той випустить на волю з печери святого чоловiка, який гни║ десь у землi, але не наважувався на таке зухвальство, тiльки совався й совався на твердiй лавцi, позираючи на Ярослава чи то насмiшкувато трохи, чи то навiть зневажливо. Але князь витлумачував те як цiкавiсть, бо не мiг допустити iнших почуттiв у душi слухняного отрока, вiн вiв бесiди з Пантелi║м, мовби з рiдним сином, бо власнi сини ще були замалi для серйозних повчань, - найстарший Володимир бiльше брався до збро┐, анiж до науки, Iзяслав, Святослав i Всеволод бавилися iграшками бiльше, нiж грамотою. Пантелiй уже прочитав кiлька великих книг, серед них твiр Iоанна Малали, антiохiйця, що написав докладну хронiку вiд Адама. Окрiм Малали, Пантелiй, по наущенню Ларивона, читав ще також хронiку Георгiя Амартола, тобто грiшника, вiзантiйського ченця, який, подiбно до Малали, теж давав виклад iсторi┐ людства, починаючи вiд Адама, однак з особливим смаком зосереджувався на розповiдях про великих людей поганського свiту, що вельми смакувало Пантелiю. Значна частина хронiки Амартола сповнена була розповiдей про страшнi явища природи, про землетруси, знамення небеснi, вихори й бурi, якi насилаються на землю за грiхи людськi. Чуда бували незбагненнi й страхiтливi. При iмператорi Маврикi┐ народилася людина з риб'ячим хвостом, а то був чоловiк, який умiв передвiщати подi┐, не мовлячи голосом сво┐м, не ворушачи губами, а випускаючи з черева чи┐сь голоси чужi. А то з землi вийшло потворне чудище, назване меском, i людським голосом передрiкло нашестя на Палестину аравiтян. А то народився шестиногий пес. А то з явилася на небi зоря в видi списа. Та й хiба тiльки це знав Пантелiй? Читав ще вiн старовиннi книги, де пояснювалося, скажiмо, що стихiями керують i повелiвають особливi духи: е духи хмар, iмли, осенi, весни, лiта, ночi, свiтла, дня. Походження дощу пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, якi сховано в хмарах, а вже з тих труб вода вилива║ться на землю. Вiд шуму ж, який походить при накачуваннi води, бува║ грiм. Так само пояснювався рух сонця по небi: його качали триста приставлених на те ангелiв. Знав також Пантелiй про небеснi сфери i про те, що сонце увосьмеро менше за землю, завдяки чому й вмiщаються всi його Променi на земнiй поверхнi; i про те, що iсну║ десь за великим океаном ще одна земля необiтована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його колись тiльки Ной на сво║му ковчегу, тепер туди лиш по смертi можуть добратися праведнi душi, бо там розташовано на схiднiй сторонi рай, з якого виливаються чотири рiки, що проходять попiд землею i .течуть уже тут у виглядi Гангу, Нiлу, Тигру i квфрату. Пантелiй набирався знань так, як учив Василь Великий: "Присвятивши себе вивченню письмен зовнiшнiх, згодом уже почина║мо слухати священнi й та║мнi уроки i, мовби звикнувши бачити сонце на водi, звернемо, нарештi, погляди на саме свiтло. Якщо мiж ученням ║ якась вза║мна спорiдненiсть, то пiзнання ┐х буде для нас доречним. Якщо ж нема║ се┐ спорiдненостi, то слiд вивчати рiзнiсть учень, зiставляючи ┐х мiж собою, що допоможе ствердженню вчення лiпшого... Запозичимо в них тi мiсця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для декого насолода квiтами обмежу║ться пахощами й строкатiстю барв, а бджоли збирають з них ще й мед, так i тут: хто ганя║ться не за самою солодкiстю й при║мнiстю творiв, той може з них запастися в душi деякою користю". Ярослав дивився на Пантелiя завжди з при║мнiстю i радощами. Отрок був для князя мовби рiч, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого вiн одiрвав од старого поганського свiту, розокремив його з могутнiм представником свiту минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навiть цей Пантелiй був один на цiлу Руську землю, то й то неабияка гордiсть для володаря, коли подумати, що десь королi дбають лиш за те, щоб пiдвладнi не крали в них на пасовиськах коней, або ж волiють замiнювати пишними шатами мудрiсть власну, а вже про мудрiсть пiдданих, то й у гадцi не мають. Але твердо впевнений був князь також у тому, що сова║ться неспокiйно перед ним отрок Пантелiй не через холодний зимовий вiтер з Днiпра, що пробився крiзь благi стiни i крiзь вiконечка (княгиня Ольга полюбляла поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим ┐де до Ки║ва, тому в палацi було безлiч вiконечок, повернених у бiк Днiпра; палац не подобався Ярославовi через свою незатишнiсть, князь уже вирiшив ставити собi новий палац, як тiльки все буде завершено на спорудженнi Софi┐), - душевне сум'яття вiд надмiру знань порушувало Пан-телi║ве тiло перед князем, зверх то┐ мудростi, яку юнак всотав у себе з книг, потрiбна була ще мудрiсть iнша - нею ж мiг володiти лиш вiн, Ярослав. То була мудрiсть повчань, настанов i велiнь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не iнак. - День минув.- Ярослав глянув у тьмяне вiконечко, побачив за ним нiч, вiдчув з того боку холоднi удари днiпровського вiтру. Не повертаючись до Пантелiя, звелiв: - Прочитай-но про день учорашнiй. Пантелiй дiстав з-помiж двох дерев'яних дощок цупкий лист пергамену, скоромовкою прочитав: "Нехай нiкому не вида║ться дивним, якщо напишемо щось пам'ятi гiдне про суд Ярославiв. Князь же судить щотижня вранцi на торгу, визнача║ кари, уроки вiрникам i поплати осьменникам при мощеннi мостiв у Ки║вi. За щонайменшi переступи князь Ярослав уводить новi та новi вiри, щоб збiльшити лад у державi, а княжiй казнi додати прибутку. В народi ж про це мовиться: "Рука руку чуха, а обидвi сверблять". Помина║мо багато речей, про якi у властивому мiсцi можна буде згадати, i опишемо скромними словами церкву свято┐ Софi┐, поставлену Сивооком i Гюргi║м iверiйцем, бо церква вже сто┐ть i жде украсу серединного. Як то сказано: "Лоб свербить, та кланятися нiкому". Вельми диву║ться весь люд церквi небаченiй, але допоки князь не побув коло Софi┐ з митрополитом Феопемптом, боярами, во║водами, священиками i челяддю, поки не мовив: "Так тому бути", то нiхто нiби й не помiчав церкви велико┐ посеред Ки║ва, так наче зродилася вона лиш пiсля князевих слiв. О свiте тривожний i лихий! Чом-то так дi║ться повсюди й завжди? Чоловiка простого нiхто не слуха║, хоч би вiн вiщав iстини великi, навiть дiла його щонайбiльше змаловажу-ють, коли ж людина посiда║ високе становище, то навiть мовленi нею глупства стають iсторичними". - Що понаписував? - невдоволено буркнув князь. - Навiщо то все? - Все - правда. - Пантелiй говорив тихо, не знати, чи зля" кався, чи хотiв приховати глумлiння в голосi. - Потрiбна не правда, а вiра. - Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од вiкна, сiв на лавку навпроти Пантелiя, так що тепер i його обличчя попало в смугу хисткого свiтла. - Вiра ж не потребу║ докладностей, обмежу║ться суттю. Не пиши слiв усiх - i так зрозумiють. При писаннi дорожи часом, надто ж - пергаменом, бо купований аж у Константинополi. - Хоч пергамен купований, зате письмо домашн║, - не стерпiв отрок, i тепер уже зрозумiлим стало, що не до кiнця вдалося князевi вiдiрвати хлопця вiд того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той передати отроку сво║┐ впертостi. Але Ярослав теж належав до терплячих i впертих: раз почавши якесь дiло, вже не вiдступався. - Писати треба, - мовби нiчого й не помiтивши, казав князь приязно,тiльки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до ретельностi в викладi подiй, як то роблено колись у каролiнгських пергаменах, яких ти не читав через свою темнiсть, але якi дам тобi хоч поглянути. Ромейськi хронiсти з сухим перелiком рокiв i дiл неважних для тебе не взiрець. Були в них i житт║писнi, яких пробу║ш наслiдувати, але вiдзначалися вони тiльки пишним багатослiв'ям i не мали сили в мислях. Не впадай у спокусу наголошувати на неладах i похибках. Недолiки великого чоловiка так само повчальнi можуть бути, як i досягнення" але важать тiльки останнi, первi ж слiд пускати. В непам'ять, щоб не стали вони колись виправданням для правителiв ледачих i нездарних. Не уподiбнюйся вiзантiйському iсторику Прокопiю, який удень писав про високi дi┐ свого хлiбодавця iмператора Юстiнiана, а вночi, замкнувшись у келi┐, тихцем списував до пота║мних зшиткiв плiтки й паскудства про придворних i саму iмператорську родину. Пантелiй мовчав. Совався на лавцi, хитрощами деревлян-ськими зблискували його свiтлi очi, ось так часто важко бував зазирнути людинi в прита║нiсть лiсових гущавин, зелених шумiв, широколистих папоротей. А другого дня вже в новiй церквi, стоячи поперед великого почту поряд iз митрополитом, знов пригадав Ярослав собi Пантелiя, бо, кидаючи погляд через лiве плече, бачив важку Сиво-окову постать, вiдчував, що той жде вирiшення справедливого й мудрого так само, як отрок уночi ждав, коли перестане князь повчати його i вiдпустить, щоб списав вiн подi┐ нового дня, вставляючи помiж них сво┐ впертi розумування. Впертi, впертi довкола! Можiг, так i треба? Може, й князевi слiд запозичувати в них упертостi? Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий умiлець Сивоок: погляд з-пiд брiв, бчi мов iз туманiв сивих, у незвiданiй та║мничостi глибин. Щоб задобрити князя, а може, щоб швидше покiнчити з перемовами на морозi, в цiй невисхлiй, непривiтнiй i страшнiй у сво┐й голостi церквi митрополит передовсiм повiв мову про зображення в храмi його ктитора, тобто засновника. На захiднiй стiнi мав бути сам Ярослав, який у супроводi Богородицi подав будований храм Христосовi, а на бокових стiнах - зображення всi║┐ родини княжо┐: з одного боку сини, з другого - дочки з княгинею Iриною на чолi. Мiсця було для того задосить, мовби будiвничi заздалегiдь дбали саме за прославлення ктитора-князя: пiд хорами над захiдною потрiйною аркою якраз навпроти вiвтаря. - Хто ж то зробить? - поцiкавився князь, озираючись на Сивоока, бо сподiвався, що саме вiн мав би взятися за таке почесне дiло. Однак Сивоок мовчки вiдступився трохи назад i випустив з-за себе Мiщила. Мiщило розгорнув перед Ярославом довгий зво║ць пергамену, шанобливо схилився перед князем, став щось довго й нудно пояснювати, власне, й не пояснював, а велемовно виповiдав хвалу князевi, не забуваючи й про себе, показував, як I де кластиме яку моза┐ку, звертав увагу на важливiсть умiти добрати властивих барв для княжого одягу, для щонайдрiбнiших речей. Ярослав мимоволi подумав, що чим менше ма║ людина таланту, тим поважнiше ставиться вона до самого явища Iворення, до сво║┐ працi, хоч там iнодi мистецтва може й не бути. Йому кортiло поспитати, чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину i його самого, але стримувався, 3 художниками нiколи не зна║ш, як лiпше повестися. Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають помiж владою i народом мовби самочинно,- а чи визначенi до того вищою силою? Власне, й народ для князя - що таке? Князь завжди зна║ не весь народ, а лиш ту частину, до яко┐ належить сам. Решта - або ж вороги, або просто темна юрба, не варта уваги. Навiть усi ситники, якi висовуються з-над юрби в прислужники, зрештою не що iнше, як примiтивнi попихачi, яких можна цiнувати за вiрнiсть, але трактувати слiд просто як звичайних слухняних псiв. Однак жоден художник, навiть нездарний, не потерпить такого поводження. - Гаразд, робiть як зна║те, втручатися не буду, - вiдмахнувся князь од Мiщила, готовий пристати на всi домагання митрополита, аби лиш не мати справи з усiма митцями отут, на велелюддi, серед нездобленого храму, який важко було собi! уявити в прийшлiй красi, в розблиску, схожому на сяяння прикрас i коштовностей на шатах у митрополита, ║пископiв, бояр, наповнений тисячами молiльникiв, у кадильному диму, тихому палахкотiннi свiчок, в багатоголоссi спiву й молитов. Митрополит, ледь ворушачи зсинiлими вiд холоду губами, майже вмираючий, шамкотiв щось коло Ярослава. Нагадував про лiтургiйний календар, про праведникiв, на яких трима║ться церква, про вимогу узгодити розписи стiн церкви з богослужiнням, для чого з ║вангельських подiй слiд вибрати лиш тi, що вiдбитi в найбiльших церковних святах Вiзантi┐, свят же таких дванадцять: благовiщення, рiздво, сретення, хрещення, Преображення, воскресiння Лазаря, вхiд в крусалим, розп'яття, сошестя в пекло, вознесiння, сошестя святого духа, успения. Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподiвався нагледiти пресвiтера Ларивона. Той височiв над священиками так само, як Сивоок - над митцями, одягнений був у довге темне хутро, на головi теж мав просту хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна панагiя, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князiв погляд, покрутив заперечливо головою - мовляв, не погоджуйся з роме║м. - Щось ма║ нам сказати пресвiтер Ларивон, - князь намагався виказати належну поштивiсть до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тодi нагадав про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден вислухати пресвiтера, коли ж не захоче, то хай воно так i буде. Митрополит кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грiмкий бас Ларивонiв, тiльки око йому сiпалося, мабуть, вiд того, як немилосердно калiчив пресвiтер грецькi слова. Але оте сiпання ока було передвiсником вибуху. Так поблиму║ ледь помiтний вогник пiд купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне високим полум'ям i вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвiтер говорив цiлком доречно. Про те, що ки┐вський люд ще не призвича┐вся до нових свят, ще не обiйняв ┐х усiх нi розумом, нi серцем в усiй належнiй складностi й сутi, тож не слiд переобтяжувати розписи головно┐ церкви багатоманiтнiстю, лiпше буде спростити ┐х, скажiмо, до трьох основних, взявши тему голгофськоi жертви, ║вхаристi┐ й воскресiння для головно┐ нави, а всi боковi придiли надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру i Павлу, як проповiдникам християнського вчення, святому Георгiю, що його iм'я прибрав собi князь Ярослав, рiдним Богородицi Iоакиму й Аннi, бо все, що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо присвятити один при-дiл Георгiю - покровителю ратного люду, - то iнший слiд тодi вiддати архангелу Миха┐лу, що, взятий ще князем Володимиром на сво║ знамено, сприйма║ться русичами як захисник у боротьбi з силами супротивними. Та й по духовi сво║му цей князь ангелiв близький сво┐м благородством серцевi руському, бо це ж архангел Миха┐л боровся з дияволом ради тiла Мойсеевого, iзполчився на персидського царя, захищаючи волю людську, виявив покровительство ║врейському народу, вiдвернув осла Ва-лаамового вiд погибельно┐ путi, оголив меч перед Iсусом Навi-ном, повелiваючи йому цим прикладом помогти проти ворогiв, знищив у одну нiч сто вiсiмдесят тисяч ассiрiйських во┐нiв, перенiс понад землею пророка Аввакума, щоб той годував пророка Дани┐ла, який обрiтався в ровi лев'ячiм... I ось тут митрополит не витримав. I невiдомо, чим споводо-вана була його лють: адже Ларивон називав тiльки вiзантiйських святих, опрiч того, хотiв, щоб церкву розписано не в самiй тiльки головнiй навi, а й у рештi придiлiв, бо й що б то за святиня з голими стiнами! Ще не було мови про намiр Сивоокiв, на вiдмiну вiд усiх вiзантiйських храмiв, розписати Софiю ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи здогадувався, чи вкралася в його старечу голову пiдозра, що недарма пресвiтер так ретельно хоче заповнити весь серединний простiр храму малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовнi й перетворили чисту й строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи ще й барвами поганськi буйнощi незлiченних бань пiд золотими покрiвлями. - Не буде того! - вигукнув зненацька митрополит i спробував тупнути ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблi члени погано пiдкорялися; нога митрополитовi лиш сiпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкi лискучi шати. - Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш, князю, розводячи поганство! Вiдомо нам, звiдки все йде. Году║ш у печерi вiдступника. Нечистi намiри. Прокляне господь, князю! Не звертався до пресвiтера, мовби того й не було поруч, говорив тiльки до князя, вiдразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обiзнанiсть, стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивiдництва. Ярослава обiймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутнiми сво║┐ погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно: - Святий отче, не вимагай аж надто вiд мого народу. Народ i так пiшов на великi пожертви. Забрали в нього вiру батькiвську й дiдiвську, оголили душу. Нового бога вiн прийма║ добровiльно чи з примусу, свят ваших ромейських ще не збагнув, може, й не вподоба║ ┐х нiколи так само, як ти нiколи не звикнеш до наших снiгiв i морозiв. Пресвiтер Ларивон, зда║ться менi, мовить до дiла. - Не вiддам господа нашого в руки поганинам! - уперто пробурмотiв митрополит. - Знай, святий отче, також i те, - пiдiйшов упритул до нього Ярослав, щоб нiхто бiльше не чув його слiв, - що коли вже народ наш i змушений до пожертв та поступок, то князь на поступки не пiде! А тепер прошу ласкаво до саней, звелю тебе вiдвезти до тво┐х палат, бо замерзнеш вiд нашого холоду, а я не хочу брати грiха собi на душу! Це сказавши, князь пiшов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним митрополит, чи нi. Заведено ж було так i в Константинополi, що владика земний виходив з собору поперед сановника церковного, навiть до вiвтаря iмператора вводив патрiарх, тримаючись позаду. Феопемпт, бгаючи посинiлi губи, пошелестiв безсило за князем. Того дня Ярослав не приймав нiкого. Бачився з дiтьми, обiдав з усi║ю родиною, не допустивши на трапезу нiкого стороннього, потiм перейшов на половину до княгинi, вдаючи зацiкавленiсть, розглядав ┐┐ новi заморськi вбрання, привезенi з Вiзантi┐, з Германi┐, вiд франкiв i вiд варягiв. З'явилося вiдчуття, що старi║, лякався, що не забачить довершено┐ церкви свято┐ Софi┐ - головно┐ справи свого життя, а чим зарадити - не вiдав, Простiше було в битвi з ворогом, порядкувати в державi, попри всi труднощi й складнiсть, теж знав, як, вивчаючи з книг досвiд багатьох сво┐х попередникiв великих i незначних i набираючись досвiду в життi, умiв приборкати дикого звiра i придушити повстання щонайбуйнiших забiяк, вiдав безлiч способiв, щоб подати простакам понятливiсть, а ось тепер розгубився, неспроможний обiйняти умови всього огрому прийдешнього творення в соборi. Та й хто б не розгубився? Хiба ж тi самi роме┐, хоч держава ┐хня налiчу║ вже кiлькасот лiт i зароджувалася пiд знаменням бога, позиченого ними в палестинських пастухiв-голодранцiв, - хiба вони сприйняли вiдразу все i все збагнули? Скiльки жили - стiльки й гризлися помiж собою то за те, то за iнше. Дiйшли й до того, що нищили всi зображення Христа, Марi┐, ангелiв, апостолiв, патрiархiв, iмператорiв. Навiть у iмператорському палацi, будованому при Константин! й Юстiнiанi, виколупувано всi моза┐ки. Може, й трима║ться тепер митрополит Феопемпт за ту будовану й освячену патрiархом Фотi║м церкву Феотокос Фарос через те, що була вона першою значною церквою, спорудженою пiсля каламутних часiв iконоборства? От чому ма║мо спокутувати чи┐сь сум'яття й дурощi, повторю-iи зроблене вже давно i не на покрепу душ народу нашого, а для змiцнення розхитано┐ вiри самих роме┐в? Уночi покликав Ситника. Той теж постарiв помiтно за цi фоки, ще потовстiшав, пiтнiв так само рясно й невтримно, але вже збагнув нарештi, що не личить на його становищi зайва метушливiсть, тому пошив собi за ромейським взiрцем охабень довгими, до само┐ землi, рукавами, якi перекидав через плечi й засував за пояс, а руки простромлював у прорiзи пiд рукава, мов городн║ опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то взяв би його за першого неробу в державi, глянувши на отi заткнутi за пояс довжелезнi рукави, але Ярослав i далi вiрив у Ситника, не обманув той князя ще жодного разу-, виконував усi велiння швидко, точно, головне ж - без зайвого розголосу, I.-що в державних справах iнодi ма║ вагу першорядну. - Що, той святий у печерцi живий? - спитав князь свого нiчного боярина. Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщiй вiдмовив: - Живий, князю! За велiнням тво┐м... - Стривай, - махнув Ярослав рукою, - не просив тебе нагадувати мо┐ велiння. Питаю тебе: чом досi живий? - Чом живий? - Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував княжий гнiв, тiльки нiяк не мiг вгадати, звiдки вiн нахлине.- Ну... живучий дiдок. Такий жвавий, як рак на греблi. Боярин хрипко засмiявся, щоб приховати бодай смiхом свою розгубленiсть, але Ярослав не схильний був сьогоднi до веселощiв. - Раз питаю, - сказав суворо, - то не треба менi пояснень. - Але ж, князю... - Кажу, чом живий? - вперто повторив Ярослав. - Не подоба║ться твоя нетямущiсть, Ситнику. Якби вмер чоловiк, а я питав, чому вiн умер, тодi б менi й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен у цьому. - Ага, так, - слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: "Та ти ж, князю, винен, що вiн живий! Ти ж велiв носити йому дичину з княжого столу, й напо┐ в срiбних пугарах, i хутра для теплоти..." - Ав печерцi хай пресвiтер Ларивон молиться,- мовби про справу вже давно вирiшену, казав далi Ярослав,- передай йому вiд мене... Все-таки Ситник, видно, старiшав швидше за князя: став думати тугiше. Ще тiльки розмiрковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже й забув про того, вже вiн для нього й не iсну║, вже дба║ володар чомусь за печерку, прагне як-швидше задомовити ┐┐ кимось. - В Ларивона вже своя печерка ║,- несмiливо сказав Ситник. - Печерка? - Ярослав пройшовся по горницi, спинився перед поставцем з товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.- Яка печерка? Що вiн там у нiй робить? - Молиться з Лукою Жидятою. Лука там i зберiга║ться, а пресвiтер ходить до нього, i в два голоси виспiвують молитви. - Що ж спiвають? - Господи милосердний, прийми з землi цi║┐ молитву на мовi землi нашо┐... Отаке щось виспiвують... А в обох - баси вельми знакомитi... - Не питаю про баси. Лука той - що за один? - Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, i там протримали кiльканадцять лiт, i схиляли до вiри жидiвсько┐ сво║┐, i на свою мову перевертали. Скуштував вiн чужини, i як прибiг до сво┐х, то тепер нi про вiщо чуже чути не може. I християнську вiру визна║ тiльки мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його хова║ вiд митрополита i вiд роме┐в. У печерцi. - Чому не сказав менi? - Не питав, князю. - Зна║ш добре, що й про непитане ма║ш казати. - Знаю, але пресвiтера обминав ти у сво┐х пiдозрах. - Обминаю й нинi. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночi пота║мно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одно┐. - Ага, так. Було ║дине сховище для Луки Жидяти в Ки║вi, де б про нього не змiг довiдатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже вiддав одну кiмнатку для Пантелiя й ще для двох писцiв; жили при палацi священики, ченцi, свiчкогаси, кантори, якi ублажали слух князя й княгинi солодким церковним спiвом, повно було придворних, ключникiв, замочникiв, стольникiв, чашникiв, опальникiв, мешкав Бурмака, ставав затiсний уже Великий палац, будований ще при княгинi Ользi, однак наступно┐ ночi привезено було туди ще одного мешканця, увiйшов вiн, закутаний у стареньке, подерте хутро, до сiней разом з пресвiтером Ларивоном, разом пiднялися вони в сiни верхнi, пройшли в супроводi Ситника до горницi князя Ярослава; довго, зачинившись там, про щось бесiдували, а вдосвiта князь разом iз пресвiтером спустився до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловiк з мiцними руками i якоюсь особливою чiпкiстю в поглядi, опинився в кiмнатцi отрока Пантелiя, шукав у того iконки або хрестика, щоб помолитися по-сво║му, але в Пантелiя такого майна не водилося; хлопець, лукаво позираючи на свого нового спiвмешканця, сказав, що вiн приставлений до князя не для молитов, а для житт║писання; Жидята обiзвав отрока дурнем i варваром, хотiв зопалу побити його, але пожалiв, пообiцяв навернути його поганську душу до християнсько┐ С вiри, на що Пантелiй почмихав собi пiд нiс тихенько, щоб не ; дратувати мiцнорукого дядька, i розповiв Луцi про святого | чоловiка, який зiбрав у собi всю мудрiсть Деревлянсько┐ землi. - Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука, який Пiсля багатьох рокiв, проведених у степовикiв-хозарiв, не вмiв -Вриховувати вiд людини вiстей нi гарних, нi лихих. Пантелiй не повiрив. - Брешеш! - гукнув Жидятi. - Сам князь ходив до нього на бесiди. Посилав йому в срiбному посудi харч i питво! Берiг його! Князь наш мудрий - не самi книги любить, а й людей, що дорожчi за сотнi книг! - Князь його годував, то князь i вбив, - спокiйно мовив Лука. - За вiщо ж? - Чи не однаково? Так треба. - Не може того бути, - прошепотiв Пантелiй, - не вiрю я тобi! Сам збiгаю на Берести! А через день вернувся до Ки║ва, сiв за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слiзьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовiй корi, жолудях i чорному залiзi: "Князь-бо Ярослав муж богобоязливий i до книжно┐ премудростi вельми охоч. Велика-бо бува║ користь вiд учення книжного; книгами значимо й осяга║мо путi до покаяння, обрiта║мо мудрiсть i воздержания вiд словес пустих; це рiки, що напувають всесвiт, це витоки мудростi; книгам не знайти глибини, ними втiша║мося в печалях, вони ж i вiд грiхiв та переступiв нас стримують". Збоку, навкiс, дрiбними буковицями вивiв: "Ох, сльози мо┐, сльози гiркi┐!" Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав: - Вiддай телятину! Пантелiй подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрiбну поштивiсть, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замiсть уклякнути перед всемогутнiм боярином, якось мовби совався всiма членами врiзнобiч, хитрий посмiх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в iншому, розбiганi очi ховали в собi лукавство. Ситник не мiг стерпiти тако┐ невловимостi в чоловiковi, гримав на Пантелiя: - Дивись менi в очi! Але ж невловимiсть була в строковiм поглядi, металися його свiтлi очi туди й сюди, хоч i дивився вiн мовби на суворого Йбярина. - Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але вiд мене ще нiхто не втiкав! I нарештi вистежив Пантелiя, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так i сяк, дивився на харатью збоку, перевертав ┐┐, аж отроку стало смiшно. Ситник не зважав на ту смiшливiсть Пантелi║ву, сплюнув собi на пальця i взявся лiчити рядки на пергаменi. Перелiчив у одному стовпцi, потiм у другому. - Ага, - мовив зловiсно. - А це що? I тицьнув тим наслиненим пальцем у дописанi рядки про сльози. - Не вмiстилося все, - забiгав очима Пантелiй. - Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яно┐ скриньки, яку мав з собою на цей випадок, - покажу тобi "не вмiстилося". Жидята де? Повинен сидiти тут i не рипатися. - Не знаю. - Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообiцяв йому Ситник i подався на княжу половину. А в князя була пiзня i зовсiм несподiвана гостя. Княгиня Iрина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозi розгубила всю свою холодну неприступнiсть i поважнiсть, майже влетiла до князево┐ палати, розтрiпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь вiдчайдушному порусi близькостi, вiн швидко пiдвiвся ┐й назустрiч, простягнув руки. Колись на новгородськiм вимолi стрiлися вони як жених i невiста, потiм була нiч перших покладин, коли стали людьми вiдчуженими, майже ворогами, а для людей - князем i княгинею, потiм багато рокiв без любовi одбирав у не┐ жiноче, а вона давала йому дiтей, - оце вперше, зда║ться, серед темно┐ зимово┐ ночi збiглося цих дво║ людей, ║днаних уже не князiвством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим? - Що тобi, княгине? - спитав i мерщiй поправився: - Iрино... Вона глянула на нього зшалiлими очима, перший одрух уже минув, могла принаймнi втриматися, щоб не впасти на груди чоловiковi, як падають усi просто жiнки, а вона ж не була простою вiд народження, не могла i не мала права бути нею. - Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сiдай ось на мо║ мiсце. На княже. Ти ж - княгиня. Вона послухалась. Здерев'янiло сiла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але вiн розумiв: не бачить вона його, нiчого не бачить. Погладив ┐й руку. Мовчки, ласкаво. Iрина заговорила, дивлячись так само крiзь свого мужа: - Сама стерегла нашу доньку, ┐й ставало гiрше й гiрше - i я прогнала вiд не┐ всiх. Воно таке маленьке i гаряче. Ловило мою руку сво┐ми ручками. Я заспiвала дитинi пiсню. Не вмiю пiсень руських - тому заспiвала нашу стару пiсню вiкiнгiв. "Ми пливемо до нових i нових берегiв, пливемо без страху, а з надi║ю, пливемо, пливемо..." При перших словах дитина заснула. Зiтхнула глибоко крiзь сон, якось жалiбно зiтхнула, аж менi здушило сльозами серце. I мо┐ долонi... Долонi, пiд якими чула тепле тiло дитини, раптом стали холоднi, мов крига... Я крикну|ла вiдча║но i страшно... Але вже не змогла вiдiгнати смертi вiд нашо┐ дитини... Ярослав мовчав. Це була ┐хня четверта донька. Народилася '_лиш кiлька мiсяцiв тому. - Бог дав - бог узяв,- зiтхнув згодом. - Вона вся палала - i враз мов крига.- Iрина плакала, не ховаючи слiз од князя. - А ти... Жорстокосердий... Таке кажеш... - Дiти до мене приходять тодi, коли можу звертатися до ┐хнього розуму, - сказав вiн, обiймаючи жону, - а душi ┐хнi - в тво┐х руках... Не втримала душi дитячо┐ - плачу разом з тобою, моя укохана княгине i жоно... А що твердий - держава того вимага║... Вона мовчки посунулася, княжий стiлець був досить широкий, щоб помiститися обом, так i сидiли вони довгий час, притиснутi одне до одного, мов молодята, вперше сидiли як люди, вбитi горем людським, а не вигаданим, може, й востанн║. Потiм князь допровадив княгиню до дверей, подав ┐й свiчку, Iрина ступнула,в темний перехiд, здавалося, що свiчка безсила розсiяти важку'пiтьму, а тiльки б'║ в очi княгинi, блiдо осява║ ┐┐ обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав вiн зненацька з темнощiв ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленостi, вмить стала видна цiла постать, безрадно приплюснута до стiни, потворна постать товстого чоловiка, позбавленого рук. Iрина скрикнула, випустила з рук свiчку, похитнулася i, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за порiг, не пiдхопив жону пiд руки. Свiчка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темрявi й без свiтла, нiяк не мiг виплутати з-пiд свого охабня рук, щоб стати в пригодi князевi й княгинi. Ярослав од несподiваного розгублення теж не знав, що чинити далi, чомусь вирiшив, що найголовнiше - знайти свiчку, вiдставляючи криву ногу, опустився на колiно, нишпорив по пiдлозi, свiчки не знайшов, а натрапив на княгининi ноги, якось не думаючи, в заслiпленнi й розбентеженостi, обхопив тi ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, зда║ться, навiть цiлував ноги дружинi, запалюючись бiльше й бiльше незвiданим почуттям до цi║┐ жiнки, яка дарувала йому втiхи i дiтей, дiтей i втiхи. Ситник нарештi простромив крiзь прорiзи охабня сво┐ коротенькi руки, метнувся до горницi, вхопив нову свiчку, мерщiй понiс ┐┐ до князя i княгинi, непрошений i незваний, та║мне ставало явним. Ярослав засоромлено пiдводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з вiдданiстю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зiтерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкостi, коли безпорадно вклякав коло нiг сво║┐ дружини i шукав тих нiг, щоб притулитися до них обличчям, вiн мав ось тут вiдразу показати свою несхитну вищiсть i бояриновi, i самiй княгинi, бо за ним стояла цiла держава, велика держава з великими дiлами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нiчого й не встиг, його рука сама собою вiдiрвалася вiд бороди й ма║статично пропливла коротку вiдстань до обличчя Iрини, i княгиня, ще, мабуть, теж цiлком не усвiдомивши значення i наслiдкiв того жесту, слухняно зустрiла устами ту руку, поцiлунок був сухий, короткий, ледь помiтний, але вiн був, цього вже стало задосить, щоб Ярославовi одлягло вiд серця, вiн вирвав у Ситника свiчку i повiв княгиню до ┐┐ поко┐в, освiтлюючи темнi переходи. Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому мiсцi, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотiв просити в князя прощення за те, що не вберiгся i все-таки попав перед очi княгинi, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвiтлений i добрий. Боярин умiв користатися з таких настро┐в княжих, мерщiй ускочив до палати, причинив щiльно дверi, сказав голосом стишено влазливим: - Князю, не тим вiриш, кому слiд! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас i роздратовано. - Мовив я не раз тобi, князю, - не вловивши змiни в настро║вi можновладця, докiрливо бубонiв Ситник, - дивитися завжди слiд, звiдки чоловiк прийшов i що вiн за чоловiк... Ось Пантелiй отрок... Звiдки прийшов? З Дерев. З ким? - Постривай, - утомлено сказав Ярослав, i в голосi в нього ще було повно доброти, - не торохти. Казано ж тобi многожди: для держави найперше важать здiбностi в чоловiковi. Пантелiй умi║ письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дi║писання? - Слушно мовиш, князю великий, про здiбностi, - схилив голову боярин.Але ж душа? Душа повинна бути чистою i вiдданою. Так? А коли в чоловiка душа - мов у дикого коня-тарпана: так i рветься, так i рветься? Тодi що? Тодi треба придивитися до чоловiка пильно, що вiн, звiдки, як, чому? - Набрид, - перепинив його князь. - Кажи, що там у Пан-гелiя? Чого чiпля║шся до отрока? - Пише не те! - випалив боярин. - Звiдки зна║ш! Ти ж у письмi темний. - Для князя все зроблю! - Кажи до ладу! - Не те пише! - знов гукнув Ситник. - Щодня приймаю в нього списанi харать┐, вiн i запримiтив, видати, що я в письмi не тямлю. I от пише, пише-та й писне, та й писне! - Що ж? - Супроти князя, вiдомо. - Вiдомо тобi звiдки, питаю? - А я хитрий! Помiтив, що на кожнiй харать┐ слова пишуться в два стовпцi, а в кожному стовпцi - по двадцять i п'ять рядкiв, i устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелiя пресвiтером Ларивоном i навчено. Аж гульк! Допису║ вiн помiж стовбцями ще щось, поза тi двадцять i п'ять рядкiв. Зайвина? Зайвина. I устав там дрiбненький, мовби хова║ в ньому отрок грiховнi мислi. Щось там ║, князю, щось бродить у строковiй душi! Та й хiба лиш у строковiй! - Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотiв просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра. - А як же з Пантелi║м? - Князь хто - ти чи я? - тихо спитав Ярослав, i обличчя йому стало набрякати гнiвом. - Ти, князю, ти, а я раб твiй вiдданий, - Ситник одступив до самого порога, - грiшний я, але слабiсть маю до тебе, князю. Хочу як лiпше. Стараюся денно i нощно, хоч i тяжко. I з iноками, i з попами тяжко, i з колотниками, i з цими письменами, i з Софi║ю та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю... Ма║ток увесь свiй оддав за книги... Придбав у гречинiв книг декiлька, вже маю... скриню цiлу... - В головi треба, а не в скринi, - похмуро всмiхнувся Ярослав. - Родину занедбав... Донечка в мене була, Величка... Вмерла вiд хворощiв, а я з тобою тодi в походi був, не змiг порятувати... - Ну, добре, добре. - Ярослав знiяковiв. У всiх горе, всi перед смертю безсилi. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла вiд мору, а збiгла з дому ще тодi, як вiн одвiз малого Сивоока з намiром продати його комусь. Збiгла i щезла. Нiколи не згадував боярин про доньку, а сьогоднi пiдслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися i смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася. - Я там принiс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньцi, -заквапився Ситник, ловлячи змiну в настро┐ Ярослава. Не став ждати, що скаже князь, метнувся за дверi, внiс скриньку, дiстав пергамен, подав Ярославовi. Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом дописав те отрок, але Ситниковi не сказав, натомiсть уголос прочитав йому мiсце, де йшлося про книги. Боярин слухав збаранiло. - Збагнув? - спитав його по прочитанню князь. - Мудрiсть нам потрiбна. I люди для мудростi - теж. Збагнув? - Ага, так, - заклiпав очима Ситник, хоч нiчого не збагнув i не втямив, тiльки обливався потом од страху перед князем i глибоко затамованим невдоволенням на нього за те, що нада║ перевагу якiйсь там мудростi перед справами державно┐ ваги, справами першорядними, зрiвняти ┐х можна хiба що з нарiжним каменем у будiвлi. Вийми той камiнь - завалиться вся будiвля. 1966 РIК. ЛIТО. КИпВ Луки тво┐х брiв можуть допровадити до шаленства... твой пружний живiт - мов арена для бою бикiв у Нiмi. П. Пiкассо По┐хав-при┐хав. А що змiнилося? Ки┐в так само вигрiвався пiд лагiдним сонцем, занурювався в зеленi буйнощi сво┐х паркiв, скверiв; гнали кудись у лихоманковому поспiху машини по його вулицях нових i старих, гули мости, мружилися до висвiтленого лiтнього неба бiлi собори, - нiхто й нiщо не помiчало вiдсутностi Бориса Отави в цьому великому мiстi, не сталося нiяких змiн за той час, поки вiн нидiв у скляних канцелярiях | Заходу; щодня народжувалися дiти, щодня в Палацi одружень (окрiм вихiдних) вiдбувалися урочистi шлюбнi церемонi┐, щодня вмирала якась кiлькiсть мешканцiв - ось так i ми приходимо в свiт i так вiдходимо непомiтно й безслiдно. Га? Непомiтно й безслiдно? Неправда! Вiн по┐хав i при┐хав, справдi I: непомiтно, без духових оркестрiв i промов на перонi, без фоторепортерiв, але невдовзi всi газети написали про наслiдки його по┐здки, про ту колотнечу, яку вiн зчинив на Рейнi, обiзвалися i живi свiдки, знайшлися очевидцi похмурих подiй зими сорок другого року в Ки║вi; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордiя Отави, а ще бiльш небайдужою була доля всього, що належалося ┐м, становило народну власнiсть. Може, вперше Борис Отава вiдчув потрiбнiсть свого фаху не лише для окремих аматорiв старовини, а для всiх. Його запрошували до студентiв, на заводи, в клуби, зустрiчався вiн з мiським активом, скрiзь розпитували, цiкавилися, приймали резолюцi┐. Та хоч Борис уперше опинився в центрi зацiкавлень цiлого Ки║ва, це не приносило втiхи, якесь збентеження дедалi бiльше огортало його, вiн сам не знав, що з ним дi║ться, пояснював це невдалою сво║ю мiсi║ю на Рейн, бо, власне, нiчого не добився, тiльки поколошкав усiх тих оссендорферiв, а потiм по┐хав собi додому, полишивши всi клопоти на долю посольських працiвникiв, передовсiм на отого симпатичного Валерiя, якому теж осточортiли рейнська глина i балакучi чиновники, що вмiють потопити в зливi слiв будь-яку справу. Ще не усвiдомлював як слiд свого стану й тодi, коли сiдав у вагон московського по┐зда, ще чiплявся думкою за якiсь там невiдкладнi справи, якi, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думцi просто з вокзалу дзвонити до Мiнiстерства закордонних справ, щоб довiдатися, чи нема новин з Рейну; справдi, побiг вiдразу до автомата, вкинув двi копiйки, довго прицiлювався пальцем у вiчка над номерами, пiдсвiдоме тицьнув у одне вiчко, в друге, диск прокручувався туго, зi скрипом i рипом, лунали довгi гудки, довго й болiсно вiдлунювалися в скронях у Бориса, нарештi з того боку обiзвався голос, голос той був знайомий уже тисячу рокiв, вiн iснував для Отави вiчно. - Таю, - майже пошепки сказав вiн, - Таю, це я при┐хав. - Справдi? - насмiшкувато спитала вона. - Я стою на Ки┐вськiм вокзалi. - Очевидно, все-таки не н