Володимир Вiнниченко. Терень
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Менi треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт,
вiдповiдно цьому одягся i по┐хав.
Станцiя, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна,
дерев'яна сiльська церковця. На станцiйному подвiр'┐ чекали пасажирiв
фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши менi цим тайну
втiху.
Я вийшов у поле i з полегшенням провiв поглядом по┐зд, що тiкав у
жовто-синю далечiнь. Тепер, принаймнi на цю нiч, можна було бути
спокiйним, ┐┐ я постановив провести в першому селi, в якiй-небудь клунi,
на весняному, запашному, як чай, сiнi, про себе показуючи язика всiм тим,
кому дуже хотiлося знати, де я.
Дорога, майнувши сiрим хвостом, безшумно сховалася в зеленi хлiбiв. Над
мо║ю головою, вирисовуючи незримi вiсiмки, кружляла зграя веселих вечiрнiх
мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса, i звiдти вiяло вогким, густим
духом свiжокошеного сiна.
Я веселiше пiдтягнув на плечi клунок, поправив солдатського картуза,
якого на мене начепили для поважнiшо┐ конспiрацi┐, i, стараючись ступати в
такт косi, бадьоро пiшов уперед.
Несподiвано сажнiв за п'ятнадцять передi мною я побачив чоловiка. Де
вiн був десi, я не мiг збагнути: дорога нiби весь час була порожня.
Подорожнiй щось робив iдучи: витирався чи сякався безперестанку.
Посувався вiн помалу, ступаючи важко й розмiрене, немов несучи на плечах
вiдро з водою. Часом вiн устромлявся в кругле червоне лице мiсяця, що
сходив над далекою смугою лiсу й був подiбний до червонопико┐ баби, яка
цiкаво пригляда║ться до чогось з-за свого тину. Тодi контури подорожнього
ставали чiткими й темними.
Я надав ходи, - удвох веселiше йти. Але чоловiк нiби знав, що я рiшив
його наздоганяти, взяв i сiв пiд хлiбом.
Менi стало видко тiльки його чорний кашкет з тьмяним вiдблиском мiсяця
на козирковi.
- Доброго здоров'я!
Я сказав це здалеку i навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не
помiтив того, що робив подорожнiй. Вiн сидiв i плакав, безперестанку
витираючи очi темною хусткою.
Одначе це не зробило на його нiякого вражiння. Подорожнiй спокiйно
зиркнув на мене i плакав далi.
- Добрий вечiр! - уперто повторив я. - Спочива║те?
Вiн одняв хустку вiд очей i став клiпати ними на мене. Чи вiд свiтла
мiсяця, чи чого iншого лице його було жовто-буре, як осiннiй зжовклий
лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з мiдi
вибите, лице. А повiки очей ярко-червонi, неначе вивернутi. Виявлялось -
вiн не плакав, а тiльки витирав сво┐ хворi очi!..
- Добрий вечiр... - привiтно сказав вiн, дивлячись на мене, трохи
зiгнувши голову на плече, - проти мiсяця, мабуть, було йому трудно
дивитись. I як тiльки вiн сказав цi слова, лице зразу стало м'яким,
ваблячим, нiтрохи не понурим, як здавалось.
- Спочива║те? - ще раз спитав я.
- Та от чортовi очi!.. - з ласкавим непорозумiнням хитнув вiн угору
головою, показуючи менi ┐х. - Болять та й болять, бодай би вони вже
видужали... Три года, як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як
порох, так плачу... А сьогодня пройшов у Гуляйполе i - чисте горе... З
служби на побивку? Садiтьця...
Вiн навiть трохи посунувся, неначе те мiсце, де вiн сидiв, було
найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку i сiв.
- Е, я з служби давно, - зiтхнув я, - iду роботи шукать, де бог
дасть...
- На економiю?
- Де буде. На економiю то й на економiю, у мужика то й у мужика...
Парубок хитав головою, цiлком мене розумiючи.
- А менi от таке горе, що нiкуди: очi! Вiн знов обережно почав витирати
┐х червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.
Мiсяць, немов зацiкавлений нами, пiдлiз трошки вгору, щоб краще бачити
нас. Мабуть, вiд цiкавостi й серйозностi нашо┐ теми вiн трошки зблiд, i
лице його стало менше. Далина степу стала темнiшою, туманнiшою, а бiля нас
яснiше.
- А в нашого попа якраз одiйшов учора наймит... - з-пiд хустки сказав
парубок.
- Е? От i робота, диви, попада║ться!
Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попiвського
наймита.
I поми┐ винось, i снопи в'яжи, i п'яного попа спати вкладай, i попадi
кошика носи. Рiзноманiтнiсть велика, але стомлююча.
- А це далеко?
- Нi, ось тут, за тим лiсом. Верстов п'ятнадцять. Мiж нами лежав якийсь
пакуночок, загорнутий в сiрий грубий папiр. Парубок, витерши очi, пiдсунув
його трошки ближче до себе.
- Гостинцi? - хитнув я головою на пакунок.
- Е, де там! - I, раптом засмiявшись, додав: - А як кому, то й
гостинець. Бумаги та чорнила купив собi у Гуляйполi. От тут, за станцi║ю,
мiстечко. У нас менi не продають... Сердитi на мене. Ну, так я в
Гуляйполе.
- За бумагою?
- Атож. Я пiснi складаю та записую на бумагу. Раньше так пам'ятав, а
тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...
Вiн говорив просто й з ласкавою посмiшкою, як про цiлком звичайну рiч.
Я подивився на пакунок, на великi, порепанi вiд роботи руки, на мiдяне
квадратове лице парубка.
- А за що ж на вас сердяться? За пiснi, мабуть?
- Атож. За пiснi й сердяться. Не люблять...
- Ану, прокажiть менi хоч одну. Я охотник до пiсень... Можете?
Менi хотiлось послухати творiв цього поета з лицем простодушного
бандита.
- А чому б нi? - охоче згодився вiн. Мабуть, привик уже до уваги й
навiть не соромився. - Яко┐ хочете: смiшно┐ чи сумно┐?
Я на хвилинку завагався. "Смiшна" десь буде така, що вiд не┐ стане
тiльки сумно. Отже, краще хай уже просто сумно┐.
- Сумно┐ то й сумно┐... Менi все одно.
Парубок поклiпав червоними очима i з тим виразом, з яким слiпi спiвають
псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пiсню.
Менi вiдразу ж, з перших строф ┐┐, стало легко: пiсня парубка була
справдi сумна. В нiй просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою
гуде лiс, скиглить чайка, плаче пугач на могилi, оповiдалась iсторiя
дiвчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як
спiвалося в пiснi, "солодкий цукор мiшають з гiркими сльозами", "за
копiйку душi порять, за двi винимають".
Мiсяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його.
Здавалось, що вони вдвох склали ту пiсню про "солодкий цукор з гiркими
сльозами". Ввижалося - мiсяць перевiря║, чи так хлопець проказу║, як
складали вони.
Потiм я попрохав "смiшно┐". В "смiшнiй" було те саме, що й в сумнiй,
той же цукор з гiркими сльозами, та сама стара кривда вiд панiв та
начальникiв.
- Здорово обижа║ться на мене старшина за цю пiсню, - з посмiшкою
пояснив парубок. (А коли проказував найсмiшнiшi слова, був так само
монотонно серйозний).
В менi було чудне чуття зворушення, нiжностi i непорозумiння. Щось
подiбне почував я в дитинствi, коли, довго шукавши в небi дзвенячого
жайворонка, нарештi бачив його близько вiд себе - сiренького, миршавого,
звичайнiсiнького.
Парубок, певно, був одним iз тих жайворонкiв, що з давнiх-давен
дзвенять над Укра┐ною, складаючи сво┐ анонiмнi, простi i прекраснi пiснi,
на якi нiхто не пише рецензiй i про авторiв яких не знають нi одно┐ нудно┐
подробицi.
- А ви давно склада║те пiснi?
О, ще змалечку! Е, коби б вiн граматику добре знав! Вся бiда, що не зна
вiн граматики. Чи до дiла воно, чи нi - бог його зна. Ну, а все-таки
склада собi. Лихi на його деякi люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать
його за такi пiснi? От тепер, казали хлопцi, староста, стражник та
монопольщик нахвалялись одбить печiнки йому. Чорта з два! Радили хлопцi
навiть у Гуляйполе не йти, бо тi зроблять засiдку в Кривiм Яру. Яр тут ║
недалеко вiд Грузького (Грузьке - зветься його село)...
- Ну, та я не послухав... Хай засiдають. Хiба що ззаду чим ударять та
памороки заб'ють. Ну, тодi ┐хня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий
не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...
Он яка справа виходила!
- Ну, а як ┐х багато буде, а ви один? Убить же можуть...
- А можуть... - добродушно згодився вiн, знов пiдносячи хустку до очей.
- Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдiть.
- Е! Я вам так скажу! - махнув вiн хусткою. - Як бояться та тiкать, так
ще гiрше. Як завзялись пiймать, то чи в Яру, чи деiнде, а все одно
пiймають. А тiкать та ховаться - не поможе. Хай тiльки, я кажу, не
ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходiм помаленьку?
Вiн узяв пакуночок, перекинув через плече пiджак i пiдвiвся. Вiн мав
рацiю бажати зустрiчi лицем до лиця: плечi широкi, важкi, шия жилава, сам
кремезний, мiцно збитий, весь як з чавуну.
Я рiшив iти найматись у священика. Не часто доводилось менi так близько
бачити жайворонкiв, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий
цукор. До речi, може, "цукерники", помiтивши, що жайворонок не сам iде, i
на цей раз не одiб'ють йому печiнок.
Я сказав парубковi, що пiду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.
- Ну, то не йдiть зо мною разом... - аж зупинився вiн i серйозно
подивився на мене. - До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
- Чого так?
- Битимуть. Подумають, що я взяв когось iз Гуляй-поля, то й
накладуть...
- Ну, нас уже дво║ буде. Може, не так-то й накладуть...
Вiн трошки здивувався: чоловiк по добрiй волi хоче бути битим.
- Та битимуть, я вам кажу!..
Вiн все ж таки думав, що я не зрозумiв його.
- А вас хiба нi?
- Ну, мене... Мене за дiло. На мене й засiдають. А вам чого треба?
- А я, може, поможу вам...
- А... Це друге дiло... .
Вiн одразу заспоко┐вся i задоволене засмiявся. Вдвох не то що самому,
то правда. Чого доброго, ще й ┐м можна буде накласти. Коло Старо┐ Корчми
над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кiлку та й у
путь.
Вiн видимо повеселiшав. З цього я зрозумiв, що йому все ж таки було
трошки сумно за сво┐ печiнки.
Вогкiсть поля м'яко торкалась лиця. Мiсяць став перламутрово-блiдий,
чистий. Над ним зелена зiрка трепетно горiла. Поле, залите та║мним
молочно-синявим свiтлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси нашi
рiзко й голосно розрiзали м'яку рiвну тишу ночi.
До Старо┐ Корчми ми пiдiйшли майже непомiтно: парубок умiв говорити,
видно, багато думавши над тим, про що говорив, i тому у його все було
опукле, обведене якимись сво┐ми лiнiями - оригiнальними й несподiваними.
- Ну, тепер будемо вибирати собi кiлочки... - сказав вiн, зупиняючись
бiля старо┐ будiвлi з забитими дошками вiкнами.
Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько
нахилявся, мацав руками, сопiв носом. Видерши один кiлок, брав у руки,
замахувавсь i одкидав: легкий.
- Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руцi
замашнiше було... О, цей, зда║ться, нiчогенький буде!..
Вiн замахнувсь здоровенною ломакою, завбiльшки в людину, й задоволене
погладив ┐┐.
- Вродi як на японцiв iдемо... - весело зауважив вiн. - Або як колись
нашi козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького?
Е! Ловка книжечка... От таку я забастовку понiмаю!..
Вiн раптом натхненно стукнув ломакою по дорозi й, клiпаючи проти мiсяця
хворими очима, сказав:
- Як чесний чоловiк, готов зараз на таку забастовку iти. На смерть, на
що хоч! ┐й-богу!
Майбутня стрiча з ворогами, ломака в руках, лiс, та║мнi тiнi, видно,
хвилювали його.
- А то що? Курку вкраде, хату пiдпалить - i забастовкою назива║ться.
Нi, щоб у книжках було записано, от то друге дiло... Ну-ну, та я сво║
знаю.
Вiн стукнув ще раз кiлком, i ми пiшли.
Перед нами чорнiв Кривий Яр. Я знав, що вночi, кожний яр вида║ться
глибшим, нiж ║ в дiйсностi. Але цей був як безодня кострубата, чорна,
вогка. З обох бокiв його непорушне i понуро стояв лiс, одсвiчуючи проти
мiсяця стовбурами дерев. Той бiк дороги, що був проти мiсяця, наганяв
сво┐ми темними провалами тiнiв тоскне, непокiйне чуття. Здавалося, в тих
чорних западинах сидить хтось i пильно стежить за нами. Дорога круто
спускалась вниз, сiра, самотня, порожня. На нiй голубими промiнчиками
грали проти мiсяця соломинки.
З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу i надiв свитку.
- Холодно? - з спiвчуттям спитав парубок. - Це з яру. А менi то й
добре, я чогось розiгрiвся. I на очi це - первий сорт. А зна║те що,
служба? Тiснiше йдiмо. А як вискочить на нас, ставаймо зразу один до
одного спиною. Так нiяк ┐м буде ззаду зайти до нас.
Я цiлком погодився з ним. Ми щiльно присунулись i так пiшли униз.
Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечкiв лiсу, облитого мiсяцем.
Весь же той бiк був темний, тiльки вгорi ясно-голубим свiтлом дихало небо.
Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах
придивляючись до кожно┐ тiнi. Часом, злякана нами з дерева, з шаркотом
спурхувала птиця. Ми тодi як прикипали до землi, з силою стискуючи кiлки.
У мене ж по всьому тiлi, особливо на ши┐ та спинi, проходив чудний
електричний дрож. Я певний, що, коли б там у мене була шерсть, вона б
на┐жилась i стала сторчака.
А поет мiй зовсiм змiнився. Звичайно вiн йшов важко, мiцно спираючи
кремезне тiло на одну ногу, потiм на другу i вiд того перевалюючись збоку
набiк. Тепер вiн став весь легкий, гнучкий, еластичний. Я майже не чув
його бiля себе. Ступав вiн, зда║ться, на самих пальцях, трохи
перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не витирав, а коли
повертав лице так, що мiсяць освiтлював його, я бачив чисто дитяче
захоплення, захват, мовчазне, напружене, радiсно-дике чекання. Це вже не
було лице добродушного поета, а швидше одного з тих, що ходили на туркiв.
I дивна рiч, що глибше ми спускались, то непри║мне, тоскне чуття в менi
ставало менше. Ноги й руки мо┐ наливались чимсь п'яним, хвилюючим, майже
радiсним.
Хотiлось часом сильно втягнути в себе повiтря i так крикнути виючим,
торжествуючим криком.
Кiлка в руцi я не почував, вiн нiби зрiсся з мо║ю рукою, з мо┐м легким
витягненим тiлом.
Було вже не холодно, а душно, хоч знизу тягнуло вогкiстю. Кроки нашi,
тихi, шаркаючi, ставали поспiшнiшi. Притуленою рукою я почував, як парубок
часом весь натягувавсь, як повiд в зубах дикого настороженого коня: то
що-небудь шарудiло в лiсi.
Несподiвано опинились на днi яру. Вiн, розумi║ться, тiльки згори
здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа.
Треба було обминати ┐┐ i йти попiд самим ровом лiсу. Тут якраз i могли
сидiти "тi". пм не треба було навiть бiгти за нами, а тiльки тихенько
пiдвестись i ззаду ошелешить ломакою по головi. Знов по ши┐ пройшов дрож.
Парубок перед калюжею зупинився, озирнувся, пошукав очима.
- Iдiть наперед, - шепотом сказав вiн. - Та помалу. А я спиною до вашо┐
спини...
Скле┐вшись спинами, ми обережно посунулись попiд ровом. Я тримав кiлок
напоготовi. Поет ловко ступав задом i голосно сопiв носом.
В лiсi було тихо. Сонно шелестiли вершечки дерев i, наче знов
засипаючи, змовкали.
- Мабуть, нема... - глибоко зiтхаючи, сказав парубок, коли ми знову
вийшли насеред дороги.
- Мабуть, так... - зiтхнув i я.
Далi ми пiшли уже вiльнiше, а через якийсь час були нагорi. Ступали ми
тепер лiниво, стомлено, i обом нам стало холодно, хоч i йшли нагору.
Тут лiс кiнчився. Перед нами стлалось рiвне поле, збiгаючись вниз до
нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навiть пiд
мiсяцем бiлий бiк церкви.
Ми вже не розмовляли. Менi було чогось сумно чи жаль, i хотiлось
неодривно дивитись в блiде засмучене лице мiсяця. А ж очах, як одпечатанi,
стояли темнi стiни лiсу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру i
чудний, електричний дрож по тiлi.
Я пiшов ночувать до парубка.
Пiп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька iстотка в фiолетовiй
рясi, кирпично-червонiй пiд пахвами. Борiдка, брови, волосся на головi
було рiденьке й сiре, а худеньке личко жовте, як солома. Вiн був удовець i
жив самотою з старою служницею Теклею, також досить пiдтоптаною. У не┐ був
склад хвороб, i вона день i нiч була ними занята: то робила собi якiсь
припарки, то варила зiлля, зiбране вранцi-рано пiд самий дощ.
У мене роботи було зовсiм мало. Пара стареньких ситеньких коней, двi
корови, кабан у сажу - от i все хазяйство. Звiрята народ був симпатичний,
вiд старостi терпеливий, спокiйний. Землю пiп здав селянам, - у полi
роботи зовсiм не було.
Древнiм, забутим людьми споко║м вiяло вiд усього в затишному, садком
захованому вiд села подвiр'┐ старенького батюшки. Покрiвлi були з зеленим
м'яким мохом; дверi, поточенi шашелем, замикались не замками, а засовами,
якi приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дiрочку над засовом
i поверталась улiво чи вправо. От i замкнуто або одiмкнуто. Шиби на вiкнах
були з рiзнокольоровими одсвiтами - зеленими, як мох, фiолетовими, як
ряса, червоними, жовтими, залежно вiд вiку.
Земля на подвiр'┐ встелена густим та витким, як волосся у негра,
шпоришем, а по йому дорiжки протоптанi, твердi, вiковi, - до льоху, до
комори, стайнi, до сажу. В покоях пахло житнiм хлiбом, старим медом,
кожухами, ладаном i канупером, - о. Савватiй нюхав.
По обiдi все замирало. Спали батюшка, Текля, конi, свинi, навiть кури
ховались пiд тинами i сидiли, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки
прокинеться життя у дворi. Вийдеш у садок, - бджоли гудуть, мухи на
скрипочках тягнуть тонкi дзвiнкi мелодi┐, трiпочуть на листях, мов
метелики, плями сонця. Надвечiр, як тiнi падають не вiд хати на повiтку, а
вiд повiтки на хату, на ганку з'явля║ться о. Савватiй. Вiн обережно
сходить на приступках униз i тихенько, мирно наспiву║:
- "Да iсправиться молитва моя..." А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?
I дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.
Я дивлюсь на небо, вправо, влiво й поважно одпо-вiдаю:
- Нi, мабуть, батюшко, не буде...
- Не буде, то й хвалить господа... "Яко кадило перед тобо-о-ю..."
I йде собi до ворiт. Там вiн ста║ грудьми на хвiртку й виставля║ праву
руку на вулицю; селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшцi не
треба зайвих рухiв робить.
- Як хлiба, Данило?
Данило пiдводиться вiд руки i, надiваючи шапку, одповiда║:
- Та, слава богу, нiчогенькi...
- Ну, слава богу, слава богу...
Так i жили ми собi.
кдине, що було трошки незручне в цьому життi, це те, що я не мiг часто
i вiльно бачитись з Тереньом (поетом), - батюшка не любив його. Через те й
до парубкiв неохоче пускав.
- На вулицю, кажеш? "Яко кадило перед тобою..." А скажи, хлопче, Теклi,
нехай стара самувара наставить...
Сказано Теклi, самовар наставля║ться.
- Я, батюшко, хотiв би ввечерi до хлопцiв пiти.
Робота вся справлена... Недовго...
- До хлопцiв, кажеш? А, до хлопцiв, до хлопцiв... "Да iсправиться
молитва моя..." Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось
йому чого-небудь. Подивись на його, Денисику...
Ну що ж? Увечерi, наспiвуючи "Да iсправиться молитва моя", я тихенько
перелiзаю через тин i йду на вулицю, у той бiк, де чу║ться спiв.
I от тiльки таким способом я мiг перевiрити, чи правду казав Терень, що
в селi спiвають його пiсень.
Дiйсно, бiльшiсть модних пiсень належало творчостi Тереня. Деякi ж були
в лицях. Iшли, наприклад, повз хату Галини Мочено┐. Галинка колись служила
у пана в горницях. Послуживши рiк чи два, вислужила собi добру хату,
грунт, пару коней, овець, корiвку. Хата була гарна, з великими вiкнами,
садочком, так що часом i сам пан вечорочком заверта║ до Галi.
Уже пiдходячи до хати Галинки, хлопцi роздiлялись на двi партi┐. В
однiй було всього два-три голоси, а в другiй останнi. Перед вiкнами всi
зупинялись i один голос здивовано починав:
Ой, чия ж та хатиночка скраю?
До його прилучались з його партi┐ й, також дивуючись, пiдхоплювали:
Ой, скажiть же, люди добрi, я не знаю...
Тодi друга партiя, весь гурт, як з гармати, випалював:
Панова!
I, ще не давши скiнчитись останнiй нотi, широко й розмашисте на все
село поясняв:
Ой, хатиночка та панова.
Перший голос не задовольнявся й зараз же запитував про iнше:
А чия то дiвчинонька-краля?
Його спiльники разом з ним додавали:
Та ще й зветься, як зда║ться, Галя?
Гурт з вигуками, з ачхиканням i на цей раз гримав:
Панова!
Ой, зда║ться, та дiвчина панова...
Потiм iшли iншi рiзнi питання. Часом такого змiсту, що пересказать його
зовсiм неможливо.
Од Галинки йшли далi до старости, до монопольщика, до писаря. Перед
писаревим подвiр'ям неодмiнно танцювали. А пригравали до танцю пiснею,
також Тереньовою:
Ой, чук-писарчук,
Грузький писар Захарчук.
В цiй пiснi оповiдалось, що в Захарчука легка совiсть i важка кишеня, в
якi уже не, помiщались громадськi грошi, а тому вiн ┐х одсилав у банк.
I менi, розумi║ться, не важко було повiрити, що Тереня не любили.
Наочним же доказом тому були щовечiрнi розгони полiцi┐.
Причому кожний раз старались пiймати Тереня. Зловивши, садовили в
холодну, де не раз i били.
Але наслiдком цього на другий чи на третiй день з'являлась нова пiсня,
в якiй добродушно малювалась картина розгону спiвакiв i вияснялись причини
цього. Хлопцi знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже
щовечора по селi чувся дрiбний важкий топiт нiг, трiск тинiв, тюкання,
галас, тривожний гавкiт собак, матюки. Пiсля того наставала тиша, i тiльки
з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучi самотнi звуки степово┐
мелодi┐.
А Терень складав собi тi пiснi не так вiд злостi на "барбосiв", як вiд
чогось iншого. Бог його зна║, що йому було таке, але вiн сам признавався,
що наче сила яка пiдштовху║ його в бiк: "Ану, ось на це скласти б
пiсеньку". I чи в полi з плугом ходить, чи з косою у лузi вимаху║ так, що
аж сорочка на спинi липне до тiла, чи ┐сть, чи лежить, все йому снуються в
головi пiснi. Часом i сам не радий тому.
Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нiчого не
продавали, усовiщали, арештовували, забирали в його папiр, книжки, тюрмою
грозились. Тереньовi те все тiльки привiд до ново┐ пiснi. Старшина просто
радив на пiдставi циркуляру "про боротьбу з хулiганством на селах" вислати
по приговору чортового парубка аж на Сибiр, та й край. Але писар i iншi не
рiшались: бiльшiсть на сходi була б проти. Тут уже голота вступилась би за
свого, мiг би вийти непорядок i пониження властi.
Треба було винайти якiсь iншi способи. Але якi? Печiнки одбити? Одбити,
розумi║ться, легко, але не дасться бiсiв парубок на однi печiнки,
здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб'ють. Почнеться
суд, тяганина, клопiт.
Все село, оскiльки я мiг судити, серйозно й напружено слiдкувало за цею
боротьбою, дiлячись на прихильникiв та противникiв Тереня. Але нiхто не
мiг сказати, чим скiнчиться вона.
А тим паче сам Терень. А втiм, вiн не дуже сушив собi голову тим
клопотом. Навiть те, що переслiдування начальства потрохи вiдганяли вiд
його парубкiв, здавалось, мало хвилювало його. Вiн мiг подовго й без
товариства бути. Жив вiн i так майже самотою, бо мати його, баба Секлета,
бiльшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам
собi варив ┐сти, якщо було з чого варити, i цiлi днi мовчав.
Але нi, неправда. Рiч, власне, в тому й була, що вiн не мовчав, а весь
час розмовляв, тiльки не з людьми, а зо всiм, що було круг його: кiньми,
курми, горобцями, сонцем, вiтром, сво┐ми чобiтьми. Балакав цiлком поважно
i тим тоном, який вiдповiдав вiдношенню до його самого всiх його
спiвбесiдникiв. Коли чобiт не налазить на ногу, Терень спочатку докоря║
йому, потiм радить побоятися бога, а коли той не вважав нi на що,
поводиться рiшуче й без церемонiй.
Сонце вiн зустрiчав з веселою i дружньою посмiшкою. Тут уже не було
непорозумiнь. Як би воно не пекло, Терень вiдносився до того вибачливо,
прощаючи навiть серйознi дурницi свого приятеля. "Сонце на очi добре", -
немов виправдуючи свою слабiсть, часом казав вiн менi.
Часто, забiгши до Тереня по обiдi, коли в попiвському подвiр'┐ все
спало, я чув у хатi поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто
входити.
- Ану, так... - чувся голос Тереня. - Нi? Добре. Так не хочеш, не
треба... Не треба, як не хочеш, я силувать не буду. Ми спробу║мо з другого
боку. Правда? От так... Ну, що ти на це?
Одповiдi нiяко┐. I знов Терень говорить:
- Ну, от... Тепер уже й зовсiм добре... Правда? Коли я входив,
виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки вiн
дiстане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало i не хотiло
триматися так, як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались, i
Терень прибивав його.
А треба було пiти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стiльки
приятелiв, що вiн зовсiм не мав часу, - не то на балачку з людиною.
Щохвилини вiн зупинявся, комусь пiдморгував, прислухався, задоволе-но
посмiхався. Говориш йому що-небудь, а вiн раптом кива кудись угору на
дерево й приятельськи питав:
- Ши║ш? Га?
- Хто ши║?
- А швачка... Он як на машинцi вид║лу║... Дiйсно, прислухавшись, чую,
що хтось дрiбно й весело ши║ на швейнiй машинцi. То сiренька птичка. Як
вона зветься у людей, Терень того не зна║, по-його - вона "швачка".
Але останнiми часами й з Тереньом щось стало робитися. Iнодi вiн зовсiм
мiнявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився спiдлоба, понуро,
з ворожим пiдозрiнням. В такi моменти вiн напивався - сам або з парубками
- i був небезпечний для кожного, хто хотiв з ним сперечатись. Тодi виразно
було видно його широкi плечi й короткi жилавi руки, якими вiн помалу,
п'яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось i розчавчити ними.
- О, вже Одарку на левадi зустрiв... - тихо казали хлопцi, бачачи таким
Тереня.
Одарка була дочка заможного мужика Матвiя Копанки. Чи гарна вона була,
чи нi - про те нiхто не мiг нiчого певного сказати: як коли. Часом так i
горне до себе, а часом нудна, сiра, стомлена. Очi в не┐ були сердечнi, як
казав Терень. Сердечнi, розумнi, блискучi. Як хтось ┐й до вподоби - одними
очима може прив'язати до себе мiцнiше каната, яким ув'язують снопи. Бог ┐┐
знав, чи до вподоби ┐й був Терень! Пiснi його - я знав - напевне
подобались, бо так виспiвувала ┐х на сво┐й левадi, що через не┐ часом
трави накосити не мiг. ┐┐ левада була поруч з поповою, i менi не раз
доводилось стрiчатись тут з Одаркою. Через це i Терень частенько зазирав
до мене.
I от бог його знав, чи радiла тим зазиранням Одарка, чи нi. Не тiкала,
нi, як Терень пiдходив до рiвчака, що подiляв левади, не ховалась, не
сердилась i не соромилась. Навпаки, побачивши нас, стане, бувало,
зiпреться на граблi та й поблиску║ сво┐ми чудесними очима. Сама така
крупна, груди високi, хистко дрижать пiд рiвними брижами бiло┐ вишивано┐
сорочки. Бiдний Терень переступав з ноги на ногу, як ведмiдь, якого
примушують танцювати, часто витирав хворi очi й, видно, в цей час
найбiльше вiдчував ┐х.
Раз я застав його з Одаркою на поповiй левадi. Вона зараз же з смiхом
перестрибнула до себе, а Терень, як тяжко п'яний, поплентавсь кудись униз,
чiпляючись ногами за все, що стрiчалось по дорозi.
В той вечiр, пам'ятаю, був вiн п'яний i понуро-мовчазний.
Раз я прийшов до його ввечерi. Вiн сидiв у себе в хатi, витягнувши руки
по столi, а мiж ними горiла маленька лампочка. Вiн пильно, важко дивився в
не┐, i повiки очей його були червонi, як жар, а самi очi п'яно й понуро
блищали.
Привiтавшись зi мною, вiн раптом ударив мене долонею по колiнi й
нехапливо, але з силою спитав:
- Що вони хотять од мене? Га?
- Хто?
- Я тебе питаю: що вони хотять од мене, од мо║┐ душi? Говори!
- Та хто хоче?
- "Хто"?
Вiн погрозливо, помалу хитнув головою й одвернувся. В кутку поспiшно,
радiсно стрикотiв цвiркун. В розчиненi дверi дихав темний вечiр, наче
стояв бiля порога й, задиханий, слухав нас.
- П...подлепи i душогуби, от хто! - раптом сказав Терень, знов
повертаючись до мене. - Що вони хотять од мене? Щоб я покорився ┐м? Так?
"Ми, - кажуть, - тебе на Сибiр одправимо". Жар на Сибiр, жар. Все одно. Я
пiду. Я пiду й на Сибiр за правду. А вам не покорюсь. Ну, тiльки ж душа
болить, братуха! - вже iншим тоном, спалахуючи болем, скрикнув вiн, -
Серце болить. За що? Ну, хай тi барбоси, а сво┐, а хлопцi? Бояться вже. Зо
мною кумпанiю бояться водить. Сам, сукин син, проти п'явок, барбосiв, а
мене топить. Федiр за п'ять рублiв узявся зо мною навкулачки пiти... Ну?
Федiр був один з гарячих прихильникiв Тереня.
- Ех, братуха, я тобi в║рно кажу: нема правди в нашого брата. Бог з
ним, нема... Ти йому всю душу, вiн тобi... за п'ять рублей навкулачки...
Ну, хай, бог з тобою. А Копанцi я дам. Ой, дам... Тому то вже я
заспiваю-Хочеш, Денисе, випити зо мною? Хочеш? Ти один мiй вiрний друзяка.
Давай вип'║мо... Ну, давай. У мене горить всерединi, може, легше буде?..
Не хочеш? Попа бо┐шся? Я не люблю твого попа. Тихенький, а тихо землю ри║.
Ну, бог з вами... А Копанцi я дам... Гей, бережись, Осипе! Я, твоя правда,
безштанько, а в'язи тобi скручу... Ти не любиш мо┐х пiсень? А-а, не
любиш... Племiнницю свою проти мене наговорю║ш?! Га? Я - безштанько, хай
так, я Одарки не вiзьму, сам знаю. Як то спiва║ться:
Легше тому каменевi протi┐ води плисти,
Нiж убогому багатую любить без користi! -
Боже мiй, що то за пiсня!..
Вiн приклав руку до щоки i жалiбно, розчулено заспiвав:
Летить галка через море:
Дай, море, пити?
Тяжко-важко убогому
Багату любити...
Потiм вiн заплакав, а далi розсердився, перекинув ногою стiл, трохи
пожежi не наробив та почав гатити кулаками в стiни. Я весь упрiв, борючись
з ним i стараючись вдержати дома.
Але вiн вирвався i втiк вiд мене. В той же вечiр вiн пiймав бiля чайно┐
Осипа Копанку, дядька Одарчиного, сiльського багатiя, i прилюдно висмiяв
його в вiршах, якi невiдомо коли склав. Вiн навiть рвався бити його, але
люди не пустили.
Осип Копанка був позакулiсовий володар усього села. Всi в його були
запозиченi, навiть староста. Становий пристав був з ним запанiбрата,
ночував у його, як при┐здив у Грузьке. Терень нiколи ще так одверто не
виступав проти його, - хлопцi здержували.
I все село аж ущухло вiд тако┐ образи. Казали люди, що Копанка весь
зробився сiрий, як вичитував його Терень.
Але диво, коли на другий день стражник i урядник хотiли йти за
Тереньом, щоб арештувати його, Копанка спротивився тому i попрохав не
зачiпати парубка.
Це вже було зовсiм незрозумiле. Але всi були певнi, що Тереньовi так не
минеться. Е, це вже занадто хлопець забрав собi в голову: на такого
чоловiка кидатись!
На боцi Тереня не було майже нiкого. Кожний, принаймнi з тих, що
голосно балакали про це, рiшуче осуджували його. I що бiльш були
запозиченi у Копанки, то гострiший був ┐хнiй осуд.
Навiть хлопцi почали ухилятися вiд Тереньового товариства. Тiльки
зовсiм одчайдушнi голови не покидали його, i в ┐хньому поводженнi був
виклик, злiсна задиркуватiсть. Це були голодранцi й сини тих, хто не мав
нiякого вiдношення до Копанки.
Терень також, видно, почував, що йому не минеться дурно виступ проти
хазя┐на села, але вiдносився до того спокiйно. Судить будуть? Нехай.
Дадуть мiсяць-два арешту. Що ж, спочине собi за той час, ще кращих пiсень
складе у тюрмi. Погано, як пiд час жнив засадять, але вiн i на це
готовиться: умовився де з ким, щоб з половини зробили за його все, що
треба. Зимою ж на завод пiде, заробить. I все-таки нiяким Копанкам
кланятись не буде.
Але Копанка у суд, очевидно, подавать не хотiв. Вiн мав щось iнше на
увазi. Так собi мiркували люди. Що справдi зробить суд? Одсидить - та й за
сво║. Горбатого могила тiльки виправить. Щось мудрiше мусить вигадати
Копанка.
I от раз увечерi до мого попа почали сходитися гостi. Вiн трохи
слабував у цей час, але чомусь приймав ┐х. При┐хав пристав, прийшов
урядник, монопольщик, Тарас Кундя, другий сiльський багатiй, староста i
Осип Копанка.
Ого! Це щось надзвичайне! Тут не гостюванням пахло, а чимсь iншим. Чи
не мало це зборище якогось вiдношення до Тереня та його товаришiв?
Але як я не походжав круг хати, нiчого не мiг почути.
- Денисику! А неси, серце, самовар у альтанку! Переходили в сад, - у
покоях душно. Ну, це iнша рiч, тут все ж таки ║ деякi шанси дiзнатись, що
за парад у них.
Зацокало вилками й скляночками в альтанцi. Трохи тiснувато було, але
свiжiше. З двох бокiв по кутках на маленьких столиках поставили по лампi,
- видно й вигiдно. О. Савватiю я винiс його червоний фотель, закутали його
в шубу, пiд ноги подушку поклали.
- Ну, Денисе, тепер ти можеш собi йти.
Але я тiльки грюкнув хвiрткою в садок, а сам швиденько навшпиньках
прокрався назад. Вечiр, спасибi йому, був темний, густий, на два кроки
нiчого не видно. Над самою альтанкою горiли три зiрки - "дiвка воду несе".
На селi беззлобно, для розваги гавкали собаки. Спiву не чути було, - все
село знало, що до батюшки зiйшлися на якусь непевну та║мну раду. Не до
пiсень вже тут.
Гостi балакали стиха, але я пiдходити ближче не наважувався: хтось
вийде, пiйма║, - бiда буде i менi, i Тереньовi ще гiрше. Я чекав, що вони
захопляться й заговорять голоснiше, - це спочатку тiльки така обережнiсть.
Одначе щось не захоплювались. Тiльки хто-небудь пiднiмав голос, як
хтось iнший робив "тшш!" - i знов притихало.
Е, так не буде! Мушу ж я почути, що там за та║мна нарада!
Зцiпивши зуби, накарачках тихо полiз я до альтанки. Трiснуло щось пiд
колiном. Я замер. Але в альтанцi рiвно бубонiв хтось - не почули. Крiзь
вiти й листя винограду видно було постатi гостей i гостру лисину пристава,
на якiй пучком одбивалось свiтло лампи.
Нарештi я вже мiг i дещо розслухати: говорив пристав трохи гундосим i
тягучим голосом:
- ...Практика, мо┐ панове, показу║, що з таких суб'║ктiв виходять
злодi┐ й злочинцi... Йому бути в тюрмi як бог свят. Чого ж нам йти проти
того, що мусить бути? Я говорю: дайте його менi, i я з Панасом Панасовичем
за тиждень справимо його. Село вступиться? Плювать. Взвод солдатiв - i
кiнець. Та й не вступиться. Ще само нам дякуватиме.
Щось тихенько спитав о. Савватiй.
- Яким способом? А от яким. У селi кража. Украли щось... Ну, скажемо, у
вас годинника. Лежить на столi годинник, вiкно було одчинене, хтось
простягнув руку i потяг. Само собою - трус. До Терентiя... годинник у
Терентiя. I край. Справа кiнчена.
- Ну, дадуть йому два-три мiсяцi, а вiн назад... - Це говорив Копанка.
- А ми його знов назад! - засмiявся пристав.
Знов забалакав о. Савватiй. Я обережно пiдсунувся ближче.
- ...Так не можна... А я говорю: так не можна... Це грiх. Грiх, панове,
грiх. Ми штовха║мо чоловiка на злу путь, на злобу. Ми його в тюрму, а вiн
озлобиться, вийде i попалить нас або покалiчить. Озлоблений, кажу, чоловiк
нiчого не бо┐ться... Треба з ним якось мирно, кротко, з розумом... Я от
так кажу, прошу послухати мого дурного старого розуму...
- Денисе!.. А, Дени-и-се!
А чортова стара баба, найшла час галасувати!
В альтанцi затихли. Треба було швидше тiкати, - стара конче почне, сюди
придиба║.
Я тихенько одповз i люто побiг на крик Теклi. Старiй дурепi треба було
качку зарiзати. Я б з охотою ┐й самiй одрiзав язика в той мент!
Пiсля качки мусив лiзти в льох, далi повитирати склянки.
Коли я нарештi увiльнивсь й хотiв йти в сад, мене саме покликали.
- А давайте там вже вечерю... - тихим розслабленим голосом сказав о.
Савватiй. По його лицi та по лицях пристава з урядником я побачив, що
пройшла пропозицiя попа. Копанка сидiв задоволений, хитро поглядаючи на
всiх, - очевидно, вiн був на боцi батюшки.
Але що ж то був за план?
I я, i Терень, i все село ламали собi голови й нiчого не могли
придумати.
Терень рiшив триматися так, як i досi. Семенець, Хведь, Кендюх i iншi,
що були з нами, цiлком з ним погодились.
Я Тереньовi переказав план пристава, i ми умовились про це нiкому не
казати, навiть сво┐м, щоб не налякати ворогiв. Тереньовi ж бути дуже
обережним.
"Кумедi┐" одбувались так само, як i ранiше, перед вiкнами писаря,
Галинки, монопольщика. Правда, тепер гурт був менший. "Вулиця" розбилась
на два табори:
Теренiв i нейтральний, який не був ворожий першому i спiвав всяких
Тереньових пiсень, але не таких, якi б зачiпали кого-небудь з поважних
членiв грузько┐ громади.
Але диво, - нi урядник, нi стражник бiльш не зачiпали нiкого - нi
Тереня, нi його прихильникiв. Не раз пiд самою хатою урядника зупинялись -
спiвали пiсню про "барбосiв", - i нiчого. Навiть вийде в сво┐м бiлiм
мундирi на подвiр'я, пройдеться з цигаркою в зубах i, так наче не
помiтивши нiчого, зайде знов у хату.
Щось тут було дуже непевне.
- Скарай мене боже, бояться!! - гаряче i в захватi бив себе кулаком у
груди Кендюх. - Братця, я вам кажу: бояться! Повiрте менi.
Вiн аж благав-молив нас, щоб ми повiрили йому, так ця думка була
вабляча.
Але це було занадто просто. Добре, бояться, а чого, наприклад, Матвiй
Копанка, батько Одарчин, почав зачiпати Тереня й ласкаво говорити з ним?
Чого сама
Одарка стала тепер вiльнiше й смiливiше поводитись з Тереньом? Теж iз
страху?
Але що чуднiше, - iз всiх нас сам Терень, видно, охоче вiрив у те, що
таке поводження ворогiв було наслiдком страху ┐х. I те, що вiн вiрив
цьому, показувало, що вiн сам боявся. Ну, боявся не боявся, а почував себе
неупевнено, непокiмно. Вiн не знав, що йому думати, i хотiв зупинитись на
чому-небудь i до того на такому, що б не дуже непоко┐ло. I через те,
розумi║ться: бояться, сукинi сини!
Я з попом по┐хав у наше повiтове мiсто. Це для мене було дуже зручно, -
можливо, що на почтi вже лежало що-небудь для мене. Я подав свою адресу i
по умовi повинен був негайно ┐хати, коли дiстану листа з певним умовним
змiстом.
На поштi нiчого не було. I чудесно!
Пiп також справився з сво┐ми дiлами, i ми потюпали додому. Ви┐хали
вранцi-рано, а при┐хали, як сонце сiдало за млинами. Бiля нашо┐ криницi
напував коней Кендюх. Вiн робив менi знаки, як ще ми в'┐жджали в ворота. Я
зрозумiв, що вiн ма║ сказати менi щось цiкаве.
Так i було. По-перше, вернулась з прощi баба Секлета. Нiколи в такий
час не приходила, а тепер припленталась. Далi - вранцi була здорова, а на
вечiр нi з того нi з сього заслабла. Лежить, стогне, посила Тереня то за
тим, то за сим. У його робота у полi сто┐ть, хлiб плаче за косою, а вона
його по шептух, по фершала ганя║. Чисте горе! Плаче, крекче, кашки ┐й
зварити нiкому, подати нема кому, син незграбний, син неуважний, син
тiльки зна║ волочитись, дурнi пiснi складати, поважних людей проти себе
возстановляти. Уже прочула десь про все стара молiльниця. Правда, перед
тим, як захворiла, була чогось у Матвiя Копанки.
А друге... Друге таке було захоплююче й чудне, що Кендюх в азартi
бахнув кулаком по мордi свого коня, що чухався об його плечi, i кинувся
розповiдати.
Приходив сам писар до Тереня! Сам писар! I чого? Ну? Чого б подумати?!
На службу просить Тереня! На службу у розправу за писарчука, на 15 р. у
мiсяць! Га? На 15 р. зразу, а старi писарчуки по 7 та по 10 i досi мають.
Що то таке? Чи не видно тепер, що ┐х забрав такий страх, що вони аж
подурiли?! Га?
- Ну, а Терень що? Терень як до цього? Кендюх з обуренням помотав
головою, заплющив очi й многоповерхово вилаявся:
- Дурень Терень, от що я тобi скажу по чистiй правдi. пдять його мухи з
комарями! Та за таке треба й руками й ногами хапатись. "Не хочу!" Та я б
його... Не хотiла б ворогiв мо┐х доля... Не хоче! А чого ж вiн хоче? Щоб
йому очi повилазили за плугом та у поросi? А тут 15 р. у мiсяць, сиди собi
та шкрябай пером, у чистому, в холодку... Тю, сказився б ти! Що вони йому
зроблять? Га? Не схоче, кине к чортовiй матерi, та й край... Та я б... Ех,
┐дять його мухи з комарями... Хоч би ти йому сказав... Мати женить його
хоче, тут уже видно... А з чим жениться? Хто за його, слiпого, пiде? Га?
Е, базiкають чортзна-що, не слухають, коли ┐м розумнi люди говорять.
Приходь зараз же до млинiв, будуть усi нашi. Чу║ш? Ано, ти, бодай тебе бог
любив, чухала б тебе бенеря! Н-но! Приходь же!
Це вже було щось нове. Посада в розправi. Чого ради? Може, справдi,
пiддобритись хочуть та пiдходять на рiзнi способи? Бо яка ж рацiя такого
чоловiка в сво║ товариство закликати?
А може, що iнше?
Як тiльки пiп лiг, я городами побiг до млинiв. Там не спiвали, не
реготали, а тихо балакали. Один Кендюх гарячився, але й то як погасаючий
вогонь, що справив сво║ дiло.
Терень був спокiйно-добродушний. Вiн рiшив узяти мiсце писарчука. Чим
вiн рискував? Прогонять все одно через тиждень-два, а тим часом посидить
собi в холодку. Грошi дають навiть наперед. Заплатить ними косаревi та й
попану║. А на вулицю щовечора так само ходитиме, як ходив, так само
спiватиме, як спiвав, так само не пiддасться, як не пiддавався.
- I Одарку вiзьмеш! От будь я трижди проклят, як не вiзьмеш! -
спалахнув ентузiазмом Кендюх. - Я вже бачу, до чого воно йдеться. Ех,
┐дять його мухи з комарями! Як зад║лаеться наш Терень на главного писаря,
от буде кумедiя! Зараз же, хлопцi, забастовку на всю губерню!
Я недовго сидiв у той вечiр з хлопцями. Всiм було якось не то нiяково,
не то жалько чогось. Може, справдi, заздрили Тереньовi, як одверто докоряв
Кендюх? Не знаю. Я, не прощаючись, пiшов додому вулицями. Бiля подвiр'я
Осипа Копанки, як звичайно, було ясно i людно. Сидiли на приступках лавки,
на дубках дядьки, лускаючи насiння й гомонячи. Вiкна в великiй пiд залiзом
хатi Копанки жовтiли на два боки. Копанкова невiстка i сини торгували
добре, однi в лавцi, другi в пивнiй.
Я довго лежав на сво║му сiнi i крiзь дiрку в соломi даху дивився на
клiпаючу в нiй зiрку. Конi смачно хрумкали в стайнi, клацаючи залiзом пут.
Шумно й з полегшенням зiтхали корови з другого боку. На подвiр'┐,
зарослому шпоришем, було тихо, мирно та кротко.
Дiйсно, на Тереня змiна в його становищi не зробила нiякого вражiння.
Правда, вiн купив собi нового хворменого картуза з бархатним околушком,
якi носять семiнаристи. Але це була вже форма, так мусить бути. Купив
також новий пiджак, - недобре при чистiй роботi сидiти в якомусь лахмiттi.
I очам, справдi, стало зразу легше. Крiм того, по┐хав якось з писарем в
Гуляйполе, i там земський лiкар дав йому окуляри й лiкарства. Через
окуляри свiт не так рiзав, а лiкарство жар з очей забирало.
Але Терень ходив собi на вулицю так само, як i перед цим. Хлопцiв у
його гуртi тепер стало бiльше. Дiвчата перестали ховатись i вступали до
смiхiв, танцiв та спiвiв. Спiвали ж зовсiм не лагiдних пiсень, а тих
самих, не виключаючи й "Ой, чук, писарчук!". Словом, стало зовсiм не
гiрше, а далеко краще.
Чим, зрештою, рискував Терень? Окулярами? А, ┐дять його мухи з
комарями, що таке окуляри? Шкло, пустяк! Що таке навiть хвормена фуражка?
Ганчiрка, i бiльш нiчого!
Дiло не в окулярах i не фуражках.
Тепер усiм ясно було, що Терень перемiг. Правда, перемога була непевна,
хистка, але все ж таки перемога. З голотою, значить, рахувалися. А ┐┐
представника он як угору пiднесли.
Терень став фiгурою в селi.
Коли приходили до розправи, то вже насамперед звертались до Тереня. А
називали вже не iнакше, як Терентi║м Софроновичем. Терентiй же Софронович
добродушно собi смiявся з того i охоче робив усе, про що його просили.
Писар, староста, урядник були з ним смирнi, делiкатнi i також називали
Терентi║м Софроновичем. А моно-польщик - ма║те собi! - звернувся до
Тереня, щоб той склав йому пiсеньку на iменини його жiнки. Сама
монопольщиця приходила до розправи з зеленою парасолькою i мережаною
хусточкою в руках! Бiдний Терень аж упрiв, але пiсню таки склав. Ловка
пiсня була. Кендюх ┐┐ проказував, захлипуючись.
Всi навiть думали, що Тереня на iменини покличуть, але не покликали.
Ну, певно, що вiн не пiшов би, того й не покликали.
Минув тиждень, два, мiсяць. Справа стояла на мiсцi - нi туди, нi сюди.
Урядник не чiпав, староста не гримав, навiть пiп у казаннях не соромив
хлопцiв. А Терень i хлопцi якi були, такi й зосталися, хiба що не було
такого напруження й гостроти, як ранiше. Кендюх же, бережучи Тереня,
старався поменше чiпати писаря. Ану його, к лихiй годинi: тiльки клопiт
Тереньовi буде. Та й Копанкiв дратувати не варто: могло статися, що Одарка
таки пiде за Тереня, на те щось скидалося. Ранiше вона смiялася з очей
Тереня, а тепер очi видужували, смiятися вже нема чого. А до того - Терень
уже не Терень, а Терентiй Софронович, нiби, як-не-як, сам начальство,
служба, управленi║. Це вже неабищо, не репана мазепня, писар з розправи. В
окулярах, в картузi з бархатним околушком.
Погано тiльки, що Терень не покидав пити. Мало того, став частiше
прикладатися до чарки. Тодi вiн робився злий, дурний, бив себе в груди,
грозився порвати на шматки хвормений картуз, кидався когось бити - чи
Копанку, чи писаря. Баба Секлета, а часто i Одарка мусили його в'язати,
щоб стримати вiд дурниць. Де бралася в таких випадках Одарка, нiхто не
знав: Кендюх, зда║ться, мiг би що-небудь про це сказати, але вiн мовчав.
На другий день Тереньовi дуже болiли очi i вiн мовчки й похмуро робив на
┐х примочки. Мене вiн у цей час почав чогось дуже уникати.
Знов ми по┐хали в повiт, i я несподiвано дiстав листа вiд сво┐х, -
треба було якнайшвидше ┐хати. В той же вечiр, при┐хавши додому, я заявив
поповi, що беру рощот. Вiн дуже здивувався, схвилювався, думав, що я чимсь
образився (вiн несправедливо вилаяв мене в дорозi), але я заспоко┐в його,
сказавши, що мушу iти додому, там - казав чоловiк на базарi - щось лихе
удома в мене дi║ться.
Пiшов i до Тереня та хлопцiв попрощатися. Останнiй час я мало з ними
бачився. Цiлий день Терень у розправi, ввечерi часом дома, часом десь з
Одаркою. Хлопцi, стомленi жнивами, рано розходились спати.
Всi також здивувались, що я так раптово вiдходжу. Терень же невiдомо
чого змiшався, як я подав йому руку, хотiв, зда║ться, обняти, але не
зробив того. Потiм, як я вже пiшов, догнав i провiв мене аж до хати
Копанки. Одначе нiчого особливого ми й тепер не говорили.
- Ну, дай боже... - сказав я, бачачи, що вiн далi не хоче йти.
- Дай боже... Може, колись стрiнемось... I тут не обнялись. Думав я, що
вiн хлопцiв соромився, при них не хотiв попрощатись як слiд.
Я пiшов у один бiк, а вiн у другий. Озирнувшись, я помiтив, що вiн
звернув у перевулок до Одарчино┐ хати.
Рокiв через пiвтора я ┐хав на поштових конях через село Уласiвку, того
самого повiту, що й Грузьке.Сани весело, неначе бавлячись, забiгали то в
один бiк, то в другий. На дахах, деревах, на телеграфних стовпах лежав
м'який пухастий снiг, який вiд вiтру розлiтався злотисто-радiсно. Сонце
стояло на пiвдень, зимове, блискуче, але холодне.
Була недiля. Селяни в жовтявих кожухах i рудих свитках поважно ходили
по вулицях, залiзаючи перед нами з дороги в глибокий снiг. У дiвчат з
намотаних на головi хусток визирали червонi вiд морозу щоки, нiс i кiнчик
пiдборiддя. Вони також легко й пухасто смiялись.
Бiля одно┐ хати, просторо┐, з вiконницями, стояло декiльки саней. Тут
же тупкались мужики, гаряче про щось кричачи i до чогось весь час
нахиляючись. Я сказав припинити коней.
- А що там, дядьки?
Вони трохи розступились. На снiгу напiвлежав дядько i снiгом мочив собi
нiс. Круг його виднiлись плями й кавалки снiгу з кров'ю. Вiн тiльки
зиркнув до мене, покрутив головою i набрав нового снiгу. На вусах й бородi
йому замерзли червонi кров'янi краплi. Нiс був синiй та збухлий.
Деякi дядьки пiдiйшли до мене, поскидавши шапки, i з надi║ю та
допитливою цiкавiстю в очах почали обережно оповiдати. Вони при┐хали на
суд у волость. Не так на суд - бо суду, мабуть, не буде, - як поговорити з
писарем. Тягне дiло, закручу║, замоту║, а бог його святий зна║, чого йому
треба. Дали, що полага║ться; нi, мало, давай так, що вже й несила ┐хня.
Кажи йому, а вiн у кулаки, побив чоловiка так, що снiгом та водою
одходили.
- А ви, пане, може, сюди... до нашого села iдете? Може, з губернi
будете?
Я не встиг одповiсти: на подвiр'┐ хати з вiконницями зчинився крик. Ми
всi хутко повернулись у той бiк. Бiля порога стояло дво║ мужикiв без
шапок, а на самому порозi жiнка в голубiй город ськiй сукнi. Вона голосно
й сердито кричала на них. Щось знайоме менi було в цiй крупнiй постатi.
I раптом жiнка аж заточилась: з сiней, одпихнувши ┐┐ вбiк рукою,
вистрибнув надвiр чоловiк без шапки, в довгому сюртуцi.
- Ви чого?! Га?! - майже стрибаючи на дядькiв, заревiв вiн.
Я весь аж пiдвiвся: то був Терень. У його тiльки пiдросли вуса, та весь
став неначе ширший. Але це, без всякого сумнiву, був вiн. Навiть в
окулярах, темних, круглих.
Дядьки щось почали говорити, злякано одступаючи назад, але вiн не
слухав ┐х, налiзав грудьми, часом п'яно хитаючись i зараз же ще з бiльшою
люттю кидаючись вперед.
Один з дядькiв насунувся на перекинений вiз i не мiг далi йти. Це
неначе ще бiльш розлютило Тереня. Вiн ударив зо все┐ сили мужика по
головi, потiм другою рукою, потiм ще раз.
Я сильно пхнув кулаком у спину кучера i таким голосом сказав йому:
"Поганяй!!" - що i кучер, i дядьки аж з острахом подивились на мене.
Конi шарпнули, завищали санки i весело забiгли в один бiк. Потiм
розiгнались - i в другий.
- Поганяй, я тобi кажу!! - закричав я кучеровi.
- Та я ж поганяю! - вражено озирнувся вiн до мене.
Я подивився на його, одвернувся i нiчого не сказав. У мене було жагуче
бажання повернути на Грузьке, при┐хати до мого старесенького ласкавого
попа i так здушити його за горло, щоб вiн уже нiколи бiльше не мiг давати
кротких розумних порад.
З Тереньом я з того часу нiде не стрiчався.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT