ж ви згодилися поставити сво║ прiзвище замiсть прiзвища професора Паливоди? - Я маю дати вiдповiдь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого товариша, щоб порадитись. - Я вам не раджу. - Не можу з вами згодитись, товаришу професор, - тепер пiдвiвся вже й Бузина, - ви ж самi тiльки-но... Вашi iкони... Хiба це не свiдчення?.. Може, мо║ iм'я теж як ота олiфа на iконi одинадцятого столiття... Воно захистить велику вартiснiсть. - Ви гада║те, що його колись зiшкребуть i виявлять пiд ним iм'я професора Паливоди? - Йдеться про саму суть справи, а не про iмена. Треба зберегти те, що ║. По-державному дивитися на справи. к думки, вони не повиннi пропасти. От i все. - Отже, ви хочете поставити сво║ iм'я пiд чужим? - Ви мене переконали в доцiльностi. - Але ж... - Отавi забракло слiв на таке нечуване зухвальство, не знав, чи варто далi сперечатися з цим дивно цинiчним чоловiком, показав Бузинi на дверi: - Прошу вас. Нам бiльше нi про що говорити! Бузина поставив сво║ прiзвище, альбом вийшов у свiт, його хвалили, хвалили й Бузину, i вiн, зда║ться, навiть продемонстрував якусь там скромнiсть, бо не вискакував нi в кандидати, нi в доктори наук, так i лишився молодшим науковим працiвником, ║дине, чого запрагнув, - це перейти у вiддiл професора Отави, що для нього i було зроблено, не питаючи думки керiвника вiддiлу. Та Бузина й не докучав сво║му керiвниковi. Науку полишив цiлковито, бо й перед тим дуже мало мав з нею спiльного, зате весь свiй запал спрямував на органiзаторство. Десь бiгав, когось умовляв, згуртовував, змобiлiзовував, засiдав, i ось коли впало таке велике нещастя, як вiйна, коли однi .пiшли вiдразу на фронт, другi злякалися, третi розгубилися, Бузина, який нарiвнi з професорами звiдкись добув для себе "бронь", виявився найпомiркованiшим, зберiг найбiльший спокiй i враз став називатися в iнститутi незвичним i не зовсiм зрозумiлим словом "евакуатор". Але, мабуть, професор Отава був не зовсiм справедливий у сво┐х думках про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки змiг ви┐хати з Ки║ва, а от вiн носився з сво┐ми iконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистiв. Справдi, кому потрiбнi якiсь iкони, коли гинуть цiлi держави? Пiзно розумi║ш, надто пiзно. Тiльки по тому, як сам кинув iкони, бiблiотеку, все, все, навiть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса, з такими самими, як i вiн, намагався втекти з оточеного Ки║ва. Через Днiпро пробратися не мiг, тому кинувся по давнiй дорозi на Василькiв, де в селi жила старша сестра його колишньо┐ дружини. Хотiв сховати Бориса. Пiзно схаменувся, надто пiзно! Мотоциклiсти в довгих негнучких плащах обскочили ┐х з двох бокiв, погнали вiд дороги врозтiч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущiв, гукнувши йому: "Пробирайся до тiтки!", а сам, щоб вiдвернути ворогiв од сина, пiдняв руки i, спотикаючись, пiшов назустрiч мотоциклiстам. Його погнали назад до Ки║ва по тiй самiй дорозi, по якiй колись князi вирушали на печенiгiв i половцiв i по якiй, бувало, втiкали до свого великого золотого города. Вiн нiкуди не втiк. Опинився в таборi, мiсяць слухав жахливу музику розстрiлiв у ки┐вських ярах, а тепер отримав собi в нагороду свого наукового колегу. Отава вдягнувся в чисте, щось з'┐в, навiть не розiбравши гаразд, чим його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стiни, обвiшанi iконами (справдi, з помешкання нiчого не зникло), став у кабiнетi коло вiкна, розгублено потер щоку. Що далi? Що? По вулицi про┐здили нiмецькi машини, легковi й вантажнi, тягнулися кiннi запряги (критi мiцнi фургони, вгодованi бельгiйськi важковози, мордатi вiзники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж iшли нiмцi, солдати, рiдше офiцери, а киян майже й не видко було, а -коли й проходила якась жiнка чи пробiгала дитина або накульгував старий, то чомусь усi вони трималися не тротуарiв, як то вже завжди велося, а брукiвки. пм вiльно було йти лише по брукiвцi, мов коням, i вони, боязко озираючись, лякаючись машин, коней i людей, що мали зброю, намагалися якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони радо б провалилися крiзь землю, якби могли, але земля тримала ┐х, мiцно тримала, i вони повиннi були зносити наругу, ┐м судилося випити гiрку чашу приниження й упослiдження, i добре, якщо хтось пив ┐┐ з власно┐ вини, як от вiн, Гордiй Отава. А коли не з власно┐? I тут, серед поодиноких, зiпхнутих, загнаних на брукiвку, вiн побачив свого сина Бориса. Спершу навiть не впiзнав його, така зламанiсть i зiщуленiсть була в синовiй постатi. Хлопець пере-стрибом, косуючи через плече на вiкно батькiвського помешкання, пробiг униз по вулицi, пробiг так швидко, що Гордiй Отава, вже впiзнавши Бориса, не встиг навiть подати йому якийсь знак, тiльки подивувався дивнiй хлопцевiй поведiнцi. Бiжить мимо дому, нiчого не бачить. Куди, навiщо? А Борис, десь завернувши, вже бiг назад, але тепер йому доводилося бiгти вгору, тому вiн наближався повiльнiше i якось нiби довше зупиняв погляд на вiкнах, за одним з яких закляк його батько, i вже тепер Гордiй Отава вирiшив будь-що скористатися з нагоди, вiн чимдуж замахав обома руками, вiн навiть пiдстрибнув кiлька разiв i навiть нiмо закричав Борисовi: "Не бiйся! Додому!" I хлопець побачив батьковi знаки, i, видно, повiрив, що небезпеки нема║, бо й кому б мав вiрити, як не батьковi. Так само недбалим перестрибом вiн завернув до будинку i за кiлька хвилин мав стати перед вхiдними дверима помешкання. Професор Отава навшпиньки прокрався коридором, нечутно зняв ланцюжок (бачила б баба Галя), крутнув ключ у замковi, притулив вухо до дверей, ждав Борисових крокiв на сходах. Але ждав марно. В будинку стояла тиша, як у велетенському мертвому вусi. Отава переступив з ноги на ногу. Серце йому билося гучнiше -й гучнiше. Мовби хотiло виповнити сво┐м стукотом прича║ну нiмотняву кам'яних сходiв. I враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи, пiдлога пiд ногами, стiни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля, вдарилося об камiнь одне-║дине слово "батьку!", слово-розпач, слово-волання, слово-осуд. Батьку, батьку, як же це? Чому? Як ти мiг? Отава штовхнув усiм тiлом дверi й полетiв униз по сходах. Ще не добiгаючи, побачив, як дво║ есесiвцiв крутять руки Борисовi, тягнуть його до виходу. Помiнялися ролями. Тодi вiн пiшов до мотоциклiстiв, щоб порятувати сина, тепер сам урятувався цiною синово┐ неволi. Заслiпленiсть, яка найшла на нього при тому страшнюму криковi "батьку!", вмить зникла, вiн знав, що нiчим не зарадить Борисовi, якщо отак зараз кинеться на солдатiв, якщо навiть задушить або перегризе горло одному s _них, але й вiддати сина без боротьби теж не мiг, повинен був рятувати його i то рятувати будь-якою цiною. Тому круто повернувся i, в кiлька скокiв подолавши марш до другого поверху, застукотiв кулаками й ногами в дверi академiка Писаренка, в тяжкi дубовi дверi, прикрашенi так само безглуздим i нездарним рiзьбленням, як i дверi його помешкання. По той бiк хапливо протупотiли чоботи, дверi вiдчинилися, озвiрений солдат в розстебнутому мундирi з чорним цератовим фартухом на животi вискочив до Отави. - Професора Шнурре! Негайно професора Шнурре! - не даючи йому розтулити рота, панiчно загукав Отава, а що солдат, не мiняючи виразу свого обличчя, видно, не квапився кликати свого хазя┐на, то Отава вже хотiв турнути його геть i самому бiгти до помешкання, як тут у другому кiнцi довгого коридора з'явився по-домашньому в довгому халатi i в капцях на босу ногу стурбований Адальберт Шнурре. - О-о, професор Отава, колего! - ще здалеку подав вiн голос. - Ви до мене? Радий, радий... - Професоре! - Отава не мiг ухопити вiддиху. - Там... мiй... мого... син... - Прошу вас, увiйдiть, - гостинно розвiв руки Шнурре. - Мого сина... там... вашi.. порятуйте... спасiть... ради бога. - Отава виштовхував з себе поодинокi слова, насилу стримуючись, щоб не пiдскочити до Шнурре й не вхопити його за груди i трясти, поки не стрясе з нього отой спокiй, оту байдужiсть, витрясе з нього душу! - Що? - пiдняв нарештi брови Шнурре. - Ваш син? З вашим сином нещастя? У вас е син? - Малого вхопили вашi солдати... Там... унизу... Вiн iшоз додому. Я прошу вас. - Ну, я зрозумiв нарештi. - Шнурре являв собою прекрасне по║днання стурбованостi й доброзичливостi. - Курт! Негайно бiжи вниз i скажи вiд мого iменi! Що вони там собi думають! Це син професора Отави. Вони стояли мовчки, один по цей бiк, другий по той бiк порога, стояли, аж поки знизу почулося лихоманкове перестрибування по сходах. - Я вас розумiю, - сказав Шнурре. - Повiрте менi. Я сам - батько. Але Гордiй Отава не чув його слiв, невдячно повернувся спиною до Адальберта Шнурре, кинувся назустрiч синовi, вхопив його в обiйми, пiдняв у повiтря, хоч який був хлялий, а хлопець уже майже дорiвнювався йому зростом. - Ну, я ж ┐м дам! - вiдхекуючись казав Борис. - Я ┐м дам, цим фашистюрам! Я ┐м ще покажу! Ще вiддячу! Пiднявся по сходах i денщик штурмбанфюрера Шнурре, несмiливо став по цей бiк порога, щоб зачинити потiм дверi, коли начальник пiде, але Шнурре мовчки вказав йому рукою, пропускаючи повз себе. А сам стояв у розчинених дверях i слухав задиханi слова малого Отави, аж поки на третьому поверсi все вмовкло. РIК 1004 ЛIТО. РОДООСТЬ ...и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и зозываше боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди многа, и раздая убогым 300 гривен... Лiтопис Нестора Предовга валка клекотливе посувалася в безмовнi лiси, геть вiд людських осель, вiд лихого ока. Аж диво брало, звiдки така повороткiсть i жвавiсть у перетовщеного Какори, пiд яким аж угинався могутнiй гнiдий жеребець. Задавакуватий купець встигав обскочити сво┐ вози, переглянути, чи все на мiсцi, чи все гаразд, прогарикував потрiбнi розпорядження, пiдганяв утомлених, надавав тху вiдча║ним, знов опинявся на чолi походу, весело вигуцикував у сiдлi, затягав гуляцьку пiсеньку: "Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обiйму..." Виспiвавши з себе весь дух, пiдскакував до воза з го-товизною, велiв нацiдити собi кiвш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вiтер пролiтав по листю, вихлестував ще кiлька ковшiв, поспiшав наперед, роздаючи по дорозi турляння й нагiнку всiм, хто траплявся, i всi мали мовчки зносити Како-ринi витребеньки, бо вiд питва його норов ставав i геть нестерпним. Сивоок i Лучук топтали слiд позаду валки. Були пiшi, на вози присiдати Какора не велiв, щоб не томити коней, хiба що десь там з гори; коней же для хлопцiв не дав, хоч i мав кiлька запасних, та хлопцi й не домагалися. Звикли ходити пiшо, а ще знали добре, що жоден кiнний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися найлiпше. Випало так, що верталися в лiси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, звiдки потiм утiкали в шуканнях лiпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечi й страхiв. У Какори був свiй намiр, але випадало так, що купець, сам того не вiдаючи, робив добре дiло для хлопцiв, i от вони пленталися позаду довго┐ низки возiв, з-перед них стукотiли колеса, рипiла збруя, виспiвував сво║ "гей-гоп" Какора, а вони нiчого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралiсу, перестрiлювалися поглядами, в яких усе казалося й без слiв. Вже давно скiнчилися накоченi й натоптанi дороги, вже не стало людських стежок, вже й плутливi звiринi тропи порозскакувалися то праворуч, то лiворуч, то й геть погубилися невiдь-де, а Какора гнав i гнав свою валку, наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущi, так нiби залежало йому тепер не на отриманнi зиску за вдалу мiньбу з довiрливими древлянами, а на самому лише просуванню далi й далi, в незвiдане, нетоптане, неторкане. Вiв сво┐х людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, нiхто його питати не смiв, потомлено переступали конi, повiльнiше й повiльнiше вириплювали важкi повози, куняли вершники, а то раптом пробiгав по валцi нiби корч переляку, всi скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволiсть i соннiсть. Часто траплялися на путi лiсовi рiчки. Лiнивi закрути брунатних, мов старе корiння, вод дiяли вже й геть знесилююче. Люди стрiпувалися вiд сну лише для того, щоб умить дiйти мовчазно┐ згоди про зупинку й довший спочинок. Конi, мовби вiдаючи про безвiльнiсть сво┐х господарiв, сунулися до води й жадiбно пили, навiть нерозгнузданi. Какора трохи спантеличено поглядав на рiчку, не наважуючись заганяти свого гнiдого до води, i, поки вiн мамротiв щось, жеребець теж пив, цiдячи брунатну вологу крiзь сталевi вудила. Пiсля перепочинку Какора велiв шукати броду. Роз'┐здилися в боки, обережно пробували, де мiлко, iнодi натрапляли на новi звiринi тропи, далi простували ними, потiм раз сталося так, Що пiсля дводенного кружляння по пущi вони опинилися на березi то┐ само┐ рiчки, навiть коло того самого броду, через який переходили, але Какора не знiтився, тiльки вихилив зайвий кiвш меду й ще голоснiше заспiвав: "Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обiйму!.." - Давай утiкати, - сказав Лучук Сивооку.- Давно вже сверблять менi ноги дати драла вiд цього кендюха. - Думав про це ще з Ки║ва, - тихо мовив Сивоок. - То якраз отут i дременемо! Нам у пущi роздолля! - А тепер не хочу. -- То чому ж? - Кортить менi довiдатися, куди вiн править. - Та нiкуди! Обпилий же! Нiчого не бачить. - Все вiн бачить. Тiльки вда║ з себе такого питуха та спiвака. - Куди ж вiн може добратися? Хiба що до трясовини? - А побачимо. - Ой набридло менi отак тюпачити, - зiтхнув Лучук, - полiз би на дерево та спав там три днi й три ночi. Нiчого так не любе менi, як спати на деревi. - Потерпи, - заспоко┐в його товариш, - менi теж набридло. Втекти завше зможемо. А от знайти... - Та що ж тут знайдеш? - Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись iти. На мiсцi не всидимо. Лучук посопiв-посопiв i мовчки пiдкинув на спинi лука. У всьому корився сво║му товаришевi, хоча потай i вважав себе за метикованiшого. Та хай! Ще пригодиться його кмiтливiсть. А Сивооком заволодiла дивна затятiсть. Так колись хотiлося йому дiстатися серця пущi, дiстатися до найнижчого низу, де мало кiнчатися ┐┐ невпинне, приголомшливе западання, а коли потiм випадком опинився там, у царствi лiсових володарiв-турiв, то винiс звiдти свавiльне вiдчуття молодечих буйнощiв, як у отого молодого Рудя, а згодом те вiдчуття пригнiтилося iншим: вiдчув свою малiсть i незмiцнiлiсть, постерiгши дико закостенiлу силу Бутеня, що за iграшки здолав Рудя навiть пiсля поранення. Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб змiритися з ним силою, вимагалася не сама зухвалiсть, а ще й розум. Поки ж купець знав бiльше за всiх, поки переважав усiх сво┐м знанням, годi було й думати змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дiйти, куди прагне Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим i бентежним. А коли купець справдi задурив собi голову медом i кружля║ в пущах з дурного жиру? Iнодi валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим сонцем, що дзвенiло в головi од паморочення. Старi сивi птахи, зляканi згуком походу, важко злiтали понад галяву, i ┐хнiй повiльний крик наганяв тугу за вiльним простором. Але купець гнiвно бив у боки свого жеребця, гнав його мiж дерева, i валка теж затягалася туди довгим-предовгим полозом, i розполоханий крик старих сивих птахiв долинав до не┐, мов з того свiту. Хоч стояла нестерпна спека, земля пiд ногами ставала дедалi людськiм, лiс постережно навiть для недосвiдченого ока миршавiв хирiли без Дажбогово┐ душi, i малiли безупинно, росли покривлено й покорчено, iшли врозтiч, пускаючи помiж себе переплутанi кущi, високу жирну траву, пухке купиння - всi видимi прослiди близьких грузовиськ i трясовин. Какора перший доспiв до початку лiсового багна, гнiдий жеребець схарапуджено позадкував од пiступно двигтючого падопу, чийсь необачний кiнь вскочив переднiми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад, вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно махнув рукою i погнав свого жеребця понад кра║м болота, беручи в обхiд. Обходили болото кiлька день, але не було йому нi кiнця нi краю. Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослi деревами, до них навiть можна було доскочити на конях, але далi згорбки губилися, багна знов тяглися рiвно й одноманiтно, кiннi верталися назад, мовчки ставали на сво┐ мiсця, трюхикали далi. Какора не те що впав у вiдча║нiсть од безнадiйного обтирання об край трясовин, а ще повеселiшав. Гучнiше виспiвував сво║ "гей-гоп", молодо викручувався в сiдлi, мов то був не важкотi-лий чоловiк, що ось-ось буде розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй. Байдужiсть i вдавана соннiсть у поглядi не завадили купцевi помiтити зневiру в людях, вiн час од часу пiдкликав до себе рудого Джурила, що мався бути його першим помiчником, кидав йому кiлька слiв, той вертався назад, пiдганяв то одного, то другого, неодмiнно доскакував i до хлопцiв, напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мiрився потоптати, кричав. Сивоок погрозливо пiдiймав свою ломаку, вдавав, що простяга║ руку до конево┐ вуздечки, i Джурило з прокльонами вiдстрибував од зненавиджених отрокiв. Уночi палили великi багаття, щоб одiгнати холодну iмлу, що виклубочувалася з приблизьких болiт, спали тяжко й болiсно, прокидалися вдосвiта з буркотiнням i клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пiсеньку i гнав валку далi. Лучук не горнувся до багать, намовив i Сивоока спати з ним разом, вигiдно влаштовуючись високо в гiллi. Залазили на дерево, сяк-так пiдвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомiтно i вже там розкошували в сво┐й недосяжностi й безпецi, спати могли скiльки завгодно, бо, навiть проспавши досвiтню колотнечу, наздоганяли потiм валку, йдучи ┐┐ слiдами. Отак одно┐ ночi, вгнiздившись мiж пружинистим гiллям густо┐ розкохано┐ вшир на вiльнiй волi вiльхи, хлопцi вже стали засинати, як зненацька обидва стрепенулися, вiдчувши чи║сь наближення до ┐хнього дерева. Сивоок доторкнувся самим пальцем до Лучуково┐ долонi, закликаючи того до тишi, - Лучук вiдповiв йому доторком порозумiння, вони зача┐лись, стали наслухати. Чути було, що до вiльхи пiдiйшло тро║. Ступали м'яко й обережно, але вiд вичуленого слуху малих лiсовикiв не мiг нiхто вта┐тися. Чули навiть, як притулився один з прихiдцiв спиною до стовбура вiльхи i шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два iншi стояли осторонь, тим самим, видно, вiддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме вiн i заговорив, а тi мовчали, тiльки слухали, бо не подавали нi духу, нi мови, i хлопцям чутно було тiльки голос третього. . - Як тiльки поснуть усi, то й гайда, - казав той голосом аж надто характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в сво┐й непомiрнiй зневазi до спiвбесiдникiв i до всього, що поза ним, - досить уже! Набридло! Зажене вiн нас у самi багна! Сам не вiда║, чого прагне. Нема мого терпцю бiльше, а вам - то й геть! Коней усiх займемо. Щоб i гнатися за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвича║ний до свого пана, його треба потяти! Двох здохлякiв, що пiдчепив вiн ┐х у Ки║вi, знайти, я з ними й сам... ┐х зоставляти не можна, дуже метикованi та гостроокi - наведуть на наш слiд... А тобi... Вони ще не вiрили, що то був Джурилiв голос, бо нiяк не в'язалося, щоб перший купцiв поплiчник замишляв таку тяжку зраду, та коли вiн згадав про них, то всi сумнiви пропали: Джурило! Не злякалися його погрози, бо схованi були од усього свiту, тож лежали й далi принишклi й прита║но вслухалися в неголосне бурмотiння внизу. - А чи втрапимо? - поспитав один iз змовникiв, - По слiдах пiдемо, - коротко кинув Джурило. - Десь уже й слiди зiтерлися на сухому, - докинув розважливо третiй, - багато днiв поминуло... - Коней пустимо, вони виведуть з пущi, - перебив його Джурило, - коняка завжди повернутися зумi║, аби не заважав ┐й... - А коли... - знов завiв сво║┐ один зi змовникiв, та Джурило, видно, не мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар, мовби бухнули когось межи плечi. Джурило стишено засмiявся, гамуючи нетерплячу злiсть, сказав майже спокiйно: - Годi! Скажiть сво┐м, хай удають сплячих, а як стануть примеркати вогнища, так i гайда! Коней тут не зоставляти! Тобi - гнiдого! Ти поможеш менi знайти здохлякiв... З собою брати саме золото й срiбло та трохи готовизни. По дорозi вполю║мо щось. Розскочилися! Прича║не ступання в темну болотяну iмлу - i нiчого, так нiби й не чули хлопцi i не вiдали. Трохи полежали, стримуючи вiддих, потiм Лучук прошелестiв: - Що дiяти? Скажемо Какорi? - А як вiн сам або з двома-трьома лишився? - поспитав Си-воок. - А всi - у Джуриловiй жменi? Поб'║ Джурило всiх i нас з тобою. - То що радиш? - А не знаю ще, - вимовив Сивоок i довго лежав, думаючи, i Лучук йому не заважав, бо виявилося, що нiчого путнього не i мi║ порадити. Все ж не втерпiв, захотiлося показати, що ма║ перевагу в меткостi розуму над млявим Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув лiктем товариша пiд бiк. - А що, коли пiти за ними назирцi i, як вони стануть на ночiвлю, зайняти ┐хнiх коней? - I що? - Ну й вернутися до купця з кiньми. А тi пiшо не наздоженуть. Та й побояться. - Не знаю. - Зробимо! - загорiвся Лучук. - Хай Джурило покрутиться! - А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утiкати. - Як? Ну... - Лучук задумався, але швидко зметикував: - А ми пiдемо попереду! От зараз i вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночiвлi ┐хньо┐ ми будемо вже знов коло них. Ну? - Стривай, - сказав Сивоок, - дай подумати... Не вiдаю, як з кiньми... - Займемо, та й уже! - А як ти ┐х займеш? Чи вони пiдуть? - Чому б не пiшли? Пов'яжемо ┐х у два пов'язи та й гайда! - Не пiдуть конi, - затявся Сивоок. - Чому б мали не йти, коли пiдiгнати! ' - Ти пробував вести одразу кiльканадцятеро коней у однiй вервечцi? - То й що, як нi! - А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третiй упреться на мiсцi, а четвертий стане iржати, а тi почнуть кусатися... Саме час, щоб Джурило з сво┐ми наспiв та й... - Ой ти! - злякано зiтхнув Лучук. - Що ж дiяти? - А ще: якби хоч утiкати назад, куди конi охочiше йдуть, вибиратися з пущi на волю, в дебрi ж ти ┐х не поженеш нiякою силою, - добивав його надi┐ Сивоок. - Лихо, лихо! - мало не плакав Лучук. - То давай хоч самi утiкати! - А тепер i геть пiзно. Аби тодi, як ти спершу радив, то нiчого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: зна║мо пiдступ Джурилiв, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив! - А не вiдаю, що можна... - Вельми добру рiч ти нараяв, - сказав пiдбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневiру. - Де там! - проскiмлив вiн. - Нiчого не вийде! - Вирушимо вiдразу, як ти казав, - незважаючи на його вiдчай, запропонував Сивоок. - Нащо? - Побачимо. - Таки хочеш зайняти коней? - Не знаю. Побiжимо, а там воно покаже... Обережно злiзли з' дерева, скрадливо обiгнули становище, по-┐гад краем багновища щодуху помчали назад, слiдами сво┐х багатоденних мандрiв. Вiдразу зiпрiли, хоч i порозхристували корзна й сорочки, в темрявi часто перечiпалися то через корiння, то просто через гiллячку, наповзаюча з болiт важка вологiсть з розгону забивала ┐м вiддих. Сивоок, мiцнiший тiлом, широкогрудий, бiг все ж таки легко, а Лучук, бiльше навиклий лазити по деревах, коряч-коного дрiботiв за сво┐м товаришем, вiдчайдушне вихекував: "Хе-хе! Хе-хе!" Коли минув перший переляк, а позаду вже нi вогню, нi гуку вiд табору i довкола сама темрява, та лiс, та поблизькi багновища з липкими випарами, хлопцi збавили бiгу i далi потрюхикали спокiйнiше. Лучук, ще й не вiддихавшись як слiд, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортiло знати, як же той повернув його задумку, що сподiва║ться чинити, коли допадуть його Джуриловi втiкачi. - Наздоженуть нас, а тодi? - хекав вiн з-за Сивооково┐ 'спини. - Не наздоженуть - почу║мо ┐х, - спокiйно вiдмовив той. - А почу║мо - то що? - То залiземо на дерево. - I що? - Зустрiнемо ┐х, - Сивоок був такий спокiйний, що Лучук аж спробував забiгти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява - хоч в око стрель! - Як же ми ┐х зустрiнемо? - Не знаю. - Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - i я не знаю. То хто ж зна║? Куди бiжимо? - Хочеш вiдпочити? - спитав його Сивоок. - Та нi, я хоч три днi можу бiгти. - А я такий, що трохи б перепочив, - сказав дужчий, жалiючи свого кволого товариша. Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до зупинки. Сивоок звернув трохи вбiк,пристанув коло темного дерева, обiперся об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набiгаючого Лучука, взяв його в обiйми, мов малу дитину. - Та я! - ворохобився Лучук, а сам не мiг ухопити повiтря в груди. Стояли недовго. Хоч ноги ┐м пiдгиналися вiд утомливого бiгу, хоч струменiв по всьому тiлу пекучий пiт, хоч так не хотiлося втрачати пiдпору за спиною i знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про пiт - йшлося про справи важливi, поряд з якими нiщо не мало бiльшо┐ ваги. - Треба бiгти, - сказав Сивоок, - i якомога швидше. Щоб не наспiли вони нас у темнощах. - А чи не однаково? - не зрозумiв його намiру Лучук. - Якщо буде досвiток, то ти можеш ┐х стрiлами половину поцiлити. А в темнощах - тiльки що? Посвистиш услiд? - Я такий, що й серед ночi поцiлю! - похвалився Лучук, якому хотiлося бодай хвильку ще посидiти коло дерева. - Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок, - ┐х багато. - А може, й нi. - Багато. Знаю. - Що ж, коли наздоженуть ще перед досвiтком? - Перепустимо й пiдемо вслiд. Десь ┐х спостигнемо. Вони побiгли далi. Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли i гуцикали пiдтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Iнодi Сивоок трохи збивався з слiду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими пiдошвами нiг, не треба було йому й дивитися. Тако┐ довго┐ ночi, мабуть, ще не мав жоден з них у сво║му життi. Бiгли в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвiтнiсть, нiби заривалися в болотянi нетрi. Пiтьма ще посилювалася вiд тишi. Нi тобi пошуму листя, нi крику нiчного птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолiв по твердiй лiсовiй землi та свистюче дихання. Червонi кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалi швидше, дедалi навальнiше, дедалi шаленiше. Виникали з темряви i в пiтьму щезали. Червона чорнота i чорна червонiсть. А на ┐х мiсце наповзали волохатi жахи, покорченi духи ночi, лiщинно-розпатланi видива, нiч виплоджувала страховиська в пущах i багнах, вони пхалися звiдусюди нахабно й зловiсно, то кидалися пiд ноги камiнно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гiлкою, то лякали доторками огидно слизького. I чим далi бiгли хлопцi, тим менше знали вони, задля чого бiжать: чи то заради якогось дiла, чи просто здуру, а чи вiд свавiльного ляку, вiд якого втекти - годi й думати. пх врятував свiтанок. Хтось кинув угору трохи блiдостi, вмить зникли розпанахано-чорнi душi лiсу, над лiсом окреслилася смужка неба, i сам лiс вiдразу мовби розступився, став просторiший, лункiший, i поблизькi багна вiдсунулися кудись подалi, i земля пiд ногами потвердла. - А цить! - спинився зненацька Лучук i, трохи постоявши, вiдхекуючись, упав на колiна й притулив вухо до землi. - Чутно? - спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокiй. - Що чути? - Тупочуть конi, - сказав Лучук. - То й гаразд. - Боже Свароже, поможи коней зайняти, - забурмотiв квапливо Лучук. - Конi - що! Джурила треба звести з свiту. - То вже мiй клопiт, - Лучук погладив свого лука. - То гайда вибирати дерево! - запропонував Сивоок. - Сам виберу. Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук. - Чий менi разом з тобою, а чи на iнше дерево? - поспитав Лучука майже слухняно. - Як хочеш. А втiм, лiпше нам триматися купи. Веселiше. Чого-чого, а веселощiв тут було найменше, але обидва спробували всмiхнутися. В холодному свiтлi досвiтку обличчя ┐хнi були сiрi, аж синi, довгi виснажливi гони по нiчному лiсi якось згорнули з ┐хнiх постатей i з лиць набуту в колотнечi свiту дорослiсть, i тепер назовнi виступила ┐хня питома дитиннiсть, безпомiчна й неприхищена. Вони вибрали високого гiллястого дуба, пiд яким, зда║ться, мав би проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимо┐ охоти й поквапу подерлися вгору, довго шукали собi вигiдних гiлок, ще довше вмощувалися, так що мало й не пропустили слушно┐ митi, бо втiкачi вивернулися з-за дерев зовсiм несподiвано i гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг накласти стрiлу на лук i натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не навстрiч, як то гадав зробити, а майже нагiнцi. Тятива тихо бринькнула, i чорна стрiла хижо шугнула вниз, щоб разом покiнчити з рудим. Джурило ┐хав швидко, але стрiла летiла ще швидше, вона мала дiстати його вiдразу, i вiн вiдразу мав повалитися навзнак, або впасти на гриву коневi або зсунутися набiк, та стрiла вже, певне, допала рудого, а вiн так само згуцикував на сво║му огиревi, вiддаляючись од дуба i вiд сво║┐ смертi, вiн мовби й не ┐хав, а вiдпливав, одсовувався, нечутно, безгомiнно, кiнськi копита били об землю глухо, м'яко, наче обмотанi мохом, все дiялося, нiби в лиховiсному снi, нiч хижих прав не хотiла кiнчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим iснуванням, хоч мав би вiн уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщiй пустив нову стрiлу, яку наготував для когось iншого, знов на рудого, але й од то┐ не сталося нiчого, хiба що Джурило озирнувся i гукнув щось до сво┐х, з чого можна було зрозумiти, що обидвi стрiли поцiлили в нього, але не дошкулили. Сивоок зрозумiв: на рудому заморський панцир. - Бий решту! - прошепотiв вiн до Лучука. - Рудого не вiзьмеш! Лучук ударив одного, другого, третiй схарапуджено рвонув свого коня в хащi, ще кiлька наштовхнулися на тих переднiх, що валилися з коней, Лучук скористався з нагоди, щоб поцiлити ще двох. Джурило, замiсть кидатися на порятунок сво┐м, врiзав подалi вiд страшного мiсця, уцiлiлi пiшли врозтiч по лiсу, тодi Сивоок, попри загрозу зiткнення з озвiрiлими од страху змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней i побитих, вхопив одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечi, скочив йому на спину, кинувся ловити iнших коней, не дослухаючись нi до стогонiв конаючих, нi до тупотiння втiкачiв. Йому вдалося впiймати ще дво║ коней, але й то було добре, якщо взяти до уваги ┐хню несподiвану невдачу з Джурилом. - Хто ж то знав, що вiн прикрив сво║ черево, - бурмотiв Лучук, невмiло всiдаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. - Аби знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо! - Темно ж, - спробував припинити його похвальбу Сивоок. - А менi однаково! Бачу й крiзь найтемнiшу нiч. - пдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався пуститися за нами навздогiн. - Посвердлю стрiлами всiх до одного! - похвалився Лучук. - Та вiрю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би був. - Отож-бо, - гордо мовив Лучук. - Ти тiльки не жени коня, а то в мене в животi все переверта║ться. Конi потрюхикали нога за ногою, та Лучуковi однаково вiд незвички й невмiння було тяжко, вiн хилився то на один бiк, то на другий, його пiдкидало, зсувало, не встигав вiн випрямитися, а вже знов опинявся в небезпечнiй похиленостi, був уже весь змокрiлий вiд зусиль, дрижали йому руки й ноги i все тiло дрижало вiд вичерпаностi й знесилення. Однак попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо й чого? Самi бiгли через увесь лiс, майже не зупиняючись, а тепер же на конях! Та якщо вже по щиростi, то Лучук ладен був усю решту життя бiгати пiшки по всiй землi, аби лиш не сiдати на оцю округлу iстоту, що на нiй нi втриматися, нi заспоко┐тися, нi спочити! Що то вже за ┐зда, коли те й дума║ш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися набiк, куди тебе хилить незборима бiсiвська сила! Та втiм, зворотний шлях, хоч i перетканий увесь муками для Лучука, видався набагато коротшим, анiж уночi. Сивоок, попри свою молодiсть, мав не одну й не двi нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди предовгий, а до лиха - раз ступнути. Вони пiдтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тiльки зводилося десь за пущею. Рiзонула ┐х покинутiсть обозовища, самотнiсть повозiв, полишених запрягу, повсюдний безлад i пошматанiсть. Багато возiв мали виразнi слiди пограбування, решта, хоч i неторканi, виглядали сумно й безпорадно. Нiде нiкого. Певно, тi, хто зберiг вiрнiсть Какорi, теж змандрували звiдси разом з сво┐м обпилим важкотiлим хазя┐ном, сподiваючись прибитися до людських поселень i роздобути сяких-таких конячок для порятунку незлiченних добр, що гибiли тепер оце на краю грузовиська. Сивоок ще сидiв на конi, а Лучук, радiючи, що муки його скiнчилися, мерщiй скотився на землю, переступив зболеними, залубенiлими ногами туди й сюди, наблизився до одного з головних повозiв, навiщось прикритого дорогою паволокою, так нiби хтось тут сподiвався на добрий торг i заманював покупцiв. Розминаючись, поволi впiзнаючи блаженство ходити по землi власними ногами, Лучук знiчев'я зачепив двома пальцями край паволоки, певно бажаючи показати товаришевi заморське диво, отих тканих золотом крилатих звiрiв, розкиданих по тканинi, отi незвичайнi квiти й листя, яких годi було шукати в най-вiддаленiших ┐хнiх пущах, але сталося несподiване й страшне. Паволока, що нею покритий був увесь вiз, вiд самого тiльки доторку Лучукових пальцiв рвонулася вгору, з-пiд не┐ ревнуло по-звiрячому жахливим голосом, блиснуло широченним мечем - i Лучук, перетятий навкiс, тихо похилився пiд колеса. - Ти що! - закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху подi┐, ще не розпiзнавши як слiд Какори, i рвонув коня просто на з'яву й уперiщив купця межи очi сво┐м важезним дубцем. Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навiть якщо той i знайшов би силу, знову вхопитися за меч, - зстрибнув з коня, кинувся до Лучука. Той плавав у теплiй сво┐й кровi, був уже далеко звiдси, там, звiдки нема вороття. Мертвий. - О добрi боги i боги злi! Чому ви так чините? Чому забира║те найкраще, що маю, а полиша║те невiдь-що? Вiн ще не вiрив. Доторкнувся до товаришевого тiла, спробував перевернути Лучука. Той був важкий, як камiнь. Мертвий. Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звiдкись порятунку. Може, гадав, що з пущi виступлять вiли або з грузовиська надiйдуть берегинi й порятують товариша-брата? Нiде нiкого. Тiльки на повозi, вгнiчуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи крилатих звiрiв, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'ятi Какора i коло його важко┐ руки лиховiсне зблискував широкий меч з темнiючими пасмугами Лучуково┐ кровi на лезi. Сивоок знавiснiло скочив на груди купцевi, став рвати його до свiдомостi, кричав йому в затуманене забуттям обличчя: - Що ти вдiяв? Що ти нако┐в? Ти, злодюго! Вбивцю! Негiднику! I так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому повернулася свiдомiсть, вiн заворушився, мацнув рукою шукаючи меча, спробував струснути з себе знавiснiючого Сивоока, а що це йому не вдалося, то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й досi не вiдшукав, надувся для гнiвного крику, але раптом зовсiм прояснiло йому в кебетi, вiн рвучко сiв, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики Сивоока i якось нiби знiяковiло пробурмотiв: - Отрока потяв... Як же то? - Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! - телесувався коло нього Сивоок, пiдскакуючи то з одного, то з другого боку, вимiряючи йому не так болючi, як шкульнi удари. - Що ти нако┐в! Що ти.... - Ну, - бурмотiв Какора, - хiба чоловiк хоче... То бiс водить його рукою... Ну... Та впокойся, хлопче... Ну... Хiба ж я... Сивоок сiв коло мертвого Лучука i став плакати. Аж тепер перетворився на малого безсилого хлопчика з далеко┐ темно┐ ночi, самотнього хлопчика на чужому розмоклому шляху, залитого слiзьми хлопчика в залитому слiзьми свiтi. - Ну, - ще не маючи снаги злiзти з воза, бурмотiв Какора, - ну... чого ти?.. Хiба ж чоловiк що?.. Ну вийшло так... А ти не плач... Какора тебе нiколи не... Ти ще не зна║ш Какори... За добро Какора - тiльки добром... Ну... Та ну ж бо... Гей-гоп! Вiн таки позбирав усiх сво┐х джмелiв у жменю й вiдкинув ┐х геть од вуха, легко скочив на землю, перш за все пiдкликав коней, що щипали неподалiк траву, байдужi до людсько┐ кровi, яко┐ набачилися в купецькiй службi чимало, прив'язав ┐х, потiм обiйняв Сивоока за плечi, трохи постояв мовчки, сказав: - Похова║мо його, а самим треба подаватися звiдси. Бо Джурило... Не зна║ш ти його. Думав я, що то вiн вернувся... Аби ж вiдав... Вони поховали Лучука пiд гарною дуплистою березою: ану ж дикi бджоли наносять у дупло меду, i малому бортниковi буде солодко й на тiм свiтi вiд золотистого гуду! Потiм Какора став вибирати з возiв те, що вважав найкоштовнiшим, i зносити на переднiй вiз i наклав так багато, що довелося припрягати ще третю коняку, бо дво║ не тягли. Сивоок хотiв був вилаяти купця за жадiбнiсть, хотiв сказати, що треба кинути все й вибиратися звiдси самим цiлими, але така байдужiсть опанувала ним, щозмовчав i похмуро потюпачив слiдом за возом, поряд з яким з вiжками в руках iшов знов розвеселi-лий Какора. Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклiшого ворога, такого, як, i той незнаний убивця дiда Родима або пiдступний медовар Ситник. Безглуздо ненавидiти чоловiка i бути йому товаришем в путi, але що мав подiяти малий Сивоок, заблуканий серед страхiв i чудес велико┐ землi, на якiй не було йому нiде прихистку? Багна скiнчилися ще того дня, обступив ┐х звiдусiль темний пралiс, в який лячно було вганятися, але Какора нiби аж зрадiв, ступивши пiд звислi шатра вiковiчно┐ пущi, знов заспiвав сво║┐ дурнувато┐ пiсеньки, а Сивооку було все на свiтi байдуже, не знав вiн анi страху, анi вагань, здерев'янiло переступав слiдом за повозом, мовчки вiдтручував руку Какорину, що пiдсовувала йому ┐жу, ночами не спав, навiть не лягав, а сидiв коло вогнища, i все в ньому здригалося вiд тамованого, невтримного плачу. Душила його ночамя дика хiть убити Какору, але знав, що нiколи не зможе подолати вiдстань, яка дiлила його вiд розiсланого купця, ┐х розокремлювало не тiльки багаття - пролягала мiж ними назримо-неперехiдна межа, по один бiк яко┐ була тупа, байдужа жорстокiсть, а по другий - вразливо-чиста хлоп'ячiсть, для яко┐ свiт був мов розмальований храм, а люди в ньому видiлися рiвними богам i найбiльшим чудом землi. Але ж занадто багато траплялося серед чудес тако┐ тванi, як Ситник, убивця дiда Родима, Джурило, Какора. I чи багато ще спiтка║ таких Сивоок? Нiколи не мiг простити Какорi того, що вчинив, не подарував жодного пробачливого погляду купцевi навiть тодi, коли той нарештi пробився крiзь пралiс i на березi та║мничо тихого озера йеред ними вiдкрився небачений деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про себе, подумав вiн, як би оце зрадiв Лучук, як пiдстрибував би вiн вiд передчуття нових див, що вiдкриваються за високими валами схованого вiд цiлого свiту городка. - Ну! - зрадiло ревiв Какора. - Ага! Доскочив! Отак! Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкi мандри, за смертi й страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнiлого i важкого, неначе лiч