ли в гори з етюдником. Дозвольте поцiкавитися, вдалося зробити щось за цей час? - Можу показати.- Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, i вiн побачив ┐┐ темнi очi i виразнi усiта.-Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кiмната, менi створено всi умови... Бачите? Сьогоднi, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомiтно в розмовах i в мовчаннi. Ви не гнiва║теся на мене? - Нi,-сказав Отава, хоч i розумiв, що не треба зараз.нiчого казати. А що треба, не знав. - Тодi на добранiч,-Тая посмiхнулася. - Угу.- На нього наплинула одвiчна його похмурiсть.-Добранiч. Уночi йому приснилося, нiби вiн плаче. Прокинувся-i вiдчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусiдiв по палатi, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червонi, якiсь зовсiм маленькi, наче не його очi на вилицюватому негарному обличчi з великим носом i в'ялим пiдборiддям. Зняв пiжамну куртку, вiдкрутив кран, довго хлюпостався пiд холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. I знов не побачив нiчого привабливого. Кiстяк, на який природа забула налiпити м'яса. В головi билося дво║ слiв "славнозвiсний-горезвiсний". Мов мухи об шибку. Горезвiсний... славнозвiсний... "По┐ду,подумав Отава,- завтра ж уранцi по┐ду до Ки║ва. Два днi - це нiщо. Лiпше втратити два днi, анiж..." До ранку вже.не заснув, снiдати пiшов без жодного бажання, мав твердий намiр одразу пiсля снiданку викликати таксi i. ┐хати на аеродром дiставати там квиток i летiти, летiти. Всi заспали пiсля вчорашнього випадку в "Ореандi", на снiданок запiзнювалися, i Отава подумав, що так воно й краще. Художницi теж не було. Отава поколупався виделкою в якiйсь там потравi, надпив трохи чаю i вийшов з ┐дальнi. Йому назустрiч по сходах пiднiмалася Тая. Крiзь розстебнуте бiле пальтечко виривалося назовнi яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жiнку у.всьому-в кожному порусi, в кожному вигинi тiла, в кожному зблиску очей. Вiн став, i в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нiчного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жiнку, яка впевнено долала сходи сво┐ми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами. - Ви вже поснiдали? Так рано? - сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом. Отавi враз захотiлося, щоб вона повторила вчорашн║ запрошення подивитися ┐┐ етюди, запросила його вiдразу пiсля снiданку, щоб вiн потiм змiг ще викликати собi таксi й устигнути на аеродром до вiдльоту рейсового лiтака на Ки┐в. Вона вмiла читати його думки i настро┐, тож повинна була й тепер... Але Та┐са сказала зовсiм iнше: -А я, бачите, причепурилася. Iду в кiно. Сьогоднi показують "Дорогу" Феллiнi. Бачили? Вiн повинен був сказати, що не бачив, i вiдразу ж напроситися разом з нею, але образа на Таю за те, що не захотiла вгадати його бажання, примусила бовкнути неправду. - Бачив. Нiчого спецiального. - Тодi,вона стала схiдцем вище за Отаву i, мружачись, розглядала його,- тодi ви пiдете i подивитеся ще раз. - Навiщо? - А щоб не казати про цей фiльм таких дурниць. - Можу я мати свою думку? I взагалi...- Вiн не витримав i сказав майже благальне: - Могли б ви не пiти на цього Феллiнi? - Дозвольте поцiкавитися - чому? - Ну, пiдете iншим разом. А сьогоднi... Я б дуже хотiв поглянути на вашi етюди. - На мо┐ етюди?-Тая трохи повагалася.-Ну, гаразд. Але це можна й згодом. . - Нi, я хотiв... - Ага, вам хотiлося зараз же. Може, менi й не снiдати? - Та нi, поснiдайте. - Ви дозволя║те? Що ж... Я подумаю пiд час снiданку, чи менi йти на Феллiнi, чи показувати вам цi... етюди. - Боюся, що ви мене можете не застати,- ображено промовив Отава. - Ага, вирiшили ┐хати додому? I то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а потiм покажу етюди. Слаба жiнка. Нiчого не вдi║ш. Вона вiйнула перед очима в Отави сво┐м яскравим платтям i пiшла до ┐дальнi. А Отава стояв на сходах i знетямлено посмiхався усiм знайомим, що прямували на снiданок. Що вiн наробив? Що нако┐в? I два слова, мов муха об шибку, билися йому в головi: "Славнозвiсний... горезвiсний..." Пройшли лiкар та iнженер, винувато привiталися з Отавою. Потiм унизу на сходах з'явилася квадратова постать поета. Цiкаво, що скаже цей... Поет наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув: - Пробач, старий. Нiчого не пам'ятаю. Отава вiдвернувся. Нiхто нiчого не пам'ята║. А вiн що - запам'ятовуючий пристрiй? Кiбернетична машина "Днiпро"? Славнозвiсний - горезвiсний? Дякую красно! Тая вибiгла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке ┐┐ тiло випручувалося з плаття. - Простудитесь,- сказав ┐й Отава. - Зате покажу вам сво║ плаття. Хоча забула - вас цiкавлять етюди. Вона повела його до сво║┐ кiмнати. Довгий санаторний коридор. Дешевi копi┐ картин на стiнах, килимовi дорiжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свiдчив би про звичайне людське житло. - Так, так,вiдмикаючи дверi, говорила Тая,- зараз ви побачите... Покажу вам сво┐ етюди... етюди... Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на лiжко сво║ пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднiвся етюдник i стосик полотен, натягнутих на пiдрамники, стала вихоплювати ┐х звiдти одно за одним i майже жбурляла на стiл перед очi Отавi. - Ось, ось, дивiться!.. Можете... ось;.. Будь ласка!.. Чотирикутники загрунтованого полотна. Бiльшi й меншi. Квадратовi й прямокутнi. Готовi прийняти на себе фарби i лiнi┐. Але нiде - жодно┐ барвно┐ плямочки, жодного доторку пензлем, нiчого, бiла пустота. Мов заснiжена тундра. Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на цi дивнi заготовки чи на Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечерi сховала сво┐ написанi етюди, а це просто так? - Не розумiю вас,- сказав нерiшуче. - Що не розумi║те? - Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись йому в груди сво┐ми округлими персами.- Ну, так от. Не могла. Нiчого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажi. На первiсний хаос. На здибленiсть. На дикий крик, що прагне втiлень... I нiчого не могла. Не могла!.. Що менi до того? Яке дiло до громаддя гiр i величi води? Мазанина з пiдтекстом чи без пiдтексту - то не для мене. В менi кричать люди, зiтхають, могутньо народжуються, а я... не можу... -- Що ж ви робили там... у горах? Щодня з етюдником... - Що? Плакала. Вона глянула на нього зблизька сво┐ми рiзнобарвними очима, i така в них була щирiсть, що вiн не втерпiв i сказав: - Ви зна║те - я теж сьогоднi плакав. Уночi. Крiзь сон, А потiм прокинувся - i теж не мiг стриматися... Вiрите? Вона болiсне всмiхнулася. - Ждете комплiментiв за свою щирiсть? Але ж я не вимагаю комплiментiв, хоч i жiнка. Обiйдетеся й ви. - Нi, я хотiв сказати iнше. В менi й зараз ще мовби затамоване схлипування... Не можу стримати... - Ви ┐дете? Зараз? - Вона знов глянула на нього сво┐ми трохи лиховiсними очима, аж стало страшно.- Нiчого. Може, так i треба. Прощайте. Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повiльно схилився i поцiлував ┐┐руку. - Ввiчливий професорський поцiлунок,- прокоментувала вона. - Я повинен ┐хати,-сказав Отава.-Але якби... Якби ми з вами познайомились трохи ранiше... - То ви б по┐хали додому ще тодi,- докинула Тая. - Може. А може, й нi... Я розумiю вас, коли ви ото... Неторканi полотна... Все розумiю... Сам не знаю чому, але вiдчуваю, що змiг би розповiсти вам... Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу рокiв тому, а вже потiм... - Ви дума║те, це помогло б? Тисячолiттям замiнити нинiшн║? Тим хлопчиком...- вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдiть. Вiн вийшов, трохи горблячись через свiй високий зрiст, а може, й не через зрiст. I просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полiрованiй монументальнiй тумбi стилю епохи надмiрностей, зателефонував до таксопарку. I коли вже ви┐здив з мiста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвiло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традицiйному мiсцi вмiстила традицiйний знiмок з традицiйним пiдписом: "Квiтне мигдаль", але газетi нiхто не повiрив, бо хiба ж невiдомо, що фотографи завжди мають у сво┐х чорних конвертах заздалегiдь наготовленi знiмки на всi пори року i найперше - для капризно┐ весни, яка то запiзню║ться, то приходить занадто рано, пробиваючись крiзь снiги й морози теплим сонечком i зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурю║, що вiн сам бачив деревце, але було вночi, i через те не може точно визначити, де саме воно зацвiло i чи справдi то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвiт, а то й гiбрид, виведений невтомними селекцiонерами. Тепер i Отава мiг переконатися, що мигдаль уже зацвiв. Деревце стояло все в бiло-рожевiй нiжностi, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж знiметься i полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завiяну холодними вiтрами землю, забираючи з не┐ найбiльшу радiсть, яка тiльки може бути на свiтi. РIК 992 ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТIЙ ПУЩА ... во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых Лiтопис Нестора Того дня, як прийшов вiн на свiт, повсюди лежали неторканно-бiлi снiги, i сонце яро горiло над ними - велике низьке сонце над поднiпрякськими пущами, i ча┐лася тиша в полях i лiсах, i небо було чисте й гарне, як очi його матерi. Чи бачив вiн тi очi i небо в них i чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снiгiв, i вiн мерщiй подав голос. Старий дiдуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрi боги повелiли морозовi йти геть, i перший крик пролунав так, як i належалося,- пронизливо, невтримно, радiсно: "Живу!" Та пам'ять життя да║ться людинi не з першим ┐┐ криком, а згодом, вона виника║ в тобi, мов струс, паче вибух, i сво║ буття на землi ти вiдлiчу║ш з то┐ хвилi. Для нього свiт починався пiтьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, i вiн борсався на самому днi ┐┐ важководдяi плакав у вiдча┐ й безнадi┐. Був посеред нескiнченного, моторошно чужого шляху, всуцiль накритого темрявою. Нiчого не знав i не бачив. Ноги самi вгадували напрямок, ноги несли його далi й далi шляхом, глибше й глибше в темряву, i йому ставало дедалi страшнiше й страшнiше, i вiн плакав гiрко-прегiрко. Пiтьма затягувала його в себе, поглинала його, i вiп слухняно йшов у ┐┐ всюдисущiсть i тiльки й умiв, що плакати. Так i пронесе спогад через усе життя. Чи то був вiн, чи приснилося? Опiсля був дiд Родим. Власне, й не сам дiд, а його руки, двi безмежно широкi теплi лопати, якi вигорнули маля з чорноти безнадiйного шляху, а потiм дивно торкалися хлопцево┐ голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спинi у вовка, волосся, |i вiд того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там i зовсiм ущух i зник. Велетенський чоловiк з побитим крутою сивизною диким заростом на головi й на обличчi, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звiдти чорне i злякано схова║ться за миготливу червонiсть, бузкова каламуть розчиня║ться в нiжнiй синявi,- барви народжувалися, вигравали, мiнилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горнi, потiм на обличчi, на широких дiдових руках, на всiй його могутнiй постатi, а вiдтак пливли на Сивоока, проходили крiзь нього, i вiн вiдчував, що почина║ жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленiй хижi, а ще вiн жив вiдвагою такою самою, як та, що була в дiдових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум'я i дiстлвали звiдти зацiлованi вогнем дивнi речi, що свiтилися барвами, ще несподiванiшими й яснiшими, нiж бачив хлопець на землi й на небi. Дiд був-Родим, а вiн-Сивоок. Це сприймалося як данiсть, це починалося ще з непам'ятi так само, як полум'я, як дiдовi руки, як податлива глина в тих руках, як веселковiсть барв, серед яко┐ виростав малий. Дiд Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовiку жив вiн на пустельному удiллi край шляху, що вiв невiдомо куди, знав Родим тiльки глину та звированiсть полум'я в горнi, мовчки лiпив сво┐ посудини, кидав на них химерну звивистiсть барви, обпалював у горнi й складав пiд очеретяним накриттям. Нащо слова? Замiшував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий круг, перед тим розкрутивши його (пристрiй для розкручування круга ногою був для Сивоока найнезбагненнiшою рiччю з усього, що дiялося), обережно наближав до шматка глини сво┐ широкi долонi, i глина тяглася вгору, вивищувалася, оживала, з веселою покiрливiстю йшла за долонями. Слова тут були марнi. А вже згодом вступали в дiю дiдовi пальцi, мовби вигравали на гнучкiй податливостi глини, i з то┐ мовчазно┐ музики народжувалися то гарне горнятко, то високий глек, то мiсткий збан, то химерна посудина на тонкому стоянцi. I все без слова й без мови. Iнодi брався Родим до iншо┐ роботи. Не крутився тодi круг, глина тужавими брусками лежала на широкiй липовiй дошцi i ждала доторку пальцiв, найбiльше ж - вологостi барв, що дрiмали до часу в надпиляних турячих рогах, розташованих на поставцi саме так, щоб до них можна було дотягтися без зусиль рукою. В такi днi Родим пересувався по хижi з не властивою для його великого тiла обережнiстю, його рухи набували урочисто┐ скованостi, вiн мовби творив мовчазну молитву давнiм богам, успадкованим вiд дiда-прадiда, i таки справдi з полум'я Родимового горна виходили на свiт давнi слов'янськi боги, несли в притемнепiсть старо┐ хижi спiвучу багатоманiтнiсть барв, i кожна барва мала свiй голос i свою мову, так що зайвими видавалися б тут звичайнi слова з ┐хньою буденною посполитiстю. Родим не казав Сивооковi нiколи нiчого, не пояснював, що дi║ться в полум'┐ i на глинi, на яку крiзь соломинки, вставленi в турячi роги з краскою, накраплювалися спiвучi барви. Не почув з ного уст малий назви жодного бога, але незабаром знав уже всiх, вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купцiв, якi торгувалися з Родимом за його посуд i за його богiв, i вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудростi сво┐х чотирьох ликiв, повернутих на всi чотири сторони свiту,Свiтовид, а той гнiвливий, iскряно-жовтий - то бог блискавиць Перун, а зелений, мов прича║нiсть лiсових гущавин,- пастуший покровитель Велес, а той надутий, мов купка, широконiздрий, з жадiбними очима - то Сварог, верховний бог неба i свiту; найлiпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього плодючого й родючого, щедрий, всемогутнiй мiдяноголий бог, заквiтчаний таким веселим зелом, яке нiкому й не снилося. Сивоок довго не мiг збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, i тiльки згодом, якось випадком, пiдгледiвши, як Родим з особливою стараннiстю чаклу║ над новим Ярилом, побачив: дiд да║ боговi сво║ поличчя! В цьому Сивоок не вбачав нiчого дивного, бо вже давно запримiтив спiльнiсть мiж богами i дiдом Родимом. Мовчали боги, мовчав i Родим. Тiльки вже як починали занадто докучати з сво┐м торгуванням йому купцi, то вiдбуркував ┐м глухим басюрою: "Так" або "Нi", "Мало" або "Хай". Родим уявлявся Сивооковi найдужчою силою на свiтi, але одного разу малий спостерiг, як дiд мовчки молився коло джерела дерев'яному, невiдомо ким поставленому Свiтовиду, i зрозумiв: бог ще дужчий за Родима. Вiдтодi бог уявлявся йому всiм, що дужче за нього. Ще розумiв вiн, що ║ бог чужий i ║ - мiй. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не зна║ш, чують тебе чи нi, догодив ти ┐м чи нi. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемага║, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дiд нiкого не боявся. Вiн роздавав сво┐х полив'яних богiв, не шкодував на них найяснiших барв, а сам вдовольнявся давезним, зсiрiлим вiд часу й негоди дерев'яним Свiтовидом, бо був певний його нездоланностi. Купцi, скiльки ┐х бачив Сивоок, мало чим рiзнилися вiд дiда. Були дужi, грiзнi на вигляд, добре озбро║нi, мали голоси такi гучнi, що хотiлося затуляти вуха. Однак вони вiдразу бачили, що на Родима ┐хнi голоси не дiють, тому переходили вiд крику до погроз, хапалися за мечi, кликали слуг, i тi пхалися до хижi а чи пiд очеретяне накриття. Наставляли на старого довгi списи. Кiнець завжди був той самий. Родим непомiтним для ока порухом сягав до стовпа, який пiдпирав покрiвлю, i ось уже в його важкiй руцi коротко зблискував неймовiрно широкий i довгий меч, i обрубанi одним ударом списи сипалися до нiг старого, а легенькi купецькi мечi з дзенькотом падали слiдом. Мечi були порозвiшуванi в Родима на всiх стовпах, однаково широкi, з чорними рукояттями, без пiхов, вiн нiколи не гострив ┐х, але нiчого гострiшого Сивоок не бачив; нiколи не чищенi, вони не тьмянiли, не iржавiли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорiнь води. Якось Родим забув знову повiсити меч пiсля особливо палкого зiткнення з купцями-грабiжниками, вiн просто приставив його до стовпа i взявся до сво║┐ роботи, i тодi Сивоок тихцем спробував пiдняти зброю, вхопився обiруч за чорну рукоять, похилив тяжке залiзо на себе, смикнув догори i впав, накритий безжальним тягарем. Родим мовчки зняв з нього меч, повiсив на стовпi, а Сивоека легенько штовхнув пiд бiк, як штовхав його щоранку, щоб вiн прокидався й уставав снiдати. пли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свiжину, хлiб, здебiльшого просяний, рiдше житнiй, а пили воду й мед, старий, вистояний. I хлiб, i меди-все це мали вони серед готовизни, що ┐┐ запасав Родим вiд купцiв, у маленькiй хижцi, без вiкон, де були ще хутра вевiриць, куниць, бобрячi й соболинi, шкури вовчi й ведмежi, зво┐ срiбного дроту й заморськi монети, нарубки коштовних металiв i дорогi гривни - цiлий скарб, цiнностi якого Сивоок ще не мiг знати. Рибу добували з рiчки, а м'ясо на ловах у пущi, куди Родим брав Сивоока чи не вiд найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутно┐ пiтьми ночi, i, може, саме дiд час тих виснажливих мандрiв серед лiсового безмежжя найбiльше набирався Сивоок мiцi, що колись мала зрiвнятися з Родимовою силою. Тодi до них долучався третiй. Товаришем назвати його Сивоок не мiг, а Родим нiкого нiяк не називав, отож третiй був не товариш, а просто третiй. А був то кiнь. Вперше Сивоок побачив коня вiддаля, коли пасся на луках коло рiчки i дiд Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата iстота, доволi непоказна. Та коли кiнь пiдбiг ближче, Сивоок побачив його круту шию, широкi груди, мiцнi тонкi ногн, що мовби аж дзвенiли, з розгону вдаряючись в землю,- i кiнь йому вiдразу сподобався, i вiн мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дiд Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудiння голосом i виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю. Однак Зюзь не подiляв уподобання малого. З першого ж разу вiн дав зрозумiти, що оголошу║ Сивооковi вiйну, а вся провина малого полягала просто в самому фактi його iснування та ще, певно, в тому, що вiн вклинився в давню дружбу двох самiтникiв: коня й Родима. Зюзь належав до вiльних створiнь природи, вiн не вiдав гноблення i покори, не знав запрягу i з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгiдних коняг, що тягли по розмоклiй дорозi купецькi повози на рипливих колесах, якщо й пiдставляв вiн свою спину Родимовi, то в глибинi сво║┐ конячо┐ душi, видно, вважав, що то не чоловiк ┐де з ним у пущу, а, навпаки, вiн, кiнь, бере собi чоловiка за товариша в сво┐ мандри, за якими знудьгувався на широких випасах. I ось цей усталений лад вiдразу порушився, як тiльки Родим, перш нiж сiсти на коня самому, примостив на передню луку сiдла якусь нову, чужу iстоту, до яко┐ навiть муркнув щось ласкаве, чого кiнь вiд нього нiколи не чув. Зюзь ждав, що буде далi. Звичайно, вiн мiг хвицнути заднiми ногами, пiдкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетiвши вперед через голову, або ж, навпаки, став би свiчкою на заднiх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по вiдношенню до старого. Тому кiнь терпляче ждав. Далi було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обiперся всiм сво┐м важким тiлом так, що коня потягнуло в той бiк i вiн мав напружити всi сво┐ сили, щоб твердо встояти на мiсцi, потiм була хвиля, коли важуче тiло Родимове летiло над конячою спиною i для Зюзя настало полегшення, потiм Родим мiцно всiвся в сiдлi, аж прогнувся хребет у Зюзя, i аж тепер кiнь вiд здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого ║диного на свiтi i, здавалося б, вiрного товариша, i в конячiй душi вмить визрiла помста проти того, хто зважився встряти мiж них двох - мiж коня й людину; Зюзь змi┐но вигнув шию, скосив сизе вологе око правобiч, щоб не промахнутися, зневажливо зiбгав сво┐ завжди ласкаво-м'якi, а тепер затвердiлi в ненавистi губи, оголивши великi жовтуватi нещадимi зуби i - ось! Кiнь мiтив на ногу малого. Може, не так хотiв гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку-хто зна║. Але Родим, хоч який здавався неповороткий i повiльний, виявився хуткiшим за коня. Вiн рвонув могутньою рукою лiвий повiд, залiзнi вудила брязнули мiж кiнськими зубами, роздираючи Зюзевi рота, повернули коневi шию на мiсце, а важкi дiдовi ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з мiсця учвал. Вiдтодi кiнь мав для Сивоока саму тiльки ненависть. IIоки перед вiд'┐здом на лови Родим накидав на нього пiтник, поки прилаштовував сiдло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомiтно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його сво┐м гарячим ненависним духом. Купатися самого в рiчку Родим Сивоока не пускав i вирив для нього мiленьку копанку, в якiй вода прогрiвалася до самого дна i можна було лежати хоч цiлий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину пiд дiдовими руками, надто Ж коли прутик лишав по собi звивистi вiзерунки - несвiдоме хлоп'яче намагання прокласти першi несмiливi стежечки до велико┐ держави Умiння, де неподiльно володарював дiд Родим. Зюзь пiдстерiг Сивоока, коли той вилежувався в копанцi. Попаски повертався вiн iз далеких лукiв i ще здалеку запримiтив свого супротивника i, мабуть би, помстився над ним, якби до сво║┐ зненавистi домiшав хоч краплину хитрощiв i пiдкрався непомiтно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощiв. Вiн гучно заiржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву i, вивертаючи позад себе цiлi клаптi важкого дерниння, полетiв на Сивоока. Малий не ждав напастi, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тiльки завдяки самому собi. Тож, не гаючи жодно┐ митi, вистрибнув з копанки, спробував утiкати в напрямку до дiдового обiйстя, але вчасно збагнув, що чотири конячi ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, пiдстрибнув, хапаючись за найнижчу гiлку, i подерся вгору на зелену вiльшину, полишаючи Зюзя з його гнiвливою ненавистю i незаспоко║ною помстою. I хоч спiткала Зюзя на перший раз невдача, але кiнь затявся в сво┐й зненавистi i пiсля того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хiба що водив його iнодi до рiчки дiд Родим, який сам не купався нiколи, певно побоюючись, щоб берегинi й водяний не вiдiбрали в нього силу й хист. А Зюзь звiрiв дедалi бiльше й дужче. Вже пустився навiть на те, що переслiдував Сивоока в обiйстi. Пасся зовсiм близько, i як тiльки малий вигулькував на подвiр'я, вiдразу чутно було глухе дуднiння копит, i широкогрудий Сивоокiв ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижi, мерщiй причиняв за собою дверi, брав ┐х на мiцний дубовий засув, а кiнь пiдлiтав з того боку, ставав цапа, бив копитами в дверi i вже й не iржав, а рикав, мов дикий звiр: "Г-ги-ги-ги!" Здавалося, нема║ на свiтi сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалi перерви в ┐хнiх дивних стосунках, коли на зиму дiд Родим ховав коня в теплу землянку i Сивоок мiг бачити Зюзя лише в днi ловiв. В такi днi, звиклий до вiдсутностi свого ворога (а вiдсутнiсть давала надiю й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову вiч-на-вiч, кiнь шалiв, i, вже не намагаючись приховати перед Родимом сво║┐ ворожнечi до малого, виявляв ┐┐, як тiльки мiг,бурхливо й несамовито. Захоплений сво║ю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлiчi подiй i речей, якi його оточували, i, може, тiльки згодом згадуватиме вiн час вiд часу то перший солодкий захват вiд широкого свiту, який вiдкрився йому ще тодi, як вiн уперше пiднявся над землею, залiзши на дерево, щоб врятуватися вiд мiцних зубiв Зюзя, або ж' вималюються йому в сiрiй нудьзi щоденностi барвистi плями, закружляють у нескiнченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очi (дiд Родим розтира║ в круглих дерев'яних ложках з вiдламаними черенками сво┐ краски), а то зненацька посеред найбiльшого велелюддя обступлять його непробивнi лiсовi гущавини, землi без дорiг, попечатанi слiдами диких мешканцiв,- нахабно впевненими, несмiливими, полохливими, i рибина, яку сам уперше витрусив з вершi, i гнiздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, i черепаха, яка загубила яйце на теплому пiщаному пагорбi над далекими прогноями, i шум вiтру, i погук похмурого нiчного птаха-вiстуна, i трiск скресаючо┐ криги на рiчцi,- все те навiдуватиметься в його життя то бiльше, то менше, то бовванiтиме ледь-ледь на обрiях снiв, то гримiтиме всевладне до болю в ушах, до слiз в очах, до щему в грудях. А з людей слiдом за дiдом Родимом вплiтався в Сивоокове життя Ситник. Ситник - це струменi ясного волосся, розбiганi очi барви неба, жадiбний червоногубий рот, рясний пiт на пухкому обличчi, краплистий, невтримний пiт i в лiтню спеку i в зимню стужу. Ситник привозив Родимовi меди. Знався на нелегкому вмiннi ситити це питво, високо цiниме i князями та боярами, i купцями-зайдами, i мужнiми воями, i простим людом. Родимовi привозив вiн меди в збанах, .зроблених самим дiдом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дiд не розмальовував нiякого посуду), недбало виставляв ┐х з луб'яного вiзка коло хижi, стираючи з лиця пiт, гукав: - Гей, Родиме, ма║ш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя... Родим мовчки виносив йому шмат срiбла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долонi, i Сивоок щораз бiльше переконувався, що поважа║ той зовсiм не дiда, а отi шматки тьмаво-бiлого металу. Не мiг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч iз часом i сам переймав од дiда замилування до тихих переливiв барв, а срiбло, надто ж у мiсцях зрiзу, давало такi несподiвано прекраснi переливи, що втiшатися ними хлопець мiг хоч i пiвдня. Навiть золото не подобалося йому так, як срiбло, бо в золотi була якась прихована пиховитiсть, воно свiтилося жовтiстю, холодною i далекою, i нагадувало цим невловимiсть нiчних вогнiв на болотах i узлiссях. А срiбло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками лiтнiй день. Сивооковi щоразу ставало кривдно, коли дiд вiддавав гарно обрубаний шмат срiбла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогiрклий вiд трав i коренiв, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотiлося йому, щоб ота гарна тьмавiсть лягала на пухку (теж спiтнiлу!) долоню свiтлочубого Ситника. Володiючи неабияким досвiдом крутняви посеред розма┐того люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що вiн вiдчитав по очах у малого все, що той мав на душi, i вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свiй бiк. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в життi все пригодиться, вiдаючи добре, що зайвий приятель, хоч i малий навiть, завжди лiпше, анiж ще один ворог, хай хоч i наймiзернiший, найбезсилiший. Так i почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший при┐зд до них пiтнявого медовара. - То як звемося? - прискiпався Ситник до малого. - Не вiдаю,вiдбуркнув той. - Схожий ║си на свого дiда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвiрiнок? Родим тiльки й ждав того запитання, щоб показати Ситниковi сво┐ похилi могутнi плечi, а за ним i малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижi, лишаючи Ситника з вiдтуленим од розгубленого здивування ротом. Та не такий то був чоловiк, щоб вiдступитися в задуманому. Вже наступного разу вiн хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькi скудельнi збани, i коли отримав срiбло i спостерiг швидкий зблiiск погляду, яким малий супроводжував полiт бiлого обрубка з Родимово┐ руки до чужо┐ долонi, засмiявся неприховане просто в лице малому. - А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда - здогадався вiд першого разу. Очi ма║ш не сивi, як то нарiк твiй Родим, а каламутнi, бо прийшов з невiдомостi. I хто ти ║си, нiхто не вiда║. Може, робичич? Цього разу Ситниковi довелося спостерiгати не вислi плечi Родимовi, вiдвернутi вiд нього, а короткий змах важко┐ правицi, якою Родим показував медоваровi мерщiй забиратися геть. Вiд купцiв Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вмi║ братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього i миттю завернув свою кобильчину з обiйстя. Але до малого не перестав чiплятися, хоча робив це тепер хитрiше i мовби напрошувався на прихильнiсть. Дивувався вельми Сивоок дiдовi Родимовi, що той вибрав собi для житла таке клопiтне мiсце коло шляху, на самому краю удiлля. Щоправда, тут була ще й рiчка, i зеленi луки вздовж не┐, зате в дальнiм кiнцi удiлля починалася пуща, де можна б сховатися не тiльки вiд Ситника, а й од усiх отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купцiв, якi щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серцi. Вже вiн потихеньку брався до дiдового меча i вже ворушив його, а там i став потроху пiдiймати, але ще й досi не наважувався поспитати дiда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кiнець удiлля, де б його нiхто не знайшов i нiхто б не завдавав жодного клопоту. Ще не знав тодi малий, що хоч як важко доводиться iнодi серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна. I сам вiн пiде згодом далi й далi г. люди i забереться в таке вировнння, що й не снилося всiм його предкам до десятого колiна, поки що ж мав найвищу втiху в тi днi, коли змандровували вони з дiдом з свого неспокiйного кiнця удiлля i заглиблювалися на кiлька день в прита║ний свiт тисячолiтньо┐ пущi. На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вiльхи з замшiлими сiро-зеленнми стовбурами, лiс мовби западався до середини, земля пiд копитами в Зюзя втiкала вниз i вниз, дерева ставали вищi й вищi, страшнiше й страшнiше було Сивооковi, i вiн тулився до Родимово┐ спини, позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарештi вирiвня║ться лiсова земля, коли зникне ┐┐ похилiсть, та лiс западався бiльше й бiльше, iнодi вiн милостиво випускав заблуканих ┐здцiв на просторе, перед ними вiдкривалася могутня дiброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, i велетенськi дуби спокiйно стояли навколо, з'║днуючи лiс з небом, не даючи лiсовi западатися нижче, однак за дiбровами враз стелилися зелено-iржавi дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрiв, де не пробiжить звiр i не пролетить птах. Найдивнiше ж: хоч як довго вони мандрували в пущi, i хоч як низько й невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, i хоч жодного, разу не спостерiг вiн повернення назад, угору, до то┐ висхiдно┐ точки, з яко┐ починався ┐хнiй щоразовий спуск донизу, врештi виходило так, що вони поверталися додому, на те саме узлiсся, в тi самi чорнолози. Таке чудо незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лiсу, вiдчувати по слiдах i вiдмiтинах, де й коли i який звiр пройшов, знати, де живуть i гнiздяться i якi птахи, вмiти стрiляти з лука i кидати списа, здирати шкуру з упольовано┐ звiрини i пекти на жару м'ясо, розводити вогнище i вiдганяти ляк перед нiччю i хижим нападником-вовкулакою. Але нiяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного западання лiсу до середини, до глибини, нескiнченного спускання, з якого, здавалося, нiколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто, легко, так нiби пуща брала ┐х на руки i непомiтно виносила з сво┐х нетрiв, як безсилих, заблуканих дiтей. Чимось нагадувало це Сивооковi його змаганину з конем Зюзем. Тут теж точилася давня, вперта й мовчазна боротьба мiж вiдважно наполегливою людиною i темною несходимою силою пущi, що мала в собi дерева, води, трави i, певно ж, найбiльше богiв, набагато дужчих, могутнiших, хитрiших, нiж отi, що ┐х так умiло робив дiд Родим, головне ж, богiв ще не знаних, не розкритих, та║мничих i через те всотеро загрозливiших. Для Сивоока i те й те лиховiсно переплiталося. Якби мiг сказати про свiй ляк Родимовi, може б, вiдiгнав побоювання, але привчений дiдом до мовчазностi, переносив сво┐ страхи сам, не дiлячись ними нi з ким, тому й мав жити далi, прислухаючись до того, як нароста║ в ньому тривога перед конем, без якого вони з дiдом не могли вирушити на лови, i перед пущею, що вабила i водночас вiдлякувала сво║ю незбагненнiстю. I чи то вже дитяча душа тонше настро║на до звучання пересторог, а Родимова зчерствiла вiд довгого життя, а чи понура закономiрнiсть буття вимагала, щоб щасливе завершення всiх загрозливих пригод бодай одного разу поступилося кiнцю нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але сталося. Переслiдували пораненого оленя. Олень мав стрiлу в стегнi, далеко вiдбiгти й не мiг i втiкати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь змокрiв усi║ю сво║ю попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в нього в черевi, а олень но показувався, слiд його втечi Родим упiзнавав то по зламанiй гiллячцi, то по листковi дерева, поплямленому кров'ю, то по дивному слiду трьох ратичок, бо поранену ногу олень, видно, щоразу пiдсмикував i на землю не ставив, щоб не завдавати собi зайвого болю. Олень утiкав униз, в самi глибини пущi, вiн забивався в заплутанiшi и заплутанiшi гущавини, але, як то часто бував в лiсi, гущавини зненацька розступилися, i вдарило в лице переслiдувачам гнилим духом прогно┐в, Зюзь вiд несподiванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не позлiтали йому через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини, женучи вперед, просто на отруйно-зелене купиння болота, бо на однiй купинi за два конячi скоки вiд них стояв поранений олень i дивився на сво┐х убивць очима, в яких чорно блукала смерть. Зюзь крутнувся туди й сюди, навiть спробував мовчки огризнутися на Родима, немов то був малий Сивоок, але старий все ж таки перемiг коня i послав його наперед, i той, стелячись над зеленим у вiдчайдушному пострибi, рвонувся до оленя, i в черевi в нього гикнуло щось так важко й страшно, аж Сивооковi стало лячно, але, певно, Родим почув той страшний звук ще перший, i все те тривало так мало, що старий не встиг i крикнути, а тiльки зумiв рвонути з-позад себе малого i викинутися разом з ним убiк ще швидше i нагальнiше, анiж Зюзь полетiв на дрягиу. Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим покровом, а наступно┐ хвилi за крок вiд них нечутно пробив тонкими ногами болотяну зелену шубу Зюзь, не затримався нi на чому, вмить проринув ногами до самого глибу i став тонути в густiй тванi, надимаючи черево, ще тримаючись ним на зрадливiй поверхнi, яка вихитувалася пiд ним, розривалася, випускала спiднизу бруднi патьоки багна; багно зiтхало пiд конем, булькотiло, поки вiн безпорадно вибрьохував ногами, сподiваючись обiпертися ним об що-небудь, i на те вiдчайдушне змагання коняки з чорною засмоктуючою глибиною дивилися з одного боку спантеличенi люди, а з другого - недосяжний тепер олень, для якого цi люди пошкодують уже не стрiли, а часу, зусиль,ба навiть уваги. Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помiчника i друга, а який то вiрний i незамiнимий друг Родимовi, Сивоок зрозумiв по тому, як важко застогнав так само розпачливо, як i кiнь, коли, поборсавшись ногами i не видобувшись на купину, знерухомiв у сподiваннi затриматися на поверхнi, боячись бiльше розхитати зрадливi багна, але однаково занурювався в болото - поволi, невпинно, жахливо. Родим метнувся в перелiсок, змахнув широким сво┐м мечем, стяв товсте молоде деревце, кинув його Сивооку пiд ноги, i той, не питаючи, що й навiщо, потяг деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, зда║ться, то був дубок, з дивною для його важкого тiла метушливiстю пiдбiг зовсiм близько до коня, став пiдшиляти йому пiд черево дубця. Дубець одним кiнцем м'яко увiйшов у грузьке, пiдхитуючи, Родим пiдбирався глибше й далi пiд коняче черево, але от дубець бринькнув у нього з рук, став сторчма, придавлений з одного боку вагою коня, тодi Родим спробував обiперти свого важеля об покладене впоперек, пiдсунуте Сивооком перше деревце, i в нього навiть щось мовби вийшло, конячий бiк на мить вирвався з грузького полону, болото невдоволено зiтхнуло, випускаючи свою здобич, але вiдразу ж схаменулося i потягло ту здобич ще з бiльшою силою. Кiнець дубця виприснув з-пiд слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, i Зюзь запав у багно ще глибше. Родим зрубав ще товстiшого дубця, ще кiлька разiв поновлював спроби визволити свого вiрного товариша вiд смертi, але марно. Коня затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимовi вирвати його бодай на долоню з засмоктуючих лабетiв прогною, вже тiльки вузька смужка спини сiрiла над брудною розбовтанiстю грузовиська, i кiнь, певно, знав про свiй кiнець i дивився на свого хазя┐на не благально, а скорше прощально, i не iржав, вимагаючи помочi, а тiльки пiдкидав голову й перелякано згикував: "Г-ги! Г-ги!" Тодi Родим, не лякаючись трясовини, вiдважно пiдступив зовсiм упритул до коня i одним помахом свого страшного меча вiдтяв йому голову. Сивоок повернувся i чимдуж кинувся в хащi. Втiкав од смертi, яка постала перед ним одразу в стiлькох жахних личчях, i не знав, що у втечi сво┐й спiтка║ нову смерть, ще страшнiшу, хоч i дивно вишукувати вiдтiнки в смертi. За тi кiлька щасливих лiт, що вiн прожив з Родимом, Сивоок перейняв вiд старого саме тiльки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що пiдносять людину над свiтом, не вiдав принижень, неправди, лукавства, заздрощiв, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навiть пiд час лiтнiх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненнi блискавицi, навiть коли заскакували ┐х у пущi несамовитi бурi i гудiли бори й дiброви i ламалися, мов трiски, столiтнi дерева, завалюючи ┐м дорогу, погрожуючи смертю. Та ось прийшла нiч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчi, хоч була то тиха нiч, без грози, без бурi, хоч були вони не в далекiй дорозi, а в сво┐й хижi, в захистку вiд усього злого, з сво┐ми добрими богами. Родим злякався темно┐ валки, що над'┐хала по шляху й зупинилася коло обiйстя. Кiлька повозiв, кiлька вершникiв, може, навiть озбро║них, як то водилося у купцiв, що не наважувалися пускатися в небезпечнi мандри без надiйно┐ охорони. Вже скiльки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий .Родим знав ┐х за сво║ довге життя в тисячу разiв бiльше, то чому ж вiн так стривожився, чому мерщiй заштовхав малого до хижi, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, пiдсадив до сiтки, що прикривала димовий отвiр над горном, трохи пiдважив ┐┐ i пошепки звелiв: "Сховайсь i мовкни!" Сивоок прилаштувався коло самого краю сiтки, щоб бачити все, що вiдбуватиметься внизу; не послухати Родима вiн не мiг, бо вперше бач