Марко Вовчок. Iнститутка ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Т.Г.Шевченку I Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i мо║ лишенько. Якби менi за кожною бiдою мо║ю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я... На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить - тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде - оха║ та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в не┐... та треба ж колись i перестати. За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже панi гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, - не зараз вам умирати". Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докуча║, було, та робота, докуча║, - аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чу║мо. А як коли, то, було, звеселi║мо не знать чого. Веселенько нам, - аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало... Не всмiлимось!.. Iзгляду║мось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга ┐й одморгу║; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробля║мо! У старо┐ панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Ки║вi обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... iн-сти-ту-тi... Було частенько до старо┐ листи шле; а стара тi┐ листи щодня вичиту║, - i попоплаче над ними, i попосмi║ться. Коли пише унучечка, щоб уже при┐здити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiва║мось! Панночка буде! Стара панi немов одужала: колива║ з кiмнати до кiмнати, вигляда║ у кожне вiконце на шлях i нас туря║ за село дивитись, чи не ┐де панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що ┐┐ виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiка║ в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волi дихнути! Квiток, було, назрива║м та позаквiтчу║мось, як молодi, та до самого двору тими вiнками велича║мось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакида║мо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко! II Дiждали панночки, при┐хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Зда║ться, i не змалювати тако┐ кралi!.. Стара як обiйняла ┐┐, то й з рук не випуска║; цiлу║, й милу║, та любу║. I по кiмнатах водить, усе показу║, усе розказу║; а панночка тiльки оберта║ться туди-сюди та на все цiкавим оком спозира║. Посадовила ┐┐ стара за стiл. I плаче, i радi║, i розпиту║, i часту║: "Може, тобi того з'┐сти? може, того спити?" На┐дкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло не┐, - не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слуха║мо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у не┐ думки, яка вдача, звичай. - Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - пита║ стара. - Ти менi не кажеш нiчого. - Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така! - Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко? - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи! - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти менi зараз сього не прописала? - Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються.. - Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тi┐ невiрнi душi? - Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в ┐х добре там, та чи в ┐х недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати... - Та нащось же учаться люди, мо║ золото. От i нашi панночки - на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй. - Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько┐ мови i до музики добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважа║, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока... Учись та й забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу пропало марно! - Так як же оце? Погано вчать? - Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би ┐м грошi виплатили, а ми дума║мо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю? - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабува║ш? - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур ┐й! - А як же часом хто в тебе спита║, як там тi┐ зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить! - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й ┐х оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте! I заспiвала, затягла, - наче те║ срiбло пересипа║ться. Стара ┐┐ цiлувати: "Серденько мо║! Втiхо моя!" А панночка до не┐ ласиться та просить: - Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших! - Про се не турбуйся, дитя мо║. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками! Ми, дiвчата, iзгляду║мось: чого там панночки нашо┐ не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити! III - Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде ┐┐ до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися. - Се ваша панночка, - промовля║ до нас панi. - Цiлуйте ┐┐ в ручку. Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати. Стара всiх нас показу║, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха... - Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: - Чи зумi║ ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати? Сто┐ть i руки заложила, i дивиться на нас. - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо. - Як тебе зовуть? - пита║ мене панночка та, не слухаючи мене, до панi┐: - Ся буде менi! - Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме. - Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющу║, i з мiсця зрива║ться, - от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають... - Треба ж, голубко, - каже стара, - ┐┐ на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не┐ людина. - Шкода, бабуню, що спершу ┐х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста. Та й говорять собi, наче про коней, абощо. - Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така непривiтна! - А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде - побачимо. Та й собi задумалась. IV Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка сто┐ть перед дзеркалом i вже усе зрива║ з себе. - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу! Я розбираю, а вона все покрику║ на мене: - Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко: - Роззувай!.. А вмi║ш ти волосся звивати? - пита║. - Нi, не вмiю. - Боже мiй! Горе мо║! Яка ж вона дурна!.. Iди собi! Дiвчата вже мене дожидають: - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що ┐м казати? - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!.. V Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька. - Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно! Цiлу║ стару панiю та раз у раз пита║: - Чи скоро в гостi по┐демо, бабусечко? А коли гостi до нас на┐дуть? - Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся! - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що при┐ду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила, люба! - Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму. Почалось прибирання те║. Стара скринi з комори викочу║ та оксамити, рубки тонкi┐ вибира║, та кро┐ть, та примiря║ на панночку. Панночка аж пiдскаку║, аж iз радощiв червонi║. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любу║, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiта║, то стрiчками перев'║, то вквiтча║ться... - Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню вберуся? - Як заручишся, дитино моя, - одказу║ стара. - Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього! А панночка й голову задерла, i виступа║ так, наче вже вона княгиня великородна. Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi┐. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й зiтхне: - Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було! - Та зажди ж бо трохи: на┐де такого, що й не потовпляться. VI Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiга║мо, вслугу║мо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма ┐х ужене, що диву║мось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все те║ регочеться, танцю║, ┐сть, п'║; все те║ гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж ро║м коло нашо┐ панночки звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона ┐х усiх, - кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько пита║; другому жалиться, що без його чогось пй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на┐здять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було ┐м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим ┐м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'┐сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що? VII Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, - життя i господарство. - Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто при┐де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо. - Та нудно без роботи, дитино! - одказу║ стара. - Вiзьмiть книжку почитайте. - Що я читатиму? Я вже не бачу читати. - То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком! - Та добре ж, добре, угамуйся! Покине плести стара й нудиться. Убрала ┐┐ панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. При┐дуть гостi - вона напоготовi, привiта║ ┐х. Стара вже свiтом нудить, а панночка втiша║ться: - Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно! VIII Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи ши║мо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться. Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й ла║; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервонi║ як жар, - засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе. Прийду, було, ┐┐ вбирати, то вже яко┐ наруги я од не┐ не натерплюся!.. Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипа║, i штирха║, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою злива║, - чого, чого не доказу║ над мо║ю головонькою бiдною! Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж мо║! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло ┐┐ русо┐ коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на не┐, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, - дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодно┐ води прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над мо║ю головою сто┐ть i так то вже мене ла║, така вже люта, - аж ┐й у ротi чорно. - Що ти нако┐ла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену! А панночку вмовля║: - Не плач, не плач, янголяточко мо║: слiз тво┐х вона не годна! Ще занедужа║ш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно. - А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!.. Та й не-знаю, як ще друго┐ бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести. Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи: - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко? IX Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала. Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю: "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!" У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з сво║ю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну нема║. I так усе сама-самiсiнька iз сво┐ми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнi║ свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують: Зiйди, зiйди, сонечко, На попове полечко, На бабине зiллячко, На наше подвiр'ячко! Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько одда║ться то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвоню║. Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать - хiба який зiтхне важко або заспiва║ сумно┐, сумно┐ стиха... Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку. - Устино! Голубко! - А що там у вас дi║ться, сестрице? - спитаю ┐┐. - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька! -Про мене нiчого? - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко! Х Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря. - Iди, иди, хутенько иди, Усте! - Куди йти? - До панночки, до панi┐! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди! - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати! - Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо! Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка. - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула. Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовха║ мене, за рукав смика║... Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в не┐ те личко гоже║!.. На той крик i панi не задлялась прилiзти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не┐, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старо┐: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара люту║, нас кара║, - молодий вiк iзгадала! XI Тiльки i дишемо, було, як на┐де гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що то? - не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не┐... Той поруч iз нею ши║ться, а тон з кутка на не┐ очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забира║. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звива║ться. - Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дiвчата... - Дозна║ неборак, почiм кiвш лиха! Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже ┐м, да не одбити. На┐де ┐х силечка одна, та кожний же то домага║ться панноччиного привiту собi; один одного зневажа║, та й сваряться i гризуться. Почала вже ┐х стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла - i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися. XII Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, - i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки при┐жджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, - така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь... Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй: - Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, - нехай побачу, який!.. А стара, було, на те: - Моя дитино, нацокотали тi┐ верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла... Велико диво - полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити? - Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють. - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звива║ться, а жоден не свата║. Один одного перебива║ та сваряться, - бодай ви виказились! От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж на┐зду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошу║. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть. - А коли ж ви нас одвiда║те? - пита║ панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi ┐м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко? - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I по┐хали, раденькi що дурненькi. XIII Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить: - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чу║ того слова. Стара тiльки тим вимiща║, що нас душить. Коли на┐хали полковi, а лiкаря нема. "Дяку║, - кажуть, -за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить". - I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом! Панночка тiльки почервонiла i уста закусила. Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!.. Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Оха║ i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, - по його! Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, - дожида║. При┐хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiва║. Побув яку годинку та й проща║ться: "Завтра навiдаюсь". Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки ┐й на питання головою кива║. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi дума║!" Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно ║, та й зслизли. Стара панi тiльки що головою в мур не б'║ться, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!" Стара й годi, тiльки оха║. XIV Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не ла║, не б'║, не обскаржу║, - все сидить та дума║. Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожида║ коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янi║, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?" Цiлий день прогостю║, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступа║ й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислуха║ться, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така ┐┐ досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки. Ото вже й свата║ вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко: - Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного! - Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання мо║! Така менi доля гiрка випала! - Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара. - Для мене нема║ у свiтi кращого, - нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю проклина║: - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не знаю. Молодий став помiчати, турбу║ться: - Що таке? Чого смутна? - Та я не смутная... - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку ┐┐ цiлу║. - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого! - От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам те║ панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела? - Бач, ти об менi й не дума║ш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як при┐де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!" Та й заплаче. - Серденько мо║, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться! I почнуть отак обо║ собi журитись. XV Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються : - Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Свата║?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дару║?.. Чи ти його поважа║ш, чи вiн тебе слуха║? - Вважайте самi, - одказу║ панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити. - Слухайте, - каже до його, - ┐дьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась! Вiн зараз ┐де, купу║ там, що казано. - Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! пдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали! Знов ┐де вiн, мiня║. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона: - Не пийте, не пийте! - Чому? - Я не хочу! Не пийте! - Та коли ж я хочу пити! - А я не хочу! Чу║те? Не хочу! I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послуха║. Коли то й розгнiва║ться, одверта║ться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошу║, i блага║ - трохи не плаче. Панночки при┐жджi дивуються: - Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила? Наша панночка тiльки всмiха║ться. Питають, що вiн ┐й подарував, - вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старо┐ панi┐ ма║, та хвалиться: - Це вiн мене обдарував! Чудне панське кохання! А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай ┐х слiд запав! Стара тим часом розпиту║ про його, як вiн собi ма║ться, та й напитала, що в його хутiр ║. - Дитино моя! В його хутiр ║! - Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав? - Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од яко┐сь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на ┐┐ руках i вирiс. - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава! Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радi║. Не зна║, що то вiтають не його, - хуторець вiтають! XVI Об рiздвi ┐х заручили. Гостей-гостей на┐хало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з не┐ не зведе, - аж спотика║ться на ходi. Гульба точилась до самого свiту. Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiка║: - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке мо║ життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько мо║! Доля моя сирiтська! Стара тим i заручинам не рада, та втiша║ унучечку, вмовля║: - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi! - Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та так i вми║ться слiзоньками, по кiмнатi бiга║, руки заломуючи. - Дитино моя! Серце мо║! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все тво║. Вона як кинеться до старо┐, обiйма║, цiлу║: - Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко! - Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й смi║ться. - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете? - Чого б то й бажати, та не випада║. Я такеньки мiркую: зостанусь я -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, - недурно сказано. - Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили! - То будь же в мене веселенька, - не плач... - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його: - Бабуня нам Дубцi да║! Бабуня Дубцi да║! Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво ┐й усмiхаючись: - Ти радi║ш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались... Пам'ята║ш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, - як, було, з тобою походжа║мо, говоримо? А вона йому: - Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi! Молодий аж iздригнувся i дивиться на не┐, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило... - Що ж? - пита║ панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати? I бере його за руку, сама всмiха║ться любенько. I вiн усмiхнувся: - Ти ж моя, - каже, - хазя║чка кохана! XVII Повеселiшала панночка, клопочеться сво┐м посагом, загаду║ та й опоряджа║, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганя║, жениха турля║, - купу║, кра║, складу║... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч ┐м горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi - смерть! На весiлля панiв, панiй пона┐здило, - гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так ┐┐ за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми ┐х збулися. XVIII За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих. Молодий при┐хав за нею на четверику. Конi воронi, баскi┐. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможно┐ вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне. Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку. - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку ви┐здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi... Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе те║ промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною... XIX Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i ┐дуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тi┐ хрущi, шершавiють. Пан звелiв коней зупинити коло за┐зного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже. Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гука║. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як ║сть тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана. - А кого вам треба? - питаю його. - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, зда║ться? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо. Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме! - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу ┐сти. Вiзника всмiхнувся: "Як собi зна║ш, дiвчино!" - та й пiшов. XX Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене! - А що ти сидиш тут, Устинко? - пита║. - Чи обiдала ти? - Гей! - крикнув на хазя┐на бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати! Хазя┐н грошi в кишеню та й побiг. - Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми ┐┐ ждатимемо? - А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й намерзлась добре! - То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь. - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе не дожидати. Панi почервонiла по саме волосся. - Час ┐хати! - Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла! - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрику║! - Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила. Пан здивувавсь; не зна║, що його думати, що його казати, - сто┐ть. - Що ж? - пита║ панi. - Хутко? Тодi сердега сiда║ коло не┐... А хазя┐н бородатий: - Дiвцi а б ║ду не прикажете? Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали. XXI Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих. - Спасибi, спасибi, - дяку║ пан, приймаючи хлiб на сво┐ руки. - Привiз я вам панiю молоду, - чи вподоба║те? Сам смi║ться, радi║; кому-то вже така краля не сподобна буде! А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до не┐ - щоб то ┐┐ по-сво║му вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили. Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову. Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять пани. Прислухаюсь - панi моя хлипа║, а пан так-то вже ┐┐ блага║, так блага║! - Не плач, не плач, життя мо║, серце мо║ дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, - звiку б не казав! - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку. - Серце мо║! Люди добрi, простi... - Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигуку║ ридаючи. - Годi, годi, любочко! Ще занедужа║ш... о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надума║ш. Подаруй менi сей случай. - Ти мене не любиш, не жалу║ш... Бог iз тобою! - Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти зна║ш, яка твоя правда! Чую - поцiлувались. - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-мо║му робити,то я вмру! - Буду, серденько, буду! ХХII Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" - як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, погляда║, всмiха║ться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi. - Сто┐ш сама тутенька, - знов озива║ться парубок, - мабуть, не зна║ш, куди йти? - Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися трохи. - Бувайте здоровi! Та швиденько в дверi. - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд. XXIII А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазира║, що й як. Забачила зiллячко за образами: - Що це таке? - Се баба божничок уквiтчала. - Що?.. То вона в тебе тут порядку║! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй. - Добре,серденько. Тодi вона його цiлу║: - Голубе мiй! От, находились, наговорились. - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась? - А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла. - Та не де дiнеться! Ось я ┐┐ гукну. Та й кинувсь гукати: - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько, баба прийде, - говорить панi┐, вмовляючи ┐┐. -Та де вона була? - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга. - А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино! Я стала перед нею. - Де була? - Ось у цiй кiмнатi. Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю. XXIV Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi поника║, та вся-усенька зморщена; тiльки ┐┐ очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панi┐ та й пита║: - А що вам треба, пане? Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла. - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан. - Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була. Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашля║, та ходить, - не зна║, що вже йому й робити. Панi од його одверта║ться. Бабуся сто┐ть од порога. - Що ж, вечеря готова? - пита║ пан уже хмурнiше. - Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказу║ бабуся. - Серце (до панi┐), може б ми повечеряли? - Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула. - То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже. - То я собi пiду. На добранiч вам, паночку! - Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв був на не┐, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила: - Добре, паночку! Вклонилась i пiшла собi. XXV Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив! Не втерпiв - пiшов до не┐; цiлу║, вмовля║. Чималу годину вiн ┐┐ благав, поки перестала. - А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво┐ слуги - не то що - i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз сво┐м братом... родичi та й годi! XXVI Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така... Ото життя мо║ буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата наживуться без мо║┐ панi┐! Веселенько та любенько ┐м укупцi... А менi - чужа сторона, i душi нема живо┐..." Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую. Переждало трохи - знов стука║. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули. - А хто се тут? - питаю. - Я, дiвчино-горличко! - Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добува║тесь! - То ж бо й не в те║! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба! - Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки: - Дiвчино! Дiвчино! - Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось потиху. - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема! XXVII Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся. - Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на вечерю, зозулько! - Спасибi, бабусю! - То й ходiмо. - Ось я панi┐ спитаюся. - Чого питатись, любко? То ж вечеря! - Чи звелить iти. Бабуся перемовчала хвилинку та й каже: - То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду. Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi: - Чого сунешся? - Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти. - Iди собi - вечеряй! XXVIII Пiшла я за бабусею через двiр у хату. - Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату. А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi пала║, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою. - Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились. - Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар. - Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало. - А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший! - Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка. Славна була то жiночка, - звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi ба║вiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола ┐┐ вишиванi рукава мають, то коло печi ┐┐ перстенi блискотять. - Ну, ну! - каже ┐й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одка