...- Слухайте... тiльки не смiйтеся з мене, дурно┐...- Вона прихилила мою голову i знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант... Iскрою пронизало мене та║мне слово, аж серце забилося. А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гiрко плаче. Пiдвела очi: горять радощами, як золотi темно┐ ночi зорi. Розповiдала: зараз оце вона з театру. Там були з столицi гостi, що на┐хали до панi. Пiсля спектаклю всi товпились коло не┐, вiтали ┐┐, руки стискували i всi в одно впевняли, що у не┐ - талант... Що так не слiд його занехаяти... Обiщали в город одвезти... учитись... Од хвилювання Тетяна не могла спокiйно говорити. - Ви по┐дете в город? Зiтха║: - Ой, по┐ду... Одчинивши сво║ вiкно, свiтить цигаркою Андрiй. Чогось кашля║ та й кашля║. - Андрiю Маркевичу, сюди йдiть! - А чого там? - озива║ться суворо, так нiби йому до нашо┐ розмови зовсiм байдуже. - Та йдiть до гурту - тут скажемо. Виходить поважно, держиться суворого дiловитого вигляду, а в очах цiкавiсть аж свiтиться... - Що це у вас таке веселе? - пита║ нiби знехочу, а в самого очi так i стрiляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповiда║мо наперебiй. - Що? Талант? Який талант?.. Слуха║: нахмуренi брови, неймовiрний вигляд, а вже чогось зашарiлися кiнчики ушей. Суворо до Тетяни: - Хто це казав вам? - Всi казали. Артист там один був, професор... Андрiй не дiйма║ вiри: - Може, якийсь професор магi┐ та хiромантi┐. - Нi, нi, справжнiй, видатний, вiдомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне... Андрiй просяяв, i губи в його почали розсуватися в широченну осмiшку. Аж ось знову сплива║ на обличчi хмарка, допиту║ться нетерпляче, грубовато: - Заждiть, а якими ж заходами ви дума║те вчитись? На якi кошти? - Лiдiя Вiталi┐вна обiщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендiю добути. Лiдiя Вiталi┐вна попечителька багатьох шкiл у повiтi, панi багата i впливова. Андрiй поважа║ ┐┐. Тепер вiн зiтха║ шумко, з полегшенням. Осмiшка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очi засяяли, i вiн гарконув з такою нерозмiреною силою, що кинулись зо сну i захиталися на акацi┐ гiлочки, а полем геть-геть пiшла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторi: - От так Тетяна! От так Гнатiвна!..-Далi швидко одкинув кашкета на потилицю, казав iз незрiвнянною щирiстю, з безмiрною теплотою й нiжнiстю-- Значить, в науку пiдемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скiльки мучимо себе, готу║мося, не спимо днi i ночi та й самi ще того не зна║мо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю... - Я й сама ще не йму вiри, що цьому правда, нiби це тiльки сон,- мрiйно й радiсно казала Тетяна, проте вiри, щиро┐, на┐вно┐, було в не┐, мабуть, бiльше нiж слiд. Те чарiвне слово, як блискавиця, ослiпило ┐┐. Разом iз нею i нас... Легко зробилося надзвичайно. Хотiлось вiрити й вiрилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в сво┐ сили, в сво┐ яснi, радiснi прийдущi днi. Нiби серед будня несподiвано свято собi нарядили. Були - як п'янi, пустували - як дiти, без ладу спiвали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити. - Ге-ге! - смiявся Андрiй.- Пустiть-но мене тiльки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мiшку додому притербiчу! Реготали: - В саквах... - На драбиняку! - Гей-гей,гукнув на всi груди кудись у поле,- одмикайте замки, одчиняйте брами, посланцi з хуторiв iдуть! Iз вiкна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкiльного дiда: - Що таке? Пауза. Регiт, мов трiснула в повiтрi й iскрами розсипалась ракета. Згодом: - Ну то як, Тетяно? Не зiгнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви багато зможете. Чи, може...- В Андрiя неспокiйно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тiльки з цих злидень вибратись, тодi i не доступиш до вас, забудете й шлях у село? - Нiколи! Нiколи в свiтi,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помiтно було, що вона про це думала. - Чого доброго,- уже гiрко казав Андрiй,- там слава, розкiш, бляск - а тут що? - Та чого ви напалися на мене? - разом i сердилась, i смiялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене ║ той талант, то не продам же його нi за грошi, анi за тую славу! Стала червона, як пiон. - Руку, Тетяно! - Андрiй ловив ┐┐ руку. Тетяна вирвала ┐┐ у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось iнших слiв. Далi пiдвела голову до неба i лице ┐┐ заясiло, стало блiде i таке покiрне, покiрне. Звела, як дитина, руки до неба: - Дано менi малiсiньку iскорку святую... Малiсiньку-малiсiньку... I освiтила вона мо║ життя бiдне║, щастям нагрiла мо║ серце... Та хай же погасне краще iскра в менi свята i хай буде марне мо║ життя й темно┐ темнiше ночi, коли оддам ┐┐ в наругу чи в болото втопчу. Почали впиняти: - О, та й нащо так? У не┐ на очах горiли росинки щастя... Плакала... Марили, вiрили, радiли... VIII Гай-гай!.. Ждемо день i другий - нема║ Тетяни. Побачили - надвечiр кудись мчали пани фаетоном; мiж ними вона, як квiтка. Мов i знать нас не знала - не глянула, як i не вона. Вiри не доймали: чи то була справдi та нiч обмарена, чи то тiльки минущий сон. Довiдались, що в театрi репетицiя, пiшли. Червонi║, одверта║ться, нiби чогось нас соромиться. I диву║мось, i обурю║мось: - Що ж се таке? День, другий. В селi почали дзвонити: - З паничем зв'язалась, по житах волочиться... - Ось що!.. Отець Василь лютий, як звiр: - Пiвчу покинула, спiвакiв од церкви однадила - розпуста, сором. Пророкують: - Не буде з не┐ добра - поназдивитесь! Дума║ - довго будуть панькатись iз нею-поки награються... Гомiн, шум... Ранiш мов ┐┐ й не бачили, тепер i те згадали, що вродлива вдалась, пащекують: - Не дурно Гнатиха дочку в шавлi┐ купала - знала, для кого кохала. А в мене, а в Андрiя - жаль: так нiби люди нам на не┐ очi розплющили. Книжки покидали. Як шаленi ходили, кипiли. ...Цiлий день у полi дзвонили коси, як у дзвони, шумiла стигла пшениця, як вода... Вночi - не шелесне. Довго блукав по ланах, бринiв стернею. Лiчив полукiпки, зорi дивився. Сiв на чи┐йсь нивi на тугий, рипучий снiп. Пливе тiнь, шелестить стернею: щось iде з другого кiнця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрiй не спить до цього часу? Ближче - вiн. Тоскний, самiтнiй, нiби мiй подвiйник. Iде - нудьгу несе, бере досада: "Чого iще цей..." Пiдходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалiтись... Сiда║ на другий снiп, поруч, мнеться... Мовчимо. Позiхаючи: - А зна║те, за малим-малим не було оце пожежi: чуть не згорiла Тетянина школа... По його позiханню, робленому, нещирому, я вгадую, що вiн ма║ казати щось гостре, цiкаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю лiниво, пiд нiс: - А що таке? - Тетяна наша з тим сво┐м залицяником мало не спалили. - З ким? - стукнуло в грудях. - Та з ним же, з студентом. - Як саме? Розповiда║; проходив вiн, Андрiй, "випадково" коло ┐┐ школи, побачив - в кiмнатi горить свiчка. Заглянув - аж там сидять вони на лiжку, обнялися... - Що? Обнялися?.. Так, так... Звичайно, це йому не цiкаве, i вiн пiшов собi далi. Аж геть туди в поле, до млинiв пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вiкнi жуха║ свiт; зазирнув - щось горить. Туди: в хатi нiкого, дверi скрiзь порозчинянi, долi коло горщика чиясь собака порядку║. Свiчка на стiл впала: горять якiсь папери, горить на вiкнi занавiска... - Не заглянь я в кiмнату - досi б школа тiльки курилася.- Виводить висновки: - Так от я й кажу: ну, цiлуйтеся собi, женихайтеся, та не кидайте огню в кiмнатi непогашеного, бо це вже чортвiть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений... Жаром ударило в лице, мовчу. Зiтха║: - А шкода дiвчини. Цей студент - вiдомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах - артист, маху не дасть, не пожалi║... - Сама вона дитина, не зна║, що робить? - кажу, стримуючи себе. - Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рiвня. А то ж все одно вiн ┐┐ не вiзьме - погра║ться й покине. Закипа║ чогось злiсть у грудях: - Та чорт ┐┐ нехай вiзьме, яке нам, зрештою, до цього дiло? Може, це буде у ┐┐ життi найкращий спогад. Андрiй не розумi║ мене: тим же голосом спокiйним, розсудливим: - Навряд. Хiба ви не зна║те, якi тут у нас люди? Проходу ┐й не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'┐дять... Та "дитина" як гарячим залiзом шпигнула мене в груди. Ревнощi лютi, палючi пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвiрився на Андрiя: - Ну, а вам що до того? Що до того вам? - Як-то що? Шкода,- тягне вiн задумано,- добре, коли знайдеться така добра душа, що вiзьме й покриткою, а як нi, що тодi? Менi здалося, що за ту "добру душу" вiн пота║мки ма║ себе, i мо║ обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить: - За це не турбуйтеся, Андрiю Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоноскiв, що вiзьме й таку. Iз отих, зна║те, що носять дарованi з пансько┐ ноги приношенi черевички, пiджачки з панського плеча, "бруки"... Вiзьме, пiдлата║, почистить та й пiде франтить, ручки в кишенi позакладавши. Андрiй iз жахом дивиться на мене, очi стають круглi, як гудзi: - Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хiба можна рiвняти ┐┐ з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!.. Захвилювався... - Ай, душа, душа!.. Не що iнше, як душу i вiзьмуть у не┐, залишивши в нас один ┐┐ труп, що буде довiку нудитися серед мужицького життя. Дивиться: - Нi, ви людина его┐стична, жорстока, несправедлива! Перебиваю: - Вибачте, Андрiю Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозумiти того, що... - Е, це вже чорти батька зна що,- вста║ спокiйний, ображений,- з вами сьогоднi говорити не можна. - Та який вас чорт проха║ за це! Пiшов мовчки, з самоповагою. - I к бiсу!.. Лiг горiлиць на покоси. В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-нiч. Одна з тих ночей, що ┐┐ шкода ста║ збавляти марне, в самотi... Давило груди. IX Днi летять, як у огнi. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вiтрi гiлка. Здавалося iнодi, що вже себе перемiг, поборов. Приходив в кiмнату, дивився в визiр'я: обличчя - як у заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле... А в селi як день, то новина: хтось одно┐ ночi вимазав у дьоготь Тетянину школу. Ворухнулась зла радiсть: гидко, проте... цього й треба було сподiватися... Нiби чогось полегшало. Ранок... Увiходить сторож дiд, мне в руках шапку, головою хита║: - Догралися нашi - чули? Жадiбно: - А що таке? - Всiх порозганяла i театр забила. Панича в город одiслала, а Тетяну й у двiр не звелiла впускати - вигнала. Нiби стало жаль. Далi пiднялась, закипiла мутна гаряча хвиля: - Так тобi й треба... Почував якесь задоволення; чарiвний образ, здавалось, почав блiднути, марнiти... Аж ось - ще один день: ...Втекла.... забрала в матерi з скринi скiльки було грошей, в город за паничем подалась... Здалека майнули правдивi засмученi очi: "Петре, Петре, де ти тепер?" Образ чистий, непотьмарений i знадний, як ще нiколи. Вхопився за голову руками... Цiлу нiч свiтилися на шкiльному подвiр'┐ зеленi бур'яни пiд мiсяцем, на дривiтнi горiли свiжi трiски, як срiбло. Цiлу нiч не спалося - тинявся сновидою коло школи. Рвав iз грудей з корiнням, iз живим м'ясом... Болiло - був радий - так i треба... А як стала вже нiч пригасати, почув, що гасилося й мо║ з нею почуття... Погасало - це вже я бачив... I несподiвано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотiлось сiсти в бур'янi, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обiкраденою здалася менi молодiсть моя... Впала роса, мов розгубленi ключi пiд мiсяцем заблищали в травi. Лiг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося. На сходi свiтало. В другий бiк - на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвiтнiй мiсяць, блiдий, як мертвий труп старого дiда, що за нiч любощами його замордовано - вночi замордовано, а на ранок викинуто в зелене на водi баговиння. Вертаюся до кiмнати втомлений. Беру визiр'я: глибоко запалi очi, змарнiле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману нема║ й слiду в очах: погляд задуманий, чистий... здалося навiть, що в глибинi очей промайнув блиск тi║┐ холодно┐ крицi, що я ┐┐ не раз колись помiчав в очах у Андрiя... - Ага! Осмiхнувся. Спокiйно окинув думкою; "Нi, тепер уже нiщо не стане на завадi..." X Мина║ днiв зо три - все гаразд. Коли ось: заходжу вранцi до Андрiя. В його якась жiнка з села, селянка. Сидить на стiльцi, руки на грудях склала, заплакана. Андрiй затурбований, задуманий, куса║ губу, дивиться кудись у вiдчинене вiкно: погляд блука║ десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову. Андрiй: - Скажiть менi, тiльки по правдi: ви не гримали на не┐, не дорiкали, коли вона вернулась до хати? Жiнка кинулась: - Анi словечка! Тiльки вона на порiг, я одразу помiтила, що ┐й недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: "Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася - поможеш менi в роботi". Придивляюся до жiнки - в очах, на обличчi нiби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стiй, либонь же, це Тетянина мати. - Роздяглася ото вона, сiла на лавцi. -Говорю до не┐ - мовчить. Кине нехотя слово, друге - i знову, як води в рот набере. Потiм помiчаю: лихо! Не спить, не ┐сть, як поставить кудись у куток тi очi - не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю,_ щоб не заподiяла собi чогось. Та хiба ж услiдиш! Очi в жiнки вiдразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтiла. - О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося...- розважа║ Андрiй. Жiнка зробила зусилля, впинила в собi плач. Витерла рукавом очi, почала спокiйнiше: - А як ото вже одрятували ┐┐, я й питаю' "На кого ж ти, доню, хотiла мене покинути при старостi мо┐й? Чи, може, ти на мене яке серце мала?" - "Нi,- каже,- мамо, ви менi нiколи нiчого лихого не заподiяли - грiх було б це казати, свiт,- каже,менi спротивився..." Примовкла. Андрiй: - Ну, як же тепер? Отямилась? - Та так... нiби трохи одумалась, ┐сти сiда║, словом озива║ться, тiльки... ох... як подивлюся я на не┐, а найбiльше - на ┐┐ очi, то так менi й зда║ться, що не мило ┐й на свiт дивитися ясний... Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого. Загадалася; далi кинулась, на сонце позирнула: - Ой, засидiлась...- До Андрiя: - То я вже буду прохати, Андрiю Маркевичу, вона вас шану║, послуха║ться: поговорiть ви з нею, дурною, бо сама вже я нiчого не вдiю, i з якого боку зайти до не┐ - не знаю.- Далi пильно, з довiр'ям подивилась менi в лице: - I вас прошу, прийдiть iз Андрi║м Маркевичем, може, гуртом швидше тi дурницi виженемо з голови. Пообiщались. Пiшла. - Що ж таке, власне, зчинилося? - А ви нiчого не чули? - Нi. - В колодязi топилася... Нiби аж потемнiло в кiмнатi. XI Вечорiло. Вiв мене Андрiй городами. Буряки, капуста, картоплi... По межах соняшники рядами - посхиляли важкi голови, нiби щось погубили в межах. Мiж заплутами - величезнi гарбузи, як голi дiти... свiтять рожевими спинами. Мак - як вiйсько, коноплi - як темнi бори... А по верхах грядок нiби покропив хто фарбами: нагiдки, чорнобривцi, рiзнобарвнi гайстри... - Ну й земелька!.. Ех, та й земелька ж,- бубонить собi пiд нiс Андрiй. По городах то там, то в iншому мiсцi порались люди. Стали. Придивля║ться Андрiй, очi жмурить. - Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? - показав гонiв за дво║ на грядках росляву постать у жiночiй свитi: схилилась, заступом копа║ картоплю. Пiдiйшли ближче; Андрiй голоснiше: - Вона ж, вона i ║! Тетяна кинулась, пiдвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчi промайнула нудьга. Стала, осмiха║ться в'ялою, блiдою осмiшкою. Так, аби тiльки, знехочу... Щось нове на обличчi. Не те щоб вона змарнiла,- здавалося тiльки, нiби на виду огрубiла; очi чужi, незна-комi, i водила вона ними помалу, неохоче. Привiталися. Андрiй одступив трохи назад, од нiг до голови оглянув ┐┐ вбрання: - Дивiться, яка з не┐ дiвега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку-то ┐┐ й не помiтно: худенька, щупленька, а надiне свиту, запнеться хусткою - i гляньте - дiвчина тобi, як тая тополя. З байдужою осмiшкою, мляво, Тетяна озирнула й собi свою постать. Про те, про iнше... Далi Андрiй рiшуче кладе ┐й на плече руку. Заглянув глибоко у вiчi, промовив суворо й нiжно: - Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були? Тетяна раптово зчервонiла й поставила очi в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустцi. Нескладно говорив Андрiй, хвилювався, проте аж бризкала од його енергiя, жива сила вiтром вiяла з його очей, од його рухiв, од голосу. Оддавало вiрою од його слiв незламною, як гора кам'яная. Вона мовчала, як мур. Казав: - Перша невдача, i ви вже на дно сiда║те? Ви гадали, що життя - це веселий жарт? Нi, Тетяно! Справжн║ життя - з хрiном, з кропивою жалючою, з полином. Нiчого, що горенить, нiчого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть - бадьорiше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподiвався я од вас такого... Сiли на обнiжку. - Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж грiх, це ж... Нi слова, мов i рiч не до не┐. Щипала на обнiжку блакитно-огневi черевички, вибирала з них найкращi й механiчно тулила в букетики; кидала додолу i знову рвала. Тiльки все нижче схиляла голову та губи стуляла мiцнiше... Упрiв. Зняв кашкет. Енергiйно провiв рукою по чубовi: надвечiрн║ промiння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвiтило над нею веселку. Думав. Далi схопився, осмiхнувся, рiшуче взяв ┐┐ за плечi, струснув нею, разом жартома й сердито: - Тетяно, та ви чу║те чи нi? Пiдводив ┐й голову. Вона пробувала одвести од його очi то в один бiк, то в другий. I вiдразу - зiв'яла... Пирснули з очей сльози... Поривом припала до плеча... Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на головi хустку. Осмiхнулась: - О, чого ж це я вас до хати не кличуi Обличчя прояснилось, так нiби в погашеному лiхтаревi боязко засвiтилася свiчка. Сiдало десь у полi сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лiсом смутнiло осiнн║ небо, як виплаканi чи┐сь думнi очi... Пiшли до хати. XII В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сiдало. Днi короткi, та й тi невеселi, а ночi... Нецiкава стала Тетяна: i погляд боязкий, мова тихiша, нiби й сама понижчала, з лиця спала. Бо┐ться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку хова║. Буденна якась, сiренька... Зайде, трохи посидить - зараз тiка║... Хотiли якось додому провести - сполохалась, аж почервонiла: - Нi, нi - не треба! - Чому? - Тепер свято - скрiзь люди вештаються... буде й того, що маю... Зiтхав Андрiй, хитав головою: "Убили щось у дiвчини..." Один раз було тiльки: сидимо якось у школi, розгомонiлась бiльше, як завжди. Поживiшала, спробувала щось навiть заспiвати. Бува║, так журлива пташка в клiтцi сидить, надувшись, нудьгу║, мовчить... Пригрi║ сонце - вона зворухнеться й цвiрiнькне. Проспiвала кiлька слiв, боязко озирнулась i замовкла. Сiла на парту, задумалась. - I поспiвати нема║ де: в пiвчу отець Василь не пуска║, театр дошками позабивали... Живеш, як у темницi,- махнула без надi┐ рукою. Далi раптово хитнула головою, хруснула пучками, i в очах заяскрилася непокiйна давня туга, горда, палюча тоска, та║мна, невгасима. - Чого дожидати? Нащо життя? Нащо? Схилилась до парти, плаче. Витерла сльози, блиснула очима: - Зна║те, коли я вперше побачила iз сцени стiльки перед собою людей, в менi нiби щось огнем загорiлось, i я таку силу в собi почула, таку огненну, що аж самiй стало радiсно i страшно. Здавалось, театр поламаю, всiх людей од землi пiдiйму. Загадалась. Було це, кажу, всього раз, далi знову погасла. Стала покiрна, боязка. На селi стало тихо. Переговорили люди... вирiшили - схаменулась дiвчина, за розум береться. Отець Василь - i той пом'якшав. Казав: - п┐ одарував господь талантом, щоб вона в церквi прославляла iм'я його святе║, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тiшити,- от бог i покарав ┐┐ за те║. п┐ зовсiм од церкви треба було б одлучити, та бог з нею - хай прийде попроха║ - дозволю вже в хорi спiвати... Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубцi - буде якось жити, а коли справдi ║ в не┐ той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало ┐х, тих невiдомих iскор, в народi, що так жартома, задарма грiють людям серце, темне життя ┐х окрашають? Не питають цiни тому святому даровi, та й не знають нi болю, анi того жалю... Думалось... XIII I досi воно перед мо┐ми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполiв - народний театр... Довго пiсля того стояло воно iз забитими дверима, чорне од дощiв, сумне. Вiльха, кущi бузини щiльно тулились до його, по стiнах вився дикий хмiль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сич┐, плакали ночами. Люди навiть удень минали його, розповiдали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озiю. Iдеш мимо, то аж на серцi холоне... А про те, що зчинилось на тому меду в селi Ярках на Другу пречисту, далеко прогула луна. Вся в золотi сяяла на цвинтарi липа. Саме жовкло тодi на деревi листя. Увiходимо. В церквi людей - тиск. Хор свiжих, нагуляних за лiто голосiв спiва║ бадьоро, шумко, хоч i не завсiди влад. Пригинаючись i ховаючись за чужими плечима, стояла мiж спiваками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, навiть ворожий до людей. Пригнiчена, забута... Кiнчали службу. В церквi стало урочисто, тихо. Спiваки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринiв по церквi камертон. Густо загули баси: - "Утоли болiзнi..." За басами - тенори; далi крадькома увiйшло сопрано, вибралося над усiма i раптово згори, з-пiд церковних верхiв, сипнуло на людей дощем гарячих iскор: "...многовоздихающия душi мо║я...". По церквi пiшов шелест: - Хто се? Це тая сама?.. - Де вона, де? - Ото в бiлiй хустинi? А змарнiла як! Глянь! - Цитьте! Замовкли. Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвiтився людськими очима. В церквi виднiшало, яснiло, нiби вiдтуляли в нiй вiкна. А лице Тетяни вже сяяло, як свiчка, лице живе, на┐вне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовiрними очима, що про ┐х люди говорити мусять. - "Ти бо чоловiком болiзнi одгониши i скорбi грiшних розрiша║ши".- Руки вгору, очi стрiлою в небо - криком пронеслося по церквi, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: - "...Ско-о-рбi розрiша║ши..." Здалося, скрiзь iз ветхих церковних стiн посипався порох. Кам'янi лики святих злякано одлетiли кудись далеко-далеко; здивованi, стурбованi слухають цю живу, невтриману, з грiшного свiту скорботу, що вперше закричала тут помiж мертвими стiнами. Забувалося, де в церквi вiкна, де дверi. Торкнуло щось у груди: "Оце, мабуть, i ║ той самий талант..." Тетяна, здавалось, росла. Нiби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордiй, незалежнiй позi, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокiйна, жагуча, сила грiзна, що од не┐ торохтiло сухе дерево й чорнiла стара позлота в церквi, осипалася, як од вiтру. Ось-ось, здавалось, розступляться темнi стiни, стане видна далечiнь зелена, син║ небо та ясне сонце. Вiвтар був забутий... Щось сторонн║, настирливе почало густи, шипiти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалi - дужче й дужче. На клиросi помiж спiваками почалася якась руханина, нелад в голосах; один iз спiвакiв злякано замахав руками, i хор замовк. Тодi ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнiвний голос: - Годi! Замовкнiть! Схаменiться! Тут святе мiсце, тут храм божий. Годi, кажу! У малi дверi з вiвтаря визирав отець Василь, блiдий, як глина, очi зеленявi, злiснi. Дивився на Тетяну й шипiв: - Це ж що за вигадки? Нащо вони менi? Артистiв менi не треба. Тут не опера. Люди нiчого не розумiли: перезирались i перешiптувались. Тетяна стояла рiвна, як струна, i, як бiль, бiла. Помалу почала червонiти й зразу, мов квiтка, розцвiла - полуменем зашарiлася. Промовила стиха: - Що ж я такого зробила? - Мовчи, грубiянко! Не смiй менi суперечити в церквi. Тебе по правилу не слiд би було й на порiг сюди пускати. Очi Тетяни гнiвно закурилися. Щось думала. Промовила стримано, проте так, що всi в церквi почули: - Чого ж то так, батюшко? Менi коси нiде ще не стригли. Церков завмерла. На селi подейкували, що хтось iз селян застукав попа коло сво║┐ молодицi. Хотiв косу серпом одтяти - одкупився. Пiп затупотiв ногами: - Вон, негодяйко, з храму! Тетяна йому грубо: - Не ма║ш права, не твоя церква. Пiп: - Сторож! Сторож! Виведи ┐┐ звiдцiля, негiдницю! Рябий бородатий сторож, що стояв коло вiвтаря, кашлянув у руки i рiшуче став протискуватись до пiвчi. Тетяна шпурнула ноти на пюпiтер, вийшла з клиросу. Розштовхуючи собi дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей i прямувала до дверей, як буря... Люди розступалися перед нею, як перед огняним вiтром. Коло порога повернулась: - Я по┐ду жалiтися... я до архирея... я... я...- побiгла. Пiп ┐й услiд, iз глумом: - Iди, iди, жалiйся! Я за тебе ось ще не так вiзьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви - бешкет заводити. Бачили таке? Артистка... Люди чуманiли... Раптово в бабинцi мiж жiнками одна кинулась, як зо сну, зiрвалась iз мiсця, побiгла з церкви навздогiн, мало не з нiг валяючи людей. Пiшло по церквi: - Мати... Стояв тривожний настрiй. Додому люди не розходилися: зiбралися на цвинтарi, хвилювалися, гули. До гурту пiдходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом: - Бачите, як ви сво┐х дiтей навча║те? Бачите, до чого доводить своя воля? Iз натовпу обiзвався стриманий голос: - Так-то так, батюшко, коли ж i вам чинити так, як ви зробили, не годиться. За ним другий, жiночий: - Отак опаскудити, обплювати дiвчину, та ще принародне в церквi. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру? Далi одно по одному загули з громади iншi голоси, кидаючи виваженi й стриманi слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю: - Ну, нехай би вона й справдi там провинилась, то й що ж: зразу йому камiнь на шию та як щеня - у воду? З другого боку: - Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота - то воно й не жаль. - Молоде, дурне - що йому: побiжить та з того жалю й заподi║ собi щось: кому буде грiх? О. Василь вертиться на мiсцi, злодiйкувато лупа║ очима: - Нiчого ┐й не станеться - вернеться. - Та добре ж то, як вернеться, а як... До гурту бiгла Гнатиха. Зразу попа забули, всi до не┐: - Ну що, нема║? Блiда. Важко диха║: - ...Скриня одiмкнена, вся ┐┐ дiвизна, книжки, папери - все порозкидано, а ┐┐ нема║. До криницi бiгала, до ставу - не знайшла. Лама║ руки, блага║, плаче. - Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала. Примовкли. - Шукай ┐┐ тепер, коли ┐й одна дорога, а за нею десять... Дiд - високий, суворий: - Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось. З гурту хтось крикнув: - А цитьте. Зашумiли: - Що таке? Що таке? Нетерплячi голоси: - Та ось цитьте - он щось гука║. Всi змовкли. Через майдан стояла економiчна брама. За штахетом було видно пiд глухою вiльшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дiвчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янiв. О. Василь зблiднув, заклiпав очима. I тодi, коли стало тихо, як у вусi, з двору долетiли чiтко слова... Опалило, як огнем. I раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвiртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи... Бiгли до панського двору, аж земля гула. XIV Високо-високо залетiло вгору в днi сво┐ останнi бабине лiто, висвiчу║ сивиною на сонцi, короткими радощами старечими осмiха║ться, а ще вище, десь аж пiд холодним небом, iз синього кришталю гарячою тугою рвуть повiтря срiбнi дитячi дзвiночки: - "Погиб-ше║ ов-ча аз ║см, воззови мя спасе..." Мають короговки фiолетовi, темнi, вихитуються стяги червоно-огненнi, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквiтчанi, замаянi, рушниками пов'язанi... Ховали гвалтом. Одiбрали ключi у титаря, одiмкнули церков, взяли мари, корогви. Нарядили, несуть. Перед поповими ворiтьми процесiя стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двiр. В дворi - нi лялечки; дверi в попiвськi кiмнати позамиканi, вiконницi позачиненi. Поставили мари пiд кленами. Мов вiтром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дрiт, в очах блиснуло колючег - Ламайте дверi, чого там... З гурту вийшов Андрiй. Вiн вирiс. Примарнiло обличчя. Очима рiзав, як крицею: - Стiйте. Пiдождiть. Не так ми зробимо. Слухайте мене. Вщухли. Пiдiйшов до вiкна. Загуркотiв у вiконницю: - Скажи востанн║: будеш ховати чи нi? Чу║ш? ... Бiжить з кухнi пiдтикана наймичка. Коси розкошланi, блiда,злякана: - Батюшки нема║ вдома. Загули, заревли: - Брешеш! Хова║ться! Бо┐ться. Клич сюди його. Злякався? Побiгла. Всi посiдали на морiжку коло мар, рядком на призьбi, на тину мiж кiллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать. Знову вибiгла: - Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась. Андрiй встав i урочисто пiдiйшов до труни. Одкашлявся, обвiв усiх очима. Кругом пiшло: - Тихше, тихше!.. Кидав, як камiннями: - Серед темно┐ ночi у нашому закутковi, оцьому покинутому й забутому, засвiтилася пiд убогою стрiхою мужицькою божа iскра... Промова до людей - це була новина в селi. Мов вiтер, мов буря полетiла, затупотiли, зашумiли, кинулись до гурту з гарячими, жадiбними очима, тiсно оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля нiма... ...Хтось подав голос: - На колiна! Стали на колiна, всi натовпом; в повiтрi затремтiли слова останньо┐ розлуки... Прощалися. - Тепер - додому! Всi до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрiй. Зашумiли, загули, як пiд градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, i швидко на подвiр'┐ - нi духу. Впала залiзна тиша... Все понiмiло, покам'янiло... Тiльки осiнн║ сонце забавляло покинуту дiвчину, як дитину. Кидало ┐й з-над заходдя в труну золотих зайчикiв. XV Будували, сподiвались - ударив грiм: розбив, по полю розвiяв... Сидимо, пожурилися... Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в головi не те. Похмуро свiтить лампа; стiною надворi осiння нiч; на серцi - камiнь. Не береться розмова - все й без того ясно... До о. Василя на┐хали з мiста урядовцi чинити слiдство. Туди ж сьогоднi при┐хав призначений в школу новий учитель. Цiлий день бiгали до нас знакомi з села люди: - Ой, що ж то буде, що буде: всiх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - i малого й великого... Зна║мо, що буде: не побачимо ми вже того унiверситету, мабуть, скiльки будемо й жити... Оце буде. Свiт стемнiв, невеселий такий став, нерадiсний, неправдивий... Походить один по кiмнатi, сяде, другий почина║ ходити... Нудьга. Андрiй дiста║ десь обтрiпанi карти: - Сiдаймо в дурня абощо... Аж ось одчинило дверi. Сторож. - А йдiть-но послухайте, що воно там кричить за городами. - Де? - Морока його зна║. Либонь, там коло болота чи, може, в болотi. Кричить, нiби там його рiжуть або давлять. Вийшли у двiр. Тiльки за дверi - зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у головi морочиться. Слуха║мо: гука║ десь глухо, мов з прiрви. Далi почина║ тужити. - Це якась п'яна марюка загрузла в болотi,- сердито промовив Андрiй. - А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож. Менi вчулося теж щось у голосi знакоме. - Чи не вiн, справдi? Андрiй не хоче вiрити. Запорожець давненько вже по┐хав iз села, i була чутка, що вiн поступив десь в учительський iнститут. - Який там дяк? Де вiн тут вiзьметься? Це якась личина... Андрiй не доказав, голос у темрявi несподiвано з голосiння переходить у лiрику, i з болота долiта║- Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила?.. Тетянина улюблена пiсня... - Тума б тебе взяла!.. Вiн!-стиха промовив Андрiй i замовк... Тремтiло в грудях, нiби звiдтiля, з яру, бив хтось у дрiт. Було чудно i дивно. Образ дiвчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в iмлi нiчного туману, та║мничий i смутний... Стояли, як понiмiлi, поки пiсня не замовкла. - Чого вас там носить нечиста? Сюди iдiть! У вiдповiдь радiсний з темряви голос: - Голубчики ви мо┐, братики, де я? - Берiться сюди - побачите. - Не знаю куди - кругом болото. - Прямуйте на голос. Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах... плющати, i зрештою перед очима стовпом стала якась тiнь... - Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так... Мовчки беремо його за руки, витягу║мо на ганок, iде покiрно, як дитина, ковза║ться п'яними ногами, зiскоса позира║ на нас. Увели в кiмнату... Плеснув руками Андрiй: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках... Якась манiя - не людина... I коли б не тi молодi очi, що тоскно свiтилися на розмальованiм обличчi, можна було б подумати, що вiн нарядився так навмисне, на смiховище людське, - Чого вас понесло в ту прiрву? Декламу║: - "Серце мо║ ранено║, смятеся дух мiй, i понесла мене нiч на крилах сво┐х". Умили, переодягли... Розпиту║мо: - Чого ви при┐хали? Казали ж, що ви- в iнститут поступили? Нахмурився: - Покинув. Андрiй аж крикнув: - Як? Поступили й покинули? - Роздивився - тюрма, взяв документи i втiк. Очi Андрiя спалахнули обуренням, далi пойнялися глибоким жалем: - Пропаща ви людина навiки,- махнув без надi┐ рукою. - Цс! Годi... Запорожець повiв у повiтрi рукою, мов написав останню рису. Андрiй смутно: - Навчились хлопцi... Затихло в кiмнатi. Мов над головою та хмара зайшла. Сидiли похиленi, аж поки пливла над нами та хмарина. Далi Запорожець пiдвiв голову, очi зацвiли нiжним жалем, смутно-смутно осмiхнувся... Пильно подивився одному у вiчi, другому, хита║ головою: - Так отак же... Дивимось, про що це вiн? Прищурив очi, знову: Чого вода каламутна... Легко, як водою, пiдвело нас iз мiсця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий... - Так... талант... Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про ┐┐ долю... Про долю того кращого цвiту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрiзь попiд позамиканими брамами мурованих шкiл. Полягали спати. Тiльки примовкли - знову кинулась, люто сипнула з усiх куткiв густа стума, тру┐ла, обмарювала: не там вiкна, не туди стiни, вся кiмната тоне кудись в чорне провалля. Мовчали, проте одчувалось, що спати нiхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному лiжку, од його несе ще горiлкою, чути, як невпокiйно б'║ться в його серце. Вороча║ться, зiтха║. Обiзвався якимось словом, йому нiхто не одповiв. Накрився кожухом, далi зiрвав його з себе, схопився, сiв. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспiвав: Нiч темная Та невидная, Головонька моя бiдная! - Що це ви? Годi! Спати треба! Разом загомонiли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк. Гаснуть на стiнi тихо-райдужнi одсвiти огняних хмар. Темнi║ небо, смутно тьмариться сад, що осiннi малярi його золотили та малювали. А на заходi важкi рядна небо застеляють. Тiльки там десь у щiлинку, у ту, що над самою землею, притьмаро свiтить червона стрiчка вечiрнього погасання, кожно┐ хвилини мiниться, тане... Ось уже самотньо ся║ там один маленький вiнчик... Вiнчик iз огняного маку, золотими нитками заплетений. Вiтер стерiг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, холодком повiяв, до хмар до самих помчав - задув, погасив... Темно... I зашумiло пiд вiкнами море сухого листя... Море плачу, море слiз... Лавою, хвилею мчиться воно, як те вiйсько безталанне, що розбив його ворог, розвiяв, куди видно жене... Зупинилося пiд чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться одно до одного, крiзь сльози шепче несмiливу скаргу: "Куди його, та й куди його проти ночi?"