. М а т и Лукашу, ти провiв би. Л у к а ш Чом же, можу. К и л и н а (погляда║ на нього) Та, май, робота ║... М а т и Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги. Самiй увечерi в сiй пущi сумно. Та ще така хороша молодичка, - коли б хто не напав! К и л и н а Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали! Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось! Л у к а ш Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу! М а т и Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте! К и л и н а Нi, то я жартома... (Завважа║ Лева). Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома? Л е в (уда║, мов не дочув) Га? iдiть здоровi! (Йде собi в лiс). К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю! (Хоче поцiлувати стару в руку, тая не да║, обтира║ собi рота фартухом i тричi "з церемонi║ю" цiлу║ться з Килиною). К и л и н а (вже на ходi) Живi бувайте, нас не забувайте! М а т и Веселi будьте та до нас прибудьте! (Йде в хату i засову║ дверi за собою). Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiда║ на похилену вербу, склоня║ голову на руки i тихо плаче. Почина║ накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiка║ галяву, хату й гай. Р у с а л к а (пiдплива║ до берега i загляда║ до Мавки, здивована i цiкава) Ти плачеш. Мавко? М а в к а Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько? Р у с а л к а 0, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi! М а в к а Русалко! ти нiколи не кохала... Р у с а л к а Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжн║! Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, гра║, пестить, затяга║ й топить. Де пал - воно кипить, а стрiне холод - ста║ мов камiнь. От м о ║ кохання! А те тво║ - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марно┐ досади, пiд пiзнiми дощами каяття. М а в к а (пiдводить голову) Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи ка║ться вона за тi┐ ночi, коли весняний вiтер розплiтав ┐й довгу косу? Р у с а л к а А чого ж суму║? М а в к а Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям. Р у с а л к а Чому? М а в к а Бо милий той - весняний вiтер. Р у с а л к а Нащо ж було кохати ┐й такого? М а в к а Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, ┐й розвивав листочки, милуючи, розмаяв ┐й вiночка i, пестячи, кропив росою косу... Так, так... вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала. Р у с а л к а Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув. (Тихо, без плеску, вiдплива║ вiд берега i зника║ в озерi). Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Почина║ться вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба. М а в к а (тихо, з глибокою журбою) Так... вiн уже пролинув... Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй кире┐ барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю. Л i с о в и к Доню, доню, як тяжко ти кара║шся за зраду!.. М а в к а (пiдводить голову) Кого я зрадила? Л i с о в и к Саму себе. Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась. До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором ┐й не да║ жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту нiч, коли тво║ кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари ! М а в к а Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене? Л i с о в и к Не всi вiнки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнi┐ корали. Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi. Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна. М а в к а (поривчасто вста║) То дай менi святковi шати, дiду! Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи мо║┐ ласки! Л i с о в и к Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку. Розкрива║ свою кирею i дiста║ досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiва║ багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко лама║ на нiй червонi китицi ягiд, звива║ собi вiночок, розпуска║ собi коси, квiтча║ться вiнком i склоня║ться перед Лiсовиком, - вiн накида║ ┐й срiбний серпанок на голову. Л i с о в и к Тепер я вже за тебе не боюся. (Поважно кивнувши ┐й головою, меткою походою йде в гущавину i зника║). З лiсу вибiга║ Перелесник. М а в к а Знов ти? (Намiря║ться втiкати). П е р е л е с н и к (зневажливо) Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода... А ти змарнiла щось. М а в к а (гордо) Тобi зда║ться! П е р е л е с н и к Зда║ться, кажеш? Дай я придивлюся. (Пiдходить до не┐. Мавка вiдступа║). Та ти чого жаха║шся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю. М а в к а Геть! не глузуй! П е р е л е с н и к Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився... Слухай, Мавко, давай лиш побрата║мось. М а в к а З тобою? П е р е л е с н и к А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку. Мавка трохи нерiшуче пода║ йому руку. Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько тво║ блiде. (Мавки одхиля║ться, вiн все-таки ┐┐ цiлу║). О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливi┐, незапашнi, осiннi... (Не випускаючи ┐┐ руки, огляда║ться по галявi). Поглянь, як там лiта║ павутиння, кружля║ i виру║ у повiтрi... Отак i ми... (Раптом порива║ ┐┐ в танець). Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами! Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче! Так от i я... так от i я... Будь же мов iскра, кохана моя! Прудко виру║ танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника. М а в к а Годi!.. ой годi!.. П е р е л е с н и к В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить! Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить! Танець робиться шаленим. Звиймося! Злиймося! Вихром завиймося! Жиймо! зажиймо вогнистого раю! М а в к а Годi!.. пусти мене... Млiю... вмираю. (Голова ┐┐ пада║ йому на плече, руки опускаються, вiн мчить ┐┐ в танцi омлiлу). Раптом з-пiд землi з'явля║ться темне, широке, страшне Марище. М а р и щ е Вiддай менi мо║. Пусти ┐┐. П е р е л е с н и к (спиня║ться i випуска║ Мавку з рук, вона безвладно спуска║ться на траву) Хто ти такий? М а р и щ е Чи ти мене не зна║ш? - "Той, що в скалi сидить". Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простяга║ руки взяти ┐┐. М а в к а Нi, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива! "Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь" Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли. Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiва║ мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млi║ш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива. М а в к а (вста║) Нi! я жива! Я буду вiчно жити! Я в серцi маю те, що не вмира║. М а р и щ е Почiм ти зна║ш те? М а в к а По тiм, що муку свою люблю i ┐й даю життя. Коли б могла я тiльки захотiти ┐┐ забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття. В лiсi чу║ться шелест людсько┐ ходи. Ось той iде, що дав менi ту муку! Зникай, Маро! Iде моя надiя! "Той, що в скалi сидить" вiдступа║ться в темнi хащi i там притаю║ться. З лiсу виходить Лукаш. Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя ┐┐ вiдбива║ смертельною блiдiстю проти яскраво┐ одежi, конаюча надiя розширила ┐┐ великi темнi очi, рухи в не┐ поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обрива║ться. Л ук а ш (побачивши ┐┐) Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспiша║ до хати, стука║ в дверi, мати вiдчиня║, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi). Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, - Я взавтра засилаюсь до Килини! (Iде в хату, дверi зачиняються). "Той, що в скалi сидить" виходить i пода║ться до Мавки. М а в к а (зрива║ з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!" Той, що в скалi сидить" торка║ться до Мавки; вона, крикнувши, пада║ йому на руки, вiн закида║ на не┐ свою чорну кирею. Обо║ западаються в землю. ДIЯ III Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, у┐дливо хававкають пущики. Раптом все покрива║ться протяглим сумним вовчим виттям, що розляга║ться все дужче, дужче i враз обрива║ться. Наста║ тиша. Почина║ться хворе свiтання пiзньо┐ осенi. Безлистий лiс ледве мрi║ проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi сну║ться розтрiпаний морок. Лукашева хата почина║ бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнi║ якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красi║ маленький калиновий пучечок. Коли розвидня║ться, на галявi ста║ видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра. Л i с о в и к (придивляючись до постатi пiд хатою) Ти, донечко? М а в к а (трохи поступа║ до нього) Се я. Л i с о в и к Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"? М а в к а Ти визволив мене сво┐м злочином. Л i с о в и к Ту помсту ти злочином назива║ш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi тво║му? Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом? Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, ви║, хай прагне кровi людсько┐, - не вгасить сво║┐ муки зло┐! М а в к а Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я те║ слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди поверта║. Л i с о в и к (тупа║ зо злостi ногою i лама║ з трiском свого цiпка) Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський! М а в к а О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було... Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу... I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мо┐ нiмi┐ оживило, i я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено менi. Л i с о в и к Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою? Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як тво║ кохання? М а в к а Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий... I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надi┐... Людина тiльки може так дивитись!.. Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей. Л i с о в и к I що ж тепер ти дума║ш робити? М а в к а Не знаю... Я тепер, як тiнь, блукаю край се┐ хати. Я не маю сили покинути ┐┐... Я серцем чую - вiн вернеться сюди... Лiсовик мовчки журливо хита║ головою. Мавка знов прихиля║ться до стiни. Л i с о в и к Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий? Невже нема спочинку в рiднiм гаю? Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась. Iди спочинь. М а в к а (тихо) Не можу я, дiдусю. Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чу║ться навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиня║ться. К у ц ь (вискаку║ з-за хати, потираючи руки, i спиня║ться, побачивши Мавку) Ти, Мавко, тут? М а в к а А ти чого ника║ш? К у ц ь Я ┐м коня притяг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востанн║, вже не возитиме нiкого бiльше! М а в к а Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс! Се так держиш умову з дядьком Левом? К у ц ь Умова наша вмерла вкупi з ним. М а в к а Як? Дядько Лев умер? К у ц ь Он i могила. Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати. М а в к а Обо║ полягли... Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати... (Надходить до могили). Ой як же плаче серце по тобi, ║диний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спада║, наче мертвий лист... К у ц ь Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду. Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому ┐здить. Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно. От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову. Ну й я ж вiддячив ┐м! Найкращi конi на смерть за┐здив; куплять - знов за┐жджу. Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб ┐м корови геть-чисто попсувала. Хай же знають! Ще ж Водяник стiжка ┐м пiдмочив, а Потерчата збiжжя погно┐ли, Пропасниця ┐х досi б'║ за те, що озеро коноплями згидили. Не буде ┐м добра тепер у лiсi! Вже тут навколо хати й Злиднi ходять. З л и д н i (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього) Ми тут! А хто нас кличе? М а в к а (кида║ться ┐м навперейми до дверей) Геть! Щезайте! Нiхто не кликав вас! О д и н З л и д е н ь Злетiло слово - назад не вернеться. З л и д н i (обсiдають порiг) Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi! М а в к а Я не пущу туди! З л и д н i То дай нам ┐стиI М а в к а (з жахом) Нiчого я не маю... З л и д н i Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай! М а в к а Се кров моя! З л и д н i Дарма! Ми любим кров. Один Злидень кида║ться ┐й на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки. К у ц ь Ей, Злиднi, залишiть - то не людина! Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду. З л и д н i (до Куця) Так дай нам ┐сти, бо й тебе з'┐мо! (Кидаються до Куця, той вiдскаку║), К у ц ь Ну-ну, помалу! З л и д н i псти! Ми голоднi!! К у ц ь Стривайте, зараз я збуджу бабiв, - вам буде ┐жа, а менi забава. (Бере грудку землi, кида║ в вiкно i розбива║ шибку), Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ┐ (в хатi) Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила! К у ц ь (до Злиднiв пошепки) А бачите - прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, - вона се вмi║. Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм ┐┐ голос, а згодом Килинин. Г о л о с м а т е р и н О, вже й розвиднилось, а та все спить. Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же! Бодай навiк заснула... Встань! А встань, бодай ти вже не встала! Г о л о с К и л и н и (заспано) Та чого там? М а т и (у┐дливо) Пора ж тобi коровицю здо┐ти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала. К и л и н а (вже прочумавшись) Я тi┐ подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока - хунт масла буде... М а т и Отже й не змовчить! Хто ж винен, що набiлу в нас не стало? З такою господинею... ой горе! Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову? К и л и н а А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, - було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi! М а т и А що ж - гада║ш, нi? Таки й була б! Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани... Узива║ш ┐┐ задрипанкою, а сама ┐┐ зелену сукню перешила та й досi сова║ш - нема║ встиду! К и л и н а Та вже ж, у вас находишся в новому!.. Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, - нi жiнка, нi вдова - якась покидька! М а т и Який би чоловiк з тобою всидiв? Бiдо напрасна! Що було - то з'┐ла з дiтиськами сво┐ми, - он, сидять! - бодай так вас самих посiли злиднi! К и л и н а Нехай того посядуть, хто ┐х кличе! На сих словах одчина║ дверi з хати. Куць утiка║ в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни. Килина з вiдром у руках шпарко пробiга║ до лiсового потоку, з гуркотом набира║ вiдром воду i верта║ться назад уже трохи тихшою ходою. Завважа║ близько дверей Мавку, що сто┐ть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя. Килина (спиня║ться i становить вiдро долi) А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла? (Термосить Мавку за плече). М а в к а (насилу, мов борючися з тяжкою зморою) Сон мене змага║... Зимовий сон... К и л и н а (вiдслоня║ ┐й обличчя i пiзна║) Чого сюди прийшла ? Тобi не заплатили за роботу? М а в к а (як i перше) Менi нiхто не може заплатити. К и л и н а До кого ти прийшла? Його нема. Я знаю, ти до нього! Признавайся - вiн твiй коханок? М а в к а (так само) Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер... вiн уже вмер... К и л и н а Ти божевiльна! М а в к а (так само) ВIльна я, вiльна... Сунеться хмарка по небу повiльна... йде безпричальна, сумна, безпривiтна... Де ж блискавиця блакитна? К и л и н а (сiпа║ ┐┐ за руку) Геть! не мороч мене! Чого сто┐ш? М а в к а (притомнiше, вiдступаючи од дверей) Стою та дивлюся, якi ви щасливi. К и л и н а А щоб ти стояла у чудi та в дивi! Мавка змiня║ться раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям. К и л и н а (оговтавшись вiд здумiння, ворожо) Чи ба! Я в добрий час тобi сказала! Ну-ну, тепер недовго насто┐шся!.. Х л о п ч и к (вибiга║ з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми ┐сти хочем, а баба не дають! К и л и н а Ей, одчепися! (Нишком, нахилившись до нього). Я там пiд печею пирiг сховала, - як баба вийде до комори, - з'┐жте. Х л о п ч и к Ви-те суху вербу встромили тута? Та й нащо то? К и л и н а Тобi до всього дiло! Х л о п ч и к Я з не┐ врiжу дудочку! К и л и н а Про мене! Хлопчик вирiзу║ гiлку з верби i верта║ться в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. К и л и н а (скрику║ радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада таму║ ┐й радiсть) Таки явився! Де тебе носило так довго? Л у к а ш Не питай! К и л и н а Ще й не питай! Тягався, волочився, лихо зна║ де, по яких свiтах, та й "не питай"! Ой любчику, не тра менi й питати... Вже десь ота корчма сто┐ть на свiтi, що в нiй балю║ досi свита й шапка. Л у к а ш Не був я в корчмi... К и л и н а Хто, дурний, повiрить? (Заводить). Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею! Л у к а ш Мовчи! Не скигли!! Килина спиня║ться, глянувши на нього з острахом. Ось я тебе тепера попитаю! Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить? К и л и н а (спочатку збилась, але хутко стямилась) А що ж ми мали тута - голод ┐сти? Прийшли купцi, купили, та й уже. Велике щастя - дуб! Л у к а ш Таж дядько Лев заклявся не рубати. К и л и н а Дядька Лева нема на свiтi, - що з його закляття? Хiба ж то ти заклявся або я? Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, - був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща. Таж тут, як вечiр, - виткнутися страшно! I що нам з того лiсу за добро? Стика║мось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками зави║м! Л у к а ш Цить! цить! не говори! Мовчи! (В голосi його чутно божевiльний жах), Ти кажеш продати лiс... зрубати... а тодi вже не буде так... як ти казала? К и л и н а Як? Що вовк... Л у к а ш (затуля║ ┐й рота) Нi, не кажи! К и л и н а (визволившись вiд нього) Та бiйся бога! Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив? Ходи до хати. Л у к а ш Зараз... я пiду... от тiльки... тiльки... ще води нап'юся! (Ста║ навколiшки i п'║ з вiдра. Потiм уста║ i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця). К и л и н а Ну? Що ж ти дума║ш? Л у к а ш Я? Так... не знаю... (Вагаючись). Чи тут нiхто не був без мене? К и л и н а (шорстко) Хто ж би тут бути мав? Л у к а ш (спустивши очi) Не знаю... К и л и н а (злiсно посмiхнувшись) Ти не зна║ш, то, може, я що знаю. Л у к а ш (тривожно) Ти? К и л и н а А що ж! Я вiдаю, кого ти дожида║ш, та тiльки ба! - шкода твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пiшло... Л у к а ш Що ти говориш? К и л и н а Те, що чу║ш. М а т и (вибiга║ з хати i кида║ться з обiймами до Лукаша. Вiн холодно прийма║ те вiтання) Сину!.. Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою! Л у к а ш (здригнувшись) З якою? М а т и (показу║ на Килину) З тею ж! Л у к а ш (зневажливо всмiхаючись) I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж ┐┐ хотiли. М а т и Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!.. К и л и н а (впада║ в рiч) Ой горе! Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав! Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! - залiзо - й те перегризе! Л у к а ш А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза. К и л и н а Вiд тебе дочекаюсь оборони! Тако┐ матерi такий i син! Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною? М а т и (до Лукаша) Та невже ж ти не скажеш ┐й стулити губу? Що ж то, чи я ┐й поштурховисько якесь? Л у к а ш Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду! К и л и н а (до матерi) А що? дiждалась? М а т и Щоб ти так дiждала вiд свого сина! (Розлючена йде до хати, на порозi стрiча║ться з Килининим сином, що вибiга║ з сопiлкою в руках). Оступися, злидню! (Штурха║ хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима). Х л о п ч и к Ви-те прийшли вже, тату? Л у к а ш Вже, мiй сину. (На словi "сину" кладе iронiчний притиск). К и л и н а (вражена) Ну, то скажи йому, як ма║ звати, - уже ж не дядьком? Л у к а ш (трохи присоромлений) Та хiба ж я що? Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся. (Гладить хлопця по бiлiй голiвцi). Чи то ти сам зробив сопiлку? Х л о п ч и к Сам. Та я не вмiю грати. Коб ви-те! (Простяга║ Лукашевi сопiлку), Л у к а ш Ей, хлопче, вже мо║ грання минулось!.. (Смутно задуму║ться). Х л о п ч и к (пхикаючи) I! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти? К и л и н а Iще чого! Потрiбне те грання! Л у к а ш А дай сюди сопiлочку. (Бере сопiлку). Хороша. З верби зробив? Х л о п ч и к А що ж,, он з те┐-о. (Показу║ на вербу, що сталася з Мавки). Л у к а ш Щось наче я ┐┐ не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? К и л и н а Хто б ┐┐ садив? Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся. Тут як з води росте - таже дощi! Х л о п ч и к (вередливо) Чому ви-те не гра║те? Л у к а ш (задумливо) Заграти?.. (Почина║ грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодi┐ N 8] почина║ промовляти словами). "Як солодко гра║, як глибоко кра║, розтина║ менi груди, серденько вийма║..." Л у к а ш (випуска║ з рук сопiлку) Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари! Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати. Кажи, чаклунко, що то за верба? (Хапа║ Килину за плече). К и л и н а Та вiдчепися, вiдки маю знати? Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай ┐┐, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру. (Витяга║ йому з сiней сокиру). Л у к а ш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки) Нi, руки не здiймаються, не можу... чогось за серце стисло... К и л и н а Дай-но я! (Вихоплю║ вiд Лукаша сокиру i широко замаху║ться на вербу). В сю мить з неба вогненним змi║м-метеором злiта║ Перелесник i обiйма║ вербу. П е р е л е с н и к Я визволю тебе, моя кохана! Верба раптом спалаху║ вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекида║ться на хату, солом'яна стрiха займа║ться, пожежа швидко пойма║ хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоря║ться. М а т и (до Лукаша) Чого сто┐ш? Рятуй сво║ добро! Л у к а ш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом) Добро? А може, там згорить i лихо?.. Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалю║ться, i вся хата оберта║ться в кострище. Надходить важка бiла хмара, i почина║ йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не ста║ нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показу║, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдша║, то видко чорну пожарину, що диму║ i сичить од вогкостi. Матерi Лукашево┐ i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрi║ недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння. К и л и н а (з останнiм клунком у руках, сiпа║ Лукаша за рукав) Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв? Хоч би помiг менi носити клунки! Л у к а ш Та вже ж ви повиносили всi злиднi. К и л и н а Бийся по губi! Що се ти говориш? Л у к а ш (смi║ться тихим, дивним смiхом) Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став... К и л и н а (злякана) Ой чоловiче, щось ти таке говориш... я боюся! Л у к а ш Чого бо┐шся? Дурня не боялась, а мудрого бо┐шся? К и л и н а Лукашуню, ходiмо на село! Л у к а ш Я не пiду. Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду. К и л и н а Та що ж ти тут робитимеш? Л у к а ш А треба все щось робити? К и л и н а Як же ма║м жити? Л у к а ш А треба жити? К и л и н а Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що? То так тобi з переляку зробилось. Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох! (Тягне його за руку). Л у к а ш (дивиться на не┐ з легковажною усмiшкою) А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде? (Показу║ на вiз i начиння). К и л и н а (господарно) Ой правда, правда, ще порозтягають! Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тi┐! То вже хiба постiй тут, Лукашуню. Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини тве┐, може, пустять... Ой горе! Якось треба рятуватись... Останнi слова промовля║, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжа║ ┐┐ тихим смiхом. Незабаром ┐┐ не ста║ видко. Вiд лiсу наближа║ться якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиня║ться i низько нахиля║ться, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиня║ться бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випросту║ться, i тодi видно ┐┐ змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого. Л у к а ш Хто ти? Що ти тут робиш? П о с т а т ь Я - загублена Доля. Завела мене в дебрi нерозумна сваволя. А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала... Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!.. Л у к а ш Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину! Д о л я Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила. Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги... Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги. Л у к а ш Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку. Д о л я Похололи вже руки, що й пучками - не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, руша║), Л у к а ш (простягаючи руки до не┐) Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi! Д о л я (показу║ на землю в нього пiд ногами) Як одрiзана гiлка, що валя║ться долi! (Iде, хиляючись, i зника║ в снiгах). Лукаш нахиля║ться до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере ┐┐ до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiда║ пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагаду║ Мавку, з'явля║ться з-за берези i схиля║ться над Лукашем. П о с т а т ь М а в к и Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося вiд мене. Л у к а ш Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкрива║ груди). Живи мо║ю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив... М а в к а Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж да║ вербовiй тихiй гiлцi голос. Л у к а ш Я душу дав тобi? А тiло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на не┐). М а в к а О, не журися за тiло! Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло. Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, - стане початком тодi мiй кiнець. Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi, ┐м промовляти душа моя буде. Я обiзвуся до них шелестом тихим вербово┐ гiлки, голосом нiжним тонко┐ сопiлки, смутними росами з вiтiв мо┐х. Я ┐м тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрi┐ збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш почина║ грати. Спочатку гра його [мелодi┐ N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутн║, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дi┐] покрива║ тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiня║ться в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалаху║ раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кида║ться до не┐ з покликом щастя. Вiтер збива║ бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закрива║ закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий кра║вид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i пада║, пада║ без кiнця... [25/VII 1911 р.] ** ОДЕРЖИМА ** (Драматична поема) I Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнi║ люд, що хмарою залiг далекий берег. Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блука║ помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi. М i р i а м Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього. Над ним - менi зда║ться, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт ося║. Ох, коли ж, коли вона розiб'║ темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло. Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi. Нема ┐м впину, а йому спочинку... Який вiн одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже вiн завжди буде одинокий? "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого. I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месi┐ що? Чи тiльки слава? "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях..." А для Месi┐? - знову "слава в вишнiх"? I тiльки слава? О, яка ж то кара Месi║ю, що свiт ряту║, бути! Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким. Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшно┐ слави? (Пригнiчена раптовою втомою, сiда║ пiд скелею i схиля║ться на камiнь). Чого ж се я слiдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене? Не подивився i не обернувся... Занадто вже буйна була надiя! Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiва║ стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.). Про се спiвати можна, а сказати слiв не ста║. (Спiва║ знов). Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiле┐. I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месi┐, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'┐. Я не знаю, чого я йшла з юрбою... (Спiва║ знов) Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради. Кому що бракувало, вiн давав. (Спiва║) А що ж менi браку║? О Месi║, ти, може, зна║ш?! Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до не┐ з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею. М е с i я Знаю, Мiрiам! М i р i а м (жахнулась) Учителю! М е с i я Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi. М i р i а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с i я (лагiдно i разом суворо) Мiрiам, Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М i р i а м Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi. М е с i я Ти дорiвнятись хочеш... М i р i а м (з поривом) Нi, Месi║, я не рiвняюся до тебе, нi! Я знаю те, що я нещасна жiнка. М е с i я Так нащо ж ти зрiка║шся спокою, ║дино┐ потiхи всiх нещасних? М i р i а м (з раптозою одвагою) Бо ти його не ма║ш, сине божий! М е с i я Яке тобi до мене дiло, жiнко? Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i поверта║ться йти геть. М е с i я Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш? М i р i а м (не одкрива║ лиця) Я вiрю, що ти божий син, Месi║, i всiм, окрiм мене, даси рятунок. М е с i я Усiм, крiм тебе, жiнко? М i р i а м Ти сказав. М е с i я Я не сказав того. М i р i а м Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Вiдступа║). М е с i я Куди ти йдеш? М i р i а м Не знаю. Так, на безвiсть. М е с i я Чого ж та йдеш? М i р i а м Бо мушу йти. М е с i я Навiщо? М i р i а м . Ти зна║ш. Ти - Месiя! Я не знаю. М е с i я Зостанься тут. Мiрiам мовчки спиня║ться. М е с i я Скажи менi, ти чула, що говорив я людям? М i р i а м Так, Месi║. М е с i я Ти прийняла мо┐ слова? М i р i а м Нiколи я не забуду ┐х. М е с i я I вслiд ┐х пiдеш? М i р i а м Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!" I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова тво┐ огнистi, - слiди мо┐ вiд них кривавi будуть. М е с i я Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що зна║ волю пана i не слуха. Таких рабiв сувора кара жде. М i р i а м (пада║ навколiшки) О горе! Впала вже на мене кара, i вже ┐┐ нiхто не здiйме з мене! М е с i я У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала... М i р i а м О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла тво┐ слова прийняти. М е с i я Таке смирення гiрше вiд гординi. М i р i а м О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй. М е с i я Ти не наводь обмови зайво┐ на власну душу, - такою чорною вона не може бути. М i р i а м О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнi║ порожнечею. Вода тво┐х речей, цiлюща та живуща, душi мо║┐ виго┐ть не може. Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати. М е с i я Та що тобi спалило душу, жiнко? М i р i а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с i я Кого ж ненавидиш ти? М i р i а м Ворогiв. М е с i я Сво┐х? М i р i а м Тво┐х. М е с i я Я ┐х казав любити. М i р i а м А я люблю... не ┐х. М е с i я Вони для тебе, як i для мене, ближнi. М i р i а м Але я вiд них далека, наче вiд ║хидни. М е с i я Вони не вiдають, що творять. М i р i а м I ║хидна несвiдома, а всяк ┐┐ розтопче, як стрiне на шляху. М е с i я Якби ║хидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки. М i р i а м Але вона отрути не покине. М е с i я Про царство боже на землi ти чула? М i р i а м Та я ж тепер нiде його не бачу. М е с i я Ти дивишся й не бачиш, маловiрна. М i р i а м О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш ║хидна схожа до голубки. Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить. Я вiрю, що ти свiтло - i такого_ ся темрява до себе не прийма║? Я вiрю, що ти слово - i такого_ отой глухорожденний люд не чу║? пм, може, треба iншого Месi┐? пм, може, сина божого не досить? М е с i я Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало ┐м для вiри, ┐м треба дiла. М i р i а м Ти творив дива! М е с i я Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi. М i р i а м (з жахом) Кровi? Чи║┐ кровi, вчителю? М е с i я Мо║┐. М i р i а м Хай ┐м вона на голову впаде! М е с i я Не прок