ати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов
правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм
тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: "Брате мiй,
чорнокнижник, /
Де ти тепер дси? /
Судитимуть нас без знижок /
На те, що "такi часи": /
Не цi-от, в чорних сутанах, /
Не кат iз лезом рудим - /
Судитимуть тi, що настануть, /
Коли розвiдться дим. /
Проб'ються травинки гострi /
Крiзь мертвi, отверзтi роти, /
В моз обгорiлi костi /
Сядуть грати чорти, /
I мiсце модз страти /
Парканом крутим обнесуть. /
Який тодi нас, мiй брате, /
Чекад посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от,
"бiльше, нiж брат", - це i д "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз
вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на
золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi,
плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих
сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися
iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось
темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску,
менструальна кров, б'дться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не
забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала,
забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп
копав там, де й я, i, ддиний з усiх, робив це, ах холдра, - аж слину крiзь
стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки,
просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за
полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я
доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це
клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут мадться на
увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки,
"из уважения к объекту", з укразнськоз не злазячи, зазжджа, як i ти,
кизвська iскустводдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками,
дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без них, рибок,
не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками,
роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його
неподiльноз уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи:
- Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i тим нiби
вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна говорити", -
вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя,
- печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).
"Бачиш, - показував зй, у перших тижнях спiвжиття - нова кразна, новий
континент, тепер усе буде по-новому, з чистоз сторiнки, еге ж, - чи не
першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це -
любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта,
лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже
потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком:
вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацiз?" - "Може
бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха зз наззд: надто
зосереджений був на шкiцевi: - це з одноз польськоз пiсеньки, я колись
почув, запам'ятав собi"); низ живота зй цнотливо затуляв розпластаний, густо
заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось
тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за
схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в нез
складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не пропускала
нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi - тодi
заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненоз небезпеки, i це
було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, - тiльки
на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик,
вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?..); в ногах лiжка
стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в
дзьобi ("От призду - окрутимось!" - образливо-весело горлав у трубку, коли
вона таки зумiла додзвонитись - по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як
повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги,
витiкаючи з нез, наче пасока з умiло прохромленого тiла, зз любов, аж
скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! - i,
потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати
якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним
задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi", - вибухла, як фурiя, трохи не
матом - а вiн, виявлядться, був черговий раз розбився, акурат перед зз
вiд'зздом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi
ходить у корсетi, ой блiн! - затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй,
фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби тримад в руках його гiпсове
погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi!
добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в
Нью-Йорку, музика - жiнки - шампанське, все буде, - лиш оте "окрутимось"
порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперовоз увертюри: не те,
не те - не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них
любов", i шкiц, здалось зй, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю
якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по
розривi, воно цiлком звiтрилось - постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй
пустелi, i коли картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка,
вкiнець забембаного цими психованими укразнськими ненiями, то на ранок на
нiй знайшли здохлого павука - от i було налiпити його на полотно, десь мiж
котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе,
постав другий шкiц - та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицiз,
простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це зз
останнiй мужчина, - прокоментував лиховiсно, - вона його з'зла". В кольорi
тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю,
а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде
волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. "Цей наш
роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на
нез втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це
щось iнше".
Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюдться на
ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological
problems29 з обох сторiн -
нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi...) й
аутичний маньяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних негараздiв,
неконтактностi отоз, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi,
клiнiчно промовистiшi симптоми - примiром, його повну неспроможнiсть бодай
на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо
характерне, дивно курлапе письмо - несподiванi пропуски лiтер, а то враз
посеред речення слово з великоз, або заблукале з сусiднiх абеток "э" чи "j",
мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, - нехорошi речi, тривожнi, а
коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв
бувало, то й геть кепська картина склададться), - що ж тут заперечиш, це
гарне, похапне слiвце, - problems, воно означуд i математичну задачку, i рак
грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iснуд хтось,
спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, мадте
чим заплатити, а якщо не мадте, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по
засiках борошенця, нiчого не вдiдш, життя - штука коштовна: оно Розi,
Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчащад до психоаналiтика, два сеанси на
тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не
бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу
до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi - сорокарiчна дiвчинка, мати
дорослоз дочки, i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий
горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то
перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на
чолi, як у колгоспноз жницi, зiбгана мокра грудочка "Клiнексу" коло носа),
змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць,
i два, або навiть три, - i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень
лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто зз слухад, яка вона
нещаслива, - на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне
зрушення: тепер обод скрегочуть зубами од абстиненцiз, сварки спалахують з
голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i,
схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems д problems, i
суспiльство велить зх розв'язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями:
дано А, дано B, зх можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i
все то в надiз добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! - десь у
кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець,
коли-небудь нам зз покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочитад свою
вiдповiдь - правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно.
Ледi й джентльмени, problems - це те, на розв'язок чого iснують
правила. Але якраз правил ми й не знадмо, знадмо тiльки чотири арифметичнi
дiз, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i
гаданих величин, i нрунт випорскуд нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом,
i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось - це ж
чийого, ану вгадайте? - реготу, - i пекучий жах поймад, коли нога зависад
над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива,
висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо
й д - вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий,
що ж ви харапудитеся, ви ж - сюди спiшилися?..
"Я завжди хотiв одного - реалiзуватися". Так вiн казав - i казав щиру
правду. "Понюхай, от понюхай, як пахне, - ходи сюди, а-ах!" - нахилявся,
хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав
повiки (яка розкiш цi американськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки,
глянь, глянь! - скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського
рисового паперу, скiльки це коштуд? нi фiна собi! - ох, яка губочка,
помацай, вона ж жива! - i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а
це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, - все, ходiм звiдси, - i раптом
рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленноз жаги
вхлипуючи повiтря: чудш, як пахне?), - зй подобалася ця хижа змисловiсть,
дарма що не на нез скерована, дарма що зй з того перепадали хiба послiдки:
вона так само змислово любила слово - насамперед на звук, але звук щiльним
неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр
також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався
вiн при переходi з одноз мови на iншу, - кожна-бо мала свiй,
мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська - електричний
фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино
могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя
молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось
подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах
водянистiше, в британському варiантi iнтенсивнiше, смолисто-тягучiше -
ситнiше; звiсно, рiдна була найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв:
чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах
волосся)?.. так завжди - iно станеш приглядатися зблизька, розсипадться,
дробиться - не збереш, голодувала вона без нез тяжко, просто фiзично: мов на
безводдi абощо, почути б - живоз, щироз, щоб iнтонацiдю отою спiвучою, наче
струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло - зй-бо, пiддужчала б!
- в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п'ятому, сидячи
на уроцi укразнськоз мови, тайкома нюхав фарби, схованi пiд партою, а
вчителька, пiдскочивши, швирнонула ними, аж зi стуком розлетiлися по
проходу, - ну певно ж, тiльки вчителька укразнськоз мови здатна щось такого
встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди - найтупiшi, найзлобнiшi
бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в совдцькiй армiз,
- ти не думадш, що тут комплекс нацiональноз неповноцiнностi град на всю?..
Так вони розмовляли - коли ще розмовляли, бо розкривався - дiлився чимось iз
себе-внутрiшнього - вiн навзагал помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята
в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, -
Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всiх,
крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було - тьма, i вона
доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи
з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали,
вiн зх знав: бачив! - куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось
нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожноз пари
насущно-доконечним, - так-бо заселядться, залюднюдться нововитворений свiт
двох, у зхньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, - вiн
прикро разив зз тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс "скаче по
верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дiвкою,
бо шукав мами", - мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив,
забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями свозми до зхнiх
життiв, властиво, не дотикався, i коли й до нез вивернувся тою ж стороною,
преспокiйно рубонувши на зз як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть
до виживання в будь-яких ситуацiях", - вона з мiсця цю здатнiсть i
продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл
сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо', й правда
- виживу?) - отож для чужих вiн шмарувався назверх - непропускним, дуже,
правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронiдю
фрашками-придабашками, але зз цим не здурив би, вона також мала власну, го,
ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу
мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за сводю, волiла лiпше - нi,
чувак, грати, так по-чесному! - розпороти те пап'д-маше ножем: тодi й
повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору
лягати, але й хлопа викришила - не приведи Господь: як так, то й так, не
менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке... "Знадш, що д твiй
уславлений герметизм?" - бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це
дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! - "Ну, i що
ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", - "Будь ласка, можу i в двох:
кам'яне яйце!" - "Гарно, - нишкнув на мить, направду дiткнутий: - але ж -
пописане таке?.."
"Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря. /
Корiнням вглибай крiзь пiски до щирця, до мокви. /
ГУЛАГ - це коли забивають порожню пiвлiтру /
Тобi помiж ноги - по чiм переходять на "Ви". /
Ми всi - таборовi. Сто рокiв тривать цьому спадку. /
Шукадм любови - знаходим судомнi корчi. /
ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мiй смутку, мiй падку!" - /
Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш..." Так бубонить вона до
себе (от тiльки - корчТ чи кЧрчi? заникад мова, заникад, i не пудрiть нам
мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), - волочачи свод непослушне, нелюблене тiло
вулицями чужого американського мiста, в якому не мад друзiв, жодноз душi, а
на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?"
вiдповiдати "Fine"30, - це
ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно д, те
"файн", i хто його бачив, - на одному з факультетських прийнять статечна й
урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний ненiй, мама восьмилiтнiй
дiвчинцi й мужевi - вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в
"Джайнт Iнл" якраз на нез знижка, дев'яносто дев'ять центiв за
чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина,
розшарiвшись i закуривши, зiзналася - понесло жiнку, - що мад рак грудей, от
уже п'ятий рiк ходить на опромiнювання, а зй же щойно сорок перший, а Елен,
завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах,
у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй
вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi
розiскреного темно-золотого волосся, - так тiй невдовзi полтинник,
розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all
ages!31) позицiю sexy
lady32, з якоз потiк часу
невблаганно зз вимивад, виштовхуд в спину, хоч як вона глушить себе роботою,
аби цього не помiчати, - розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом,
життдрадiсно верещить, що обожнюд, просто обожнюд вiзити до нiнеколога -
щоразу кiнчад в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням зз запалу, здорово,
молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, -
може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiдад про себе: про те, як
спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на
вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий
попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись
вiзитками, - весь цей шлак, який вечорами спускадться в родинi, бо це там
ми, дiвоньки, оповiдадмо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося
за день, а чужим - чужим треба вмiти таке накручувати, аби зх не знудити,
треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик
гумористичноз новелетки, пошарудiти ним знадливо - глядь, i проковтнули, i
вважадться, буцiм повеселила публiку, - тут Елен трошки пробуксовуд, тут
усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза
тим - поза тим тримадться пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи
на вiдкритiй платформi поззда, котрий мчить зз по колiз до межовоз риси того
дня, в якому нарештi - осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз нез
остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика,
як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк,
i тепер зз жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком
спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiдю або заведе пса -
самозрозумiло, породистого. I д ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що
роками валасадться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про
себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосiб, як Божим
словом, скасовуд вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати
розмову - "От коли я був у Японiз..," "Коли я виступав на конференцiз в
Прадо, i кардинал був запрошений..," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi
там надали цiлу вiллу..." - до смiшного нагадуд похваляння колишнiх
"визздних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiдю свiдомих того, що
самим зм повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чуд себе збоку, як i
взагалi нiчого збоку не бачить i не чуд, цiлковито поглинутий безугавно
виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, - свозм книжкам,
перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською,
свозм iнтерв'ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим,
скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки обiцяд платити
"NewаYorker", - цей монолог у ньому, вiдай, не припинядться нi на мить i вiд
часу до часу сягад точки, на якiй виникад потреба в парi вух, - тодi Алекс
телефонуд, i зазздить по нез сводю "Тойотою" (щоразу незмiнно згадуючи, що
вдома, в Бдлградi, мав "Мерседес"), i вони здуть куди-небудь на дрiнка, два
слов'янськi поети в чужiй кразнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом,
покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку
слав'янськая земля, спати з ним вона не збирадться, та й надто вiн
захоплений власним усним життдписом, щоб як слiд до нез взятися, але вiршi
його, котрих наволiк зй скiльки стало рук, у тому числi в китайських
перекладах, таки небездарнi, - здебiльшого, правда, все ж "снепшоти",
подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й
проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи:
рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питадться в Алекса, а як же вiн
дад собi раду з мовою, - роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не
вiдчувад обмiлiння запасiв, - i вперше бачить на його обличчi понуро
навовкулачений вираз: д таке дiло, визнад неохоче, нiби змушений звiрятися
зi старанно укритого фiзичного нанджу, - тим-то й згодився на працю в
емiграцiйнiй газетi, - ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась
поправляти мову в нью-йоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994 року на
заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на
заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка...), залишивши невимовний
смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня,
улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в
силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi,
писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому
цiдю дорогою (стежиною! путiвцем! хайведм!) висловлюю всiм приятелям i
знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все
перепиши, щоб був якийсь глузд!), - i тодi вона розумiд, що кайфувати од
себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власноз присутностi в свiтi, - це
так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чудшся
невiдвзадмнений нi сводю мовою, нi кразною, i що до цього також, либонь,
приходять не зразу, - i вже не дивудться, коли пiсля того вечора Алекс
перестад зй дзвонити - правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то
треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва,
i кожне вимагад хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
Чхати йому було на зз вiршi - як i на все взагалi, i завжди було чхати,
його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним,
глевким знаттям - родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку
проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало зз вперед, вперед,
вперед! - божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти,
як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед
позапопереднiм (тим узагалi привелося - бодай не згадувати!), цiлу молодiсть
вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiв-розкладеними талантами,
догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом марних
зусиль: укразнською iсторiдю, - знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди
проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi - нагору
(цiлий час - нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже
нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, - а на зз пам'ятi лава за
лавою бучно висвячених у ненiз подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у
вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), - вона, котру млостi
змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишковоз
ненiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Кидвi, "Червона калина" у
Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж позти тварин не то дозволядться, а
й заохочудться), - вiдразу проявила з ним - першим на вiку! - готовнiсть
поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Укразнець - i
переможець: чудасiя, зй-бо, в снi б не приснилося, - чого мусили вартувати
йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у
пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи зз семилiтню, колись давно
втiкали вiд канебiстськоз облави до Кидва зз батьки, батька, котрий одтрубив
свозх шiсть рокiв ще "сталiнських", всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi
жаху комплекс "повторника" - другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо
виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, - чи не тi самi бистрi,
серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах,
котрих вона - кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам'яттю - зазнiмкувала
собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом
оголених стiн зз першого в життi, та нi, ддиного в життi дому, - потiм,
дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного
художника? - ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане - все'дно що з
одного табору кордша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать
цьому спадку, i як його з себе викров'янити, вихаркати - як? - друзi-кияни,
розм'якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят
другому: призхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевоз "склянки",
пiдступився провiнцiал зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя
майстерня поруч, ходiть, я вам своз роботи покажу, i кава в мене д," - а, ну
хiба що кава, давай, чувак, наливай, - а з чого взяв, нiби ми художники
(були - писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? - "А - бороди у
вас," - отуди к бiсу, на облiк зх там тодi брали в тiй норi за ношенiд
борiд, чи як?! Так крiзь нрати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з
запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за
адресою - визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не
художники, нi?.. А до майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не
треба, щоб вас зi мною бачили..." Вiтчизна i дiм, атож: Укразна, вiсiмдесят
другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд
провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва - це ж хто тодi Нобелiвку був
дiстав, Маркес, здадться? (Добрий письменник, холдра, а що нiбито,
подейкували, щирий друг радянського народу, то - who
cares?33) Ту оповiдку, котра
вмить учинила його - рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних
рокiв (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! -
поки iншi спивались, вiшались, чи, як зз батько, годинами курили, стоячи у
вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), -
вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось
ледачим претекстом, вдерся до нез в готельний номер, розколошкавши зi сну, -
все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на нвалтовному вибиваннi
iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук
на осiлих батарейках, рефлексах! - i стояв у тiсному, як лiфт, передпокозку,
зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи
в нез очима, i зз нагло пойняло - стисла зуби, аби не дзинотали, - напливом
чудного, не еротичного навiть, нi! - якогось iншого, до млостi тривожного
збудження - мов перед операцiдю або екзаменом: щось iз гулом клубилося,
насуваючись на нез, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому
справжнд, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося
мимо, але в нiй не було страху, була - уже ввiмкнена, пiднесено-пружна
готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускад
з засидженого мiсця: справжнд - нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе,
до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи зз позад себе, сiм
шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! -
"До вечора?" - "До вечора", - "Поздемо тодi на каву?" - все знялося з мiсця,
вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона
народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в
собi схованим зз раннд, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад -
у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня -
прибутний, пiдземний гул розбудженоз пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок:
ах, ось вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять
п'ять рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи далi,
був, здадться, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там д, вiдказували зй з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"Позхали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк над
рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi сходи,
облущена балюстрада, ах, от звiдки це в мозх снах! - i, о Боже коханий, ця
струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алез, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться моз кращi, найбiльш моз вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз д - ходiмо, покажу", - тiльки
вiн один не вдавав призвозтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а
мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи свод, пролапувався крiзь
зз стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось
вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини,
"Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис зз за плечi:
"Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що саме?" - "Слабо
сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе людина з пейзажу:
з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для тебе? Бо вона
направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз свозх пейзажiв,
послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись
услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: зй переказували, -
а з нез випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:
"Осiнь. Раннд смеркання. /
Твань - i кроки, як нумовi... /
Ця любов - не остання, /
Ти даремно так думадш"), - пройшов крiзь зз територiю, мов татарська
орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам'ятi, з усiх зз
головних осiдкiв ту живильну, тадмничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа
з року в рiк назбируд в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й
невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв
у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривадться - в
рознятий простiр спогаду: там завмирад дiвчинка серед осiнньоз алез, вперше
зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе зз, обiцяючи
зй дорогу, от з тоз дiвчинки все й починадться, i що б не було потiм з тобою
в життi, - воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй
дiвчинцi, доки вловлюдш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi
iдеали юностi - то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget
it34, вони приносяться
ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляд зберегти зм вiрнiсть, ну й грець iз
ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi
лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний
будиночок у сабербiз з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз
двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для
себе вкрились, як горнята поливою, нлянсуватим, ситним полиском остаточно
зупиненого - в спокоз й достатку - життя, i всi, колись киданi у "воронки",
на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкразнськi бунтарi, а
нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку
рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими
спинами, вбганими в корсети блюмiнндейлiвських пiджакiв, - хай не сниться
вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею
очi, дурниця то все, щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi д правда,
тiльки ним i варт мiряти свод життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту
дiвчинку (того хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою,
бо непiд'дмною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiдю заходу),
- значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за свозм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого
в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди: вiзьми мене
з мозм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи пересохлим голосом,
пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, - тут
поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя ранку абощо, серед
порожньоз вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн в'зхав пiд арку,
розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на
третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i навалився на нез, з
довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи
занвалтовно, але як сталось, так сталось, "Позхали до тебе... В
майстерню...", - десь вiн i зараз там д, той двiр, i той балкон, i арка, i
зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от тiльки
дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий тадмним гулом вологий
туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляд вона себе,
цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург - витягнуте
з-пiд завалу тiло: тут - вiдчувадте, коли натиснути? а тут? - промельками,
посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадуд про себе, - наприклад,
учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм розтином углиб
рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева -
платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома, вогкий,
щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в високих
прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським! -
смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вiз, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд
горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з нез головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!", -
пiдхопивши пiд колiна, натягаючи зз на себе, - а у вислiдi й не скiнчила нi
разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньоз дороги в'яне плоть, /
I листя шамотить з мишиним шарудiнням. /
Оголюдться обрiй - i Господь /
Стозть помiж дерев у бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж
тепер?..
"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку,
на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з
небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя
були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як
кола по водi, вiд потопленого оринiналу - так нiколи й не написаного
автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i
питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнд. "Я завжди хотiв
одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само, тiльки що це
значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще вияскравлений зз любовним
замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в
зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинноз монети,
срiблистий, нi, скорше алюмiнiдвого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" -
смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову
собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! - сидячи в нез в кухнi,
звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у кахляний вiзерунок на
долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик
стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв зй про свого батька, -
дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдадмо його - вдвох,
поздеш зi мною? (i зй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами
машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне "жiнка" в устах укразнських
мужчин завжди пороло зй слух, але тут - тут вона б не нзилася, з усмiшкою
ступила б, як iз журнальноз обкладинки, у сводму шикарно просторому
кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на
височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем - чи що там у них, нлей?
пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту
нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо
демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя
звiтудться перед свозм витоком) - молодiсть старого пройшла по концтаборах,
нiмецьких i радянських, лпомиз хлебтав iз корита", - вимовив, нiби чиряка
вичавлював: з хижим притиском i хворобливою придмнiстю бачити виприслий
гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не
повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як смiдш, грiх!" - "Бо це
вспадковудться". - "Нi чорта не вспадковудться - хочеш сказати, що в тобi
нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не свобода". Вирватись! - зз
потрясло це слово, так легко вийняте з зз власного словника, нiби вiн загодя
знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим словом вiн вивiв на яв i так
потвердив, устiйнив неомильнiсть зз родового iнстинкту, що врубався тоз
першоз ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене,
в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом,
вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися,
i в нас буде - син ("Родити тобi треба, - задихнувшись одривався од зз
губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: - молока в тобi
багато!" - в тому його, кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив зз
перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе
вмивання: "Ат - митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий,
студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися
хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям,
вiд дiвчини ще - з кожним мужчиною, геть i до всякоз койки: хто з цим-от
буде, син чи дочка, - чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим
волоссям хлоп'ятко, що вже кiлька разiв являлося зй у снах, - покрутившись у
безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою зз пориву, - на
нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття
прочитаних ними книг, його картин, зз фортепiано, Боже, як же багато всього