с для битви не денний, яи водилося, а нiчний. Вiйська двох братiв зiйшлися в Сiверськiй землi, кодо Лиственя, в чорну грозову нiч; Мстислав пустив на варягiв сiверян, яким однаково було - вдень чи вночi бятис, земля ж бо ┐хня, все ┐м знане й звичне, вони посунули на варягiв такою лавою, що тi не витримали, а тут ще вдарили з засiдок касоги, вилiтали з дощових потокiв бистрi, як чорнi змi┐, розлякували варягiв сво┐ми гортанними незрозумiлими криками, варяги не витримали, дали спину супротивниковi, кинулися врозтiч, втiкав i сам Хакон, загубив при втечi важкого свого золотого плаща, втiкати довелося й князевi Ярославовi. Не чув вiн, як Мстислав став на полi бою, освiтлюй бiлими блискавицями, прогримiв сво┐м гучним голосом: "Як не тiшитися! Тут лежить сiверянин, а тут варяг, а власна дружина цiла!" Але Ситникiв чоловiк якось зачув тi слова Мстиславовi, через Ситника стали вони вiдомi i Ярославовi, може, через те й побоявся Ярослав сiдати в Ки║вi, знов подався до Новгорода, збирав довго во┐в, лякаючись ото┐ вцiлiло┐ дружини Метисла-вово┐, i лиш повснi цього року прийшов сюди i, уклавши в Городцi мир з братом, сiв на ки┐вськiй столi, зда║ться, твердо й назавжди. Iрина вже народвла сяка Iзяслава i дочку клизавету та й знов була при надi┐, рiд Ярославiв розростався, князь утверджувався на землi, наслiдував свого отця Володимира, не було вже видимих супротивникiв, але й невидимих вистачало; нависали вони постiйно погрозою над першим чоловiком у великiй землi Руськiй: то мор, то голод, то, несвокiй, то непослух, а то просто темнощi и небажання йти слiдом за сво┐м князем, недовiра до нього, - а чим викличеш довiр'я? Бiльшiсть пробу║ досягнути слави в битвах, жахи i вiдворот -нiсть яких згодом, змiнюються блискучою геро┐кою пiсень i легенд. Але чого досягають? Iмператор ромейський Василiй все життя провiв у походах, не вибрав часу навiть на одруження, громив цiлi царства, бойовi знамена переможених тяглися по багнi, прив'язанi до ослячих хвостiв, тисячам бранцiв випiкано очт,- задля чого? Ось вмер Василiй, а на тронi сидить його брат Константин, ятшця, розпусник, ганьба не тiльки iмперi┐, а й цiлого людського роду. Чи взяти Болеслава польського, прозваного навiть Великим. Торiк у гординi сво┐й дiйшов до того, що коронувався на короля (зда║ться, купивши ту корону в папи римського, чи що), а заледве два мiсяцi побув королем i вночi, несподiвано для сво┐х придворних, а ще бiльше, мабуть, для самого себе, скiнчив сво║ бурхливе життя, лишаючи володарем Польщi сина Мiшка, якого вiдразу намiрився перетворити на свого ленника iмператор германський Конрад, який нещодавно замiнив умерлого Генрiха Калiку, що теж, зда║ться, все зробив вогнем i мечем для ствердження свого, а от вмер i перервався його рiд, германськi маркграфи i ║пископи вибрали на з'┐здi коло Рейну Конрада, почавши нову iмператорську династiю. Голова, накрита шоломом, вiдвикав думати. Зненавидiв Ярослав за цi роки походи й битви, нiколи не любив вiйськового ремесла, а тепер i поготiв. Виборював, вивойовував собi право на спокiйне князювання, на справи великi, а тепер мав, нарештi, перепочинок i ось став перед нез'ясованiстю: що ж далi? Оточували йогр бояри, во║води, блазнi, священики, лакизи й захожi мудрагелi, купцi сво┐ й ┐ужi, блискучi iноземцi, що юрмилися здебiльшого навколо княгинi, яка кохалася в пишнотi й багатомовностi приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було вже тих. простих, суворих, iнодi, щоправда, хитруватих людей, всi вони то погинули, то вiдiйшли вiд князя, лишався вiн з цим юрмовиськом; мрiяв очолити весь народ землi Русько┐, зiбрати його во║дино, сказати йому щось особливе, почути й вiд нього, але народ i далi був десь далеко, в лiсах i полях, народ стояв осторонь так само безмовний i насторожений, як i в часи Ярославового дитинства, народ тiльки й ждав, щоб заявити про сво║ право, про сво┐ вимоги: дай мечi мо║, бо маю до того право, бо я живий, бо я жнець, я ловець, я швець, я грець. Пресвiтер Ларивон, чоловiк розумний i начитаний, мiг дати вiдповiдь на все, що стосувалося Святого письма, житiй великомученикiв i'святих, але й не бiльше. Князь Володимир любив оточувати себе людьми дужими, буйносялнми, вiд самого споглядання на яких хотiлося жити довго, весело й безжурно, такого вiн наставив i пресвiтера сво║┐ церкви в Берестах, Ларивон бiльше скидався на здоровенного коваля, переодягяеяого в священицькi шати, однак тiлесна дебелiсть, мабуть, заважала йому мати гнучкiсть розуму, вiн здатен був тiльки до того, щоб твердо оволодiти вже iснуючим, в його головi вмiстилися всi святi тексти й догмати, вiн знав усi хитрощi ромейського красномовства й плетiння словес, але ото й усього. Вiн був занадто досконалий у сво┐м знаннi, щоб пiдтримувати постiйну цiкавiсть до себе, втомлював сво┐м знанням, сво┐м красномовством, в ньому вiдчувалося щось чи то набридливiсть вiд повторювань, чи то вже й ознака занепаду. Бо хiба ж вивершення будь-чого на свiтi вже не знамену║ початку його знищення? Так розпада║ться щойно укладений союз помiж двома чи кiлькома державами. I дiм збудований почина║ руйнуватися вiд хвилi його остаточного збудування. I цiле мiсто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тiльки допоки окреслиться його ядро. Потiм мiсто почина║ розповзатися, побiчнi нарощення поглинають колишн║ ядро, яке дало наймення цьому городу, i вже ма║мо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому погинуло так багато столиць? А хiба ми не вмира║мо, вже народившись? Питання - в тривалостi. Нiякi молитви не поможуть. кдине спасiння - виповнити сво║ життя дiяннями якнайвищими, якнайщiльнiше виповнити. Тодi життя буде довге й прекрасне. А власне, згоджувався з князем Ларивон, благочестивi вчинки,, благочестивi дiяння - окраса всякого сущого, чоловiк народжу║ться, живе, працю║ лиш для бога, чоловiк вибудову║ храми не для власного житла, а для бога, виводить над ними високi навершя, на яких тiльки й мiсця, що для самого бога, i чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче до, конечного призначення чоловiкового. А хто ж то й може ставити щонайвищi храми, як не владики землi? Бо хiба ж цар Соломон не' збудував дiм в iмення боже i не прославився у всi вiки сво┐м храмом, а коли будовано храм, то не стосовано до тесання камiння нi молота, нi долота, анi якого iншого залiзного знаряддя, бо сотворив бог на те дiло кам'яного черв'я шамiр, який i розколював камiнь. ; Ярослав i не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрiзь: i в Ростовськiй землi, i в Новгородськiй, i в самому Ки║вi, хоч тут доводилося найперше лагодити все пiсля нескiнченних пожеж. Але ж найбiльший храм першокам'яний вже поставлено в Ки║вi батьком його князем Володимиром. Що ж додасться для нього, як вiн поставить поруч ще один храм? Справдi, був Соломон мудрий, сказано ж: "I надiлив бог Соломона великою мудрiстю, i постерiганн║м, i багатством духа, мов.те море пiском на березi". Але вiн будував на голому мiсцi. А коли ти почина║ш не перший? I в Константинополi, вiдповiдав Ларивон, перший був Константин Великий, а божественний Юстiнiан опiсля, але ж поставив Юстiнiан з помiччю божою храм свято┐ Софi┐, прикликавши гречинiв ┐сидора й Анфимiя на те дiло, i прославився на вiки. Несподiвано в помiч Ларивоновi прийшов Ситник. Щоправда, боярин знав лиш сво║ дiло, нiкому, опрiч князя, в помiчники ставати не збирався, але вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвiтером, якого давно не бачив i в якого сподiвався знайти вiдповiдь на сво┐ вагання, повiдомив Ситник Ярослава, що затримано його довiреними пiдозрiлих людей на Залознiм шляху. Виказався й старший з-помiж них, зветься Поргiй, як i князь сам, а йде, сказав, аж з Iверi┐, хто його зна, I де й вона, прямували ж - до князя Мстислава в Чернiгiв. - Звiдки довiдався, хто вони й що? - спитав Ярослав. - Маю людей на всiх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожнiх, випитують: хто? куди? чого? - Приклич того... Гюргiя. - Приготував його про всяк випадок. - Клич. Ситник увiв до горницi високого, гнучкого, чорнобородого, бiлозубого. В чорному сукняному одязi, переперезаний дивним, срiбним поясом, на ши┐ теж срiбний ланцюг, на поясi - короткий меч-акинак. - Хто будеш? - суворо спитав князь, але на Гюргiя суво┐в рiсть не подiяла, вiн не вклонився князевi, тiльки ледь помiтно кивнув головою, не скинув гостро┐ шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясницi, засмiявся бiлозубо, щось вимовив швидко i незрозумiле. -Не мовиш по-нашому? - сказав Ярослав. - То як порозумi║мось? Ромейську мову зна║ш? Гюргiй знов засмiявся i знов заговорив сво║ю мовою, схвильованою, мов орлиний клекiт. Ярослав посмiхнувся. Варязько┐ цей чоловiк знати не мiг, латини - й поготiв, може, перську, - але сам князь не вмiв по-перськи. - Що ж ми - на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов? - Мстислав, - закивав Гюргiй i знов засмiявся, видно, спогад про Мстислава викликав у нього радiсть. - В дружину Мстиславову? Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргiй закрутив головою. Вiн пiдбiг до стiни горницi, став на колiно, показав долонею право┐ руки, мовби щось витiсу║, потiм став класти до стiни те уявне тесання, одне на одне, мов камiнь на камiнь; Ярослгв ще й не вiрив здогадовi, швидко пiдвiвся з стiльця, пройшов до оббито┐ срiблом важко┐ скринi, дiстав звiдти дорогу книгу грецьку, розгорнув, пiдкликав до себе iверiйця, показав йому на малюнок: на городськiй стiнi, за якою виднiються верхи храмiв, кiлька веселих бородатих чоловiкiв кладуть камiнь, подаваний ┐м знизу простим блоковим пристро║м. Iверi║ць зрадiло закивав головою, знов щось проговорив довге й палке, Ярослав розiбрав кiлька разiв повторене слово "Мстислав"; цього князевi було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутараканi серед будiвничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до нього аж звiдки умiльцi. Може, задумав Мстислав перевершити Ки┐в у будiвлях божих i свiтських i сам прикликав до себе зиждителiв? Але ось випадок втруча║ться в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому, Ярославовi, стало вiдомо про братiв задум i ось тепер, вволюючи божу волю, вiн повинен випередити свого брата i воздвигнута щось небачене й нечуване? Ярослав дружньо поляпав iверiйця по плечу, дзенькнув у срiбний бубонець, заспаному служцi звелiв принести два ковшi меду; коли випили з Гюргi║м, тодi покликав Ситника, сказав тому: - Знайди толковина, щоб мiг я порозумiтися з цим чоловiком. Гюргiя ж з усiма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливi люди вельми для нас. А за тиждень, коли довiдався, що Гюргiй i всi його товаришi - кам'яних дiл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го iмператора з запевненням миру, а заодно й з проханням прислати вмiлих украшателiв i будiвничих, щоб поставити в Ки║вi церкву велику й славну. В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кiлька лiт тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посiпав собi бороду. - Що так? - всмiхнувся Ярослав. - Святi лiпше на небi, анiж серед нас? - Злий вельми, - зiтхнув Ларивон, - не мовить до мене й слова. - Живий ще? - Живий i мiцний. - А отрок? - Бистрий до вчення i слухняний, м'яка це душа. - То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче. Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на лови, щоб трохи дихнути осiннiм повiтрям, походити по червоному листу, вдихнути пронизливих пахощiв лiсу, якi б нагадали далекi тепер новгородськi днi, повернули молодiсть, силу, бажання, гучання кровi в грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, вiдходиш ти далi й далi, пролягають мiж нас простори, вiдчуженiсть поста║ вища й бiльша, вже мерзенний пiтнявий чоловiк вклиню║ться мiж нас, довiдуючись про нашу доньку, а я не знаю нiчого, ти не кажеш, ти не вiриш i вже, мабуть, нiколи бiльше не повiриш, господи, господи! Все на князя, все проти князя в цiй великiй i безжальнiй землi: i безмiр просторiв, i розливи рiк повеснi, i люди в сво║му вiчному невдоволеннi, i лютi звiрi. Князювання - то посада, вiд яко┐ людина старi║ швидко, а знесилю║ться ще швидше. I коли бiг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться сила подолати його. Та й нiхто, мабуть, не сподiвався на порятунок князiв, i кожен, певно, стояв i думав, кому доведеться служити завтра, перед ким гнути Хребта, кому догоджати. Але вiн живий, i сил йому додалося - Скликай учту на вепра! - весело гукнув Ярослав до Ситника i самотньо погнав коня до Берестiв, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського вепра. Нiкчемне то дiло - губити час на обжирання та обпивання, коли чоловiковi, щоб жити, досить хлiба та води, та вже нiчого тут не вдi║ш, раз ведеться воно так здавна, i навiть Спаситель наш перетворював воду на вино, щоб принести втiху на учтi. Купа зiбралася осiб до пiвста, якщо й не бiльше, на довгих столах навалено було смаженого й вареного i так шматками, вепр слугував лиш зачiпкою, була там i оленятина i ведмежатина, були смаженi поросята i дорога риба озерна й днiпровська, подавалася душенина з нирками i жирна поребрина пiд хрiновою пiдливою; для пиття малося пиво, й мед, i вино; товстi свiчi палали по кутках палати i посеред столу, гамiр i гелготнява виповнювали довге примiщення з низькою набрусеною стелею, з стiн шкiрилися iкластi вепрячi голови, наставляли гiллястi роги оленячi й лосячi голови, в простiнку здiймалося на заднiх ногах велетенське опудало з випхано┐ ведмедячо┐ шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з ведмедем живим, привченим смiшити князя i дружину на уч-тах; п'янiли всi швидко, сварилися за ласiшi шматки мiж собою, вiдбирали один у одного то ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкi маслаки; важкий чоло--вiчий дух стояв у гридницi, але застiльники не вiдчували його, увага ┐хня поглинута була дичиною, - смертним потом убито┐ тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'║ запах волi в нiздрi, хижо роздимаються носи, ходять ходором важкi щелепи, пiдведенi чорними тiнями вiд свiчей i каганцiв; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину пiд сiдлом, вгнiчували в погребах, обкладену травами й корiнням, заривали на нiч у холодне осiнн║ листя, прибите першими приморозками, як пеклося, смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всi, хто сидiв ближче до князя, пiдхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога закрутистiше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидiв коло дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання в вiрностi точилося лиш тут, навколо Ярослава; вiн i сам брав у ньому найжвавiшу участь, пiдбадьорливо всмiхався до златоустiв, тому покивував, того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував кiвш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вiрнiсть, мудрi були предки, що вигадали отакi пирування, де люди сходяться плече в плече, як брат до брата туляться, де князь мовби злива║ться s сво┐ми пiдлеглими, набира║ться вiд них бадьоростi й сили, а вони, наближенi до нього, вiдчувають себе певнiше, пишаються сво║ю близькiстю до найвищого чоловiка, вони готовi для нього на все: випити й закусити, у вогонь i воду, проти супротивникiв i лиха, он вони всi якi розмаханi, збунтованi, з розгону вганяють ножi в маснi вiд жирного м'яса столи, гатять кулаками в товстi дошки, рикають по-звiрячому - та все за князя, все заради нього й для нього, i як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих, розкричаних, вiдданих, щирих чоловiкiв, хоч розумом сво┐м i осяга║ князь усю ницiсть i нещирiсть свого оточення, зна║, що славлять вони не Ярослава, не оцього чоловiка з набряклим негарним носом i зсупленими бровами, а князя, владику ┐хнього, i постав ось зараз на його мiсце iншого i назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо людина для них не значить нiчого, значить тiльки мiсце, посада, становище: розумом Ярослав зневажав ┐х усiх, а серцем горнувся до них, бо й що вiн значив сам-один, що мiг подiяти з власним безсиллям, з слабiстю, з ворогами, яких не меншало, а дедалi бiльшало й бiльшало. - Славен будь, княже Ярославе! - ревли бояри й дружина. - Довголiтен! - Щаслив! Все тут було з словом "най": наймогутнiший, наймудрiший, найдорожчий, найсправедливiший, найзiркiший, найяснiший, наймилостивiший i наймилосерднiший. Хто лицемiрив свiдомо, а хто й щирий був у сп'янiлостi сво┐й, князь всмiхався заохотливо до кожного, знав справжню цiну кожному слову й вигуку, але й при║мно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали, мiг би, ясна рiч, пiдвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб зацiпило всiм крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всiх ┐х бачить наскрiзь, сам лишаючись загадковим i недосяжним для ┐хньо┐ обмеженостi. Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який тинявся помiж столами й мовчки витворяв рiзнi капостi: то тягнув у когось там з-пiд руки кiвш з медом, то вмочав у чийсь кубок кiнець довгого свого рукава, то пробував пiдпалити комусь бороду свiчкою - i все те миналося блазневi безкарно, бо користався вiн високим князiвських покровительством, - тепер блазень прагнув говорити. Пiшов мало не до дверей, до тих безмовних i незначних учтувальникiв, яких покликано сюди лиш для кiлькостi, вилiз на лавку, пiднiс догори руки з ковшем, хлюпнув униз питвом, гукнув: - Тихо, кажу я! Гамiр поволi втихав, ждали вiд блазня ново┐ вихватки, знали, що вiн гострий на язик, кожен мимоволi щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посмiх буде; однак блазень не став зачiпати нi менших, нi старших, смачно облизав товстi сво┐ губи, зареготав: - Великому чорту - велика й яма! Наймилосерднiшому нашому князевi - слава! Iшов князь з Новгорода, а по путi в усiх селах i волостях голод, люд повмирав, а де хто вцiлiв, то вже й голосу не вiдводив, а князь i каже во┐нам: "Як будете ┐сти, то щоб i кiстки закопували, не давали отим здихаючим, щоб серця вашi не розжалобилися, бо й що ж ви за во┐ будете". Слава милостивцю нашому! Мертва тиша запала помiж столами, нiхто ще не знав, чи слiд зважати на п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди, смiливiшi дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до Бурмаки, але Ярослав сидiв з завченою посмiшкою на устах, дивився на свого блазня заохотливо - мовляв, мели далi, хiба не зна║мо, який ти базiка. - А тут, - кричав далi блазень, бризкаючи навсiбiч слиною, - село на путi - i весь люд у ньому вимер! Вже й про┐хав село князь, аж виповза║ йому з-пiд коня дiвчинка - тiнь од дiвчинки, а жива! "Чого вона жива? - пита║ милостивий князь наш.- Нащо вона тепер, коли всi тут вмерли? А приберiть-но дiвчинку!" I затовкли ┐┐ на смерть, щоб не було вiд того села й розплоду, раз воно таке убоге та нiкудишн║! Ситник схаменувся перший. Пiдскочив до Ярослава, нахилився до нього, прошепотiв: - Дозволь, заткну йому пельку!' - Хай каже! - голосно промовив Ярослав, i всi вiдiтхнули звiльна, дехто навiть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах, справдi, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкаловi, однаково наш князь найдобрiший, найсправедливiший, наймилостивiший, най... - А там вийшов з Дерев святий чоловiк, - розкрикувався собi Бурмака, - та впiймали його за повелiнням нашого кня-зенька i за шию поворозом вели до самого Ки║ва, а воно ж аркан - не тарган, хоч зубiв не ма║, та шию гризе. От який у нас князюсик! - Iди, Бурмако, вип'║мо з тобою, - покликав блазня Ярослав. - А хай з тобою лукавий п'║! - крикнув блазень. - Горло в тебе, бачу, пересохло, - спокiйно мовив князь,- може, хто б промочив його тобi. Гей, люди, поможiть блазневi! Бурмаку миттю стягли з лавки, накiрчило його вiдразу чоловiк з десяток, кожен пхався з повним ковшем або кубком, силомiць заливали блазневi в рот, у нiс, у вуха, лили межи очi, вiн захлипувався, смикався вивiльнитися, ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього нi в кого не було, та вiн i знав це добре: все тут залежало вiд одного тiльки чоловiка, вiд його слова. Бурмака спромiгся перевернутися долiлиць, поповз помiж смердючими брудними чобiтьми по запаскудженiй пiдлозi, звиваючись вужем, вiдпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав: - Князю! - Напо┐ли вже, досить, - засмiявся князь, - а тепер випиймо й ми всi за здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартiв та смiхiв! - Го-го-го! - заiржали найближчi. Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, ┐ли, трощили, запихалися, дивилися, витрiщали очi. От так-так, оце воно, ох i князь же ж у нас! А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, пiдвiвся, непомiтно вийшов у сiни, за ним вискочив Ситник. - Хай проведуть мене до того в печерi,- сказав тверезим голосом Ярослав. - Пiзно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу днiпровську. - Сказано тобi! - Покличу зараз отрока. Вiн тут недалеко. Отрок прибiг заспаний i стривожений. Вiд нього пахло теплим молодим тiлом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення. .- Зовешся як? - спитав його Ярослав. - Був Тривога, а тепер Пантелiй. - Веди. - I я з тобою, княже, - попросився Ситник. - Iди до учти. Щоб люд не розходився. - Хоч свiчку вiзьмiть, бо там нема, - сказав Ситник. - Покажу я колись тобi свiчку, - пообiцяв йому зло Ярослав, - прилiпився до мене, як клiщ! Важкий замок на дубових дверях заiржавiв, мабуть, не вiдмикався з тих пiр, як посаджено до печерки святого чоловiка; отрок Пантелiй, мало не плачучи, вовтузився коло замка, але вiдiмкнути не мiг. - Дай сам, - вiдiпхнув його Ярослав, - запалюй свiчку! Святий чоловiк чи то вiд грюкоту заборiв, чи вiд передчуття вiдвiдин, а може, й просто за сво┐м звича║м, не спав уже, зустрiв князя сидячи на глинянiй призьбi, скорчений, висхлий до непомiтностi, величезна сiро-жовта борода прикривала все його тiло, мов щитом, над бородою вгорi виблискувала кругла, нiби велике яйце, лисина, а мiж лисиною i бородою плавало в темрявi дво║ чорних блискучих очей, виповнених перестояною тугого. Один прийшов з широкого свiту, прийшов з волi, хоч, закований у залiзний обруч державних обов'язкiв, i не вмiв цiнувати то┐ волi, а другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень i утискiв, мав тепер тiльки тугу в очах i настороженiсть, мабуть, вiн здогадався, хто прийшов до нього, бо мовчав, тiльки дивився на князя з спокiйною байдужiстю. Так тривало довго, один стояв, весь ще обвiяний свiжим вiтром з Днiпра, з запахами вин i смачних на┐дкiв, а другий скоцюрб-лений на глинянiй лежанцi, прикривався бородою i зблискував очима, не маючи охоти говорити першим. Однак ув'язнений був великодушний. Вiн помiтив, як незручно переступив князь сво║ю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся на призьбi, дав мiсце коло себе. - Сiдай, - сказав тихо, - стояти тобi важко. - Звiдки зна║ш? - здивувався Ярослав. - Та вже знаю. ктеством кульга║ш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати. - А може, я не князь. - Хто б же то сюди ще прийшов? Хiба вбивцi? Сiдай отут. Смердю лиш вельми, але сморiд не так вдаря║, як правда. Князь примостився на самий кра║чок призьби, дихаючи вбiк, щоб не дiйшов винний дух до в'язня, спитав: - Чом дума║ш, що правда лиш за тобою? - Бо страждаю, - сказав той так само неголосно. - Худий i упослiджений. А з жирних, зледащених уст правди не почу║ш. - Нашi священики в постах перебувають, смиряють i плоть, i дух. Хiба ти вважа║ш себе лiпшим за них? - Не нашi то служебки - чужинськi, - нагадав старий. - По всiй землi тепер нова вiра заволодiла всiма душами. - Не заволодiла й довго ще не заволодi║, а може, й зовсiм погине твоя нова вiра. - Про це й людовi мовив у сво┐х блуканнях? - суворо спитав Ярослав. - Вийшов ти з темнощiв, i темнi тво┐ слова. Всi людове нашi ховалися в лiси, а нова вiра виводить ┐х на широкий свiт, прославля║ по всiх землях, бо народ наш гiдний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави добровiльно. Iнодi доводиться вдаватися до насильства. - Отець твiй палив нашi храми, а богiв кидали в озера й рiки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сiли на дно i стануть чорнодубом, згодом, слушно┐ години, виринуть i знов запану║ рiдна рiднизна, затям собi, князю. Все можна змiнити: доми, одягачку, воям дати iншу зброю, напхати пельку заморськими на┐дками й напитками, та душу народовi не виймеш, не вставиш йому iншу, чужу. Не вдалося це зробити князевi Володимиру, не вдасться й тобi. Як приходила з веснянками до нас весна, так i приходитиме, як зустрiчали ми в грищах сонцеворот, то й зустрiчатимемо, i клечання для наших богiв приноситимем зелене, i писанками тiшитимуть зiр нашi дiти. - Нiхто не вимiрить, чого бiльше у владi: будування чи руйнування, - перебив його Ярослав. - Отець мiй спалив скiлькись там капищ поганських, зате якi дивнi церкви поставив! За князем Володимиром i я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощi виганяти... - Темнощi? - чулася посмiшка в голосi старого й зверхнiсть, яку дають лiта й страждання. - Навчати хочеш. А чого? Як уникнути й позбутися грiхiв. Богiв наших понишу║ш, а бiсiв зоставля║ш, грiхи плодиш. Ще тiльки стали навчати, а вже повно грiхiв повсюди, вже вiдбива║теся вiд них, вiдмаху║теся, молитесь у церквах ваших вдень i вночi. Топчеш усе, що було, привча║ш до топтання й поблизьких сво┐х. - Не такий я, - спокiйно вiдмовив Ярослав, - мало ти бачиш з сво║┐ печерки, в один бiк тiльки. А що грiшний, то... Як сказано в байцi: кожен носить по двi торби. Одну спередi для чужих грiхiв, другу - позаду для сво┐х, так щоб не бачити ┐┐. Що ж до князiвсько┐ влади, то завжди повинен бути той, хто вчить розумiти речi найвищi: материзну, правду, честь. Адже й ти йшов серед людей i навчав чогось? - Застерiгав лиш. Бо народ мудрий i спокiйний тiльки той, що трудиться для себе й не зазира║ нiкуди далi. Вiн спокiйний i позбавлений пихи, лиш допоки не розбагатi║ i не розсвинячиться. А тодi плю║ на цiлий свiт, топче iншi народи i може дiждатися, що розтопчуть i його... Ти ж, князю, хочеш, щоб було все, як у роме┐в, а Ки┐в щоб став як Царгород. - Звiдки вiда║ш? - здивувався Ярослав угадництву старого. Навiть сам собi ще боявся зiзнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловiк, виходить, усе бачить i зна║. Чи не дивина? - Споконвiку так ведеться: коли в сусiда свиня велика, то й самому кортить вигодувати таку або й ще бiльшу. - Стольний город - то не свиня. - Ще ненажерливiший. Озирнися довкола: скiльки розплодив дармо┐дiв твiй отець, а ти ┐х розвiв усотеро бiльше, та й ще розведеш. Церков стiльки понаставили, що в них уже пси бiгають. А голод i мор так само ходять по нашiй землi, бiда не виводиться, лиха ще бiльша║. - Голод i мор однаково нiхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав,- зате завжди можна винайти спосiб дати пригнiченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'║днанiсть колишня ставала на завадi великим дiлам, тепер зiбрано докупи всi нашi землi, весь народ може скупчити сво┐ зусилля, свою працю, а найлiпше для них застосування - це спорудження й творення знамен державних. Вiдкрити житницi й нагодувати тисячу голодних ротiв, вимостити посеред трясовин дорогу до Ки║ва, щоб везли па торжища й на мiну харч i хутра, мед i вiск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознiсши той храм над усiм свiтом у пишнотi й сяйвi? Хто як хоче, а я вибираю храм, i кожен на мо║му мiсцi мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрiстю. - А коли в людинi й хижi нема║, щоб сховатися вiд зимово┐ стужi? - ледь чутно поспитав старий. - Коли в людини ║ хижа, вона повинна будувати храм. I коли нема║ хижi-теж повинна будувати храм, - твердо вiдповiв Ярослав. - Вважа║ш себе мудрим, а ти тiльки жорстокий, та й годi. - А що таке мудрiсть? Це правда. Правда ж милостивою не бува║. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всi вiки i всi народи там описанi, скрiзь було багато жорстокостi, але тiльки вона доводила народи до розквiту. Завжди, щоб держава могла розквiтати й пiднятися вище за всiх, народ повинен згодитися на деякi пожертви й нестатки. Сам вiн на це нiколи не пiде, його треба примусити. - Така доля великих народiв, - сумно промовив старий, - або ж вони стають жертвою чужих на┐здцiв i загарбникiв, або ж попадають до рук тирана. - Що ж по-тво║му? Я - тиран? - ображено спитав Ярослав. - В мовi сво┐й. А вiд слова до дiла - рукою змахнути. Навчений ти жорстокостi. Чужо┐ жорстокостi навчений. - Хiба мiг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудрецi нашi давнi про минувшину, в темрявi блукали навпомацки. Мiй отець вирвався з пiтьми, прикликавши носi┐в ново┐ вiри, яка йде побiдно по всiй землi. - Колотяться всi землi од то┐ вiри, не приймаючи ┐┐, ще тисячу лiт колотитимуться. - Звiдки вiдомо тобi? - Бачу звiдси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудростi, то живе вона мiж людом. Письмо ж породжу║ колотнечi й вiйни. Бог не пише нiколи. Вiн промовля║ голосом вiтру, грому, води, лiсу. - Не чую його мови, - сказав князь. - Глухий ║си. А вiдiткнуться тобi вуха - пiзно буде. - Йтиму сво║ю дорогою, - пiдвiвся князь, - тебе ж не можу випустити звiдси. - Отрока не чiпай, - вже в спину князевi сказав спокiйно старий, просовуючись про призьбi, щоб вмоститися зручнiше, бо заболiли йому кiстки. Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустрiч, зрадiло заплескали в долонi, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, поста┐i-цями, братинами двовухими. Вiн став на порозi, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всi вмить втихли, кинув ┐м грубо й зневажливо, мов собацi кiстку: - Чи не пора й на молитву! Вiдступився вiд дверей, даючи ┐м прохiд, i вони один з-поперед одного стали вилiтати в темнi просторi сiни, перечiпалися через ослони, падали, послизаючись, зiштовхувалися в тiсному просторi дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти вiд княжо┐ розлюченостi, бiгли молитися боговi, п'яiю варнякаючи щось на бiгу, i ось уже нiкого, тiльки сто┐ть за спиною на чатах Ситник, та повiльно обгриза║ величезну кiстку, сидячи за столом, Бурмака i нахабно позира║ на князя, мовляв, з дурного, як з святого, - не вiзьмеш нiчого. Ярослав, кульгаючи дужче, нiж завжди, пiдiйшов, сiв навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м'яса. - Тяжке життя наше, Бурмаьо, - сказав тихо й мовби жалiбно. - Для таких дурнiв, як ти, - жорстоко вiдмовив блазень. - Нiхто не пожалi║ князя. - А-мало тебе били, негiднику, - користуючись сво║ю безкарнiстю, масно проплямкав Бурмака. Ярослав брязнув його по пицi, блазень мовчки покотився пiд стiл, довго видобувався звiдти, заплакав, розмазуючи сльози по замащенiй мармизi: - Ти чого б'║шся, дурню? - А ти дай здачi, - похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловiком, щоб захищатися не князiвською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Ки║вi на Перевiсищi проти печенiгiв, бився вже й потрафлений у колiно ворожим списом, стояв, стiкаючи кров'ю, нагнувся тiльки, щоб вирвати з рани гостряк списа, вiдкинув його геть од себе i знов махав широким i важким мечем i був страшний у сво┐й закривавленостi, так що вороги не витримали i кинулися вниз. Отак битися, змагатися з усiм свiтом, вiчно йти на бiй, бо тiльки той, хто змага║ться й б'║ться, ма║ слушнiсть. А там, де пролилася колись його кров, вiн i поставить найбiльший у всiх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собi без пролито┐ кровi. Нiхто не стане докоряти, що поставив вiн собор на кровi чужiй - нi, на сво┐й власнiй! - Ну що, - спитав Бурмаку, - бо┐шся давати здачу? - Хоч дурний, так хитрий, - зло промовив Бурмака, вiдiйшов огинцi вiд князя подалi, припав до ковша з медом. Ярослав пiдвiвся, покульгав до дверей, сказав Ситниковi, який спостерiгав, дивуючись, за князем i його блазнем з сiней: - Сiдлай коней, по┐демо до Ки║ва. Ситник роззявив був рота, щось хотiв спитати, але князь не допустив його до мови. - Помолимося дорогою,- сказав, так нiби Ситник без молитви не мiг i жити.- Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвiтлене. - Ага, так, - мерщiй згодився Ситник i крутнувся виконувати князiвське велiння. Кiлька день ┐здив Ярослав з численним почтом довкола Ки║ва. Ставав на Перевiсищi, на полi за городом, де надумав спорудити церкву найбiльшу й найславнiшу, щоб святе мiсце припало якраз, де було вдареiго князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожi голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височiв отак за городом, у самотинi, храмовi завжди потрiбно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю - мистецька оправа. Та й тiсний уже став Володимирiв город, звiдусюди попiд його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий i ремiсничий, якому не стачало мiсця по той бiк, вдень всi торжища й вулицi города виповнювалися тисячами за┐жджих людей, на нiч сторожа виганяла всiх геть, але в багатьох лишалися недокiнченi дiла в городi, вони далеко не вiд'┐здили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ i таборiв утворювалися згодом цiлi селища, багато там жило людей цiнних, потрiбних для города, вже настав час взяти пiд захисток i ┐х, обгородити i ┐хнi селища, чим бiльший город, тим бiльше вмiститься в ньому во┐в, тим бiльшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже - менше ляку перед несподiваними ворожими нальотами, бо ж не слiд забувати, що в степах никають ще й досi печенiги, а за Днiпром-за якихось три днi ┐зди од Ки║ва - Мстислав, жити в тiсному городi не можна, розбудовувати на белебнi - теж не випада║. Так дiйшов до висновку князь Ярослав вести довкола Ки║ва новi вали, змiцнювати ┐х дубовими городнями й клiтями, рити рови, ставити мiцнi кам'янi брами. Володимирiв город був увесь на виднотi. З княжого терема можна було охопити оком все: i церкви, i двори, i торжища. Тепер iшлося про бiльше. Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Константин Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославiв вал мав оперезати Перевiсище, потiм iти прямо аж до Копир'║вого кiнця, звiдти - понад кра║м гори, поки з'║дна║ться з валом Володи-мировим. Ярослав про┐хав сам по тих мiсцях, де мав пролягати вал, скрiзь його стрiчала сила-силенна люду, зда║ться, нi в кого не викликав захвату князiв намiр ставити новi вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе дiло, мовчки стоя-.ли, дивилися на багатих вершникiв, давали дорогу, довго дивилися вслiд, i важкi погляди тi вiдчували на собi всi, хто супроводжував князя. Бурмака телiпався слiдом за валкою вершникiв на вiслюковi, кричав здалеку до Ярослава: - Од кого затуля║шся? Од брата рiдного? На Копир'┐в кiнець князь i не думав тягнути вали, бо було далеко, та й город багато втрачав у сво┐х обрисах, видовжувався непотрiбно в один кiнець вузьким клином. Але вийшли йому назустрiч багатi агарянськi купцi з Копир'║вого кiнця, вийшли вiрменськi золотарi й лiкарi, вийшли жидовини з щедрими дарами, стали на колiна перед князем, благали, щоб взяв вiн ┐х у свiй город з ┐хнiми домами, жонами, дiтьми, бо вже багато лiт провели вони отут, пiд Ки║вом, змiняли сво┐ рiднi землi на цю землю, полюбили ┐┐, вiрно служили князевi Володимиру, хочуть служити i йому, Ярославовi. Ярослав посмiхнувся, звелiв брати дари, обiцяв копир'янам обгородити валом i ┐х, сказав, мовби хотiв виправдати свою жадiбнiсть: - Грошi в людей - мов вода, розлитi, розплесканi. Комусь треба зiбрати во║дино, щоб побудувати храм великий. А кому ж - як не князевi! Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтiшно: - Не наберешся ти, князю, цими дарами на сво║ будiвництво! Звели мерщiй данину збирати! Та хай збирають вдень i вночi у великому поспiху i без недобору! Зачувши про князiв об'┐зд, виповзали з подiльських ярiв i ставали на кручi мовчазнi кожум'яки, лукавоокi гончарi, ковалi залiза й мiдi, шабельники, котельники, рогiвники, кушнiри, сiдельники, лучники, виходили з ярiв, видно покинувши щойно свою роботу, закритi спереду цупкими воловими шкiрами, замазуренi й запацьоренi, нечеси, розтрiпи, довговусi, з бритими бородами (ще не дiйшов до них ромейський звичай вирощувати круглi борiдки); цi дарiв не виносили, не просили обгородити валом i ┐хнi хижi, бо ж однаково грабувати там нiчого, та й почувався чоловiк поза валами якось вiльнiше, легше дихалося, коли ти був далi од князя, а князь - од тебе. Стояли над самими урвищами, з викликом дивилися назустрiч князевi i його попихачам, нi вiтальних крикiв, нi радiсних посмiхiв на лицях, холодна ворожнеча i цiлковите нерозумiння високих державних iнтересiв, як i в отого дурнуватого Бурмаки, що телiпа║ться позаду на вiслюку i вигуку║ хулу на князя. Ярослав ┐хав випростано, гордо, холодно мружив сво┐ розумнi глибокi очi. Отак вiн iде крiзь життя i йтиме до кiнця - i завжди йому вiчний виклик зокола. Вiчно дбати про бойову мiць i захист. Оцi кожум'яки i ковалi не думають про державу. Нездатнi. I хлiбороб, що сi║ жито й просо,- теж не здатен. Тому хай мовчки году║ тих, хто може подбати про його безпеку. А ти роби задумане! Простий люд байдужий до влади. Вона йому нi до чого. Вiн би й державно┐ ║дностi та незалежностi не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князевi. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та на┐дки, а люди хай дякують князевi. Повчати ┐х про це денно i нощно. Роби задумане! Чим бiльша земля, тим бiльше в нiй безладу, колотнечi й безвiдповiдальностi. Лiквiдувати ┐х може тiльки сильний чоловiк, який не зна║ страху нi перед ким i не потребу║ пiдказок. Священики хай намовляють товпу, а князь зна║ все сам. Роби задумане! Кожна земля дозволя║ собi якiсь надмiрностi: то попiв, то во┐в, то священних тварин, то купцiв, то пiдлабузникiв. Хто не хоче працювати вдень i вночi, повинен стати або ж проповiдником, або ж лакизою. Лакиза - це щось середн║ мiж людиною, яка дещо зна║, i дурнем. Князь повинен усе життя крутитися помiж отакими лизогубами й лизозадами, яко ото ┐дуть слiдом за ним, i помiж людьми, що вмiють щось робити i роблять мовчки й терпляче. Повинен пройти помiж них обережно й гордо, нiкого не пiдтримуючи, нiкому не помагаючи. Якщо поможеш комусь, то один буде вдячний, а сто невдоволених. Якщо ж заподi║ш одному зло, то певдоволений буде тiльки один, а сто радiтиме, бо в кожного неодмiнно знайдеться сотня ворогiв. Роби задумане! Дiла тво┐ повиннi бути огромнi навiть тодi, якщо злочини будуть огромнi. В iсторi┐ кожно┐ землi ║ достатня кiлькiсть сторiнок ганебних i жорстоких. Окрiм землi тво║┐. Якщо й була колись у нас ганьба або жорстокiсть, то слiд пустити ┐┐ в непам'ять. А хто запрагне згадувати - вiдбити охоту. Роби задумане! 1966 РIК ПЕРЕД ВАКАЦIЯМИ. ЗАХIДНА НIМЕЧЧИНА Будемо змушенi - i то за абсолютно одностайною згодою - зняти вбрання з Мовчанки... П. Пiкассо Третього секретаря посольства звали Валерiй. Був москвич, належав до то┐ епохи, коли не називано дiтей нi Петрами, нi Василями, нi, звичайно ж, Iванами. Мав вiдповiдну зовнiшнiсть: русяве, на продiл зачесане волосся, нахабнувато-на┐внi очi, нейлоновий костюм, моднi черевики - хлопець, яких мiльйони. Але володiв трохи незвичним для юнака обдарованням: залiзною витримкою, уважливiстю до спiврозмовника, неквапливiстю в