штовними каменями, вночi в церквi засвiчуються шiсть тисяч золотих лампад... Мiщило перелiчував далi: скiльки в Софi┐ дверей срiбних, скiльки мiдних, скiльки кедрових, скiльки дискосiв, чаш, потирiв, якi завважки ║вангелi┐. Неспроможний передати велич i красу найбiльшого константинопольського храму, вiн намагався приголомшити хоч лiчбами, громадив камiнь, дерево, мiдь, золото ще б спробував вилiчити, скiльки все те коштувало, скiльки довелося зiбрати Юстiнiановi податей з усiх вiзантiйських фем, так наче важила кiлькiсть колон i мальовил, а не те, як вони поставленi, як здобленi, як добранi одна до одно┐, i як там покладено мусiю, i як ковано золото й срiбло. Та про це Мiщило не мовив. В обмеженостi сво┐й душевнiй не вiдав того, що самi лиш iмена будiвель i мiст вже викликають у чутливому серцi образ ┐хнiй. Константинопольська Софiя теж мала свiй образ. Для Сивоока то була зелена просвiтленiсть, мов ранкова морська прозорiсть. Так, колись уперше попав вiн до церкви Богородицi в Ки║вi, i назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, i гучання дзвонiв, i золотi проморги свiчок. Та хiба ж про це можна розповiсти? Тiльки вiдчути може людина красу, можна тiльки переживати, i лиш той, хто ┐┐ вiдчував, може творити наново, тiльки в тому ║ справжн║ обдаровання. Невже й цей розумний i мудрий князь не вмi║ розпiзнати чоловiка здiбного вiд нездiбного? - Вiрю, що збуду║ш i для нас церкву славну й велику, - сказав Ярослав до Мiщила i пiдняв праву руку, мовби благословив того на подвиг. Мiщило став на колiна, вдарив поклона князевi, пробурмотiв: - Поможи, боже, аби при малому талантi справи великi здолав. Сивооковi хотiлося кричати: "Не вiр йому, князю, не вiр!" Але що крик! Велося так повсюди. Мiщило знав, що треба перед богом упослiджуватися, чим нижче,, тим лiпше. Хто ж то вiда║, який там завбiльшки талант у Мiщила насправдi? Чи оцi безмовнi антропоси скажуть про це? Яке ┐м дiло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапiта. Але ж вiн, Сивоок, не повернеться. I земля ця йому не чужа, а рiдна, дорога, ║дина в свiтi! "Поможи, боже, аби при малому талантi!.." Нащо ж для тако┐ землi та малi таланти! Держава завжди намага║ться купувати таланти, але скнарiсть заважа║ ┐й вибрати найкраще, а може, просто невмiння вибрати, тому здебiльшого купленi бувають або ж найгiршi, або ж посереднi, якi вмiють вчасно вискочити наперед, усi отi крикуни, що ведуться так, нiби мають у кишенi грамоту вiд самого бога. А справжнi великi таланти часто зникають в непам'ятi, невiдомi, вiдомi й невпiзнанi. Бiйся посередностi, о княже! Але все те боляче билося лиш в думцi в Сивоока, до вислову ж не давалося, вiн стискував кулаки вiд розпуки, знов коловся й ламався перед його очима свiт, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна церква, вiн бачив ┐┐ всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою з далеких рокiв його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його землi, який народився з давнiх спогадiв i з ново┐ зустрiчi з Ки║вом, образ пролiтаючий, мов зiтхання вiтру в осiнньому листi, неначе сповненi пташиного щебету досвiтки, нiби золотиста мовчазнiсть сонцева над бiлою тишею снiгiв. А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увiйшли якiсь його люди, стали позаду, почався ряд з Мiщилом, говорилося про речi дрiб'язковi i несутт║вi: про право вiльного виконання робiт, найму мулярiв та челядникiв, привозу потрiбного з Вiзантi┐, пiдлеглiсть лиш княжому суду, а який княжий суд - видно було вже тепер, для князя лiпше теля прямойдуче, анiж бик, що мета║ться на всi боки й рветься кудись у незвiданiсть. Ще мовилося про харчi для майстрiв, про червоне вино, рис, .фiги, мигдаль, родзинки, корицю, нiколи Сивоок не думав, що Мiщило аж так далеко може зайти в сво┐м здрiбнiннi, а той намагався виказати перед князем знайомство з щонайнезначнiши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава обширнi-стю сво┐х зацiкавлень - вiд справ божественних аж до якихось там родзинок для майстрiв на свята й на недiлi. Князь теж увiйшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливiсть Мiщилова, вiн жваво обмовляв усi вимоги майстрiв, при║мно було спустити цих загадкових людей з захмарностей ┐хнього незбагненного вмiння на грiшну землю, спостерiгати ┐хн║ перетворення на простих смертних, виставляти ┐м вимоги: де мають мешкати, скiльки працювати, якi свята справляти, а якi занехаяти, що ┐м робити вiльно, а що нi, якi розваги допускаються, а якi заборонено, яка буде платня i як з одягом, i що буде, коли хтось з них невилiковно захворi║ або втратить зiр на княжому будуваннi, i як мають дотримуватися посту, i про заборону ловiв у княжих землях, i про недопустимiсть блуду, i про стеження за будiвництвом, i про молитви... Колись ще малим, прикутий сво┐ми хворощами до лiжка, рятуючись вiд нудьги й розпачу, вилiплював Ярослав з хлiбно┐ м'якушки неоковирних коникiв i пташок, потiм пробував рiзьбити подарованим князем Володимиром ножем по чорному дубу, веселий во║вода Будий розхвалював тi дитячi витiвки, казав, що нiхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того, що Ярослав пiд час одного з нападiв шалу став кричати, щоб йому зiбрали до ложницi всiх ки┐вських малюкiв, якi вмiють лiпити чи рiзьбити; во║вода пообiцяв уволити князiвську забаганку, справдi, кiлька день збирав по всьому Ки║ву якихось зашмарканих i обдертих хлоп'якiв, десь ┐х довго мили в банi й перевдягали, перш нiж допустити до малого князя, вони лякалися пишних палат, озбро║но┐ сторожi, численно┐ челядi, яка сновигала по всiх усюдах, в Ярославовiй палатi злякано тулилися коло дверей, не мовили й слова, та малий князь теж, зда║ться, не горiв бажанням вступати з ними в розмови, спитав тiльки во║воду: "Ну, що вони там умiють?" Будий мовчки став показувати князенковi лiплення й рiзьблення, там були речi досконалi. - Брехня! Обман! - похмуро глянув на все те князенко.- Не можуть малi такого... - А побачимо! - весело мовив Будий.- Ось дамо ┐м глину та дерево, i хай хто що хоче, те й утне! - I щоб перед мо┐ми очима, - сказав Ярослав. Дано малим глину, дано дуб i рiзаки, хто сiв на лавки, а хто й просто примостився на пiдлозi, хлоп'яки взялися до роботи запекло й вiддано. Ярослав вирiшив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, вiн мовби передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить i не личить, терпляче ждав, коли з'являться з-пiд отих малечих рук першi лiплення i першi рiзьблення; малих нагодовано обiдом разом з князем, коли стало темнiти, запалено свiчки, щоб робота не припинялася, хто першим викiнчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди поспiшати, однаково змушений був лежати, вiн сказав ┐м, що можуть тут жити хоч мiсяць, що згодом i вiн сам при║дна║ться до ┐хньо┐ змаганини, але чим бiльше носив йому в постiль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на бiгу, отими безвiсними хлоп'яками, тим мовчазнiший i похмурiший ставав малий князь, тим з бiльшою нехiттю позирав на сво┐х суперникiв, бо збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-помiж них найгiрший, найнездарнiший, i з його лiплень та рiзьби хiба що смiялися б. В нападi шалу вигнав ┐х усiх разом з розсмiяним во║водою геть, зненавидiв отодi всiх, хто ма║ мистецькi здiбностi, але з роками в глибинi душi став поважати за наслане вiд бога вмiльство, бо вiдав тепер гаразд, як багато мистецтвом можна завоювати душ. Через те сам приймав художникiв, викликаних з Вiзантi┐, сам радився з ними, навiть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу, сказав Мiщиловi: - Не зобижайте цього чоловiка. - Христоса йому не вистача║, - сердито мовив Мiщило. - Скрiзь i завжди чогось шука! Вiн ревниво заступав князя вiд сво┐х антропосiв, найперше ж - Сивоока, боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу грошi, але той мовчки вклонився князевi, пiшов з сiней в гуртi сво┐х мовчазних товаришiв, якi вже давно пересвiдчилися, що в ┐хньому дiлi слова марнi, важить тiльки вмiльство, та й Сивоок несвiдомо притримувався то┐ само┐ думки, мабуть, саме Тому прикипiв навiки серцем до Iсси, яка вмiла весь свiт вмiстити в один-║диний вигук-зiтхання "iс-са!". Для вiзантiйських майстрiв, стосуючи новгородський звичай з утриманням варягiв, завчасу видiлено окремий двiр за валом, коло самого мiсця спорудження церкви, але Сивоок хотiв мати для себе з Iссою окреме житло, пiшов по Ки║ву, щоб найняти хижу; довго шукав, Iсса ходила за ним тiнню, закутана в хутро, яке Сивоок справив ┐й на торгу, бо мерзла вона вже й вiд осiннього вiтру, нарештi вдалося купити в родичiв умерлого старого коваля наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала добре складену пiч, обiцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було спускатися на три скiпцi в землю, так нiби сходив у могилу, надто ж беручи до уваги, що довкола височiли новi боярськi й купецькi доми на пiдклiттях, з рiзьбленими прикрасами, з вiкнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим мiхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тiшив себе надi║ю, що житло це цiлком тимчасове, сподiвався вiн згодом поставити собi в кутку ┐хнього двору новий домик; для Iсси було байдуже, де i як жити, - ┐й потрiбен був тiльки Сивоок, вона лякалася, коли вiн iшов з дому, щiльнiше куталася в хутро, величезнi ┐┐ очi поблискували з-над хутра сполохано й болiсно. Заставав ┐┐ завжди, як i лишав, нiкуди не виходила, не вiдлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був, що робив, як там посуваються ┐хнi справи, вiн приносив додому ┐дво й питво, купував Iссi ки┐вськi прикраси, вперше в життi доводилося йому придба-вати все необхiдне для житла, а знав, що тут не обiйдешся, як на островi, найпростiшим, тяжка зима заганя║ людину до житла, i виявля║ться, що треба й те, й се. Одного разу вiн не застав Iссу вдома. Стурбовано оглянув дворище, зазирнув до сусiдiв, когось там спитав - нiхто не бачив ┐┐, нiхто й не знав, що в нього в хижi перебувало якесь живе створiння-такою непомiтною й тихою була Iсса. Вiн перейшов Бабин торг, никав коло дворiв, зазирнув на дитинець, проходив однi й другi ворота, питав у приворiтно┐ сторожi. Нiхто не чув i не бачив. Зрозпачений, повернувся додому, Iсса сидiла в кутку й щулилася вiд холоду. - Де була? - спитав Сивоок, не сподiваючись на вiдповiдь, але стриматися вiд запитання не мiг, бо злякався навсправжки за не┐ i вперше вiдчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на свiтi душу. - Вода, - сказала Iсса, i щось мовби темний усмiх промайнуло в ┐┐ великих очах, i тужний спогад засвiтився в ┐хнiй чорнiй глибинi, навченi ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, i найперше було слово "вода", без яко┐, мабуть, не могла Iсса жити, звикла до ┐┐ вiчного дихання, до ┐┐ гучно┐ мови, до ┐┐ глибинно┐ прозоростi й безмежжя. - Ти дивилася на Днiпро? - догадався вiн вiдразу й покартав себе в думцi, що не змiг показати ┐й з валiв Днiпро давнiше, аж поки вона сама якось наважилась вийти з хижi й несвiдомо потягнулася до волi, до безмежжя, яке вiдкривалося десь iз ки┐вських валiв. На другий день вiн пiшов за Iссою назирцi, не хотiв, щоб вона його помiтила, боявся злякати народжена в нiй бажання спостерiгати води днiпровськi, терпляче ждав, поки Iсса спустилася з валу й пiшла собi додому, тодi забрався туди, де вона перед тим стояла, глянув - i сам задихнувся вiд безмежжя вод, -де зливалися Днiпро й Десна; вiн спробував повторити жест Iссин - схилився над безоднею з простягненими до не┐ руками i мовби падав униз, назустрiч водам, якi розкрилювалися довкола високого Ки║ва, i в очi йому вдарило срiблисто-синiм, а потiм червоно-золотим, вiн линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах, i ввижалося йому, що ширя║ його дух в уявлюваному просторi то┐ само┐ церкви, що привидiлася тодi в княжому теремi, збагнув тепдр ┐┐ глибиннiсть, ┐┐ вiдтiння, охопив розумом ┐┐ образ. Вiн покладе моза┐ки так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранiлi й бездумнi, а щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в кожнiм образi людсько┐ (а не тiльки божо┐) сутi, аби вловлювали красу барв i вiдтiнкiв, щоб плавали й линули в нiй, мов птахи з-поза Десни на Днiпро в оцих над-ки┐вських висях. Але для цього йому потрiбна не та церковця, що ┐┐ тулить на ки┐вськiй землi Мiщило, йому потрiбен розмах, роздолля й обшир отакий, як вiдкрива║ться з ки┐вського валу, - вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!.. А тим часом зiгнано до Ки║ва тисячi людей, прибували шо-день воловi й кiннi вози, повнi пива, медiв, жита, пшеницi, проса, каменю, дерева - всього потрiбного для живлення й будування. Серед поганських пiсень, християнських молитов грецьких, кадiння попiвського, каяння в грiхах i спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з рiчок Ужу й Убортi до Прип'ятi й по Днiпру камiнь надтвердий, ставили першi городнi пiд новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревiсища, щоб закладати пiдвалини пiд церкву свято┐ Софi┐: iверi║ць Гюргiй з сво┐ми товаришами чаклував над каменем, який вiн сам привiз у лодьях з найпота║мнiших глибин Дерев-лянсько┐ землi, не пiдпускав до себе навiть Мiщила, не хотiв мати справи з тими, хто будуватиме видиме, тодi як клопотався лиш невидими, вихвалявся, що спорудить Софiю пiдземну, кам'яну, склепiнчасту, на якiй надземна церква може стояти й тисячу лiт i бiльше, скiльки буде треба, допоки й стоятиме. Мi-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак вiзантi║ць до пори не втручався в будiвництво, вiн ждав, видно, початку здоблення, щоб точно вказати на порядок i чин розписiв згiдно з догматами; Мiщиловi нагадано було, що навiть Константинопольська Софiя, споруджена славними майстрами Анфимi║м з Тралла й ┐сидором з Мiлета (останнiй був земляком Iктiноса, який ставив колись Парфенон у Афiнах), поко┐лася на розгалужених пiдземних склепiннях, та║мниця яких не розкрита ще й досi нiким, тож треба дбати передовсiм за мiцнiсть, а бiльше не втручатися в дiла iверiйцiв. Чомусь вiдчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргi┐-iверiйцю,- може, сподобався той сво║ю незалежнiстю стосовно Мiщила, може, сподiвався мати в ньому спiльника для сво┐х замiрiв; вже як закладали пiдвалини церкви i стали вимальовувати ┐┐ розмiри, Сивоок запросив Гюргiя з його товариством до корчемницi, почав здалеку, похвалив ┐хню роботу i ┐хн║ високе знання душi каменю, бо кому ж не вiдомо, що суворий камiнь, завдяки вмiлим людським рукам, завдяки лiчбi та мiрi, ста║ м'яким i податливим, вбира║ в себе тепло людське i захову║ навiть запах людського тiла, в чому пересвiдчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потiм спитав Гюргiя мовби мiж iншим: - А чи не мала буде церква? - Мала? - вигукнув Гюргiй.- Не мала - нiяка! Камiнь ми пiдклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Мiщило - що ставить! Не сюди ми йшли - до князя Мстислава. Тому б сказали - давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всiх слуха║. Нi з ким не хоче сваритися. - Чом же не пiшли до Мстислава? - поцiкавився Сивоок. Один з iверiйцiв щось швидко сказав Гюргiю, той засмiявся. - Бо┐ться тебе, що ти пiдiсланий, - сказав Сивооковi, - а я знаю, який ти чоловiк. Ти нiкого не бо┐шся, таких люблю! Давай вип'║мо. Хочеш - ми заспiва║мо тобi нашi пiснi? Вони випили, потiм iверiйцi всi пiдвелися, стали плече до плеча, обiйнялися й заспiвали щось мужн║ й горде, як самi в сво┐й чоловiчiй, небуденнiй красi. - А не втiка║мо до Мстислава, - гукнув знов Гюргiй, - бо Ситник нас не спуска║ з ока. - Ситник! - Сивоок ще не чув тут такого наймення, вiдгукнулося в ньому давн║ з дитинства, дiд Родим, пiтнявий медовар, Величка. - Хто ж вiн? - Не зна║ш? Вiн тебе зна║. Всiх зна║ Ситник. Нiчний боярин князiв. Хочеш? Пiдемо до князя про церкву скажемо? - Казав я, ще як при┐хали, - похмуро мовив Сивоок. - Змаловажив князь мо┐ слова. - Вночi треба пiти. Через Ситника. Вночi князь добрий. Тодi вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву? - Хочу! - Тодi йдемо! - Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так нiби вiдчував, що зустрiне свого давнього недруга, а може, просто мав вiдразу до цього прiзвища, бо жили тепер у ньому, вiдродившись, усi найкращi й найтяжчi спогади з дитинства. - Ларивона попросимо, презвутера, - не вiдступав Гюргiй.- Не пробував з Ларивоiюм говорити? - Ларивон - пiп, не хочу з ним нiчого мати... - Для попiв же буду║мо! - Для людей - не для попiв. - Ну, пiдемо до князя вдвох? - Удвох - згода. А вже припекло сонце нового лiта, камiнь висох, втратив зайву воду, закiнчено закладати пiдвалини, митрополит з усiм клiром вiдправив урочистий молебень, мiж каменi повкладувано князiвськi золотi печатi й дорогi хрести з золота, срiбла й кипарисового дерева для вiчного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхнiй камiнь, сам князь з княгинею й дiтьми, з дружиною, во║водами, боярами, з челядинами був на торжествi, вистроенi в золотосяйнi ромейськi шати, стояли серед почту й антропоси з Мiщилом на чолi, все було пишно й велелiпно, i нiхто й не сподiвався, що пiзно вночi до князя пота║мно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловiкiв i тихо вислизне з княжо┐ горницi, лишивши там приведених та самого князя, i горiтиме там тiльки одна тоненька свiчка, променi яко┐ падатимуть зрiдка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться вiдвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спiльницею та║мностi, а всi тро║ передовсiм дбали зберегти та║мницю, про це йшлося ┐м найперше, заради цього Сивоок навiть переборов огиду й вiдразу до Ситника, якого впiзнав одразу, хоч як той постарiв i роздався вшир за два десятки рокiв, що ж до Ситника, то вiн, ясна рiч, не мiг i в думцi класти собi, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врiзав його сирицею по мармизi й дав дьорки так, що й досi нiхто не може вiднайти. Виступав же Сивоок пiд сво┐м християнським iм'ям - Миха┐л. - От привiв до тебе, князю, - сказав Гюргiй, коли вони лишилися самi. - Дiло кажiть, - уривчасто кинув Ярослав. Сивоок, здавалося, не мав нiякого намiру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнiм попередженням. - Мала церква, - сказав з темряви. Ярослав i собi ворухнувся, щоб уникнути свiтла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви вiдповiв Сивооку: - Вже чув. Тепер настала черга Гюргiя. Всi вони гралися в пiжмурки з темрявою, тро║ дорослих i поважних чоловiкiв, мiж ними й князь, не було в цiй горницi нiчого, окрiм тоненько┐ свiчечки, темряви та ┐х трьох; князь мав перевагу над сво┐ми двома вiдвiдувачами хiба що в тому, що десь за темрявою ча┐лися його вiрнi люди з усемогутнiм Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тiльки втрьох, i кожен прагнув взяти в сво┐ спiльники темряву, кожен заслонявся нею, вiдхитувався вiд гострого проблиску свiчечки i кидав у супротивника слово чи два. Гюргi║вi не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готовi були вибухнути цiлi лавини слiв, гарячих, склубо-чених, iнодi навiть безладних, але тут вiн стримав себе, мерщiй посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока. - Покажи йому. - Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок, мовби мiг цими двома словами переконати впертого князя. - Та покажи! - вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргiй. - Ну, що там ма║ш? - нарештi виявив зацiкавленiсть i Ярослав. Горiла свiчка, окреслюючи свiтляне коло посеред горницi, порожньо┐, сказати б навiть убого┐, як для князя, десь, мабуть, попiд стiнами тулилися неширокi лавки, та ще, може, був стiлець для князя, та якась книга на пiдставцi, як то любив Ярослав, - i бiльше нiчого, нiяких розкошiв, нiчого цiнного, так нiби проводить тут довгi ночi не можновладець, а простий чоловiк, темрява й геть зодинаковлювала ┐х усiх, десь вони без-шелесно й прича║но стежили один за одним, перевага Яросла-вова зникла, як тiльки вiн вимовив оте "що там ма║ш", тепер уже Сивоок заволодiв становищем, вiн мав з собою щось тут, у темрявi, тодi як Ярослав не мав нiчого несподiваного. - То що? - знетерпеливився князь. I Сивоок не став випробовувати терплячiсть Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику рiч, сам не показався, знов вiдхитнувся назад, а посерединi свiтляного кола просто на пiдлозi став злiплений з жовтого воску храм. Вiск тихо свiтився, мов жiноче тiло, i князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотiв переконатися, що то справдi вiск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освiтлений, вiн загубив навiть тi рештки переваг, якi давала йому темрява. Сивоок i Гюргiй, самi лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляв на нього восковий храм з його тихим свiтiнням. Як храм нiби розпростався, виповнював усе свiтляне коло, спихав князя на самий край, так що виднiвся тепер лиш кра║ Ярославового одягу та звисла в нерухомостi рука, облич-ж сховалося зовсiм, храм рiс i рiс, з досконало виважених вжнiх його громад пiднiмалися високi круглi банi, мовби посвидженi медовi бортi з прадавнiх пущ, банi поступово вивищуiзiйся до середини, ступi нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-помiж себе баню найвищу, найближчу до щереба, найголовнiшу, а вже вiд то┐ банi всi частини споруди мовчки опадалщзнов ступiнчасто йшли донизу, в неоднаковостi бань чула прихована гармонiйнiсть, безупиннiсть руху, кам'янистих дявас, церква мовби плавала помiж землею й небом, внизу вона теж розтiкалася, розплiскувалася то хвилястим бiгом заокруглень-апсид, то довгою кам'яною опасанню, що пов'язувала банi в нерозривнiсть, то двома великими баштами, якi й всiм одбiгали од церкви, тiльки й подаючи ┐й здалеку тонкi кам'янi руки-переходи. Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свiй храм бог з високого неба; в безлiчi бань, у ┐х нагромадженнi, у ┐х розспiванiй красi Ярослав упiзнав од голоси дерев'яного храму свято┐ Софi┐ в Новгородi; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянськiй, Сiверськiй i Полянськiй, тодi палили всi тi святинi, гадалося, що вже нiколи не вiдродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушнiсть отой закудланий у велетенську бороду святий чоловiк у печерцi: не вмирають старi боги, вiдроджуються в новiй iпостасi, в новiй силi й красi, не лякаються всевладдя вiзантiйського мистецтва, в силi й нездоланностi духу свого пiднiмаються над ним - i вiд цього вiдкриття князевi стало страшно, але водночас i радiсно: вiдчув Ярослав, що аж тепер, може, нарештi зумi║ подолати ерою роздво║нiсть, яка мучила його стiльки рокiв: народжений пiд знаком Терезiв вiн намагався урiвноважити нове, чуже з старим, сво┐м, але нiчого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, вiн був послiдовний у введеннi ново┐ вiри, отримано┐ вiд князя Володимира, але в церквах iшли вiдправи й грецькою, i слов'янською мовами, вiн хотiв вивести Русь на широкi простори свiту, але бачив водночас, що розгублю║ багато свого, рiднрго, без чого в свiтi показуватися нема нi потреби, нi слави. I ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й по║днання всiх його мрiянь, намагань, сподiвань, розчарувань i вагань. Хай народиться з протирiч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в сво║му неспоко┐ часу, коли народ руський являв свiтовi не лише велич сво║┐ сили, а й велич духу хай тодi кажуть про князя Ярослава, що хочуть. Але так тiльки думав князь, а не сказав нiчого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межi свiтла й темряви, нiчого не могли в ньому запримiтити анi Сивоок, нi Гюргiй, марно ждали вони вiд князя захоплень а чи осуду. Вiн стояв, дивився, а може, й не дивився на злiплений з воску храм, рiвного якому ще не бачив нiхто нiколи. - Хто злiпив? - нарештi порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним i безбарвним голосом, що Сивооковi не було охоти вiдповiдати i вiн змовчав. - Хто? - повторив Ярослав, i тепер у голосi в нього вже пробивався гнiв. - Вiн зробив! - вискочив на свiтло Гюргiй.- Нащо пита║ш, князю? Вiн це зробив! Нiхто бiльше не зможе! Князь вiдступив вiд свiтла i ляснув тричi в долонi. Гюргiй завмер коло свiчки,здивований i обурений. Що б то мало значити? Нечутно вiдчинилися дверi, Ситник став на порозi, подав з i║мряви свiй голос: - Я тут, князю. - Звели послати тому, в печерцi, дичини з княжого столу i меду в срiбному посудi, - сказав спокiйно Ярослав, - посилати щодень мо┐м iменем. - Ага,так. - Iди! Ситник з муркотом зачинив дверi. Примхи княжi незбагненнi. Не спитав навiть, чи живий ще той дiдуган, у якого вся сила пiшла в бороду. Але ще бiльше спантеличенi княжими словами були Сивоок i Гюргiй. Не знали вони нi про якусь печерку, нi про якогось чоловiка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав i не дбав за те, щоб його спiврозмовникам стало все ясно. Вiн наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо: - Пояснюй. Стосувалося це Сивоока, в князевiм голосi було не так велiння, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князевi час вивчити церкву в усiх ┐┐ частинах, чи то й взагалi вважав, що будь-якi пояснення тут марнi й недоречнi. - Пояснюй, - знову повторив Ярослав. Тодi не стерпiв Гюргiй. Нарештi в ньому прорвалася його природна палкiсть i нестримнiсть. Вiн змахнув обурено руками, крутнувся в свiтляному колi, мало не зачiпаючи князя, гукнув: - Слухай, князю! Коли ти робиш дiтей? Ти ж так усi ночi пробалака║ш! Чому такий балакучий! - Тебе не стану кликати в помiч дiтей робити, - посмiхнувся князь, - а розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави божо┐ i на вiки вiчнi. Ти покладеш камiнь та й пiдеш собi далi ще десь класти, а церква стоятиме на цiй землi вiки. I казатимуть про не┐ всяке, якщо ми, перш нiж збудувати, не подума║мо як слiд та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй. Скажи йому,вже спокiйнiше попросив Сивоока I Гюргiй, скажи, хай почу║. -Hy, що? - Сивоок теж пiдiйшов до них, тепер усi купчилися в свiтлi, а храм був помiж ними, проростав крiзь них, мов Дерево остаточностi, нестримно й тихо струменiв, така та║мнича сила була в ньому, що князь не витримав - перехрестився, тодi Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обiймаючи майбутнiй храму всiй його хвилястiй красi, сказав просто: - Весь храм зокола розписати в нашi барви, щоб став посеред Ки║ва i посеред цiло┐ землi писанкою, людською радiстю... - Не думаймо про камiнь зокола, - урвав його князь. - А всерединi буде досить простору, щоб вмiстити в храмi цiлий Ки┐в. Покладемо в головнiй банi мусi┐ рiзнобарвнi, вже маю перед очима весь ┐хнiй блиск i сяйво, знаю, де i як. А далi йустимо по стiнах i склепiннях фресковий розпис, щоб замiнити дорогi заморськi мармури. Не ма║мо мармурiв для здоблення стiн i колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов застосу║мо наше прадавн║ вмiння i вiзьмемо всю середину в вiзерунки... - Не думаймо й про внутрiшнiй простiр, - знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва ганням. - Тодi про що ж думати! - крикнув Гюрiй. - Хто збуду║ такий храм? - спитав Ярослав, - Я збудую,тихо вiдповiв Сивоок. - А хто прикрасить? -_ Теж я. - Сам? Не може одна людина звершити таке велике дiло. - Поможуть менi мо┐ товаришi. - А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них? - Не проти них - тiльки проти Мiщила та проти Агапiта. - А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит? - Те, що князь, - пiдказав Гюргiй. - Хiба князь бо┐ться митрополита? - Бога боюсь, - зiтхнув Ярослав. - Вчора освятили пiдвалини церкви, а сьогоднi ┐х розруйнувати? - Лишимо так, - засмiявся Гюргiй. - Маленька хитрiсть. Хай собi лежить той камiнь. Покладем новий. Буде церква з двома пiдвалинами. Як у чоловiка два iменi: одне для бога, друге - для людей. - Легкий ти чоловiк, Гюргiю, - знов зiтхнув Ярослав.- А все на свiтi робиться нелегко, життя складне людське, вимага║ думання. - Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргiй. - Велика й славна, як нiде! - Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока, - А що маю казати? - Хвали свою церкву. - Нащо ┐┐ хвалити? Ще ж нема нiчого. Вiск самий. Пiднесеш свiчку - розтане безслiдно. - Те, що в людинi, безслiдно не щеза║, - зауважив Ярослав. - Бачив я, що й людей самих з свiту зживають. - А оте й далi живе, - поглянув йому в очi князь,- зна║ш же добре! I зна║ш, як замахнувся оцi║ю церквою! Зна║ш? Сивоок мовчав. - Упертий ти чоловiк, а князi впертих не люблять, князям треба пiдкорятися, ┐м подобаються люди, як вiск, не жди вiд мене милостi й поступок, - з навмисною жорстокiстю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав чогось iншого? - Вiск тобi й дав. Роби з нього, що хочеш. - I що можеш! - крикнув Гюрiй.- А сам не вмi║ш - попроси нас! Сам упадеш без пiдпори, довго не висто┐ш. - Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час менi до молитви, а ви йдiть. -Не сказав нам нiчого,- Сивоок раптом скинув з себе нерiшучiсть, в голосi в нього була несподiвана твердiсть.- Не для тебе робили цю церкву-для нашо┐ землi. Не хочеш ставити в Ки║вi - поставимо десь в iншому мiсцi. А стояти вона мае. Ярославовi хлюпнуло червонiстю в обличчя. Вiн занiс був руки, щоб ляснути в долонi, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнiвливо нiздрi, повiв тiльки перед обличчям в Сивоока й Гюрiя долонею: - Iдiть. Думатиму. А Ситниковi, що виник у темних дверях по вiдходi тих двох, сказав: - Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра пiсля заутренi. Ситник не йшов, дивився на воскову лiплену церкву. - А оте, князю? Викинути? - Дурний ще ║си вельми, - спокiйно мовив Ярослав. - Не подоба║ться менi вельми отой... Миха┐л, - пробурмотiв Ситник. - Пiдозрiлий вiн. - Що ж то за держава, де талант беруть пiд пiдозру! - гiрко всмiхнувся князь. - Та не дивуюсь тобi, Ситнику, бо самому собi, видно, не вiриш. Як би ж повiрив цьому Сивооку? - Сивооку? - Ситник аж нестямився вiд несподiванки.- Миха┐л же вiн? - I Миха┐л, i Сивоок. Головне ж - чоловiк великих здiбностей. - Ой пiдозрiлий вiн, князю, повiр менi! - Гаразд, набрид ти з сво┐ми пiдозрами. Вже пiзно, йди! - Ага, так. Нiхто ще нiчого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не догадувалися нi про що й тодi, як запрошено було до князя митрополита Феопемпта, i той у облаченнi з потрiйно┐ негнучо┐, шурхливо┐ парчi, з високим посохом, обкованим важким хрiблом, появився в княжих сiнях в супроводi свого почту з Десятинно┐ церкви Богородицi. Та ось прийшло вiд князя новей лiт припинити всi роботи на будовi, i там кiлька днiв нiчого не дiялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осiнях, але тепер уже князь виставив од себе пресвiтера Ларивона, i було трохи смiшно спостерiгати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих важким золотом шатах митрополита ста║ свiтлобородий, мужикуватий руський священик у пiддирканiй старенькiй рясi, в порудiлих чоботях-витяжках з грубо┐ шкiри, тiльки й було коштовного на Ларивонi, що дорогоцiнна панагiя з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сiв той на ки┐вський стiл, перемiгши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб продовжувано ставити церкву на освячених пiдвалинах, бо вже усталено було всiма не тiльки розмiри й вигляд то┐ церкви, а й затверджено ним, тобто митрополитом, весь порядок внутрiшнього здоблення, розписано все, i тепер змiнювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без переробок i без змiн первiсного начерку. Звертався митрополит до князя, але вiдповiдав йому пресвiтер Ларивон, хоч i стояв нижче за Феопемпта, пiдлягав йому по чину, однак мав повноваження вiд Ярослава, який не хотiв розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим нiби не наполягаючи на сво║му замiрi будь-що вiдмовитися вiд розпочатих робiт i взятися за спорудження якогось нового храму, якого ще нiхто й не уявляв собi. Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з Святого письма, з отцiв церкви, з грецьких книг. Ларивон i митрополит намагалися пересилити один одного в книжнiй премудростi, починали ще вiд смертi Адамово┐, коли вмирав вiн на руках у старо┐ кви й ангел, посланий Всевишнiм, поклав йому пiд язик зерно, з якого згодом виросло дерево хреста. Дерево те росло до часiв царя Соломона. Вiн звелiв його зрубати i вжити на будову мосту через потiк. Коли ж Великий Константин завоював крусалим, то нiхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш чоловiк, на ймення Юда, але не видавав та║мницi, за що клена, мати Константина Великого, звелiла вкинути його до глибокого безводного колодязя, i лиш пiсля того знайдено було священне дерево. Через триста лiт перський цар Хозрой спробував завоювати крусалим, але iмператор Iраклiй розбив поганина i, босий, на чолi процесi┐ внiс хрест до крусалима на власних плечах. Всi священнi iмператори великих роме┐в ставили храми на честь бога, а всi, хто приймав вiру Христа, не повиннi вiдступатися вiд священних ромейських звича┐в. - Не вiдступа║мо й ми вiд хреста i вiд Христа, - казав Ларивон, - але пам'ята║мо й те, що ромеями взято вiд усiх народiв найцiннiшого в будiвлях; i камiнь, i колони, i прикраси, i в усiх ромейських церквах живе не тiльки божа краса, але й людська. Ще стародавнi греки змiряли слiд чоловiчо┐ стопи й порiвняли з високiстю чоловiка. Ствердивши, що стопа становить шосту частину високостi тiла, застосували ту саму засаду до храмово┐ колони, i таким чином колона грецька стала вiддзеркаленням краси чоловiчого тiла. Наша ж земля споконвiку мала сво┐ будiвлi, вона теж хоче прислужитися новому боговi сво┐м власним, багатство зоколишнього убранства церкви передасть багатство землi нашо┐, вознесенiсть бань, чисельнiших за ромейськi, покаже неосяжнiсть Русько┐ держави, яку звуть землею багатьох городiв повсюдно, кожна земля повинна славити бога сво┐м голосом, i чим могутнiший буде той голос, тим бiльша хвала божа. Митрополит погрожував, що вiдiшле назад до Константинополя всiх будiвничих з Мiщилом, на що Ларивон вiдмовив йому, що знайдуть вони в Ки║вi вмiльцiв, якi зможуть збудувати дiм божий лiпше, нiж будь-хто. Нi до чого не вели цi довгi розмови, Ларивон твердо стояв на сво║му, бо в захватi був од восково┐ церкви, показано┐ йому князем Ярославом. Феопемпт же, розумiючи, що пресвiтер ма║ княжi повноваження, вдавав, нiби не вiда║ нiчого i нi про що не здогаду║ться, сперечався затято й довго, щоб виторгувати собi якомога бiльше, в душi вiн змирився з княжою примхою (бо як iнакше мiг назвати таке дивне рiшення?), але повинен був вiдстояти сво║ право покерувати всiма роботами по внутрiшньому здобленню святинi, бо про те йшлося йому найперше, на тому залежало. Врештi дiйшли до згоди, що нагляд за будiвництвом вестиме Ларивон, але з дозволу й повелiнь митрополита, встановивши заздалегiдь весь порядок i чин розписiв, як то дано в екфрасiсi патрiарха Фотiя при освяченнi церкви Феотокос Фарос. А хто стане мовити супроти iменi патрiарха Фотiя? Ще пiвтори сотнi лiт тому цей константинопольський патрiарх послав на Русь першого ║пископа. Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси пiдiйшли до брам Константинополя i нагнали холодцю i самому патрiарху, який тодi якраз був у столицi, та й iмператору Михайловi, що перед тим необачно вирушив у вiйськовий похiд, не подбавши за стольний город. Патрiарх мерщiй покликав iмператора до Константинополя, безраднi проти вiдчайдушних руських, якi на легеньких суденцях перескочили через море i ось-ось могли заволодiти столицею, iмператор i патрiарх ревно молилися в храмi Влахернсько┐ божо┐ матерi, випрошуючи в бога нещастя для забiяцьких русiв, бог ┐м не помiг - помогла буря, яка розметала руськi суденця, але патрiарх вiднiс те в заслугу Христу й заприсягнувся привести в вiру Христову той великий i загадковий у сво┐й силi народ, для чого й спорядив за море свого ║пископа. Когось вiн хрестив, той ║пископ, але слiду вiд нього не лишилося, бо в такiй великiй землi важко лишити слiд. Однаково роме┐, коли заходила мова про Русь, щоразу виставляли iм'я патрiарха Фотiя. Нехай. Ярослав навчився за цi роки боротьби й терпiнь найголовнiшого для державного мужа вмiння - ждати. Не метушитися, не ти-цятися наослiп, не наражатися на дрiб'язковi сутички, не дратувати могутнiх, а самому поволi нарощувати силу й могуття, бачив-бо, що все це ║ в його землi, а згодом i ще додасться. У князя турботи були державнi, в Сивоока - людськi. Зовнi мовби нiчого й не змiнилося. Мiщило не став противитися волi князя й митрополита, став слухняним помiчником Сивооковим, iнодi аж надто запопадливим. Перед тим як закласти новi пiдвалини, Сивоок узявся ще раз перемiряти розташування церкви, щоб вона стояла в точнiй вiдповiдностi до сторiн свiту. Використано було грецьке мистецтво мiряти з допомогою тiнi. Напрямок пiвнiч - пiвдень визначався найкоротшою тiнню, яку сонце кладе опiвднi. Тепер треба було покласти до то┐ тiнi про-стоспадлу лiнiю i вона дасть святу орi║нтацiю: схiд - захiд. Брався для цього дiла шнур з трьома вузлами, якi розташовано мiж собою на вiддалi, що вимiрю║ться вiдповiдно числами 3, 4, i 5 однакових промiжкiв, з шнура творився трикутник так, щоб одна коротша його сторона була тiнню пiвнiч - пiвдень, тодi друга, коротша сторона давала напрямок схiд - захiд. Власне, це вже роблено було в час закладання перших пiдвалин, i Сивоок мiг би виказати цiлковите довiр'я до Мiщила, про що вiн тому й сказав, але сам Мiщило наполiг, щоб перемiряти ще раз, вiн був сумирний, тихий осмiх блукав по його устах, i Сивоок, заслiплений сво┐м успiхом, не змiг розпiзнати пiд там смiхом загрози. Та, власне, що мiг заподiяти йому Мiщило? Гюргiй задумав нечувану витiвку: зняв з себе срiбний чеканений свiй пояс i ним вимiрював мiсце для закладання нових пiдвалин. Тодi попросив князя, щоб той звелiв упiймати двох диких тарпанiв, i в недiлю урочисто ви┐хали за Ки┐в у поле, Гюргiй зв'язав тарпанiв за ши┐ сво┐м поясом i вiдпустив ┐х у поле, тарпани з мiсця вдарили чвалом, в несамовитостi розшарпали пояс, розлетiвся вiн на дрiбнi ланцi, так що й не збереш нiколи, а з тим поясом пропала навiки й та║мниця вимiрiв церкви, вимрiяно┐ Сивооком. Сподобалося те всiм, хвалив Гюргiя за витiвку князь, а Мiщило пiдказував Ярославовi, що таке вигадати мiг хiба що сам Сивоок, i знов дивився з загадковим посмiхом на свого суперника, та Сивоок не надавав значення нi словам, нi посмiху Мiщиловим, бо й що вiн йому! Мав ворога набагато страшнiшого й могутнiшого, викликав його до дi┐ сам, мiг би пробути в Ки║вi хоч десяток лiт i не спiзнатися з нiчним боярином Ярославовим Ситником, але пiсля то┐ ночi, коли ходили на вiдвiдини до князя з Гюргi║м i коли Ситник почув од князя iм'я "Сивоок", випадково зронене iм'я, що нагадало колишньому медовару незаго║ну образу вiд шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомiтно з двома-трьома сво┐ми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпiзнати в цьому величезному русявому велетнi риси того маленького хлопчика, забраного колись ним вiд покiйного Родима. Багато лiт минуло, i важко було сказати напевне, що це той самий чоловiк. Але й вiдступатися Ситник не звик. Знав добре: що мо║ - вiддай! Застосував свiй спосiб - випитування. Хто, що i як - цей Сивоок? Так набрiв на Мiщила, i так з'║дналися вони в сво┐й ненавистi до Сивоока. Був би той собi й далi непомiтним антропосом, не вир