б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний... - А ти мати чи нi сво┐й дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш - нехай мойму дитятi доля гине. Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло - доводьте ж йому краю!" Та й одпочити не да║ часу; пiдмовля║ та пiдговорю║: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй... Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого: - Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, - се матерi втiха вiд бога, а не син! - Вже того не знаю, який вiн до дiла, - каже батько, - а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увива║. - А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть. - Не жодну й тугу танцюра розтанцю║! - на те ┐й одмовив. Удруге знов примощу║ться мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько ┐и у вiчi поглянув. - А що се хвалиш, - змовив, - неначеб зятя? - Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! - одкаже йому тихо та умовно так уже!.. Ми з Катрею сидимо - не д'хнемо... Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку. - Не шукай дочцi пари, стара, - промовив, - вже я ┐й сам пару знайшов; осенi заждiть. Стара зирк на дочку, - дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його: - Мiй ти голубе милий! За кого ж ти ┐┐ 'ддати хочеш? - Се вже менi знати. Та й вийшов з хати. - Годi, доню! Годi, дитино моя! - вона до Катрi. - Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще тво║му батьковi; я його буду за тебе прохати... - Iдiть, мамо, йдiть-бо - просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть! - Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи... - Мамо, мамо! Яково менi зажидати! Ми ┐┐ вговоряти стали... Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим? Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все сво║, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!" - Катре, - говорю, - буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька - благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте сво║ "годi!" та й нагадувать iще не звелить? - Горе мо║! Горе мо║! Добре! Я ждатиму... Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо! - А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, - я тодi йому скажу... Я тодi скажу i поблагаю... Для сво║┐ дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою... - Я ждатиму, - промовила Катря: - я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, - що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi. VI Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, - сидiв такий, не гадки, як i вчора. Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима. Довгенько у хатi тихо було... - Голубе мiй! - заговорила мати: - нашу Катрю хочуть сватати... - А що ж! Нехай сватають, хто хоче, - з того догани нема! - Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода? - Я за Чайченка не 'ддам. Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх: "Катре! Катре! Усе пропаде!.." Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову. - Дитина дуже парубка вподобала, - просить мати: - нехай же вона в нас щаслива буде! - Не на те я дочку викохав, - гримнув батько, - щоб я ┐┐ первому пройдисвiту мав оддати, який там ┐й в око впаде! - Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi ┐х на повазi мають. - За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому. - Знали б люди... чулись би непокори на ┐х, а то усi шанують... Ти сам перве з ними заходив... - Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б сво┐ не пускав ┐х нiколи... - Велику ласку менi зроби, послухай! - Годi!.. Катря як скричить, зарветься до хати, - я ┐┐ за поперек вхопила, у сiни назад одкинула... - Що таке? - пита батько з хати, бiжить мати... - Се ми йдемо в берег по воду, - одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою... - Не журись, - вмовляю ┐┐, - не журись! Може, ще батько власкавиться - вiн же тебе жалу║! Як же нападеться на мене Катря! - Куди се мене тягнеш? Що на мене замишля║ш? Аж я сама трохи iзлякалася: - Та бо'? iз тобою, Катре, - кажу, - обмiркуйся гаразд! Облилася вона слiзьми дрiбними. - Коли б же я хоч його побачила, сво║ серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, - вiн сьогоднi у га┐ дерево руба║. - Бiгаймо, - кажу, - утрися, не плач! Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра сво┐ понад ровом у бур'янах. До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чу║мо вже - сокира цюка║ i голос вiтер до нас зносить - пiснi хтось спiва║. - Се вiн, - впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк... Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим. Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм... Бачимо його, а вiн нас ще не бачить - спiва║. Катря припинилася. - Що вiн таке спiва║? - спиталася, вжахнувшися спiву того: - що вiн спiва║? - Послухаймо, - кажу, - то й почу║мо... Ходiм ближче. - Цить! Постривай! - шепоче менi. Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я. Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним ясне║ та холодне║ небо, грайливе сонечко. Недбало вiн сво║ю сокирою блискучою цюкав, - задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав. Отака була його пiсня: Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, - i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi - та до iнших серце вже не приляже, до нiкого: Хоч яка ласкава, яка чорнобрива, Та не буде так, як першая, мила! - Яких се ти пiсень спiва║ш? - покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи. Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, - знов пустив i знов сокиру пiдняв. - Спасибi, - каже, - спасибi, що прийшла, а я не сподiвався... - Боже милий! Яко┐ ж смутно┐ ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я - друга? Вiн так нiби трохи iзмiшався... - Лучче, - одмовля║ться, - лучче пожалуй мене, моя рибонько! Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, - вона усе сво║ горе забула... - Нi, - каже, - я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, - збач менi те... Та й знову перескоком: - А нащо тако┐ смутно┐ спiвав? Проти чого спiвав тако┐? Тодi вже я з-за куща озвалась: - Чи забула, - кажу, - голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди? - Ой, лихо ж мо║ велике║! Нещастя мо║! - Що ти кажеш? - пита ┐┐ Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню. - Батько за тебе дати мене не хоче! - Ма║ другого зятя до руки?.. Кого се? - пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку склада║. - Когось там дума║ на мо║ безголов'я! - говорить Катря, заплакавши. - Вже зять нарекований! - каже тодi Чайченко. - От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухо┐ криницi воду брать... Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався... уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули... Та все те пота┐вши у собi, нiби з упоко║м помалу уста║... - А тобi ж як? Ти що дума║ш? - пита Катрi. - Нащо пита║ш? Нащо мо║ серце кра║ш? - одкаже вона. - Та хто вас зна, хто й розбере! - промовив Чайченко гiрко: - покоха║те вранцi, забудете ввечерi! Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю. Вiн тодi узяв ┐┐ за руку. - Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожида║! - Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покоха║ш? То ти й щасливий з другою будеш? - Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива! - Та що се ви, - говорю я, - та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш! Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася. От i стали ми радитись. - Не треба батьковi докучати слiзьми, - кажу. - Не треба тепер до його й приступати. Чайченко усього дослуха║ склавши руки. - Я батьковi до нiг упаду, - нахваля║ться Катря, послухавши мого слова розумного. - Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру! - Ти й до нiг зажди упадати, - мовлю ┐й, - i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, - кажу, - не займай батька, нехай вiн сам трохи вгаму║ться. - Та яково ж отакечки й не знати - чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо мо║! Лихо мо║! - А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, - виводжу Катрi. - Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без не┐ живеться! - додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити... - Розумний не стратить надi┐, - я йому: - треба сподiватись, живши... - Поки не зрадять, - знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася. - О, - каже, - отсе я тебе зраджу? Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь. - А нам пора додому, - нагадую, - щоб часом не нажити нам собi лишенька! - Iди, Химо, голубочко! - говорить Катря. - Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену. А сама мене виводить на стежечку... Я пiшла... Що й казати! Я ще пiд га║м чималу годинку тривала тих двох слiв... Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая. Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько. - А до яко┐ се криницi ходили? - спитав. - Ми ще й прогулялися собi трохи, - одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють... - Батенько! - промовила. I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова ┐┐ благащого... VII Час iде, мина║ться; ми ждемо собi кращого, бiдка║мось, страха║мось. Батько не згаду║ за Чайченка. Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя... - Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рiдна мати сво┐й дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти ┐┐ згодувала? Нехай би так мене хто застував перед мо┐м дитям! Я - мати, вiльно менi ┐┐ за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби. Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила. А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, - надiя, бач, така: його там побачить. Сi┐ осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв... Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн i┐ очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до не┐ горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю мав нехтувати. "Голубе, голубе! - думаю, - сього тобi не перетенетити так, - шкода й заходу!.." Ну, батько нiчого собi, - тiльки дивиться - не на Чайченка, а через його голову, згори... А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як ┐х гнiздечко розношають... На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступа║... Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати. Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi... пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи. - Не плач, Катре! Що поможеться? - вмовляю. - То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя... нехай батько зна║! Хоч горюю, - я щаслива - нехай i те знае! - Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться... Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi... Не горнись ти вже так до його - i дiвчата смiятимуться з тебе. - Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива! - А як батько образився, - як не пустить бiльш по весiллях ходити - де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороня║, увечерi сам дверi замика║... Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими. - А таки я щаслива, - промовила. - ┐й же богу мо║му, щаслива! Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках - бiгма Чайченка. - Ще рано, ще вiн прийде! - каже Катря. Ждемо та дожида║мо - нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки ┐┐ зуспiла, ураз опинилась бiля сво║┐ мами: зна║, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила - сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до не┐ добралась - сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Зна║ те наша матуся, -дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс догляда║ться та й каже: - Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!.. - Чому вiн не прийшов? Чому? - вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи - сво║┐, - чужо┐ не соромлячись, - Катре! - дорiкнула мати. - Ох! моя дитино! А Катря й не чу║: - Чому не прийшов? Чому його нема? - Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi - буде... : а нема!.. Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобi скажу... Такеньки стара Чайчиха словами мiша║ться, i зупиня║ться, i перехоплю║ться - що 'тсе таке? Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, - якiсь воли на спродаж находяться... того вiн i не прийшов, мабуть. Невзабарi вона похватилась додому i пiшла. Ми ще було по весiллях, а Чайченка - як пiйма поняла - нема, нiде не бува║. Мати його ходить, i - то вона скаже, що вiн нездужа║, то скаже - дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоря║: - Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь! Мати теж Катрю свою жалу║: - Лучче, доню, як вiн не попада║ться батьковi на очi - батько не гнiвиться, - а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться. - Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, - нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека! - Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха. - Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смуту║, хоч плаче, а слуха - сподiва║ться добра iще... Одного дня увiйшов старий у хату веселий: -Чи не буде снiгу, - каже, - там такi бiлi хмари драглють. Стара, дивлячись на його,насмiлилась: - А що, мiй голубе, - вимовля║ любенько, - що ти бачив? Що чув? - А що я чув? Нашу Катрю сватають. Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв - схопився; хто стояв - у куточок горнувсь... - А хто ж свата║? Кого нам господь носила? - пита║ мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла. - А старий Шелях за свого сина Дмитра свата║. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазя┐н добрий, що з срiбного кубка сво┐х гостей почасту║. - Що з тих кубкiв, як повнi слiз! - мовить мати. - Гм! - Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на не┐ пильно. Вона сльози сво┐ нишком втирала - ховала. - Я собi б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов. Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!" Катря аж бiлi руки ламле... Як на ту ж пеню - i стара Чайчиха не завiда║ нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити... А того любого як запав слiд, то й запав... Мати почали були Катрю умовляти: - Покорись батьковi, доню, покорись, дитя мо║! - I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж мо║!.. - побива║ться Катря... - Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, - кожне одбува... Що ж як ти батьково┐ ласки одпадеш, а той, може, одцура║ться... - Вiн одцура║ться? Може, i я його занедбаю! - Та й засмiялася... Хотiла я ┐й тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цура║ться, та жалко менi ┐┐ стало... I мати за се бiльш нiчого не змовила, - зiтхнула важенько та й стала знов ┐┐ прохати: "Корись, доню, батьковi!" - "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!" Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем сво┐м, то за сваркою тi║ю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила. - Ходiм, - кажу Катрi, - ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились - ми того не зна║мо; ми собi з нею утрiйзi порадимось. Маруся сидить - ши║; удови не було дома. - Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як мо║ слово почу║ш! - Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся. - Батько мене за його не да║, - зна║ш? За нелюба мене вже тепер прибира║. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б - не пожалiла... Що менi тсе? Нехай скаже - я за ┐м на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, - менi нехай життя iз ним вкупi! Не зводячи очей, промовила Маруся: - Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я! - Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покiрлива?.. - Голубко моя! Сестрице! - обiйма║ ┐┐ Катря ридаючи. - Ти мене не судиш? - За що? - стиха пита║ Маруся. - А ти ж його любиш? - Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила? - Я б не покинула. Я все чую, та вiри не йму. - Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула? - А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася - тiльки того, кого любила... - Ти мо║ серце розвеселила, Марусечко! - дяку║ Катря. - Дуже вже менi було важко... хоч мене нiхто не переумить, та слова тi┐ мене ображали... Спасибi тобi, Марусенько, галонько! Маруся ┐й осмiхнулася. - Нi за вiщо дякувати, - згомонiла: - я правду свою тобi кажу. VIII У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дяку║ за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а батько говорить: - Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати. Викликали Катрю. - Катренько! - кажу ┐й тихо, - роздумайся добре! - Вона мов i не чу║. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная - хоч тут вмирати. Пита║ в не┐ батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно... - Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! - одказала, Катря чисто, як виспiвала. Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не ворухнемось; Катря сто┐ть... Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати... Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впомина║ться про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде - не оглянеться; хто озветься - не слуха║. А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно... Вже Катря сама до ┐х бiгти заривалася - дак мати впиняла. - Коли вже ти мене не послуха║ш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама зна║ш, а я вже батька не проситиму. - Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тiльки пустiть до ного!.. - Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться! - Я втечу од вас! - озива║ться Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!.. - А вiн же як? - iнколи спита ┐┐ Маруся, слухаючи того нарiкання. - А як ти його зажуриш?.. Те сво║ горе ти не пести так; яково йому тепереньки - ти не помисля║ш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблага║ш. - Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле - я пiду... Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине? - Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди... Та, може, ма║ш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я хоч i сходжу до ┐х. - Ти?.. А мати твоя не пустить тебе? - Пiду. Говори, - що сказати? - Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину! - I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почу║, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати... - Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати... батько не знатиме... а хоч дозна║ться, гiрш, мабуть, вже не буде... - Нащо таке казати, Катре? - знов ┐й Маруся. - Хiба ж йому й так не важко? - Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся... Того ж таки дня Маруся каже: - Пiду я, мамо, у Любчики! Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила, убравшись, - вона запитала: - Чого се ти у Любчики? - Пiду, мамо, прогуляюся. - Iди, доню. - Сама ┐┐ за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе! А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала - коли прийде; перейняли ми ┐┐ ще на дорозi. - А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли? - Треба тобi, Катре, ще потривати... - каже Маруся. - Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав? - Дуже вiн печаловитий щось, - говорить Маруся. -Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мiй! - Сама так слiзьми й розлилася. - Я пiду до його сама, - пiду - хоч нехай мене потiм киву замучать, - я пiду! - Вiн велiв, щоб ти не приходила... - Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому? - Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послуха║ш. - Авжеж я його послухаю!.. I довго вона по тому словi сво║му плакала - сидячи край дороги. Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовля║: то у землю очi спустить, то щось у думцi ма║ собi... Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до не┐. - Марусе! - кажу, - щось менi той Чайченко не певен! - Як то? - пита║. - Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори! - Та я не знаю, Химо! - одкаже менi, роздумуючись. - А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все? - Нi, не все. - Кажи ж менi усе. - Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не пота┐ла, й се, бач, в мене мо┐ думки... - Дарма! Розкажи тi┐ думки сво┐! - От, прийшла я туди, - розказу║, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала сильне... Нiчого й не одмовляла вона на мо┐ слова, тiльки усе плакала... Уступив i вiн у хату... Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi... Так змарнiв на виду... Я говорю, що мене Катря присила║ - i здалося менi, - чи то так, може, здалося, - що вiн, почувши, не обрадiв... Не каже менi свого слова, не пита мене... Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть ┐й, будь ласка, - нехай вона не приходить!" - Вклонився менi та й з хати пiшов... - А стара? - питаю. - Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! - каже, - велика туга на мо║му серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться... перекажи 'тсе Катрi - щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пiшла... - Що 'тсе там у ┐х - тайностi? Щось непевно... Чи не довести сього Катрi? - Та що ж ми ┐й доводити ма║мо, коли не зна║м самi гаразд, - каже Маруся. Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiда║. Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу ┐й, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодко┐, - воно й здоровiш до того, - та не всi ж бо таку вдачу мають. Думала я й передумувала довгенько собi... Нi, таки я ┐й скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо. - Катре! - кажу ┐й. - Чи ти зна║ш певно, що Якiв тебе любить? Вона глянула на мене, як на дитину малу - осмiхнулась. - А що, - кажу-таки, - як вiн тебе та покине? Вона ще веселiш до мене засмiялась. - Ти ще нiчого не розумi║ш! - промовила. - Може, розумiю краще, нiж ти, - говорю ┐й, - збоку усе вбача║ться виднiше! Зводжу на очi ┐й чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а ║ й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я ┐й доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий - i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, - не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що ┐й розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка! - А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiда║ться? - Се вiн зна║; вiн менi скаже. Я вже тодi i доводити ┐й, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то прийма║ мо┐ речi так, наче я ┐й кажу, що Чайченко птах, а не парубок, - i з мене ще вона смi║ться: нiчого не розумi║ш! У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться... Катря за сво║ю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу. - Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже! - Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, - одкаже смутно, - ви собi як вже покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять - як я згадаю, як вона, моя голубка, побива║ться! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипа║ться проти мене, - вже й на очi не хоче приймати... Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря ┐м згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, - а вiн усе ┐┐ мимо наших вiкон у свято проводить - сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашо┐ хати погляда║: "що це таке сто┐ть, що я його добре не бачу?" - таким, було, поглядом погляда║. Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов... Ми за ┐м iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, - вiн трохи зупинивсь i говорить: - Ви собi робiть як зна║те; кохайтеся, коли вхiтнi, - а я на сво║му словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! - Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, - а ми услiд його дивимось, сто┐мо, як холодом прибитi. - Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався - коли се бувало? - Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!" Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тодi повертали: - Катре! - пита║ мати. - Чого задумалася? - Я хочу Якова бачити! - Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав? - Я хочу Якова бачити! Не тужила вона, не плакала i на все, що ┐┐ прохала мати, i зупиняла, i жалувала - на все вона одмовляла: "Я хочу Якова бачити!" IX - Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама пiду туди, - сама за все розвiдаю... - Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць... Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива - я на все пiду... Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, - от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься ┐й на життя веселе i любе, i забiга║ вона вже думками поманливими... Уступили ми сперву до сво║┐ родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у ┐х усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк п┐ привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжу║; добра ┐м осiнь була, добро┐ i зими сподiваються... Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрука║ - з свого доброго талану; воли високорогi половi┐ дивляться з загороди у двiр поважно; бiлi┐ гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи... Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте! - Та я хочу ще Чайчиху навiдати, - каже мати. - п┐ ж дома нема║. - Де ж вона? - спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх. - А по┐хала у Хмелинцi ще позавчора, до сина. - А син чого там? - Хто його зна║! Вiн же давненько все тиня║ться десь... Нашi люди його бачили востанн║ у Хмелинцях, а се i мати до┐хала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в ┐х там якiсь родичi... I хати бiлi, й хазя┐ милi - немов пилом припали по тiй новинцi для нас... Слуха║мо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при сво┐й лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати ┐х, i томлять на умiр... Пiшли ми собi додому, а Катря зверта║ до Чайченково┐ хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка. - Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом ┐де, воли поганя║ - зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем - то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий... Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалi║ться людям: "Якi хаточки були придбанi, якi славнi - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалу║, лiт мо┐х яе вважу║!" А як вiн дома гостю║, то знов вона, як не жада посваритися - не можна iз ним сварку зачепити. Вiн ┐й привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого ┐й новинок нарозказу║, - а була жiнка цiкава з цiкавих, - що вона його слуха║ та й заслуха║ться, - та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок. - Звiдки бог несе? - пита мати Iваненка... - З якого ярмарку? - кажу. Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай. - А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був... - Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от i Чайчиха туди по┐хала, - не бачили ┐┐? - Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила. - Чого ж ее так? Там же вони з сином? - А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселi║, що загублене знайшла. - Яка удова? - Хороша, молода, свiжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, - були б торги, кажу вам... - Чи не зна║те, як вона на iм'я прозива║ться? - Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозива║ться. - Чи ж Чайченко ┐┐ сватати хоче? - Там ┐х, зальотчикiв, бiля не┐ такого, що за день не перевiша║ш; хто свата║, а хто вiзьме - се то вже вона зна║. - Бувайте здоровi! - Щасти боже! Катря нiчого того не чула... - Боже мiй, боже великий! - промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. - Боже мiй добрий! Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовля║: "не журись" та просить "забудь!". - Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присяга║мось, що чули од Iваненка. - Годi! Годi вже! - тiльки одмовля║. Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутн║ вiконечко, - дивиться та дума║; а там як звелася - блiда, блiда! - Що тобi, Катренько, що тобi? - Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав... я тiльки подумала, я вiри не йму... i не йнятиму... На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася - не слухала... усе вона собi думала i частенько на виду блiдла... На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий - щодня йде. Коли було я за нею пiду собi - вона мене i не завважить наче; а заговорю до не┐, "годi, годi!" - перехопить мене... у Любчики увiйде (я вже було усе веду ┐┐ попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченково┐ хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, посто┐ть та й додому верта║ться... Х Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до не┐ й кинулися.. Сiла стара на лавцi, пита║, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на не┐ дивлюсь - змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми ┐┐ не бачили. - Та не так-то добре, - одказу║ мати, - як би серденько мо║ жадало! - А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться? Катря, що все коло не┐ сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить ┐┐ руками, як зарида║: - Де вiн? Де Якiв? - вимовила. Стара ┐┐ жалу║, - говорить, що вiн хутко буде до не┐, що здоровий... Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi... - Коли буде вiн, скажiть менi! - просить стару Катря. - Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй... - Нема батька! - То раненько прийде. - Завтра раненько! - промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула. - А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже вiн? Тодi ┐й мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче! - Господи милий! За що мо║му дитятi щастя нема! Мати, сама у сльозах, погляда║ на свою Катрю та промовля║: - Годi! Що се ви! - Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя! Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи. - Як пороблено? Хто йому поробив? - А та ж удова, те мо║ лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. - Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина... Слухайте ж усього горя мого! - Зна║те, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така - що й летючi слова хапа║... така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна... Я таки ще уперве, як ┐┐ побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько мо║ чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок - нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його... Мати слуха║, на свою Катрю смутно поглядаючи, слуха║ й Катря пильно; сто┐ть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказу║: - Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без не┐, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв... А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на мо║ вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi... Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв - я знаю! Та що ви дума║те? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню - йому жалю завда║. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень да║, на здоров'я пита║ться... Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив... Дала вона якесь дання йому, - якiсь чари зачарувала... Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смi║ться. Довго вiн мене не слухав, - а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до не┐ сватiв - дiвчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася... А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мо┐ очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче... Вона побралася iз тим сво┐м багачем, по┐хала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася... Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала сво║, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд не┐... I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав... Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий ваш таки змилу║ться - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в не┐ чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задля║ться! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до не┐ ┐хав... Вiн i по┐хав... Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слуха║, вiн для не┐ i матiр стару, i самого себе забува║... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими... Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi... Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти - i вiн слухав мене... Думали - як вашого старого вблага║мо, так i весiлля буде... Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi! I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я - за Катрею... - Катре! Катре! - кличу, - не озива║ться, йде улицею швидко. Догнала я ┐┐, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре? - Не знаю... куди-небудь дальш вiд хати... Так от чого вiн тако┐ пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - ┐┐. - То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай... Добре, що обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала! - Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить! - Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить... Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку: - Ти