руге вже пита║ про щось - зразу не збагне, тiльки одчува║, як радiсно серце забилося. Сiпа║ його за рукав: - Чу║ш чи нi? - Кида║ться, як зi сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив. - Що таке? - Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi? - А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервонiла. - А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце? - Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра. - Таки на маляра?! - i очi в не┐ засяяли. Тарас нашвидку розповiв, що затримка тiльки за дозволом од управителя. Завтра зранку вiн пiде у Вiльшану. Оксана хотiла iще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору. - Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона i почервонiла. Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха: - А де? Трохи вернулась, щоб другим не було чути: - У вербах, на ставу, - одними губами, i побiгла вгору доганяти сани. - На добранiч! - гука║ вiн до гурту. - До завтрього! - одгуку║ться за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли на снiгу чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Як прощались, думали - на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк... Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе... Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали! Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцево┐ мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання: - Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба. - Нащо ж я вам? - Оддамо тебе в кухню до кухаря. - А як я хочу в маляри? Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений. - Забув, що крiпак. Управитель, пересмiявшись: - Ось як нагоду║мо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря. Раптом одчув Тарас, що вiн - зв'язаний, i не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залiзнi ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумнi розмови про панщину, про рiзки, про те, як на собак людей мiняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотiлось радощiв, i вiн одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всi║ю страшною сво║ю вагою. Раб... невiльник, довiчний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось i свiт потемнiв, почорнiло якось село, небо син║ - i те помарнiло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як нiби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, i в грудях забилось, в головi замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини i накладали на себе руки. Тiльки дарма вiн рiвняв ┐х до себе. Коли вiн прибiг до глибокого ставу i став над ополонкою, ноги в нього затремтiли, i якась невiдома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що вiн летiв вiд не┐ необзiр, аж спотикався. Перед очима встали затурбованi, зляканi обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобi, Тарасе!" Пригрiло, осмiхнулось сонце, як мати, i вiн одчув, що зв'язаний з ним, iз життям, такими мотузками, що нiколи не вистачить у нього сили перервати ┐х... Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря... Хтось шепоче. - Це твоя... а ти, дурний, хотiв... Натовпом плинули думки. Пригадалось малярство, мрi┐, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, та║мна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi ста║ соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн почина║ виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..." Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав. "Важко жити, а як же хочеться жить..." (1938)