й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю темну нiч!" I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцi┐. Села над Пслом задзвонили в усi дзвони, i ┐х чути стало на багато верст, села над Пслом запалили вогнища височеннi, i ┐х видно стало на багато верст, з темряви вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до збро┐, над ними пливли в повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання, штурм i завзяття, повстання! До самотньо┐ пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi волячi морди ремигали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до ┐хнiх рогiв, горiли ясним полум'ям серед велично┐ тишi нiчного повiтря. Коло листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцiлував Василиху в руку. Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згасло┐ одиноко┐ зорi. ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ На конi ┐хав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався, чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв, i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли, мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на гору - пiд вiтром хаос i битва. Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах лiсово┐ дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi. Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi патронами й гранатами бiйцi. Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий, стояв ┐м у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й вальцювальники, рудокопи й чорнороби - усi йшли за ┐хнiм Чубенком, за мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим, невiдступним i непосидючим. Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав ┐х iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому, по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками, молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною Армi║ю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь дев'ятсот двадцятого року. "Зачекай, - сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн ┐хав без сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй писарський каламар. - Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на ношах, увесь лiс гно║м запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо сво┐ руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу тобi секретно, захворiло кiлька на тиф". Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, "пити менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я ┐х веду на з'║днання з дивiзi║ю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн чека║ нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випада║, а тифозних iзолюй вiд загону". Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, про┐хав кiлька крокiв мовчки, "та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i лягай, от i добiгався на свою голову". Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть, "я тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь яку завгодно сосну". Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом, розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся, вiн ┐хав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь i лiсова гниль. I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки роз'║днувались i вiдпливали в океан. Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося спати - безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи на з'║днання з Червоною Армi║ю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був наче з залiза. Чубенко дивився на. карту i вiв далi. Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося, що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни, шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зелено┐ поверхнi. Легко там дихати, мов на передгiр'┐ сто┐ть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд його трудового трепету. Чубенко дивився на карту, швидко ма║ бути лiсникова хата, без не┐ не можна орi║нтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й пiдiгнав коня. Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi. Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен похитувалось, "рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська республiко!", i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф лама║ його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за мною, пролетарiв!"-гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт. "Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?" Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю. "Годi нам блукати, польському пановi, продався, отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами авангард стояв мовчки. На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув ┐┐ долонею, i за цим настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого й голови не пошкоду║, але ж i допече, бо в'┐дливий i завзятий, такого мати в окропi купала, а батько кропивою пестив. Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд, зiскочив на землю, - "нада вперед", - сказав дiловито i пiшов пiшки дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки. I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити, коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн проща║ться очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед сво┐ми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара. Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив мартенiвський свiй цех, i обрубники з усi║┐ сили оббивали деталi пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн весь залiзний i яку завгодно негоду висто┐ть, i тодi того, що стрiляв, схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера, пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук. Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки, мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по головi, щоб прогнати бiль. На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова заслона, мов рiка з чарiвною водою. До не┐ потрапив Чубенко й по┐хав у нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю, молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем, i хворi почали марити: один - мартеном, а другий - гутою. Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до ши┐ коня, вiдсахнувся назад, став з одча║м виборюватись з-пiд тi║┐ зливи марення, що нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французько┐ контррозвiдки, теплий одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до не┐ i не мiг дiйти, дерево по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдча║м. Без лiсниково┐ хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати його й вести на Донбас загiн. Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'┐хав ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю. Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив сво┐ немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрiльцi - гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили. З ними прощалися товаришi, обiцяли донести ┐хнi слова до Донбасу, сказати на ┐хньому заводi i ┐хнiм родинам. Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умира║ людина, можна сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i стали в задумi над могилою. Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив промову, i ┐┐ слухали мовчки - без салютiв та музики. Раптом заспiвали тихими голосами старе шахтарське "Страданi║", моренi бiйцi спiвали з нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник вiв далi промову. "Науковий соцiалiзм, - казав заступник комiсара, - а також мир халупам i вiйна палацам вимагають тако┐ доктрини, щоб бити ворога без пощади, i нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова. Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Укра┐ну й наш непереможний Донбас, це вiйсько буржуазi┐ та багатого селянства вимаху║ жовто-блакитними прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми зна║мо, хто ┐х поранив, - одного петлюрiвська шабля, а другого польська куля, i соцiалiзм вимага║..." Та Чубенко вже ┐хав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши ┐й пильнувати. Вiн ┐хав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орi║нтуватися на картi. Кiнь обережно ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував вiдповiдальнiсть по┐здки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до сво┐х спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс кiнчався. Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi, в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв. Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його. шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазя┐н пiдiгнав, i ось за┐хали пiд дерева. Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону. "Дорогий товаришу Чубенко". На столi стояла гасова лампа, коло не┐ лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест, чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн, мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув ┐х щосили, заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках. Наган, його лежав на столi, людей було тро║, i коло печi поралася жiнка. Хата була стародавньо┐ краси, уставлена лавами й скринею, на полицях повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi. "Дорогий товаришу Чубенко, - знову сказав дебелий, широкоплечий крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, - вiд iменi червоного партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам, i iнтересу║мось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв?" Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати, прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий - з дитячим обличчям, учитель чи семiнарист, -"ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це ┐де наш чоловiк, а не проклятий поляк чи петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'║мося, не на життя, а на смерть, товаришу Чубенко". Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка, осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його устах. "Скажи нам, чого тобi браку║ i яка нестача в тво║му полку, а ми тобi допоможемо, чи хворих тво┐х перехова║мо, чи одежею, чи худобою i найперше ┐жею вас пiдтрима║мо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю". Чубенко помалу взяв iз стола сво┐ папери й планшетку, засунув до кобури револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв. "От ти й при формi, Чубенко, - бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, - може, чарчину вип'║ш на дорогу чи так по┐деш, як хочеш - так i зроби. Наш загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошу║мо в гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiта║мо, а далi там видко буде, з чого почати - з ┐жi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного". На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одрива║ легенi. Чубенко глянув через голови розмовникiв, "це наш калiка, був у солдатах i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто зна║ й звiдки - чи з Кавказу, чи з Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх". Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди. Це був кволий недобиток iмперiалiстично┐ вiйни, живий докiр i жертва минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато треба зусиль. А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд з-за грат. Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли. "Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi мови нашо┐ не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь". Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з обмотаною головою, "пiдмогу давайте, невидержка!" До нього пiдскочив бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр, "голову поляк пошкодив, - сказав той, що з дитячим обличчям, - кида║ться й марить, сердешний". Бiлозубий повернувся до хати, "голову поляк пошкодив", - повторило дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скида║ться на посланця. "Яке це село?" - нарештi заговорив Чубенко.. "Кам'яний Брiд, товаришу Чубенко, а ми - кам'янобрiдськi партизани". Чубенко знову заглибився в мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй, мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його устах. "Добре, земляки, - сказав далi Чубенко, - завтра ми зайдемо до вас у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i роблю я обхiдний марш на ворога, люди - в бойовiй напрузi, i патронiв у нас багато. Донбасiвський полк зна║, за що вiн б'║ться, це - надiя революцi┐, опора пролетарiв. Чудна ваша природа, земляки, лiсу без мiри, народ простий та довiрливий, i чекайте нас завтра коло села - шахтарiв i металiстiв, красу донбасiвського краю". На печi колишнiй солдат не мiг спинити кашлю, i Чубенко ще раз побачив його без мiри схвильованi очi. На цьому Чубенко рушив з хати, i за ним. партизани, у дворi стояв Чубенкiв кiнь i ще один. Було зовсiм порожньо. Чубенко сiв на. коня, мовчазний партизан - на другого, вони по┐хали з села i мовчки до┐хали до просiки. "Отой солдат на печi скоро помре", - сказав Чубенко. "Щасливо", - вiдповiв партизан i одразу пустив коня в галоп. Лiсова тиша розступилася перед Чубенком, i вiн в'┐хав у тишу. Округ нього лiс порипував, як снасть, мiсяць уже зайшов, була передранкова пора, i раптом морений Чубенкiв кiнь заiржав щосили, мов у темнiй, печерi пiшло блукати його iржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко ┐хав тишею, як мiстом, будинки тишi стримiли у високу неозорiсть, Чубенко ┐хав рiк i десять рокiв, а то були хвилини, i знову заiржав його кiнь. "Стiй!" - одразу ж гукнули грубi голоси донбасiвцiв. Чубенко проказав пароль i по┐хав далi. "Чубенко, Чубенко!" - лунало його полком, з'явилися ад'ютант i заступник комiсара, в обох револьвери, застромленi просто за пояси, пiдiйшов Чубенкiв помiчник. "Ну, не думали вже бачити тебе живого, он вiн ┐хав за тобою та бачив, як тебе схопили, i не мiг дати помiч, а прибiг назад, i ми зразу ж органiзували ударну сотню i послали тво┐м слiдом, i тут на нас напали з усiх бокiв, ║ забитi, ║ й пораненi, та не так легко було нас узяти. Ми ┐х приймали на багнети, бо патронiв обмаль, а до того лiс i нiч, при мiсяцi багато не вцiлиш, i не зна║мо, хто вони, бо одежа солдатська, а бiльше ознак нiяких". Чубенка оточили бiйцi з гвинтiвками в руках, i тут ледве помiтний свiтанок став ширяти над лiсом. Це був час страшно┐ безбарвностi, час моторошно┐ сiростi, коли закониться день пiсля нiчно┐ тишi. Сiрi тiнi набрали блакитних та рожевих вiдтiнкiв, лiсом заходилися цвiрiнчати, джерготiти, путькати рiзнi птахи, i весь цей та║мничий час народження свiтла Чубенко розмовляв iз бiйцями, i над лiсом здiймався потроху вiтер. Чубенко розповiв змiст наступно┐ операцi┐, щоб кожний бо║ць знав сво║ мiсце в дiлi, щоб свiдомо й вiддано бився. Один шлях у Донбасiвського полку - через Кам'яний Брiд i далi на схiд. Обминути село не було змоги, на картi текла рiка, оточували болота, непрохiднi лiси. Треба йти на Кам'яний Брiд i зустрiтися з партизанами, а зустрiч буде така, як годиться. До сходу сонця полк готувався до зустрiчi з кам'янр-брiдськими партизанами. Нарештi рушив лiсом, iшли всi мовчазнi i зосередженi, проходили пiд дубами й топтали дубовий лист, проходили пiд кленом i топтали кленовий, сосни заливав чорнолiс, Чубенко ┐хав попереду, почував млость i слабiсть, вiн куняв, i це було показником його непошкоджених нервiв. Нарештi знайома просiка, полк розгорнувся в наступ i так дiйшов до потрiбного мiсця, не зустрiвши нiкого, i зупинився в густих кущах перелiска, за яким було рiвне поле та першi хати села. I Чубенко вийшов з красою полку - його першою авангардною сотнею - наперед, вийшов пiший з гвинтiвкою в руцi, вiтер розвiвав червоний прапор, деякi бiйцi порозстiбали сорочки, i на грудях видко татуйованi п'ятикутнi зорi. Це вийшла сотня смертникiв, якi в полон не здавалися, тиша була в селi, нi душi на. вулицi, сотня стояла струнко, як i належить регулярнiй частинi. Так минуло пiвгодини, i нiхто не з'являвся, з перелiска пiд'┐хав верхи Чубенкiв помiчник -"все зроблено, команда пiшла до рiки, зв'язок встановлю║мо", i помiчник по┐хав назад до перелiска. Чубенко стояв iз сотнею, розставивши бiйцiв фронтом до села. Здалеку ┐х здавалося бiльше сотнi, ранок був беззвучний, сiльська вулиця порожня, i нарештi вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув вiн з усiх дворiв. Червонi прапори колихалися, наче хоругви, iшли самi жiнки й дiвчата, чоловiкiв було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний прапор. Похiд вийшов з села й розтiкся на боки, став iти широкою, густою смугою жiноцтва. Чубенко подивився в бiнокль i перейшов на фланг. За походом з села вийшла група партизанiв - чоловiка з пiвсотнi, партизани намагалися йти в ногу i похизуватися перед регулярним вiйськом. Чубенко ще раз уважно подивився в бiнокль, похiд наближався, сяючи червоними стягами, обличчя в Чубенкових бiйцiв були зосередженi й уважнi, ┐м наче не до серця ота врочистiсть зустрiчi, вони дiловито мацали й розстiбали ладiвницi. Похiд пiдiйшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасiвцi розступилися й лягли, "вогонь!" - гукнув звичайним голосом Чубенко. Кулемети, стали методично строчити, розбиваючи похiд кулями, стрiльцi безперестанку клацали затворами, викидали порожнi гiльзи, прапори попадали на землю, жiноцтво вихопило шаблi й пiшло поодинцi в лобову атаку, переступаючи через трупи й поранених. "На цей фокус самi брали", - сказав собi Чубенко, стрiляючи з гвинтiвки, як рядовий бо║ць. "Слава! слава! Здавайсь, комунiсти!" - похiд раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що мiг би деморалiзувати кого завгодно, та донбасiвцi не рухнулися й на крок, а кулемети, не зупинилися й на секунду. Замаскований ворог став втрачати ║днiсть, даремно вимахувала попереду шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, "бий комуну! бий комуну!" Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той психологiчний момент, коли звича║м оборонцi губляться перед невiдступною навалою, i вони розстрiлювали маскарад так спокiйно, мов сидiли за стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала панiчно розбiгатися. Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском замасковано┐, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на донбасiвцях свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася кiнського галопу й свисту шабель. Пiд жовто-блакитним петлюрiвським прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям. Кiннота промчала просто через донбасiвцiв i не могла ┐х зiгнати з землi пiд шабельний вимах, донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з коней вершникiв. В цей час пiхота петлюрiвська лаштувалася до нападу й гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв. З-за сiльських тинiв посипалися на петлюрiвцiв раптовi пострiли - рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав, петлюрiвцi метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи, вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськово┐ справи, i вони не втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною. Нарештi вони добiгли до донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його горлянцi. "Треба триматися, - через силу заговорив вiн, - я послав ще вночi по пiдмогу, та до не┐ верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу Чубенко", - а Чубенка душила жалiсть i злiсть, - "по смерть ти сюди прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти сво║ одвоював, чоловiче". Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, - "не смiй, Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi снилася". - "Мовчи й ковтай повiтря, - сказав йому Чубенко, - я саме переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму слiдом, i пiдмога менi без дiла". Та солдат його не чув. В агонi┐ звiвся вiн на ноги, випростався в цю останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, "така смерть менi щоночi снилася", - сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до неба. "Вогонь! - скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. -В атаку, донбасiвська республiко!" Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'║дналися з пiдмогою. Чубенко робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин до нього пiд'┐хав Iван Половець. Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, "спасибi, брате, i клади мене, куди хоч", i це був кiнець геро┐чного змагання Чубенка, командира полку. ШЛЯХ АРМIЙ "Щойно провели Полiтбюро подiл фронтiв, щоб ви виключно зайнялися Врангелем". (Ленiн - Сталiну)_ Десь бiля Апостолова, пiсля знаменитого бою з кiннотою генерала Бабi║ва, Чубенко ┐хав на червонiй, як захiд сонця, тачанцi нового свого й найкращого кулеметника, коваля Максима. Донбасiвський полк, витримавши в складi цiло┐ армi┐ кiлькагодинний переможний бiй з бiлою гвардi║ю, переслiдував рухливого ворога, що ринувся до Днiпра. Чубенко, схудлий i тендiтний пiсля тифу, i вусатий Максим сидiли на тачанцi в позах гордовитих i незалежних, позад ┐х заходило сонце, Чубенко тримав у руцi ковану з залiза троянду, оцiнював ┐┐ оком середньовiчного цехового майстра. Це було чудо досконалостi, натхнення i терпiння, нiжний витвiр надзвичайного молотка, радiсть металу, що процвiв, i вицвiв, i збагнув крихке проростання живих клiтин. "I тобi скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда з одного, шматка, i нiчого тут не приварено чи злютовано, мов росла вона в мене з залiзного зерна, з металево┐ прищепи. А родом я коваль i зброяр, на всю армiю кулемети справляв, i свiт пройшов наскрiзь, як журавель". Чубенко оглянувся на полк, що гримiв одною валкою, бiй був пiд Шолоховим, полк, поповнений пiсля польського походу, знову розквiтнув донбасiвською славою, на тачанцi стояв кулемет, удосконалений i пристрiляний, слухняний i повороткий, вивiрений, надiйний "максим". "Ти не повiриш, командире, яка це тонка штука - кувати троянду, щоб була вона нiжна й шершава, щоб на не┐ роса вночi падала - на чорну мою й вiчну троянду. Люблю я красиву, й ажурну роботу, менi хочеться бути майстром на весь свiт, i щоб життя навкруги було красиве та сонячне. I от на червонiй тачанцi ┐здимо, а ранiше тачанка в мене була друга, по нiй - червонi яблука, зеленi квiти, соняшники - де прийдеться. Ковалевi весь свiт вiдкрито, а як вiн до того ще бив урядника у п'ятому роцi та пiдранив жандарма, як вiн спiвав: "Марш, марш вперед, рабочий народ!" i носив червоного прапора, то його мандрiвну судьбу можна знати наперед. I я рушив у широкий свiт. Викувати троянду не кожний зумi║, i я щоразу повертався до цi║┐ справи, як тiльки траплялась хвилина. Коли я сидiв у в'язницi перед довiчним засланням, я все допитувався, чи хватить вiку на мо║ заслання. I день iшов, i нiч iшла, i днiв було без лiку, я збагнув, що вiк мiй не довший за день, усе життя сво║ я передумав за день, i ще багато залишалося дня на тюремну нудьгу. Та от трапився менi молодий смертник, убив вiн пристава, його мали повiсити, - "ковалю, ковалю, - каже вiн, здригаючись усiм сво┐м життям пiд навалою останнiх мислей, - не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте нiжними ранками, п'ючи росу, а ми ляга║мо скривавленi ┐й пiд ноги, ковалю, ковалю, якби ти вмiв кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда революцi┐". I його повiсили сiрим свiтанком пiд жахливi крики цiло┐ тюрми, ми кричали, ми били стiльцем дверi, ми рвали одежу й розбивали вiкна. Молодий мрiйник розлучився з життям пiд гуркiт i шал нашого протесту, хотiв би я знати - яку музику сприйму я на тiй останнiй межi? I от запам'ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, менi здавалося, що всi ковалi свiту беруть молотки, б'ють молотками, б'ють молотками, допомагаючи менi. Це була якась голка, що проткнула мiй мозок, я вдень i вночi почував ┐┐ - оцю мою троянду. Коли людиною керу║ одна лише думка - нiщо ту людину не вiзьме - нi голод, нi холод, нi смерть, нi спека. I, мабуть, тiльки через це я лишився живий, пройшовши стiльки свiтiв, куючи залiзну троянду. Кiнчив ┐┐ кувати в пустелi. Прокинувся серед ночi на холодному пiску, прокинувся в захватi й нетерплячцi, кiнчивши у снi кувати троянду. Ще бачив я ┐┐ густу рожевiсть, ще вiдчував у руцi ┐┐ вагу, i на обличчi - ┐┐ тепло. Ще тремтiв я, i реальнiсть заполоняла мiй мозок, а вже все пiшло геть, i тiльки зоряне небо миготiло надi мною, чуже пiвденне небо. От перед нами, командире, ледве проступа║ на тьмяно-блакитнiй високостi червона зоря Альдебаран на сходi, вона пiдноситиметься вище й вище, скоро все сузiр'я, вiсiм видимих зiр, проступить на потемнiлому небi - гострим кутом, журавлиним ключем вiчностi. А тодi надi мною горiв Пiвденний Хрест, я лежав у пустелi Атакама, на шляху до кордону республiки Перу. I в мiстi Арiка на березi океану я закiнчив мою троянду. Це трапилось у кузнi мiсцевого коваля, пiд плюскiт океанських хвиль, цвiв чагарник якимись дивно пахучими рожевими квiтами. Був 1917 рiк. I тодi з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, пiд Шолоховим,. на дiлянцi твого Донбасiвського полку. Я пройшов республiку Перу, Еквадор, Колумбiю, потрапив до квропи,, скуштував французького концентрацiйного табору, iталiйсько┐ тюрми, грецько┐ й турецько┐ гостинностi, що не була при║мнiшою за табiр та тюрму, i потрапив нарештi до Севастополя, а звiдти й до себе в Гуляйполе. I я прийшов вчасно, i ще допомiг виганяти генерала Денiкiна". Обабiч шляху вставали височезнi пожежi, на сходi за Днiпром чути було далеку канонаду, Донбасiвський полк рухався безупинно на схiд до Каховки. На троянду, що ┐┐ Чубенко тримав у руцi, падали виблиски заграви. Рожевий туман оповивав осiннiй степ. Нiч була холодна. "Тодi, командире, я зустрiвся з мо┐м другом Артемом. Позаторiк вiн був головою Криворiзько-Донецько┐ республiки, шахтарсько┐ держави робочого класу. Знаю. я його ще з Брiсбена в Австралi┐, куди вiн майже одночасно зо мною при┐хав iз Шанхая. Ми з ним працювали на прокладцi залiзницi коло Брiсбена. У суботу праця була лише до першо┐ години, а пiсля ми прали бiлизну, i Артем наспiвував його улюблено┐: "На высоких отрогах Алтая стоит холм и на нем - есть могила совсем забытая". Потiм ми сидiли перед наметами коло вогнищ, ┐жа лежала на ящику з прибитими до нього нiжками, а нiжки стояли в банках з-пiд консервiв, повних води: комашнi в Австралi┐ безлiч. I скiльки переговорено тодi бiля вогню! Часом пiсля цiлотижнево┐ роботи ми ходили купатися й ловити рибу, рiчка була невелика, на гачок чiплялися черепахи й зрiдка в'юни, вода чомусь свiтилася вночi, Пiвденний Хрест сяяв над нами, Артем розповiдав, я - слухав. Я полюбив Артема - мого вчителя. I як соняшник завжди поверта║ться до сонця, так я повертався до нього. Ми зустрiлися в Донбасi торiк, один одного впiзнали, "пам'ята║ш, як iрландцiв перемогли на канатi?" - а перед нами - свiже поле бою, дiло було на снiгу, ще трупи сходили парою на морозi, "прийшов час, - сказав менi Артем, - до останнього подиху будемо битися за нашу революцiю". Чубенко подивився на годинника i дав наказ зупинятись. Промчала дорогою якась кiнна частина. Донбасiвцi стали годувати коней. Вогню не розпалювали. Холод проймав до кiсток, земля - замерзла, без снiгу. Бiйцi танцювали коло пiдвiд, грiлися. Пожежi навколо беззвучно займались одна по однiй. В ┐хньому свiтлi - живому й мiнливому - то виринала валка пiдвiд Донбасiвського полку, то зникала в морознiй темрявi. Чубенко взявся обходити полк, минали години глупо┐ ночi, далеко праворуч щось дуже горiло, освiтлюючи рiвну безконечну просторiнь голого степу. Коваль з сво┐ми двома помiчниками напо┐ли коней iз степово┐ криницi, дали вiвса, чорнобородий Сербiн та другий ковалiв помiчник - веснянкуватий безвусий Ляшок - спорили. "Рушай, - гукнув невгамовний Чубенко - рушай, донбасiвська республiко!" "I от я, - почав далi оповiдати коваль, коли тачанка рушила, - з наказу Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати бiля Махна й зiбрати людей. Махно привiтався до мене, коли я сидiв на ганку. "Дивись, Максиме, я знаю, чим ти диха║ш", - сказав вiн менi, проходячи й помахуючи нагайкою. У Гуляйполi з ним була його "батькова чорна сотня" з Кирюшею. Махно зiбрав на майданi великий сход, казав промову. I несподiвано ми встряли з ним у дискусiю, вiдчувши, що натовп нас пiдтриму║. Це був прекрасний мiтинговий двобiй, i всi бачили, що "батько" програ║. Тодi Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуцi┐, бочонки золота, тортури, розстрiли, вбивства. Коли наш товариш закiнчив обвинувальну промову, Махно осмiхнувся якось лиховiсне. Потiм вiн зiйшов з помосту, що його було спецiально вибудовано, пройшов крiзь натовп, усi враз розступилися перед ним, вiн схопив мого товариша за руку i поволiк за собою на трибуну. Малий на зрiст, з баб'ячим обличчям, з довгим попiвським волоссям, Махно виглядав смiшно, ведучи дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали - про що буде дискутувати Махно далi. "Батько" вилiз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед натовпом. Тодi Махно мовчки вихопив револьвер i вистрiлив у нашого товариша. Натовп одхитнувся од трибуни. Ми почали стрiляти, але Махна на трибунi вже не було. I ми поспiшили вискочити з натовпу, що раптом став до нас ворожий. Ми бiгли Гуляйполем, вiдстрiлюючись. I, гнанi звiдусiль, засiли в хатинi у товариша Ляшка, хутко позакладали вiкна, спровадили стару матiр Ляшкову до сусiдiв, замкнули дверi, пiдперли ┐х, чим могли, розiклали пiд руками зброю й патрони, "пiдходь, - крикнув хтось iз наших, - контора пише!", i нас було одинадцятеро. Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бiй тривав до ночi, стрiляти ми вмiли, а вiдступати не було куди. Ми кидали гранати, i. на нас кидали гранати, ми стрiляли з кулемета, який у нас був, i на нас стрiляли з кулеметiв, робили все, щоб запалити нашу хату, а запалили хату сусiда, був вiтер весняний, рвучкий, вiн доносив часом запахи озимини, iржання коней, кування зозулi. Сусiдова хата горiла, високе полум'я зносилося пiд небо, хату гасили, iскри полетiли на повiтку й на клуню, зайнялося ще одне подвiр'я, нам не давали спочити й на хвилину, все боялися, що ми скориста║мося з метушнi i втечемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стрiляло п'ятеро, та й тi закривавленi вiд ран сво┐х i чужих, виснаженi й послiплi, глухi вiд вибухiв. Ми знали, що життя наше от-от скiнчиться, та ми бачили тi тисячi, якi прийдуть нам на змiну i докiнчать наше дiло, завершать нашу боротьбу, вшанують нашу пам'ять. I нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав нам серця, мозок не гнiтило порожньо прожите життя, ми жили гiдно i вмирали мужньо - нам увижалися всi, хто загинув за нашу революцiю, ми не знали, чи достойнi ми стати хоч близько до тих славних iмен. Вiтер повернув на нашу хату, i вона зайнялася. Махновцi припинили стрiлянину й чекали, що ми будемо вибiгати на подвiр'я, ми - теж не стрiляли, диму була повна хата, допiкав вогонь, упав сволок. I тодi ми заспiвали, стоячи в хатi, i спiвали, доки не повтрачали свiдомостi. Ми не змовлялися спiвати, хтось один почав, i ми зрозумiли, що ця пiсня - то останнiй подарунок, який да║ нам життя". Ляшок i Сербiн, якi вислухали все оповiдання, оглянулися на коваля. "Ми спiвали "Вставай, проклятьем заклеймл╕нный", - сказав Сербiн. Чубенко сидiв, тримаючи в руцi залiзну троянду, високо над ним миготiв Альдебаран i все сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi. Потiм дiстав з кишенi маленьку книжечку, розгорнув ┐┐ пiд свiтлом навколишнiх пожеж, трохи погортав i, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою: "Революция есть война. Зто единственная законная, правомерная, справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает история". "Ось великi слова, - сказав Чубенко, - слова товариша Ленiна". "Старi металург