илося йому на тисячу лiт. Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже входив у озеро (а може, вибрiдав з нього?), високi зеленi вали його були змiцненi дубовими клiтями, що виставляли напоказ сво┐ рубленi ребра, нижче, попiд валом, суцiльним гребенем проходив нахилений наперед гострокiл з велетенських дубових колод, обпалених з двох бокiв для вбереження вiд згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспадi, викладено було тесанi до слизькоти колоди, пiдiгнанi щiльно й мiцно, одними кiнцями вони пiдпирали гострокiл, а другими - занурювалися в мертву воду широкого рову, який оббiгав город з двох бокiв, не захищених озером. Двi брами вели до города, i стояли вони отвором. А замшiлi дубовi мости через рiв невiдомо коли й пiдiймалися, бо вже заросли ┐хнi лежнi на берегах рову густою травою, навiть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли Сивоок i Какора. Чи не було в городi людей, чи вже так безпечно вони почувалися, захованi в найдальшi глибини зеленого дивосвiту? - Гей-гоп. Гей-гоп! - виспiвував Какора, спрямовуючи вимучених коней на замшiлий мiст. - Теплу жону обiйму! Смачно жону полюблю! Протуркотiло старе колоддя пiд колесами, вiйнуло домашнiм димом з-за широко┐ брами, чулися вже з города людськi голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки, конi, звеселiло помахуючи головами, без пiдганяння i погукування всмикнули воза в гостинно розчиненi ворота. Какора, горланячи свою пiсню, радо простував поряд з сво┐м майном, недбало посмикував вiжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи пiдкреслити, що не ма║ нiчого спiльного з товстим забiякою, що прийшов сюди сам по собi, просто, щоб звiдати ще одне мiсце на сво┐й землi, вхлинути охочим серцем ще новi дива, якi свiт дарував йому так само щедро, як i нещастя та горе. Далеко й не зайшли. Конi зненацька схарапудилися, захропли, вдарили копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з вiдтуленим для спiвання ротом, став i Сивоок, спершу дивуючись, а там i побачив, ┐м назустрiч iшов перевальцем пiднятий на заднiх ногах велетенський ведмiдь, iшов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриластi переднi лапи, з яких звисали бруднi косми. Ведмiдь був такий страшний i волохатий, що навiть Сивоок, хоч був далеко i прикривався вiд звiра запрягом, мимохiдь позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося отетерiння, вiн сягнув правицею донизу, вихопив з пiхов меча i пiшов на медведя, майже так само величезний, товстий i загрозливий. Та звiдкись сипонуло дiтлашнi, добряче обдерто┐ й замурзано┐, дiти, хоч були худенькi й дрiбненькi, голоси мали навдиво вижу ляскучi, вони здiйняли такий вереск, що з найближчо┐ хижi викотилася невисока жiночка, щось гукнула, побiгла слiдом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмiдь озирнувся до не┐, став, поглянув ще раз на збунтованих коней i на товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залiзом, вайлувато завернув i почалапкав до жiночки. - Твiй, чи що? - гукнув Какора. - А коли твiй, то не пускай, бо потну! Я такий! Гей-гоп! Жiнка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потiм - на Сивоока, дивилася, поки вони й про┐хали, i хлопець так i не збагнув, що то за жiнка, чому так дивиться на них i якi ма║ чари, що слуха║ться ┐┐ ведмiдь. пм назустрiч виходили люди. Здебiльшого жiноцтво, та все маленькi, чепурненькi жiночки, чоловiкiв траплялося мало, були зачучверенi, немитi, нечесанi, мали вигляд дикий i сонний. Нiхто не носив збро┐, одягненi були не в шкури, а в бiлу полотняну одiж, в жiнок i дiтей на комiрах i рукавах було багато предивних вишивок, чоловiки не балувалися такими розкошами. Какора, хоч був тут уперше, знав, куди ┐хати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усiма хижами й навiсами, горiла серед потемнiлого дерева барвами спiвучими й нещоденними, неначе та ки┐вська церква, що так вразила Сивоока. Видно, була то святиня цих захованих од бiлого свiту людей, святиня, вибудувана хтозна й коли i хтозна й ким, бо не вiрилося щоб хтось з нинi живущих був здатний на таке будування й прикрашання. Немов узяв той хтось кiльканадцять мiцних липових бортей, побiльшив ┐х неймовiрно, оздобив зовнi вiзерунками богiв i богинь - i все те, по║днане у мальовниче цiле, стрiлчасте зводиться до неба рiзнобарвними покрiвлями, неоднаковими, як i кожна побiльшена борть. Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невiдривне дивився на здоблення стiн, впiзнавав ще здалеку Родимових слов'янських богiв i богинь, вони повторювалися, ┐хнi лики дивилися на хлопця, неначе вiдбитi в багатоманiттi збрижених вод, з ликами й постатями богiв сплiталися гнучкi вiли й берегинi, стiни святинi були всуцiль барвою, веселковою радiстю, святом для ока. Барвнi зображення богiв гарно по║днувалися з рiзьбленими, нiколи ще Сивоок не бачив такого тонкого рiзьблення, вiд нього цiла святиня набувала легкостi, вона зависала над землею в сво┐й поцяцькованiй невагомостi. Сивоок спершу й не второпав, звiдки це враження летючостi - чи вiд буйноти барв, чи вiд мистецького рiзьблення, чи вiд неоднаковостi "бортей", по║днаних з такою несподiваною смiливiстю й умiлiстю. Аж згодом, коли обiйшов споруду наполовину, ляснув себе по лобi: як мiг не зауважити вiдразу! Святиня не стояла на землi. Пiднята була на мiцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звiрiв. Коли Сивоок провiв пальцем по одному з "стовпiв", йому й справдi видалося, що то - турячий рiг, але нiде й нiколи не було й не могло бути таких рогiв, хiба що ┐х посклеювано в якийсь предивний та║мничий спосiб, вiдомий цим людям, як вiдомi ┐м були та║мницi краси i барв. З одного боку святиня пiдпиралася зеленим пагорбом. Там були дверi, якi вели всередину, але на разi дверi стояли зачиненi, i Сивоок по-глядь став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звiдки й починав сво║ ходiння. Дiтлашня помагала Какорi розпрягати коней. Невмiло й безладно смикали за посторонки, iншi тягли коней за повiддя, ще iншi норовили вирвати волосiнi з конячих хвостiв, дiти крутилися пiд ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто: попадався йому пiд руку, буркотiв: - А киш звiдси! Гукайте сво┐х отцiв, кажiть: гiсть при┐хав. Мiньбу починаю! Все в мене ║! Нiхто не бачив такого. Ну! Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув: - Гей, отроче, помагай! Сивоок став i не рухався. Тепер знав: це пiде далi з товстим убивцею. I втiкати не стане, просто не пiде, та й годi. Хай спробу║ сам вибратися з лiсiв та болiт. Хай наковта║ться ляку! - Ну! - гукнув ще Какора. - Не хочу, - вперше за останнi днi обiзвався до нього Сивоок, i не зненависть була в хлопцевiм голосi, а зневага. - Гей-гоп! - безжурно поспiвував Какора. Стали надходити люди. Видно, звичнi були до торгу, бо йшли смiливо, не бентежив ┐х дурнуватий Какорин спiв, не чу-дувалися вони купцевому повозовi, конi┐ викликали хiба що жаль сво║ю виснаженiстю й забрьоханiстю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрiзноманiтнiших гостей, що всi призвича┐лися до них, хоч i важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого свiту навiть такi вiдчайдушнi зайди, як Какора. Перший прийшов високий розчухраний чоловiк з лукаво прискаленим оком, руки мав такi довгi, що звисали йому нижче колiн, обличчя в чоловiка мiнилося насмiшкуватiстю й хитрощами, вiн став за кiлька крокiв од купця, чмихнув, спитав задерикувато: - Що ма║ш? - А що треба? - запитанням вiдповiв Какора, який гаразд розумiвся на покупцях i вiдразу бачив, з ким ма║ справу. - Питаю, що ма║ш? - знову повторив чоловiк. - Що треба, те й маю, - починаючи гнiватись, вiдмовив купець. - А не бреши. - Маю таке, що й не снилося тобi, - наганяв йому хiтi Какора. - Гой хвалько! - Ав тебе? Дранi порти та плоть смердюча! - пiшов у наступ Какора. - Ну! - Гой смiшний! - захихотiв чоловiк. - Да в мене... - А що в тебе? - Да таке... - Ну яке? - Да й дiти тво┐ не забачать такого. - Що ж то? Хiба пташине молоко. - Ай молоко. - Горобця здо┐в чи. жабо┐да? - Да й горобця! - чоловiк лiнькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб iти собi. - Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора. - Да'к що ж з тобою? - Стривай, що ж у тебе? - Дак у тебе ж нiчого. - Не бачив же ти, дурию! - Дак i нiчого бачити! - сплюнув чоловiк, - А в тебе ж що? - Да таке, що й дiтям тво┐м... Какора, погикуючи тельбухами, добiг до чоловiка, вхопив його за руку. - Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою! Чоловiк став, потiм без видимо┐ охоти пiшов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очi то шмат паволоки, то заморсько┐ роботи меч, то жiночi прикраси з зеленого шкла. Чоловiк усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душi вiд купцевих старань. - Ге, - сказав, - а бiлого бобра бачив коли? - Чого? Що? - не збагнув Какора. - Бiлого бобра, питаю, бачив коли? - Бiлого? Бобра? Брехав би ти кому iншому, а не Какорi, чоловiче! - Дак що ж з тобою балакати! - стенув плечима чоловiк i знову завернувся, щоб iти. - Ну! - заревiв Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер? - Бобер. - Бiлий? - Бiлий! - Брешеш! - А брешу - то й пiду собi! - Ну! Гей-гоп! Стiй! Що хочеш? - А нiчого. - Як то? - А так: не мiняю. - То й чому? - А хай менi зоста║ться. - Нащо ж хвалився? - Дак щоб ти ж знав, що в мене бiлий бобер е, а в тебе нема! - чоловiк беззвучно розсмiявся просто в нiс Какорi i тепер уже пiшов вiд купця, не слухаючи його прокльонiв i погроз. - Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. - Бачив такого дурисвiта! Вiн знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звiра, то злукавленого чоловiка, то неймовiрно┐ краси святиню. - Зчудувався на те║ диво? - кивнув Какора на храм. - Ось по┐демо зi мною до Царграда, то забачиш там святу Софiю, а ще тисячу церков i монастирiв, яких нема нiде в свiтi, та золото й камiнь дорогий, та мусiю, та сосуди, та iкони. Держись Какори - трохи вхопиш у очi! Знов прийшло кiлька городян; тепер не самi лиш чоловiки, а й жiнки, мали русалкове волосся i очi такi, що проринав ти в них наскрiзь i мовби обсипало тебе навперемiну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди пiдходили й пiдходили, декотрi щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогi хутра, хто нiс мед, хто м'ясо - вже й не на мiньбу, а щоб почастувати прибульцiв. Купець розкладав свiй товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собi цiну. - Ну ж бо, ма║те тут ромейськi паволоки, хоч i самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем бiлене, а тут само┐ золото┐ нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножi, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову вiдбатовують за один мах! А тут горiх мушкатний, з само┐ Гiндi┐, за пригорщу сiм волiв дають. Та чи й зна║те ви, що то таке воли? А шафран аж iз Перейди, знову ж за пригорщу коня треба вiддати, а з вас - то й двох мало буде, бо нiхто ж у таку Далеч не заб'║ться, окрiм Какори, а Какора - то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тiльки де вам узяти того золота, мабуть, I срiбла ще нiколи не бачили. Он у мене отрок ║, в нього на ши┐ ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте! Тодi виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку i з-за пояса портiв дiстав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренiшою тепер. Бо на шматинi масною грудкою, завбiльшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено бiло┐ бобрячо┐ шкури, байдуже плямкнув i, помружившись на тихий блиск золота, сказав: - Хочеш промiняти? Чоловiк мовчав, i всi мовчали. Але ще один на такiй самiй засмальцьованiй шматинi з другого боку показав Какорi купку рiзнобарвних камiнцiв, од яких у купця вже й зовсiм хижо засвiтилися очi. А там одна з жiнок, вже престара, з потемнiлим лицем i темним посмiхом, показала Какорi золоту гривню на руцi, зроблену в виглядi тура, що рогами намага║ться покотити велике золоте яблуко, а заднiми ногами таке саме яблуко вiдштовху║. - То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - вiдкри║мо мiньбу? - А нащо мiньба? - сказала жiнка з золотими яблуками на руцi. - Хочеш ┐сти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподоба║ться що - подару║мо. Та й iди собi. А ми позостанемось. - Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрiзь такий, щоб мiнятися. Ти менi - я тобi. Ма║те золото, коштовнi каменi. А в мене! - Вiн знов кинувся розкладати товар, дiставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькi iконки на мотузочках i тонких верижках. - Що в нас ║, те нам i зостанеться, - сказав з гурту один з чоловiкiв. - А тво║ хай тобi. - Та нащо ж воно менi! - зчудовано вигукнув Какора. - А тобi невтребне, то нам i поготiв, - засмiявся хтось ззаду. Купець спiтнiв од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Нацiдив iз бочонка меду, приклався до срiбного ковша, глипав сво┐ми бульками на людей, потiм довго цмакав, простягнув кiвш: - Ну, хто хоче? Виступив наперед власник золотого виливка, взяв кiвш, невмiло сьорбнув, захлинувся, потiм усе ж таки допив, глянув на сво┐х. - А добре! У нас не таке. - Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сiв, Какора, - ще й не таке маю. То врiжемо мiнька┐ Ти менi золото, а я тобi бочонок меду! - Та вiзьми ти його собi, як воно тобi до серця, - просто сказав чоловiк i викотив з шматини виливок просто в жменю Какорi, а полотнинку не дав, сховав знов пiд сорочку. - Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай. - Да нащо менi? - почухав за вухом чоловiк. - Хай он вона попробу║ твого питва. Кивнув на молодицю, в яко┐ з-пiд полотняно┐ сорочки вибивалися жiночi буйнощi. Какора миттю наповнив кiвш, смiшним перехильцем пiдскочив до молодицi, хотiв сам напо┐ти ┐┐, але вона вiдтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася. - Герке! - засмiялася i стала дивитися на Сивоока так, нiби щойно його побачила. Хлопець зашарiвся, спробував сховатися за повозом, але й там переслiдував його погляд молодицi, ┐┐ горiхового вiдтiнку очi вселяли в нього темну бентегу, яко┐ ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом свiт вiд довго┐ голоднечi, бо пiсля Лучуково┐ смертi не мав же й рiски в ротi. Вiн обiйшов коней, опинився в гуртi людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, i вiн теж почував себе сво┐м серед цих гарних i таких незвично простих людей. Якась дiвчинка тримала в дерев'янiй мисочцi варене м'ясо, вiн поглядом поспитав ┐┐ згоди i, отримавши дозвiл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан iз питвом, настояним на травах, видно, хмiльним, бо в головi в Сивоока закрутилося ще дужче, нiж вiд горiхових очей молодички, i саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки - молодичка з очима, як суцiльний грiх! Вона грайливо ткнула його лiктем, приснула смiхом: - А не подужа║ш збана? Що ж то за муж ║си! - Малий я, -_ засоромлено вiдмовив Сивоок. - Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася вiд реготу. Забiгла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець i не здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка. - А звiдки ж ти взявся у нас тут? - Звiдти, - махнув Сивоок рукою за лiси. - Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловiкiв, - а приходити звiдтам - то й не чувано. - Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотiв Сивоок. - А ви хто такi? Що за город ваш? - Радогость, - молодичка, видно, не хотiла нiкому поступатися сво┐м гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся? - Сивоок. - Чого б то так? - Не вiдаю. Певно, через очi. - А якi очi ма║ш? Поглянь на мене. Сивоок спаленiв на виду. - Поглянь менi в очi, поглянь. Та й як би вiн мав дивитися в ┐┐ лiщинний грiх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткiша не тiльки тiлом, а й змислом. - Стривай-бо, поведу тебе до мо║┐ тiтки, - сказала вона, - тiтка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А ┐й вiдмовляти негоже. Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтiла невпинно: - Тiтка Звенислава в найвищiй шанобi у нас. Бо в Радогостi жiноцтво... Ти не вiда║ш ще? Чоловiкiв у нас мало... Щезають у пущах... Iдуть i не вертаються... I нiхто не може збагнути, що то воно таке... Колись у нас були такi чоловiки... Ой такi ж!.. А тепер бачиш!.. I мiй муж не вернувся з пущi... I все нам самим доводиться... Отак i тiтцi Звениславi. Тiтко Звениславо, ось той отрок, а зветься смiшно: Сивоок. Вони стали коло то┐ темнолицьо┐ жiнки, що мала на руцi золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як ┐┐ гривну, бо нiчого схожого ще не бачив нiде. Золотий тур, вигнутий у спинi, немов той Рудь в давнiй сво┐й сутичцi з старим Бутенем, впираючись заднiми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на туровi були вирiзьбленi з докладнiстю просто неймовiрною. Хто б то мiг таке витворити? I звiдки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якiсь гостi, окрiм них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насмiхаючись з того далекого i широкого свiту, який нiколи не здола║ тих пота║мних стежок, що ведуть сюди. - Ма║ш око жадiбне, як i в твого купця, - суворо сказала Звенислава, спостерiгши, з якою уважливiстю вдивля║ться Сивоок в ┐┐ гривну. Хлопець знiяковiв ще бiльше, анiж вiд прилипань молодички з соромiцькими очима. - Кохаюся в гарнотi, - пробурмотiв, - мав дiда Родима... Вiн... творив богiв... Свiтовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В дивних барвах... На глинi й на деревi... Змалечку звик... - Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину... Коли ж це жiноче дiло... Тiтка Звенислава он... - А киш! - гримнула на не┐ стара. - Мовч! Хай отрок подивиться й у нас... Житло наших богiв... - Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився... Прегарно й чудно... Нiде такого нема, в самому Ки║вi навiть... - А що Ки┐в? - мовила Звенислава.- Ки┐в сам собi, а Радогость - сам... Покажу тобi ще середину, коли хочеш... - А хотiв би, - несмiливо промовив Сивоок. Малий ще ║си? - здогадалася Звенислава. - Не знаю, може, шiстнадцять лiт, а може, й менше... Дiд Родим загинув, а я не вiдаю про себе тепер нiчого... - Отож, Ягодо, щоб менi не липла до хлопця, - суворо звелiла Звенислава. - Приведеш Сивоока опiсля до мене, покажу йому житло наших богiв. Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янiлий, роздратований тим, що торгiвля йому не вдалася. Почув останнi слова Звенислави й миттю вчепився в них. - А менi? - заревiв. - Чом не показують тут нiчого менi? Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й нi! - Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава. Ягода зрадiла побути ще з Сивооком, ┐┐ не злякала розпатлана постать купцева, маленька жiночка смiливо пiдкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха: - Коли так, то слухатися мене, i йти за мною, i не вiдставати, i не приставати, бо гукну мужiв, то почастують киями, а в нас хоч мужiв мало, та в ки┐ вiзьмуть, що аж! - Ну-ну! - загримiв Какора, пробуючи обiйняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пiсенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягодi й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що. Йшли по городу, i нiхто ┐м не шкодив. Могло видатися, що першi засновники Радогостя вибрали досить нездатне мiсце: кiлька пагорбiв i глибокi падоли, при ворожому нападi й вiдсiчi не даси, бо нападники валитимуться тобi впрост на голову. На головному з пагорбiв стояла святиня, а решта то й зовсiм свiтилася нагiстю, на пiснiй землi не росла навiть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипiло вiд зеленi садкiв, левад i дворiв, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вiльхи, помiж дворiв латками йшло жито, просо й рiзний овоч, паслася худоба, вiвцi, конi, в сажах кувiкали свинi. Зустрiчалися часто ┐м люди, i нiхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовiку. Какора п'яно погукував на зустрiчних: - Ну, як ся? - А так ся, - вiдповiдали йому. - Чого ж би то? - А того ж би. - Та й що ж? - Та й те ж. - Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою. - Бо так з ними мову заводить твiй купець, - посмiювалася вона. - Так нiби не хочуть нiчого повiдати. - Може, й не хочуть. - Не вiрять нам, чи що? - А всi довiрливi змандрували вiд нас. Пiшли та й не вернулися. Позоставалися самi недовiри. Вона дiйшла до струмка, поволi забрела в воду, стала мити ноги, показуючи сво║ звабливе бiле тiло. Сивоок вiдвернувся, а Какора посунув до Ягоди, намiряючись вщипнути ┐┐ за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула - Какора незграбно сiв у воду, а Ягода, заливаючись смiхом, вискочила на мурiг, сiла, простягла мокрi ноги. - Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити! - А не буду бiльше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який i не образився на Ягодину витiвку, а тiльки трохи посмирнiшав. - Завтра доходимо до кiнця. - Завтра менi вже не захочеться, - засмiялася Ягода. - То ходiмо ще до озера, - позiхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах. - А до озера зась! - сказала Ягода. - Чого б то? - А того! - Та ти кажи! - А я кажу. - Дурна дiвка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобi хоч голову на в'язах переставив, а так - тiльки тьфу, та й годi! - Тiльки тiтка Звенислава може вiдчиняти браму до Яворового озера, - пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода. - А що тая у озерi? - поцiкавився Сивоок. - Боги живуть. - Ось полiзу на вал i погляну на ваше озеро, - пробурмотiв Какора i справдi почалапкав по крутосхилу, вгорi над яким темнiли напiвзасипанi землею, зарослi травою ребристi клiтi городського валу. - Пiди, пiди, - байдуже сказала Ягода. - Я теж хочу подивитися, - глянув на не┐ Сивоок, мовби просив дозволу. - Ну, пiди, а я доги посушу на сонцi, - засмiялася молодичка, - а потiм прийдеш до мене. Адже прийдеш? Сивоок нiчого не вiдповiв, бо така мова була ще не для нього, хоч i мав вiк справний. Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, пiд валом, озеро в кшталтi кривого серпа, стиснуте звiдусiль такими незаймано-чарiвливими лiсами, що неодмiнно б спокусили вони до нових мандрiв, аби чоловiк не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрiдавши в чорну воду, стояли могутнi, давиолiтнi явори. Сизо-чорнi стовбури ┐хнi на таку висоту пiдiймали кучерявi шапки листя, що порiвнювалися вони з городом. Помiж яворами зеленiючими мертво чорнiли всохлi. Певно, так кам'янiють у вiчнiй нерухомостi вмерлi боги, якщо боги можуть вмирати. Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенько┐ брами, то┐ само┐, що ┐┐ мала право вiдчиняти лише Звенислава, загадкова жiнка, яка, зда║ться, в родогощан мала надзвичайнi обов'язки. Потiм купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче пiд одним з пагорбiв ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собi, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрi дiди й маленькими молоточками кують срiбло й золото, виковують такi гривнi, як ото в Звенислави на руцi, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалi роблять мечi, кують ┐х у двi руки водночас, i мечi тi мають бути неодмiнно такi важкi й широкi, як колись у дiда Родима. - Переспимо, а вдосвiта - гайда, - цiлком тверезим голосом сказав Какора. Сивоок удав, що не чу║. Стояв на валу серед густо┐ нетоптано┐ вже, мабуть, безлiч лiт трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обiйми лiсiв, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурiгу, Ягоду з ┐┐ соромiцько-бiлими ногами, чув з-пiд землi дзенькання невидимих молотiв, якi кували десь тихе срiбло, золото й рiзуче залiзо, .був пiднятий над свiтом на оцих валах, але й вiдчував скутiсть у серцi, мовби тi вали пролягли через саме серце, i нез'ясована туга штовхала його за тi вали, за брами, назад до широкого свiту, вийти, вирватися, вибiгти, втекти. Вiчна хiть довтечi. Звiдки й вiд кого? Хiба не однаково? Але сказав зовсiм не те. - Чому б мали квапитися? - За тепла треба вибратися звiдси, - сказав Какора. - Ма║мо бути в Ки║вi до перших холодiв. Дорога важка й довга. - Не знаю, чи й пiду, - вiдмовив хлопець. - Як то? - купець не зумiв навiть подивуватися таким словам. - А нащо ти менi? Лучука вбив. Ми тобi добро, а ти - злом? - Не вiдаючи. - Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою. - Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую. - Спробу║ш. - А то - потну, як i твого шмаркатого... Вiн не встиг докiнчити. В Сивооковi завирувало те незбагненне, що отримав у спадок вiд дiда Родима, вiн пiдскочив до купця, вхопив його за корзно i так трусонув, що той ухопив сторчака i ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, вiдкинув купцеву руку, вихопив у нього з пiхов меча, вже спокiйно сказав: - А тепер вставай. - Так от же ж не встану! - розпачено заревiв Какора. - Лежи, коли хочеш! - I лежатиму, аж крiзь мене трава проросте! - Лежи. - А ти в пеклi горiтимеш, що занапастив душу християнську. - Бiсiвська в тебе душа, - сказав Сивоок i, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепоко║но поглядала вгору. Какора ще трохи полежав, потiм пiдвiвся, почухуючись i крiзь зуби кленучи, почвалав слiдом за неслухняним отроком. Ягода стояла внизу з пiднятим догори личком, була ще меншою, нiж перед тим, зате очi ┐й мовби побiльшали до неозоростi, затопили Сивооковi весь свiт, вiн уже й не знав, чи то ┐┐ очi, а чи далеко┐ й наполовину забуто┐ Велички, а чи просто зелена соковита трава й прита║нiсть лiсових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якiсь ще не вiдомi сили в тiлi. А коли опинився коло Ягоди й побачив ┐┐ справжнi очi, побачив, як вони блищать очiкуванням, спонукою i всiм жiночим, що тiльки можливо i чого вiн ще не вiдав, то знiяковiло вiдвернувся й пробурмотiв: - Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та вiддав його менi. - В нього таке черево, що й наштрикнутися може! - засмiялася Ягода. - Завтра вируша║мо, - не знати для чого бовкнув Сивоок. Ягода мовчала. - Вдосвiта, - додав вiн ще. Ягода мовчала. - Бо далеко до Ки║ва. Ягода не мовила нiчого, - А дорога тяжка. - То ┐дь собi, чого розбалакався, - недбало сказала вона змiненим голосом. - Переночу║мо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок. - Ночуйте, - вже й зовсiм холодно промовила Ягода, - напнете собi буду на торгу та й спiть. Тепло. Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустрiч меча, рукояттю наперед, аж купець вiдстугiйв вiд подиву. - Не бо┐шся? - прохрипiв. - Чого б мав боятися? - Ну-ну, - зiтхнув Какора. Але як тiльки усунув меча в пiхви, вiдразу ожив i загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обiйму! Наставив руки оберемком, пiшов на Ягоду, вона вивернулася з обiймiв, пустилась бiгти. - Ходiмо тепер до Звенислави! - гукала до них. - Велiла, щоб привела вас до не┐! - Зрештою купець повинен бути купцем, а жiнка жiнкою, - пробурмотiв Какора, потiм забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом. ...У Звенислави двiр був обсаджений квiтами. Нiчого, окрiм квiтiв. Барви можливi й неможливi. Тут були квiтки навiть чорнi, не було тiльки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. I хата в Звенислави теж була вся в квiткових барвах, знадвору й зсередини, i так нагадало те все Сивооковi дiда Родима, що йому навiть закортiло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся. - Любо менi серед цього, - повiв рукою, i стара всмiхнулася, бо рiдко траплялися ┐й такi вразливi на красу душi. - Гарний город, - докинув сво║ Какора, - але люд вельми дивний. - Чому так? - запитала Звенислава, припрошуючи гостей сiдати до столу, на якому вже були потрави й густi напо┐ в глиняних, веселкове помальованих збанах. - А не мiняють нiчого! - Не хочуть, видно. - Чому ж не хочуть? - Бо не вiрять. - Купець - гость. Йому скрiзь вiрять. - Та не в нас. Тут довiрливих не позосталося. Всi пiшли й не вернулися. Вдруге чув сьогоднi це Сивоок i нiяк не мiг збагнути, що б то значило. - Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всi серця схиля║ в довiрi. - Ма║мо сво┐х богiв. Од предкiв дiсталися нам боги, iнших не бажа║мо. - Християнського бога славить цiлий свiт, - потягуючи смачне питво, послане, далебi, не християнським богом, просторiкував Какора, - луна розходиться мiж морями й лiсами. А ви сидите в сво║му городi й не рипа║тесь. - А що нам? - Багатства нового б набули. - Ма║мо свого досить. - Срiбла-золота, дорогих паволок, сосудiв. - Ма║мо все: лiси й води, золото й срiбло, хлiб i м'ясо, рибу й мед, повiтря здорове, земля родюча, лiс медоплинний, води прозорi, жони гарнi, мужi вмiлi, конi швидкi, корови молочнi, вiвцi вовнистi. Чого нам ще? - Ну, "чого", - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина повинна бути людиною, як купець купцем. - От i лишайся, а ми теж лишимося самi собою. - Звенислава кивала служебкам, одягненим у бiлi довгi сорочки, щоб пiдкладали гостям, пiдливали ┐м, сама не доторкувалася нi до ┐жi, нi до питва. На Ягоду, яка майнула по хатi, зиркнула так суворо, що та мерщiй зникла. - У християнського бога храми вельми краснi, - невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мiнилося в очах вiд барв, i, мабуть, уперше в життi самому захотiлося почаклувати з красками ┐ витворити таке, що й сам не знав що. - Не знаю, якi храми, бо й у наших богiв житло незгiрше, - сказала спокiйно Звенислава, - а тiльки вiдаю, що тому боговi першою вклонилася баба нинiшнього князя Ки┐вського, а жiнка була пiдступна й неправа. Бо як прийшли до не┐ посли з нашо┐ Деревлянсько┐ землi та поспитали, чи не пiде вона за князя нашого Мала, то не вiдмовила вона чесно, а обсипала ┐х хитрощами, мовляв, люба менi ваша рiч, мужа мого менi вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми сво┐ми поштувати, а сьогоднi вертайтеся в лодью свою, i ляжте в лодь┐, й величайтеся, а як вранцi пошлю по вас, то скажiть: "Не по┐демо нi на конях, нi на возах, нi пiшi не пiдемо, несiть нас у лодь┐". I так i сталося, i понесли ┐х у лодь┐ в княгинин двiр i вкинули разом з лодь║ю в глибоку яму, яку викопали за повелiнням княгинi. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою i поспитала: "Чи добра вам честь?" А потiм звелiла засипати дерев-лянських послiв землею. - Бо вбили деревляни ┐┐ князя, - сказав Какора. - Хай би не йшов у нашу землю. - Подать збирав. - А чому мали йому платити? - Бо князь Ки┐вський. - То й хай живе в Ки║вi i харчу║ться тим, що ма║. - Мало йому. Земля велика. - А мало, то хай попросить, а не бере силою. - Князь нiколи не просить - вiн бере. - Бере, то його теж вiзьмуть. - Не всидите довго так, - купець майже погрожував. -. Давно сидимо й мiцно. I нiхто не зна║, де сидимо. - А от же я знайшов. .-Може, знайшов, а може, й нi, - Звенислава ледь всмiхнулася кутиком уст. - Повернуся до Ки║ва - розповiм. - Може, повернешся, а може, й нi, - знов загадково промовила Звенислава. - А що? - Та нiчого, Не випустимо тебе - будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живiть собi. Жон вам дамо. Хлiб i м'ясо. Мед. - Нi, нi, - Какора забув i про ┐дво, пiдвiвся, нависав над Звениславою сво║ю м'ясистою тушею, - може, ще в жертву мене сво┐м богам принесеш? Го-го! Какора не 'акий! Какорi нiхто не може велiти! Какора вiльний християнин! А може, за мною цiла дружина йде? Га? - Хочеш - то ┐дь. Не бо┐мося, - спокiйно сказала Звенислава. .По┐демо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хлiб-сiль. В словах Звенислави пролунало стiльки несподiвано┐ зловiсностi, що й Сивоок, забувши про сво┐ незгоди з Какорою, забувши про зачарованiсть барвистiстю Звениславино┐ оселi, забувши геть про Ягоду, яка бiльше не появлялася, слухняно пiдвiвся, мовчки хитнув головою в подяцi господинi, пiшов до дверей слiдом за сво┐м хоч випадковим, а все ж хазя┐ном. пх нiхто не затримував. Спати помостилися на торзi, Какора зладнав собi буду на повозi, Сивоок поклався пiд возом i заснув одразу, бо це вперше пiсля Лучуково┐ смертi якось вiдтанув душею i знов став просто натомленим до смертi хлопцем, сповненим вражень i дивноти. Але й крiзь мертву зморенiсть пробився до нього вночi сон; снилося йому, що знову пережива║ вiн вiдразу аж три смертi: смерть дiда Родима, Лучукову i, що вже й зовсiм негадано-несподiвано, смерть Велички, i плаче над усiма трьома смертями найдорожчих йому в свiтi людей, i сльози заливають його всього, вiн плава║ в сльозах, i не теплi вони, а холоднi, як крига, i вiн ось-ocь втоне в них. Щоб не втонути, вiн прокинувся. Насправдi був увесь заливаний холодною водою, вода дзюркотiла з усiх шпар у повозi, а по боках, на вiдкритостi лилася з темного неба суцiльними потоками. Чи┐сь руки хапливо торсали Сивоока, вiн нiяк не мiг прокинутися, дощ для нього ще й досi був слiзьми з тяжкого сну, а невiдомi руки хiба що Величчинi. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з пiтьми бiле, нiби мертве, жiноче обличчя над Сивооком, i лиш тодi вiн прокинувся назовсiм i впiзнав Ягоду коло себе, почув ┐┐ зляканий, стривожений, заклопотаний шепiт: "Швидше, швидше, швидше!" Мовчки пiдкоряючись ┐┐ рукам, вiн вибрався з-пiд воза, пiрнув у несамовитi потоки води, зачеплений мiцною рукою жiнки, побiг кудись до всiх бiсiв у зуби, нагинався у якiсь приземнi дверi, в якi впихала його Ягода, а потiм стояв у сухiй темрявi, десь телесувалася гроза, били блискавицi, розколював небо грiм, та тiльки не тут, не в цiй при║мнiй тишi, де тiльки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тiло в облиплому мокрому вбраннi тулиться до того, штовха║ тебе далi, далi, в ще бiльшi темнощi, ще в тихiший затишок: "Сюди, сюди, сюди!" Притискувалася до нього, обпливала його й обплiтала звiдусiль, робила зачароване коло незвiданих доторкiв, несвiдомо, невмiло вiн вiдповiдав ┐й, i це були його першi обiйми, ┐┐ уста з гiрким присмаком трав були на його устах, i на його щоках, i на очах, а вiн, що чув про це не тiльки з дурних Какориних пiсень, пробував вiдповiсти ┐й, i то були першi його цiлунки. Вона щось шепотiла йому, i вiн теж вiдшепочуйав ┐й, обо║ палали в сором'язливому вогнi, обо║ були в ту мить однаковi, хоч вона вже зазнала колись розкошiтiла, а вiн ще не вийшов за межi дитинностi, може, тому й вона повернулася в стан первiсно┐ незайманостi, стидкi вдень ┐┐ очi тепер сховалися й не бентежили хлопця, i вона це знала, i ┐й було мило тiльки так, тiльки мати його коло себе, горiти, горiти, палати й не згоряти й не Спалахувати. Так i збiгла нiч у п'янливому борiннi ┐хнiх молодих тiл, свiтанок пробився крiзь високi трикутнi вiконечка досередини, вони побачили одне одного, втомленi й виснаженi, але зрадiлi побачили самих себе пiсля невпинного змагу й нескiнченних доторкiв, од кожного з яких вибуха║ кров, вони були в бiчнiй каплицi храму, попiд стiнами стояли боги, окутi в срiбло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого свiту, на них позирали Ярило й Мокош, безсоромно голi боги осудливо стояли навколо цих двох, в одязi розметаному й розхристаному, хоч i вiдали всемогутнi боги, що найголовнiшого мiж тими двома не сталося. А хлопець i жiнка й радi були тому. Надто ж коли в трикутних вiконечках завиднiло днем. - Куди ти мене привела? - злякано спитав Сивоок, i це були першi виразнi слова за весь час. - Мовчи! - затулила йому долонею рота Ягода. - Сиди тихо! Так треба. Боги нам пробачать. Вони добрi. - А люди? Звенислава? - спитав Сивоок. -- Вони не знатимуть. Какори на торгу не було. Зник безслiдно. Не став нi шукати нi ждати Сивоока. Мав сво┐ купецькi пильнi справи, квапився Далi. Тiльки посеред торгу конячi купки та Сивоокове майно: мiх i палиця. Так Сивоок став жити в Радогостi i вчитися в тiтки Звенислави пiзнавати не тiльки поверхню, але й душу барв. У дiда Родима спостерiгав тiльки, яка краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну данiсть, тепер вiд добро┐ серцем старо┐ жiнки довiдувався, що кожний випадок вимага║ сво║┐ мастi, свого вiдтiнку i що барви, мов люди, бувають веселi, чистi, лагiднi, довiрливi, невиннi, сумнi, нудьгуючi, крикливi, жалiбнi, холоднi, теплi, м'якi, твердi, гострi, тихi, гризливi, солодкi, млоснi, терпкi, урочистi, достойнi, тяжкi, понурi, вбивчi. Вiн знав тепер, що червона барва означа║ кохання й милосердя, небесна - вiрнiсть, бiла - невиннiсть, радiсть, зелена - надiю, вiчнiсть, чорна - жалобу, смуток, а жовта - ненависть, зраду, золота ж - святiсть, досконалiсть, мудрiсть, повагу. Вiн пробував сам накидати барви на глину й на дерево, i в нього вийшло вiдразу, аж вiн сам не повiрив, а Звенислава сказала, що в нього мiж оком i рукою ║ те, чого нема нi в кого з людей, а саме цим i визнача║ться той, що може вичаровувати з небуття новий свiт богiв i вiзерункiв. Ночами, коли нiщо не ставало на завадi, приходила Ягода. Знов було мiж ними те саме, що першо┐ ночi в храмi, але на бiльше Сивоок не зважувався, а коли розшалiла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому, розповiдав ┐й про Величку, - Та ┐┐ ж нема! - дивувалася Ягода. - Десь ║. - Але тут коло тебе я! - Сто┐ть вона передi мною. - Яка ж то? - Тоненька й маленька. Мов стеблинка. - Дурний! Вона цiлувала його, бiгла, погрожувала бiльше не прийти, але приходила ще, i знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тодi вже йшла лiсами строката осiнь, ярували в пущах тури, падали першi приморозки на землю, в Радогостi на нiч протоплювалися хижi, i Сивоок теж розводив у сво┐й оселi палахкотюче вогнище, i от коло нього, не витримавши жароти вогню внутрiшнього й багатт║вого, Сивоок став чоловiком. Ягода втекла вiд нього, заповiдаючи прихiд ще й на завтра, але вже не прийшла бiльше довiку. Вранцi коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами. Нагло i спокiйно з'явилася нiзвiдки, виступила з борiв, мовби породжена ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно, чи то посувалася просто до того замшiлого мосту й до то┐ брами, крiзь яку входили колись до Радогостя Какора й Сивоок. Але Сивоок ще не бачив того, що дiялося перед мостом, пiд старезними священними борами, повитими холодним осiннiм туманом. Вiн побачив дружину згодом, а тут, у хижi, вiдведенiй йому Звениславою, перше, що побачив, була сiрiсть, яка покрила спомин про нiч, про те, що сталося вночi, сiрiсть сорому й вiдрази. Вiн лежав на широкiй дубовiй лавi, покритiй ведмежим хутром, вихолола хижа вiяла на нього холодним спомином того, що сталося вночi, а може, перед самим свiтанням, вiн би радше хотiв, щоб нiчого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що