ровського, вона пристала до нас за куховарку. За мiсяць ┐┐ i впiзнати не можна було - з дохло┐ кiшки стала зовсiм павою. Ми зранку йшли на нашу заявку - золото глибоко тодi залягало - i до обiду сидiли пiд землею, довбаючи породу. Звичайна баддя витягала пiсок на поверхню, там же ми його й мили. У обiди ми йшли до нашо┐ землянки, де чекав обiд. Баба виходила з комiрчини, що ┐┐ ми для не┐ одгородили, i усмiхалася нам усiм. Тiльки цим ми й трималися, бо з золотом нам зовсiм не щастило. Ми не намивали його й на харчi. Баба ця поставила на нас ставку - нас було десятеро - сильних, здорових, як повнолiтнi дуби. I ставку вона виграла, бо ми доти напували старателiв спиртом, доки знайшовся з-помiж них один, що знав кращi мiсця. Пiд п'яну руч вiн розповiв за те мiсце, що зветься тепер "Веселий". Спочатку ми вiдправили туди наших розвiдникiв, а потiм i самi зникли гуртом з людських очей, щоб опинитися там, доки держава про те мiсце ще не пронюхала. Ми потрапили на дурне золото. Тодi баба стала жити з нами усiма. На кожну нiч вона вибирала собi дружка. Решта нас - корчилося на койках, i оселилася мiж нас тодi чорна нудьга. Ми платили за жiночi пестощi золотим пiском. Вона його зiбрала стiльки, що могла б утопитися, повiсивши собi на шию. Це був божевiльний час. Золото ми брали просто руками i знахабнiли без мiри. Почали щодня пити спирт. Все це зробила баба. Пiшли сварки, бо нiч у комiрчинi була вищим за все, що ми досi знали. Твоя Наталка нагадала менi ┐┐ гарячими руками й iншим. Можеш тепер судити, чому я згодився вести тебе на Золотий Ручай. Навiть зараз я живу нею... Раптом вiд Ничипора пролунав пострiл. В останнiй момент стримавши себе, Ничипiр встиг шарпнути револьвер догори. Бродяга зiщулився i схватився за свiй. - Необережно вистрелив, - пробурчав Ничипiр i взявся за пояс, де було золото. Воно його запекло, мов вогнем. Бродяга оповiдав далi, хуга гримiла так, мов у не┐ були пiдземнi труби. Та швидко вiн помiтив, що Ничипiр не слуха║. Байдужий свист линув iз кутка, де лежав Ничипiр Запах спирту повiяв на бродягу. - Ти, продажна твоя шкура, - закричав раптом Ничипiр, - кому це ти розповiда║ш, кров проклята? Я сво║ю рукою стрiляв бiйцiв, стрiляв гадiв, я перемiг сто тисяч ворогiв! Вона душить мене - ваша вошива, обскубана тайга! Стiй, я вийду на не┐ з револьвером, з бойовим револьвером командира армi┐! Ви менi заплювали душу, проклятi варнаки! Стiй, собако, я тебе шльопну! Ничипiр з револьвером у руках вискочив з печери, пробивши собою замет снiгу, i став стрiляти в повiтря. Снiг був йому по пояс. Вистрiлявши патрони з револьвера, Ничипiр спробував бiгти, посковзнувся й упав. З печери виглянув бродяга. Над Ничипором лютував снiг. Вiн засипав його з головою, спiваючи панахиду. Бродяга перечекав iще, пригадуючи - скiльки разiв вистрiлив його компаньйон, вiн не хотiв потрапити пiд кулю. Ничипiр борсався в снiгу, нiби в агонi┐. Тодi бродяга вийшов у завiрюху i наблизився до Ничипора. Вiн узяв його попiд руки й поволiк до печери. Ничипiр очуняв лише вночi. Товариш порався бiля вогню, у печерi було тепло й затишно. На ранок вони рушили в путь далi. У караванi йшло четверо: Остюк, побратим його й дво║ тунгусiв, котрi вели пару малих та волохатих забайкальських коней з вантажем. Караван мав напрямок на пiвдень. - Дивись, - промовив тихо Остюк, - вiн пiсля операцi┐ загубив зовсiм голос, - дивись, он побiгли вовчi слiди. У тайзi це вважалось за цiкаву новину. Особливо пiсля недавньо┐ хуги, коли звiр позалазив у нори. Слiди були свiжi, i вовк увесь час бiг, не звертаючи вбiк. Тунгус вiв караван по цих слiдах. - Вовк не поспiша║, наче це вiн вийшов на прогулянку, - прочитав на слiдовi побратим, - наче на прогулянку вийшов. - Цiкаво, - обiзвався Остюк. - Справдi. Я на цьому дещо розумiюся. Я був бойскаутом, а ти ж зна║ш, що бойскаути по бiльшостi вивчають рiзнi слiди. У хлопцiв розвивають тонку спостережливiсть, умiння помiтити непомiтне i зробити висновки з мiзерного. В армi┐ я через це був першим розвiдником, я гуляв у ворога, як у себе вдома. - Ти i в Парижi гуляв, як у себе вдома, - засмiявся Остюк. - Так от, - нiби не почув побратим, - отакий слiд менi розповiда║ багато. Я бачу, що слiд iде рiвномiрно, вовк ступа║ на повну лапу, часом вiн сiда║ на хвилинку, нiби дослуха║ться до чогось, потiм -знову тюпа║ помалу, вiн наче не голодний, але я бачу, що вiн худий i не вгодований вовк. Лапи у нього великi, це дорослий звiр, а грузне вiн на снiгу, як вовченя. Звiдси я роблю висновок, що вiн худий. Бiжить вiн рiвно, це - не слiд полювання, коли треба петлювати, обходячи здобич. Слiд недавнiй - вовк пробiг не бiльше як шiсть годин тому. Завдання - може, вiн теж бiжить до "Веселого"? Дивно, що вiн вибрав шлях, яким ходять люди. - "Веселий", - ковтаючи склади, сказав тунгус, - сонце вниз, "Веселий". Вiн хотiв сказати, що увечерi доведе до "Веселого" Деякий час iшли мовчки. Остюк безмiрно мучився, загубивши навiки голос. Прекраснi пiснi поставали в його пам'ятi, безлiч мелодiй звучало у вусi, тiльки вже не спiвати йому ┐х до смертi. Нi за чим Остюк не тужив у життi, але зараз його охопила майже туга. Вiн заспiвав про чумака, що з батiжком у руках доганя║ долю. Потiм вiн виводив про Морозенка. Далi почав: Ой три шляхи широкi┐ докупи зiйшлися. На чужину з Укра┐ни брати розiйшлися! Ще багато пiсень проспiвав Остюк, iдучи за побратимом. Цей звик уже до шепотiння Остюкового, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так кiнчилася слава першого партизанського спiвака. Вовчий слiд не переривався. До нього з правого боку долучився ще один. Люди йшли по слiдах, як мисливцi. Тунгуси сказали один одному щось iз цього приводу, i знову посувалися в мовчанцi. - Проклятий край, - прошепотiв Остюк, кинувши спiвати, - пiсля нашого сонця й багатства сюди тiльки вмирати ┐здити. Коли вже колонiзувати його, то посилати таких, котрих не жалко, або - що звикли не роздягатися все життя. - Хiба того, що _ми добули, не досить для притягнення сюди робочих рук i вiдважних сердець? Ми дослiдили тiльки одну долину, а вже ма║мо що показати колонiзацiйнiй управi. Одне золото дасть можливiсть жити тут людям, я не кажу про мисливство, скотарство. А скiльки таких долин тут ║! - Ти iнженер, - хотiв закричати Остюк, ще не звикнувши до того, що у нього нема║ голосу, - але ти на хвилину будь людиною. Ти знайшов там сво┐ми iнструментами наявнiсть золота й iнших металiв, але людинi треба ще тепло┐ години й сонця, до котрого вона звикла. Нащо тодi жити, коли дiти тво┐ не бачать сонця, жiнка твоя не ходить босими ногами по теплiй землi, сам ти здобува║ш золото або пiдеш на полювання, i нiколи не зна║ш, як родить земля, нiколи не почува║ш того, що ти живеш, що ти краплину радостi знаходиш на землi? Побратим засмiявся. Пiсля Остюка здавалося, що вiн кричить, -так його голос лунав над снiгом. - Тебе вже нiщо, певно, не одiрве од землi, маршале. Лондонськi робiтники теж не бачать сонця, робiтники на шахтах нiколи не вiдчувають, як цвiте земля, не знають, що таке - прозоре, чисте повiтря: коли вони працюють удень, то сплять уночi, коли вони вночi довбають землю - день ┐хнiй забира║ сон. Проте вони знають, що живуть. пм вiдомо, що ║ iнша мета, крiм особисто┐, ║ майбутн║, ради якого вони працюють. - Це безглуздя, - перебив Остюк, - на планетi, що кружля║ помiж усiх небезпек яко┐сь чорно┐ безоднi, смiшно будувати майбутн║. Що воно значить, коли я увесь час почуваю, як тремтить пiдо мною земля, коли я знаю, що пiсля мене нiчого не iснуватиме на свiтi? - Нащо ж тобi тодi думати за дiтей, котрим не буде сонця? Остюк зупинився, шукаючи вiдповiдi. - Так завше поводяться люди, - говорив побратим, - котрi вперше покуштують книжок, i ┐м зда║ться, що ┐хнiй мозок - уже цiлком завершене приладдя. к свiтовий закон про еволюцiю роду, про щось вище за наше розумiння, що змушу║ людину жити i давати життя iншим подiбним. Хай вимре зараз усе живе на землi, але через мiльйони рокiв усе знову буде таким, _яким воно ║. Людина й вигаду║ собi все, щоб не збожеволiти. Ранiш релiгiя хотiла заборонити знання. Вiра хотiла керувати землею. - Менi страшно, - сказав Остюк, уперше вживши цього слова. У головi в нього завихрилося безлiч думок, що на них не знаходилось вiдповiдi. Межу, за якою почина║ться божевiлля, стало яскраво видно. Панiчний, божевiльний ляк прийшов до Остюка. Вiн iзгадав сво┐х партизанiв, котрих заставала смерть у повнiй силi, з ясним розумом. Предки прийшли йому на пам'ять i, глузуючи, подивились на нього з ешафотiв. "Дiло роби на землi, - сказали вони хором, - для дiла ти живеш, а не для божевiлля". Остюк подумав, що божевiлля ║ розум живо┐ людини, став розбиратися в тому, як божевiльний дивиться на життя, i прийшов до висновку, що вiн губить кiнцi свiдомого. Знову спогади, знайомi постатi попливли перед очима. Це був позасвiдомий порятунок вiд тих думок, якi стали з'являтися в Остюка внаслiдок операцi┐. Вовчi слiди, що до них уже встигли звикнути, - раптом повернули лiворуч. - Стiй, - наказав побратим, - запита║мо наших поводирiв, що це за слiди йшли. Я бачу тут пiдозрiле. Нiби вовки увесь час iшли поруч яко┐сь здобичi i почули, що здобич та да║ться себе взяти. Тунгуси довго плутали щось, показуючи руками. Остюк помiтив, що вони ховаються од нього й побратима. Позасвiдома тривога нiби прилетiла з чи┐мсь диханням. Остюк видобув свого револьвера i посварив поводирям, його шепiт був страшний i грiзний. Тунгуси вiдчули серйознiсть загрози й розповiли про те, що сказав ┐м вовчий слiд. Вони пiдтвердили думку побратима. Справдi - вовки йшли поруч здобичi, чекаючи можливостi наблизитися. З усiх ознак - рiвностi шляху вовчого, нешвидкого ┐хнього руху - ясно було, що там десь iшла людина. Тепер вона впала, i вовки помчали до лежачого. - Треба йти на помiч, - захвилювався Остюк, - може, ще можна врятувати! - Навряд, - вирiшив побратим, - вовки бiгли тут шiсть годин тому. Та Остюка наче щось тягло по слiдовi. Тунгуси безнадiйно поцмокали язиками, але пiшли за Остюком. Рiвна, глибока тиша стояла кругом. Снiг рипiв пiд ногами, наче люди наступали на звуки. Iшли з кiлометр. Тунгус показав наперед на самiтну темну пляму. Остюк машинально помацав револьвер. Наблизились. Темна пляма була вовчим тирлом. Зграя вовкiв, нiби протанцювавши танка, помчала геть. На снiгу видко було кров, шматки одежi повтоптувано в снiг, розкиданi речi, рушниця на снiгу. Побратим обiйшов мiсце вовчого пиру. Конi лякливо наставляли вуха, чуючи запах кровi, стиха iржали, поривалися йти далi. - Шукачi золота, - сказав побратим, - iшли досi вдвох, а звiдси - один. Цей - або пiдбився, або його застрелив заднiй. Тут часто практику║ться пострiл у спину. Ходiмо по слiдах за першим. Остюк вiдчув огиду до звича┐в тайги. - Може, тут був чесний бiй? - прошепотiв вiн, iдучи за побратимом, що придивлявся до слiдiв на снiгу. Людина пройшла сама. Поверх ┐┐ слiдiв видко було вовчi лапи. - Убивця волоче ногу, - прочитав побратим, - може, там був i чесний двобiй? Про це _ми дiзна║мось, коли поспiшимо. Я боюсь, що вовки таки насядуть, як побачать його слабiсть. У вiдповiдь на цi слова здалеку десь донеслася луна пострiлу. - Поспiшаймо, - крикнув побратим до тунгусiв, - вiн, певно, давно вже вiдстрiлю║ться! - Це все золото, - мовив Остюк, - скiльки на ньому налипне кровi, доки воно вийде з землi. - Що дорожча рiч, то тяжче ┐┐ здобути, - висловив чиюсь сентенцiю побратим, - i навпаки. Швидко знайшли осторонь забитого вовка. Власне, це були рештки вовка, якi не до┐ла зграя. За сто крокiв - знову вовк. У цього було розвалено голову. - Вовки бачать лакому здобич, ┐м хочеться вже вiдчути ┐┐ на зубах. Вони забувають, що у людини ║ зброя, - були слова побратима. Поминули ще одного вовка - i цього забито в голову. Тунгуси щосили пiдганяли коней. Здалеку долинув пострiл. Знову мовчанка. - Ще б'║ться, - прошепотiв Остюк, - вiдступа║ з бо║м i волоче поранену ногу. Чомусь йому прийшла на думку Павлiвка. Вiн пригадав, як билися його кiннотники, чекаючи приходу Марченково┐ пiхоти. Сам Марченко постав у нього перед очима, поранений Марченко, якого везли на пiдводi в бiй. Давн║ щось затрусило Остюка, як лихоманка. Перед ним коливалося поле атаки. Флорiда заiржав десь через лiси й пустелi. Остюк вiдштовхнув тунгуса вiд коня, скинув з нього все на снiг i опинився на конi. Побратим йому подав вiнчестера. Остюк помчав на виручку. Через пiвгодини вiн побачив купу вовкiв, що розташувалися пiвколом бiля самiтно┐ сосни. Пiд деревом сидiла на снiгу людина, тримаючи в руках рушницю. Здавалося, що кожно┐ хвилини вовки зiрвуться з мiсць i рознесуть людину. Остюк погнав коня i хотiв крикнути так, як кричать кiннотники, iдучи в атаку. Вiн захлинувся вiд напруження, забувши, що вже не ма║ голосу. Тодi зiрвав з плечей рушницю, нацiлився з коня й вистрелив у купу вовкiв. Людина пiд деревом заворушилася й свиснула так голосно, що в Остюка залящало у вусi. "Це хтось свiй, - подумав Остюк, розстрiлюючи вовкiв з вiнчестера, - колись я вже чув отакий посвист". - Стiй, проклятi вовки! -закричала людина пiд деревом i стала клацати рушницею. Потiм вона повалилася набiк i завмерла. - Марченко! - прохрипiв Остюк, почувши голос. Вiн подумав, що божеволi║. Кiнь довiз його до сосни. Пiд нею лежала людина без пам'ятi, зарившись обличчям у снiг, не випускаючи рушницi з рук. Остюк зiскочив з коня, шкутильгаючи пiдiйшов до людини, пiдняв ┐й голову i заглянув у обличчя: перед ним лежав Ничипiр Марченко - сивий, змучений, очi в нього були мокрi вiд слiз. - Понiма║ш, - сказав сам до себе Остюк, - яка тiсна земля! У барацi Лi-Тiна пили тiльки спирт. Остюк прийшов сюди посидiти, залишивши бiля Марченка побратима. Це була низька й задимлена землянка, довгий дощатий стiл стояв посерединi й кiлька лав. Лi-Тiн подавав ┐жу й напо┐. Через сiнцi видко було кухню, де поралася жiнка. Остюк, сiвши край столу, звернув на себе загальну увагу. - Могорича з вас, - сказав йому сусiда. - За що? - здивувався Остюк. - Ви, певно, з Ничипором багато золота намили. - Я не цiкавлюсь золотом. - Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу? - Я ходив туди у сво┐х справах, - прошепотiв Остюк, - i раджу вам мо┐ справи залишити менi. Вiн стукнув кулаком по столi з усi║┐ сили. - Хазя┐не, - почув Лi-Тiн шепiт Остюка, бо навкруги стало раптом тихо, - нацiди двi мiри гарячого - у мого сусiди гуляща горлянка, хай вип'║. Навкруги прихильно зареготали. Бородатим старателям одразу Остюк сподобався. Сам вiн нахилився над столом i згадав розповiдь Марченка про те, як той воскрес. Виходило, що так хотiв Шахай. Вiн показав Ничипоровi наказа про його арешт i попередив, що навряд чи зможе знову визволити. Марченко злякався. I ось що надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу полоненого i наказав Марченковi прострелити тому голову. "Я виконав це", - зiзнався Ничипiр. "Дивися, Олександровичу, це ти розстрiляв самого себе", - сказав на прощання Шахай, i Марченко пiшов бродити по бiлому свiтi. Остюк пригадував деталi похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на могилi, як жорстоко мстилися партизани за смерть Марченка. Минуле приходило з забуття. Остюк жахнувся проклято┐ долi товариша. Багато було чудного й незрозумiлого тут, i жорстокий Шахай стояв десь далеко, як невблаганний гнiв. - Кралю Ничипорову бачили? - запитав Остюка сусiда. - Може, ви зробите ┐┐ добрiшою? Загляньте через сiни до кухнi, коли ви розумi║теся на жiнках. Остюк не звернув уваги на пораду. Вiн надумав везти з собою Марченка на батькiвщину. Треба рятувати людину вiд ганебно┐ пристрастi до золота. Вiн розплатився й вийшов. На дверях йому зустрiлася жiнка. Остюк придивився до ┐┐ обличчя. - Здоровi були, Наталко, - сказав вiн, вирiшивши не дивуватися нi з чого в цiй чужiй кра┐нi, -а де ваша донька? - У мене дочки нема║, -одповiла жiнка. - Хiба ви мене не пiзна║те? Я ж Остюк - товариш вашого Шахая. - Я вас уперше бачу, а Шахай - це людина, яку кляне Ничипiр. - Ви не пригаду║те, як ми весiлля справляли? Як ми в рейд ходили? - Цього зо мною не було, - одповiла жiнка й зблiдла. - Ви, звичайно, змiнилися за цi роки, - вирiшив Остюк, - але я вас одразу впiзнав. Не може бути на свiтi тако┐ подiбностi! - Не знаю, -сказала жiнка, як загiпнотизована. Вона не пiднiмала на Остюка очей. Зовсiм розгублений прийшов вiн до землянки, де жив Марченко. Побратим саме вийшов. Маленька лампа свiтила на столi. - Ничипоре Олександровичу, - нiби жартома вимовив Остюк, - чи зна║ш ти сам, яка ти фатальна людина? Кожен твiй крок угруза║ на аршин у землю. Марченко винувато осмiхнувся i витяг з-пiд подушки шкiряний капшук. - Золото, - озвався вiн, - двi порцi┐ золота. I подав капшук Остюковi. Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слiд. Згадався колишнiй Марченко, що здобув збро┐, скликав армiю й передав ┐┐ товаришам. Тепер вiн так само, як армiю, вiдда║ золото. Увiйшовши до землянки, побратим зняв i протер окуляри. - Золото, - подав йому Остюк, - що на нього можна зробити? - Це не мiльйон i не десять тисяч, - одпбвiв побратим, подумавши, - можна скласти на весну партiю i намити сто тисяч. Ви не забули туди дороги? - запитав вiн Марченка, одразу зрозумiвши, звiдки золото. - Знайду, тiльки б iз ногою мо║ю нiчого не трапилося - пече як вогнем. - Рана легка, та кровi витекло чимало. Набереться кровi до весни. Остюк поклав капшука на стiл i став ходити з кутка у куток. Марченко слiдкував за ним очима. "Це другий Остюк, - подумав Марченко, - скiльки зморщок поклало на нього життя!" - Ничипоре, - вимовив Остюк, - чи хочеш ти знову стояти разом з нами? Тяжко тобi йти самому по землi! Сiм рокiв вiддали ми вiйнi, сiм найкращих юнацьких рокiв. Ми стали зрештою все бачити в чудному освiтленнi. Ми спустошенi, Марченко, до краю спустошенi для того, щоб жити поодинцi. Життя людське для нас тiльки велике поле атаки, де падають поруч i попереду, де знищити людину - звичайна фiзiологiчна потреба, як напитися горiлки. Де для нас добро i де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те, чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кiнець життя, той бiль розчарування i марнiсть життя - _ми взнали юнаками, i тепер на порозi справжнього, увiйшовши в мужнiсть, увесь час почува║мо на собi жах юностi, свiдомiсть непотрiбностi iснування. Треба нам зiбратися всiм докупи, щоб розсудити гуртом, як iзнайти спокiй. До землянки увiйшла Наталка i сiла в темний куток бiля залiзно┐ пiчки. - Може, смерть собi заподiяти, - провадив Остюк далi, i Наталка вiд несподiванки здригнулася, -щоб одразу з усiм покiнчити? Може, до пустелi податися, де серед пiскiв i спеки вiдчути гордiсть справжньо┐ людини, знайти крихiтки вiри в собi, бо розум наш розтоптала чоботом вiйна? - Шукати спокiй соромно мужчинi, - зауважив побратим, - краще тодi шукати смертi, хоч i це ║ не менша ганьба. Ви мусите знайти мету. - Мету? - перепитав Остюк. - Невже ми не мали мети, коли билися за не┐? - У царя ви воювали з примусу, а потiм - за прекрасне майбутн║, що його й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутн║, треба десятки рокiв змiцняти його працею, упертiстю й терпiнням. Це не ваша професiя, - закiнчив побратим, - бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хiба ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви лама║тесь надво║! Марченко подивився на Остюка i на чудну людину в окулярах. "Хто вiн такий?" - питали його очi. - Це мiй побратим, - Остюк помiтив запитання, - я знайшов у ньому життя, коли iншим здалося, що вiн мертвий. Я врятував його, за що вiн уже встиг менi вiддячити не раз! Звуть його Михайлом, як i мене. - Чому ж нам треба повертатись додому? - Тому, Ничипоре, -одповiв Остюк, -що ║ у нас ще Галат, ║ Шахай, якого не перемогла армiя ворогiв, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо всi до столу i вип'║мо четверть доброго вина. I згада║мо ту силу прекрасних та вiдважних бiйцiв, що ми ┐х поклали на фронтах. Успенiвка й Павлiвка, Покрутiвськi яри, рiка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли - Iван, Петро, Семен i Панько воскреснуть мiж нами, в наших розмовах. Ми подiлимося радiстю й сумом, набутим досвiдом мирного життя Може, ми й заплачемо з велико┐ радостi. Наталка заворушилася у сво║му кутку, знайшла щось i вийшла з землянки. - Куди вона? - запитав Остюк похмуро. - По дрова, певно. Тут лiсок поруч. - Де ж вона вночi ┐х знайде? - розгнiвано сказав Остюк. Вiн побачив бiля пiчки купу дров. -Дрова ║, а в не┐ у очах гiркi сльози, коли виходила. Нащо ти ┐┐ пуска║ш у те китайське кипiло?! Марченко одвернувся вiд свiтла. - Пiди, - сказав побратим Остюковi, - вона не до китайця. Остюк раптом глянув на дверi, нетерпляче вiдчинив ┐х i вибiг. Хвилин через кiлька вiн повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без пам'ятi. Остюк поклав ┐┐ на лiжко i став робити штучне дихання. - Понiма║ш, старушка, - шепотiв вiн, - тобi ще не пора вiшатися. Нам треба, щоб ти нам повечеряти дала. Марченко подивився на Наталку байдуже i попросив води, щоб напитися. Його мучила жага. СЬОМА ПIСНЯ Голос: Ми путь свою пройшли, як галаган, Що з неба, од зорi схилив орбiту. У нiч, у млу, у бiль, у дикий лан Летiло непiдковане копито! Дихання моря пестило фрегат. Широкий вiтер з пiвдня шторм заводив. Незнаних напрямкiв iшов пасат, Прапорами вимахував без коду. Незнаних напрямкiв iшов пасат! Нечувано┐ сили i завзяття - Стелився гул вогненних канонад, Тремтiло сонце в небi, як латаття. Достойна i смiлива наша путь. Бадьорi й переконанi бiйцi ми. Наш край в цвiту! Цвiте наш край в степу! Живуть його простори несходимi! На вiтрi рухаються руки рей, На обрi┐ - омана заозерiй... Хор: Ми сто┐мо плечима до плечей. I свiт вiдчинено, як дверi! Залiзний бовдур упав на рухливi цилiндри. Вiн був розпечений дочервона i важив з тонну. Цилiндри крутилися, трохи виступаючи з землi, стали рухати на собi розпеченого бовдура. Одразу - спека. Повiтря хутко розтiкалося од залiза. Гуркiт прокатного стана рвав вуха. Повiтря тремтiло над залiзом. Тремтiло над цилiндрами. Залiзо дмухало на боки розпеченим ротом. Цилiндри потягли на собi бовдура до валiв. Iз залiза злущувалася тоненька шкiрка, залiзна луска холонула одразу i ставала блакитно-сiрою. Бовдура схватили вальцi, видушили з нього тьму iскор i викинули по другий бiк себе на рухливi цилiндри. Гуркiт - як грiм. Тонна розпеченого залiза посунулася назад i знову протислася крiзь важеннi вальцi. Брязкiт. Вона трохи потоншала й розтяглася. Гаки перевернули ┐┐, безперестанку стали шпурляти крiзь вальцi. Гупала. На вальцi лилася вода. Довгий ряд вальцiв чекав залiзно┐ тонни. Крутилося. Ворочалися в землi вали, трясли землю. Прорiзи мiж вальцями меншали й меншали. Червоне залiзо витягалося. Сморiд, рев, пара i спека вихрилися вгору, до пробитого скляного даху. Новий бовдур упав на мiсце першого перед найважчими вальцями. Вибухнула навкруги нього спека. Червона довга стрiчка почала в'юнитися по обидва боки прокатного стана - з першого шматка. Крiзь дах припiкало сонце. Променi його стояли купою стовпiв iз смороду й диму. Бiля входу бiлiла газета на стiнi. Червона залiзна стрiчка витяглася й потемнiла. Вона стала довжелезною рейкою. Дзеленчала. Цилiндри потягли до кругло┐ пилки, що рiзала ┐┐ на шматки. Горобець залетiв крiзь дiрку пiд дахом. Сморiд i грюкiт пiдкинули його вгору i вдарили об скло. Гуркiт прокатного стана злякав. Пилка перерiзала рейку, наче кiстку. Дзеленькнула пилка. Спека й сморiд. Крiзь дверi вдерся протяг, пройшов над станом угору в дах. Горобець нарештi вилетiв. Третiй бовдур упав на цилiндри. Другий - сотався мiж вальцями. Сонячнi стовпи зникли - зайшло за хмару. На стiнi гасла: "Обережно!", "Увага!" Над вальцями по рейках ┐здить машина для пiдiймання ваги - пiдвага, журавель, кран. Вона несе над землею четвертого бовдура i кида║ його на цилiндри - в землi. Пилка перерiзала рейку. Iскри як з-пiд наждачного точила. Кррр-ах! - одрiзала ще. Кррр-ах! - знову. Спека, гуркотнеча, сморiд, жага, пiт. На цилiндри упала п'ята розпечена тонна. У сусiдньому корпусi гули мартени - вентилятори, полумiнь, хiмiчна реакцiя. Пiдлога - безперервна пiч. Бовдури стояли в ямах, з яких билося полум'я. Поступово порожнiли цi гнiзда. У повiтрi - сiрка, палений пiсок, залiзо, дим. Вiдчинилися дверi, побiг протяг. Жага. Добре б - голому обмитися снiгом. Крiзь вiкно - за парканом терикон i шахтенний помiст. На терикон бiга║ одинока вагонетка, викида║ нагорi породу, поверта║ться. З естакади сиплеться вугiлля. Яка прохолода десь в лiсi! Шостий бовдур розпеченого залiза упав на землю. Кррр-ах! - пилка. Дзеленькнув дзвоник на кранi - "бережись!". Ударило з-за хмари крiзь дах сонце. Променi - стовпи смороду, диму. Болять вуха. Напруженiсть. Вiн не мав часу замислитись. Мозок поглинули червонi бовдури. Вальцi крутилися пiд ним, вимагаючи залiза. Вiн ┐здив iз краном над вальцювальним станом i далi, де з землi вибивалося полум'я. Хобот його машини нахилявся, витягав iз землi розпеченого бовдура i нiс до вальцiв. Кидав на рухливi цилiндри. Повертався за новою пайкою. Безлiч дрiбниць вимагали найпильнiшо┐ уваги. Невiдхильна послiдовнiсть рухiв! Кинув бовдура, пiдняв хобота, рушив, дзвони в дзвоник! При┐хав, зупини крана, нахили хобота, вiзьми! Дзелень-дзелень, назад, залiзо пече очi, скло окулярiв нагрiлося, нiчого не зачепи по дорозi, стань! Повернув хобота, опусти його помiж людей, що розлетяться набоки, як шматки болота з калюжi, туди засичить розпечений бовдур, кидай залiзо! Мозок пильну║ послiдовностi. На це йде вся енергiя. Голова не мислить. Дi║ рефлекс. Очi й руки. Швидко людина звика║ ототожнювати себе з краном. Це - рука людини бере розпечене залiзо. Це ┐┐ колеса котяться. Вона сама так поверта║ться всiм корпусом. Електричнi мотори на кранi воркотять, рухаючи колеса, пiдносячи вагу. Унизу вештаються люди. Однi - з довгими кочергами, другi - в рукавицях, з клiщами. Помiж них - червонi залiзнi стрiчки. Люди - верткi. Залiзо пролазить крiзь щiлину у вальцях, сота║ться по залiзнiй пiдлозi мiж людьми, звива║ться, лiзе пiд ноги, помаху║ головою. Робiтник ухватив клiщами за голову. Тiло розпечено┐, рухливо┐, довжелезно┐ рейки здрига║ться. Вона хоче притулитись до людських нiг. Тодi зашкварчить м'ясо i хлине чорна кров. Робiтник уткнув голову гадюки в iншi вальцi. Вони стали ковтати ┐┐, як червону макарону. Ще одна - на ┐┐ мiсце. Треба хватати за голову. Галат замахнувся клiщами. Вiн став навшпиньки, щоб у кожний момент одскочити вбiк, коли залiзо посунеться проткнути живiт йому. Клiщами схватив за край рейки. Вальцi потягли ┐┐ до себе. На другому боцi Санька Шворень наготувався. Це були вони - вiдважнi партизани. Кров Саньки горiла в цьому пеклi, гублячи селянську нудьгу. Галат лише вiдновив у собi те, що було в нього до партизанки. Робiтничий рiд. Обох iзнайшов Шахай на шосе. Славетнi командири - кулеметник i гарматник - сидiли й розбивали камiння. Сонце пекло, на молоти лягав пил дороги. Iнодi спiвали. Шахай упiзнав ┐х через пiсню. Вони були задуманi й безпомiчнi. Вiд молота кололо пiд серцем, рани свербiли, нiби не заго┐вшися. Поруйнувавши мирнi дороги, вони самi ┐х мусили й лагодити. Слава ┐хня швидко минула. Таки краще було б умерти в атацi, - не раз думали вони. Неймовiрнi геро┐, легендарнi бiйцi Успенiвки й Павлiвки - Санька з Галатом поставали звичайними людьми. пх забули, як забувають усе, що пережило свою славу. Вони били камiння на шосе i давилися пилом з колiс. Санька, нiби набiй у гармату, сунув залiзо у вальцi. Наготував клiщi. Кран привiз, задкуючи, розпеченого бовдура. Замiсть ┐хати по нове залiзо, кран зупинився, його людина стала мастити. Незабаром мала бути перерва. Ледве було поставлено мазничку, як прогув гудок. Стоп! Рух машин завмер. Дим коливався. Робiтники наче одв'язалися од машин - одiйшли вiд них далi, посiдали пiд стiною. З крана людина злiзла по драбинцi. Мозок при║мно звiльнився од напруження. Вiн мiг уже мислити. Людина набрала iндивiдуальних рис. Робiтники залишили для не┐ мiсце коло столу, бiля Галата. Галат устав i знову сiв. Стали ┐сти, дiстаючи ┐жу з баульцiв. Людина з крана була центром трапези. Це почувалося, хоч наявних знакiв уваги до не┐ не помiтити. Сама вона задумливо жувала хлiб, кусала баклажани, вмочивши в сiль, за┐дала яблуком. п┐ рухи були поважнi, як молитва, людина ┐ла, як ┐дять селяни: побожно тримаючи хлiб, правлячи древнiй чин. Мозок не фiксував нiчого глибоко, вiн вiдчував насолоду й заспоко║ння вiд музики, що стала раптом линути з репродуктора радiо. Змiст пiснi не доходив. Вона була така знайома, що спомини одразу заклекотiли в головi, i завдяки ┐м загубилися першi строфи пiснi. Грав i спiвав кобзар. Галат поворухнувся, пригадавши слова про козака Швачку. Йому постала в уявi п'яна нiч Шаха║вого весiлля, надiйна нiч i скороминуща. Щось знайоме почув вiн у голосi кобзаря. Зухвалий, гостроязикий Панько Виривайло прийшов на думку: це була його улюблена. Ох i ти, козаче, козаче Супруне, А де ж тво┐ прегромкi рушницi? - нарештi дiйшло до мозку людини, що працювала на кранi. Кобзар спiвав думу про Супруна. Репродуктор стояв над столом. Робiтники слухали, стиха жуючи снiданок. Гей, мо┐ рушницi в хана у свiтлицi. Сам я, молодий, у темницi, - вiдповiв сам собi кобзар, перебираючи струни. Ох i ти, козаче, козаче Супруне, А де ж тво┐ воронi┐ конi? Гей, мо┐ конi в хана на припонi, Сам я, молодий, у неволi. У пiснi не було тайни. Не дiяв кобзарський гiпноз. Кобза загубила та║мничий свiй вплив. З репродуктора щось шкварчало замiсть пауз. Не було просторо┐ хати, котра по вiнця виповнилася б сплесками пiснi. Не було широкого степу, що сам по собi дi║, як гiпноз, не було синього неба над головою, страшно┐ волi високого мiсяця. Слухачi не бачили кобзи, дивно┐ опуклостi ┐┐ черева, блиску й дзенькоту пiвсотнi струн. З репродуктора линули слова, бринiла мелодiя, i вона була нiби слiпа, без очей. Несмiливо ввiходила до свiдомостi, тихо сiдала у кутку. Пiсня була темна. Гей, летить ворон з далекого краю, - почав ново┐ кобзар, доспiвавши про Супруна. Голос його розлiгся урочисто. На Синяву-рiчку лине, - голос завмирав потроху, ворон летiв i летiв, його крила за-плескалися над рiчкою i завмерли в ширяннi. Там партизанства много погиба║, А офiцерiв утричi гине, - пiсня перейшла на швидкий речитатив i розтала без слiду. Репродуктор зашипiв, закректав, нiби подавившися паузою. Ой ти, вороне, ти, чорний брате, Почекай же оченьки виймати, -'_ жалiсливо попросив голос. Мелодiя нагадувала тужiння. Хоче Остюк-батько на коня сiдати, На коня сiдати, кад║тiв рубати, - закiнчив кобзар бадьоро. Галат нахилився над столом i заплющив очi. Його охопила пекельна туга за Остюком. Розважливий Санька забув i ┐сти, зачувши пiсню про Павлiвку. Ой ран у самого та й немного, Тiльки тридцять та й три усього, А найбiльша рана - в серцi й у нього, Що не дають друзi пiдмоги. Галат нiяково осмiхнувся, пригадавши скажену атаку Синчакiв, коли вiн iз Марченком iшов виручати Остюка. Побачив атаку кiнноти на його тачанки. - Батьку, - сказав вiн схвильовано, - хiба ми не дали пiдмоги Остюковi? Шахай йому нiчого не одповiв. За цi хвилини, доки звучала пiсня, вiн зробився на деякий час колишнiм Шаха║м. Те, що тамували роки працi на заводi, знову виринуло на поверхню. Вiн устав од столу, пiшов до свого крана i полiз нагору. Пiснi вiн не слухав - вона здалася йому непотрiбною й фальшивою. Уперше - пiсня не зворушила його. Перший ступiнь розвитку було перейдено. Вiн подумав про селянство - двадцятип'ятимiльйонну спiвочу силу. Про темне, невiдоме й небезпечне море ┐┐. Про готовнiсть без краю лити кров. Болючими йому здалися минулi бо┐, кривавi перемоги. Вiн вiдчув, що пече його наче жага, хтось викручу║ йому руки i лама║ костi, трощить об колоду. Швидко буде гудок - знову працювати, забувши все, крiм розпеченого залiза i пекельного вогню. - А де тут Шахай? - закричав хтось гаркаво од дверей. До цеху увiйшло дво║ шахтарiв у спецодяговi, з лампками. Вони закiнчили роботу в заводськiй шахтi i йшли мiняти лампки на нумерки-марки. Шахай озвався згори. Шахтарi пiдiйшли до крана. - Здоров, Iване, - прошепотiв нижчий шахтар. Це був Остюк. Перший - Марченко - привiтався й собi. - Ех, i весело ж пiд землею метелицю робити, - озвався Остюк далi, - якраз оце пiд тобою довба║мось. Сажнiв двiстi. Шахай злiз униз i потиснув обом руки. Марченко дивився собi пiд ноги. Шахай сказав: - Сьогоднi пiсля роботи приходьте до мене. Ми до пуття ще й поговорити не встигли. Гудок припинив розмову. Кран почав ┐здити по рейках. Шахтарi привiталися з Галатом i Санькою й вийшли. Поволi збiльшуючи швидкiсть i гул, поновилася робота. Розпечений бовдур упав на землю. Спека - нiби в обличчя хтось дмухав з гарячого мiхура. Робiтники спрямовували залiзо у вальцi. Воно рiвномiрно витягалося. Важкi станки втискали його у потрiбнi форми, кругла пилка рiзала потiм на шматки: рейки, кругле, куткове i рiзне "фасонне" залiзо. Сонце. Простовiснi стовпи-промiння. Спека, дим, гуркiт. Сто┐ть надзвичайна осiнь. Голе поле простяга║ться у всi сторони, воно остудилося на зиму, на ньому не колива║ться марево, оманнi кра┐. Таке поле - не для мрiй. На ньому нема║ непевних контурiв, теплих хвилястих лiнiй весни. Пора суворого споглядання. Днi холодно┐ нудьги за невiдомим. Час, коли людина, нiби готуючись до смертi, може подумати об тiм, чого вона боялась цiле життя. Сонце жовте котиться по небу без тепла. Пролiтають гуси в iрiй i журавлi. Безшумнi ескадриль┐ ┐хнi кидають зрiдка на землю зовучi голоси. Люди змiнюють професi┐, переселяються в iншi мiсця, зважуються на вбивства тiльки тому, що осiнь незвичайна пора року. Те, що здавалося свiтлом навеснi, пожежею - влiтку, - тепер воно блима║ - каганець, поставлений на обрiй. Пристраснi слова - облiта║ з них листя, видко порожнi лiтери, як голi вiти дерева, крiзь них - шершавий сiрий папiр, шершаве сiре небо. Поле поросло бур'яном, вiн, висхлий i неживий, ще не пада║ гнити. Сухо, куряться шляхи. Четверо друзiв сидять на пагорбку. Наче виходивши багато дорiг, вони сiли спочивати. Шахти обступили ┐х, як козацькi давнi могили. За два кiлометри долиною потопа║ в курявi, у диму робiтниче селище i знайомий завод. Кiлька димарiв, як нерухомi пензлi, малюють димом височiнь. Але грунт не трима║ фарби, дим збира║ться цiлим оболоком, повиса║ пiд хмарами - над мiстом - i не руха║ться. До нього вгору стремить iз селища пил. Це по║днання пилу й диму виповнено скреготом металу, гуркотом вогню, зигзицями гудкiв заводських паровозiв. Неначе кузня велетнiв. Полумiнь з домни - це вогник у горнi, гакання гiдравлiчних молотiв - це цокiт молоточкiв великих ковалiв. Чекалося - вийде з кузнi, iз сiрого смерку на чисте повiтря велет-коваль. Плечi його з'являться з-над хмар, вiн переступить купу димарiв i витре за хвилину пiт з чорного чола. Луна розносить степом важке дихання великого. - Те, що ми досi робили, друзi, - каже Шахай, - тiльки мiзерний початок. Тисячi людей, що ми ┐х поклали в штурмах, - тiльки перший камiнь нового будинку. Зараз пiд усiм оцим полем розбiгаються до стволiв шахт численнi штольнi, армiя робiтникiв довба║ й вивозить на поверхню вугiлля. На заводi друга армiя б'║ться за метал. Серед наших степiв, серед селянсько┐ стихi┐ спина║ться на ноги молодий, витривалий, терплячий, упертий i революцiйний клас - наш пролетарiат. Вже - надвечiр. Терикони бiля шахт сiрi, поле - сiре, i зда║ться, що друзi сидять в Арабi┐. Навкруги ┐х товпляться засмаленi шукачi правди i спасiння, слухаючи нагорну проповiдь. "Будуйте будинок на каменi, а не пiску", - каже навчитель, i народ слуха║ його. "Ви - свiтло свiту, - продовжу║ навчитель, - не може мiсто сховатися, стоячи на горi. I, засвiтивши свiчку, не ставлять пiд посудину, а на свiчнику: то й свiтить вона всiм, хто в хатi". - Доля пророкiв, - каже Шахай, - одна: хрест або вогонь. Останнього пророка було спалено, зда║ться, року 1865. Звали його Ель-Баба. Вони з'являються в пустелях, у джунглях, навчаючи такого, що знищу║ страх на землi. У них самих страху нiколи нема║, вони ж, починаючи життя, вже знають, що доля ┐хня - хрест або вогонь. Бiль i страх - ось чого зрiкаються пророки. Остюк уста║ на ноги, наче хоче заглянути за обрiй, куди пада║ сонце. Як покручене бурею дерево, сто┐ть вiн перед друзями. Вже вiдоме ┐м паризьке життя Остюкове та операцiя. Багато годин сидiли вони за столом, п'ючи вино, що об'║днувало ┐х, говорячи слова, що змiцняли вiдчуття дружби. - У книзi Майбутнього, - каже Остюк, - я не помiтив шахт i заводiв. Там росте мореля, слива, яблуко. Цвiтуть на грядках полуницi. На стiнах заводiв - повiйка, виноград. Усе приховане, затулене зеленим листям. Мало димарiв. Диму не видко - паливо згора║ до останку, гази одведено пiд землею туди, де не працюють. Але в шахтах i заводах виснажуються до безпам'ятi. Ось вам наше: дим чорний - у повiтря летить паливо i потiм осiда║ шаром вугiлля на всьому. Голий безводний степ оточу║ заводи i шахти. Нi води, нi дерева. Хлiборобiв ковтнула вигiднiша, нехлiборобська робота. Де-не-де колива║ться на сонцi нива. Вона убога, як i все зелене в тутешнiх краях. На степовiй задушливiй дорозi - по кiсточки пилу. Високою стiною здiйма║ться вiн за кожною пiдводою, сто┐ть у повiтрi, пада║ вниз сiрою мжичкою, щоб знову пiднестися за наступним возом. Я щось не бачу й однi║┐ асфальтово┐ дороги, обсаджено┐ липами, грушами й iншими дурницями. Працю ми можемо зробити легшою, можемо працювати вiсiм i дiйти до семи годин, але де та рука, що насадить тут зелений i запашний сад? Багатi i врожайнi поля? Пустить струменi живучо┐, холодно┐ води? Щоб, одпрацювавши змiну, бути людиною, дихати на повнi легенi, набиратися сили на роботу й боротьбу? Я знаю, що за сотню-другу рокiв стоятимуть отут покинутi шахти, зруйнованi будiвлi, пустка: люди виберуть з-пiд землi ┐┐ поклади i пiдуть до iнших мiсць. Нащо ж залишати пiсля себе порожн║ згарище, замiсть освятити його трудовим потом, опрацювати руками, що перебудовують тепер цiле життя, великий увесь свiт? Марченко осмiха║ться спустошеним обличчям. Пiсля тайги вiн загубив умiння жити. В його очах свiтиться покора й пасивнiсть. Вiн поводиться, як людина, що збира║ться вмирати. Слова, нiби заповiт, народжуються в його свiдомостi i потроху набувають звуково┐ форми. - Наше золото, - каже Марченко з натхненням, - воно вiдродило Новоспаське, тепер - Партизанку. Колектив колишнiх бiйцiв 1-го Новоспаського полку обробля║ землю нашими тракторами. Бiйцi верховодять усiм селом. Ледарям б'ють зуби до останнього. Злодi┐в вивели. Узялися будувати школу. Готують село до колективного господарювання. Я був у них. Я злiз iз по┐зда на Варварiвцi i пiшов пiшки до села. Ниви стогнали од пшеницi. Я зайшов у соняшники i побачив бабу, що сапала ┐х. Вона мене упiзнала й напалася за ту бочку, яку я забрав у не┐ колись для свого полтавського бою. Цього вона повiк не забуде. Я заплатив ┐й за бочку. На вулицi села гуляли в поросi дiти у вiйну. "Я буду Остюком, - сказало одно, - а Миколка - Марченком". Миколка заплакав i одмовився. Я пройшов повз них i дав ┐м по копiйцi. Нiчого не забува║ться на селi. Я зайшов до старого Панька - вiн у колективi теж. Дiтей попiд хатами було, як черви. Всi отi хлопцi, що не вернулися з бо┐в, бовталися передо мною в пилюзi, i я не мiг ┐х злiчити. У Панька тепер одинадцятеро. "I не мруть же тобi! - пожалiвся вiн. - Хоч би з половину тхiр видушив". Я взяв на руки одного - "солдатом будеш?" Батько одповiв за нього: "Погоничем