ступав у нових тапочках, хоч вони трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина - так звали жiнку - ледве встигала за ним i дивувалася: - Де в тебе та й силочка береться, он скiльки пройшовши голодний i холодний. Климко-бо iз вдячностi до не┐ розказав, звiдки, чому i як iшов сюди. А надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й слова не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись у ночвах з лiтеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловiчу сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, - i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось гiрке, а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля... Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав iз себе одну за одною всi вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якiсь кофти, дiжурку свою - i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було чисто i ясно вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних калачикiв i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На стiльцi коло лiжка лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю, та дво║ червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з'┐в хлiб i одне яблуко. "А те хай, - по думав про друге, - у дорогу вiзьму". Вiн побачив на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли пiсля прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся. Потiм накинув дiжурку i вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли двi сльозини. Климко витер ┐х пальцем. У повiтрi пахло садовим димом. Так пахло восени i в ┐хньому висiлку. "Листя палять, - подумав Климко. - Треба ж роботу якусь зробити тiтцi, а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те..." Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля порога та вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки - так вони замiтали щоосенi i щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував старий цупкий бур'ян попiд призьбою - i хата одразу нiби повищала. Обдивився довкола - що б його ще таке зробити? - i помiтив за хлiвом солом'яний погрiбничок, теж зарослий густим бур'яном. Вiн пiдiйшов до погрiбничка, вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур'янину, щоб ┐┐ вирвати, i раптом почув приглушене пiдземельне: "Ко-ко-ко-ко?!" Заджеркотiли й кури, але тихiше й не так сердито, як пiвень, i теж з-пiд землi. "А-а-а", - здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур'ян: хай, серед нього не всяк одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у хату, застелив лiжко i сiв перепочити, бо втомився. "А як же оце йти, як i од вiника вхоркався?" - i заспоко┐в себе тим, що добре попо┐в, тож сили прибуде. Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум'я нощока, очi смiються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квiтками по боках, над вiнцями в нього бiлiла шапочка молочно┐ пiни. - Таки встав? - здивувалася i високо, - ялиночкою пiдняла брови (вона i в дорозi пiднiмала ┐х так, коли дивувалася). - Ну й меткий! У вас там на шахтах що - всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував. Хiба ж можна отакому хворому - i за роботу? Тобi ще лежати та лежати. - Я пiду, тьотю, - тихо сказав Климко. - Сьогоднi. А то ще один день пропаде... Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i подивилася на Климка спершу злякано, потiм обличчя ┐й жалiбно скривилося, очi набралися слiзьми. - А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? - спитала вона невпевнено. - Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб'║ться, серед людей же... Я тебе вдягла б як слiд i взула, ┐сти в мене, хвалити бога, ║ що - нiмцi до нас тiльки .вряди-годи заскакують, то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк мiй, з вiйни - хай там його, козака, смерть обмина║ - жити мемо втрьох, будеш нам за рiдного сина... В школу тебе оддамо... Га? - В очах у не┐ свiтилася надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не мiг збагнути. Йому тiльки дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав: - Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане в нас голоду, так i прийду або при┐ду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть... (Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за пере┐зд у степ i довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгiрцi, звiдки ма║ прийти Климко; що часто разом з ним виходить за пере┐зд i Наталя Микола┐вна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат - що не розрадив Климка, Наталя Микола┐вна - що не почула, як вiн пiшов. Надвечiр вертають онiмiлим у голодному гор┐ висiлком назад до вагово┐, i ┐м зда║ться, що там ┐х уже чека║ Климко - усмiхнений, мовчазний i синьоокий. Але його нема║... Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть). Тiтка Марина зiтхнула, витерла долонею очi й сказала вже iншим, стурбованим голосом: - Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини склянку i налила в не┐ молока, густого i тепло-пахучого. - А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн i курей продасть... - сказав Климко. Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима: - Хто тебе й викохав отакого... А що, хiба його чуть? - Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi. - Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребi посмирнiша║. От босяцюра! - Тiтка зiтхнула. - Я не хотiла тобi зразу казати, думала ж, зостанешся... Нiмцi товарний по┐зд учора пустили в Донбас, до кнакi║вого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще один пiде. З нашо┐ станцi┐. - (Климковi стало важко дихати - так стисло в грудях.) - Це менi той чоловiк, де я молоко брала, сказав. Вiн перед вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не пiдеш - корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти з ним, га? - I сама ж собi вiдповiла: - Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи - здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять. Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянцi поменшало на третину. Подумав, подумав - i долив ┐┐ водою з кухля, що стояв на столi. Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще... Поки стало не молоко, а синя бурдичка. - Що то ти робиш? - почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла тiтка Марина. - Доливаю... - винувато сказав Климко. - - Водою?! Климко опустив очi й кивнув. - Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, - сказав тихо. - Може, довезу... - То й вiзьмеш! Спарю - i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще дiстану. - Вона вернулася в хатину i голосно зiтхнула там. А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й лiг. Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув. Було вже поночi. На станцi┐ анi вогника, анi голосу людського. Тiльки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кида║ негустi iскри в захмарене небо. "Вугiлля в топку закидають", - подумав Климко, - iнакше iскри не летiли б". Вони вилiтають з труби лише на ходу i коли "шурують" топку, щоб пiдняти пару. Климко знав це ще змалечку вiд дядька Кирила. В паровознiй будцi тим часом погасли червонi вiдблиски, - дверцi закрились, - перестала шурхати об вугiлля лопата. Климко захвилювався: скоро вiдправлятимуть. Вiн сидiв пiд якоюсь будкою бiля клунка, а тiтка Марина пiшла шукати обходчика. З кiнця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко, стихло, зарипiла черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини: - А порожнi вагони ║, Гнатовичу? - Вони всi порожнi, - одказав ┐й хрипкий старечий голос. - Веди свого пасажира до другого з кiнця, там уже ║ люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон. Тiльки дверi тихо одчиняйте. Климко побачив маленьку чорну тiнь обходчика з довгоносою мастильницею в руцi - i знову задзвенiв по колесах молоточок. Пiдiйшла тiтка Марина, теж як тiнь, з ночi виринула, зашепотiла: - Ходiмо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко закинула клунок на плечi i взяла Климка за руку. - Осюдою, поза вокзальчиком ходiмо, бо ще наскочимо на того виродка... Начальник станцi┐ тут об'явився новий. Бiля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись, потiм тiтка Марина легенько постукала в дверi i сказала неголосно: - Сво┐, не бiйтеся... Дверi тихо вiдкотилися, утворивши чорну щiлину. - Може, пiдсобити? - озвався зсередини чоловiчий голос, i простяглася рука. Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче: - Прощай, синочку... Так хотiлося менi тебе зостави ти в себе, такий ти менi любий став, як iшли тодi з города, як хворiв, - серця б тобi увiрвала... При┐жджай... Пiшки не йди - далеко... А при┐жджай... - Я не забуду вас, тьотю Марино, - надломленим голосом сказав Климко. - Я... спасибi вам... я при┐ду... Чесне слово! - Паровоз тоненько свиснув. Тiтка ще раз поцiлувала Климка, шепочучи щось сама собi, i по┐зд, брякнувши буферами, рушив. У вагонi пахло старою сосновою стружкою, на стрiлках вiн погойдувався i рипiв, а коли по┐зд набрав швидкiсть, його стало метляти з боку в бiк, i вiн уже не рипiв, а стогнав. Чоловiк, - мабуть, той, що брав Климкiв клунок, - довго черкав сiрником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку i пiд ними душ п'ять жiнок з якимись пожитками в мiшках i кошиках. Жiнки дивилися на вогник тьмяно-блискучими смiливими очима. "Нашi, - подумав Климко, - донбасiвськi". I йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагонi. А чоловiк прикурив цигарку i сказав Климковi уже в пiтьмi: - Вiзьми пiдмости собi стружок пiд боки, то подрiма║ш у дорозi. - Нiчого, я i сидячи вмiю спати, - бадьоро одказав Климко. Вiн сiв бiля дверей, притулився спиною до стiни вагона, що ходила сюди-туди, мовби приколихувала, i дивився в прочиненi дверi на небо. Низькi чорнi хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час вiд часу засмолювали негустi дрiбнi зорi i як тi зорi знову ненадовго з'являлися, Климко здогадався, що хмари бiжать. По┐зд iшов нерiвне: то смикався i набирав шалено┐ швидкостi, то гальмував так само рiзко, як i розганявся, то зупинявся просто посеред степу i довго стояв, а вiд переднього вагона бiля паровоза було чути нiмецьке гелгекання. Тодi в кутку, де сидiли жiнки, нишкли, а чоловiк гасив цигарку. Вiн курив часто, i в спалахах сiрника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами. I знову по┐зд рушав, помалу, навпомацки долаючи нiч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядькiв ФД так не ┐здив. Вiн пролiтав станцiю, як ураган. I Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб по махати дядьковi Кириловi i побачити, як вiн усмiха║ться йому i маха║ рукою, а бiлява хвиляста чуприна в'║ться на вiтрi. То був веселий i мудрий паровоз... Вiн мiг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму пiд вагоннi колеса, а мiг нищечком, як довга чорна щука, пiдкрастися пiд самiсiнький барак, поставити на землю дядька Кирила iз залiзною скринькою в руцi, потiм гучно зачахкати трубою, мовби зареготiвши, i задки швидко покотитися на станцiю. Та було iнколи й так, що ФД зникав кудись на цiлу добу чи й двi, а дядько лишався вдома. Найчастiше це траплялося у свято, коли депо, шахта, станцiя, клуб i школа сяяли вночi червоно-синьо-жовто-зеленими гiрляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вiкон у висiлку грали патефони, i в барацi крiзь тонкi стiни було чути з кiмнати в кiмнату святковий гомiн. Дядько Кирило, в бiлих напрасованих брюках, бiлих паруси нових черевиках i блакитнiй сорочцi, легко перехопленiй у станi шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в новi рипучi сандалi, брав його за руку, i вони йшли до магазинiв по морозиво та цукерки - смугасту "Ракову шийку"... Вiтер грався стрiчками безкозирки i лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присiдав бiля нього навпочiпки i казав: - Бiжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очi в нього були усмiхнено-печальнi - вiн нiколи не усмiхався ними весело, - а бiляве хвилясте волосся свi тилося на сонцi шовком. "Посадимо iз Зульфатом вишню над ним, - думав Климко, уткнувшись головою в колiна. - Весною вона бiло цвiстиме, влiтку ягiдьми блищатиме, шпаки налiтатимуть... А восени встелятиме могилу червоним листям з усiх бокiв..." Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрiчки вiд без козирки лоскотали i лоскотали Климковi шию - так м'яко, так нiжно... Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на тлi сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без збро┐, у довгих по самi лiктi шкiряних рукавицях. Нiмець обвiв лiхтариком усi кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i раптом крикнув, як вистрiлив: - Гераус!!! [1] Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик i невеличкий вузлик. Нiмець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся плечима назад, обкрутнувся на однiй нозi, а другою з усього маху вдарив старого вище колiн. Дядько охнув i сторчма випав з вагона. Нiмець знову став у попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити сво┐ дверi, але вони не подавалися, видно, намокли за нiч пiд дощем. Зойкнула жiнка, закричала друга, третя... Нiмець бив ┐х так само, як i старого, - мовчки, iз усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима i пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б'║ лише правою ногою, i хотiв проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дiйшовши до дверей крокiв три, вiн зiгнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од нiмця i разом з клункам полетiв з вагона, перекинувся в повiтрi й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Нiмець таки достав його вже на льоту кулаком у груди... Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що вiн застогнав i поповзом, ковзаючи лiктем по грязюцi й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов той, що викидав, гурт обступив його i зареготав ще дужче. Скоро по┐зд рушив. Климко розтер груди й колiно. "Добре, що тiтонька Марина дала штани, хоч були вони й великi, а то живо го мiсця на ногах не зосталося б", - подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн побачив станцiю i впiзнав ┐┐: то було Дебальцеве! Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв шiстдесят. Климко повернув за акацi║ву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок з мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко пiшов слiдом за ними. А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько над ним сунули хмари. РОЗДIЛ VI Другого дня Климко пiдходив до сво║┐ станцi┐. Було ясне пiсля дощу надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у кожнiй росинi. Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi сво║ю ношею. Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по черзi то на од ному, то на другому плечi. В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов, напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги. Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн, виселок, мрi║ крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями великий залiзний бак звалено┐ водокачки, звиваються димки по нiмому териконовi - порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з димарiв i тануть над посадкою. Дома, дома!.. Уже дома. Вiн не пiде висiлком, нi. На пере┐здi вiн зверне лiворуч i колi║ю, мимо станцi┐, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до вагово┐. Постука║ тихенько в дверi... "Хто там? - спита║ Наталя Микола┐вна. - Заходьте, будь ласка"... Климко усмiхнувся i, сам того не помiчаючи, пiшов швидше. Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат. "Невже знову iталiйцi?" - подумав Климко. Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як ┐х витрощили до одно┐? Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула. I тут Климко побачив, що вiд пере┐зду назустрiч йому бiжить якийсь чоловiк - босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в гiмнастерцi без ремiняки. Вiн бiг i весь час оглядався. На пере┐зд вискочило ще дво║, у чорному, i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк. I тодi Климко все зрозумiв. - Туди, дядю, бiжiть! - закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд себе. - Тудиi Там балка!.. Вiд пере┐зду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями. Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль... - Климка-а-а! Кли-и-мка-а! - почув Климко з гарячо┐ пiтьми i нiчого вже бiльше не чув. Вiд пере┐зду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат. [1] Гераус- геть (нiм.).