставали вiльно мiж стiною i людьми, яш дивилися на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за сонцем, i все оберталося разом iз ними в урочистiй тишi й нелюдськiй красi. Для нього тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво важливе, а не постатi, якi воно переда║. Постатi змiнюються, одним подобаються такi, другим - ще якiсь, а малярство, якщо воно ║, зоста║ться навiки. Не важило, як називатимуться тi чи тi моза┐ки. Пантократор, Оранта, квхаристiя з двiчi намальованим Христом i апостолами, якi бiгли до бога за його тiлом i кров'ю,-так уявлялиздоблення собору самi попи. А для Сивоока там було тiльки сонце в тисячних розблисках смальти золото┐, синьо┐, зелено┐; зелене сонце деревлянських лiсiв, жовте сонце ранкiв його дитинства, бiле в розпеченостi болгарських планин i свинцеве сонце в емволах константинопольсько┐ Меси перед тим, як його мали ослiпити, i тихе золото сонця над вечiрнiми садами, i спiвучiсть променiв на жiночiм волоссi... Тому Пантократор, якому навмисне надав рис Агапiта, з гiркотою в поглядi, викликаною старощами й безсиллям, мав у собi щось вiд сизо┐ свинцевостi безжального ромейського сонця над полоненими болгарами, а велетенська постать Оранти уявлялася Сивооковi, мов тихе син║ зiтхання матерi, яко┐ вiн .так нiколи й не знав; квхаристiя ж була криком барв багряних i синiх, малинових i фiалкових, золотих i зелених; барва й рух, нестримний, жадiбний, вiчний рух - так людство вiчно квапиться кудись, прагне чогось,- а чи й вiда║ добре, чого саме? Хлiба? Кровi? "Се творiть в мо║ споминання",- заповiв бог. I ось женуть кудись людей, а чи й самi вони бiжать, i вже нiкому носила ┐х зупинити, а на долю художника припада║ вiдтворення того невпинного руху - прагнення, що ним так потрафила християнська церква людськiй натурi. Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих моза┐к, якi мав викладати. Добирав належних кольорiв. Чаклував над красками. Варив, проварював, розтирав. Для золото┐ смальти сиiсарi виковували тонюсiнькi листочки золота, потiм воно закладалося помiж двох платiвок скла, навiчно заварювалося, iнодi, коли треба було тоншо┐ смальти, золотий листочок просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб урозма┐тити вiдтiния золото┐ смальти, Сивоок стосував не саме тiльки золото, а й електрон, або ж бiле золото, тобто сплав золота з срiблом, iнодi бралися навiть листочки мiдi, яка давала спокiйнiше сяйво. Смальту варили довго, багато людей перепробував Сивоок на тому дiлi, йшли до нього охочi, босi, без шапок, бiднi, обiдранi, несмiливi, вiн учив ┐х, працював разом з ними, жив з ними в нуждi й клопотах, розповiдали вони йому про нужду ще бiльшу, про те, як було голодно колись, а ще голоднiше стало нинi, бо все поглина║ церква, люди кинули поля й бортi, пiшли на будування, а тим часом ┐хнi хижi десь валяться, заростають бур'яном поля - i що то буде, що ж то буде? Навiть у часи лiпшi хлiб вживано не щодень, а тепер тiльки й бачили що рiденьку затiрку, та капусту, та рiпу. Сiль була розкошами, ┐┐ не клали в страву, а лизали грудку по обiдi, про м'ясо й не згадувано. Сивоок дiлив на всiх сво┐х помiчникiв i ту належнiсть, що йому припадала вiд князя, але розумiв, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагоду║ тисяч. Повторювалося те саме, що бачив багато лiт у Вiзантi┐: чим бiльше й розкiшнiше будовано, тим бiднiшим i обдертiшим ставав народ довколишнiй, бо все мав винести на сво┐х плечах, сво║ю працею, сво┐ми нестатками й обмеженнями заплатити за пиху i славу божу. Ант'ропоси рятувалися вiд похмурих видiнь i од вiдчаю в молитвах, старiшi з них, не маючи бiльше сподiвань, приймали чернецький постриг, ось уже й тут, у Ки║вi, заснували вони коло само┐ Софi┐, на мiсцi свого поселення, монастир святого Георгiя на честь князя Ярослава, i Мiщило втулився туди iгуменом, але Сивоок зостався зi сво┐ми людьми; не мiг вiн визнати цього жорстокого бога, вiд якого цiле життя тiльки страждав i поневiрявся, власне, по загибелi Iсси втратив замилування до щонайдрiбнiших радощiв i вдоволень, жив тепер тiльки великим дiлом свого життя, жив у барвах, у ┐хньому свiтiннi, у ┐хньому спiвi. Наставало тепер те найголовнiше, задля чого, на думку Сивоокову, принесено всi пожертви й зусилля: розпочиналося та║мниче й незбагненне навiть для того, хто стояв коло джерел i початкiв. З нiчого ти твориш ще одну рiч для свiту, дода║ш до нього те, чого свiт не знав i нiколи б не спромiгся витворити сам у сво┐й байдужнявi й безладдi. Ти вносиш високу гармонiю в склубоченiсть речей, ти - творець, ти - вищий за бога! Мiщило викладав моза┐ку на стiнi пiд хорами - на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повiльно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою стараннiстю, що готова моза┐чна поверхня зливалася в суцiльний блиск, той блиск заслiплював, несила було розiбрати, що там зображено, - тiльки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто пiдiйма║ очi, перед очима в нього бог, богородиця i князь, а все - всуцiль свiтло, ярiння, вогневiсть. Князь побував у соборi, i йому сподобалося, як Мiщило виклада║ смальту, вiдчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тiльки, що працював Мiщило занадто повiльно, надто ж коли порiвнювати з Сивооком. Той сидiв у сво║му пiдхмар'┐, помiчники носили йому заправу для накладки на стiну, заправу теж роблено за вказiвками Сивоока, до вапна додавано товчено┐ цегли i тонкого вугiльного порошку, i в оту сiрувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й рiзнобарвних каменiв, не дбав за пригладженiсть, не вилизував, як Мiщило, квапився, нiби гнали його в шию, рiзнобарвнi кубики стирчали з накладки i так i сяк, здавалося, нiякого ладу нема║ в отих нагромадженнях смальти й камiнцiв; Мiщило на здивований погляд князiв тiльки безрадно розводив руками - мовляв, дурням закон не писаний. Ярослав змовчав на перший раз,_ але приходив до Софi┐ ще, знов спостерiгав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьову║ кубик до кубика, що не просунути й голки, а другий, угорi, жбурля║ собi смальту безладно й свавiльно, i поки цей унизу клопочеться досi над одною лиш постаттю, той угорi вже докiнчив Пантократора i взявся за його небесну сторожу - архангелiв, i все те в нього - кострубате, розвихорене, розтрiпа-'^;: не, як i вiн сам, i знов знизував плечима Мiщило i щось шепотiв осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не можемо викласти всю смальту гладенько та рiвненько? Князь полiз до Сивоока. Нелегка то була дорога, нiколи не доводилося йому ще такого, але знав: володар не повинен вiдступати нi перед чим, ма║ зазнати всього. Та коли став позад Сивоока i глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу було видно Пантократора у великому медальйонi, знизу архангели (два готовi вже, третiй недовершений) вражали сво║ю важкiстю (про бога мови не було: вiн i геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камiнних квад-рiв, а не з легеньких сяйливих кубикiв), знизу були барви, вони зливалися во║дино, хоч i не так, як у Мiщила, а тут князьчiе бачив нiчого, окрiм сiрого розчину, накладеного товстим шаром на стiну, i безладно повтикуваних у той розчин неоднакових скелець i камiнцiв, гранями сво┐ми повернутих врiзнобiч, як попало, в дикому хаосi; найстрашнiше ж полягало в тому, що Сивоок при появi князя роботи сво║┐ не припинив, а тицяв собi й далi сво┐ камiнцi, мовчки простягав до пiдручних то одну руку, то другу, працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у час творiння свiту. - Ти що таке║ витворя║ш? - гнiвно спитав князь, задиханий вiд виснажливого видряпування в цю пiдхмарнiсть i лихий на Сивоокову неуважнiсть, а ще бiльше - на несхожiсть його роботи до того, що показував йому внизу Мiщило. - Що бачиш, князю, - вiдбуркнув майстер. - Нiчого не бачу. - Непривчене око ма║ш, князю. - А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав. - Опрiч того, на цю мусiю дивитися треба лиш знизу, - заспокiйливо мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обiйняти ┐┐ оком зблизька. - Чом кладеш не так, як Мiщило? - За сонцем iду. Хоч де буде сонце, знайде собi вiдбиття, i свiтитиметься мусiя впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Мiщила - блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинностi, мов холодна крига. А ще - кластиме твiй Мiщило свою мусiю десять лiт i не викiнчить. Люди народжуються рiзно: однi для роботи дрiбно┐, iншi - для велико┐... Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав i далi смальту, робив те вмiло, швидко, якось нiби аж весело. - Вважа║ш, що так воно й треба? - лагiднiше спитав Ярослав. - Оце, що роблю? А як iнакше? Нiхто не взявся за великi моза┐ки. Мало таких людей на землi. Мене колись вiдчай загнав у цю височiнь, а тепер i злазити не хочеться. А злiзу - то теж для дiл великих. - Чванишся чи жарту║ш? - I те, й iнше. Думаю, як швидше викiнчити церкву. - Вгадав мою думку, Сивооче. - Але з Мiщилом, князю, не докiнчиш до самого вiку. - Недобудований храм не хочу лишати синам i нащадкам, - сказав Ярослав, видно приставши вже на бiк Сивоока в його дивно хаотичнiм i незбагненнiм, але впевнено навальнiм Твореннi. - Не хочу! - Я теж, - весело сказав Сивоок. - Ти ще молодий. - Але й не маю нiчого. Нi сина, нi жони, нi покрiвлi над головою. Князь промовчав! Невлаштованiсть людська його мало обходила. Дбав i не на себе - за державу. Завжди й найперше. - Сини в тебе гарнi, князю, - знов заговорив Сивоок. - Про дочок не кажу, негоже менi мовити про княжих дочок, а сини вельми гарнi. к в мене думка. Хочу помогти Мищiловi в його роботi. - Сво║┐ ж ма║ш iще он скiльки! - здивувався князь жадiбностi цього чоловiка до клопотiв. - Докiнчу сво║ вчасно. Мiщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше - можна по║днати з його мусi║ю фресковi образи тво┐х синiв i доньок з княгинею. Ото я взявся б i зробив швидко й охоче. - Чи ж пасуватиме? Князь - у мусi┐, а родина його - в простому малюваннi. - Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусi║ю. На все ║ спосiб. Колись жона карiйського царя Мавзола Артемiзiя поставила йому по смертi надгробний пам'ятник i стiни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. I в еллiнiв та римлян були такi майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залiзом, а писали я║чною краскою, яка в звичайнiй фресцi не вживана. Пiсля викiнчення живопису його покривали пунiйським воском i водили коло само┐ поверхнi розпеченим залiзом, не приторкуючись. Ще потiм натирали сукном - i ось блиск, як у вiдполiрованого мармуру або й смальти. - Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собi голову тво┐м пунiйським воском та ще чимось. Ти майстер - тобi й знати. - А тим часом втруча║шся в те, як менi класти смальту, - нагадав Сивоок. - Бо незвично кладеш. - Ото тiльки й мистецтво, як незвичне. Владi це не до вподоби. Владi миле усталене, вона тяжi║ до зоднаковiння всього на свiтi, бо тiльки тодi сподiватися може на непохитнiсть. А краса - лише в неодинаковостi. Вiзьми таке, князю: кожна рослина ма║ свою квiтку, не схожу на iнших. А якби всi квiтки та стали однаковi? - Багато балака║ш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав. - Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя i не перервав сво║┐ роботи. Стояв на дерев'яному помостi, широко розметавши руки, так нiби пiдпирав вигинисту стiну банi, голова, задерта назад, мiцно влягалася на плечi, зрослася з ними назавжди вiд оцього напруженого вдивляння вгору, на склепiння; князь спробував полiчити, скiльки днiв, тижнiв i мiсяцiв сто┐ть отут Сивоок, викладаючи моза┐ки, вийшло так багато, що вiн вжахнувся, а попереду ж було ще бiльше! I цей чоловiк дума║ не про спочинок, а шука║ собi ще роботи, береться за нове, i киплять у ньому якiсь незбагненнi пристрастi, вмить зачiпа║ться вiн до сперечань iз самим князем. Отрок, що супроводжував Ярослава, розiклав для князя переносний стiльчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися i вести перемови з будь-ким при свiдках. На все життя запам'яталося йому новгородське вiче, перед яким вивертав свою душу пiсля розправи над'воями Славенсько┐ тисячi, зненавидiв одтодi всi принароднi рядiння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирiшенням сво┐м не квапився, лишався для спiврозмовника загадковим, а отже - мудрим. Тому почувався зле отут, пiд самим склепiнням головно┐ банi собору. Було враження, мовби отой повiтряний стовп, що виповнював баню на всю височiнь, враз перевернувся i став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити ┐х до грiзно наставлених безнадiйно-чорних очей Пантократора. Ярославовi забракло по