вiн не повернеться нiколи в дитиннiсть, з яко┐ сам вискочив, зате вiн мiг бодай на якусь годину сховатися вiд самого себе, мiг повернутися в сон, вiн натягнув на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такi незвичнi й дивнi в тихому завжди Радогостi, i все це вганяло його в сон, сiра заволока поймала йому не самi тiльки очi, а й мозок, не вiрило-ся, що так недавно, ще тiльки вчора, вiн жив у барвистому свiтi Звениславиних навчань, а тепер була сiра зола на згаслому багаттi, сiрiсть у вiконцях, сiрiсть у всьому. Вiн заснув, i приснилася йому тиша, тиша на Яворовiм озерi, тиша в пущах, а в городi тишi не було, в городi били в дерев'янi била й калатала, грюкали в дверi, кричали, бiгли, тупотiли. I Сивоок теж мав бiгти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, вiн штовхнув важкi надвiрнi дверi, тривожний холод рiзонув йому обличчя, вiн побачив людей, всi бiгли в напрямку до пильновано┐ ведмедем брами, дiти ще десь спали, тут були тiльки жiнки, багато жiнок, але й чоловiкiв, хоч як то дивно теж було не менше, бiгли всi: тi, що жили на пiсних узгiр'ях, i тi, що на жирних левадах, i тi, що в ярах, чоловiки несли зброю - хто дрюк, хто спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великi шкiрянi щити, в других - дерев'янi затулки, в iнших - то й нiчого, чоловiки несли зброю неохоче, так нiби там десь мав появитися збiсiлий вепр i нiхто не хотiв квапитися до нього, сподiваючись, що хтось заб'║ його ще до того, як ти туди дiстанешся, бо нiколи не слiд поспiшати до бiди, а тим бiльше шукати ┐┐ - вона сама тебе знайде швидко й нещадно. .Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем i калиною, не вистачало ще звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогостi, бо всi кинулися назустрiч небезпецi, ще не вiрячи в не┐, ще тiльки намагаючись пересвiдчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна витiвка випадку, а проклинаючи Родолюба, мiського волоцюгу, старого пройдисвiта, який мав химерну звичку не спати ночами i волочитися по борах i пущах, бо, мовляв, тiльки там почував себе вiльно, тiльки там дихалося йому гарно й спокiйно. Удень вiн приходив у город i спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лiсах, i нiякий звiр не зачiпав його, так неначе був то не чоловiк, а теж собi дик, звався Родолюб, а роду свого не мав i не пам'ятав, однак вважав себе якось i чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерiгши, що до -города пiдступа║ чужа дружина, прибiг удосвiта i сполохав усiх. .Вискакуючи з хижi, Сивоок ухопив.. свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважз-з то збро║ю, а просто неодмiнною належнiстю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи ┐┐ на невидимого супротивника, замахав i собi палицею так, нiби мала то бути найгрiзнiша зброя, хотiв показати, що й вiн муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер .покладатися, бо позаду в нього лиша║ться нинiшня нiч, нiч переступу, радостi й горя. Вiн бiг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина ма║ легкiсть i жвавiсть лише до яко┐сь межi. Потiм вона прироста║ до землi, ста║ дивно неповороткою у рухах i вчинках. Може, це й ║ межа мiж хлоп'яцтвом i чоловiчiстю? Хлопцем вiн би мiг просто збiгати, поглянути, що там дi║ться, мiг повернутися звiдти, мiг би й просто собi спати. Але був чоловiком, небезпека ставала невiдворотною не тiльки для когось, а й для нього. Разом з усiма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця i збро┐ заслiпив його на мить, сонце ще тiльки пробивалося крiзь лiси й туман, та вже несло в собi свою несамовитiсть, i того було досить, щоб поназбирувалося його ярiння на кiнчиках ворожих списiв, i тi списи подовжилися в безконечнiсть i вражали кожного ще здаля у нанвразливiше - в очi. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, i так стояли - з одного боку кiнна дружина з червоними щитами, пiдпирана темними валами пiших во┐в, а з другого - задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини бiльшав, густiшав i вiд того ставав ще розбурханiшим i звированiшим. У вузькому просторi мiж брамою й мостом ставало тiснiше й тiснiше, тiснява ще побiльшувалася, здавалося, вiд гамору, який линув згори, де на валу й заборолi купчилося жiноцтво Радогостя, що мало тим самим пiдохотити сво┐х мужiв, бо, як тiльки з'явилася видима небезпека, вiдразу набув чинностi прадавнiй звичай, за яким чоловiки мали воювати, а жiнки тiльки надихати ┐х на перемогу; щоправда, в Радогостi це правило послiдовно не витримувалося, немало жiноцтва штовхалося помiж чоловiцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолi не було жодного чоловiка, i найстарiшi, i наймолодшi кинулися сюди, до брами, всi несли зброю, хто яку мав, найхоробрiшi вибiгли аж на, мiст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробрiшi, а просто випхнутi наперед, бо однаково хтось завжди ма║ бути попереду, а коли вже ти опиня║шся на виду i в сво┐х, i у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, - так i почали переднi радогощани сво┐ зухвалi перегукування з дружиною. Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, i вiд дружини вiдокремилося кiлька верхiвцiв, доскакали на вiдстань польоту стрiли. - Хто такi? - закричали до них радогощанн. - Великий князь Володимир. - Що за князь? - А з Ки║ва. - То й сидiть у Ки║вi. - Всi землi - ки┐вськi. - Та не наша. - Принесли вам хрест. - Несiть назад. - Князь шле вам милосердя. - Обiйдемося! Нечутно вилетiла з натовпу стрiла, вбилася в землю перед одним з верхiвцiв. Просто щоб полякати. Верхiвець здибив коня, круто завернув його, iншi теж стали завертати коней, поскакали до дружини, ┐м услiд сипнули стрiли. Щоб долякати до решти. Але нiчого не вийшло. Вiд дружини вiдкотилася добра ┐┐ частка, кiлькасот верхiвцiв, наставляючи списи, помчали до мосту, всi, хто був перед мостом, мерщiй кинулися втiкати, Сивоок теж з усiма, i з цього часу весь перебiг подiй для нього переплутався не до простеження, лише згодом змiг збагнути, що сталося, але то вже було запiзно, та хоч би й сталося те ранiше, нiчим би не зумiв зарадити. Отож вони летiли, щоб прилучитися до сво┐х, iгерш мiж ┐х допадуть князевi дружинники, а на мостi теж не стояли так собi: мало не з-пiд нiг у Сивоока i його товаришiв виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нiчим не закрiплюванi, трималися просто завдяки сво┐й власнiй вазi, а тепер ┐х легко й швидко спихано вниз, у глибокий рiв, i передня частина мосту враз вишкiрилася самими подовжнiми лежаями, вершники, якi вже доскочили до реву, туго напнули повiддя, конi затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйновано┐ ще частини мосту, летiли до них насмiшкуватi вигуки, кпини, вихваляння: - Що ж бо не стриба║те? - Випустiть свого князя напередi - Щитами затулiть дiркуi - Вони ж у вас червонi! - А ми ма║мо щити зi скор! - Ма║мо, а вам - дзуськи! Вищало згори жiноцтво, глухо гудiли й напирали заднi, яким хотiлося побачити дружинникiв та, може, й докинути ┐м якесь там слiвце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слiв вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тодi кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед тi, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспiшав з козами на торг, i через те тiснява ще побiльшала, хтось уже волав на помiч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жiночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, i вже коло брами зродилися крики муки, ганьби i болю; там щось дiялося i таке страшне й несподiване, що всi, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бiк i, полишаючи напiврозметаний мiст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, i Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але лiпше було йому й не пробиватися, бо там кипiв справжнiй бiй, там теж, мов зродженi нечистою силою, вигарцьовували верхiвцi з такими самими червоними щитами, як i в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхiвцiв рубалися мечами й кололися довгими списами пiшi во┐ни, теж прикриванi мiцними щитами, во┐ни, вмiлi, безжальнi, жорстокi. Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмiдь, що колись так налякав Сивоока, падали вбитi й пораненi радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби вiн i далi лiз наперед, у саме вировиння, але йому перед очi став велетенський верхiвець: нi кiнь, нi одяг верхiвцiв не були знанi Сивооку, зате надто добре вiдома йому була постать того чоловiка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руцi нападника, хоч мечем тим вiн нiкого й не рубав, бо стояв собi збоку на згiрку i тiльки помахував збро║ю, мовби вiдганяв вiд коня гедзiв чи мух, то вже тодi хлопець вiдразу впiзнав бабонюха Какору i навiть не здивувався, що той тут, так нiби купець i не ви┐здив з Радогостя, спав собi десь, напившись мiцного меду, а це почув гамiр та й прискочив, щоб не взiвати здобичi, бо купець повинен мати зиск з усього, на те вiн i купець. I як тiльки вiн упiзнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згiрок, ще здаля виважуючи свого дубця i примiряючись до переднiх нiг коня, бо навiть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбитi нi за що й нi про що люди, Сивоок ще якось не мiг зважитися бити людину, яка його не б'║, навiть таку людину, як Какора, вiн вицiлював тiльки коня, хотiв звалити його, поставити навколiшки, а потiм вибити з Какориних рук меч i бодай тим вiдомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогостi, за оцей несподiваний удар в спину захисникам города? За те, що привiв сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що дiялося цього ранку, то ось вiн перед Сивооком. I якщо вже Сивоок хотiв мститися, то мав вiн мститися безжально. Але ще жило в його душi надто багато дитинностi, не вмiв з холодним розумом наносити удар, а ще гiрше: не змiг вiдразу розплутати весь той клубок подiй, що намножувалися сьогоднi з досвiтку, почавшись ще з то┐ хвилi, коли Какора з сво┐м обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб пiднести його як дарунок князевi за якiсь там вигоди й зиски. Аби мiг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забiг наперед коня, вицiлюючи тварину по переднiх ногах. Какора вчасно його запримiтив, здибив над хлопцем коня, зiм'яв Сивоока, загримiв: - Гоп! Гоп! Держiть мого роба! Сивоок вивернувся з-пiд важучого коня, щоб не бути роздавленим, побiг униз, а за ним хекав роз'юшеним звiром жеребець, ревiв Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцевi, i тут уже вiн, не дивлячись, махнув мацапигою, i той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потiм хлопця хапали з двох бокiв, i вiн бив мацагирею правобiч i лiвобiч, потiм врiзався в саму гущу бiйки i стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось i вiн довго лежав серед мертвих, i по ньому топталися люди й конi, i вiн упав у несвiдомiсть, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужi верхiвцi, а десь на згiр'ях i в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бiгали розпатланi жiнки, за ними ганялися чужi во┐, i над усiм цим стелився дим, диму бiльшало й бiльшало, власне, вiд диму, мабуть, Сивоок i повернувся до свiдомостi. Задихаючись i кашляючи, вiн пiдвiв голову i побачив високий стовп тлустого полум'я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими вiзерунками. рiзьбленням i барвами. Тодi вiн схопився i побiг туди, i нiхто йому не заважав, нiхто не ловив його, бо вiн був, мабуть, ║диний, хто бiг у пожежу, всi iншi втiкали звiдти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путi: будiвлi, дерева, збiжжя, ревла худоба, гвалтували собаки, iржали конi, а над усiм - сухий потрiск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище. Потiм все ж на нього накинулися якiсь люди, вiн боронився, бив, може, й вiдiбрав навiть комусь життя, але сам зостався цiлий, тiльки потовчений i сповитий мiцним ремiнням так, що насилу мiг рухатися. Його приведено, як i багатьох iнших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежi, але звiдки ┐┐ теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-пiд пущi просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв бiлий кiнь у дорогiм уборi, але не коня перш за все угледiв Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом i камiнням попону, а старого чоловiка, що сидiв наперед коня на ремiнному розставному стiльчиковi. I знов не дорогi шати запримiтив вiн на чоловiковi, не скарлатини заморський плащ поверх золото┐ луски бронi, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шитi перлами чоботи з зеленого багдадського сап'яну, не меч у пiхвах, здоблених золотою чеканкою, рубiнами, яшмою i смарагдами - все це вiн зауважив згодом, коли не мав що робити, а тiльки стояв i слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про рiч, яку можна просто викинути або вiддати комусь. А тодi, коли його пхнули наперед того сидячого старого, вiн побачив перш за все його очi. Вiн наштовхнувся на твердi очi, байдужi, як виступаючий з води камiнь, тi очi дивилися на нього i не на нього, вони дивилися мовби крiзь нього, але й не крiзь нього, вони все бачили i водночас - нiчого, для них не iснувало нiчого на свiтi, крiм них самих, вони жили власним свiтом, власними клопотами, втомою, знанням, заспоко║нiстю. Тi очi так вразили хлопця, що вiн навiть не подивувався з'явленню Какори, вже не на конi, а пiшого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора мiцно тримався за ременi, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсiм на тому ремiняччi, а не на хлопцевi, поки хлопець завмерло розглядав холоднi очi старого, Какора схилив свою головешку в поклонi, забурмотiв: - Великий князю, то ║ ки┐вський отрок, що слугував менi, а нинi... Очi так само жили сво┐м окремим свiтом, i голос, що пролунав у вiдповiдь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловiка, в голосi чулася мiць, вгадувалася давнолiтня звичка до повелiнь, а ще пробивалося крiзь той голос жирне ┐дво i питво досхочу, але Сивоок, як i перед тим, не вслухався в слова, вiн чув усе, та не заглиблювався в змiст, вiн бачив тепер виразно i старого чоловiка, якого Какора назвав великим князем i який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок i його коня, i багатий убор, i багатi шати, але найбiльше цiкавили його отi твердi очi, майже нелюдськi. - А раз ки┐вський, то хрещений, - бурмотiв Какора. - Гаразд, - мовив князь. - А як маю свою здобич у городi, то хай цей отрок... - Про що мовиш? - Хай буде мо┐м челядином. Робом. - Не твiй отрок, а ки┐вський я... - Зоставався тут... - Однаково - ки┐вський... -- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий. - А що ки┐вське - то князiвське. - Маю здобич свою за повелiнням... - Ма║ш - то й май собi. Отрок - княжий чоловiк. Розв'язати. - Втече! - закричав Какора. - Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока. - Втечу, - чесно пообiцяв Сивоок. - Тодi розв'язуйте його! - звелiв князь i вiдвернувся, так нiби втомився вiд розглядин такого незвичайного отрока, насправдi ж, певно, й не бачив його, бо хiба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима? Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, вiн би боронився, кусався б, рвався щосили, але нiчого того не сталося, просто старий чоловiк з холодними очима звелiв розв'язати, чи┐сь руки вмiло розплутали на ньому ремiння. Какора, щоправда, штурхнув пiд бiк, але вiдразу й вiдскочив, остерiгаючись скоро┐ здачi. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди - був вiльний, образливо вiльний, втiкати не хотiлося, бо не мав куди та й не було причини для втечi. Тепер його нiхто не чiпав, бо якось усi довiдалися, що вiн був перед князевими очима i князь повелiв залiчити його до сво┐х во┐в. Сивоок мiг штовхатися серед усiх, мiг кудись бiгти, як усi, мiг щось там тягти, з кимось ┐сти, пити. Але вiн мав свiй клопiт, кинувся до будинку Звенислави - там усе палало, став шукати Ягоду, побiг до того мiсця, де стояла його хижа, - i скрiзь вогонь, вогонь, вогонь. Пошарпаний, потовчений, закiптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорiв би, зрозпаченим тим, що не знаходить нi Ягоди, нi Звенислави, не мiг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безлiч страшних розповiдей, уриваних звiдомлень, билиць i небилиць; i так кiнчився день i проминула нiч, а в Радогостi ще палало, й дим розповзався на довколишнi пущi, i вже повзли новi чутки про те, як учора згорiла в капищi Звенислава i, може, ще дехто, i як воп й дружина погнали увечерi всiх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, i як привезенi князем з собою ки┐вськi 6 грецькi священики зайшли пiд явори i наготували хрести й сосуди з свяченою водою i кропила, а люди не хотiли йти в воду, i був лемент, i крик, i розпач, а потiм з Яворового озера здiйнялися руки могутнi й шорсткi, як засохле явориння, що сотнi лiт стояло в водах, i вхопили священикiв, а за ними 6 декотрих дружинникiв i так з усiм, що тi мали з собою: з хрестами, кропильницями, збро║ю, - втягли ┐х у озеро, i вода навiки зiмкнулися над ними, i жах запанував там, усi кинулися врозтiч, аж поки довiдався про все князь i повелiв поставити нових священикiв i сам при┐хав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокiрних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з ┐хнiми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собi обрали, i вже нiчого бiльше не вiдбулося страшного, i вранцi князь повелiв гасити пожежi i ставити на мiсцi Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву. Не шкодовано нi сили, нi часу, аби тiльки церква була, як стала, а стала вона стрiлчасто на пагорбi, гостра i гола, як i хрест, що над нею. I знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче. 1941 РIК ОСIНЬ, КИпВ Цибульо, кинь дурити голову! П. Пiкассо З гестапо прийшли згодом; дали професоровi Отавi передихнути пiсля концтабору два днi, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж вiн мав ринести з того табору найбiльший ляк перед та║мничим гестапо, якого жахалися бЬльше, нiж стрiлянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповiдали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потiм покiнчити з ними в якийсь особливо вишуканий i катiвський спосiб, отож вони не квапилися, однаково професоровi Отавi нiкуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надiйно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордiя Отави, а з iнших причин, але вже раз сюди втрапив i радянський професор, то мав там сидiти доти, доки прийдуть за ним звiдти, звiдки мають прийти, а тим часом хай вiн сидить, трохи оклигу║ пiсля сирецьких розкошiв i пройма║ться переляком до шпiку кiсток. Отож, певне, з таких високих мiркувань гестапiвцi й не квапилися i прийшли не першi, навiть професор Шнурре не став непоко┐ти Гордiя Отаву в першi два днi його перебування у власнiм помешканнi, бо хотiлося йому показатися не як штурмбанфюреровi, з чим вiн завжди встиг би, а передовсiм - як професоровi Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деяко┐ мiри колезi е цетера, е цетера. I ото поки в гестапо функцiонер, який мав на оцi Гордiя Отаву вже з то┐ митi, як його виведено за колючий дрiт (точнiше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще тiльки бланк для повiстки, що ┐┐ мав виписати й послати через озбро║ного автоматом мотоциклiста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснiв од дощу й твердо гримiв од кожного поруху, - мертвий звук приреченостi, пiдкреслюваний ще самою постаттю мотоциклiста, незугарне кострубатою i зловiсною, - так ото, випереджаючи всiх: i Адальберта Шнурре з його залишками професорсько┐ делiкатностi, i гестапiвського функцiонера з його теорi║ю неквапливого страху, i чорного мотоциклiста, в плащi з мертвим шерехом, - до помешкання професора Гордiя Отави прибився зовсiм нежданий чоловiк. Власне, й не прибився, а прийшов цiлком усвiдомлено, вибравши заздалегiдь професорову адресу, навiть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще бiльше вiдаючи навiть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв перед лицем остаточностi, мав в однiй руцi життя, а в другiй смерть, а якщо точнiше, то в обох у нього була вже смерть, i тiльки чудом вiн скинув ┐┐ i опинився серед живих, а живий дума║ про живе. Керуючись цим твердим принципом, i вiдшукав його неголений чоловiчок, у старому шкiряному пальтi з пiднятими плечима, видно, добряче випханими ватою або, ще чимось, що належиться в кравцiв, у пiдбейканих штанях, якi лишали досить промiжку над затоптаними в багнюцi черевиками для того, щоб охочi могли помилуватися дiрками в шкарпетках у чоловiка, а вже заодно й немитими його п'ятами. Перша його розмова вiдбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такi дивнi й заплутанi теми, що баба Галя нiчого не второпала, тiльки висловила здогад, що гiсть, мабуть, прийшов до самого професора, а не до не┐, бо вона все-таки хоч i живе тут довше, анiж сам професор, але завжди була й нинi ║ просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж у не┐ на кухнi сидить кума з Лiток, а до Лiток тепер спробуй доберися, кумi не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тiльки тому ┐┐ й пропускають до Ки║ва i в цей дiм, - чума на них усiх! Професора ж вона зараз погука║, та ось вiн i сам iде. - Ви до мене? - спитав Гордiй Отава, що почув чоловiчий голос i трохи вагався, чи виходити йому, а потiм все ж вирiшив, що лiпше пiти й подивитися. - Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого вiн тримав у руцi, то був типовий передвiйськовий винахiд наших кравцiв: щось наполовину вiйськове, наполовину мiлiцiонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж тi, хто велику вагу надавав одяговi, сподiваючись з його помiччю надолужити все те, чого не стачало в характерi: насамперед чоловiчо┐ твердостi й мужностi. Мабуть, прихiдько теж почував себе певнiше в сво║му картузi, але в чужiй квартирi годилося його знiмати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава. - Добридень, пане професор, - ще додав незнайомий майже улесливо i мовби урочисто, вiд чого Отавi вже й зовсiм стало смiшно, вiн чмихнув, як бувало на лекцiях, коли студент вiдповiдав йому якусь дурницю, сказав: - На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто - один з громадян, що лишився на окупованiй територi┐. Чоловiк подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термiнологiчнi суперечки з професором, до того ж вiн витратив марно свiй час на розмову з бабою Галею, тому прихiдець вирiшив одразу брати бика за роги. - Ма║те порцеляну на продаж? - спитав вiн, озираючись, хоч, звичайно ж, нiкого, крiм них, тут не було i нiхто не мiг tx почути. Але деякi жести дiють, як епiдемiя. Гордiй Отава й собi озирнувся, ще пильнiше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче i тихо, гамуючи iронiю, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав: - Це що - пароль? Тодi чоловiк злякався вже по-справжньому, вiдскочив од професора, миттю спiтнiв, розстебнув верхнiй гудзик шкiряного пальта, показуючи брудний, скручений у вiрьовку комiр сорочки i, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собi шию, так нiби хотiв виштовхнути з себе слова, промовив: - Я до вас з серйозною пропозицi║ю. Якщо ма║те порцеляну або срiбло, гобелени бельгiйськi також... хутра йдуть поза вим... Але це так, головне ж для мене порцеляна... Тут я, - вiн вробив рукою з картузом театральний жест, - тут уже, будь ласка... Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде... Можна й нашу... Гарднера, Кузнецова... Ви не чули? - вiн нахилився до професора. - Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею... Колекцiю графинi Бранiцько┐... Казка! I все - в невiдомому напрямку! - На жаль, - сказав професор Отава, - я не торгую порцеляною i, зда║ться, навiть не маю... Тiльки iкони... - Iкониi - сплеснув рукатди чоловiк. - Староруськi iкони! Чотирнадцятий вiк! Сiмнадцятий вiк! Чув! кй-богу, чув. - Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольня║? А тепер - забирайтеся геть! - Iкони вони теж вивезли з музею. Цiла кiмната iкон. Колосальне багатство! I теж - у невiдомому напрямку. Але якщо ви... - Геть! - повторив Отава i пiшов на незнайомого. - Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотiв той, - ви ще не ознайомилися... Вам потрiбна дiлова людина... В мiстi брак дiлових людей... На Володимирськiй вiдкрився антикварний магазин Коваленка... Ви, звичайно, ще не чули... - Забирайтесь! - Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть... Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й iкон, бо захряснув за ним дверi. Той назива║ться так, той назива║ться сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство подiлилося на порядних людей i негiдникiв. А втiм, хiба воно не було роздiлене так завжди? - Спробуймо вiдновити наш давнiй дово║нний звичай, - сказав Отава бабi Галi, - всiх вiдвiдувачiв запрошуйте до мого кабiнету. А то якось незручно отут, коло дверей... Мотоциклiст прилопотiв через день пiсля вiдвiдин аматора порцеляни й приватно┐ iнiцiативи. На вiдмiну вiд ненормального обiдранця в шкiряному пальтi, цей видавався найнормальнiшнм у звнрованому свiтi тривог i смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором пiд немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили нiякого враження анi ще бiльша колекцiя iкон у кабiнетi, нi безлiч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкiшшю, вiн нiяк не вiдгукнувся на запрошення господаря сiдати, навiть не поглянув на венецiанське крiсло, в яке не дати як би й улiз зi сво┐м негнучким, залощеним плащем, дiстав з польово┐ сумки якiсь два папiрцi, один подав Отавi, на iншому тицьнув пальцем: -_ Гiр. Умтершрiбен!' Отава впiймав поглядом на папiрцевi, який йому дано, кiлька заголовкiв, що йшли один за одним, зрозумiв, давiдки цей посланець i, не читаючи далi, спитав по-нiмецькому: - Менi збиратися, чи як? - Унтершрiбен! - червонiючи, крикнув мотоциклiст, який мав дев'ятнадцять лiт i необмеженi запаси не розтраченого ще нахабства i з цим добром прискочив у кра┐ну, де, як його запевняли, на багатющiй землi живуть нi до чого не здатнi, майже дикi люди, i вiн охоче пристав на такi вмовляння, але тепер виявилося, що його, зда║ться, обдурили, бо що ж то за дикi люди могли б вибудувати таке чарiвне мiсто, як Ки┐в, а тут ось ма║ш - укра┐нський професор, що вже й зовсiм не в'яжеться з твердженням про дикiсть цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнiсiнький, бо мотоциклiст зроду-звiку не бачив подiбних квартир, стiлькох книжок, а вже про колекцiю iкон, то вже лiпше й зовсiм помовчати. - Унтершрiбен! - вигукнув вiн ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнiсiнького виклику гестапо, де його щось там спитають i випустять, щоправда, можуть i не випустити, таке теж часто бува║, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночi, як сонну курку, то це прикмета добра, отож: - Унтершрiбен! Професор нарештi пiдписався в одержаннi повiстки, мотоциклiст сховав папiрця до сво║┐ суми, загримiв плащем, недбало повернувся i пiшов з кабiнету через довгий коридор, усiяний, мов небо зiрками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати "ауфвiдерзе║н", але до тако┐ гречностi мотоциклiст не досягнув, бо це ж таки не Нiмеччина i професор хоч i справжнiй, як видно, але бiльшовицький, а з бiльшовиками мотоциклiста було покликано боротися, а не розкланюватися. Гестапо мiстилося в будинку на Володимирськiй. Хоч зовнi стояла варта, за важними дверима Отава нiс у нiс зiткнувся вiдразу з двома автоматниками, а ще два такi самi стояли трохи далi вiд дверей на пiдвищеннi, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тiй "естрадi" крутилося ще кiлька людей у цивiльному i серед них - молода бiлява жiнка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину. Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повiстку. - Чекати, - сказар нiмецькою мовою вартовий. Всi вони, починаючи з мотоциклiста, починаючи ще вiд охоронцiв Сирецького табору, в звертаннi до мiсцевого населення вживали тiльки iнфiнiтивно┐ форми. Не казали: "iди", "сiдай", "працюй", "почекай", а"iти", "сiдати", "працювати", "почекати". Певно, цi║ю безособовiстю в звертаннi вони хотiли пiдкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотiли призвича┐ти цивiльне населення до казарменого жаргону. Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер. - До вас тут, - сказав комусь, поглянув на повiстку, не без здивування промовив: - Професор. Професор Отава. Добре. Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсiм по-звiрячому, тай нiби той заподiяв йому не знати якого лиха сво┐м несподiваним тут, у цiй похмурiй установi, званням, гаркнув: - Чекати тут! С "естради" спустилася жiнка, пiдiйшла до професора, сказала йому по-укра┐нськи: -_ Вас просять зачекати тут. - Дякую, - вiдповiв Отава, - в пропонованому менi обсязi я, вда║ться, можу досить добре розумiти нiмецьку, мову. - За вами зараз прийдуть, - не слухаючи його, завчено сказала жiнка i вiдiйшла вбiк. На професора дивилися всi: вартовi коло дверей, вартовi на "вдтрадi", кiлька пiдозрiлих цивiлiв - чи то шпики, чи кати. Йому непри║мнi були цi оглядини, ще непри║мнiшим було очi-яуйання коло дверей, принизливе й жалюгiдне, вiн вiдчував себе зараз у становищi хворого, якого розрiзали на операцiйнiм етолi й забули або не хотiли зашити. Якби це було за iнших обставин, десь до вiйни у сво║му рiдному мiстi (а тепер воно вoнo чуже, чуже!), то вiн би нiзащо не став ждати, сказав би: "Що? Треба ждати? Ну, то я iншим разом" - i пiшов би собi. Але тут не мав куди йти, був у пастцi, знав, що випустити вiдси його нiхто не випустить; не прийти сюди теж не мiг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надiя, вiн досить недвозначно висловив ┐┐ синовi, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нiкуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, i той обiцяв, тiльки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: "А коли не вернешся?" Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщiй зачинив за собою дверi, вiн хотiв вернутися, вiрив чомусь, що повернеться додому, а що далi? - не знав. Якби не син, то не було для нього нiяко┐ трагедi┐ навiть у смертi. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного е якiсь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собi незакiнчене, нездiйснене. Мабуть, невикiнчених справ гине з людьми бiльше, анiж ма║мо довершених. Нарештi за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на продiл лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, пiдiйшов до вартового, вiдiбрав у нього повiстку, помахуючи нею недбало, знову-попрямував до сходiв, здаля вже кинув через плече Отавi. ' - Комм!' Пiдiймалися на третiй чи четвертий поверх, сходова клiтка загороджена була густою дротяною сiткою, щоб не спробував нiхто кинутися з висоти й таким чином позбутися передчасно всiх тих мук, якi йому готовано; плутали довгими коридорами з мертвими дверима, професоровi здавалося, що вони нiколи нiкуди й не прийдуть, вiн хотiв, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а потiм i випустили з цього похмурого "палацу працi", бо й що б вiн мав тут казати, про що свiдчити? Але розчинилися однi з багатьох безликих дверей, вiн опинився в казеннiй, погано вибiленiй кiмнатi, в якiй, окрiм столу i двох стiльцiв, нiчого не було; чорнявий кинув йому "Ждати!" - i зник, але вийшов не в тi дверi, що вони ввiйшли, а в iншi, якi були в бiчнiй стiнi i вели, як устиг помiтити Отава, в таку саму мертву, голу кiмнату. Професор трохи постояв посеред кiмнати, сподiваючись, що до нього прийдуть, але нiкого не було, зате невiдчепно з'явилося вiдчуття, що за ним стежать, аж вiн став озиратися навколо, але нiде не побачив нiчого схожого на пристрiй для стеження, на нього могли дивитися хiба що крiзь шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для тако┐ похмуро┐ установи. Сiдати на стiлець не хотiлося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про що?), то вже неодмiнно посадовлять иа стiлець i примусять сидiти довго-довго, велiтимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебiг тако┐ процедури. Отава пройшовся по кiмнатi, став бiля вiкна. Сподiвався, що побачить Ки┐в, може, Хрещатик, а може, й Софiю, з висоти Ки┐в ще прекраснiший, анiж з землi, хоча, звичайно, не з усяко┐ висоти, як вiн у цьому вже пересвiдчився, сидячи на сирецькому пагорбi. Однак не Ки┐в побачив професор Отава. Вiкно виходило в глибокий i вузький двiр, замкнений з протилежного боку будiвлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на вiдмiну вiд господарчих примiщень, будiвля та, як i основний корпус, дiлилася на поверхи, тiльки поверхи були якiсь присадкуватi, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку вiдповiдало десь п'ять чи шiсть поверхiв тi║┐ будiвлi, i поверхи в нiй, як i в будинку, значилися вiкнами, один ряд таких вiкон проходив майже на рiвнi очей професора Отави, вiн добре бачив ┐х з сво║┐ позицi┐ i мiг переконатися, що то, власне, й не вiкна в звичайному розумiннi цього слова, а просто собi отвори, як у собачiй будцi, тiльки що собак нiхто ще не здогадався ховати за сталевими гратами, а тут усi вiконечка були захищенi так надiйно гратницями, неначе за ними зберiгалися всi золотi запаси свiту. - Пан професор Отава? - почулося за сяйною. Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти свiтла, щосили вдавав ввiчливiсть й iнтелiгентнiсть. - Так, - сказав професор, - я Отава. - Даруйте, що примусив вас чекати. - Зондерфюрер говорив - о, диво! - укра┐нською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково укра┐нською, видно, вiн був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для осво║ння нових територiй, а може, професор Отава мав справу а полiглотом, що володiв усiма можливими ║вропейськими мовами. Яке то мало значення? - Прошу сiдати, - запросив зондерфюрер i не сiв, поки не сiв професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спецiально все приготував для зустрiчi радянського професора, вiдаючи добре, що з брутальнiстю нiмецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвiдчиться ще й у нiмецькiй цивiлiзованостi. - Курити? - спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання i переходячи навiть у чужiй для нього мовi на звичайний солдатський жаргон з безособовими формами. - Дякую, не вживаю, - ледь посмiхаючись, вiдповiв Отава. - У вас гарний настрiй? - поцiкавився зондер. - Був би кращий, якби ми з вами не зустрiчались, - пiшов напролом Отава. - Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапiвець, - тут не жартують. - Знаю. - Тут вiдповiдати на запитання. - Або не вiдповiдати, - уточнив Отава. - Нi, - облизуючи губи, нахилив голову гестапiвець, - вiдповiдати. Вiн дивився на Отаву спiдлоба, дивився довго, мiж ними вiдбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапiвець не розчарувався i навiть, як видно, не розгнiвався, пружно пiдвiвся, пройшов по кiмнатi, потiм наблизився до столу, вiдiмкнув шухляду, глянув на якiсь папери, дiстав з iншо┐ шухляди кiлька чистих великих бланкiв з зображенням хижого фашистського орла нагорi, сказав, сiдаючи: - Ви будете розповiдати. - Що саме? - не зрозумiв Отава. - Все. - Але що саме? - Ви - професор Отава. Так? - Раз це вам вiдомо, то справдi так. Я Отава. Був професор. Тепер - просто... - Ми ще будемо говорити про це. Бiльшовик? - Як усi, - сказав Отава, - Як увесь мiй народ. - Я питаю - ви член партi┐ бiльшовикiв? - Зараз це не гра║ ролi. - Я питаю. - На жаль, не був членом партi┐. Але тепер шкодую. Вельми шкодую. - Моральнi категорi┐ нас не цiкавлять. Далi: з якою метою ви лишилися в Ки║вi? - Тобто? - Для чого ви лишилися в Ки║вi? Варум, тобто чому? - Але ж... дивно... Це - мо║ мiсто... Тут мiй батько, дiд, усi... - Моральнi категорi┐ нас не цiкавлять. З якою метою ви лишилися? - Щодо мене, то тут були рiзнi причини, але... Цiлий народ лишився на сво┐й землi. Ви що - допитуватимете цiлий наш народ? - З якою метою? - не слухаючи його, торочив сво║ зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олiвцем на паперi. - Рятувати iсторичнi споруди Ки║ва, - сказав утомлено Отава, - собори, Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловiк тут нiчого не мiг вдiяти, але менi помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей - iншi клопоти... Але не будемо про це... - А яка мета? - гестапiвець довбав у одне мiсце, мов дятел. - Все, бiльше менi сказати нiчого. - Хто залишився з вами? Отава вирiшив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове iм'я в цьому гнiздовищi смертi вiн не мiг. - Сам, - сказав вiн, - я завжди був самотнiм... Хто хоче йти на риск вiдкрить i нових теорiй у науцi, повинен бути готовим до самотностi... - Повторюю: нас не цiкавлять категорi┐ моральнi. Я питаю, хто вашi спiльники? - Спiльники? В чому? - У вашiй роботi. - В якiй роботi? Я ж сказав, що праця вченого вимага║... - Нас не цiкавить ваша праця вченого... Нас цiкавлять вашi спiльники по пiдривнiй роботi проти райху... Тут, у Ки║вi... - Зда║ться, ви сказали, що тут не жартують? - холодно нагадав Отава. - Що мають означати вашi слова? - Означають те, що означають. - Зондерфюрер штовхнув кiлька списаних аркушiв до Отави, пiдклав йому гостро заструганого олiвця. - Пiдписувати. Можу перекласти. - Не треба, я розумiю по-нiмецьки, - сказав Отава, проглядаючи записи, i посунув один за другим аркушi до гестапiвця. Олiвця не брав до рук зовсiм. - Тут написано, що я залишився в Ки║вi з завданням вести пiдривну роботу проти нiмцiв. Це неправда. Нiхто не давав менi жодного завдання. Лишився я цiлком випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мiй дивний характер спричинився... Але завдання... пiдривна робота... Це смiшно... Я не можу пiдписувати таке... - Не пiдпишете - наслiдки будуть звичайнi, - байдуже промовив гестапiвець. - Це - неправда. - Наслiдки будуть звичайнi, - пiдвiвся гестапiвець, - прошу подумати. - Вiн позамикав шухляди i вийшов, лишивши Отавi списанi виразним, крупним почерком аркушi з чорними орлами вгорi i гостро заструганий олiвець. Отава ще трохи посидiв i знов помандрував до вiкна вивчати внутрiшню гестапiвську в'язницю, тиху й прича║ну зовнi, схожу на добре пильнований склад для зберiгання державних скарбiв. Невже Шнурре витяг його з табору смертi лиш для того, щоб тепер пiддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячi разiв допитувати в самому таборi, могли забрати в гестапо просто звiдти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звично┐ обста