Володимир Вiнниченко. Суд
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Недiля. Був дощ, i надворi ще не зовсiм вияснилось. Над умитим садом
сто┐ть туман i сiрим порохом сiда║ на зимну, подекуди полинялу залiзну
покрiвлю панського будинку. Село також у туманi, але з гори видно, як
сонце прудко бiжить десь iз поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що
сто┐ть на клунi, i, пливучи по хатах, наближа║ться до економi┐.
Земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, вигодований опецькуватий
чолов'яга з пiдстриженими, мов стрiха, чорними вусами й розтопiрченими
вухами, що дуже нагадують лiхтарi бiля брички, вийшов iз душних поко┐в
надвiр i поволi ходить собi бiля ганку, балакаючи з гостем.
Гiсть, молодий, високий панок iз блiдим млявим лицем i з жовтяками пiд
очима, при┐хав позичити жатку, але Самоцвiт послав прикажчика на село, й
видати ┐┐ нема кому. Ходять i чекають балакаючи.
Гостю, очевидячки, нудно й нiколи, але вiн покiрливо ступа║ поруч
хазя┐на, криво, невпопад усмiха║ться й хита║ головою, коли треба й не
треба. На йому солом'яний сiренький капелюшок, штанцi навипуск, ковнiрчики
й синенький коротенький пiджачок. Кишенi у цьому пiджачку пошитi так
високо, що панок як закладе туди руки, то так i нагада║ зараз тих коникiв
iз пiднятими нiжками, що стрекотять i стрибають по стернi.
Шпориш, що густо порiс бiля ганку, мокрий вiд дощу й росить ноги, але
гiсть мовчки слуха║ та iнодi тiльки дивиться з ненавистю на кiнчик сiрого
вуха й носа, що нiби виглядають до його з-пiд начальницького дворянського
картуза з червоним шнурочком.
- Да-а! Погода ловка, ┐й-богу, ловка, молодой челов║к! - раптом
зупиня║ться Самоцвiт i, широко потягнувши в себе дух, мовчки усмiха║ться
до гостя.
"Молодой челов║к" також зупиня║ться, усмiха║ться для чогось навкруги,
мов провiряючи, чи справдi "погода ловка".
- Д-д-а, - мимрить вiн. - Хорошо... Вот только насчет жатки я хотел бы
вас попросить, может быть, без приказчика как-нибудь.
- А боже мiй, молодой челов║к! - з веселим нетерпiнням скрику║
Самоцвiт. - Сказав же вам, що дам...
- Да, то нам, может быть, что-нибудь поправить.
- Молодой челов║к! Коли я даю жатку, значить, там нема чого
поправлять... Я тiльки через те зараз не пускаю ┐┐ в ход, що маю косарiв.
Це машини трошки кращi... Не злама║ться й не спортиться... То, голубе мiй
сивесенький, ║рунда, що кажуть, нiби жаткою лучче.
Плюньте! Косар i жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход...
Зогний вона собi там... А ви бо┐тесь, що не дам... Прийде прикажчик... i
дасть. Я його послав тут за одним чоловiчком i в волость за бумагами
одними... От, кстатi, подивитесь на мiй суд... О... I по┐дете собi з
жаткою. А то "без прикажчика"... Не горить же у вас?
- Нет, но...
- Ну, то й шабаш!
"Молодой челов║к" нiяко всмiха║ться й руша║ за земським начальником,
силкуючись ступати, де поменше шпоришу.
I знов ходять. Сонце вже перебiгло став i зразу наче випiрну║ з саду. В
один мент ста║ ясно й душно. Земський начальник кректить, пильно витира║
хусткою пiт, прохаючи вибачення, скида║ з себе кiтеля й лиша║ться в однiй
сорочцi:
- Ви не той... не обижайтесь, молодой челов║к, що я з вами так
по-простому... I вообще ви не той... Не обижайтесь... Я от по-простому,
по-малоросiйському говорю з вами... Хохол, малорос сам... Та ви й самi,
зда║ться, трошки з наших?
- Да, так... То ║сть, я, собственно, - злегка червонiючи, мiша║ться
гiсть, - с одной стороны малорос, но моя мать...
- Да, да, - перебива║ його земський начальник, смаковите потираючи себе
долонями по розхристаних грудях. - Ваша фамiлiя саме така,
малоросiйська... Дуринда - це чисто наша хохлацька... Положим, ви кажете
Дурiнда, на французький манiр, ну та то... чепуха!
Дуринда нiчого не одмовля║, тiльки червонi║ ще бiльше й дивиться собi
пiд ноги. Самоцвiт також замовка║, i з любов'ю засову║ руки пiд пахви, i
злегка б'║ себе пiд сорочкою.
Ради празника в дворi людей не видно, тiльки бiля кухнi сто┐ть Дуриндiв
Буланенький, запряжений в бiгунки, а бiля його кучер Гаврасим, Самоцвiтiв
кучер i рябий Спиридон. Вони ходять бiля бiгункiв, пiднiмають ┐х за
колеса, тикають в боки Буланенького, потiм для чогось ляскають його
долонями по клубi, i всi весело смiються. Буланенький пряде вухами,
крутить хвостом, але, мабуть, i йому весело.
- Да, не люблять тепер простоти, - почина║ знов Самоцвiт, а Дуринда
здрига║ться й поверта до його голову. - Все з викрутасами,
по-новомодньому... А куди вони, цi вкрутаси? Нiкуди! Тiльки ж собi
пакостять... От хоч би взять з мужиками... Були, значить, цi полтавськi
бунти... Чого вони були, то вже кожний зна║... Як нема чого ┐сти, то й
святий забунту║... Це вже... що там!.. Ну, були, хай собi були... Побили,
покарали, й годi! Нi. Треба, щоб i в других губернiях не було... Що ж для
цього? Присилають, от скажем, хоч би менi бумагу: "В виду бывших
беспорядков в Полтавской губернии... и так далее, рекомендуется вашому
высокородию разъяснить крестьянам вверенного вам уезда их отношения к
помещикам и к тем неблагонамеренным лицам, кои сии отношения обостряют". И
так далее. От iзвольте! Раз'яснiть мужику, що таке "неблагонамеренные
лица"... Спробуйте! "Неблагонамеренные лица - це такi люди, що... щ..." Та
й замовкни краще або скажи, що "неблагонамеренные лица" - це такi лiца, що
хотять зрiвнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що
бунтують вас... "А чого ж ┐м нас бунтувать?" - "А того, що думають, нiби
вам погано живеться". - "А так, так, спасибi ┐м, погано, погано... Правду
кажуть, добрi люди, дай Боже здоровля". А ти тiльки нагадай козi смерть,
так i пiшло, мужик тобi вже до смертi не забуде, що йому погано
живеться... I ти там уже хоч плюй йому в очi, а вiн усе буде казать на цих
"неблагонамеренных": "Добрi люди, дай Боже здоровля"... Д-да-а!..
Раз'ясн║нiя!.. Ви дума║те, що це треба? От так саме, як менi зараз...
трясця! Да! Ну, що ти йому роз'ясниш? Люби свого помiщика? Аякже! Так
мужик i полюбить. "А чого ж помiщик мене не любить?" - скаже вiн. Ну, що
ти йому? От i роз'ясняй!.. А почни тiльки роз'яснять, так i вийде, що не
"неблагонамеренные лица", а ти сам ┐х бунту║ш. пй-богу...
... От, я вам розкажу... Був у мене, зна║те, один приятель, земський
начальник; положим, вiн i тепер ║сть, тут, у сусiдньому у┐здi. Дак з ним
така iсторiя вийшла. Доносять йому, зна║те, що в одному селi появилися оцi
бумажки, прокламацi┐, значить... Летить вiн туди. При┐жджа║... "Подать
менi бумажки!" Подають. "Зiбрать усе село до волостi!" Збирають. Дiди,
баби... словом, старе й мале... "Слухать усi сюди!" Всi настопирчують
вуха... Чита║... Прочитав, потiм до ┐х так грiзно: "Ну, сукини сини,
бачите, що ви читали?!" А вони:
"Та бачимо, спасибi вам... Так добре прочитали, що як на долонi все.
По-божому написано, справедливо..." - "Як?! Та хiба я вам, сякi-розтакi ви
сини, для того читав, щоб ви хвалили?" - "А для чого ж ?.." От тут з ними
й балакай! От тут ти йому й роз'ясни, що те, що по-┐хньому написано,
по-божому, а для начальства по-чортячому. "Там же (каже, значить, мiй
приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же
бунтують вас". - "А що ж, - кажуть йому, як правда". - "Як правда?! То ви
й на царя возстанете?" - "А що ж, кажуть, як все одно погиба║ш. А чи так,
чи сяк, а чорт один. Та краще ж за правду погибнуть!" От тобi й роз'яснив!
Бився, бився з ними, плюнув та й по┐хав.
- Ну, й что ж?.. - зацiкавлю║ться Дуринда.
- Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого
помiщика на роботу. "Хай, кажуть, платить не так, як вiн хоче, а як ми
хочемо. Годi, кажуть, обдирати нас". От i роз'яснив. А не роз'ясняй вiн,
вони б, може, й досi не знали, чого ┐м треба i як треба робити...
-Да, вот и у меня это самое... Не хотят, да й все... - задумливо якось
бубонить Дуринда. - Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша,
так хоть й в самом деле давай.
- Ну, от! - живо пiдхоплю║ Самоцвiт. - Це у вас, потiм у другого, у
третього. Та й роби з ними, що хочеш... А все роз'ясн║нiя... Нi, голубе
сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... Тепер ти його
тiльки силою держи, та й то бiйся... А роз'яснення - це смерть... Ти йому
одне, а вiн тобi друге, ти йому кажи: "Бог велить слухать царя й
начальство"; а вiн тобi: "А Бог сказав, щоб рiвнi були". Ти йому: "Бог
велiв у потi чола хлiб зароблять"; а вiн тобi: "А Бог велiв усiм робити, а
чому пани нiчого не роблять?" Ти й мовчи йому, бо це сам Бог говорив...
Да, тепер не той час... Тепер мужика не обдуриш... Тепер вiн уже й сам
бiльше тебе зна║... Ви дума║те (тут земський начальник понижу║ трохи
голоса й озира║ться)... ви дума║те, що той царський манiфест на пользу
пiшов?.. Ви дума║те, що мужик справдi повiрив, що йому треба слухать сво┐х
земських начальникiв та дивиться, як у пана ║ земля, а у його нема? Кий
чорт! Ще тiльки гiрше вийшло, бо до манiфесту вони все думали, що цар ┐м
поможе, а тепер бачать, що й цар за панами... Да!.. Ех, ви вже повiрте
менi... Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били
мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд
розбив... Знаю вже ┐х, як сво┐ п'ять пальцiв... i скажу я вам, що
багато-багато, як ще з 10 год подержиться от так... А там!
Земський начальник сумно пiдморгу║: робить пальцями, нiби вбива║ блоху,
змовка║. Дуриндi робиться чогось сумно-сумно i страшенно жаль себе. Йому
зда║ться, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навiть
Самоцвiтову жатку, лають його, й навiть Гаврасим, якому вiн да║ завжди
легкого тютюну, теж накида║ться на його й жене його з землi i з економi┐.
- Ерунда! - усмiха║ться вiн. - Ничего с того не будет...
- Що?? - визвiря║ться Самоцвiт. - Не буде? Ви говорите, не буде?
- Не будет! - нерiшуче усмiха║ться знов Дуринда.
Самоцвiт робить раптом серйозну пику i твердо протягу║ йому руку:
- Об заклад!.. На тисячу рублiв i в придачу мою жатку, коли через 10
год етого не буд║т! Хочете?
Дуринда не рiша║ться й щось бурмоче.
- Ага! - усмiха║ться вже Самоцвiт. - Бо┐тесь... Н║т, голубе сивенький,
що правда - то правда... Не треба мудрувать, от що! Не треба
полiтикувать... "Роз'яснять, пояснять"... В морду! От i все роз'ясн║нi║.
По-мо║му. Нiкакiх роз'ясненiй! "Винуват?" - "Винуват, ваше благородi║!"
Р-раз, два... Третiй раз у вухо - i марш... I весь суд... А то тягнуть
його, панькаються з ними... "ви" йому говорять... А мужичва те собi i в
голову забира║... "Ага, дума║, мене бояться, зо мною церемоняться"... Да!
От подивитесь зараз на мiй суд, як я розправляюся з ними... Власне, суд
скорий, правий i справедливий! От зараз прийде один... мужичок... Каналiя,
первий чорт! Вже два рази замiчався в тому, що заводить розговори з
мужиками про панiв, про землю... та про все таке... Прийде... "Винуват?" -
"Винуват, ваше високородi║!" (Вони вже мене знають). Раз, два... третiй у
вухо - i марш! I нiяких роз'ясненiй!.. I вiн зна║ що, i я знаю... А почни
я йому роз'яснять, то вiн бiльше взна║, нiж уперед знав... Та й другим
почне розказувать... А за те ж не битимем, що мо┐ слова розказуватиме...
Да!.. Я от десять год у цiм селi, а спитайте кого, чи у мене було коли,
щоб вони устро┐ли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був... Як у раю!..
Тепер-от по тридцять копiйок у день роблять менi!.. По тридцять копiйок!..
А скажу, й по десять робитимуть... Да!.. I ще десять год буду - i нiчого
не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб'ю морду - i всiм розговорам у
селi кiнець... А потягни я його в суд за неблагонам║ренность, значить,
посади я його в тюрму... Що буде? Посидить мiсяць, два, вийде, та й годi.
А за цi два мiсяцi такого там набереться, що хоч два годи бий його, то не
виб'║ш... Нi, голубе мiй сивенький, ще одно, чим можна здержать мужика,
то... бить його треба... Бить, бить i не давать i вгору глянуть... I
мовчки бить, без усяких розговорiв! Да!..
Дуриндi вже не хочеться жатки, а хочеться страшенно на суд. Вiн пильно
дивиться за ворота, але по дорозi нiкого нема║, тiльки якась засмикана
конячинка сто┐ть над ровом, сумно киваючи головою та помахуючи хвостом
улiво та вправо.
- Нема? - пита║ться земський начальник.
- Нет!
- Нiчого, зараз прийде... Сядьмо трохи...
Вони сiдають на схiдцях, i обидва якийсь час мовчать.
Дуринда дивиться на зеленi вершечки саду, покритi нiби морозом, i
дума║, як би то було гарно, якби можна було зробить якось так, щоб усi
мужики зробились одним чоловiком. Тодi б дать йому тiльки "раз, два,
третiй в вухо - i марш!" I добре було б. Тодi б жатки не треба б
позичати...
- Да! - раптом знов заговорю║ Самоцвiт. - Всi етi роз'ясненiя - ║рунда!
Та й вообще всi м║ри - ║рунда!.. Не той час... От що!.. Зна║ вже мужик
свою силу... Зна║, сукин син! Ось вiн i тепер уже почина║ говорить, що всi
рiвнi, що всiм треба робить, що у одного пана бiльше землi, нiж у цiлого
села... А що ж то буде, як вiн ще порозумнiша║?.. Полетимо ми з вами, аж
загудить, молодой челов║к!
- Ну, положим! - храбро хита║ головою "молодой челов║к", але Самоцвiт
не слуха║ його й задумливо дивиться на сво┐ зложенi на колiнах пухкi, в
ластовиннях руки. I вся його постать, коротенька, опецькувата, в
розхристанiй сорочцi з шлейками вiд штанiв наче й собi сумно говорить:
"Полетимо, полетимо, молодой челов║к!"
- Пустяк! - раптом зрива║ться Дуринда з мiсця й почина║ швидко ходить
бiля ганку. Потiм, походивши, наче згаду║ щось, iде й дивиться в ворота.
По дорозi щось манячить.
- А що? - пiдводить голову земський.
- Что-то идет... Челов║к какой-то... Мужик...
- Рижий?
- Да, как будто рыжий...
- Ну, то Никонор... Високий?
- Да, так... как будто високий...
- Ну, то вiн... Iдiть сюди... Треба його принять как сл║дует... Сiдайте
тут.
Дуринда сiда║, й обидва мовчки дивляться на ворота. Самоцвiт сидить
твердо, рiвно й ма║ такий рiшучий вигляд, нiби йому зараз мають вирвати
зуба. Проходить якийсь час.
- Щось не видно каналi┐, бо┐ться, - цiдить крiзь зуби земський, не
зводячи очей з ворiт.
- Да, - кида║ й Дуринда i хоче ще щось сказати, але в цей мент у
воротях разом iз кургузим, бiлим вiд пороху чоботом i кiнчиком
черкасинового пiджака з'явля║ться шматок рудо┐, аж червоно┐ бороди, потiм
блиска║ новий козирьок картуза, i в двiр вступа║ високий, огрядний мужик з
палицею в руцi. Не доходячи ще ступнiв десять, вiн кладе палицю на землю,
скида║ картуз i, вклоняючись, пiдходить до ганку, зупиняючись на саджень
вiд земського й Дуринди. Лице йому спiтнiле, червоне i все закрите
червоною бородою. Невеликi зеленкуватi очi стурбовано, пильно вдивляються
в Самоцвiта, а тонкi хитрi губи, наче прикусили щось, мiцно й щiльно
стуленi.
- Крутоноженко? - гостро озираючи його з нiг до голови сво┐ми
банькуватими очима, одривисто пита║ Самоцвiт.
- Так точно, Крутоноженко, - поспiшно одповiда║ вiн, все-таки не
зводячи з його очей, мов боячись, що той що-небудь йому зробить, поки вiн
клiпне або подивиться в бiк.
- Никанор?
- Нiкак н║т, Никихвор!
- Все одно!.. Зна║ш, чого я тебе кликав?
- Так точно... казав прикажчик. Що, значить, кликали, а точно, щоб
дек... не звест║н. Потому, виходить... как вина моя д║йстлiт║лно ║сть...
то...
- Ну, добре! - перебива║ його Самоцвiт. - Пiдожди трохи...
Крутоноженко знов щiльно стуля║ губи й одважу║ться подивитись навкруги.
Вiн пробiга║ поглядом по Дуриндi, що весь час пильно придивля║ться до його
й, очевидячки, добре недобача║ його. Вiн щось дума║. А Самоцвiт тим часом
пiдводиться й огляда║ двiр. Зобачивши кучерiв, вiн трохи вдивля║ться в
них, прищуривши сво┐ короткозорi очi, потiм кричить:
- Ей, ви там! Кучера!
Тi хутко озираються, витягуються, а Спиридон навiть зрива║ться й бiжить
до його.
- Куди? Куди? Чого? - спиня║ його Самоцвiт. - Назад!.. Та скажи там
тим, щоб iшли з двору. В кухню марш!
Спиридон пiдбiга║ до кучерiв, але тi й без його чули, й рушають всi в
кухню. Буланенький поверта║ за ними голову й дивиться вслiд блискучими
розумними очима.
- А тепер пiдiйди ближче, - сiдаючи знову на схiдцi, команду║ земський
i знов кида║ в того гострим поглядом.
Крутоноженко, видно, вже трохи одiйшов i надумався. Оченята вже
починають перебiгати з кутка в куток, i губи не так щiльно стуленi. Тiльки
товстi пальцi, що держать картуз, трохи йорзають по козирку та рука, що
iнодi стира║ з чола пiт, злегка дрижить i наче корчиться.
- Ну... призна║ш себе винуватим? - одрива║ Самоцвiт, коли той пiдходить
ближче.
- Так точно, ваше благородi║... Дейстлiт║лно... Тольки я скажу так для
примiру. Одно дiло - заяць i друге дiло - собака без хвоста.. Це я, ваше
благородi║, для примiру тольки, - спiшить вiн додати, бачучи, що Самоцвiт
почина║ дивитись на його здивовано. - Потому виходить так, що хоч ми
д║йстлiт║лно одного батька й одно┐ матерi, виходить, що обидва безхвостi,
а як розсудить, то один одне, а другий друге...
- Що вiн верзюка║? - все бiльше й бiльше диву║ться Самоцвiт i дивиться
на Дуринду. Той здвигу║ плечима.
- Ти для чого це? - зверта║ться вiн до Крутоноженка.
- Для того, значить, ваше благородi║, що коли брат возста║ на брата,
значить, доносить один на другого, то... Д║йстлiт║лно, кадась я поймався у
вас, що продав водку... А щоб, значить, тепер, дак не знаю... сказать би
хто доказав...
- От зарiжте мене, коли я що розбираю, що вiн говорить... Накажи мене
Бог, нiчого, голубе мiй сивесенький, не тямлю, що ти говориш! -
поверта║ться Самоцвiт до Крутоноженка. - Нiчого не тямлю... Ти менi кажи:
ти винуват?
- Винуват.
- Зна║ш, у чому винуват?
- Та... Знаю.
- Хочеш, щоб я тебе в суд потягнув?
Крутоноженко переклада║ картуз в другу руку i знов неспокiйно, пильно
дивиться земському в очi.
- Ну?
- Нiкак н║т, ваше високоблагородi║... Тольки...
Самоцвiт поволi пiдводиться i ступа║ до Крутоноженка. Той з червоного
робиться зразу жовтим i, замовкнувши, ще пильнiше дивиться йому в очi.
- А наказать тебе за вину твою треба? - кида║ Самоцвiт i на мент
озира║ться до Дуринди, мов провiряючи, чи той слiдку║ за цим. Крутоноженко
знов переклада║ картуз в другу руку i з жовтого робиться знов червоним.
- Ну? Що ж мовчиш? Призна║ш мiй суд чи хочеш, щоб я тебе потягнув у
настоящий суд i заморив тебе в тюрмi? Га? Призна║ш?
- Так точно, признаю.
- Ну, то ось тобi... Р-раз!
Дуриндi видно, як бiлий рукав Самоцвiтово┐ сорочки миготить у повiтрi i
з ляском зупиня║ться бiля Крутоноженкового лиця. Крутоноженко трохи
хилиться вбiк, але в цей мент миготить другий рукав i чу║ться другий
ляпас:
- Оце тобi - два!.. А це...
I Самоцвiт рапто спиня║ться, не давши "три", i здивовано дивиться на
Крутоноженка, що чогось нахилився i вхопив себе за нiс.
- Що там? - хутко пiдходить до них Дуринда.
- Чорт його зна... Чогось нахилився, - трохи стурбовано бурмоче
Самоцвiт i силку║ться зазирнути до Крутоноженкового лиця. - Ти!
Крутоноженко!.. Що там?..
- Н-н-нi-чо-го... - мичить Крутоноженко.
- Як?
- Нiчого... кров... трохи з носа... - поверта║ трохи до них голову й
гундосить вiн. Крiзь пальцi його, що мiцно держать за носа, червонi║ кров,
i видно, як пада║ кругленькими червоненькими плямами на зелений шпориш.
- Ну, от... Кров iз носа... - незадоволено й докiрливо бурмоче
Самоцвiт. - Наче в хлопчика... Стидався б... А ще мужиком назива║ться...
Наче дитина маленька...
- Парко, ваше благородi║, дуже... - оправду║ться Крутоноженко, знов
безпокiйно косячи на його очi. - Розпарився, значить, а воно й той... Воно
пройде...
- Да, пройде...
В цей час за ворiтьми чу║ться якийсь галас i крики, нiби йде велика
валка людей або таскають на гору якусь важку машину. Дуринда, Самоцвiт i
навiть Крутоноженко повертаються й, чекаючи, слухають.
- Наче ведуть когось або пожар... - роздумливо говорить Самоцвiт.
- Да... - згоджу║ться Дуринда.
"Овва! Овва!.. Ану, спробуй, ану!" - чу║ться чийсь дзвiнкий голос. Йому
одповiда║ якийсь другий, товщий, але розiбрати слiв за галасом не можна.
- Мабуть, драка, - догаду║ться Самоцвiт.
- А чорта! А чорта не хочеш! Га?! - дзвенить голос.
- Буде тобi чорта! - раптом чу║ться вже в дворi прикажчикiв голос, i в
двiр товпиться цiлий гурт людей. Всi вони щось говорять один до одного,
кричать, сiкаються до прикажчика й поглядають на високого рудого мужика
без шапки й пiджака, дуже схожого на Крутоноженка. Вiн iде мiж двома
мужиками, що мають по жовтiй блясi на грудях i, запiнившись, весь час
кричать до прикажчика:
- А чорта! А чорта!
- Що таке? Що за крик? Вам чого? - раптом виступа║ до них Самоцвiт.
- Чого навалились сюди?
Всi зупиняються й навiть потовплюються назад, тiльки попереду
зостаються соцькi з високим мужиком та прикажчиком, що хутко пiдходить до
земського начальника.
- Що за люди? Чого ┐м? - поверта║ться цей до прикажчика.
- Бунт, ваше благородi║! Ось... I бумажки! - важко диха║ прикажчик i
дрижачими руками вийма║ з кишенi пом'ятi невеличкi папiрчики.
- Бумажки? Бунт? - не розумi║ Самоцвiт. - Що за бумажки? Що за бунт?
- Так точно, ваше благородi║!.. Ось цей... всiх бунту║... О!.. - з
ненавистю дивиться прикажчик на високого мужика.
Самоцвiт бере папiрчика, розгорта║ й почина║ читати. Вигодоване червоне
лице його робиться червонiше й червонiше, а очi от-от не вискочать на
папiрчик. Дуринда також пiдходить i також загляда║ через плечi; всi
притихли, й навiть Крутоноженко, затуливши носа полою пiджака, пiдходить
ближче й дивиться на папiрчик.
- Хм... Ну, добре... - прочитавши, мурка║ Самоцвiт i, звернувшись до
прикажчика, кида║: - Хто читав, бачив?
- Так точно, бачив... Ось цей... I прочи┐...
- Хто роздавав?
- Хто роздавав? Я, ваше благородi║, не бачив, бо я вийшов уже, як
читали... Я ║ ото, як казали ви, зайшов до Никихвора Крутоноженка, сказав,
щоб iшов до вас, а од його пiшов до волостi... Дивлюсь, коло волостi
народ... Я поздоровкався, а потiм i кажу, як до людей: "Ви ж, кажу,
хлопцi, завтра не барiться; сьогодня пройшов дощик, то завтра зрання
виходьте, щоб до сонця ще встигти на Круту Могилу перебратись". Та,
значить, не вспiв ще договорити, як вони всi разом до мене: "А чорта, а
чорта!" - "Як, - кажу, - чорта?" - "А так, - кажуть, - годi за таку плату
робить, шукайте дурнiших". Це, значить, до мене з такими словами. А менi
наче що стукнуло в голову... Так мене наче й шпигнуло, що тут щось ║сть. А
вони, значить, як-от побачили мене, так i поховали зараз... Я до ┐х. "А, -
кажу, - так ви он як! Бумажки читати? Давайте сюди!" А вони (от вам хрест
святий!) менi... дулю!.. "На! - кажуть. - Та й пановi сво║му понеси..."
- Хто це казав? - важко сопучи, червоний, аж сизий, перебива║ його
Самоцвiт.
- Ось цей.. А потiм Долото Семен... I... прочи┐... други┐...
- Так ти смiв це казати? - злiсно поверта║ться до високого мужика
Самоцвiт. - Ти смiв це в мо║му селi?
Га?
- Про дулi я нiчого не знаю, - похмуро одповiда║ високий. - А про те,
щоб не йти на роботу, казав...
- Казав??? - аж задиха║ться земський. I видно, що його не так давить
те, що той казав не йти, як те, що вiн це казав у "його селi". I видно, що
йому й нiяково, i злiсть бере, i страшно чогось.
- А казав! - твердо згоджу║ться високий. - I ще казатиму!.. Де ж таки
видано, щоб дорослiй людинi та по тридцять копiйок у жнива платилося?.. Та
краще пальцi сво┐ гризти, нiж за таку плату робити...
Земський просто нiмi║. Вiн якось потеряно поверта║ться до блiдого
Дуринди, розводить руками й говорить:
- От вам!..
- Да! - дивиться й собi на його Дуринда. А в валцi потрохи почина║ться
знов галас. Але Самоцвiт нiби ожива║.
- Ступай сюди! - раптом поверта║ться вiн до високого мужика.
- Чого?
- Ступай, тобi говорю!..
- А чого я пiду?
- Так ти хочеш, щоб я тебе в тюрму одправив?
- А за що мене в тюрму?
- Ага!.. Так ти так!.. Не хочеш, не треба... Будеш же ти каяться!
- Нема чого каяться... Чого менi каяться...
- Добре, добре... Як його звуть?
- Крутоноженко, ваше високоблагородi║! - поспiшно вигуку║ прикажчик.
- Як? Крутоноженко? Який Крутоноженко?
- Та от сей же! Никонор Крутоноженко... Не той, що я кликав до вас...
То Никихвор, а це Никонор... Никонор Крутоноженко... То брат цього.
- Постой!.. - раптом перелякано дивиться на його Самоцвiт. - Хiба ж я
тобi казав Никихвора кликати?..
Прикажчик теж ляка║ться й мовчки дивиться на його. Перший Крутоноженко,
зачувши щось непевне, пiдходить ближче й пильно дивиться на них, щось
напружено думаючи й все-таки держачи полою носа. В валцi пробiга║ якесь
шепотiння, а новий Крутоноженко погляда║ на першого i теж щось дума║.
- Та хiба ж я тобi Никихвора Крутоноженка казав кликати? Га? - знов
накида║ться Самоцвiт на прикажчика. - Хiба ж я тобi, iроде, Никихвора
казав кликати. Га?
- Хм... - стурбовано бурмоче прикажчик. - Ну да, Никонора... Ошибся...
- Та ти зна║ш, що ти наробив тепер менi? Га? Та ти зна║ш, що я через
тебе, сукиного сина, чоловiковi безневинно морду розбив, я йому кров
пустив... Га? Он кого! Он кого менi треба, сукин ти син, анафема, будь ти
проклятий, болван ти чортiв! Никонора, Никонора, душа твоя чортова!
Прикажчик зовсiм прибитий. Вiн уже сто┐ть мовчки й тiльки клiпа║ очима.
Вся його постать зiгнулась i присiла, мов пришиблена.
- А ти, Никихворе, - вмить поверта║ться Самоцвiт до першого
Крутоноженка, - чого мовчиш? Якого чорта прилiз? От тепер i зрадiй...
У валцi чу║ться смiх i голоси:
- Ось так краще: кравець згрiшив, а шевця повiсили!
- Нiчого, вони брати, то подiляться! - задумливо кида║ якийсь дядько,
скоса дивлячись на першого Крутоноженка й усмiхаючись самими очима.
Але Крутоноженка першого це, очевидячки, не втiша║. Вiн уже не
держиться за носа, й кров лл║ться по вусах, бородi й пада║ йому на пiджак,
але вiн на те не зважа║. Очi його дивляться на Самоцвiта смiливо й з
ненавистю.
- Нi, я так не хочу, ваше благородi║, - говорить вiн рiшуче. - Це
непорядок. Хоч ви й начальство, а безневинно людей нема чого бить... Я
прийшов до вас на суд, думав, що справдi... Бо колись, значить, за
монопольку було... Так ви мене в морду... Що ж це за порядок такий?... Я
буду жалiться. Хто що зробить, а мене в морду?! Що ж то за суд такий?.. Це
не суд, а розбiй!..
Самоцвiт усе слуха║ мовчки, трохи винувато i здержуючи себе, але при
цих словах аж сатанi║:
- Що? Що ти сказав? - шипить вiн. - Розбiй? Мiй суд розбiй?!
- Авжеж, розбiй! - одсовуючись назад, але й собi сатанiючи, кричить
Никихвор. - Що то за мода так бить людей? Який то суд? Суд у городi, а не
на дворi...
Але Самоцвiт далi не видержу║. Вiн кида║ться на Никихвора i, хто його
зна, може б, у того й ще звiдкись пiшла б кров, якби вiн не кинувся в
валку, яка зараз же хова║ його.
- Дать його сюди!.. Дать менi ┐х обох! - тупотить ногами Самоцвiт.
- Дать ┐х сюди!
Вiн уже не тямить себе вiд злостi. Всiм ста║ страшно, але всi стоять
мовчки, мов подубiли.
- Води!.. Дай води!.. - хрипить вiн i безсило сiда║ на схiдцi. Бiля
його тупчиться блiдий переляканий Дуринда i з страхом дивиться на
страшенно почервонiле лице й напружену шию. Йому зда║ться, що от-от кров
зараз бризне з них.
Напившись, Самоцвiт сидить iще якийсь час нерухомо, дивлячись кудись
перед себе налитими кров'ю очима, й важко сопе. Потiм потиху пiдводиться
i, звертаючись до Дуринди, говорить:
- Ще колись так i удар буде... З одним мо┐м знайомим було...
Вспильчивий дуже... Лука!.. Щоб зараз бричка була запряжена... А ти...
Крутоноженкам зв'язать руки й посадить на передок... Я ┐х у город
повезу!.. Буде ┐м настоящий суд... Зараз же...
- Слушаю! - зрива║ться з мiсця прикажчик, радий, що йому не попало за
"ошибку", i бiжить до стайнi.
- А жатку, значит, я уже без вас не возьму, Михайло Денисович? -
несмiло нагаду║ Дуринда, йдучи за ним.
- Жатку?.. А-а!.. Ей! Лука!.. Лука!..
Прикажчик, зачувши, озира║ться i знов бiжить назад.
- От що, Лука... Скiльки у нас людей тепер у строку?
- Людей?.. - хмурить лоба й дума║ прикажчик. - Та чоловiк з тридцять
буде...
- Ну, так от що! Тих сукиних синiв не зачiпай, - хита║ головою Самоцвiт
до селян. - Я з ними ще розщитаюсь, як при┐ду... А виряди всiх строкових i
пускай жатку в ход... Жаткою будеш робить тепер...
- Как? Позвольте! - скрику║ здивований Дуринда. - А вы ж мне обещали?
- Голубе мiй сивесенький! - злiсно поверта║ться до його земський
начальник. - Чи вам заклало, чи повилазило? А як не повилазило, то
подивiться на от сих! Бачите?
Дуринда потеряно дивиться на валку селян, що, стиха балакаючи,
обступили обох Крутоноженкiв, i знов переводить очi на Самоцвiта.
- Но как же я без жатки буду?.. Ведь вы же обещали, - бурмоче вiн. -
Михайло Денисович! А может быть, вы как-нибудь с ними... Своим судом...
Они боятся вас!- стурбовано й благаючи скрику║ вiн. Але Самоцвiт пильно
дивиться на його, чи не смi║ться вiн, мовчки показу║ рукою на селян i
мовчки йде до поко┐в.
Через пiвгодини з двору ви┐жджа║ бричка, а за бричкою бiгунки з
Дуриндою. На бричцi сидить позаду Самоцвiт, а на передку лицем до його з
пов'язаними руками обидва рудi Крутоноженки.
З обох бокiв дороги стоять селяни й похмуро дивляться ┐м вслiд.
На ровi сто┐ть засмикана конячинка й, незважаючи на людей, маха║
хвостом i сумно хита║ головою. Дуринда дивиться на не┐, i йому зда║ться,
нiби вона цим похитуванням говорить йому: "Полетимо, полетимо, аж
загудить, молодой челов║к!"
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT