рвона кров. Тур iшов важче й важче, дедалi бiльше припадав на поранену ногу, але не падав, мабуть, не хотiв ганьбитися перед усiм турячим племенем, прагнув сховатися з сво║ю бiдою, тому простував до молодих хащiв, де знайшов би прихисток, i ┐жу, i, може, воду. Сивоок теж назирцi посунув за Бутенем, вiн безстрашно заглибився в заростi, випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звiр не становить для нього жодно┐ загрози, а вiн сам ще надто малий, щоб його лякався Бутень i зупинявся, зачувши чужий дух. Росло там кiлька досить мiцних уже вiльх, навколо них вставала памолодь, сонце майже не проникало в цi зеленi сутiнки, i земля тут нiколи не висихала, була мокра, аж чавкотiло пiд ногами, мов на болотi. Потiм раптом стала перед Сивооком неприступна стiна колючих драчiв, але вiн пров'юнився й крiзь не┐ i знайшов там кругленьку латочку води, спокiйно┐ й чисто┐. Ледве встиг вiдскочити на другий бiк озерця в кущi, як задвигтiла земля i, проламуючись важким тiлом крiзь колючки, впав до озеря Бутень. Трохи полежав, розширеними нiздрями хапаючи повiтря, потiм поповзом наблизився до води i став пити. Сивооковi здалося навiть, що озерце поменшало, так довго i жадiбно пив Бутень. Напившись, вiн знов вiдпочив i, не повертаючись, задки, смiшно вiдповз за драчi в молодий вiльшаник. Коли Сивоок зазирнув обережно й туди, вiн побачив, що Бутень навперемiну пожову║ то молодi гiллячки, то якусь рiзучу траву, вмiло вибираючи ┐┐ широкi листочки з-помiж iншо┐, клопiтливо пережовуючи ┐х, аж зелена пiна виступала в кутиках рота. Може, то була цiлюща трава, яку дiд Родим прикладав до виразок? Але пiдiйти впритул до Бутеня Сивоок все ж не наважився i, лишивши старого тура клопотатися сво║ю раною, знов повернувся туди, звiдки мiг бачити все туряче царство, найперше ж - молодого Рудя, якому тепер вiддавав усi сво┐ симпатi┐. Рудь жирував, як i перед тим. Перестрибом iшов перед старими поважними турами, нахабно обнюхував ┐хнiх корiв, чiплявся до недосвiдчених ще телиць, збрикував вiд дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж поколупував землю то одним, то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й забув i зачепив його не з яко┐сь там користi, а просто вiд надмiру сили. I тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А вiн сам на ще розтрачу║ сво┐ сили? Сто┐ть тут, як пень, роззявив рота на турячi побо┐ща, так нiби то для нього доконечна потреба. Зовсiм випустив з виду, чого втiкав з Ситникового городка, забув i про Величку, i про обiцяну ┐й квiтку. А сонце вже хилилося геть донизу i заповiдалася скора нiч, годi й думати вибратися з пущi сьогоднi, доведеться тут i заночувати. Сивоок не боявся темряви й самотностi, бо й до того, й до iншого зучений був Родимом, знав також, що добрi боги оберiгають того, хто ┐м до вподоби, з однаковою стараннiстю вдень i вночi; так само, як удень, i вночi чату║ на тебе бiсiвська сила, i ти вже сам мусиш подбати, щоб ┐й не пiддатися. Надовго ще стачить йому Родимово┐ науки, Родимово┐ турботливостi. Ось за пазухою в нього шкiряний кисеток, а там кресало з сизо┐ крицi, чорний кремiнь i сухий трут - теж подарунок Родимiв, який завжди застерiгав: пуска║шся бодай в найкоротшу дорогу - май при собi вогниво, щоб завжди мiг обiгрiтися, вiдiгнати лихого звiра, щось там спекти попо┐сти. Але вогню Сивоок сьогоднi так i не розклав. Перше, що заклопотаний був тим, як вибратися з лiсу, бо попав у туряче царство несамохiть, дороги не пам'ятав, а тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих мiсць, знов i знов попадав на галяви, де бродили круторогi велетнi, або опинявся коло затишних озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вiчнi пиляльщики i точильники - бобри. Не раз i не два завмирав вiн, милуючись чудернацькими водяними створiннями, заздрив ┐хнiй невтомнiй заклопотаностi, ┐хнiй дружностi. А вечiр сiдав на лiси, вiв за собою нiч, повну загадкових шерехiв, крикiв, зойкiв, в пущi мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливiше й клекотливiше, анiж удень, головне ж - у сто крат загрозливiше. Нiч упала на пущу якось зовсiм раптово, застала Сивоока геть неготовим, вiн не подумав ще нi про вогнище, нi про захисток, тому вимушений був дертися на перше гiллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорi, щоб сяк-так передрiмати до ранку, а вже тодi пробувати видобуватися на вiльний свiт. Вiн проблукав кiлька днiв. Убив палицею якогось птаха, спiк його на жару, як навчив колись Родим. Потiм у болiтцях шукав бульбистих солодких коренiв, шукав довго, ще довше потiм смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдi║ш з голими руками? Лiсовi мандри мають сво┐ закони. Якщо людина шука║ i зна║, що саме вона повинна знайти, то рано чи пiзно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсiм не на те, за чим забився в пущу. Коли вiн, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лiсу, i вже дихнуло вiльним вiтром, i дедалi бiльше траплялося на путi просонцених кряжiв, де саме й луча-ються отi рiдкiснi синi квiтки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спiткало лихо. Вiн iшов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцевi поцiлунки, легко збiгав з пагоркiв, нечутно ступав по пухкому шаровi багатолiтньо┐ глицi, вмiло пробирався крiзь чiпкi хащi. Його вухо вловлювало кожен потрiск i бодай найменший шелест, його вигострене око постерiгало все явне й прита║не. Отак би й жити йому помiж деревами, в цьому свiтi, де залежиш тiльки од власного вмiння й сприту, де нема║ нi ситникiв, нi дурнуватих тюх, нi отих чорних, iз срiбними хрестами. Згадав, що на обiйстi в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, i немало подивувався цiй обставинi. У них з дiдом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленi║ i звеселить не одне серце. Звичайно, таких слiв Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступно┐ весни на торiшньому прутиковi набрякали бруньки i вистрiлювали з них маленькi, чистi-пречистi листочки. Людина повинна жити помiж деревами, тiльки вони ┐┐ мовчазнi, вiрнi, незрадливi друзi. Сивоок не знав пiсень, але в ньому сама складалася така собi немудра пiсенька з чотирьох слiв, i поки вiн iшов, хтось повторював у ньому чотири слова: "Людинi жити помiж деревами... Людинi жити..." Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо i топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволi хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, i аж тепер вiн весь похолов од страху. За кiлька крокiв, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стримiла коротенька чорнопера стрiла. Вона ще вихитувалася, ще бринiла в нiй лиховiсна напруга польоту, i Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрiлець був не промахнувся, I чи то вiдчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькi здатностi, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стрiла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рiвнi хлопцевого серця, i впала тут-таки разом з добрячим вiдламком кори. По тому, як вона впала i як застряла перша стрiла, Сивоок збагнув, що стрiлець поцiля║ згори. Вiн став обережно роздивлятися i побачив те, що мусив би побачити хоч трохи ранiше. На деревах порозвiшуванi були бортi. Щоправда, вони були такi старi й замшiлi, що помiтити ┐х мiг тiльки надзвичайно досвiдчений спостерiгач. Але хiба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, вiн необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, i от тепер хазя┐н, вистеживши нежданого зайду, вирiшив його покарати. Сивоок знав кiлькох бортникiв з тих, що приносили iнодi Родимовi мед i вiск; були то похмурi вiдлюдьки, миршавi й упослiдженi, вони виходили з лiсу лише на короткий час i знов ховалися туди, бо почували себе там надiйнiше i спокiйнiше. Але чим мiг загрожувати тому невидимому бортниковi вiн, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким ма║ справу, чи вже його вiдлюдькуватiсть сяга║ аж так далеко, що вiн зустрiча║ стрiлою кожного, хто насмiлю║ться бодай ступнути на його дiльницю! Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, i нова стрiла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцевi край корзна. Стрiлець не жартував. Вiн продержить так до захiд сонця, а там теж ще не вiдомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж зна║: може, вiн i в темрявi бачить, як сова? - Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стрiляйте, дядьку! На вiдповiдь - нова стрiла, щоправда, вже не така точна. - Ну чого ж ви стрiля║те, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж малий! Стрiли бiльше не було. Була мовчанка. А згодом, пiсля довгого роздумування, до Сивоока долетiло: - А я - великий? Голос був тонкий, ще тонший, нiж у Сивоока, нагадував навiть чимось голос Велички. Ото буде смiху, якщо там дiвчина! - Я заблукав! - гукнув трохи жвавiше Сивоок. - Я не злодiй. - А хто тебе зна║. Пасешся тут коло наших бортей, - була вiдповiдь з неба. - Правда. Я шукаю квiтку, - переконував Сивоок. - Брешеш, - не вiрив той. - Синю квiтку. - А хоч i чорну - однаково брешеш. - Але ж це - правда! Я пообiцяв Величцi. Ти глянь на мене i побачиш, що я мовлю правду. Не маю нi ножа, нi збро┐. Ним би мав вирiзати тво┐ бортi? - Не виходь, бо стрiлятиму! - Але ж я внизу, а ти вгорi, я не заподiю тобi нiяко┐ шкоди. - А звiдки зна║ш, що я вгорi? - Чую, та й стрiли летять. - Ти, може, чарiвник? Не ворущись, бо так i пронижу! - Та нi, я просто малий. Сивоок. - Що то ще за ймення? - Не знаю. Так зовусь. - Ну то й постiй собi там за деревом. - Але я мушу йти. - Однаково стiй. - Я блукаю по пущi багато днiв. - Брешеш. Як-би мав жити? - Голодний i хлялий. Бортник знову довго думав i мовчав. Нарештi, заважився: - Ну-бо пройди вiд свого дерева до сусiднього. Але помалу. Якщо бiгтимеш - устрелю. Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволi через вiдкрите мiсце. - Стiй! - гукнув йому ще й досi не видимий бортник. - Чому такий здоровий? - Та нi, я зовсiм малий. Менi десять або дванадцять лiт. Нiхто й не зна║. - Як то нiхто? А мати? - Не маю. - Батько? - Нiкого не маю. - Де живеш? - Нiде. - А квiтку казав - кому ж вона? - Величцi. Дiвчинка така маленька. Стрiв ┐┐, пообiцяв. Бо вона нiколи не була в пущi. Бортник знов довго думав. - А постривай-но! - озвався нарештi. Вмiло й швидко став спускатися вниз, i тiльки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засiдку, з яко┐ бачив навколо все, сам залишаючись непомiтним. Вiн зiскочив на землю, тримаючи напоготовi натягненого лука з вицiленою просто в Сивоока стрiлою, i недовiрливо став наближатися. Був зовсiм маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обiймiв, але обличчя мав розумне, кмiтливе, надто ж очi - в зеленому блиску, хитрi й меткi. - Здоровий ║си, - так само недовiрливо промовив бортник. -Меча Родимового учився пiдiймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, - а меч був важкий. Нi в кого таких не було. - А Родим - хто? - Дiд мiй. - Де ж вiн? - Убитий. - Ага. Що ж ма║ш дiяти? - Не знаю. - А ота квiтка? - Ну, знайду ┐┐, вiднесу Величцi, а потiм - не знаю. - Брешеш. Нащо носити квiтки? Де ростуть, хай собi ростуть. Хто це ┐х мав носити? - Та я не знаю. Пообiцяв Величцi, бо вона нiколи не бачила. - Однаково брешеш. Ма║ш же ти щось робити. Бортi доглядати, ловити рибу або звiра, добувати скору... - Нiчого не знаю. - От аби я тобi повiрив, - сказав з якимсь жалем малий бортник. - То що? - без особливо┐ цiкавостi поспитав Сивоок. - А те, - вiдмовив той i вiдхилив лука набiк. Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досi боявся бодай ворухнутися, остерiгаючись, що дурнуватий бортник проши║ його стрiлою. - Зна║ш, - сказав знову бортник. - Тебе як зовуть? - Казав уже - Сивоок. - Гарно. В тебе справдi сивi очi. Таких я не бачив нiколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такi очi. А я - Лучук. I батько в мене Лучук i дiд. Бо всi дуже влучно стрiляли з лука. I я. Хочеш, у той сучок он попаду? - Ану ж спробуй. Стрiла посвистiла вгору i вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук. - Ну? - поспитав той. - Гаразд. - Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив. - Гм. - А ти небалакучий. - Та нi. - Зна║ш, у тебе брат ║? - Сказав же: нiкого. - Ав кожного повиннi бути брати. - Хай. - В мене теж нема║. Зна║ш, - Лучук завiсив свого лука на плече, вiн сягав у нього до само┐ землi, Сивоок подивувався навiть, як мiг малий натягати тетиву. - Ти вже неси свою квiтку, а потiм повертайся до мене i станемо братами. - А як це? - Ну просто - брати. Завжди разом, один за одного i один для одного. - I що? - А потiм утечемо звiдси. - Куди ж? - За пущу. - Я з пущi нiкуди не хочу, - сказав Сивоок. - Ну, ти приходь, тодi домовимося. Я тобi розповiм. Ти ще не зна║ш. Прийдеш? - Ну, - Сивоок думав. - Не знаю. Може, й не знайду тебе. - Та що! Це так просто. Иди, йди - i вийдеш на нашi бортi. Сивоок трохи подумав ще, але очi в Лучука сяяли так чисто й чесно, що вiн вирiшив бути вiдвертим до решти. - В мене тур ║, - сказав вiн недбало. - Тур? - недовiрливо пiдiйшов до нього Лучук. - Вполював? - Живий. - То як же вiн - у тебе? В пущi? - В пущi, але мiй. Знаю, де лежить. Поранений. - Вiдвiда║мо його тодi. Гаразд? - Як я повернусь. - Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобi подарую що-небудь? Стрiлу або нiж? - Не треба, - вiдмовив Сивоок, - однаково нiчим вiддаровувати. Не маю нiчого. - Ти ж голодний! - згадав Лучук. - Давай нагодую тебе. Маю хлiб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов. - Прийду, - пообiцяв Сивоок. Обiцяти легко. Вiн ще не знав безлiчi речей. Не бачив великих мiст, i здогадувався трохи про них по купцях, що ┐х спостерiгав у Родима. Не знав нi бояр, нi князiв, нi iмператорiв i майже не чув про них i не уявляв, який може бути зв'язок мiж ним i далекими володарями. Найголовнiше ж, що Сивоок зовсiм не уявляв, у який час вiн живе. А то були дивнi, каламутнi часи. Часи, коли люди дозрiвали швидко, старiли рано, часи, коли чотирнадцятилiтня королева наказувала задушити вночi свого шiстнадцятилiтнього чоловiка (застарий для не┐) i сама приходила в темну спальню, стояла на порозi в довгiй ллянiй сорочцi, тримаючи високо над головою свiчку, присвiчувала сво┐м слухняним челядницям, якi чинили розправу, скору i нещадну, i тупотiла ногами: "Швидше! Швидше! Швидше!" То були часи, коли одинадцятилiтнi ║пископи посилали бородатих мiсiонерiв звойовувати для жорстокого християнського бога новi терени, замешкуванi дикими поганинами, i, суворо суплячи сво┐ рiденькi бровенята, погладжували золотi панагi┐, прикрашенi сапфiрами i дiамантами, слухали, скiлькох непокiрних убито, спалено живцем, утоплено, порубано i скiлькох упокорено. "Не думайте, що я прийшов послати впокiй на землю; не прийшов я послати впо-кiй, а меч". (квангелi║ вiд Матфея, 10, 34.) То були часи, коли нiхто нiкому не вiрив, коли вчорашнiй союзник, одержавши заплату, сьогоднi виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хрестi перед iншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, вiдрубував мечем голову тому, з ким тiльки-но замирився. Чи була тодi любов у тому темному i понурому столiттi? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так i зосталася непростеженою i непомiченою, i жоден лiтописець або хронограф не занотував нiчого свiтлого, нiжного, людяного, а тiльки кров, ру┐ни, зради, пiдступи. "Бо прийшов я, щоб поставити чоловiка рiзно проти батька його, й дочку проти матерi ┐┐, й невiстку проти свекрухи ┐┐". (квангелi║ вiд Матфея, 10, 35.) I хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежнiй сво┐й на┐вностi пiсля багатоденних блукань у дикiй пущi несе звiдтам дивно-синю квiтку до похмурого обiйстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу змiг утекти. Повертатися добровiльно в неволю заради яко┐сь квiтки? Навiщо? I кому потрiбнi квiти в такий безжальний час? Та, мабуть, коли чиниш добро, то не дума║ш про це. Заздалегiдь обдумують лише пiдлоти. Сивоок пообiцяв Величцi - отож не мiг не виконати сво║┐ обiцянки. А чому обiцяв, чому така дурна забаганка: принести квiтку з лiсу, тодi як у Велички аж он скiльки макових квiток у городi? Хiба вiн зна║? Вперше зустрiв дiвчинку, неймовiрну iстоту, схожу чимось на тих глиняних берегинь, що ┐х витворював дiд Родим. I волосся в не┐ незвичайне, i голос, i хода. Ходила вона так. Руки опущенi вниз, а долонi вигнутi i пальцi розчепiренi, мовби вона бо┐ться чогось, i очi опущенi врозтiч за руками, за кожним пальчиком. Так нiби не йде, а збира║ться от-от злетiти, бо ┐й тут нецiкаво. А вiн хотiв затримати ┐┐ на землi. Не мав нiчого, окрiм бачено┐ колись у пущi синьо┐ квiтки. Вiн ходив навколо щiльного гостроколу, намагаючись вiдшукати бодай шпарку, щоб прогулькнути на обiйстя i визирити Величку, шпортався в присохлих ромашках, з жалем поглядав на свою квiтку, яка могла зiв'янути вiд палючого сонця, i, втративши надiю виходити що-небудь, став тихенько кликати: "Величко! Величко!" Довго ходив, кликав i не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без рипу роз'┐халися важкi половинки, творячи вузьку щiлину, крiзь яку миттю пропхалися Ситник i Тюха, не бачив, як вони побiгли уздовж гостроколу врiзнобiч, саме гукав знову сво║ "Величко!" i притуляв вухо до нагрiтих сонцем дубових паколiв, коли майнуло йому перед очима незграбне, волохате, ненависне. Вiн одсахнувся вiд Тюхи i рiзко обернувся, щоб утiкати в другий бiк, а там, розставивши руки, наче збирався ловити пiвня, розкарячувався веселий Ситник, спливаючи потом торжества i вдоволення. Вiд несподiванки Сивоок став. Вiн став майже на невловиму хвилю, але й того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця, пiдгрiбаючи його пiд себе. Сивоок ще здобувся на силi, щоб вирватися з ведмежих зачепiв Тюхи, але вiдскочити бодай трохи вбiк, де б уже нiхто його не наздогнав, не встиг, бо надбiг Ситник i накiрчив хлопця сво┐м важким жирним тiлом. Розлючений Тюха в сво┐й рабськiй запопадливостi вчепився й собi знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде, бризкав шаленою слиною. Синя квiтка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, i ┐┐ топтали босi Тюшинi ноги i ноги Ситниковi, взутi в мiцнi ремiннi постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак. - Величко-о! - закричав з останнiх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. - Величко-оi Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер вiн сво┐м тiлом прикрива║ оту синю квiтку, безпомiчну, нiкому не потрiбну, на┐вно смiшнусиню квiтку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тiльки про Величку, пробивалася ця пам'ять крiзь удари, крiзь бiль, крiзь знущання. - Величко-о! I тодi сталося чудо. Воно налетiло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, бiлими ноженятами й рученятами, воно пiдбiгло до знавiснiлих, засапаних, здичавiлих, вдарило маленькими кулачками по пухкiй Ситниковiй спинi, заплакало-закричало: "Пустiть! Пустiть його!" Ситник хотiв вiдтрутити дитину, вiн недбало погорнув дiвчинку товстою рукою, тодi Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив вiд болю, спробував висмикнути пальця, але гострi зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дiвчинку вiльною рукою. А Сивоок у цей час намагався пiдвестися, якби тiльки йому вдалося стати на ноги та ще аби вiн хоч на два-три роки старший, щоб мiг подужати оцих обох, о якби! Але Тюха згрiб його знову, налягаючи на спину, тiльки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситниковi, який, роз-правившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, i чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумiв наддати вперед, а тiльки товстун здивовано гикнув, пустив очi пiд лоб, промимрив: "Убив!" - i м'яко осiв назад. Тюха пригнiтив Сивоока до землi i став ждати, що буде далi. Але тут знову набiгла Величка, яку батько вiдкинув був геть, не помiтивши, в якому станi Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, i бiль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, вiдбиваючись од Велички, швидко пiдхопився, заревiв до Тюхи: "Тягни його до ями!" Так Сивоок опинився в ямi, виритiй у кутку Ситникового дворища, прикритiй зверху товстими колодами, ще й приваленiй потiм важучим каменем. Глечик з водою i крихкий просяний плескачик - ото й усе, що йому iнодi подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалi, до того ж ще бiльш упослiдженого, спущеного вже й зовсiм низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звiдти видобувся. Це вже так. Мудростi велико┐ тут не треба. Спершу пробував вести лiк дням i ночам, бо крiзь шпари мiж колодами свiтило сонце, i Сивоок навiть намагався пiдставляти пiд вузькi промiнчики то руку, то лице, але згодом збився з лiку, бо сидiв довго, сонце на небi зникло, пiшов дощ, в ямi захлюпала вода, вiн уже не мав де й лягти на пiч i кулився як попало. Отодi й прийшла до нього Величка. - Сивоок! - гукнула тихенько, мабуть остерiгаючись, щоб ┐┐ не почув батько. - Ти там? - Тут, Величко. Вона заплакала. - Не плач, - сказав вiн. Вона заплакала ще дужче. - Я принiс тобi синю квiтку, - сказав вiн. Вона й далi плакала. - Але вони вiдiбрали, - сказав вiн. Вона тiльки й могла, що плакати. - Не плач, а то й я заплачу, - сказав вiн. Тодi вона перестала. - Ось я виберуся звiдси, то принесу тобi квiтку неодмiнно, - сказав вiн. - Тут такi важкi колоди, - знов заплакала Величка. То нiчого, - сказав вiн. - Я принесла тобi хлiба i вепрятини, але колоди такi важкi. - Не бiда, - сказав вiн. - Я й завтра прийду, - вона не переставала плакати. - Ждатиму тебе, - сказав вiн. Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямi не застала. Вдосвiта його витягли звiдти Ситник i Тюха, мiцно зв'язали руки сирицею, пiдвели до знайомого вже хлопцевi вiзка, на якому тепер темнiла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у вiзок, спереду сiв Ситник, ховаючись пiд будою, по якiй торохтiв краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, i знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав вiн зв'язанi руки, був голодний i виснажений без мiри, i без того мокрого його й далi шмагав безжальний дощ, бо мiсця пiд будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидiв бiльше в ямi i вирвався з дубових обiймiв жахливого гостроколу. Такий був радий, що навiть не подумав, куди й навiщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нiзащо, бо в сво┐й дитячiй на┐вностi, яку чимдуж пiдтримував у ньому чесний Родим, Сивоок i в гадцi не мав, що на тiй великiй i вiльнiй землi, де вiн зростав, можуть продавати людей за срiбнi гривнi так само, як продавав колись Родим глинянi горщики i глиняних богiв. Та хоч i не вiдав нiчого про сво║ майбутн║ Сивоок, знав уже гаразд, що сподiватися добра вiд усмiхненого Ситника йому не слiд, i незабаром по ви┐здi радiсть вiд волi змiнилася в хлопцевому серцi тривогою, вiн совався в вiзку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочуванi безперервним дощем щоки i отак, ворушачись, став вiдчувати, що сириця в нього на руках намока║ бiльше та бiльше, ста║ слизькою, i зда║ться, варто лиш трохи напружитися - i ти вивiльнишся. Сивоок смикнувся раз i вдруге, мало не втративши рiвноваги, схитнувся до Ситника, той помiтив хлопцеве вовтузiння, засмiявся: - В буду хочеш? Нiчого, покупайся на дощику, смердиш вельми. Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгада║ його пота║мний намiр - i тодi кiнець усiм сподiванням. Але як тiльки про┐хали ще трохи i Ситник, дiставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидвi щоки, Сивоок знову взявся за сво║. Сириця, хоч була м'яка i слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язi, i тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний ┐двом, смачно плямкав, сопiв, зригував, мов жирний гусак, знов вiдхоплював величезнi шматки, жадiбно ковтав, аж Сивооковi видно було, як пiсля кожного ковтка нiби корч проходить по Ситниковiй спинi, i вiн ще бiльше ненавидiв i самого Ситника, i те, як вiн жере, ненавидiв пахощi вепрятини, од яких у голодному животi йшли млостi. I до Ситника знов дiйшло щось - чи то необережний порух Сивоокiв, чи то зiтхання хлопцеве, вiн недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крiзь запханий рот, промимрив: - Не схотiв шануватися. Жив би собi з Тюхою. У мене добре. - Тюха-Матюха! - мало не плачучи, вiдбуркнув Сивоок, якому не хотiлося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не мiг, щоб не висловити свою зненависть i до нього, i до його дурнуватого холопа. - Тюха-Матюха! - повторив, вважаючи, що знайшов саме тi слова, якi якнайстислiше передають його зневагу i ненависть. - Хочеш шматочок, - спитав подобрiлим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав вiдказувати на таке вiдверте знущання? Але Ситника за┐дала добрiсть. Вiн пошпортався в торбинi, дiстав звiдти шматок хлiба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивооковi, потримав, поки той вiдкусив, потiм так само наослiп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцевi зуби вчепилися вже з бiльшою поквапливiстю без жодних вагань. - Смачно, правда? - чавкаючи, спитав Ситник. - У-ум! - промимрив Сивоок, вдаючи, що зручнiше вмощу║ться, i водночас щосили смикаючи лiву руку з ослизло┐, мов жаба, сирицi. Рука мовби проскочила крiзь вузол, але потiм застряла ще мiцнiше, однак Сивооковi чомусь здавалося, що вона от-от ма║ виприснути, i вiн, не гаючись, став уперто тягти ┐┐ на волю. - Шанувався б, то щодня б мав повен рот тако┐ вепрятини, - правив сво║ Ситник. - Я добрий. Хочеш ще? I, не ждучи вiдповiдi, знов подав Сивооковi наперемiну шмат хлiба i шмат вепрятини, i хлопцевi зуби без перепрошувань зробили сво║ дiло, аж сам медовар здивувався i хихикнув: - Ой жереш! А в Сивоока вже були вiльнi руки. Щоправда, на правiй ще висiла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер вiн мац iнший клопiт; чи стрибати з вiзка вiдразу, чи пiдождати, поки Ситник його нагоду║ як слiд, бо голодне його молоде тiло аж стогнало вiд бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що лiпшого мiсця ждати не випада║, i рiшуче зробив вибiр мiж волею i ситiстю. Навiдлiг полоснув Ситника мокрими вузлами сирицi по ситiй мордяцi, вискочив з вiзка i покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара: - Ой, убив! Ой, ой, ой! Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще бiльше, тепер уже вiд лютi на втiкача й на худобину, а що дужче вiн кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцевi на шляху, Сивоок перелетiв його, розплескуючи увсiбiч скаламучену воду, в грузькому полi мало не зав'язнув, вчасно схаменувся i пустився в оббiг, утiкав од Ситника, прославляючи волю i кленучи цей голий, вiдкритий усiм очам край, де годi знайти прихисток i сховок. Нiколи вiн не повернеться сюди, нiколи! Не вийде з пущi, зостанеться там назавжди серед могутнiх дерев, серед звiрiв, якi живуть самi по собi i не заважають тобi теж жити, як хочеш. ...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпанiший за Сивоока, залишки корзна, що висiли на його худеньких плечах, намокли пiд дощем, i тепер стало видно, яка то збиранина рiзномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облiзло┐ вивiричо┐ шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсiм лубок, вплетений на спинi. Замiсть портiв на Лучуковi висiли смiшнi пацьорки, якi не прикривали навiть сорому. Сивоок, хоч наскрiзь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношенi вовнянi порти, мiцнi ремiннi постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляно┐ сорочки - весь справунок ще вiд Родима, все придбане в купцiв, все таке, що хоч i на боярського сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучуковi, бо на тому й розшарпуватися нiчому було. - Стрiлець, а не можеш вполювати собi хоч на корзно, - посмiявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упiймав сторчака. - Ге, уполю║ш, а все заберуть, - вiдмовив той. - Як то заберуть? - Сивоок уперше чув, щоб так. - А побори - не зна║ш хiба? Для князя, для боярина, а там во║вода з дружиною наскочить, а там ще хтось... - А сховатися - хiба нi? - Де ж схова║шся? Це вже й зовсiм спантеличило Сивоока. - Як то де? - вигукнув вiн. - А в пущi! - Ге, - сказав Лучук, шморгаючи носом, - в пущi знайдуть. Тут ┐м усе вiдоме. Де бортi, а де лови. От би в полi. Там е де сховатися. - Але ж там усе видко! - Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тiсна, Вiд одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле! - Не пiду, - сказав Сивоок, - я звiдти насилу вибрався. Нiколи не повернуся. - Ну й дурний, - байдуже сплюнув Лучук. - Давай я тобi покажу в пущi таке мiсце, куди нiхто й не поткнеться. - Де ж то? - Там, де тури. - Турiв теж упольовують. Ще й як. - Але не там. Бо там ┐х без лiку. Розтопчуть - лиш торкни бодай одного. - I твiй тур там? - Там. Тiльки це далеко. Тебе не шукатимуть? - А хто мене шукатиме? - Ну, батько. - А вiн щодня молиться: "А щоб-тебе звiр розметав!" Тебе ж нiхто не шукатиме? - Мене шука║ Ситник, але я до нього не повернуся бiльше. Дурне то було дiло i непотрiбне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущi, втiшаючись волею, маючи себе за неподiльних господарiв зеленого шуму. Перейшов дощ, затеплiло сонечко. Лучук уполював косулю, i Сивоок зготував справдi князiвську печеню. Iшли далi й далi, один одному розкриваючи лiсовi дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були схованi вiд стороннього ока i ярiли сонцями, як тiльки пiдiймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синявi високих небачених квiтiв, то хитро вибудувану нору дикого звipa, а там пiшли дiброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудованi бобрячими пiдводними палацами, i вже на якийсь там ранок ┐хнiх блукань вiдкрилися просторi галявини з купами дерев i густими перелiсками i на тих галявинах - брунатно-сiрi рухомi гори i пагорки великих i малих турiв. Сивоок умiло провiв Лучука просто туди, де залiг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцевi стало моторошно: невже старий тур загинув i вони застануть тiльки обгризений вовчуками кiстяк? Зовсiм не ховаючись, вiн швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крiзь кущi на круглу галявину i поточився назад, мало не зойкнувши вiд несподiванки. На дощенту витолоченiй i стоптанiй на багно галявинi темною горою височiв Бутень, мiцно вгрузаючи коротенькими нiжками в м'яку землю. Вiн стояв боком до Сивоока i, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, i тiльки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущi, але й тут ┐х пiдстерiгало лихо, бо кущi з другого боку затрiщали, застугонiла земля, почулося нетерпляче сопiння, могутня вогнисто-руда туша, вiючи на хлопцiв нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, i Сивоок насилу встиг вiдсмикнути вбiк свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня. Чи вiн уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певнiстю i нагальнiстю, чи вже мiрялися вони знов i знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллi серед трав i дерев! Чи сам вiн одкрив Бутенiв сховок i тепер доборював старого, користуючись його немiччю, а чи Бутень, трохи оклигавши пiсля поранення, заманив сюди Рудя i спробував провчити молодого нахабу? Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мiрялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок i в якому станi застав ┐┐ тепер. Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника i тiльки вдавав сонливiсть, насправдi ж висталюючи кожен м'яз свого потужного тiла. Досвiд пiдказав йому навiть, звiдки треба ждати Рудя, i вiн наставив сво┐ страхiтливi роги точно в напрямку наближення ворога. I як тiльки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з мiсця, вiдразу впiймав того на роги, не дав викрутитися, примусив iти в бiйку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набiк, тому вiн вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав заднiми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Вiн попхав Рудя назад, той задрiботiв ногами, став вiдступати, вiдступати i, певно, ганебно б утiк, якби не вперся задом у товсту вiльху, що росла на краю галявинки. Вiльха стримала вiдступ Рудя, вiн спробував навiть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, вiн пхав i пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-пiд його рогiв, гори м'язiв на ши┐ й холцi в Бутеня мовби ще зростали в сво┐й твердiй кам'яностi i гнiтили, гнiтили Рудя, не даючи тому нi часу, нi змогу випростатися. Звичайно ж, Рудь не пiддавався так ото вiдразу. В його молодому тiлi скупчилося вже чимало нагуляно┐ сили, опрiч того, була за ним перевага в першому по║динковi, коли саме вiн, а не Бутень завдав удару сво║му супротивниковi. Тут вiн не мiг вiльно вiдскочити набiк i знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затвердiлу на дуб, затвердiлу, може, навiть дужче, анiж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвiчi товща. Певно, сподiвався ще Рудь i на те, що в його молодому тiлi бiльше витримки, анiж у старого тура, який ще не заго┐в сво║┐ рани. Головне для нього було - стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитися, не зiгнути шию, бо тодi велетенськi роги Бутеня пронижуть його наскрiзь. А що натиск старого тура не згасав, а ще побiльшувався, то Рудь, тупцяючи переднiми ногами, поступово бiльше й бiльше вигинався в хребтi, вже його спина випнулася догори, вже переднi ноги ближче й ближче пiдтупцьовували до заднiх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотiв сховати голову мiж переднiми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м'язисте кiльце, яке ось-ось мало розпуститися i вiдкинути старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки сво┐х сил. У Бутеня вiд неймовiрно┐ напруги розтрiскалася на стегнi кора, що нею затягло рану, i червона ропа за-сльозилася по волохатiй нозi, вiд усього його величезного тiла здiймалася важка пара, виряченi баньки лiзли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудевi справи були ще гiршi. Вiн дрiбно тремтiв вiд напруги всiм тiлом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено тiпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмiнно зламатися в самiй сво┐й серединi. I якраз тодi, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, вiн останнiм зусиллям вивихнувся набiк i важко впав у багно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокрiла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнiлiй язик. А Бутень стояв над сво┐м поверженим ворогом нерухомий i байдужий. Не добивав того i не вiдходив вiд нього, так нiби хотiв утiшитися до кiнця сво║ю перемогою. Насправдi ж знерухомiв вiн од безсилля, од остаточно┐ вичерпаностi. Мiг ще втриматися на ногах - ото й усе. I довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнiв над ним, загрозливий тiльки видом сво┐м, а насправдi теж безсилий. Потiм Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпанiсть, все ж таки спромiгся ступнути вбiк до калюжi з водою, неквапом занурив туди морду, довгопив i, грiзно забутiвши, почалапав крiзь кущi до свого племенi, яке, певно, з радiстю повiта║ його повернення. А Рудь ще якийсь час полежав, а потiм трохи посунув голову, бо на бiльше не стачило сили, видовжив ще далi язика, загнув кра║чок ковшиком i став хлебтати по-собачому воду з то┐ само┐ калюжi, в якiй вгамував свою спрагу Бутень. Вiн хлебтав довго i тяжко, з великими перепочинками, бо навiть на таку просту рiч був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда. Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем: - Гарно язика солопив, так i бажалося менi пiдскочити та вiдкабетувати ножем. Ото б печеня була! - Дурний ти, - незлобиво сказав Сивоок. - Я старший за тебе на три лiта, - образився Лучук. - А розуму не ма║ш. - Зате в тебе розум - носити квiтки з пущi. - А що, - зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, - носив! Хочеш - ще раз понесу! - Щоб знову попасти до ями! - А я хитрiшим буду. Перекину Величцi квiтку через гострокiл - i так. - Як же ти перекинеш? - Бо я грудку можу кинути далi за будь-кого. - Нащо тобi грудка? Можеш свою квiтку причепити менi до стрiли, я й закину ┐┐ за гострокiл. Я все можу. Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився. - А тодi пiдемо далi, - сказав вiн. - Хай Величка гада║, звiдки впала па не┐ квiтка. - А коли ┐┐ знайде Ситник? - поспитав Лучук. - То й хай гада║, звiдки впала на нього стрiла. - Однаково гаразд! I пiдемо далi полем! - А потiм пущею. - А тодi полем! - I пущею! ...Тiльки й слiду вiд них було, що дивна стрiла посеред Ситникового обiйстя з почепленою до не┐ синьою квiткою з найглибшо┐ пущi. 1941 РIК ОСIНЬ. КИпВ ...Ми готовi почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель. П. Пiкассо Професор Адальберт Шнурре любив точнiсть. Вiн пишався своею точнiстю. По ньому, як колись мешканцi Кенiгсберга по фiлософу Канту, можна було перевiряти хронометри. Вiн з'являвся на концтабiрнiм плацу рiвно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва "плац" мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був умiло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводiв колючого дроту, а по-друге, на тiй частинi пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних ки┐вських ярiв, до професорового при┐зду табiрна охорона завжди вишиковувала всiх ув'язнених, незважаючи на ┐хнiй вiк, стать i стан, у якому вони перебували, а слiд додати, що бiльшiсть з тих, хто попав за колючий дрiт цього ки┐вського концтабору, перебували в тому станi, який мав неодмiнно кинути ┐х униз, до ярiв, де вже цiлий мiсяць методично вистукували кулемети. Гефтлiнгiв, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятiй для апелю, простiше кажучи, перевiрки. Нiмцi не квапилися. Погода стояла дощова, золото┐ ки┐всько┐ осенi, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облiтало листя, клубочилося сiрими хмарами небо. Вставати вдосвiта в таку негоду не хотiлося, отож i гефтлiнги могли собi поспати до дев'ято┐, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюцi, просто неба не дуже-то наспишся, хоч i небо над тобою, i земля пiд тобою нiбито й тво┐, рiднi. Апель тривав довго - пiвгодини, а то й годину. Перераховували по десять разiв, прискiпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогоднi вiдмарширувати до ярiв (а хто сам не мiг марширувати, того вiдтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багатi, цивiлiзванi, технiзованi й машинiзованi аж по саме нiкуди), крутили й вертiли змучених людей, всiляко вiдтягуючи ту жадану для всiх ув'язнених хвилю, коли гнали ┐х до "кухнi", де пикатий кухар важким, на довжелезному держалнi черпаком (щоб зручнiше було бити неслухняних по головi, стоячи на сво║му кухарському тронi) налл║ нiзчимно┐ баланди кожному в те, що вiн ма║: кому в бляшанку вiд консервiв, кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й просто в долонi, бо посуд тут цiнувався