о менi прикро, я звик працювати з сво┐ми людьми, але однаково не менi належить право вирiшувати, я можу тiльки згоджуватися або нi, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова. - Ви подоба║тесь менi бiльше й бiльше, мiй любий професоре, - пiдвiвся з свого iмператорського стiльчика й Шнурре. - Може, ще побудете в мене? Мiй Оссендорфер готу║ холостяцьку вечерю... - Дякую, менi б хотiлося спочити. - Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранцi. Все буде до ваших послуг. Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, вiн змертвiв. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокалiптичнi видiння кiнця свiту, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед рiзьбленим iконостасом сiмнадцятого столiття палахкотiло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягненi в довжелезнi, широкi, мов попiвськi ряси, зеленкуватi шинелi нiмецькi солдати, наставляли до полум'я руки з розчепiреними пальцями i безладно виспiвували: Warum die Mädchen lieben die Soldaten? Ja, waruni, ja, warum! Розчервонiлi морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кiптява вирива║ться з рухливого кола, твореного цими зловiсними постатями; весь собор завмер, в ньому нема║ того вiчного гармонiйного руху, який ще вчора оповивав тут професора i його сина, все заклякло й принишкло, навiть вiдлуння звукiв сьогоднi нема║ тут, i слова безглуздо┐ пiсеньки, щойно викричанi, мовби знов падають назад, до чорно вiдкритих ротiв, до тих iдiотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують ┐х знову й знову: Ja, warum, ja, warum! - Хто тут старший? - вигукнув Отава, пересилюючи верескнявi виспiви солдатнi. Якась постать вiддiлилася вiд кола. - Я професор Отава, - сказав Гордiй, - вiдповiдаю за всi роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище i не смiти бiльше чинити тут таких неподобств. Це - собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навiть найдикiшi люди в iсторi┐. По-нiмецьки слово "собор" звучало багатозначно: "Дом". А. може, то так здалося Отавi? Може, передчував уже тодi вiн, що це буде його останнiй притулок, останнiй i вiчний дiм? РIК 1015 СЕРЕДЛIТТЯ. НОВГОРОД Но Бог не вдасть дьяволу радости. Лiтопис Нестора Високi свiчi в срiбному трисвiчнику горiли в княжiй ложницi до глибоко┐ ночi. Ярослав читав привезену йому за великi грошi з Болгарi┐ книгу святого отця церкви Iоанна Дамаскина. "Нема нiчого вищого за розум, бо розум - свiтло душi, а нерозум'я - тьма. Як позбавлення свiтла творить тьму, так i позбавлення розуму по-темню║ смисл. Безсмисленiсть властива тварям, людина ж без розуму - немислима. Але розум не розвива║ться сам собою, а потребу║ наставника. Приступимо ж до ║диного навчителя iстини - Христа, в якому заключаються всi тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудростi, не вдовольнимося цим, але, з надi║ю на успiх, будемо штовхатися в них". Князь вiдсунув книгу, довго дивився в свiтлий свiчний вогонь. Ждав, що, викликанi книжною премудрiстю, прийдуть власнi думки, але в головi стояла якась важка, гойдлива стiна, серце князевi билося пришвидшено, мов по довгому бiгу, насилу стримався вiд того, щоб не схопитися i справдi не бiгти кудись. Куди ж? Жив останнi мiсяцi в душевному сум'яттi, вiдчував розтерзанiсть в серцi. Закусив губу, знов пiдсунув книгу. "Хоча iстина не потребу║ барвистих прикрас, але вони необхiднi для заперечення проти тих, хто спира║ться на ложний розум. Iстину треба дослiджувати не марнослав'ям, а смиренням". Якби ж то хто-небудь мiг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тiльки послух i догiдливiсть - повсюднi й почаснi супутники княжо┐ влади. Хiба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищi. Йому потрiбна тiльки мудрiсть, тiльки просвiтленiсть розуму, а все, що скаламучу║, затемню║, спантеличу║, - геть! "Що ║ фiлософiя? Фiлософiя ║ страх божий, добродiтельне життя, уникнення грiха, удалiння вiд миру, пiзнання божественних i людських речей, вона вчить, як чоловiк дiлами сво┐ми повинен наближатися до бога". Сiмдесят глав мала в собi книга велемудрого iнока з крусалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собi нуртування кровi, аж поки заснув сном тяжким i уривчастим пiсля пiзнього читання. Вже вдарили першi морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вiстей, але вiстей не було нi з Ки║ва, нi з варяг, зате, мовби в передчуттi возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандрованi iноки, святi люди, якi бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всiй Руськiй землi чудеса, бачити якi вони сподобилися. Бачили ж вони в крусалимi на мiсцi розп'яття Iсуса Христа розщiлину, крiзь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидiв, де вiн склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Iсус бесiдував з самарянкою. Найбiльшим же чудом була в крусалимi свiтлiсть, яка низходить з неба в час вечiрнiй у велику суботу i запалю║ кадила. Свiтлiсть та схожа на кiновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються вiд не┐ тiльки православнi. Пiдносили свiчку, запалену од того небесного свiтiння, до бороди, але борода не горiла. Прочан кликано на учти княжi, мiсця ┐м вiдводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковшi з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святi люди вдовольнялися самим хлiбом та водою, клали смиренно на дубовий стiл сво┐ нiколи не митi руки, покорченi вiд ломоти в кiстках, з порепаною, подiбною до волово┐, шкiрою, ворочали повiльно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, вiдрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловiцьку красу бiсiвському жiночому безборiдству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вiчне. Ум, вiддаляючись од усього зовнiшнього i скупчуючись у внутрiшньому, поверта║ться до себе, тобто з'║дну║ться зi сво┐м словом, що перебува║ в думцi по естеству, через слово з'║дну║ться з молитвою i молитвою восходить в розум божий з усi║ю силою любовi й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов i, щоб не збитися з лiку, клав за пазуху триста камiнцiв, викидаючи по одному пiсля прочитання молитви. А щоб з'║днатися з богом у думах сво┐х, уникати треба ринкiв, городiв i людського шуму, бо нема на свiтi бiльшо┐ пагуби, нiж людський гомiн, грища, смiх i кощунства. Втiкай звiдти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святi отцi-печерники, або в дуплах дерев, як iноки-дендрити, хто й на Стовпi стояв, як Симеон-стовпник, i нiякi зваби землi не змусили його спуститися звiдти, а iншi ходять нагi, ще iншi лежать на землi й не пiдводяться, бо пiдвестися можеш тiльки для грiха, а тi носять залiзнi вериги з мiдними хрестами на голому тiлi, i не було мук, яких не витерпiли задля очищення вiд грiховностi. Святого Макарiя, коли той займався рукодiллям, укусив комар. Макарiй задавив комара, а потiм, розкаявшись у сво┐й нетерпимостi, осудив себе на шiсть мiсяцiв сидiти голим коло болота. Комарi покусали його так, що впiзнали Макарiя тiльки по голосу, думали - прокажений. Iноки виносили стiльки скорботи й печалi, що людськими устами навiть i висловити незмога. Людина - образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразно┐, а вона да║ться тiльки знищенням плотi. Був святий чоловiк, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсiм, не i'лягав i не сiдав, а для бiльшо┐ бадьоростi тримав у руках ка-, мiнь, щоб той сво┐м падiнням будив його, не давав заснути, ┐жу приймали тiльки найпростiшу i то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одолiють хворощi, то й зовсiм не вживай ┐жi, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловiк, iжщо ┐в тiльки сиру землю. Бо ┐жа, слава, багатство, краса, як весняний цвiт, приходять i щезають. А чоловiк сотворений для небесних благ, тож повинен вiдчувати вiдразу до всього земного. А в князя перед очима стояло тiльки земне, хоч що там розповiдали монахи. Не чув смороду вiд немитих странникiв, бо пахло йому свiжою стружкою звiдти, де новгородськi теслi стругали дошки для човнiв i насадiв, i Ярослав сам щодень перелiчував новi судна, знав-бо гаразд: iти на Ки┐в, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зумi║ все сво║ вiйсько посадити на кораблецi, то вийде навстрiч великому князевi неждано й негадане. Дзвенiли йому молоти в задимлених кузнях, а крiзь те дзвенiння пролунювалася гарна та бадьора пiсенька: Кували мечi два ковалi, Гей, два ковалi да три помагалi, Да од недiлi да й знов до недiлi... А мечi кувалися для простих во┐в за день, а для во║вод - i по сiм днiв. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилi. Коваль друго┐ руки вирiвнював i вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечiв, поряд з яблуком i перехрестям, чеканив ще звiрiв а чи птахiв. А потiм згадувався зненацька Ярославовi чудський божок Тур - мiдний iдол у образi чоловiка, що ма║ коняче соромне тiло, бiсiвськi грища довкола Тура посеред снiгiв, у прича║них пущах. I яке ┐м було дiло у ┐хнiх солодких утiхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодно┐ жiнки, вiдкидають плотську любов i живуть серед пальм! З дитинства ненавидячи сво║ недосконале тiло, прикутий до лiжка, Ярослав крiзь вiконце вдивлявся в довколишнiй свiт, бачив його буйнiсть, його нестримнiсть у розвагах, його жадобу до втiх i радощiв. Може, тодi, в заздрощах, зненавидiв усе те i возрадувався, прочитавши у старiй книзi про древнiх есе┐в: "Хоч у це й важко повiрити, протягом тисяч поколiнь iсну║ вiчний рiд, в якому нiхто не народжу║ться, бо вiдраза до життя серед iнших людей сприя║ збiльшенню ┐хньо┐ кiлькостi". Але потiм став на ноги, сам спiзнав принади життя, для нього стало вiдкритим i доступним усе суще, вiдчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чистi розмiрковування, бажання намножувалися щодень, князiвська влада несла безлiч турбот, але дарувала вона й безлiч поваб, вiд яких несила було вiдмовитися. I ось демони протирiччя розривають йому душу. Привчений до солодко┐ отрути книжно┐, тягнеться й далi до святих людей, якi несуть з собою божу мудрiсть. А водночас, спраглий принад життя в найпростiшому ┐хньому виявленнi, пiдштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, i то тодi намагався замолити грiхи сво┐. Так i крутився в диявольському колi безвиходi. Сказано ж бо в самого бога: "Не буде мiй дух переважувати в людинi, бо вона - тiло". Пiсля то┐ дощово┐ ночi, проведено┐ в Пеньковiй хижi, князь кiлька днiв постився i молився гаряче й ревно, а потiм, коли надворi була ще бiльша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зiрвався посеред ночi просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядата┐в, помчав за Неревський кiнець, до Звiринця, за рiчку Гзень. В темнiй хижi ледь жеврiли залишки вогнища, Забава спала пiд глухою стiною, Пенька не було, звично вiявся десь по лiсах або ж пробував свiжозвареного пива на Загород-ському кiнцi. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зi сну неголосно скрикнула, смiялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижi, князь зняв з ши┐ важку золоту гривню заморсько┐ роботи, поклав на виднотi, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, понiс Забаву на руках до коня, посадовив ┐┐ поперед себе в сiдло, сказав хрипко: "Тримайся за мене мiцно". Вона притулилася до нього, вiн вiдчув пал ┐┐ молодого тiла навiть крiзь змокрiлу одiж, кров у ньому гудiла й клекотала темно й вiдча║но, вiн боявся вже не так за дiвчину, як за себе, попросив знову: "Обiйми мене за шию!" Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: "Обiйми обома руками". Забава засмiялася ще тихiше, сказала крiзь той бiсiвський смiх: "А не маю ж обох". Ярослав не зрозумiв спершу. "Як то не ма║ш?" - "А так. Однорука я. Лiву руку тiльки маю. Ведмiдь ще малою покалiчив". Вiн не повiрив. "Як то? Ти ж була з двома..." Забава смiялася заливчасте й знущальне. "Слiпий був, княже. Заслiплений i здурiлий". Вiн аж одсахнувся од не┐. Справдi бiсiвське зiлля. Обманю║ чи, може, так задурила йому голову, що й не помiтив тодi? Але ж обiймав ┐┐! Билося в нього на грудях ┐┐ потужне, молоде, як весняне листя на березах, тiло! I ┐┐ серце простукувалося просто до його серця. "Ну, обiйми мене мiцнiше хоч однi║ю рукою", - попросив вiн. Забава послухалась. "З одною рукою ти теж менi люба. Назву тебе Однорукою". Вона смiялася й далi. Кiнь обережно ступав помiж темними деревами. "Назву тебе Шуйця, - сказав князь, - нi в кого не буде такого ймення!" - "А_ менi однаково",- засмiялася вона. "Будеш завжди коло мене", - пообiцяв Ярослав. "Чому б мала коло тебе бути?" - "Бо вподобав тебе". - "Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?" - "А куди б ти хотiла?" Лiпше б не питав. Не знав, що викличе в нiй тими словами пекельний вибух, який струсне ┐i тiлом, налл║ його твердою холоднiстю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, смiх ┐й урвався вмить. "Що? - крикнула вона гнiвно. - Нiкуди! Нiкуди, чу║ш, князю!" - "Ну, що ти, - спробував вiн ┐┐ вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, - якщо не хочеш на княжий двiр у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, нiхто не вiдатиме, будеш там..." - "А не буду : ж, нiгде не буду тво║ю пiдложницею! - крикнула вона майже вiдча║но, майже крiзь сльози, якi теж незбагненними лишилися'для князя. - Буду завжди собою, вiльною, не хочу нiчого вiд тебе!" Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сiдла, втонула в пiтьмi, мов у чорнiй прiрвi. -- Шуйцю! - злякано якось гукнув Ярослав. - Забаво! Куди? Х Вона зникла вiд нього, мовби й не було ┐┐ зовсiм на свiтi. - Вiзьми хоч корзiто, застудишся! - ще гукнув у безнадiю пiтьми. Нi слуху, нi мови. Тодi вiн, озвiрiлий, поскакав на Неревський кiнець до садиби посадника, люто гримiв у високi дерев'янi ворота, пiдняв усiх, викликав пiд дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами перенiженого Коснятина, сказав з понурою твердiстю: - Звели вибудувати для мене дворище в гарному мiсцi за Звiринцем в далеких пущах, i то швидко i гарно. А ще: нiхто щоб не вiдав, окрiм тебе та мене. Не було на свiтi таких теслiв, як новгородськi! В короткiм часi став у лiсовому задаллi, мовби вичарувании, просторий двiр, оточений дубовим гостроколом, з приворiтною i нарiжними башточками, в дерев'яних вiзерунках, а в тому дворi - дiм багатий з колод свiтлих i дзвiнких, з просторими пiдклiтями, i комори, стайнi, варницi, й погреби, i дванадцять берiз бiлих як снiг на дворищi, - старалися теслi, а ще бiльше старався Коснятин, щоб догодити князевi, але не догодив, бо як привiз Ярослава, той нiчого не мовив, тiльки спитав невдоволено: - А церква? - Думав, не ти тут житимеш, князю, - довiрливо сказав Коснятин. - Роби, що велять. Церкву ставили стрiлчасту, високу, вищу за берези, але непростору - аби помолитися одному або двом, i хоч нiхто й не знав, навiщо вибудову║ться та║мнича садиба, та однаково хитрi теслi, помахуючи лискучими сокирами аж пiд самою бородою в бога, виспiвували соромiцьких пiсеньок, але й на те не зважав князь i знов зiрвався з молитви i притрушеною снiжком нiччю летiв самотою до убого┐ хижi, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночi й не спала, вiдразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далi батька, i вони стали на морозi, коло згаряченого навальним бiгом коня, знов Ярославовi одiбрало мову й розум, гула йому в головi темна, важка кров, а Шуйця смiялася зривисте, звабливо, вiн згорнув ┐┐ в сво┐ ведмедячi обiйми, аж усе в нiй затрiщало, але дiвчина не скрикнула, не випручалася, тодi вiн пiдсадив ┐┐ на сiдло; все повторювалося так само, як i в дощову осiнню нiч, тiльки що тепер стояла над землею морозяна прозорiсть, а внизу бiлiли снiги, i дерева чорно й зелено значили ┐м путь, вели, кликали далi й далi; може, через те Шуйця й не питала, куди вiн везе ┐┐, сидiла мовчки, горнулася до Ярослава, обiймала його за шию сво║ю шуйцею, iнодi визмiювалося ┐┐ молоде тiло в смiховi, князь дурiв бiльше й бiльше вiд ┐┐ чар, аж раптом знову, наче вселився в не┐ нечистий, вiдсахнулася вона вiд Ярослава, гукнула з ненавистю: - Знов везеш мене кудись! - Сама там будеш; - сказав вiн, мало не жебруюче, - клянусь тобi всiма святими. Сама й вiльна. Хочеш - боляринею зроблю тебе, хочеш - як хочеш... - Нiким не хочу - тiльки собою. - Собою будеш... - А куди? - I сам не знаю. - То вже лiпше. - А я вже сам не свiй. - Ще лiпше. - Не князь, i не Юрiй, i не Ярослав. - Оце... Вона не зiстрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потiм ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темнi очi. - Та не пробуй обдурити. Як тiльки помiчу - втечу одразуi - Не втiкай, - попросив вiн, - не обману. Повiр менi. - Якщо не князь те мовить - вовiрю. - Не князь. Чоловiк. Шуйця обняла його за шию. Так i ┐хали далi. Вже свiтало, коли добралися до ново┐ садиби. Соянi теслi, в робочому сво║му поспiху, ладналися пiднiматися пiд небо, лоскотати боговi бороду сокирами, а ще бiльше - соромiцькими приспiвками. Бiлi берези височiли за дубовим гостроколом, бiлi берези пiдступали звiдусiль i тут, на вiльнiй волi. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, - тепер вже знала це точно, - зроблено лиш для не┐, ще не звiдане почуття власностi мало ┐┐ турбувало, спитала тiльки: - Там хтось ║? Слуги? - Теслi. Добудовують церкву. - Нащо вона? -_ Для бога. - Обiйшовся б твiй бог i без церкви. - Грiх. - А я? - I ти грiх. - Тодi загорни мене в ведмедно, щоб нiхто не вгадав, що везеш. - I так знатимуть, - А я не хечу. - Рота людям не затулиш. - А ти ж князь - затули. Скажи: одiрвеш язика кожному... - Звелю. - То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах сво┐х! Вiн поцiлував ┐┐ в губи, вперше наважився, поцiлунок був - нiби впав у терпке море й потопа║ в ньому, неспроможний виринути. Потiм згрiб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сiдла, мов щось неживе, i так в'┐хав у ворота, догiдливо вiдчиненi сторожем; йому хотiли помогти зняти ношу з сiдла й занести до терема, але Ярослав суворо звелiв: - Одiйдiть, сам. I не пускати до мене нiкого. Невже це було насправдi? Невже з ним?.. Нiчого не мiг пригадати. Окрiм тихого свiтiння ┐┐ тiла та ще - як у знемозi вiдкидала вона голову, i шия ┐й видовжува-- лась нiжно-нi┐кно, i на устах жив лукавий посмiх, i тiло свiтилося так, що вiн з стогоном затуляв долонями очi, але й крiзь пальцi било йому свiтiння ┐┐ тiла, знов i знов, без кiнця, свiтiння спiваюче, баламутне, приголомшливе. Одiрвавшись од не┐, вiн побiг до недобудовано┐ церкви, ревно молився пiд глумливi виспiви теслiв згори, там його й знайшов Коснятин, який привiз звiстку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолi, але князь, видно, й не слухав i не чув нiчого, не заводячи посадника до примiщення, просто на морозi передав йому сво┐ повелiння: - Лишуся тут. Прибери всiх звiдси, i то без погайки. - Не викiнчили ще церкву. - Хай так сто┐ть. I всiх прибери чоловiкiв. Постав жiнок. Самих жiнок. I служебок, i до робiт, i до сторожi. - Такого дива й не бачено. - Коснятин не ховав усмiху на соковитих сво┐х губах. - Роби, що велять. - А варяги? - Якi варяги? - Прибула дружина. Еймунд-во║вода. - Подбай. Дай пристанок, ┐жу. Повернуся - радитись будемо. - На Поромониному дворi ┐х розташував. - То й гаразд. Жди мене. - Довго тут будеш, князю? - Не знаю. Бог зна║ всевидячий i всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до не┐, до Шуйцi, застав ┐┐ в сльозах; може, вiдчула вона в самотинi весь страх содiяиого з цим чужим, зовсiм не знаним ┐й чоловiком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злостi на саму себе й ня нього. Ярославовi стало шкода дiвчини, вiн кутав ┐┐ в бiлячу ковдру, витирав ┐й сльози мiцною сво║ю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч i писало. - Одружився б на тобi, - сказав, зiтхнувши, - але князiвство вимага║ вiд чоловiка бiльше, нiж йому хочеться. - А й не треба менi твого князiвства, - вiдмовила вона крiзь схлипування. - Багато чого сто┐ть помiж людьми, перебореш - тодi радiсть, але не завжди ║ змога усунути те, що роздiля║. Може, я теж не радий князiвству, та ждуть мене дiла ще бiльшi. - Нудний ти й нецiкавий, коли князь, - сказала вона злiсно. - А вподобала ж у менi кого? Не князя хiба? - спитав вiн, трохи ображений. - Мужа вподобала. Одурiння тво║ найшло й на мене. - Будеш завжди зi мною. В походах i в городах. - Лишуся тут. Гарно вигадав оце обiйстя. Далеко вiд усiх. Не люблю, коли вешта║ться навколо люд. Тишу люблю. А з тобою - теж не хочу. - Аби ж то могла стати мо║ю жоною... - Не стала б нiколи. Не хочу роззувати нiкого. Волю волiю... Тодi вiн сказав ┐й про сво║ велiння. Щоб жила тут з самим жiноцтвом. - Щоб ┐х тiльки небагато. I ненабридливих, - сказала вона - Господинею над ними будеш. - Не знаю, що то. - Коли взна║ш, сподоба║ться. - Хто ж то зна... - А не знудьгу║шся тут? - Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там менi й любо. Там найбiльша воля. Серед дерев та звiрiв. - Як при┐здитиму - ждатимеш мене? - При┐деш - тодi й побачу. А тепер ще не вiдаю. Вона вiдганяла його вiд себе сво║ю непокiрливiстю, насправдi ще бiльше притягуючи й приваблюючи. Вiн знов махнув на всi справи в Новгородi, i знов було те саме каламутне сп'янiння й знетямлення, аж поки, зцiпивши зуби, нагнав собi в серце гнiвливостi на самого себе й спромiгся вiдiрватись од Шуйцi. Залишив недокiнчену церкву (чи й буде коли докiнчена!) i недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кiнця жiнку, милу тво║му серцю!). В Новгородi стрiв його з почтом Косцятин, князь велiв ┐хати одразу до варягiв, на Поромонин двiр, що в Славенському кiнцi. Мав слабiсть до варягiв чи не таку, як до мандрiвних iнокiв, знав-бо, що в подорожах людина збагачу║ться умом, вбира║ в себе свiт, як i святi люди, тiльки що однi помiчали самi лиш чудеса божi, а цi вiчнi во┐ не знали нiчого, опрiч срiбла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жiноцтва, бо й навiщо ж тодi живе на свiтi во┐н i за що йому класти живiт свiй, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути ┐х повними пригорщами! Поромоня був собi простий тесля, як i батько, й дiд його, як увесь рiд споконвiку. Не знав вiн нiчого, окрiм добре вигостре-ноi сокири, тесав умiло стовпи й обаполи, ставив клiтi, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримiтив у князя сво┐м хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгородi палату з кiлькома печами й високими цегляними димницями над покрiвлею; i ось у Поромо-нi стали зупинятися спершу купцi, застуканi в Новгородi зимовими хурделигами, а потiм наймано його двiр для дружини, тримано┐ Ярославом, бо лiпшого примiщення годi було шукати, Поромоня ж ще вгадав i те, що варяги люблять бути купно, не дiляться на во║вод i рядових во┐в, не вiрять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з сво║┐ будiвлi, а князевi було вiльно прк-кликувати варягiв об кожнiй порi. Гадав Ярослав, що цього разу варяги роздiляться, бо мали ж прибути з дружиною мужi вельми славнi, бувалi й вiдомi, але Коснятин сказав, що всi стали в Поромонi i що Еймунд привiв ще не всю дружину, а тiльки ┐┐ голову, щоб порядитися з князем, а вже повеснi прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережнiсть Еймундова викликана не зовсiм звичним дiлом, на яке ┐х вербовано (син мав iти проти рiдного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на свiтi тако┐ чорно┐ справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш ┐м заплачено так, як вони хотiли. Довге низьке примiщення, стеля з дубових товстих сволокiв, товстi дубовi пiдпори-стовпи, крiзь затягненi, риб'ячими мiхурами вiконця-визирки сочиться тьмяне свiтло зимового дня. Коло розпалених печей бородатi, всi, як один, русявi й свiтлоокi варяги сушать одяг, важка задуха сто┐ть пiд низькою стелею, заляга║ по всiх кутках, i, мовби прагнучи розiгнати ту задуху, сидять за довжезним столом кiльканадцять плечистих, так само русявих i яснооких, сидять, повiдкладавши набiк мечi, порозстiбавши сорочки, наливають з барил вино, цiдять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомiн б'║ться понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповiда║ мовби сам до себе, бо його нiхто не слуха║, кожен говорить, не дбаючи за слухачiв; тi, що сушать свiй одяг, хоч i мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатнi; далi, в другiй половинi примiщення, на поставлених в два поверхи однi над одними дерев'яних полатях спить кiлька чи то п'яних, чи то просто втомлених вiд швендяння по Новгороду, але до сонних мова вiдома: пролiта║ над ними неторкане. Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому мiсце, але жоден не пiдводиться, бо, по-перше, лiньки, а по-друге, надмiрна шаноба зараз ще нi до чого, треба набивати собi цiну. Але набива║ собi цiну кожен. Князь теж зна║ ряди, вiн i не дума║ всiдатися поруч з цими питухами, вiй сто┐ть, мов у молодо┐ на оглядинах, спокiйно позира║ туди й сюди, вiн не гнiва║ться за неповагу, бо тут його гнiв пропаде марне, для цих людей вiн не князь, для них i сам господь бог и║ бог, а чорт - не диявол, вени йдуть за сво┐ми мечами, а кличе ┐х тiльки блиск золота. - То що? - не витриму║ врештi князь, бо варяги потрiбнiш! йому, нiж вiн варягам, для них по свiтах чимало знайдеться i князiв, i королiв, i василевсiв, для нього ж вибору нема, та й звик вiн мати справу з цими суворими пiвнiчними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообiцяють, бо нема в них схiдно┐ пiдступностi й вiроломства. - Ось той - Еймунд, - показу║ Коснятил на розмаханого, бистрого в поглядi бороданя в простiй сорочцi з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечi густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий i мiцний, що ве проруба║ш крiзь нього й мечем, а з другого - кругло┐ беродт┐й здоровань з нашитим на каптанi нагрудним кружалом з щирого золота, посерединi ж того золотого круга - емаллю зробленi, мов живi, два ока, тiльки не голубi, як у варяга, а горiховi, з поблисквм, нiби в ромея. У Еймунда ж - нiяких прикрас, тiльки на лiвiй рунд на пальцi - золота каблучка, з яко┐ звиса║ величезна, просто неймовiрного розмiру, як голубине яйце, бiло-рожева перлина. - То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси правицю, чи як? Ейжувд пiдвiвся. Був трохи вищий за Ярослава i старiший, мабуть, також вбився вже в тi мужськi лiта, коли вагання вiдкинуто поза себе, коли просту║ш тiльки вперед, докладаючись лише на власнi сили й на свiй набутий у життi сирит,. i якщо були в тобi зародки хитрощiв, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли пiдступнiстю вiдзначався вже замолоду, то закостенi║ вона в тобi тепер, хижiсть же стане безжальною, хоч би чим прикривалася. У варяга все приховувалося за розмаханiстю в рухах i шмиг-ливiстю очей. Браво пiдхопив вiн княжу долоню, став потискувати Ярославовi пальцi, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очi, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то нiби знизу, то нiби згори, i все те - не схиляючи голови, зовсiм непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тiльки очима. Князь витримав першi потиски Еймундовi, давоиув i сам; той вiдповiв новим стиском, Ярослав наддав i собi, розбiга-нi очi закружляли ще невловимiше, ще дивнiше, але Ярослав знав, що не зiб'ють вони ного з пантелику: вiн-бо зазнав не таких очей, стояли й досi перед його поглядом дикi очi непоюрно┐ Шуйцi, свiтилися так само загадково й дивно, як усе ┐┐ тiло, - то що вже тут хитрi заморськi очиська. - Не тужся, во║водо, - сказав спокiйно князь, - не пересидиш мене в руках, в iншому чомусь - то може, але не в руках. - А коли випущу на тебе Гарду-Катiллу? - вкрадливо поспитав його Еймунд, несподiваним для його тiла тонким голосом i кивнув на того, що з очима на золотому колi. - Кого хоч випускай, маю руки мiцнi, як залiзо,- не випускаючи його долонi, сказав Ярослав. - То що? Рядитись будемо? - Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече вiд нас ряд, а ти, князю, сiдай з нами та випий, як воно водиться... А ось мо┐ люди. Гарда-Катiлла, який служив у самого iмператора роме┐в i ма║ вiдзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битвi, де нигло бiльш як шiсть тисяч, а що то за битва така, то сам зна║ш, князю: пiсля тако┐ битви стають новi королi й iмператори, Хако-ну ж досить було й золото┐ луди, бо й так про не┐ складено пiснi. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобi, князю, а там далi сидять Рагнар i Аскелл, а ще Б'║рк... Ярослав сiв мiж Еймундом i Хакоиом в золотiй лудi. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й по┐сти. Князь вiльно говорив по-варязькому, i це во┐нам, якi вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душi. Безладний гамiр за столом сам по собi стих, запанувала тиша, зiмкнулися в коло кубки, поставцi й ковшi, пiдiйшли тi, що вовтузилися коло печей, кiлька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потiм Еймунд сказав: - Ма║ш, князю, во┐нiв найдосвiдченiших у цiлiй квропi. От Гарда-Катiлла. Служив ромейським iмператорам, а то - нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бiк, бо там... - У роме┐в нинi твердо сидять василевси Василiй i Константин, - перебив його не зовсiм гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Ки║вi досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир. - Чував я, що в хозарiв звичай гарний ║, - посмiхнувся Еймунд, - за тим звича║м каган ┐хнiй не може правити бiльше як сорок лiт, бо розум його вiд такого тривалого володарювання слабне i розсудок потьмарю║ться... - А коли каган не поступа║ться владою? - поспитав хитро Коснятин. - Тодi зв'язують його волосяним арканом i вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу... - Хозари вiд нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесiда на справи ки┐вськi. - А от чи був хто з вас у наших сусiдiв? Польський Болеслав вирiс на потужного володаря... - Хакон зна║, - сказав Еймунд,- кажу ж тобi, князю, що бували ми скрiзь, без нас нiде нiчого... - Болеслава не люблю. - Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака. - А не любить Хакон польського владцю, бо той не найма║ наших у свою службу, - засмiявся Еймунд. - Поки ми стояли в Йомсборзi, то начулися про Болеслава, - додав хтось iз Хаконових товаришiв, - а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею... - Не люблю! - стукнув поставцем об стiл Хакон. - По менi - так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак - на кулак, меч - на меч, груди - на груди! - Вiн випнув сво┐ широкi груди, повiв плечима. Варяги схвально загули, ┐м подобався цей молодий ярл сво║ю прямотою. Еймунд пострiляв туди й сюди сво┐ми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмiшкою: - Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за тво┐ слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда. - Я добув свою золоту луду в чесному бою! - гукнув Хакон. - Хай би так добув Болеслав сво║ королiвство! Його батько Мiшкб, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смертi сво┐й заповiдав державу синам вiд друго┐ дружини, Оди, доньки маркграфа Дiтрiха, - Мiшку, Святополку й Ламберту. Землю полян було роздiлено на три частини. I що? Трьох лiт не минуло, як Болеслав, що не мав нiчого, з лисячою хитрiстю зумiв з'║днати державу в сво┐х руках, вигнавши мачуху з ┐┐ синами... - Старший син успадкову║ владу. Такий звичай, - поважно докинув Коснятин. -Звичай? - повернувся до нього Хакон. - А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як вiдплатив Болеслав сво┐м найближчим помiчникам, у захопленнi влади - Одилену й Прибивбю? Може, нагородив ┐х щедро? Дав ┐м землi до володiння? Просто ослiпив, та й геть! - Не була то кара найсуворiша, як, скажiмо, повiшення або вiдсiчення носа, язика й вух, - розгладив долонею вуса Коснятин. - А потiм запрагнув Болеслав при║днати до сво┐х земель ще й Чехiю, - Хакон розпалювався бiльше й бiльше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нiчого до знатностi й слави без варязько┐ помочi, не витративши, отже, на чужоземних найманцiв анi шеляга. - Може, згадав, що його мати Добравка походила вiд чеських князiв. Лестощами заманив володаря Чехi┐ Болеслава Рудого до Кракова й там ослiпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собi "пхи". Перед тим позбавив мужськостi одного з сво┐х суперникiв, другого пробував задушити, потiм зарубав мечем власного зятя, побив сво┐х во║вод. Та ще й у великий пiст, не лякаючись грiха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через мiсяць мав утiкати з Праги, бо виявився ще кровожернiший за ┐хнього власного Болеслава... А з германським iмператором! Цей Болеслав скiльки разiв укладав угоди за германцями, а другого дня пiдступно бив ┐м у спину... - Чув, що Болеслав ще шестилiтньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлiнбурзi в германського iмператора, тож мав сво┐ обрахунки з германцями, - сказав-Ярослав. Йому стало непри║мно вислухувати всi цi iсторi┐, в яких багато що перегукувалося з подiями в його рiднiй землi. Бо хiба ж Найстарший син Святославiв Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пiшов на брата свого, який сидiв у Деревлянськiй землi, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й вiдплатив Ярополковi його ж грошем. А вiн сам, Ярослав? Виявити непокору рiдному батьковi. Великого князя Володимира, якого зна║ й бо┐ться цiлий свiт, перед яким запобiгають навiть ромейськi iмператори, вiн зневажив i намiря║ться тепер з допомогою ось цих бравих забiяк зiпхнути з ки┐вського столу та засiсти там самому. На Все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарiв i ┐хнього кагана. Бо й що нинi великий князь у Ки║вi? Походи його невдалi. Земель бiльше не призбиру║. Погряз у розпустi, по всiх усюдах iдуть пересуди про його жон та пiдложниць, хоч хреста цiлував i зна║ закон божий. Ки┐вський люд, розбещений i зледащений, Юрмиться на княжому дворi коло повних столiв, по всьому горо-Ду парокiннi вози розвозять для дармо┐дiв хлiб, мед, м'ясо й овоч, дружина пиру║ на срiблi й злотi. Не такий владця потрiбен нинi Русi. Як сказано в Святiм письмi: "Тож дай слузi твойому розумне серце, щоб йому правити народом тво┐м i вмiти розiбрати мiж добрим i лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?" - Ще розпутством знаний Болеслав, - не вгамовувався варяг, - та й те казати: сплоджений не вiд чистого шлюбу, а вiд поспiлкованих мiж собою княжими iнтересами батька його Мiшка i чесько┐ княжо┐ доньки Добравки. А Добравку Мiшко взяв уже не цiлу, та в тiм ще не було бiди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять лiт, а вiд таких пiзнiх народин дiти виростають на, забiяк i розпусникiв. Сiмнадцяти-лiтнiм узяв собi Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рiк - одiслав ┐┐ назад. Вiдразу ж одружу║ться з донькою паннонського князя Гейзи - i знов за рiк одсила║ ┐┐ до родичiв. - Не пасувала йому, видно! - докинув хтось iз варягiв. - Ну! - розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. - Тодi, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнiльду, доньку чеського князя Добромира, i вже ця народила йому багато дiтей: синiв, дочок. Але й того мало! Прочув вiн про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабiй, покласти ┐┐ собi в ложе! - Багато чував я про йомсборг, - переводячи розмову на iнше, сказав Ярослав, - дивний город, кажуть... - Вiльний город, - Хакон повiв плечем, поправив свiй золотий плащ, - все в ньому ║. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетнi соколи до полювання, конi всiх порiд, сукна, ║дваби, золотий i срiбний посуд, оздоби жiночi й пахощi схiднi... А золота назбиру║ться купцями там стiльки, що й острiв би мiг од важкостi затонути... Бо Йомсборг сто┐ть на островi, коло впадiння рiки в море, доступ звiдусiль до нього вiдкритий... Еймунд вирiшив, що якраз з'явилася добра зачiпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава. - Та й Новгород незгiрш за Йомсборг вмi║ призбирувати золото... Правда, князю? Чи то посадниковi лiпше знати? Ярослав пiдвiвся. - Тiшуся вельми, що прийшли на мо┐ запросини, - сказав до Еймунда, який теж пiдвiвся, бо пустi балачки скiнчилися, треба було виставляти сво┐ умови. - Послужимо тобi, князю. - Вiрю, нахилив Ярослав голову, - але потрiбна буде бiльша дружина. - Маю шiсть сот во┐в, - глянув очiкувально на князя Еймунд, - досвiдченi, але... - Потрiбнi будуть усi шiсть сот, - твердо мовив Ярослав. - Поки до дiла, - швидко обстрiляв очима усiх сво┐х Еймунд, - то умови нашi такi: харч, одiж i весь припас i по пiв-ере срiблом на чоловiка щодень. А вже за битви - лiк окремiш-нiй. - Ач загарував! - не стримався Коснятин, який теж поривався пiдвестися з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велiв не встрявати в дiла княжi. Ярослав навiть не поглянув у бiк посадника. - Хто хоче вершити дiла великi, не повинен бути дрiб'язковим, - промовив, здавалося, радше до самого себе, анiж до iнших, i простягнув руку Еймундовi. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю вiдскочив до столу, вхопив свого ковша, високо пiднiс його. - Славимо тебе, князю! - гукнув, i всi варяги скочили з мiсць i теж пiднесли кубки, поставцi й ковшi, закричали щось по-сво║му безладно й весело. .Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен iти тiльки вперед. Цiлу зиму падали великi снiги. Горiли ясно печi в княжих покоях, але не домував Ярослав, метався то по один бiк Волхова, то по другий, сам наглядав за готуваннями до лiтнього походу, бо вже дiйшли до нього вiстi, що й князь Володимир заповiда║ виступати проти непокiрливого сина, як тiльки сонце висушять дороги ┐ вода в рiках та озерах потеплi║. В далеких борах ловлено дич, в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасiв, щоб стачило для вiйська хоч i на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засолено┐ риби посполито┐, цебрики просольного лосося й осетрину для копчення. Нiколи ще не доводилося Ярославовi споряджати таке велике вiйсько, клопоту мав би повнi руки, аби не помiч Коснятинова, та однаково виснажувався вiд щоденного метання по Новгороду, вiд молитов i читання книг, вiд довгих розмов з перехожими iноками. Тодi за┐здив до варягiв на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечiр один таким собi гультя║м, слухав варязькi похваляння, спiви скальдiв про славнi походи, впивався вином i, розплювавшись з усiма клопотами, вдаряв за лiси до Шуйцi. А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого князя Ки┐вського, скоро, може, й побiдника над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми i книжного, многоязичного змалку, чоловiка, що вмiв скупчувати в сво┐х руках i владу, i розум, i багатства, i потужнiсть, а вже щодо хитрощiв, таких необхiдних у всякому володарюваннi, то мiг йому доточити Коснятин i сво┐х. З такими думками й подався новгородський посадник за море, i думки то були всi його власнi, бо вiд Ярослава пiсля то┐ осiнньо┐ коротко