┐ розмови над лiсовим озером з берiзками тiльки й почув ще: - По┐дь i привези. Як настали ж веснянi розтопи, то в Новгородi, власне, все й було зготовлене до походу на Ки┐в, але води весна пригнала такi високi, що знов, як i осiнню, вiдрiзало город од цiлого свiту, не пробивалися до нього нi купцi, нi ловцi, нi гiнцi, навiть Ярослав не мiг добратися до сво║┐ Шуйцi, яку чи й бачив за зиму тричi, а тепер мiж ними розхлюпувалися каламутнi бурхливi руча┐, пробудилися грузовиська, випустивши наверх мокрiсть; вiд Коснятина чуток не доходило, мабуть, готував вiн милу несподiванку князевi, десь, видно, вже перегрiбався через море, везучи з собою наречену для Ярослава, а може, й не вiз, може, все складеться не так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастiше звертався в мислях до головного свого дiла, до задуманого а чи й не задуманого, бо якось нiби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця свого, тепер же мiг би, щоправда, ще повинитися, та вже пiзно було, все пiднято й з одного, й з другого боку, наготовлено вiйсько, а вiн сам теж зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лiсами та болотами, князюючи в пiвнiчнiй сторонi, - не такий ма║ розум, ще стрясатиме цiлим свiтом, схиляться перед ним iмператори й королi, темнi й нездарнi вбивцi, розпусники, примiтивнi загарбники. Вiдчував у собi стiльки сили, що всьому свiтовi мiг би крикнути вiдважно й погордливо, як колись його дiд Святослав, великий во┐н: "Iду на ви!" Та й так, бач, крикнув i то - проти кого? Проти рiдного батька! Ждав тепла. Понаписував до братiв сво┐х i родичiв грамоти довiрливi. Як то водилося в ромейських iмператорiв, зi звичаями яких гаразд був ознайомлений з грецьких книг Константина Багрянородного, Льва-фiлософа, придворного Фiлофiя, звелiв Золоторукому вирiзьбити княжу золоту печать з зображенням Юрiя-змi║борця, i по тому взiрцю роблено потiм печатi свинцевi й золотi, якi Ярослав сам дочiпляв до писаних власноручно на пергаменi грамот. Звертався до братiв сво┐х, що були в пiвнiчних землях. Найперше до Бориса, який сiв у Ростовi на мiсцi Ярославовiм, i мав би в усьому слухати брата старшого й досвiдченiшого. Потiм - Глiбовi в Муром, обiцяючи, якщо сяде на ки┐вськiм столi, дати йому iншу волость, бо ж муромськi язичники не пустили князя в город, i Глiб, одхилений, мусив од'пха-ти аж на дванадцять поприщ за рiчку Iшмо та й ждати там, сам не вiдаючи чого. Писано було й до Судислава, який сидiв у Псковi пiд рукою в Ярослава i мав чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотiв виставляти тут стар-шiсть, бо йшлася йому передовсiм про те, щоб з'║днати навколо себе бодай половину братiв, - тодi почувався б певнiше. Не мав сумнiву також, що вiдгукнеться на його грамоту й племiнник Брячислав полоцький, який замiнив свого батька Iзяслава, вмерлого надто рано й нагло, так що не набагато й пережив свою матiр Рогнiду. Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських вимолiв першi купецькi судна, роз'┐халися в усi кiнцi Ярославовi нарочитi люди, Ки┐в мовчав погрозливо, не було чуток i вiд Коснятина, дурне то було в такий час вiдсилати вiд себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в лютi сво┐й згадав про Шуйцю, хотiв бодай трохи вiдiтхнути коло не┐, але по┐хав з мовчазним Ульвом, нiкому не сказавши, в Задалля i з клятьбою повернувся через день, бо до двору пiд бiлими березами ┐х не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворiтнього вiконечка в баштi, поцяцькованiй, мов пряник, смiялася князевi просто в очi: - А не велено пускати сюди нiкого. Звiдки прителющились, туди й вiдтютюрюйтесь. Ульв зацiкавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут нiколи, мабуть, десь у глибинi сво║┐ спокiйно┐ душi немало подивувався вiн отiй нахабнiй крикусi, що посмiла самого князя тримати перед ворiтьми, але сидiв собi на конi спокiйно, ждав, чим воно все те обернеться. - Я князь! - гукнув Ярослав, червонiючи на виду вiд такого приниження, коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милостi бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило нiякого враження. - Багато тут вас вешта║ться, козлiв окаянних, - сказала вона лiниво. - Поклич Шуйцю! - ще крикнув Ярослав. - Не велено тривожити господиню. Вiконце зачинилося, перемови на тому скiнчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотiв звелiти Ульву, щоб дiстався в двiр через частокiл, але потiм передумав i скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподiваю-, чись, що був то просто жарт, витiвка Забавина, але нiхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, курiло димком над теремом, мовби стрiляло ним у князя зневажливо й насмiшкувато: "А ось же тобi!" Вiн подумав, що, видно, вiщу║ серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось принiс ┐й вiсть, вичува║ вона вже заздалегiдь, тодi коли вiн i сам ще не вiда║, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч i не вимагала вiд нього нiчого, хоч i давала йому цiлковиту волю навзамiн за волю для себе, все ж, видно, коли дiйшло до рiшучо┐ митi в князевiм життi, не змогла перебороти в сво║му серцi оте жiноче, що штовха║ людей часто на дикi, нез'ясованi вчинки. Жiнка - як бог: вона хотiла б володарювати над сво┐м чоловiком неподiльно. А чоловiк нагаду║ поганина: йому завжди мало бога одного, а жiнок i поготiв. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душi саме в такий складний час? Все збiглося доку-. пи: i суперечка з батьком, i намiр одружитися з донькою ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладцiв цiло┐ квропи, i оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тiльки .знав, на що пустився князь у сво┐х пота║мних учинках! Обдурював людей, себе самого, навiть господа бога, перед яким грiшив, а потiм замолював грiхи навiть у недобудованiй церквi пiсля найбiльшого грiха з Шуйцею, пiсля то┐ незабутньо┐ свiтлостi, що лилася з ┐┐ молодого тiла. Тим часом стали надходити вiдповiдi на його грамоти. Найперше вiд Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: "Роби, як зна║ш. Судислав". Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й старшому братовi супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на завадi. Вiд Брячислава з Полоцька теж надiйшла береста, хоч i сам би мiг прибути до дядька, все ж таки одна кров струмiла в ┐хнiх жилах, i образу на дiда свого Володимира мав би успадкувати ще вiд батька, який знав найлiпше всi муки матерi сво║┐ Рогнi-ди. Але цей вилупок, вiдаючи добре, що Ярославовi нинi не до нього, не тiльки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотцi вiдмовок закрутистих i хитрих. Таке щось: "А се ми, полочани, всi добрi┐ люди i малi не смi║мо..." Мовляв, хай старшi тузяються, а ми, малi, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипiв у той день, але, врештi, вгамувався в молитвi, своею землею - Великому князевi Володимиру чи синовi його, перелiк досто┐нств якого тривав би задовго. Може, й не пробував по║днатися з Святополком, вважаючи, що перевищу║ його у всьому, не хотiв мати суперника, молодших же братiв намагався поставити собi пiд руку - не так для пiдмоги самому собi, як для людського ока. Бач, не вийшло. Новгород уже виставляв князевi сво┐х во┐нiв. Кожен кiнець готував тисячу во┐нiв. Слали во┐нiв i волостi - пiших, бiдних, озбро║них дрюччям, саморобними луками. В Новгородi ставало тiсно, гамiрно, во┐нл прибували й прибували. Таке вiйсько в городi товктися довго не могло, воно не повинне стояти на мiсцi. Ярослав звелiв вислати частину людей для направи волокiв, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Косняти-на╕ чи той привезе йому жону, чи не привезе - однаково. Дiждався гостя й зовсiм негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Глiб iз Мурома. Був ще геть юний, не вiдростив навiть бороди, лик мав нiжний i довгастий, як на ромейських iконах, були в нього нiжнi, неначе в дiви, очi, а голос мав дзвiнкий i дужий. I ось тут подi┐ почали намножуватися. Поки Глiб мився в банцi, а потiм вони разом з Ярославом вiдстояли обiдню в княжiй церквi, бо Глiб не поступався старшому братовi в богомiльностi, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославовi ще в церквi, князь вiдiгнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провiв молодшого до придiлених йому горниць, запросив на вечiр до братсько┐ трапези, а вже тiльки по тому без поквапу, хоч у самого все горiло всерединi, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути вiд Коснятина, бо й скiльки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити во┐на або й пишного боярина, а стрiв його невисокий обiдранець, з свiтлою кiльчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав вiдступив од нього. - Ти що? - спитав. - Калiка перехожий? - З гусельним дзвоном та пiснею скрiзь пройдеш незачеплений, - вiдповiв той голосом молодим i дзвiнким, мов у брата Бориса. - Маю до тебе грамотку, князю. - Од кого ж? - насупився Ярослав. - Сестра твоя Предслава звелiла кланятися. -_ Сестра? З Ки║ва-града? Iди за мною! Повiв його до гридницi, посадив на лавку, налив у срiбний ковш меду. - Пий! Того не треба було просити двiчi. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зi знанням. -_ Довголiтен будь, князю. - Грамота де? Посланець сягнув рукою за пазуху, дiстав звiдти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен. Грамотка вiд Предслави була скупа: "Отець наш. Великий князь Володимир, упав у недуг крiпок, але поклада║мося на Бога, що видужа║, завдяки сльозам i молитвам з багатьох сто' рiн. Молися й ти, коханий брате мiй..." . Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звiстка про хворощi батьковi, як заболiло серце за сестру. Два лiта тому, коли цей розпусник Болеслав iшов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той- за нього доньку свою Предславу. Дяка отцевi, що не пристав вiн на зальоти цього старого й негiдного бабiя, бо страшно було й подумати, щоб ┐хня ║дина сестра, ┐хня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усiх дiтей Рогнiдиних Предслава вирiзнялася незвичайною вродою, була мовби не з ┐хнього гнiзда, не схожа була нi на батька, нi на матiр, а вже мiж нею й братами то нiхто б не постерiг жодно┐ рисочки однаково┐. Мстислав - великий чорний, булькатий, мов гречин; Iзяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав - з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся - лагiдь, вся - просвiтленiсть, вся - нiжнiсть, тiльки й було в нiй темнощiв, що нелюбов до батька, передана матiр'ю Рогнiдою так само, як i всiм синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощi, донька пересилила ворожнечу, i молить за нього перед богом, i шле мовби докiр братовi коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового. Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глiбом, яка розпочалася за трапезою i яку повiв не Ярослав, як вiн сам того сподiвався, а Глiб. Першим заговорив Ярослав, але далi довелося йому тiльки виправдовуватися перед молодшим братом, який вiдразу перебрав розмову до сво┐х рук i вже не випускав до кiнця i завершив теж на свою користь, бо на сво║му боцi почував силу й справедливiсть. - Чи одержав, брате, мою грамоту? - спитав Ярослав пiсля першого випитого на повiтання ковша. - Негоже чиниш, брате, - намагаючись надати суворостi ламкому сво║му голосовi, сказав Глiб. - Завернув я до тебе, щоб сказати не вiд самого себе, а й вiд брата нашого Бориса, бо мався б ┐хати через Брянськi лiси, на Брянськ, Карачев, Чернiгiв просто до Ки║ва, як по┐хав туди Борис, та й я кажу тобi: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князевi. Нiхто не виступить разом з тобою, всi брати збираються в отця нашого. Поки не пiзно - впокорйся, Ярославе. - Вже пiзно, - сказав похмуро Ярослав, - та й отець сам звелiв мости мостити й путi правити, щоб iти на мене вiйськом. Не я перший. - Ти вiдмовився сплатити дань. - А треба було спитати, чом вiдмовився. Може, недорiд, може, мор пройшов по землi Новгородськiй. А вiн нiчого не пита║, сидить у Ки║вi, роздува║ черево, розсила║ куно║мцiв по всiй землi, гребе золото, а потiм розкида║ його навсiбiч, як полову. Та й нащо це? - Тiльки в негiдному серцi могли зародитися такi нечестивi думки про рiдного батька свого, - пiдвiвся, не докiнчивши трапези, Глiб. - Як зна║ш, брате, а тiльки гiрко менi чути вiд тебе такi слова. Ти ж бо книжну мудрiсть вивчив, перевищив усiх нас знайомством з рiзними науками. Ярослав хотiв крикнути: "Тому ж i повстав проти князя Ки┐вського, бо я там маю сидiти, тiльки я - i нiхто бiльше!", але змовчав, насуплено стежив за гнучким i вродливим князем Глi-бом, який ще сподiвався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезно┐, звертався до старшого брата з останнiми вмовляннями. - Важко опиратися бурхливому потоковi, - сказав Глiб, - а ще важче - потужному чоловiковi, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконанi рiдко або й нiколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пiзно. - Пiзно вже, - повторив Ярослав. - I там, i тут зготовленi вiйська. Опрiч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесiду║мо, й розпрощався з свiтом сим. - О горе нам! - затулив руками обличчя Глiб i швидко вийшов з трапезно┐. Ярослав пiшов за ним, хотiв спитати, чи довго прогостю║, ал" той iшов надто швидко, гнатися ж за ним старшому братовi не личило. Звелiв тiльки: якщо молодий князь захоче вдосвiта вiд'┐здити, то не вiдчиняти йому ворiт. Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат, навiть незгодний з тобою, все ж тут, i люди бачать i знають, i вже в них веселiше на душi. Глiб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може, сподiвався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цiлий день молився вiн ревно в церквi, а Ярослав тим часом ┐здив по Новгороду, оглядав, може, востанн║, все наготовлене до вiйни проти батька i лютився незмiрно на Коснятина, що так довго бариться за морем. I мовби вичарував тою злiстю сво║ю прибуття Коснятинове, та ще й прибуття щасливе! Князь був на торговищi, скаржились-бо йому новгородцi, що купцi захожi луплять по три шкури за все, i вже за кадь жита правлять по п'ять гривен, а вiз рiпи - нечуване дiло! - продають за гривну, хоч що таке - рiпа? Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багатi двори й купецькi за┐зди, розповзалися лихi чутки, з'явилися знамення, якi вiщували лихо. Так, хтось бачив пiсля перших пiвнiв зникому, летючу свiтлiсть на небi в тiй сторонi, де лежить Ки┐в, а ще були такi, хто спостерiгав на небi три сонця, три мiсяцi, також зорi, що вза║мно знищувалися. Ярослав велiв одправляти молебнi в храмi Софi┐,, та знав ще й те, що самi молебнi не поможуть, бо поганства в Новгородi було набагато бiльше, нiж християн, та й не самими молитвами живе чоловiк, треба йому й жита, треба й одежини. Тож сам ┐здив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й сво┐ми варягами, чинив скорий суд i розправу над хапугами й здирцями i хоч ламав тим право новгородське, яке забороняло князевi самочиннi суди в самому городi, але з огляду на стан вiйськовий роблено для Ярослава поступку, та й треба визнати, що суди Ярославовi були справедливi, бо керувався вiн ║диною хiттю: бодай трохи довести до втихомирення в збуреному, головному, набитому вiйськом, стягненим з волостей, городi. I ось тут, на торговищi знайшли Ярослава нарочитi, якi стерегли пiдходи по Волхову, прискакали кiнно, в кiлька голосiв одразу закричали ще здаля, порушуючи звичай i порядок: "Князю, пливуть лодь┐!" Так i став Ярослав на головному вимолi, вдягнений у просту полотняну одiж, ще не зiгнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тiльки й було на ньому, що багатий пояс з коштовною збро║ю та ще чоботи м'якого тiму, зеленi, шитi жовтим шовком, бо любив князь вигiдну обувку. А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель - паруси шовковi, чардак муравлении, сходнi золотi, за кораблем довгi варязькi лодь┐ числом чотири i кiлька стругiв новгородських. Королiвський штандар майорiв на кораблецi - жовте з синiм, i на вимолi теж стало знамено Яроедавове - архангел Гаври┐л на блакитному тлi, а во║вода Буднй, який знав звичай, вже розпорядився заквiтчати пристань зеленим гiллям, приготувати жито, щоб посипати його пiд ноги королiвнi чужоземнiй, прийшлiй княгинi ┐хнiй, а також привезти з княжих комiр хутра, щоб пройшла по них невiста, бо завжди повинна м'яко ходити по цiй землi. Так i зроблено. Ярослав зсiв з коня й стояв, трохи розставивши ноги, наче боявся, що повернеться давня хвороба i не втрима║ться вiн, упаде, а кораблеця дзвенiла збро║ю невелика, але до лиха загрозлива варязька дружина, потiм показалася й невiста: висока, русява, чистолиця, одягнена в довгi дорогi шати, блакитнi й жовтi, як королiвське здамено в не┐ над голевою, коло невiсти вирiс пишний i усмiхнений Коснятин, повiв ┐┐ до сходнiв, притримуючи край ┐┐ одягу, а з другого боку, так само тримаючи за край довгого невiстиного вбрання, важко стуа-аа високий варяг, видно, ватажок дружини, вона заети Iнгiгерду на вимол, стали перед Ярославом, який i досi стояв, розставивши для певностi ноги й нерiшуче поклiпуючи очима, Косиятин вклонився князевi, прокричав гучно-соковитим сво┐м голосом: - Сама донька Олафа, конунга свейського Iнгiгерда перед тобою, княже! - Вiтаю тебе Iнгiгердо, на землi Руськiй, - сказав Ярослав по-варязьки i ступив назустрiч сво┐й невiстi, вимушений був дивитися на не┐ трохи вгору, бо був нижчий за Iнгiгерду; ┐┐ це, видно, потiшило трохи, вона всмiхнулася самими устами, як┐ мала, вiдразу помiтив це Ярослав, досить виразнi й гарнi, але очi ┐й не зворухнулися, були пронизливо-прозорi, мов холодна зимова вода, очi не всмiхнулися, не потеплiли, i нiчого не вiдповiла вона, так що довелося князевi сказати й зовсiм уже простi слова: ' - Здорова будь, Iнгiгердо! - Здоров був, княже, - вiдповiла вона голосом глибоким i гарним i знов усмiхнулася, тепер нiби й очима, але й могло показатися князевi, бо вже далi йому не дали бiльше придивлятися до невiсти, з кораблеця посунуло посольство шведське; вклонялися, щось там гомонiли, несли якiсь дари, а з другого боку вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тiльки й дай, аби видовисько, та ще таке, якого в Новгородi, зда║ться, й не бачено нiколи. Ярослав подав руку невiстi й повiв ┐┐ до повозу, вже наготовленого Буди║м, пiд ноги ┐м сипано жито, кидано зелене гiлля, вистилано дошки вимолу бобрами, чорними кунами, бiлими горностаями. Iнгiгерда високо пiднiмала ноги, ┐й незвично було ступати по такому багатству; королi шведськi, хоч i розсилали .в усi кiнцi свiту сво┐х здобичникiв-варягiв, самi великими багатствами похвалитися не могли, в Упсальському замку, в голих кам'яних палатах, гуляв вiтер, найбiльше дбано про зброю; щоб удосталь, та добра, та нагострена гаразд, - життя ж було просте й невибагливе, ┐ли з дерев'яного посуду, в наймiцнiшi морози спали в нетоплених опочивальнях, тiльки для дiтей перед сном зiгрiвано постiль, засовуваними пiд ковдри мiдними тазами, повними розжареного вугiлля, навiть - соромно сказати! - виходку путящого не мали в замку, була тiльки коло само┐ королiвсько┐ опочивальнi нагорi дучка, до яко┐ бiгали малi й дорослi, все те летiло з високо┐ височини понад кам'яним миром униз, у двiр, а вранцi приходив туди служка, пiдбирав на лопату i жбурляв королiвськi "добра" в озеро. Та Ярослав ще не знав про це, для нього Iнгiгерда була передовсiм королiвською дочкою; певно, пишалася вона в душi цим, гордувала Ярославом. Бо й хто вiн ║? Невiдомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата Всеволода, теж Рогнiдиного сина (якi ж вони всi неоднаковi вийшли од одно┐ матерi й одного батька!), якого Великий князь послав у шiстнадцять лiт княжити у Володимир на Волинi, а той, прочувши про незвичайну красу Сiгрiди, вдови щойно вмерлого Ерiка Шведського, кинув усе й подався в Скандiнавiю добиватися руки то┐ неземно┐ красунi. Що вiн думав тодi? Звiдки в ньому пробудилася така дика кров? Може, вiд батька, який стягав для себе жiноцтво з усього свiту (але ж сам не мчав до них, а вмiв зробити так, щоб добути собi нову жiнку, не. кивнувши й пальцем)? Найдивпiше ж, що Всеволод виявився не самотнiй у сво┐й слiпiй пристрастi до жiнки, яко┐ нiколи не бачив. З другого кiiiця свiту прискакав до Сiгрiди Гаральд, король гренландський, муж твердий i грiзний, не рiвня тонкостанному юнаковi Всеволоду. Заходилося на те, що до то┐ Сiгрiди, мов до оспiвано┐ давнiм поетом Пенелопи, зберуться женихи з усiх усюд, тiльки що не знайдеться на них Одiссея, воскреслого з сво┐х смертей i мандрiв, -жорстокого в сво┐й помстi за зневагу до його дому i жони. Ерiк Шведський не мiг зрiвнятися з Одiс-се║м, не повернувся зi сво║┐ вiчно┐ плавби по рiках i морях того свiту, зате ж його Сiгрiда виявилася куди твердiшою за Пенелопу. Всадовивши сво┐х залицяльникiв за учту, заливши ┐х медом i вином по самi очi, звелiла вона замкнути ┐х i власноручно пiдпалила палату. Навiть як на тi часи, вчинок Сiгрiди видавався страхiтливим, i прозвано ┐┐ "сторрада" - тобто вбивця. I хоч варязькi во┐ни й рознесли повсюди пiснi про красуню Сiгрiду i про горду вроду пiвнiчних дiв, але пiсля випадку з Гаральдом i Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собi за холодним варязьким морем невiст. Зда║ться, вiн, Ярослав, був першим пiсля свого нещасного брата, i це могло свiдчити або ж про його вiдвагу, або, що гiрше, про таку саму легковажнiсть, як i брата Всеволода. Поки допровадив Iнгiгерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цiкавих, якi, не в звичай холодних скандiнавiв, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську дiву, приголомшена першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кiлька слiв по-слов'янськи, чим якось вiдразу розiгнала Ярославовi тужнi спогади про Всеволода; i вже князевi не видавався таким вiдчайдушним його вчинок, чомусь подумав вiн, що все йде якнайлiпше, лихi знаки вiщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здiйсню║ться, варто йому лиш простягнути руку - i все в не┐ вклада║ться: зiбране вiйсько, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невiста, хоч уже й пообiцяно ┐┐ перед тим королевi норвезькому, i навiть Шуйця, попри всю ┐┐ дикiсть i непокiрнiсть, впокорилася йому, i ма║ тепер вiн... Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Iнгiгерду до вiдведених ┐й поко┐в, потiм приймав послiв, рядився з ними; виговорено в нього вiно для Iнгiгерди - Ладогу з околицями, волостi й села з присiлками i лов на звiра i рибу цiнну; довiренi невiстипi одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коi ж ще поставлено за умову взяти до Iнгiгерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолi з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його походi, - а там видно буде, там Iнгiгерда стане княгинею, його жоною, а жона да послуха║ться у всьому чоловiка свого. Коли ж вiдправлено послiв i зговорено за вiнчання в церквi i весiлля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено: - Довго ┐здив. - Зате добре привiз, - смачно поцмакав сво┐ми ласими губами посадник. - Не давав вiстей з походу. - Квапилися швидше за всiх вiсникiв. - Невiста мовби й не по менi. Висока задуже. - Вiд високих жiнок - вродливi дiти, - засмiявся Коснятин. - Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив? - Мати в не┐ слов'янка. Князя ободритiв донька. - Як ┐хала сюди? З охотою чи примушена? - Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списi, священний кiнь ┐х також показав, що ждуть тебе великi дiла й справи, - Не вiр поганським' звичаям, - пробурмотiв Ярослав. - Олаф хрещений, але зберiг усе вiд дiда-прадiда. Про тебе ж мова розходиться по свiтi... - Чи не через тебе? - Зна║ш же, князю, як люблю тебе. - Готуй весiлля, - злагiднiв Ярослав, - бо вже в похiд треба. - Весiлля зробимо за нашим новгородським звича║м. Князiвське. - Брат мiй тут, Глiб, - сказав невесело Ярослав. - З тобою йде? - Нi, супроти. - Чого ж сидить коло тебе? - За┐хав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогоднi-завтра вируша║ па Ки┐в. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядинi коло Днiпра. - I на весiллi не буде? - Не хоче. Каже, що не було князю сво┐х у Новгородi, а в мене, мовляв, батькiвського благословення нема║ на шлюб, то яке ж весiлля, княже? -_ Вгадав вiн: справдi не було оте князiв тiльки новгородських, i ти в скорiм часi будеш Великим Ки┐вським! - вигукнув Коснятин. - Грiх так мовити. - Хоч грiх, та свята правда! - Як усе обiйдеться, то лишу тебе князем у Новгородi,- сказав, пiдводячись, Ярослав,- бо рiд у нас з тобою один через батька мого i твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добринi. Коснятин став на колiна, знайшов руку Ярославову, поцiлував. - Служитиму тобi вiрою й правдото. - Встань, - невдоволено промовив Ярослав, - негоже так. Одно┐ кровi ми. А справа велика великого розуму вимага║, а не цiлувань i поклонiв. Кланятися тiльки господу треба, як Соломон, та просити мудростi в нього всечасно. Iди. Того ж вечора прийшов прощатися Глiб. Не було довго┐ мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тiльки в сво║, стали-бо вони на такому рубежi, де люди або йдуть навстрiч одне одному, або розходяться в рiзнi боки, i нема тако┐ сили на свiтi, що могла б ┐х з'║днати. Вдосвiта Глiб ви┐хав, ще темрява стояла надворi, накрапав холоднуватий, мовби привезений пiвнiчною невiстокi, дощик, Ярослав молився в церквi й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навiть не прийшов уклонитися боговi. Чи тiльки тому, що боявся ще раз зустрiтися з братом-вiдступником, яким вважав Ярослава? Та хай. А Коснятин уже ладнав весiлля по княжому чину, як його розумiв новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговiй сторонi, де княжий двiр, довгий-предовгий стiл, такий довгий, що губився його другий кiнець, а вже хто там сидiв, що говорив - не видно й не чутно було з чiльного мiсця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодо┐ - посли королiвськi й Рогволод з дружиною, з руки Ярославово┐ - Коснятии за посадженого батька, тисяцькi й старости новгородськi, дружина, боляри зi сво┐ми пухкозадими жонами, ви-рпдженi в важкi багатi вбрання, далi купцi сво┐ i при┐жджi, ще далi - ремiсничий люд, з багатших, хто мiг вклонитися князевi дарунком на одруження, а дарункiв було безлiч; дарувалося так, щоб по одну руку - княгинi, а по другу - князевi, складено хутра й прикраси, золото й срiбло; Коснятин пiднiс Ярославовi багато здоблену, в золотому окладi бiблiю грецьку, мiж пергаменними листами виднiлася закладка з перегородчато┐ емалi, а на закладцi - Юрiй-змi║борець, святий, на честь якого Названо Ярослава: дарунки везли вiд столу возами в той час, як убогим i жебракам вiд княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав звелiв роздавати, як тiльки вийдуть вони з храму по вiнчанню i аж поки всядуться за стiл i пiднесуть першi кубки за здоров'я молодо┐ княгинi, за його здоров'я, за землю Руську. Подавано вина фрязькi й меди настоянi, а з на┐дкiв були гуси, поросята печенi, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячi стегна й реберця, осетри й коропи, зайцi в чорнiм соку й засмаженi на жару оленячi тушi, лебедi чорнi й бiлi на срiбних пiдносах, а для князя й княгинi привезено для тако┐ нагоди з пiвденних кра┐в царського птаха павича, засмаженого цiляком, оздобленого небачено┐ краси пiр'ям, птаха, м'ясо якого не гни║ й не псу║ться, а трива║ вiчно, i хто ┐стиме його, теж матиме вiчне життя, й багатство, i красу, i щастя. За спинами в запрошених до весiльно┐ учти, з обох бокiв столу, не наближаючись дуже, щоб не заважати урочистостi, але й не задалеко, бо тодi б зникло вiдчуття з'║днаностi мiж усiма, стояв новгородський люд, стояв двома стiнами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за лiпшi мiсця, дужчi пхалися наперед, слабшi намагалися й собi пробитися за ними; з сiрого новгородського неба сiялася холодна мжичка, та нiхто не зважав на негоду, кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленостi натовпу мжичка, власне, й не помiчалася, тi, що сидiли не-порушно за столом, мали б страждати бiльше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки ┐м лиснiли не так вiд жиру, як од дощику, на бородах теж срiблився водяний пил, а тi, що стояли позаду, могли принаймнi ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тiльки й дiла ┐м було, що штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнiм гоготiнням: "Го-го-го!" Так навчив Коснятин кричати кiльканадцять заводiяк, а вiдомо, що натовп легко пiдхоплю║ те, що йому непомiтно пiдкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та й iшло мало не цiлий день. - За здоров'я княгинi найсвiтлiшо┐! Будьмо! - Го-го-го! - Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо! - Го-го-го! - За побiди нашi прийдешнi й сущi! Будьмо! - Го-го-го! - За вольницi новгородськi! Будьмо! - Го-го-го! - Земля наша хай не оскудiва║! Будьмо! - Го-го-го! - Народе новгородський, розростайся й мiцнiй! Будьмо! - Го-го-го! - За вiру християнську! Будьмо! - Го-го-го! - Возлюбимо, братi║, один одного! Будьмо! - Го-го-го! - Молодим гiрко-о-о! - Го-го-го! - Гiрко-о-о! Князь i княгиня пiдводились, цiлувались перед усiма, не було в тому поцiлунковi нiякого смаку, не розпалювало Ярослава i випите за день, а княгиня теж сидiла з сво┐ми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна, тiльки бралися плямами ┐┐ бiлi щоки чи то вiд се┐ обтяжливо┐ учти, чи то вiд вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в сво┐й пiвнiчнiй сторонi. А Ярослав хоч i поцiнував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим безмежним столом, за яким вмiстилося пiв-Новгорода, й з оци-,: ми крикунами, що пiдганяли учту сво┐ми гуками, та водночас i виразно бачив: не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в Ки║вi. Передовсiм той би нiколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а сам би велiв, що робити i як, знав-бо добре: всi невдалi справи, хоч причетний князь до них чи пi, б'ють, зрештою, по князевi, лягають на нього провиною i збитком. I вже аби князь, Володимир затiяв таке учтування i накликав стiльки люду (а в нього бувало й бiльше, це знав i Ярослав, та й Коснятиновi було вiдомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити Новгород у сво┐х звичаях до Ки║ва), то не сiв би за стiл так, щоб обабiч стояли натовпи. Звелiв би настругати столiв для всiх, i всiм би давано ┐дво й питво, i буле б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння, та молодецтво, що на кiнець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто во║вода, а хто дружинник, i сам князь оточений був то одними, то другими, то во┐нами, то гультiпаками, то жонами сво┐ми та чужими, яких уподобав, на яких накинув оком, може, щойно. А тут - цей холодний заздрiсний крик поставлених за для пихи чорних людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в сво┐й гординi жiнка, що стала нiби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не помiча║ на нiй Ярослав нiяких прослiдiв, що вподобала вона сво║ нове становище. Гуляння тривало ще й при свiтлi смолоскипiв, бо не годилося вiдправляти людей за сонця, варено й печено всього стiльки, що учта мала тривати, може, й тиждень, найбiльшим ненажерам i питухам коло того столу (а чи пiд столом) належалося й нiч заночувати, але хтось там пам'ятав i про найголовнiше, про князя й княгиню, i, коли темнощi зсунулися вже зовсiм щiльно навколо столу i крики натовпiв долинали мовби з-за чорного кола ночi, подано просто перед стiл новгородськi розлогi сани, застеленi м'яким перським килимом, запряженi четвериком бiлих коней, в багатiй збру┐, заквiтчаних зелом i квiтами, i сам Коснятип вихопив у вiз-ничого рипучi вiжки, поцяцькованi срiбними наклiпками, розвернув сани хвацько, аж полетiли кiм'яхи грязi увсiбiч, i запросив молодих сiдати. I як тiльки князь довiв княгиню до саней i вона злягла на килим, бо сiсти там було нiяк, а Ярослав притулився до не┐, Коснятин вiдпустив вiжки, i конi рвонули з мiсця так, що важ-котiлому посадниковi довелося вiдразу вдаряти тюпака, - тут обидвi невидимi вже майже стiни, люду розруйнувалися, розсипалися, з двох бокiв руннули на сани, змiшалися навколо них а_ криком, вереском, гiйканням, диким реготом; над князем i княгинею нависали й миттю щезали довгi бороди, зiпали на них з нерозбiрливими криками чорнi роти, горiли цiкавi очi, однi штурлялися помiж собою, iнших жбурляли просто на сани, ще iншi намагалися вломити з саней хоч трiску, ще хтось догадався вiдкабетовувати добреннi кавалки коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою трiскою; Коснятин на-с'┐лу пробивався крiзь юрмовище, конi, пирхаючи й мотаючи головами, тягли сани поволi, бо перед ними ро┐лося вiд чорних розмаханих постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путi князевiй дружину двома рядами, зате Ярославовi хоч тепер сподобалося те, як поверталося його весiлля, радий вiн був,_ що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка вiддiляла його вiд князя; вiдчував Ярослав: ото тепер йому тiльки й сили, що в отих ошалiлих, звихрених, заслiплених дурною цiкавiстю людях, гарно було вiдчувати, як ляка║ться холодна королiвна цих забiяк, горнучись йому до боку, шукаючи в нього прихистку. I вже на княжiм дворi по-юнацькому зiскочив з саней, збадьорено змахнув, майже дружньо, безладному сво║му супроводовi, отiй людськiй звированостi, яка вже виповнила й увесь двiр, легко зiстрибнув з саней, взяв княгиню на руки, i хоч була велика й незручна в ношi, але пронiс ┐┐ трохи, пробиваючись крiзь юрмовище, а княжi люди розкрикували перед ним дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад i утворився вiльний прохiд до ганку княжих палат; тодi Ярослав поставив жону на землю, мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Iнгiгерда йому руку, i вiн повiв ┐┐ на першi покладини, бо тiльки тiлесно доповнений шлюб може вважатися звершеним. А бiлi конi з саньми зникли десь так само непомiтно, як i посадник Коснятин, та Ярославовi не було тепер нi до чого дiла, лишався вiн наодинцi з молодою жоною, вперше в життi око в око, рука в руку, i свiт замкнувся мiж ними обома, не iснувало бiльше нiчого, все зникло, все забулося, палахкотiли в притемненiй ложницi свiчки, а ┐м здавалося, що тiльки вони обо║ палахкотять i згорають на вогнi, який палить людину, поки вона й живе, да║ ┐й найбiльшу снагу i водночас вiддiля║ ┐┐ непрохiдною стiною от усього довколишнього. Так i Ярослав на якийсь час вiддiлився вiд справ цiлого свiту i не мiг бодай кра║м серця вiдчути, що, може, саме тi║┐ ночi, в далекiй далечi, коло Ки║ва на Берестах, вирушав у останню путь його батько - Великий князь Володимир. Берести стояли вже тодi, коли Ки║ва ще й мало було, вабили тихiстю й споко║м, i князь Володимир так полюбив ┐х, що звелiв вибудувати собi двiр у Берестах ще лiпший, анiж у самому Ки║вi. Вiдпочивав там по ловах у Звiринцi, тримав найулюбленiших пiдложниць також на Берестах, коли ж занедужав, зiбравшись iти на непокiрливого сина Ярослава, теж залiг у сво┐х палатах берестових, сподiваючись на скоре видужання, але вже й не пiдвiвся, померши вiд кольок в боку або ж вiд божого гнiву. Люди рiдко заживали тодi за шiстдесят лiт, однаково великому князевi вже недовго б довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть подi┐ явнi й тайнi. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то iнший син - Святополк, ще й досi перебуваючи в ув'язненнi в Вишгородськiй крiпостицi, знов задумав справу ще лихiшу, нiж князь Новгородський. Через вiрних людей сповiстив Святополк печенiгiв про те, що князь Володимир виступав з вiйськом проти Новгорода, i покликав ┐х ударити на Ки┐в, коли покине його князь з сво║ю дружиною. А щоб не проходити через крiпостицi, поставленi Володимиром по Росi, мали печенiги переправитися десь аж коло Переволочни через Днiпро, пройти Залозним шляхом i пiдступити до Ки║ва з лiвого берега, звiдки ┐х нiхто нiколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тiльки хворощi Володимировi зруйнували всi Свято-полковi намiри, знов посилав вiн сво┐х вiрних людей до печенiзького хана, попереджуючи його, щоб зупинив орду, бо й князь, i дружина, i сила-силенна вiйська - в Ки║вi, i нiчого, крiм погрому, не здобудуть тут печенiги. Але на той час князевi Володимиру вже донесено про те, що заворушились печенiги, надходили вiстi, що степовики сунуть по лiвому березi, тодi .недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати вiйсько й виступати на Альту, щоб перепинити путь печенiгам. Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б мiг дати битву печенiгам, але вони, вчасно попередженi Святополком, знов завернули в сво┐ степи i щезли там безслiдно. Поки ж Борис стояв з вiйськами на Альтi, Великий князь Володимир зiйшов з свiту. Вiн лежав у великiй горницi, що чотирма вiкнами виходила на Днiпро. Вiкна не зачинялися нi вдень, нi вночi, князь хотiв ухопити в груди якомога бiльше свiжого днiпровського вiтру, але однаково задихався щодалi дужче, горниця знесена була високо над землею над двома пiдклiтями, в яких юрмилася придвiрна челядь, варилися для князя улюбленi його на┐дки й напитки, наготованi завжди сидiли гусельники й скоморохи, блазнi й вродливi дiвчата, якi самою молодiстю сво║ю могли б повернути Володимировi здоров'я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як пiдводився знов i знов вершив сво┐ державнi дiла, великi й непомiтнi. Але не пускав князь до себе нiкого, не хотiв нiкого бачити, нiчого не ┐в, тiльки пив настоянi меди й воду з свячено┐ криницi, холодну й чисту, забороняв турбувати його, нiхто не смiв появлятися в горницi, поки сам князь не покличе, не подасть знаку. А знак той був - звук срiбного бубонця на довгiй ручцi з слоново┐ кiстки. Бубонець лежав на столику коло узголiв'я князевого. Дзвенiння було кволе, майже нечутне, але по той бiк дверей цiлодобово чергували молодi отроки, вони вчували найменший звук з княжо┐ опочивальнi, немало дивуючи сво║ю чутливiстю дружинникiв, що стояли на сторожi коло тих дверей, але не чули нiчогiсiнько, так нiби хтось позатикав ┐м вуха воском. Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку з княжо┐ горницi. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч як завмирали, хоч як стримували вiддих - нiчого. Навiть чутно було, як днiпровський вiтер влiта║ в одчиненi вiкна й, постогнуючи, вирива║ться попiд дверима з невидимих шпарин, але вiд князя не було нi знаку, нi звуку. Ждано цiлий день i цiлу нiч. Бо, може, Великий князь поборов недугу i вперше заснув спокiйно й солодко i набира║ться сил увi снi? Коли ж i на ранок знов не доходило з опочивальнi жодного слуху, тодi налякана гридь звiдомила во║воду дружини, а той прикликав двох бояр з Берестiв, i от вони втрьох боязко пiдступили до високих дубових дверей, якi давно вже можна було нечутно вiдхилити, бо петлi змазувались гусячим жиром, щоб не дратувати князя нi рипом, нi скрипом, але нiхто не наважувався проч