iвця дуже трудний собака.
   Потiм уже буде легше...
   Потiм уже, коли ви познайомитесь i з мисливцями i  з  ┐хнiми  собаками,
коли ви вже знатимете, що був на свiтi знаменитий Камбiз, чорний  пойнтер,
i знаменита Алi, лаверак, i знаменитий  Джой  -  гордон,  -  тодi  вже  ви
придба║те собi таке цуценя, яке вам бiльше до вподоби.
   Коли вам бiльше до серця пойнтери, вам скажуть:
   - У Василя Iвановича ║ сука-пойнтер камбiзiвських  кровей.  Сам  Камбiз
Перший колись перестрибнув через не┐,  коли  вона  вилазила  з  вагона  на
станцi┐ Бориспiль.
   Придбали ви чудесне, примiром, пойнтереня.
   Як його назвати?
   Безперечно - Джек, або Джой, або Стек!
   Нiколи в життi не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона-сука), чи
Терном, боже вас борони: таке iм'я може навiки зiпсувати  собацi  таланти,
хоча б собака була навiть богом.
   Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.
   - Правда, славний песик? - запиту║те ви у сво┐х домашнiх.
   Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас i на песика,  пiде  до
сво║┐ кiмнати, нiчого не сказавши.
   Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз i ваша
теща, погладить песика по голiвцi й прокаже:
   - Хороший песик? А чумка в нього скоро буде?
   - Мабуть, скоро, - вiдповiда║те ви.
   - Хоч би скорiше! Кажуть, що вже як собачка перечуму║, то тодi  вже  не
дохне.
   - Так, тодi вже не дуже дохне!
   - А вiд чумки дохне?
   - Дохне!
   - Хоч би скорiше чумка!
   - Де ж ми його пристро┐мо? - ласкаво запиту║те ви.
   I тут чу║те тещину пораду з сильним  притиском  на  шиплячо-свистячi  й
голоснi:
   - Двоспальне лiжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.
   - Мамо, - заспокою║ дружина, - ну чого  ти  хвилю-║шся?  Скоро  ж  буде
чумка!
   Почина║ться виховання мисливського собаки,  а  вiд  виховання  залежить
все: i  добутливiсть  вашого  полювання,  i  вся  краса,  й  насолода  вiд
полювання з мисливською собакою високих кровей.
   На другий день пiсля того, як у вас оселився симпатичний  чистопорiдний
песик, почина║ться дискусiя на тему:
   - Хто витиратиме?
   - Я не витиратиму! - кида║ теща.
   - Я вже сьогоднi п'ять разiв витирала,  а  чумки  ще  нема!  -  заявля║
дружина.
   - Витиратиму я! - рiшуче кажете ви. - Де це нашi  ганчiрки  подiвалися?
Скрiзь були ганчiрки, а тепер хоч би тобi одна.
   Витира║те, значить, ви...
   От ви витерли вже пiзненько, лягаючи спати, поклали Джека на його мiсце
i лягли.
   Джековi скучно за мамою, йому скучно за братiками,  за  сестричками,  -
Джек так жалiбно-жалiбно скавучить.
   Теща  ваша,  виходячи  з  "удобств"  i  човгаючи  пантофлями,   ласкаво
заспокою║ Джека:
   - Цить! Цить! Здох би ти йому!
   В цей час ви кашля║те i кида║те:
   - Джеконько! Спи, голубчику!
   I чу║ге тещине:
   - Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.
   Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипа║те ви...
   А засинаючи, чу║те, як дружина увi снi кличе благально:
   - Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!
   Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.
   Вiн росте, а ви витира║те.
   Витира║те й водите Джека гуляти.
   Щоб не часто витирати, частiше треба  водити  гуляти,  а  як  не  часто
водити гуляти, тодi часто треба витирати.
   Водити гуляти  малесенького  чистопорiдного  песика  з  п'ятого-шостого
поверху разiв по п'ять-шiсть на день - дуже при║мне  спортивно-гiмнастичне
заняття.
   Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних  потрiбних  мисливських
штук: iти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т.
iн.
   Особливо при║мно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.
   Чисто┐ породи песик за 2-3 днi збагне цю науку, а вже за 2-3 тижнi бiля
вашого лiжка лежатимуть усi пантофлi  вашо┐  родини  й  усiх  сусiдiв,  що
живуть у спiльнiй з вами квартирi.
   Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.
   Тодi одного чудового ранку ви прокида║тесь, бо сильно скавучить собачка
i сильно кричить дружина Люда:
   - Модельнi! Боже мiй! кдинi модельнi черевики!
   - В чiм рiч? - запиту║те ви.
   - По┐в модельнi черевики!
   - Хто по┐в модельнi черевики?
   - Ваш Джек по┐в модельнi черевики!
   Тижнiв на два ви переходите з дружиною на "ви"...
   А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i
на "ти", i на "ви", бо од ┐┐ улюблених нiчних  шльопанцiв  залишилися  двi
недогризенi стельки.
   Але то нiчого, - ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн
шука║ речi, i ви самi бачили  його  першу  стойку  у  дворi  на  сусiдчину
рябеньку курку.
   Ви ще й "пiль" йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст,
а курка сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запиту║:
   - Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!
   Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не  балака║
навiть Юрко, ваш коханий синочок.
   - Що таке? - запиту║те ви.
   Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось диха║.
   - Юрасику, що трапилось?
   - Джек вiсiм котлет iз'┐в.
   А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почу║те:
   - От iндика тiльки архирейський носик залишився!
   - З шийки, значить, почав? - проказу║те ви. А що ви бiльше скажете?
   I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.
   Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому ║геревi.
   кгер - це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак.  I  зробить
iз вашого Джекя одного в свiтi.
   Але з ║герем ви вже самi майте справу.
   Одно скажу: доки ваша собачка в ║геря, ви ходите в старому костюмi i  в
старих  черевиках,  а  ваша  дружина  нiколи  не  придба║  собi  модельних
черевикiв.
   I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i  що  ваш
Джек за один мiсяць з'┐да║ мiнiмум четверик коней.
   I от, нарештi, Джек готовий.
   Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.
   - Стойка!
   - Пiль!
   Джек кида║ться, i з-пiд нього вискаку║... здоровенна жаба.
   А повернувшись колись iз полювання, ви розповiда║те сво┐м приятелям:
   - Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек
побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав,  прибiга║,  висолопивши
язика.
   - Що, - питаю, - нема?
   - Нема! - каже.

   А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи ┐х,  з  потрухами,  з
уздром.
   Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!
   1945


   ВОВК
   I
   Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться  ┐хати  чи  йти  полювати
вовка, раз i назавжди слiд  обов'язково  запам'ятати  стару  нашу  народну
приповiдку:
   "Не бiйсь вовка, - сiдай у хатi".
   Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий,  -  проте  боятися  його  нема
чого.
   Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй i досвiдчений  убийвовк,  -  так
вiн усiм розповiдав i всiх  учив,  що  вовк  -  звiр  надто  полохливий  i
боязкий.
   - Ось послухайте, -  казав  усiм  Кiндрат  Калистратович.  -  Живу,  як
зна║те, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою  аж  на  лiщину
нiби наляга║. От вовк i  нанюхав  мо┐х  овечок.  Продер  глупо┐  ночi  пiд
стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в  кошарi,  звiсно,
гвалт, - вiвцi: "ме-е-е!" та й у хлiвi, - а хлiв поруч, - корова в рев!  Я
почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось  сiре  повз  мене
пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст,
а воно, видите, вовк. Ну, лякливий  же,  я  вам  скажу,  звiр!  Така  вже,
звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви  менi  тут  кажiть,  а  вовк-звiр  крiпко
полохливий!
   А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть,
бо хто зна║, яка б "неприятнiсть" вийшла, коли  б  вовк  зненацька  вхопив
Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi  ззаду...  А  Кiндрата
Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.
   Та хоч вовк, може, й не такий  уже  сильно  полохливий,  проте  ще  раз
кажемо:
   "Не бiйсь вовка!"
   Полювати вовка - це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не
почервонi║ й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
   - Сидите ви тут, сидите, охотниками прозива║тесь, а у Вербовому  хуторi
вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'┐ли.
   - А де це Вербовий хутiр?
   - Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш  як  п'ять  буде.  Як  до┐дете  до
могили, так дорога влiво пiде,  тi║ю  дорогою  й  ┐дьте.  Ярок  пере┐дете,
берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у
Вербовий хутiр i в'┐дете...
   - А вовки хiба в самому хуторi?
   - Ну, на хуторi спита║те кривого Степана, - вiн зна║, де вовки. Той усе
на свiтi зна║. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.
   - Чи не в Перещепиному це лiсi? - кида║ Кiндрат Калистратович.
   - Та, мабуть, що  в  Перещепиному.  Де  ж  ┐м  бiльше  бути,  як  не  в
Перещепиному... I лiсу чимало, i самi  ж  вам  ярки  та  балки.  Тiльки  в
Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
   - Закурюйте?
   -  Так  почекайте,  -  устряв  знову  Кiндрат  Калистратович.  -  Як  у
Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора ┐хати? Перещепине  -
воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий  -  так  вiн  же  бiля  Кучеряво┐
балки... То, може ж, то вовки з Кучеряво┐ балки?
   - Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно,  звiр!  Правильно!  Тiльки  в
Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють,  -
волосся дротом!
   - Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це - в Кучерявiй!
   - Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спита║те кривого Степана,  -
його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе зна║, бо охотник
давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.
   - Ну, по┐хали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!
   - Щасливо┐! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!
   - Закурюйте!
   - Спасибi. Так, як ярок пере┐дете, берiть зразу понад ярком,  i  аж  до
самого Вербового. Три ж овечки й  телиця,  -  государству  ж  збитки  якi.
Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!

   II
   Ну, значить, пере┐хали ярок, взяли  праворуч,  та  понад  ярком,  понад
ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.
   - Тррр! Драстуйте, бабусю!
   - Драстуйте!
   - Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?
   - Кривий Степан?
   - Еге! Охотник!
   - Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А  живе  вiн...  Одна...
Друга... Третя... Четверта...  П'ята...  Шоста...  Сьома...  за  четвертою
хатою повернете в уличку. Тi║ю вуличкою у самiсiнький двiр так i в'┐дете.
   - Спасибi, бабусю!
   - Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
   - Та то вже як там буде!
   За четвертою хатою вулички нема. Стали.
   Бабуся кричить:
   - Та куди ж ви? Вже про┐хали!
   - Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
   - Дивись, а я думала - четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки  вулицi,  а
вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку i прямiсiнько в двiр.
   - Драстуйте, Степане! як вас?..
   - Iванович...
   - Степане Iвановичу! Це ви охотник?
   - Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить.
Без правов. Не охочусь тепер...
   - Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
   - Нi, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити  бога,  тихо  поки
що... Зайчики, тi, конешно,  попадаються.  I  густенько...  Лисичку  iнодi
торохнеш... Бува║...
   - А тро║ овець хто зарiзав?
   - Тро║? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця,  заколола,  так  не
вiвцю, а кабанчика...
   - А телицi зад хто од'┐в?
   - Що ви, товаришi? Це - брехня, вiрте совiстi, брехня.  Десятий  рiк  я
старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то,  що
цiлi зади од'┐дать... Хто ж це вже пiдкопу║ться?!
   - Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!
   - Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а  вони
- "зади од'┐дають"? Хай знiмають, коли не вiрять!
   Розтлумачу║те,  кiнець  кiнцем,  у   чiм   рiч,   i   Степан   Iванович
заспокою║ться.
   - Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
   - Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси,  у  Попiвському,  нiби
виють. I що справдi нiби комусь зад од'┐ли... Не знаю  тiльки  кому  -  чи
телицi, чи комусь iншому...

   III
   -- По┐дьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзу║мо,
- каже Кiндрат Калистрато-вич. - Там-таки справдi бували облави на  вовкiв
i там-таки ║ справжнiй мисливець, бо  ма║  i  прапорцi,  i  зможе  зiбрати
гучкiв-загонщикiв, i зна║, де поставити на номера. А я як фахiвець  у  цiй
справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.
   - По┐дьмо! Забились, так уже по┐демо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо,
ну що ж, лишимося, завтра й пополю║мо!
   По┐хали.
   Кiндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiда║ про вовчу облаву.
   -- Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк заляга║ на день
у густiй хащi i там лежить  до  ночi  i  тiльки  вночi  виходить  од'┐дати
телицям зади, рiзати овечки та  лошата.  Досвiдчений  охотник  заранi  вже
зна║, де вони ║, бо прислуха║ться до ┐хнього виття,  а  то  й  сам,  виючи
по-вовчому, виклика║ ┐х на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме  вони
лежать. Коли це все вже вивчено,  тодi  признача║ться  облава.  З'┐здяться
мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягу║ться
шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку,  де  прапорцiв
нема, розставляються на номерах охотники, а  навпроти,  здалека,  заходять
загонщики, запускаються, коли ║сть, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк
вiн не побiжить, бо бо┐ться прапорцiв...  От,  значить,  обложили,  стали.
Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки
трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...
   Ви сто┐те й "прочiсу║те" зором свою територiю: де стежка, де  галявина,
- щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде - чи просто  на  вас,
чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж зна║те, що й праворуч, i лiворуч
на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не  допустити  його  на  ┐хню
територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик,  шум,
гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiля║ старшина  загонщикiв...
Не лiс там  у  загонщикiв,  а  пекло.  -  Га-ла-ла!  Тю!  Го-го!  Ух!  Ох!
Та-ра-ра-ра! - Пекло це пряму║ на вас. Отут уже держiться. Тут уже  кожний
трiск гiлки - то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки -  атомна
бомба. Стрибок зайця - мiнiмум стрибок жирафи.  Лисиця  -  тигр.  А  ви  ж
зайцiв i лисиць не стрiля║те. Боже борони! Найтяжчий злочин - стрiляти  на
вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от,  нарештi,  iде  вiн.  Я  його,
товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я  чую
його ║ством сво┐м усiм. I от - мiж кущами - мельк! - сiре. Раз на  мене  -
вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А  там  iще  -  пострiл,  там
пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, -  на
грушу. Бува║ й таке. А дехто й собаку,  замiсть  вовка,  стукне.  Бува║  й
таке. Наближаються гонщики:
   - Скiльки взяли?
   - Трьох!
   - Скiльки пройшло?
   - Два!
   - Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
   I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...
   - А тодi, пам'ятаю...
   - А тодi...
   - А раз...
   Та що там говорити...
   Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву.  Очi  йому
блищать. Почервонiв увесь.
   Слухачi зачарованi...

   IV
   Iдете, значить, ви на Попiвське.
   Обабiч дороги, аж ген-ген -  куди  око  дiста║,  закучерявилися  зеленi
вруна колгоспно┐ озимо┐ пшеницi.
   А за зеленями, на пагорках,  чорнi║,  нiби  воронове  крило,  колгоспна
зяб...
   Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина  летить  галопом.  На  возi  сто┐ть
громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй  -  батiг,
що загрозливо навис над кобильчиною:
   - Н-н-н-о! Н-н-н-о!
   - Куди летиш, дядьку?
   - Вовк!
   - Де?
   - Отам, на горi, на пшеницi! Мишку║! Н-н-но! Кiндрат Калистратович,  як
старий i досвiдчений убийвовк, резюму║:
   - Нiчого вдивительного нема! Може  бути!  Старi  вовки,  розлюченi,  що
нiчого не бояться, iнодi виходять i  вдень  помишкувать  на  поле.  Бува║.
Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...
   Пiдтюпцем вибира║тесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла  схилом
до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
   - Он! - аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану
озимо┐ пшеницi сто┐ть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби  винюху║.
Потiм почина║ гребти лапою землю.
   - Хлопцi! - шепотить Кiндрат  Калистратович.  -  Один  стрибай  тут  i,
пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi.  Петре  Iвановичу,  ви
станете отам за пагорком, а я спущусь  до  он  тi║┐  вербички.  Поволеньки
сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти,  Петре,  ┐дь  собi
потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
   Всi, попригинавшись, розбiгаються,  як  наказав  старий  i  досвiдчений
убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать,
не дуже полохливий, бувалий  звiр,  бо  не  видно,  щоб  дуже  нервувався.
Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i
тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши,  побiг  за  ним,  -
легеньким  скоком   подався   на   хутiрець,   прямiсiнько   на   Кiндрата
Калистратовича.
   Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
   Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
   Кiндрат Калистратовнч його вдруге...  Раптом  iз  садка  крайньо┐  хати
одчайдушний крик:
   - Тату! Нашу сучку вбили!
   I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...
   Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...
   А через хвилин п'ять ясно вже було все:
   - П'ятдесят i не менше!
   Зiйшлися на тридцяти.
   - Та заберiть семеро цуценят, бо чим я ┐х годуватиму!
   пдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
   - Нiчого вдивительного нема, що вовк  виходить  i  вдень  мишкувати  на
поле...
   А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
   - Тiльки ж той був без цуценят.
   1945

   ВАЛЬДШНЕП
   - Що, може, на вальдшнепiв по┐демо? - запитав я свого вiрного  товариша
по охотi. - Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч  посипали,  -
та, проте, може, ще ж  якийсь  забарився  й  у  нас.  Та  й  Ральфа  треба
перевiрити,  чи  не  забув  вiн  за  зиму,  як  стойку  робити!   По┐дьмо,
провiтримося трохи.
   - Нi, не по┐ду! Весняно┐ охоти я не визнаю! Та й тобi  не  раджу!  Я  -
ворог весняно┐ охоти!
   - Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
   - От тому, що краса, я й ворог!
   I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
   А потiм пита║:
   - Ти молодим коли-небудь був?
   - Зда║ться, - кажу, - був! Та й що з того?
   - Було й менi, - вiн каже, - колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi
очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила,  як
пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi,  була  краща,
як весна. Тако┐ постатi, таких очей, тако┐ коси, такого  голосу  i  такого
погляду, - от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було!  Мо┐  очi  i
мо┐ кучерi, i все, що в грудях мо┐х билося й  горiло,  було  для  Галi,  а
Галин погляд був для мене.
   - У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав  я
Галi.
   - А я чекатиму. У клунi, - зашарiлася-зашарiлася Галя.
   Настала субота.
   Ой, як же довго, довго в ту суботу  не  вечорiло!  I  цiлiсiнький  день
лилося з грудей тодi в мене:
   Коли б уже вечiр,
   Та й повечорiло...
   I  довго  батюшка  то┐  суботи  вечерню  правив,  i  тато  якось   тодi
довго-довго  у  дворi  поралися,  i  мати  -  все  щось   товчуться,   все
товчуться... I чого, - ти менi скажи, - в отакi  суботи  час  не  рисаками
┐здить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них,
клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали  i  поснули.  Яку  ж  я  того
вечора сорочку одягнув, як же я сво┐  кучерi  розчесав,  як  же  я  чоботи
вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'┐ночка. I пiшов.  Нi,
брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком.  Панський  тодi  той  садок  був.
Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць  май.
I  липове  листя  ледь-ледь   тiльки   розтулилося,   обгорнуло   вiти   i
потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле.
I цвiв бузок, i конвалi┐ цвiли. I солов'┐, а  солов'┐!!  Щось  неймовiрне!
Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав,  вiн  ридав  над  сво║ю
коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула сво┐м тепленьким
тiльцем шоколаднi я║чка. Вiн благав ┐┐:
   Люби! Люби! Люби!
   Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!
   На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"
   I кожне оте його "люби!", кожне  його  "цiлуй!",  вилiтаючи  з  гарячих
солов'┐них грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй  i  вiночком
квiтчали трепетне  серце  його  кохано┐,  що  грiла  пiд  кущем  майбутнiх
солов'яток сво┐х.
   I йшов я, пам'ятаю, через  леваду...  Вузесенька,  вузесенька  стежечка
понад струмком. Струмок iз  камiнчиками  гра║ться:  пiдбiжить,  плюсне  на
камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою - нiжнi-нiжнi  шати
з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, - прозорi, аж до неба
од зелено┐ на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять -  анi
шелесть! - думу думають. За вербами Галин  город,  а  з  городу  до  двору
перелаз... I от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!
   ...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки - ой!
   - До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!
   Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.
   Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.
   Я плакав. Плакав не з болю - нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.
   Давно це було...
   А й тепер, коли iнодi умовляють мене по┐хати на весняне полювання, i  я
стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик,  у  якому  i
хотiння, i прохання - та де прохання, - молiння!  -  коли  на  такий  крик
мчить зачарований селезень i каменем пада║ в воду, - прекрасний, як казка,
в сво║му весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, - я
завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi...
   I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не  селезня  бачу  на
озерi, я бачу себе на  перелазi  i...  опускаю  рушницю!  Нi,  друже  мiй,
навеснi я не полюю.
   Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все...

   Вальдшнеп, або лiсовий кулик, - благородна птиця, трохи  менша  як  наш
голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх  куликiв,  дзьобом  i
довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не  виплоджу║ться,  а
тiльки  перелiта║:  навеснi,  коли  мандру║  на  пiвнiч,  на  мiсця  свого
гнiздування, i восени, коли поверта║ться у вирiй.
   Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'явля║ться у нас на Укра┐нi
вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.
   Отодi ┐х i полюють.
   Полюють з лягавими собаками i на "тязi"...
   Тяга - це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Турген║в сказав:
   - "Ви зна║те, що значить стояти на тязi?"
   Отже, на тязi можна стояти.
   Але стояти, як ви зна║те, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна  стояти,
i на стiльцi, i на столi ми сто┐мо.
   Так - тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати.  Тяга
- це зовсiм навпаки.
   Тяга - це коли навеснi чи  восени  вальдшнеп  перелiта║,  "тягне"  -  з
одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi.
   Бува║ це здебiльша над ярком, над балкою, коли,  примiром,  у  вечiрнiй
сутiнi  миготить  понад  деревами,   з   характерним   хроканням,   силует
вальдшнепа.
   I ви його стрiля║те.
   Ви йдете на тягу заранi, щоб  вибрати  до  сутiнку  мiсце,  обдивитися,
примiрятися.
   Осiнь...
   Лiс сто┐ть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне сво║ вбрання
скидати, пiдставляти сво┐ вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим.
   Листя з суму жовтi║, а деяке з туги кривавиться.
   Ось пада║ кленовий лист, - умер вiн, одiрвався з рiдно┐ йому галузки  i
пада║.
   Вiн не пада║ сторч на землю - нi.
   Йому так не хочеться  йти  на  вiчний  спокiй,  лежати  i  тлiти  серед
завмерлих собратiв сво┐х...
   Вiн кружля║ на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.
   Ой, як не хочеться йому тлiти!
   Останнiм конвульсiйним рухом  вiн  порива║ться  вгору,  до  свiтла,  до
сонця, що так пестило його, так голубило...
   Але нема вже сили в кленовому листу, нема  вже  життя  в  нього,  пада║
кленовий лист на землю i затиха║...
   Навеснi на  його  мiсцi  молодий  буде  лист,  зелений,  вiн  з  вiтром
розмовлятиме,  хапатиме  жилками  сво┐ми  сонячний  промiнь,   пiд   дощем
купатиметься й росою умиватиметься.
   Щоб потiм умерти...
   Старе оджива║, нове - народжу║ться.
   - Хор! хор! хор! - чу║те ви вальдшнеповi "позивнi".
   - Б-б-бах!
   -- Ну що? - кричить вам з другого кiнця балки приятель. - Пудель?
   - Пудель! - одповiда║те ви.
   - Я так i знав! - iронiзу║ приятель.
   А ви собi дума║те:
   - Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!
   З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.
   З хорошим, певна рiч, собакою.
   Стойка... Пiль!.. Бббах!.. i т. д., i т. iн.
   А менi зда║ться, що не  так  навiть  iнтересно  полювати  вальдшнепа  з
собакою, як про те розповiдати.
   - Ральф мiй... Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь - вiн
уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне...  Я  за  ним...  Уже  й  Iрпiнь
проминули, а вiн тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне...
   - Слухай, - перебива║ один iз гостей,  -  давай  вип'║мо  та  закусимо,
потiм уже хай вiн далi тягне...
   1945


   ДИКА КОЗА
   Ю. В. Шумському

   Благородна тварина - дика коза.
   Благородна i сво║ю постаттю, коли, струнка й нiжна, сто┐ть  вона  серед
кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного
чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi,  грацiозно  нахилившись,
студену воду п'║.
   Благородна i в стрiмкому вихорi-льотi, коли,  налякана,  не  бiжить,  а
стелеться  над  чагарником,  над  кущами,  чи  помiж   дубо-клено-ясенових
стовбурiв...
   А ще благороднiша вона тим, що через не┐ i  завдяки  ┐й  можна  виявити
дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу,  що  ганьбить  почесне
звання охотника - людини, якiй ║ назва браконь║р. Браконь║р -  це,  власне
кажучи, людина тiльки зверху: в не┐, коли  починати  знизу,  -  двi  ноги,
черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет  або  капелюха  на
головi.
   У баньках (у людей цi штуки звуться - очi) нема нi  радостi,  нi  суму,
самi тiльки хитрощi. У людей  очi  дивляться,  а  баньки  в  браконь║ра  -
бiгають.
   Серця в браконь║ра нема. Замiсть серця в нього торбочка з м'язiв.
   Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб  сильно  дуже  калататися,
коли хтось тюкне.
   Оце й ║ - браконь║р.
   Так ще раз кажемо,  дика  коза  допомага║  виявляти  серед  людей  отих
вилюдкiв-браконь║рiв, хоч i платить за це сво┐м життям.
   Дику козу полювати заборонено.
   Тiльки  з  особливого   дозволу   можна   одстрiлювати   певного   часу
самцiв-цапiв, а браконь║ровi закон не писаний, вiн iде в лiс i  винищу║  i
цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.
   Нам нiколи не доводилося бачити браконь║ра за його пiдлою роботою,  але
ми уявля║мо собi,  як  може  лупати  вiн  сво┐ми  баньками,  коли  кiзочка
дивиться на нього  сво┐ми  печальними-печальними,  повними  слiз  очима  i
вмира║...
   I яка школа, що ┐┐ благородство не дозволя║  ┐й  плюнуть  тому  звiровi
межи його баньки?!

   Браконь║р - хитрюща бестiя.
   Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник,  -  дехто,
примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто то┐ думки,  що  з
нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми - такого  погляду,
що коли вiн такий охотник, як  артист,  то  таки  справдi  вiн  прекрасний
охотник, - так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.
   - Зайшов, - каже, - якось до мене земляк.
   - При┐здiть, - просить, - та й при┐здить до нас у Дзвонкове пополювати.
А то чомусь увесь час в степах Укра┐ни охотитесь.
   Зiбрались ми кумпанi║ю й по┐хали. По┐хав, - каже Юрiй Васильович, - я й
зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризько┐
богоматерi. При┐хали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили -  й
зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це - бббах! - i  недалечке.  Ми
туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбито┐ дико┐  кози  вовтузиться.  Я  як
крикну:
   - Стiй!!
   Ви ж самi розумi║те, що робиться з браконь║ром, коли вiн почу║  "стiй!"
Це на нього так вплива║, як батiг на рисака. Вiн за козу i - в довго┐.  Ми
за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським  трохи  вiдстали,  а  я  та
Кречет по п'ятах за ним. Прибiга║мо  в  село,  помiтили  в  яку  хату  вiн
ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три,  як  ускочив
вiн.
   - Де коза?пита║мо.
   - Яка коза?
   - Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?
   - Та я й у лiсi не був!
   Жiнка його над колискою сто┐ть, нахилилася, дитину году║.
   - Люди добрi, - озвалася жiнка, - таж вiн iз хати нiкуди не виходив!
   Ми шукать. I в печi, i на  печi,  i  пiд  полом,  i  в  миснику,  i  за
мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi - нема!
   Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем - нема!
   Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, - та всi вчотирьох по  всiх
закутках, по всiх закапелках.
   Облазили скрiзь, де можна, де й не можна - нема!
   Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазя┐на:
   - Де?
   - Та чого ви, - каже, - до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiяко┐ я
кози не вбивав!

   Тодi я вже до нього ладиком:
   - Слухай, - кажу, - чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти
вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
   - Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!
   - Нi, - кажу, - не сусiда, а ти!
   Та, вже ви зна║те, i злiсть мене бере,  та  й  цiкавiсть  розпина║,  де
можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.
   Тодi я йому кажу:
   - Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не  скажемо,  нiчого
тобi не буде, коза залишиться тобi, - скажи, де ти ┐┐ так заховав,  що  ми
знайти не можемо? Де?
   Вiн довго думав та й каже:
   - А нiчого не буде?
   - Та нiчого! Слово даю!
   Тодi вiн до жiнки:
   - Покажи!
   Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:
   - Ось вона! Я ┐┐ груддю годую!
   Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза,  над  якою  в
скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконь║рова дружина.
   - Отакi браконь║ри! - закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.

   Хитрюща бестiя - браконь║р. I шкiдлива бестiя - браконь║р.
   Та проте й з ним боротися можна.
   Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до  давнього  мого
знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.
   Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама
Максимова жiнка.
   - Драстуйте, - привiтався я.
   - Драстуйте! Давненько вас не чуть!
   - Занiколилося, - кажу. - А Максим же, - питаю, - де?
   - В оборi пора║ться. Зараз увiйде!
   - Чи не можна, - питаю, - у вас молочка?
   - Е! Молочка?! "Не видо┐ли бичка!" - вiдповiда║ Максимиха.
   Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!
   А вона до мене:
   - Нема, - каже, - молочка! Коза корову з'┐ла!
   - Як?
   - А так! - каже.
   Коли ось i Максим у хату.
   Привiталися.
   - Давненько, - кажу, - вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а
ви  ж  у  мiстi  бува║те,  чому  не  заходили?   Ранiше   було   частенько
навiдувались!
   А жiнка од печi:
   - Козу полював!
   Я сиджу й нiчого не розумiю.
   Максим махнув рукою:
   - Та!
   - Що таке, - питаю, - Максиме? Розкажiть!
   - Три роки дику козу полював! - ще раз махнув вiн рукою.
   - Три роки? Як це - "три роки"?
   - А так.
   - З рушницею?
   - Та де там з рушницею!!
   - Аз чим?
   - З iзоляцi║ю.
   Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:
   - Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця  пiднiму.  Вийшов  на
личакову поляну, зирк! - а передо мною, ну, не далi, як до комори,  стоять
двi й дивляться  на  мене.  Отут  у  мене  як  затiпа║ться!  Не  витримав:
приложився - ббах! - одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до не┐ i  свiту
пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а
ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось  по  потилицi
менi як шарахне, так я сво┐м лобом об козинячий тiльки - лусь!  А  в  очах
огники тiльки - блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну,
далi самi вже зна║те: суд i три роки з iзоляцi║ю!
   - З iзоляцi║ю та ще й без корови!  Бо  поки  його  три  роки  за  козою
носило, я й корову продала! Охотник! - додала з притиском Максимиха.
   - I рушницi нема? - питаю.
   - Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду  коли-небудь  на  козу,  то
тiльки з жiнкою i тiльки на Житнiй базар!
   - Навчило одного браконь║ра, - подумав  я  сам  собi.  Можна  ┐х  усiх,
браконь║рiв, навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.

   Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
   Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй,  колi┐  провадиться  так
званий одстрiл цапiв-самцiв.
   Для охотника труднощi полювання  на  козу  полягають  у  тому,  щоб  не
помилитись i не бахнуть замiсть цапа козу-самицю.
   - Ну, а як ти його в лихо┐ години розбереш,  коли  воно  повз  тебе  не
бiжить, а стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить,  -  скажiть,
як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть:
- Я,  мовляв,  нiколи  не  помилюсь!  -  з  сумом  казав  менi  оце  якось
прекрасний, досвiдчений,  старий  уже  мисливець.  -  Ну,  й  трапляються,
звiсно, конфузи, коли замiсть  цапа  дивиться  на  тебе  печальними  очима
кiзочка... Дуже непри║мна та до того ще й кримiнальна справа!
   кдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе  летить,
чи цап, - такий.
   Коли ви помiтите, що десь у кущах  щось  шелестить,  виймайте  шматочок
хлiбця i, простягаючи його в руцi, кричiть:
   - Кiз-кiз-кiз-кiз!
   Вона, звичайно, зупиниться.
   Ви зразу ж питайте:
   - Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
   - Я - коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi
   Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою ма║ бути стенографiчний, iнакше
втеря║те цапа.
   Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш  заклик  -  кiз-кiз!  -
стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:
   - Я - коза!
   Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку,  коли  вiн
не поголиться. А ║ й взагалi  цапи  без  бороди  i  без  рiжок!  Тодi  вже
дивiться туди, куди вам ближче!
   I бабахкайте!
   Убити цапа - це цiла подiя в життi кожного мисливця.
   Траплялося й менi вбивати.
   - Заходьте, - запросив мене добрий мiй знайомий  i  старий  охотник,  -
завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!
   Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями".
   - Рушницю, - каже мiй знайомий, - поки що розрядiть i повiсьте та йдiть
сюди й сiдайте, поговоримо!
   Щоб довго не балакати, - убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого
цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я
б'ю!

   Яка ж благородна тварина - дика коза! I в лiсi,  коли  сто┐ть,  i  коли
вона летить-стелеться, i коли вона браконь║ра виявля║. Благородна  вона  й
на блюдi!
   1946


   ДИКА ГУСКА
   Дика гуска - це таки справжня гуска, тiльки - дика.
   п┐ можна ┐сти, - так, як i свiйську гуску, - з пряженою капустою або  з
яблуками, з гречаною кашею i так.
   Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою  качкою  така,  що
дика гуска нiколи не плодиться в нас  на  базарах,  i  для  того,  щоб  ┐┐
смажити навiть так, без пряжено┐ капусти й без  яблук,  -  ┐┐  обов'язково
треба заполювати.
   А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас  на  Укра┐нi  дуже-дуже
рiдко плодиться, а тiльки перелiта║ навеснi  на  пiвнiч,  а  восени  -  на
пiвдень,  -  отже,  тiльки  ранньою  весною   й   пiзньою   осiнню   можна
похвастатися, що:
   - Та, - мовляв, - гусей там набив! Приходьте!
   Говоримо  ми  це  без  нiяко┐  пихи,  говоримо  ми  це  iз  скромнiстю,
властивiстю, як ви зна║те, притаманною кожному справжньому мисливцевi.
   Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi  качки  на  рiчцi  Оскiл,  на
Куп'янщинi.
   Рiчка Оскiл - чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та
пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами,  з  широкими  на  лiвому
березi луками, що дивляться на  свiт  божий  незчисленними  очима-озерами,
порослими зеленими-зеленими шовковими вiями.
   Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим,  що
водиться в нiй дуже рiдкiсна риба - верезуб.
   А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я  прекрасно  пам'ятаю,  що
один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в ┐хньому Осколi  таке  плава║,
що бiльше такого нiде не плава║.
   Ну, бог з ним, хай плава║.
   Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось  полювали
та й заполювали дику гуску - казарку.
   Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не
пливла, проте ми ┐┐ заполювали.
   Як це робиться, говорити не буду, бо у  всякого  мисливця  у  полюваннi
║сть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб  зрозумiло  було
всiм.
   Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набо┐в, а я  свого
гаманця забув удома.
   Але вiн мене заспоко┐в.
   - Ти, - каже, - не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: ┐стимемо разом!
   Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в  не┐  прострелено  не
було, i вона собi ходила, i навiть доки ми  збиралися  ┐хати  на  станцiю,
ходила по хатi й почала вже ┐сти крихти з паляницi й пити воду.
   Ми довгенько збиралися ви┐здити на станцiю, довгенько й  дуже  любо  та
мило прощалися з хазяями, де зупинилися,  бо  дуже  вони  були  симпатичнi
люди, потiм спiвали отi║┐, як пак вона? - та отi║┐, що ото:
   Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
   Що й не розвивався...
   Як ┐хали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:
   Сама буду поливати
   Дрiбною сльозою...
   А хазя┐н, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:
   ...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
   Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й  дивилися  нам
услiд.
   - Що воно таке? - питалися вони.
   - Охотники по┐хали!
   Спiвали ми аж до само┐ станцi┐.
   На станцi┐ сердечно попрощалися з хазя┐ном i сiли у вагон.
   Нам з приятелем хотiлося спiвати  ще  й  у  вагонi,  але  на  бойовi  й
геро┐чнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i  спромоглися  ми
тiльки на журно-мiнорне:
   Думи мо┐, думи мо┐,
   Лихо менi з вами.
   Дiйшли до запитання:
   Чом вас лихо не приспало,
   Як свою дитину? -
   та й замовкли.
   Позiхнули й сказали один одному:
   - Будемо, мабуть, спати!
   А гуска-казарка з нами.
   Лашту║мося ми спати.
   Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у
той час людство ще взагалi не додумалось, - постала,  отже,  проблема,  де
гуску приткнути.
   пхали ми у м'якому вагонi.
   Приятель таки додумався.
   - Я, - каже, - вiзьму ┐┐ до себе, на верхню  полицю!  За  мною  вона  й
сидiтиме! Сплю я не дуже  мiцно,  скорше  -  сторожко  я  сплю,  от  я  ┐┐
утихомирюватиму, як вона занепоко┐ться!
   - Ну, - кажу, - добре!
   Полягали.
   Прокинувся я вранцi,  дивлюсь  -  сидить  мiй  приятель,  спустивши  iз
верхньо┐ полицi ноги, й мугиче:
   Чом вас лихо не приспало,
   Як свою дитину?
   - Чого, - питаю, - тако┐ сумно┐ та ще й  зранку?  Приятель,  нiчого  не
кажучи, простяга║ позад себе руку, щось  таке  бере  й  показу║.  Дивлюся:
казарка. Але вже не жива, а мертва.
   - Упоко┐лась, - питаю. - Як же це так?
   - Виходить, - каже, - приспав! А я ж  сплю  не  дуже  мiцно,  -  скорше
сторожко я сплю! I от бачиш!
   - Та бачу, - кажу. - То ти й спiвав би вже:
   Чом вас лихо не приспало,
   Як я дику гуску?
   Дискусi┐ про те, як вважати тепер гуску: чи  ┐┐  забито  на  полюваннi,
тобто вона законна дичина, чи вона упоко┐┐лася власною смертю, тобто  вона
дохла, - тривали недовго.
   Ухвалено було вважати ┐┐ за законну дичину, бо ж ┐┐ таки було, хоч i на
крило, а проте пiдстрелено,  i  що  вона,  як  дуже  часто  трапля║ться  з
пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.
   А про те, що казарка спала з приятелем на  верхнiй  полицi,  у  м'якому
вагонi, в по┐здi Куп'янка - Харкiв, забути i нiкому не говорити.
   Так i зробили.
   Гуску з'┐ли по при┐здi на другий день.
   Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в  не┐  крила,
стулила ┐х,  нiби  як  вiялом,  i  заходилася  прибивати  ┐х  якраз  проти
писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i  щоб
крила тi повсякчасно нагадували  йому  щасливе  його  полювання  на  диких
гусей.
   Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:
   - Дякую тобi, мо║ серденько, за таку твою увагу до  мене,  але  я  дуже
тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони  дуже
красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi,
мо║ серденько, скромний подарунок.
   Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружин