ин ново┐ доби, хоч однаково важко було позбутися гнiтючого переконання, що час тут зупинився навiки, роки не лiчаться, години не вiдмiрюються, тiльки днi течуть за днями в монотонностi молитов, у безнастанностi тяжко┐ працi, яка часто вида║ться марною, бо не зна║ш нiколи, кому, попаде i чи взагалi попаде до рук пергамен, над яким схиля║шся впродовж цiлих мiсяцiв, а то й рокiв. Кiлька десяткiв здичавiлих вiд самотностi, зчерствiлих душами чоловiкiв. Нiколи не стриженi голови, волосся скручено в скуф'ю на потилицi, велетенськi чорнi й рудi бороди, ледве блищать очi за тим заростом i видаються носи. Зустрiчаючись, iноки цiлують навза║м руки. Мабуть, нiхто з них не звiдав нiколи жiночого поцiлунку, а тепер i не звiда║ бiльше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жiнок, а взагалi будь-яко┐ iстоти жiночо┐ статi. Не може тут бути нi курки, нi ослицi, братiя не п'║ молока, не ┐сть я║ць, гарячi страви забороненi також, щоб не розпалювати тiла. В монастирськiй трапезнiй на стiнi картина страшного суду, де карають грiшникiв, якi об'┐да-лися й обпивалися за життя. Посеред трапезно┐ - амвон, з якого хтось з iнокiв пiд час обiду ма║ читати святе письмо, в той час як братiя квапливо ковта║ квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлiбом, бо iгумен, що сидить кiнець столу, може щомитi задзвонити в пiдручний дзвiнок - i тодi кiнець обiдовi, треба молитися, i нiкому нема дiла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, ║дину тут радiсть для багатьох, надто ж для тих, що виконують тiльки чорну роботу i нiколи не будуть вта║мниченi у високе мистецтво творiння й здоблення книг. Сивооковi, який хоч i в поневiряннях та. важкiй роботi на Какору все ж звик до широкого вiльного свiту, обитель Святих архангелiв видалася гiршою за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усiма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти i його закопають отам, за кипарисами, пiд стiною, на крихiтному монастирському цвинтарi, де виднi║ться один лиш хрест, а потiм, через кiлька рокiв, викопають його кiстки, вiдокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик - "костницю", а на черепi напишуть над очними западинами iм'я власника i виставлять поряд з iншими в каплицi. Що напишуть - Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши трет║ пiсля прийняття хреста. Отут слiд сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок. У Какори кожен мiг мати свого бога. "За богiв ваших i грiхи вашi не вiдповiдаю!" - погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавцi бога кгови, були мусульмани, найбiльше ж було таких, як Сивоок, - поганннiв, кожен пильнував сво┐х богiв, дотримувався сво║┐ вiри, нiхто нiкому не ставав на завадi, нiхто нiкого не змушував до послуху, до прийняття сво║┐ вiри. Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня i то без вагань i спротиву, iнакше б опинився за брамою монастиря, знов самотнiй i безсилий серед здичавiло┐ пустелi гiр i лiсiв. Iгумен закликав Сивоока до сво║┐ келi┐, посадив на грубий дерев'яний стiлець, не став дивуватися, що русич досi не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тiльки виклав йому дуже стисло неуникнiсть всемогутньо┐ ново┐ вiри. Христос сказав: "Iдiте й научайте всi народи". Святий Мефодiй, який рознiс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного пiвнiчного володаря i велiв йому сказати: "Добре було б, сину, аби дав охреститися добровiльно на сво┐й землi, iнакше-бо будеш взятий до неволi i змушений прийняти хрест на землi чужiй, згада║ш мо║ слово". Ще говорив iгумен, але то вже були тiльки вiдмiни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першiй могилi його життя, на могилi дiда Родима, i ще один хрест - на монастирському цвинтарi, над якимсь бiдолахою iноком. Отак жив, метався по свiту, десь бився, десь ┐в i пив, випадком поцiлував одну чи й бiльше жiнок, а скiнчилося все тим, що став помiж двома хрестами i далi йти нiкуди, замкнено тво║ життя мiж цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оцi довколишнi гори, що нагнiтили, зда║ться, увесь свiт. I от так, караючись у безнадi┐ i безвиходi, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення - Миха┐ла, мав тепер носити пiд грубою вовняною рясою на заяложенiй шворцi кипарисового хрестика, була тепер у нього нова вiра, на яку мiр опиратися, як старий на посох, i надiятися, як той на круту гору. Але радощiв нова вiра не принесла, дала тiльки пригнiченiсть духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, i, може, щоб забути цю неволю, вiдкинути ┐┐, так вiдважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу - здоблення книг i писання iкон на дерев'яних дошках, вiдкрив у собi здiбнiсть, породжену ненавистю, тодi як iгумен Гаврило зумовлював це щiро свiтленням заолуканого тавра. Що ж до неволi третьо┐, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока i навiть не обителi Святих архангелiв, а цiлого Болгар ського царства, через що й вимага║ розповiдi осiбно┐ i докладнiшо┐. Повелося вже здавна, що в свiтi завжди ║ двi найбiльшi з-номiж усiх держави, i головне почуття, яке пану║ мiж ними, - це глибоке недовiр'я i тяжка ворожнеча, мов мiж тими бiблейськими братами Ка┐ном i Авелем. Будь-якi порiвняння рискованi, але можна наважитися порiвняти. Болгарiя i Вiзантiя довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Роме┐ ще в сьомому вiцi при iмператорi Костянтинi Погонатi були ганебно прогнанi з берегiв Дунаю, успадкованого Вiзантi║ю вiд римлян, i навiть змушенi були платити данину болгарському царю. Коли дво║ б'ються, майже завсiгди з'явля║ться третiй, який спершу пригляда║ться бiйцi, щоб згодом виступити в ролi торжествуючого пожинача плодiв перемоги. Так у час майже трьохсотлiтнього змагання мiж Вiзантi║ю й Болгарi║ю за морем виникла нова могутня держава - Руська, але вона була далеко, порiвнюючи з болгарами, що товклися на узбережжi Чорного моря i мало не пiд самими стiнами Царграда, тому вiзантiйськi iмператори спробували пiдбити руських князiв на спiльнi дi┐ проти болгар, i ┐м це навiть вдалося зробити, i князь Святослав, непереможний на той час во┐н, захопив болгарську столицю Преслав, прогнавши звiдти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про велич свого царства, як про збереження сво║┐ влади та залагодження сво┐х стосункiв з боярами - бо┐лами й кавханами. Та вийшло так, що Святослав, сам того не вiдаючи, зробив для Болгарi┐ найбiльшу послугу, внаслiдок яко┐ болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславi, в глибокiй темницi пiд баштою-в'язницею, сидiв уже багато мiсяцiв хоробрий комiтопул Саму┐л, кинутий туди Борисом без суду нiбито за змову проти богом даного царя Болгарi┐. Сму┐л, а ще Давид, Мойсей i Аарон були комiтопулами, тобто синами по-ромейськи, комiта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя Охридсько┐ областi Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий во║вода, а його сини виросли ще хоробрiшими i по смертi батька, успадкувавши кожен свiй город, стали вiдверто обурюватися нерiшучiстю царських синiв Бориса й Романа. Пiшли розмови про те, що Борис - цар незаконний, що треба б обрати гiдного царя, мався на увазi, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрiстю, - рисами, що ┐х царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате надiлений був натомiсть холодною жорстокiстю й душевною черствiстю, як .воно часто бува║. Саму┐л з кiлькома сво┐ми вiрними людьми при┐хав пота║мно до столицi, але там був упiзнаний i кинутий у пiдземелля з жорстоким велiнням "не показувати в'язневi денного свiтла". Так би й зогнив там вiдважний молодий комiтопул, якби одно┐ зимово┐ ночi не пiдступили пiд стiни Преслава могутнi во┐ни, яких болгари звали тавроскiфами, i з страшними гуками пiшли на приступ. Озбро║нi були важезними, в пiвтора раза довшими, нiж баченi досi, мечами, довжелезними списами, якi не ламалися вiд найбiльшого тягаря, а в лiвих руках несли щити, завбiльшки з дверi царського палацу. Вони здобули столицю одним натиском, ще то┐ само┐ ночi вже палили вогнища на вулицях Преслава i спокiйно собi вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що трапеза ┐хня затягнулася, власне, аж до снiданку, а тим часом з города втiкав хто мiг, iншi ховали сво┐ багатства, ще iншi користалися нагодою i набивали собi торби або й просто требуху, - добродушнi русичi нiкому не заважали, вони собi спочивали по добрiй роботi, сам князь був серед них i велiв нiкуди не поспiшати, бо вже навколо зима, тож лiпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому i, як видно, багатому городi та спокiйно перезимувати, а там буде видно: Саму┐л утiк з башти то┐ ж само┐ ночi. Не мав сили вибратися з пiдземелля, його вивели пiд руки, йому знайшли коня i, мало не прив'язавши до сiдла, мерщiй випровадили з Преслава, щоб ┐хав до сво┐х братiв, набирався сил. Потiм було кiлька тяжких лiт для Болгарi┐. Хоч Святослав вiдiйшов за Дунай, але роме┐ зайняли вiдвойованi ним землi, розповсюдилися по Болгарськiй землi, мов пошесть, розiрвали кра┐ну на двi частини, захопивши всi схiднi областi, все морське узбережжя i Придунайськi землi. Тодi й пiднялися проти Вiзантi┐ захiднi болгари на чолi з братами-комiтопулами Давидом, самостiйнi нацi┐ - болгарська й македонська. Сучасниковi незвично читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажiмо, Охрид або ж Обитель, якi сьогоднi належать однiй з югославських республiк - Македонi┐ (Обитель тепер зветься Бiтоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про часи, пiдлеглi вiд нас на цiле тисячолiття. Це iсторичне минуле двох народiв - болгарського i македонського, Мойсевi, Аароном i Саму┐лом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловiки, жiнки, навiть недорослi дiти, озброювалися хто чим мiг, йшли не кликанi й не званi, наганяюча переляк не лише на роме┐в, але й на власних бояр, що запродавалися вороговi заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра - Борис i Роман, втечею хотiли порятувати сво║ життя, i нiчого лiпшого не вигадали, як утiкати до Вiзантi┐. Але на гiрському перевалi Бориса, перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за ворога, а Романа повернули до рiдно┐ землi й проголосили царем. Царiв та iмператорiв часто називають так чи iнакше, скажiмо: Великий, Хоробрий, Справедливий, але такi назвиська походять вiд лизоблюдiв, тому iсторiя, коли й зберiга║ ┐х згодом, ставиться до таких прiзвиськ з вiдповiдною долею скептицизму. Зате якщо вже влiпить прiзвисько сво║му володаревi народ, то протрива║ воно вiчно i буде вичерпнiше за всi описи придворних лiтописцiв i славохвальства найманих iсторикiв. Щоправда, прiзвиська, на-дiлюванi народом, здебiльшого мають характер осудливий, але тут уже нiчого не вдi║ш: правда завжди жорстока. Звучать тi прiзвиська приблизно так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але так i знай, що то. король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай: "Диявол". Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише його зовнiшностi, але й характеру, яким не вiдзначався, точнiше, й зовсiм його не мав. I хоч iменувався царем усiх болгар, влада фактично була в руках вiдважних братiв-комiтопулiв, якi не шкодували життя, аби лиш визволити рiдну землю вiд роме┐в. У запеклих битвах загинули два брати - Давид i Мойсей, а мiж тими двома, що лишилися, неодмiнно мав розiгратися спектакль, вiдрежисерований ще тим невiдомим, але генiальним режисером, який створював колись бiблiйний роздiл про Ка┐на i Ав║ля. Старший з-помiж двох комiтопулiв - Аарон, який мав пiд сво║ю владою Средець з околицею, вирiшив, що саме вiн, а не наймолодший Саму┐л, повинен виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нiчим не мiг засвiдчити сво┐х переваг над Саму┐лом: анi особистою вiдвагою, анi любов'ю до рiдно┐ землi, анi незвичайними якостями людськими, то й вирiшив шукати пiдтримки не деiнде, а в, самого вiзантiйського iмператора. Заплутана то була i лиха справа. Вiзантiйський iмператор Василiй Другий Македонянин, який вiд дня свого вступу на престол мав повнi руки клопотiв з придушенням заколоту полководця Варда Склiра i з придворними iнтригами першого мiнiстра ║внуха Василя, не мiг виступати проти Болгарi┐ зброй-яр, а вдався до вiйни та║мно┐. Маючи скрiзь сво┐х вивiдникiв, вiн незабаром довiдався, що Саму┐л, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидло┐ дружини Агати, i переважну частину свого часу проводить на Преспанських озерах коло сво║┐ коханки Бiляни, для яко┐ на одному з островiв малого Преспанського озера навiть звелiв спорудити городок i церкву. Iмператор пiдiслав Саму┐ловi з Iталi┐ двох досвiдчених зиж-дителiв, захопив того будiвничими справами аж так, що Саму┐л на кiлька рокiв облишив вiйськовi походи i спорудив на Малому озерi цiле мiсто, яке назвав Преспою i перенiс туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя вiддати якiйсь однiй лише пристрастi, надто ж коли нею з дитинства ще заволодiла ненависть до ворогiв рiдно┐ землi, отож Саму┐л все-таки схаменувся вчасно й знову пiшов на роме┐в, взяв Фракiю, Македонiю, околицi Фессалонiк, Фессалiю, Елладу, Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларiсса, далi визволив усю Дунайську Болгарiю, опрiч окремих городкiв на чолi з вiзантiйськими топархами. А Василiй Другий тим часом дiяв з iншого боку. Вiн послав у Средець до Аароиово┐ дружини Варвари та║много листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував про ┐хнього сина Iвана-Владислава i хотiв би породичатися для щастя царстве-но┐ сестри iмператорiв Константина i його, Василiя, Анни. Ясна рiч, змiст листа вiдразу став вiдомий Аароновi, Аарон негайно звелiв дружинi вiдписати ромейському iмператоровi, запевнивши його у вiдданостi й любовi. Через гiрськi перевали пiшли гiнцi вiд Средця до Царграда i назад, але лихо в тiм, що саме тодi ж вiзантiйськi iмператори Василiй i Константин пообiцяли вiддати свою сестру Анну за ки┐вського князя Володимира, випрошуючи в нього навзамiн скiлькись там тисяч во┐нiв, таких необхiдних для боротьби проти непокiрних узурпаторiв, що то в однiй, то в другiй вiзантiйськiй провiнцi┐ проголошували себе iмператорами i все йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвiку в ромейському царствi водиться так: хто оволодiва║ Царградом i Великим палацом, на того надягають багряницю i взувають йому багрянi сандалi┐. Аврановi ж хотiлося породичатися з iмператорами, за це вiн обiцяв одкрити ┐хнiм вiйськам усi гiрськi проходи в Болгарiю з тим, щоб на списах ромейських во┐нiв стати самому болгарським царем. З одно┐ Анни навiть два iмператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки було приберегти на всяк випадок для ки┐вського князя, бо той являв собою силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирiшено було послати в Средець iз вiдповiдним царським почтом, у супроводi митрополита севастiйського, якусь константинопольську повiю, на ймення Анна, i тим самим обдурити марнославного комiтопула. Iвановi-Владиславовi було на той час дванадцять рокiв, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати до уваги всi тi майбутнi вигоди, яких вiд високого шлюбу очiкувано. Однак повiя, впившись болгарським вином, проговорилася i з ганьбою була вигнана з Средця, бо Аарон суворо наказав усiм не бруднити об не┐ руки. Зате севастiйського митрополита за покриття тако┐ пiдло┐ неправди Аарон власноручно зарiзав ножем там-таки при весiльнiй учтi. Так похмурий i мстивий Василiй Македонянин поглумився над Аароном, щоб показати його дрiбне марнослав'я i водночас мати зачiпку для вiйни з комiтом Средця, проти царя Болгарi┐ Романа. Хоч який продажний був чоловiк Аарон Мокрий, але й на нього найшла затятiсть, i, коли через чотири роки Василiй Другий пiдiйшов з вiйськом пiд стiни Средця, комiт не вiдчинив перед ним гостинно брам, а закликав сво┐х горожан до якнайза-пеклiшого опору, а сам мерщiй послав за помiччю до брата Саму┐ла, якого ще недавно хотiв зрадити. Ромейський iмператор ще не знав Болгарi┐ i став пiд Средцем в мiсяцi заревi, коли сонце пече без милосердя, коли пересихають гiрськi рiчки, вигорають трави, навiть лiси не витримують спеки i гублять лист i стоять сумнi, розпачливо вмираючi вiд небесного палу. А на захисникiв Средця мовби й не дiяло сонце, вони вiдбивали, всi приступи роме┐в, не помагали нападникам нi пристiннi штурмовi вежi, нi стiнобитнi тарани, нi катапульти, що метали в город важуче камiння. Iмператор вимушений був вiдступити i швидко повiв сво┐ тегми старою дорогою на Пловдив через Траяновi ворота - вузький прохiд мiж стрiмкими планинами. Саму┐л iшов за iмператором назирцi. Через стрiмнини й доли-ща, через скелi й зрадливi осипи гналися болгари за ворогами, невидимi, вони весь час тяжiли над ромеями, мов кара, мов отi страхiтливi гiрськi кряжi, якi дедалi тiснiше змикалися попереду, примушуючи вiзантiйське вiйсько видовжуватися в тоненьку верижку. За Траяновими воротами була ще одна тiснина - глибоке гiрське долище, на днi якого звивалася шумка рiчечка. Долище було довге-предовге, а вузьке таке, що вгорi орел перекривав його крильми. Досвiдчений во┐н чимдуж прагне покинути таке непевне мiсце, але iмператоровi раптом забаглося стати на нiчлiг саме в тiй тiснинi - чи то привабила його чиста жива вода, яко┐ так давно не бачило його вiйсько, чи то керувався просто впертiстю, важко сказати, бо Василiй нiкому не збирався давати звiту в сво┐х вчинках, до iмператорського намету мали право входити тiльки молодi протокелiоти, що слугували "Василiю, коли ж пiд Средцем пiсля виснажливих i марних приступiв ромейського вiйська до намету наважився, незваний, пробитися протоспафарiй Никифор Ксифiя, то iмператор спершу хотiв його просто вигнати, потiм дозволив говорити, буркнувши, .аби той не розбалакував довго, а що в Ксифi┐ всiх балачок тiльки й було, що сказати про вiдступ, то Василiй похмуро всмiхнувся i мовив: - Запам'ятай, що то твоя вимога - про вiдступ. Сам я нiколи б не вимовив цих слiв. Тут саме час трохи сказати про Василiя Другого Македонянина. Вiн був онуком iмператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб довести сво║ справдi царське походження, бо всi дiти вiзантiйських iмператорiв народжувалися у Багрянiй палатi, але лише в тому випадку, коли iмператори перебували в законному шлюбi. Мати ж Константина Багрянородного Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною iмператора Льва Шостого, i патрiарх не визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався мовби незаконнонаро-дженим, простiше кажучи байстрюком. Таким був дiд Василiя Другого. Щоб засвiдчити сво║ високе походження, Константин Багрянородний намагався вивищитися над усiма сво║ю вченiстю. Вiн написав "Книгу церемонiй", у якiй учив, як цар повинен говорити, ходити, триматися, сидiти, посмiхатися, одягатися, ще лишив по собi книги "Про феми" i "Про управлiння державою", хоч сам тим мистецтвом так i не оволодiв, про що свiдчив безлад, який настав по його смертi. Не виказав Константин i велико┐ мудростi в справах, що стосувалися безпосередньо його самого i сина Романа, коли одружив того на якiйсь Анастасо, дочцi плебея з Лаконi┐, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню взяла собi iм'я Феофано, вiдзначалася вона приголомшливою вродою, а ще - справдi диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши iмператрицею по смертi Константина, якого, зда║ться, отру┐ла, - це прогнала стару царицю клену i п'ять зовиць, чудово освiчених царiвен. Усiх вислала в монастирi. Згодом, народивши двох синiв i двi доньки Романовi, отру┐ла й чоловiка. Отру┐ла також узурпатора Романа Лакапина, потiм вийшла замiж за чоловiка, старiшого за не┐ на тридцять рокiв, через п'ять рокiв зрадила його, помогла коханцевi вбити, зробила свого коханця iмператором, а коли той зрiкся ┐┐ й вислав з Константинополя, зумiла через вiрних людей дати зрадливому iмператоровi повiльно дiючу отруту, i той незабаром вмер, висохши, мовби вiд насильного обпоювання оцтом. Може, набачившись змалку всього наймерзеннiшого вiд власно┐ матерi, Василiй назавжди зненавидiв людську породу, надто ж - жiнок, через що нiколи не одружувався, хоч ходили темнi чутки, що останн║ з'ясовувалося трохи iнакше: мовляв, щомiсяця раз або двiчi в поко┐ до iмператора тайкома приводили вродливих юнакiв; мабуть, вiн страждав од то┐ розпусно┐ слабостi, боровся з нею i не мiг збороти, через що втiкав iз столицi у новi та новi походи, був завжди з во┐нами, мився холодною водою, вживав просту ┐жу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залiзо тiльки вузький обруч i нараменники з бiлого золота i золото┐ в'язi пояс виказували його високе становище. Звiсно, таке пояснення завойовницьких походiв ромейського iмператора може видатися досить поверховим i на┐вним, але така вже сила пересудiв: часто-густо вони затемнюють найважливiшi подi┐, а коли взяти до уваги, що бодай найменша iстина не да║ться без певних зусиль, то й стане зрозумiлим схильнiсть бiльшостi охоче пiддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто - безглуздям. На той час, коли Василiй звелiв зупинятися на нiчлiг у небезпечнiй тiснинi за Траяновими воротами, ще до кiнця нiхто не знав iмператорового характеру, вiдали тiльки, що заперечувати йому марно. Та й хто б мiг заперечувати? В сво┐ тридцять рокiв iмператор ще не вважався досвiдченим во┐ном, а недосвiдченiсть завжди породжу║ впертiсть. Щоправда, впертiсть породжу║ться ще в людинi тодi, коли нема║ заперечень навколо; а якi ж можуть бути заперечення проти волi найвищо┐ царственостi? Отак з тисячу рокiв тому найдосвiдченiшi во┐ни й полководцi ромейськi не спали ночi, тривожно дослухаючись до крутих стрiмнин зрадливих болгарських гiр; Саму┐л зiбрав усю свою силу навколо, дав сво┐м короткий спочинок на двi-три години i в темрявi перед досвiтком ударив на роме┐в. Молодий во║вода сам пiднiмав зi сну потомлених войникiв, тихо говорив то там, то там про ворога: - Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим. А потiм перший пiшов униз, закликаючи болгар: - Хайде, хайде, деца! З тим погуком "хайде, хайде" навалилися звiдусiль болгари на тiсно збитий табiр роме┐в, не дали ┐м розпростатися, не пустили розпружитися ┐хнiй силi, стали нищити крайнiх за крайнiми, ряд за рядом, в похмурому передсвiтi серед дико┐ звированостi людсько┐ страшно зблискували мечi, сокири, пiднiмалися списи, палицi, бойнi вила, та все то була здебiльшого зброя болгарська, бо роме┐, зiм'ятi, розгубленi, перестрашенi, не ставили опору, намагалися виприснути з жахливо┐ пастки, ┐хнiх начальникiв не було видно, iмператорiв намет на узвишшi болгари захопили вже з першого натиску, так що Василiй насилу здолав утекти, ховаючись за велетенськi щити з буйволячо┐ шкi-ри сво║┐ вiрменсько┐ пiхоти, двi тагми яко┐ вдень i вночi неод-лучно перебували коло iмператора. Все було втрачено Василi║м Другим у тiй битвi: вiйсько, казна, обоз, честь, тiльки злiсть на болгарiв не пропала в понурiй душi iмператора, а розпалилася ще чорнiшим вогнем. Хто б то мiг подумати, що не мине й року пiсля ганебного розгрому коло Траяиових ворiт, а Василiй одержить з то┐ ж таки Болгарi┐ листа, в якому йому обiцятимуть всiляку помiч, пiдтримку й любов? Лист був вiд Аарона Мокрого. Той злякався братово┐ могутностi, шашiль заздрощiв точив йому душу, вiн готовий був покласти до нiг ромейського iмператора всю свою землю, всi ┐┐ гори й лiси, всi рiки, поставити на колiна весь народ, аби тiльки Вiзантiя помогла йому стати царем Болгарi┐. Василiй мерщiй вiдписав Аароновi, називав його братом, обiцяв усе, що той просив: до свого послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту iмператорську печать вартiстю в три або й чотири золотi номйсми - вирiзнення, що його удостоювався згiдно з "Книгою церемонiй" iмператорового дiда Костянтина Багрянородного хiба що найсвятiший римський папа - духовний отець iмператора; якщо ж брати свiтських повелителiв, то така печать належалася: високоповажному, найблагороднiшому i знатному повелителю агарян - халiфу Багдадському, емiру кгипту, двом вiрменським государям - царю царiв Вiрменi┐ i правителю Вашпукарана, а ще царю Iверi┐, що носив вiзантiйський титул куропалата, потiм ексусiократору Аланi┐, i от до них мав долучитися вiн, Аарон Мокрий, в недалекому майбутнi ньому цар Болгарi┐, божою милiстю государ всехристиянського народу болгар, василевс i духовний брат всемогутнiх iмператорiв Вiзантi┐. Знову власноручно складав Аарон листа до Василiя, знов тайкома спорядив вiрних гiнцiв до Константинополя, але на перевалi гiнцiв перехопили приставленi Саму┐лом до брата вивiдники. Вжахнутий братовою зрадою, Саму┐л з полком кiнноти прискакав у Средець, але застав там лише малого Ааронового сина Iвана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись вiд лiтньо┐ спеки, ви┐хав два днi тому у Розметаницю, де в нього було прохолодне лiтовисько над водами. Знов стояв пекельний мiсяць зарев над планинами, як i торiк, в час ромейсько┐ навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищi, трiскалися розпеченi скелi, нападав шал на все живе. Саму┐л розумiв, як небезпечно пiддатися всезагальнiй ошалiлостi, але твердо знав також i те, що зрада ма║ бути покарана, хоч би йшлося про рiдного батька, про сина чи й про самого себе. Зрадником був його рiдний брат Аарон, отож вiн мусив розплатитися за свою зраду так, як то вирiшать лiпшi люди й во┐ни Средця. А що вiд зрадника може виплодитися тiльки зрадник, то належало вирiшити вiдразу й про долю цiло┐ родини Аароново┐ - дружини його. Варвари, сина Iвана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще то┐ само┐ ночi, складався вiн з одного слова: "Смерть", списання вироку не займало багато часу, вдосвiта Саму┐л з групою вершникiв уже скакав на Розметаницю, а в поко┐, де бавилися, нiчого не вiдаючи, братовчеда Iван-Владислав i Саму┐лiв син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець, прийшли во┐ни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять рокiв, уже тодi вiн мiг позмагатися з будь-ким i силою, i вмiнням володiти збро║ю. Вiн оголив меча, звелiв во┐нам розступитися, вивiв з палацу Iвана-Владислава, взяв на конюшнi четверо коней, щоб мати змiнних у довгiй дорозi, i утiк на Охрид. Через двадцять рокiв, коли по смертi Саму┐ла Гаврило-Радомир вiнча║ться на царя Болгарi┐, врятований ним Аронiв син пiдiшле на ловах лучника, i той встрелить Гаврила, вiдплативши за добре дiло. I, може, вмираючи вiд пiдступно┐ стрiли, згада║ Гаврило-Радомир ту далеку нiч у Средцi, згада║, як тулився до нього i хлипав перестрашений шiстнадцятилiтнiй Iван-Владислав, благаючи про порятунок, i спливуть у затухаючiй свiдомостi Гавриловiй суворi слова старого болгарського покону: "Кат погубить зрадника i родину його з жонами й дiтьми, щоб не народився вiд зрадника зрадник". Але то син Саму┐лiв, а сам Саму┐л гаразд знав, як важливо бути послiдовним у найтяжчiй i найбезжальнiшiй помстi, коли йдеться про царство, про народ i рiдну землю. Ще десять лiт поминуло в безнастанних битвах комiта Саму┐ла проти роме┐в, поки нарештi на рiчцi Сперхей у Елладi досвiдчений полководець роме┐в Никифор Уран завдав першо┐ тяжко┐ поразки непереможним доти болгарам. Але ще й пiсля того Василiй Другий не наважувався пiти в землю, де колись був так ганебно розбитий i де всi його пiдступи були вчасно розгаданi, аж, нарештi, в тисяча першiм роцi, полагодивши всi справи в сво║му власному царствi, забезпечившись миром з боку ║гипетського фатiмiда емiра Ал-Хакiма, ромейський iмператор проголосив: - А тепер - болгари! Вiн пiшов на Саму┐ла, що вже кiлька рокiв перед тим був вiнчаний на царя по Романовiй смертi, з Солуня, маючи намiр брати одну по однiй фортецi нижнього царства, i це йому вiдразу вдалося, бо во║вода першо┐ твердинi Сервi┐ Добромир, близький родич Саму┐лiв, забачивши пiд стiнами свого невеличкого укрiплення багатотисячнi тегми i мерi┐ вiзантiйськi, розчинив ворота i здався на милiсть ромейського iмператора. Той назвав його сво┐м антипатом, дав дозвiл Добромиру бути присутнiм на царських трапезах, поставив свого намiсника в Сервi┐ i пiшов далi на Воден. Але й Саму┐л не гаяв часу i послав уповноваженим до воденсько┐ залоги Iвана-Владислава, який, щоб вiдiбрати в будь-кого з воденцiв намiр до здачi, звелiв перебити всiх роме┐в, що мешкали у Воденi, старих, жiнок i _дiтей, i трупи ┐хнi кинути в клекотливi водоспади, що проривалися крiзь город i випливали спокiйною рiкою на рiвнину, де стояло вiзантiйське вiйсько. I хоч Василiю доповiли про тi трупи, iмператор не велiв iти на приступ, а так само, як у Сервi┐, послав двох сурмачiв i бирича пiд браму йодена, i сурмачi довго вигравали на сво┐х срiбних трубах, а потiм бирич, напинаючи жили на ши┐, став гукати, звертаючись до Iвана-Влади-слава, про присутнiсть якого вже було вiдомо: - Ти, княже, сину Ааронiв, поки стоятимеш коло вбивцi твого батька i пiдкорятимешся йому? Вiдкрий, княже, сей город i одержиш царську милiсть i любов! Воденський во║вода Драгшан вiдповiв ромеям: - Тук няма курви като Добромира! Тодi роме┐ заспiвали бойовий тропар "Спаси, господи, люди твоя" i подерлися на стiни Водена. Пiсля падiння крiпостi Iван-Владислав зумiв утекти назад до Преспи, а во║воду Драгшана Василiй звелiв набити на палю. Iмператор пiшов далi, беручи по дорозi одну за другою твердинi i руйнуючи ┐х. Роме┐, що вмiли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: "Да няма къде да се кри║ ни едно българско кучеi". Так Василiй розтяв навпiл Болгарiю i вийшов на Дунай, взявши в облогу найбiльшу дунайську твердиню Вiдин. Вiйна велася дивним робом. Здавалося б найпростiше: Саму┐л мав з вiйськом напасти на роме┐в пiд Вiдином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них спiльно, та насправдi болгарськi сили були набагато меншi за вiзантiйськi, царевi доводилося покладатися тiльки на вiрнiсть сво┐х во║вод i мужнiсть залог, сам же вiн, щоб хоч якимось чином вiдвернути увагу Василiя i спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити iмператора, залишивши сина Гаври┐ла з старшим во║водою Iвацем у Скопле, несподiвано вторгся в ромейськi землi й понад Бiлим морем, тримаючись осторонь шляху мiж Солунем i Царградом, пiшов на город Одрин. Вздовж рiки Хебар Саму┐л пройшов майже до самого Одрина, потiм спинився за два поприща вiд города i якийсь час стояв, мовби намiрюючись повернути на Царград, який, власне, нiчим i нiким не був прикритий, якщо брати до уваги, що iмператор Василiй ще й досi туп-цювався пiд стiнами Вiдина, а його брат, iмператор Костянтин, хоч i перебував у столицi, до вiйськово┐ справи не мав жодного вiдношення i виходив у поле хiба що на лови перепiлок. Кастрофiлакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспоко┐вся, побачивши, що Саму┐л не йде на нього, а там, почекавши, вiдчинив городську браму, бо на успення богородицi в Одринi щороку вiдбувався великий собор для цiло┐ Адрiанопольсько┐ феми, в городi розпочалися торги, лунали пiснi, музика, лилося вино, i ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподiвано опинилися перед стiнами города, залога якого складала ледве що тисячу, опiр роме┐в був недовгий, бо Iван-Владислав, який командував у Саму┐ла полком, пообiцяв сво┐м людям тиждень вiльного грабунку в Одринi, якщо вони його вiзьмуть, i найбiльшi вiдчайдухи проникли в город вiдразу; вже з першого приступу браму розчинено, болгарське вiйсько ввiрвалося в сп'янiлий i нажаханий Одрин, розпочався грабiж, обiцяний Iваном-Владиславом, потiм ┐дво й питво, потiм гвалт. Було це в мiсяцi ру║нi, мiсяцi щедрот земних i небесно┐ лагiдi, болгари верталися вiд Одрина ситi й обтяженi здобиччю, а тим часом Василiй зрадою взяв Вiдин I розташувався там на зиму. Перезимувавши у Вiдинi, Василiй пройшов Маторi║вi гори, спустився в долину Тiмак, а звiдти на Нiш i досить легко взяв його. Саму┐л ждав роме┐в коло Скопле. На Великдень стали два вiйська навпроти одне одного: Саму┐л на правому, Василiй на лiвому березi Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, роме┐ збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен ┐хнiй порух, виставляли сторожу в загро-жених мiсцях. Але темно┐ ночi тисяча роме┐в голi, з мечами перепливли Вардар, а на правому березi, там, де роме┐ мали пробиватися до сущi, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолюванi царським зятем Ашотом Таронiтом, сином вбитого колись Саму┐лом солунського во║води Григорiя Та-ронiта. Соннi болгари не змогли спинити роме┐в. Саму┐л, Прикриваючись нiччю, вiдступив з вiйськом у гори, сховався в старих лiсах i дебрях, куди iмператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подiю коло Траянових ворiт. I хоч Василiй вимушений був у тисяча четвертому роцi покинути Болгарiю, щоб стати з вiйськом проти арабських племен i сусiднiх з ними емiрiв, та вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства тепер була в руках у роме┐в: Верхня Мiзiя з Преславом i Вiдином, нижн║ царство - нижче Водена, Верея, Сервiя, Ларiсса, все твердинi, де пройшов з тагмами Василiй, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, послiпленi ромеями колишнi царськi во┐ни ходили по дорогах вiд села до села, випрошували трохи хлiба i вина до хлiба, сумно виспiвували: Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе... А старий цар ще не здавався. Пустив гiнцiв по всiх усюдах, зiбрав до вiйська чоловiкiв од вiсiмнадцяти до п'ятдесяти рокiв, поставив сво┐ сили в Охридi, Скопле, Средцi, iнодi виходив у ромейсьхi землi мiж Вардаром i Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав роме┐в. Пускав додому тiльки немiчних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кiлька ночей, зачни нового во┐на для болгарського царя - i назад. Занепадала земля. Нiкому було сiяти хлiб, стригти овець, вбирати виногрона. Пiшли жебраки по крем'янистих тропах гiрсько┐ землi, з'явилися розбiйники i волоцюги. Саму┐л не зважав нi на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повиннi вони зiйтися ще раз, може, востанн║ за сво║ життя, був упевнений, що на свiтi нема║ бiльше таких тяжких i довголiтнiх ворогiв, як вiн i ромейський iмператор, а раз так, то не можуть вони, поки живi, не звести обрахункiв, бо йдеться про вищий принцип: служiння рiднiй землi. А Василiй не йшов. Теж, певдо, вiдав, що всi його справи й клопоти малiють поруч з головною справою життя - боротьбою з болгарами, - i вже не мiг iти в ту незламну кра┐ну без найрет║льнiших приготувань, не давши гаразду в сво┐й величезнi┐ iмперi┐, не втихомиривши сусiдiв, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь ┐двом, питвом i розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин. I так минав рiк за роком, лiто йшло за лiтом. I треба ж було Сивооку в сво║му незборимому прагненнi до волi потрапити до цi║┐ згорьовано┐ землi, яка в скорому часi мала перетворитися на суцiльну велику неволю, може, найбiльшу в тодiшньому свiтi. Той, хто хоче слухати iсторi┐, повинен озбро┐тися терплячiстю. По веснi тисяча чотирнадцятого року вiрнi люди донесли Са-му┐ловi, що цього лiта слiд ждати василевса. Роме┐ могли ввiйти в Болгарiю двома шляхами: з Андрiанополн на Пловдив, через Траяновi ворота, або ж з Мосинополя i Солуня край рiци Струмешниця i далi через Рупельський перевал, помiж Беласицею i горою Сегнел. Траяновi ворота для Василiя назавжди полишалися мiсцем ганьби, вiн щоразу уникав ┐х, певно ж, мав обiйти й цього разу. Тому Саму┐л став ждати роме┐в у Струмицi, за Рупельським перевалом. Знов, як i всi роки перед тим, у василевса була значна перевага у вiйську. Василiй зiбрав сiмдесят тисяч во┐нiв, тодi як у Саму┐ла налiчувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен iз них обрав властивий спосiб дiяння: Василiй перся напролом, упевнений у незборимостi сво║┐ сили, а Саму┐л брав розумом i хитрощами. Вiн не став замикатися в захмарнiй твердинi Струмицi, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бiй вiзантiйцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця i не про царську славу чи хвалу, а сто┐ть за ним цiле царство, сто┐ть Болгарiя, що за не┐ полягли його брати Мойсей i Давид, вiн сам стратив рiдного брата Аарона, Болгарiя, якiй вiн вiддав сiмдесят лiт свого життя, яку довiв до найбiльшо┐ могутностi, а тепер мав або все втратити, або ж вiдстояти. Саму┐л вибрав найзручнiшу тiснину мiж горами Беласиця i Огражден по течi┐ рiчки Струмешииця i звелiв будувати мiж двома хребтами високу непробивну стiну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи - клiсура Клiдiон. Хто хотiв проникнути в Болгарiю, неодмiнно мав пройти крiзь Клiдiон, а пройти тепер не мiг тут нiхто, бо клiсуру перетинала страхiтлива стiна, яку з другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського вiйська, на стiнi горiли незгаснi вогнища, в мiдних котлах клекотiла смола i олiя, на площадках височiли гори камiння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмiлi стрiльцi з скорострiльними кутригурськими луками. Василiй знав про перепону в клiсурi Клiдiон, але не повернув назад, уперто просувався до мiсця, де ждав його Саму┐л, а тим часом болгарський цар послав тритисячний полк на чолi з во║водою Несторицею в тил ромеям пiд Солунь, щоб, стосую-чи свiй давнiй спосiб, вiдвернути увагу василевса, налякати його можливiстю оточення, роздiлити вiзантiйськi сили. Битва пiд Солунем i в тiснинi Ключ почалася водночас. Iмператор спершу послав пiд стiну сурмачiв з глашатаями, щоб запропонували болгарам вiдчинити браму й пустити роме┐в, але на стiнi не стали слухати биричiв, звiдти полетiло камiння, чулися свисти й гуки. - Виждате ли това нещо? - показуючи велетенського меча, ревiв якийсь богатир до роме┐в. - Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар! Iмператор, щоб запалити сво║ вiйсько, сам пiд'┐хав пiд стiну в супроводi молодих протокелiотiв i сивих спафарi┐в, був, як i завжди, закований, у темне залiзо, тiльки поблискували бiлим золотом нечисленнi царськi iнсигнi┐ на ньому, та ще в бiлого iмператорового коня хвiст i грива викрашенi були перською хною пiд багрець, щоб нагадувати царствеi! барви, привласненi ва-силевсу. - Ти си копиле й майка ти беше дрипла! - закричали iмператоровi з стiни. Злi стрiли полетiли на василевса, переляканi протокелiоти благали iмператора, щоб вiн хоч трохи вiд'┐хав далi вiд небезпеки, але Василiй уперто стояв пiд стiною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз, зда║ться, собi на руки, якi стискували луку сiдла. .- Хей, - гукали йому з стiни болгари,- ти слез долу и не чекай да те смъкнем с кука! Тодi Василiй махнув рукою, даючи знак iти на приступ, i од'┐хав назад до свого намету, щоб стежити за перебiгом битви. Роме┐ заспiвали бойовий тропар i посунули по зеленiй луцi, тягли великi дерев'янi плоти, щоб перекрити рiв попiд стiною, везли запряженi кожна кiльканадцятьма волами пристiннi вежi, несли високi драбини, котили довжелезнi колоди, щоб по них дертися на стiну, пiдсовували катапульти для метання камiння, наставляли на браму велетенський таран з залiзною баранячою головою на кiнцi. Так почалася ця остання битва. Тридцять шiсть днiв уперто, невiдступне, затято бив iмператор стiну в Клiдiонськiй клiсурi, слав новi й новi тисячi на приступ, хотiв уз