------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ I
Климко прокинувся вiд холодно┐ роси, що впала йому на босi ноги (видно,
кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно
бува║ лише восени на сходi сонця, - без жайворiння, без легких з позолотою
хмарок по обрiю, без усмiхнено┐ радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги
пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз
горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на
стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю
набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми
гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах,
пищали раденько, що ║ ┐м розвага, i Климко проганяв ┐х усяк: сукав ногами,
кишкав на них сердито - аж доки й заснув.
Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями
вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна - то був вихор з
великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком,
коли Климко вийшов у степ за станцiю i востанн║ оглянувся назад. Та
листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла,
розсипалася i зникла геть з очей.
Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружля║?..
Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi,
i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного
холоду в усьому тiлi.
"Нiчого, - подумав. - Пробiжуся з гори - зогрiюся".
У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом,
срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж
телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи
багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було
велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами
сiль, - бери скiльки здужа║ш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна
вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й
хлiба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньо┐ мазути. Не брали ┐┐ нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу
коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав.
Повертався вiн завжди несподiвано - з залiзною скринькою в руцi, зморений
очима i усмiхнений до Климка.
- Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? - питався, бувало,
знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався
червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергово┐ змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у
пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все
одно не одмиються.
- Ось побiльша║ш, Климе, i гайда до нас на паровоз, - казав дядько. -
Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з
роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
- А давай лишень сво┐ граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це
була найбiльша радiсть Климкова - покласти перед дядьком чепурно списанi
зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою,
витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не
обернувся, насипати йому юшки, яко┐ сам i наварив, - гарячо┐ та запашно┐.
Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав
"посередньо".
- О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було
написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
Климко на те знiчено одказував:
- То в мене, дя, пiсля велико┐ перерви руки дуже померзли, от воно й
хохокнуло.
Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до
юшки.
- Ай добра ж, - хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. - У-у-у, тако┐ не
всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди
хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам
дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи ┐х не чiпав, бо то
були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у
скриньцi молоток, жмутик пухко┐ бiло┐ нитковини, великий кухоль, щоб
набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй
ножик - рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ
пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках,
зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю
зi сво║ю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД
стояв на запаснiй колi┐, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби
ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi
колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля
нього i взимку було тепло.
- Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, - казав дядько. -
Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з
паровозно┐ будки i махав рукою - отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi┐, ходили на роботу i
поверталися з не┐ хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi -
зi станцi┐, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
А скiльки звукiв жило на станцi┐ вночi! Брязкали сталевими тарелями
вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у сво┐ сюрчки й
вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по
колесах обходчики по┐здiв, i мовби десь угорi над станцi║ю постiйно, одним
голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал,
штибу, котельно┐ пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль
малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти:
червоне - маки, син║ - волошки, жовте - соняхи, вони мiнилися i тремтiли,
як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi
ночi.
Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi
iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi
вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi
чорнi ночi по┐зди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не
вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз
шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло
лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками
лiтакiв i гармат...
I одно┐ з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч
на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав
тодi на станцi┐, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i
не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт - гудок дядькового
ФД, - i Климко впiзнав би його серед тисячi...
Удосвiта на станцiю при┐хала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила,
його помiчникiв, старого Кiндратовича, що ┐здив iще на царських паровозах,
i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв- черговi
обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той
натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i
закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
- Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову
чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але
хтось придержав його за плечi й сказав:
- Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо - i подивишся.
- Пряме влучення... - квапливо розказував хтось. - У тендер, ┐х
вугiллям побило...
Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi
було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiнн║ листя з пристанцiйного
скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники
в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i
знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися
з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала
вголос i припадала щокою до чорних - ┐х так i не вiдмили - дядькових рук,
складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi
сорочки, що пахли простим чорним милом.
У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з
деповсько┐ клумби i гайстри з чи║┐сь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти
дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними
днями.
- На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в
грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком,
заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i
розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до
пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на сво║му шляху тонку, ще не
стужавiлу по-осiнньому павутину.
На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля
порога й сказала:
- Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер
тебе догляне?
Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою - зварити
┐сти, прибрати в хатi, випрати одежину - вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...
Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у сво║му солом'яному
кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за
перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цi║┐ скирти, чулося по-вранiшньому
лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у
вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi
понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi
куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках
стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що
трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно,
куняв - пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в
розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв
голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок
глибше врився в сво║ кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся
на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши
кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.
Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене
зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з
карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов
до скирти, щоб набрати соломи пiд сво║ утле тiло. Климко зрозумiв це, коли
дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось
бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмикано┐ - Климкове кубло - i пiшов
до не┐. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути,
ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути
зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого
не бачачи перед собою, крiм блискучо┐ пiдкови на пiдборi, схопився на
колiна, - брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з
пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив
карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в
маленьку чорну дучку карабiнного дула - воно тремтiло, нацiлене йому в
перенiсся, - потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
- Не бiйтеся, дядьку, - сказав, затинаючись вiд холоду. - Бачте, в мене
ж нiчого в руках нема║.
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не
опустив.
- Нема║, - кажу, - Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
- О-у, - сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i
засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що
синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко
дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв
угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.
Заспоко┐вшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями
окулярiв i спитав:
- Кто ти ║сть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат
затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став
перелiчувати:
- Iван, Александр, Петер...
- Нi, - сказав Климко. - Мене звати Клим.
- О-у, Клiм Ворошiлоф! - реготнув солдат. - Клiм! Розумем... Тут ║сть
твой дом?
- Нi, - похитав головою Климко. - Я тут тiльки но чував. Дому в мене
нiде нема.
- Так, - сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив
довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" - i кiлька разiв
повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який,
очевидно, був чехом, бо┐ться якихось партизанiв i мало не застрелив його,
Климка, зненацька,
- Я йду по сiль, отуди, - Климко показав на бiлi гори. - Менi треба
солi, i потрусив собi з пучки на долоню. - Солi.
- А-а, соль! Розумем... Хлеб-соль┐..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од
холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд не┐ покоротшала i
потеплiшала.
Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiло┐
плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав
головою: "Война, война... Плохо..." - i пiшов до коней, згорблений, у
важких, не про старечу ногу, ботинках.
Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i
незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих - вони торохтiли -
зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка
солi - може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив
i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою
млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона
пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод
враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та
сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею.
Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив
у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще
чогось", - подумав.
Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов
путiвцем просто на бiлi гори.
РОЗДIЛ II
Климко йшов уже восьму добу.
Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга на дорозi
грiла босi ноги, в кишенях дядьково┐ дiжурки лежало шiсть великих сухарiв
з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом
повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошка║ полини, щоб войи дужче
пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим
камiнням на голих пагорбках.
Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i
дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок - так звала аптекаря вся дiтвора у
висiлку й на станцi┐ - цiлими днями, навiть у недiлю, просиджував у
висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував на
манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього великим
животом. Вiн знав усiх, i його теж знали всi. Сивий, вусатий i
кругло-товстий, як справжнiсiнький бочонок, аптекар любив походжати
ранками по базару - в широких смугастих штанях, у довгiй, ледь не до
колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом з бiлими
китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики. Бочонок нiколи
не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом з-пiд
бiлих розпущених вусiв: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, мо║ вам шануванняч-ко!"
I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка подушка,
i двигтiв. Шовковi китицi на поясi теж двигтiли, йому тут-таки просто
посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i вiн одказував по важно:
"Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже". Або: "Авспiрiнi, авспiрiнi
пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода!"
Були, проте, й такi, кому Бочонок призначав лiки, особливi сво║ю
загадковiстю й урочистiстю:
- Я приготую вам краплi датського короля, мiй шановний. Загляньте
якось.
Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди
заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком i послухати отi його
та║мничi слова - "куальцексс", "хiна", "авспiрiнi"... Найдужче йому
подобалося в них "а": кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,
перекочувалося в аптекаревому горлi - теж як бочоночки...
Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до
Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка,
i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким
тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних сво┐х штанiв стосик червоних
тридцяток i поклав перед Климком на столi:
- Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони - безцiнь... А
ще краще, якби ти подався на села та пристав до яко┐сь бабусi в помiч та й
перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станцi┐ дядькiв пайок, так що жити
можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.
- Вони вже не почнуться, - зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть...
Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з
висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив
здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно
впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум'ям i димами пiсля кожного
вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його
розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у
Климка на очах - швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя
горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за
посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.
Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз.
Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була холодна,
вiд не┐ потерпли пiдошви i зробилися як дерев'янi. Коли вони мерзли так,
що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко сiдав просто посеред
дороги й одтирав ┐х руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то одну, то
другу, i знову одтирав.
Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи
що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив
Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав
набiк, як то бува║ при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому
супоко┐. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.
Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими
осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч не┐ на межах лежали купки
старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не два
труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у не┐ якусь
цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим'ятого картоплиння,
змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю
вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко
розворушив палицею багаття - з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля,
картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок,
рожевих та пахучих. Климко швидко зжував ┐х, забувши навiть, що в нього ║
сiль. I тодi йому так схотiлося ┐сти, що сльози самi виступили на очах.
Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько
видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню
половину сухаря вiн iз'┐в учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в
ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний
кущ глоду. Климко обiрвав його до останньо┐ ягоди i ┐в доти, аж доки не
занудило.
Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби ┐х давав
йому дiд Бочонок, а не його жiнка, - худа, злюща i скупа Бочончиха.
Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв,
здавалося, що Бочончиха не ставля║ миски iз святковим ┐стивом на стiл, а
кида║ ┐х, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi,
проте мовчав.
Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль
вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше - не
зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском
перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку
втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску
борщу. Вона кинула ┐┐ на стiл i знову зачинилася на кухнi.
- Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не
дивитися на борщ.
- ┐ж, - попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за
той, то за той вус. - Ти на бабу не дивись. Вона така i ║.
Климко навiть не поворухнувся.
У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста
ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на
високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд
кухнi пахло гарячим хлiбом.
У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з
стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.
Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув
крiзь них змучений жiночий голос:
- Не краща║ йому, Карповичу... Горить увесь. Ви ще щось дали, таке
щось, щоб помогло... А вам за те ось я║чок, сальця четвертинку...
- Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.
- Хто там? - вийшла з кухнi Бочончиха.
- По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.
- Людина, людина, - перекривила Бочончиха. - I всiм на дурняк дай.
- Чого це на дурняк? - сердито одказав Бочонок. - Пiди вiзьми там
"подаяния".
- Я║чка... Сальце осьо... - знову почув Климко.
Потiм рипнули дверi в прикомiрок, - видно, Бочончиха пiшла ховати
"подаяния" за лiки.
Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в
фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось
сама собi тонкими сердитими губами.
Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:
- Глядися ж у дорозi. А краще - пристань до яки хось добрих людей,
бiженцiв, - серед нещасних багато ║ добрих, - та iди вкупi з ними. ┐х
тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. - I скрушно подивився на босi
Климковi ноги. - Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь
босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь iз головою
схова║шся.
На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота
й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати ┐┐ в кожне око
по черзi...
Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцi┐ кiлометрiв за
двадцять п'ять i сiв перепочити - гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об
дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло мло┐ло вiд утоми.
Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбно┐ бiло┐ черви.
Скривившись вiд огиди, Климко повикидав ┐х соломиною, ще раз розломив
сухар i ще повикидав... ┐сти довелося вже крихти. Але то було не
найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся,
щоб iти, i впав: ноги не вдержали, ┐х нiби одняло. Що встане, то i впаде,
i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i
кричав: "Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!"
Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй
пилюзi.
Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти
повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi
п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.
Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити
┐х не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька
кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно,
тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою.
Климко пiдкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок i довго
одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи ┐х просто до полум'я. Нагрi║,
потре добренько обома руками i знову суне до полум'я. Аж доки вигнав
зашпори. Потiм узяв палицю, котрою розворушував багаття i пiшов по
картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
- Одна! - вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. - О! Друга! О!
Третя!..
Сонце вже припiкало, - не дуже, одначе, по-осiнньому, але Климко
працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вiн скинув
дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних,
притоптаних дитячими ногами кущiв ("Он хто картопельку пiк!"), i,
розриваючи ┐х палицею, приказував:
- А що, сховалися, га? Од мене схова║тесь!
До обiду Климко накопав п'ятдесят сiм картоплин - великих, менших i
зовсiм дрiбних. Дванадцять, найдрiбнiших, вiн спiк. ┐в помаленьку,
вмочуючи в коробочку з сiллю: помаленьку - щоб довше, та й живiт не
заболить. А то глоду он пере┐в - i знудило. Потроху треба було...
На дорогу вiн ще раз добре одiгрiв ноги, закинув за плечi торбину з
картоплею i рушив далi через вибалок: може, де вода трапиться. По дну
вибалка помiж камiнням справдi бiг струмок, мив боки тому камiнню,
полоскав зеленiсiньку травицю, що клалася на воду рiвними чубчиками, i нiс
жовте листя. Климко став навко лiшки, припав до води - холодна та добра! -
тодi вмився i втерся галстуком од матроски. А вгорi над струмком дрiмала
жовто-зелена тиша осенi й наче увi снi ронила листя. Було так м'яко i
затишно в цьому вибалку над спiвучою помiж камiнням водою, що Климко не
одразу пiдвiвся з колiн, а стояв i стояв...
Одразу ж за вибалком на пагорбi починалося якесь мiстечко: чепурнi,
вистеленi брукiвкою вулицi, бiлi будиночки в невеличких пожовклих садках,
далi - грибок водокачки, клубчастi дими понад нею; тоненько коротко
свиснув паровоз - "кукушка"... Климко аж зупинився, розгублений i
зляканий: чи не приблукав оце вiн, кружляючи незнайомими дорогами, назад,
на свою станцiю. Та нi ж, нi. Адже ┐хню водокачку звалило бомбою, а тут
цiла. Не видно й шахтного терикона, та й брукiвки в ┐хньому висiлку не
було, ┐┐ зробили перед самою вiйною тiльки вiд станцi┐ - повз базар до
магазинiв i перукарнi. А так усе схоже. I, йдучи з торбою за плечима понад
парканами незнайомо┐ вулицi, Климко згадував свою станцiю, кожен день ┐┐
життя i кожну годину.
Будили його щоранку, ще задовго до того, як iти до школи, хлiбозавод i
водовоз. Першою повз барак, повiльно второхкуючи колесами по кам'янцi,
┐хала до пекарнi порожня зелена будка, запряжена парою маленьких (менших,
нiж у нiмцiв) дебелих коненят. За тихо┐ погоди вiд будки лишався у повiтрi
хлiбний дух, що довго не розходився потiм. На будцi було написано великими
бiлими лiтерами "ХЛIБ". У передку, на високому рундучковi, сидiв дядько в
чорному халатi - його теж звали хлiбовозом - i досипав недоспано┐ ночi,
покивуючи головою, а конi йшли самi, бо вони знали дорогу.
Трохи згодом до барака з гуркотом i хлюпотом у довгому бочонку на
чотирьох колесах пiд'┐здив водовоз i веселим спiвучим голосом (хоч був вiн
уже старенький) розлого вигукував: "Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а
вода-вода!" В барацi разом одчинялися всi дверi, торохтiли вiдра, чути
було жвавий гомiн коло бочонка й пересмiхи з водовозом. Воду завжди
набирали весело, - може тому, що водовоз був завжди веселий,
буйно-червоний на виду, а вода, що так i сяяла проти вранiшнього сонця,
була чиста i холодна, мов з-пiд льоду. Взимку водовоз привозив воду
обмерзлими, в срiбних бурульках, саньми. Вуса в нього теж були обмерзлi i
теж у маленьких бурульках. Пiдождавши, доки Климко нацiдить води, вiн
забирав у нього з рук вiдра i заносив до кiмнати. "Дзядзька Кирiлл та
iгдзе, на рабоце? - питався. - Прiв║цiк яму пiрадаш, как вярньоцца. Ад
дзядзькi Сiмьона" мол..." Взимку, коли тако┐ ранньо┐ пори надворi ще
поночi, вiд станцi┐ через колi┐ i до самого висiлка блимали рухливi жовтi
вогники, схожi на свiтлякiв: то поверталися додому з нiчно┐ змiни шахтарi.
Аж ось вiд вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, з шипiнням, а
далi все чистiше й потужнiше, долинав гудок, скликаючи людей на роботу.
Климко вирушив до школи - повз шахтну сортувальню, закурену штибом, далi
повз гомiнкий велелюдний базар i аптеку. Бiля клубу, супроти кiнобудки,
вiн зупинявся i слухав, як там шерхотить-спiва║ кiноплiвка: механiк
перемотував ┐┐ пiсля вечiрнього сеансу - "Думи про козака Голоту", або
"Щорса", або "Чапаева". Як недавно ще, лише два мiсяцi тому, все це було,
а тепер здавало ся, що давно-предавно, як був ще дошкiльням...
Бiля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовту акацiю
звисала велика яблунева гiлка. На нiй помiж рiдким уже листям висiло дво║
поморще них яблучок, що злиплися докупи, - видно, червотока сточила ┐┐. В
акацi┐ на осоннi зiбрався цiлий базар гороб'ячий. "Тепло знайшли, -
подумав Климко. - Нема║ на вас кота!" Горобцi, ганяючись один за одним,
шугали в гiллi й оббивали крильцями листя. Яблука теж погойдувалися вiд
того гороб'ячого бешкету разом з тонень кою гiлочкою, на якiй росли.
Климко поклав торбину з картоплею пiд паркан i сiв на не┐, сказавши собi:
"перепочину трохи", - а сам не зводив очей з пари яблук.
Вiн просидiв отако, задерши голову вгору, довгенько. доки шия не
зболiла. Горобцi аж кишiли в яблуневих вiтах, а яблука гойдалися i не
падали, наче ┐х прив'язано ниткою. Климко встав, закинув торбину на плечi
й, зiтхнувши, ще раз подивився на зморщенi яблучка. "Нi, мабуть, вони ще
скоро не впадуть. Хай собi". I почимчикував понад парканами далi, вже не
поглядаючи вгору на садове гiлля - i то, чого доброго, ще десь закортить
"перепочити"...
За мiстечком знову був степ i степ. Сонце звернуло з полудня, свiтило
навкiс, i Климкова тiнь з торбиною ковзала у надвечiрньому промiннi -
ближчали й ближчали, ставали бiльшi й жовтогарячiшi. Незабаром Климко по
бачив велике мiсто у долинi, зупинився i роздивлявся його довго, мружачи
очi проти сонця. Воно вже спiвало свою тиху червону пiсню вечорову, i
Климко заозирався довкола: треба ж на нiч стати, бо в мiстi де притулишся?
Далеко в полi, гонiв за десять, вiн розгледiв низеньку чорну копичку сiна
чи соломи, коли б не торiшньо┐, i звернув з дороги...
РОЗДIЛ III
То була не копичка, а старий курiнь на баштанищi з прив'ялим уже
огудинням та дрiбною, з яблука завбiльшки, пiзньою зав'яззю кавунчат.
Климко розбивав ┐х об колiно i смакував блiдо-рожеву холодну серединку:
ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осiнь...
У куренi було багацько соломи, твердо┐, злежано┐, - сторожi вкачали.
Климко зняв з того лiгвиська тугий пластiвець, щоб ним укритися, а решту
соломи розворушив, щоб м'якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й лiг.
Зразу тремтiв, не так вiд надвечiрньо┐ прохолоди, як вiд кавунчат, тодi
надихав собi в пазуху, зогрiвся й принишк у теплi. Вiн дивився на сонце,
що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне i велике. Воно заходило за
гори, i гори з цього боку потемнiшали, взялися голубою тiнню. "Скоро з-пiд
них почнеться нiч, - думав Климко. - i пiде-постелеться степом далi й
далi, на всi боки. I до станцi┐ дiйде, до чорного згарища на тому мiсцi,
де був барак, а тепер лиш купа попелу впе ремiш з головешками
зосталася..."
Того задушливого вiд полум'я i диму серпневого дня, коли згорiла
станцiя, Климко знайшов собi притулок у невеличкiй кiмнатцi на шахтнiй
сортувальнi, де була колись вагова. Товстi кам'янi стiни вагово┐ i зовнi,
й зсередини були густо вкритi чорною кiптявою: зовнi вiд вугiльно┐ куряви
й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами;
зсередини - вiд диму з кругло┐ чавунно┐ грубки-"буржуйки", що виходила
iржа вою трубою надвiр через бляшану шибку у вiкнi. Ще у ваговiй стояв
старий конторський стiл. за яким сидiв колись вагар i важив вагони з
вугiллям; стiл ряхтiв од великих i малих чорнильних плям.
Климко перенiс iз гуртового барачного погреба тi запаси, що вони мали з
дядьком про осiнь: шестеро вiдер дрiбно┐ картоплi-"розовки", два кусники
сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин - i зажив у ваговiй
сам-один. А втiм, вiн рiдко коли залишався наодинцi у закiптюжених стiнах,
бо в нього частенько, - бува ло, що й до ночi, - засиджувалося шкiльне
хлоп'яче товариство - бiдовi непосидющi висiлковi хлоп'яки. А Зульфат
Гар║║в, онук дiдуся Гар║║ва з хлiбопекарнi, той i ночувати мало не щодня
зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькiй кам'янiй Климковiй хижi
серед глухих штибових кучугур на одшибi вiд висiлка - нiби на
Робiнзоновому островi... Повсiдаються долi, сплiвши ноги по-турецьки, i
гомонять - без свiтла, серед червоних райдуг вiд напалено┐ до вишневого
кольору чавунно┐ "буржуйки". Або ж умовкнуть нараз усi не змовляючись i
слухають, слухають далекий гуркiт нiчного бою.
Але то було вже потiм. А першi два днi Климковi жилося у ваговiй так
незатишно, так самотньо, що аж. З пiдвалу, де стояли величезнi ваги, тягло
крiзь щiлини в старiй дерев'янiй пiдлозi прiлою вiльгiстю, по закутках i
попiд стiнами вигарцьовували вночi пацюки, а тепло вiд "буржуйки", доки на
нiй не обгорiла iржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював ┐┐,
повiтря вгорi робилося запаморочливо гаряче, вiд нього ломило голову, а
внизу ходила хвилями густа пiдвальна охолода.
Двi ночi Климко спав на голому столi й одбивався вiд пацюкiв палицею,
стукаючи нею по стiнi. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати
тут, лякалася i нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав i повiки
склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю нiч Климко заснув спокiйно, бо пацюки вже не надокучали
йому. Спровадив ┐х з вагово┐ Зульфат Гар║║в, давнiй Климкiв товариш. Вiн
знайшов Климка по димковi з труби, що виходила крiзь шибку надвiр. Прибiг
захеканий, з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, i так зрадiв
зустрiчi, що схопив Климка в оберемок i носив його поперед себе, до
хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий вiд
Климка, вважай, на голову.
- А я бiгав-бiгав по висiлку, - видко, злiплюючи слова, заговорив
Зульфат. - Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Нема║
Климки, нiхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
Климко на те лише всмiхався. Вiн дуже зрадiв Зульфатовi i мовчав тiльки
тому, що завжди був небалакучий у товариствi. Вiн любив слухати i тихо
всмiхався, або сумнiв, або напружувався весь, уявляючи те, про що
розповiдав товариш.
- Пацюки в мене тут, - сказав Климко. - Такi здоровi, що тупотять...
Вузькi й такi чорнi, що аж рiзучi, Зульфатовi очi на мить заплющилися
(так вiн робив завжди, коли йому треба було помiркувати) i враз гаряче
зблиснули:
- А хочеш, ┐х зараз не буде, хочеш? - вигукнув завзято. - Всiх вижену
пастися в степ! Хочеш?
Вiн хутко познаходив усi пацючинi ходи й виходи, вигрiб з "буржуйки" в
цеберку вугiльний жар i заходився натовкувати його палицею в кожну нору,
втираючи сльози вiд гарячого ┐дкого диму.
- Тепер породою бути ┐х, породою, щоб дим не виходив! - кричав вiн
Климковi. - От так! О, чу║ш: чхають! Нате вам ще, нате! - I сам чхав раз
по раз i смiявся крiзь сльози.
Потiм вони наносили з шахтно┐ лiсопильнi тирси i товсто вслали нею
пiдлогу, щоб не тягло з пiдвалу; знайшли в барачному сара┐ старе лiжко з
нiкельованими кулями на бильцях, перенесли до вагово┐ i зладнали постiль
iз сiна, яке не встигли до┐сти шахтнi конi: шахту-бо вже затопили водою, а
коней забрали на вiйну. До вечора похмуре Климкове житло прояснiло,
нагрiлося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб вiдсвяткувати входини,
як належить справжнiм господарям, хлопцi зварили на вечерю картоплi в
кожушках до старого солоного сала. То було справжн║ свято!..
А через пiвмiсяця - сталося те зранку - пiсля короткого бою на станцiю
зi степу прийшли iталiйцi. Вони цiлий день ганялися по висiлку за курми,
стрiляли по них iз карабiнiв та автоматiв i лементували, як цигани. (До
┐хнього приходу нi Климко, нi Зульфат не знали, що кури можуть лiтати не
згiрш за всяку птицю, тiльки невисоко). По┐вши курей, iталiйцi гуртами,
найменше по дво║-тро║, пхалися вiд двору до двору i шукали собi ┐жу за
грошi.
- Марка, марка!.. - вигукували вони.
Нiхто у висiлку не розумiв, що те означа║, i тi, у кого завалялися
марки для конвертiв, виносили ┐х iталiйцям. Вони сердилися i то по-сво║му,
то по-нiмецьки кричали, вибалушивши чорнi циганськi очi:
- Дурнi! Сольдато iтальяно... дати вам маркен... Денаро деля...
Гросдойчен Райхес, унд зi мюссен... вi повiннi дати... фюр дiзес вертфолл║
гельд: лютте - молько, бурро - масльо, формаджо - сiр... Манджяре! Ессен!
┐сти!..
Про це розповiв Климковi Зульфат, бо iталiйцi приходили й до них. Дiд
Гар║║в сказав ┐м:
- У нас ║ вугiлля... Бiльш нiчого в нас нема║.
Тодi iталiйцi кинулися грабувати i брали не тiльки ┐жу, а й одяг, де
кращий.
Через тиждень вони пiшли далi, а у висiлку почався голод.
На маленькому базарному майданi щоденно, з ранку до вечора, стояли
мовчазнi люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновiше: костюми i
пальта, сукнi й сувiйчики матерi┐, черевики й "кiровськi" годинники на
вузеньких ремiнцях... I все те не продавалося, а мiнялося хоч на
який-небудь харч. Та найчастiше в натовпi було чути: "Солi... Солi нi в
кого нема║? Вiддаю за склянку солi..."
Якось, покружлявши навколо хлiбопекарнi, де ще не давно з жовтих
дерев'яних лоткiв горнувся, мов з рукава, гарячий хлiб i де ще й досi
пахло хлiбним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не
завернули б туди - надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь
дитячою жалiбною надi║ю в очах, - якби там не зчинився гвалт.
Бiля старих дерев'яних прилавкiв, побачили вони, стояла пiдвода, ┐┐
оточили з обох бокiв i кричали, пiднi маючи над головою у кого що було:
- Вiзьми в мене! Новiсiньке, подивися!..
- Бери костюм. Шевйотовий, не надiваний i разу...
- Черевики хромовi треба?..
- Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вiчне буде пальто.
На возi, запряженiм парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько i
гув примирливо, перемацуючи очима товари:
- Тихо, тихо... Що менi треба - все вiзьму. Сам виберу. Тiльки тихо,
граждани! Ша! Ану одiйди, не мацай мiшкiв, бо так батогом i встюжу. Маца║
воно... Ти, з драпом, давай. Що тобi? Борошно ║, кукурудза, сiль бiла,
слов'янська...
- Натовп iзнову загув, заколихався.
- Були б оце нашi шахтарики, вони б тебе вдягли i взули, ще й
пiдперезали б... - неголосно мовила якась жiнка. В руках у не┐ було
приношене дитяче пальтечко.
Бородань почув ┐┐, знайшов кам'яними очима в на товпi i сказав:
- А ти вобше может тут не стоять. Вобше не пiдходь, бо я в тебе й
золота не вiзьму, хоч би в тебе воно й було. ┐х пожалiй, привези, а вони
ще й зубами скреготять...
На жiнку несердито зацитькали, нiби просили ┐┐ мовчати.
I тут Климко побачив Наталю Микола┐вну, вчительку свою i Зульфатову.
Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям
трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Микола┐вну в цiй
сукнi лише двiчi на рiк: першого вересня i в останнiй день занять. Наталя
Микола┐вна щоразу так хвилювалася, зустрiчаючи ┐х, сво┐х учнiв, а чи
проводжаючи на канiкули, що троянди з трояндово┐ сукнi зацвiтали в не┐ й
на щоках. А минуло┐ весни на останньому уроцi вона сказала, печально
всмiхаючись: "От i пiдете ви в юнiсть, уже з iншими вчителями, а я знову
повернуся до маленьких, таких... грибочкiв, як були ви, коли при йшли до
першого класу. Пам'ята║те?" - I сльози, двi сльозинки, покотилися ┐й з
очей, однак вона не чула ┐х i посмiхалася. Тодi сказала: "Урок закiнчено,
до побачення, дiти..." - I одвернулася до вiкна. А вони стояли й стояли за
партами, хоч у коридорi вже знявся радiсний гамiр: закiнчився учбовий рiк,
сонця надворi повна чаша, аж до пiднебесся, - хто ж не радiтиме!
Наталя Микола┐вна стояла осторонь вiд натовпу, що затулив пiдводу, i,
маленька, блiда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не
було нi презирства, нi гнiву, а лише зляканий подив. Одна ┐┐ брова,
поторкана золотом од ранкового сонця, напружено пiднялася вгору i
дрiбно-дрiбно тремтiла. Климко з Зульфатом пiдiйшли до не┐ (вона не
помiтила ┐х) i, затинаючись вiд хвилювання, сказали, перебиваючи один
одного:
- Добрий день, Наталю Микола┐вно...
Вона здригнулася i випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом
спритно пiдхопили ┐┐, легесеньку, як пух, i так стояли з нею, нiяково й
щасливо всмi хаючись.
- Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... - I осяяла ┐х такими
лагiдними, такими рiдними очима, що ┐м обом здалося на мить, нiби все
навколо так, як i колись було, що нема║ i не було нiколи вiйни, i
похмурого бороданя на возi, i вибитих вiкон у магазинах, i холодно┐
неживо┐ пекарнi за сiрим дощаним парканом; що ось зараз на станцi┐
озветься гудком паровоз i дзвоник за клубом, де школа, покличе ┐х на
перший урок..
- Ей ти, молодице! - гукнув бородааь. - З червоним платтям. Пiдходь, я
беру твiй товар.
Наталя Микола┐вна повiльно обернулася до нього i сказала тихо, але так,
що всi в натовпi почули i огля нулися:
- Нi-нi. В а м я його не промiняю. Нiзащо.
Бородань примружив кам'янi очi i, перекосивши рота, сказав:
- Поду-ума║ш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тодi пухни з голоду! - Видно,
сукня йому подобалася.
- Ходiмте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Микола┐вна
до Климка i Зульфата.
Вони пiшли геть вiд базару. А бородань перепитав у когось iз натовпу:
- Хто вона? Вчителька? - I погукав: - Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Iди
сю...
Вiн де встиг доказати, хутко присiв на возi й затулив голову руками.
Каменюка пролетiла понад ним i вдари лася об стiну аптеки. Натовп
одсахнувся вiд воза, всi злякано дивилися на Наталю Микола┐вну та хлопцiв,
а Зульфат тремтiв i кричав:
- Я вб'ю його! Таких треба вбить! - Вiн ухопив грудку породи, прищулив
очi й замахнувся вдруге...
- Не смiй, Зульфате┐ - звелiла Наталя Микола┐вна, а Климко перехопив
товаришеву руку i сказав:
- Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
- Iш, чому вона тих виродкiв навчила! - прохрипiв бородань. -
Вчи-и-ительша.- Вiн побачив, що небезпека вже минула, i знову випростався
на возi. - Iш, чому навчила!
Вони вiдiйшли вже далеченько вiд базару, а Зульфат все ще тремтiв, мов
у пропасницi, i раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя
Микола┐вна легенько погладила його блiдою, в синiх прожилочках рукою по
чорнiй стриженiй головi й сказала:
- Ну годi-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мiй милий. - Вона
тихо, лагiдно засмiялася, i хлопцi, мовби вони ждали знаку, теж
заусмiхалися. Тодi Клим ко нерiшуче спитав:
- А можна, ми подивимося на вашого маленького?
- Маленьку... - На щоках у Наталi Микола┐вни виступили ледь помiтнi
блiдо-рожевi троянди. - ┐┐ звати Оля. - Вона трохи пiдняла косинчик
бузково┐ сповивачки, i Климко з Зульфатом разом, зiткнувшись лобами,
заглянули пiд той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, бiле,
аж крейдяне, i щiльно заплющенi повiки, що здригалися вiд сонця, а
губеняти, не червонi, а синюватi, ожиновi, невпинно ворушилися, наче
шукали щось.
- Зараз, зараз... - промовила до личка Наталя Ми кола┐вна.
Хлопцi не зрозумiли, що означало те "зараз", лиш усмiхалися: "Олю,
О-олю!" - i причмокували губами.
- Де ти живеш тепер, Климку? - Наталя Микола┐вна сумно глянула Климковi
в очi. - Я знаю, менi розказували про все, що тодi сталося, i... менi дуже
хотiлося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той
день...
Климко посумнiшав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
- Ми зараз удвох iз Зульфатом, - сказав Климко. - Додому до нього,
правда, навiду║мося щодня - води наносимо, вугiлля навибира║мо пiд
териконом... Там тепер усi гребуться. I знову до мене. У ваговiй живемо,
на сортувальнi. Де штибовi кучугури, зна║те? Iталiйцi туди нi разу й носа
не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка ║ залiзна, картопля... -
Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тодi швидко
закивав головою. - Наталю Микола┐вно... - Климко зупинився i подав
учительцi ┐┐ трояндову сукню, яку досi нiс пiд полою дядьково┐ дiжурки. -
Не треба вам нiчого промiнювати, а переходьте - це ми вас iз Зульфатом
удвох просимо, - переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку
глядiтимемо...
- Все помагать будем! - вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю
Микола┐вну гарячими вiдданими очима. - А Олi я колиску принесу. У нас ║.
Залiзна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузнi гнув,
електрозваркою варив! Наталя Микола┐вна всмiхнулась i опустила очi: ┐й
справдi нiде було жити. Коли iталiйськi солдати отаборилися в школi i
вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в
шкiльному саду вогнища i смалили над ними курей, з реготами й спiвами),
Наталя Микола┐вна з дитиною i чемоданом, у якому були одяг та дещиця
сухарiв, тихцем пiшла iз сво║┐ кiмнати у виселок i назад уже не
повернулася, бо кiмнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками.
Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух
курячо┐ смалятини. Не те що жити - моторошно й жаль дивитися було на
стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вiкнами...
- Спасибi, - тихо мовила Наталя Микола┐вна до хлопцiв i додала ще
тихiше: - Я рада за вас, мо┐ хлопчики, я просто щаслива...
Климко i Зульфат упоралися швидко. Вiд полудня до вечора вони перенесли
з кiмнати Наталi Микола┐вни все, що в нiй було: лiжко, стiльцi, книги,
розкиданi по пiдлозi, етажерку, постiль (подушки були чомусь порiзанi, i з
них вiялося пiр'я). Зостався тiльки великий вазон у дерев'янiй дiжечцi -
розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати ┐┐ саму, i
вони вже смерком, щоб нiхто не бачив, обнявши бочонок з обох бокiв,
спотикаючись i сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагово┐
i троянду.
Вже геть споночiло, коли Зульфат приправив колиску, надiвши ┐┐ сiткою
на голову. Колиска була з усiх бокiв розцяцькована квiтами з дроту i
всякими дротяними кучериками. Фарба на нiй, весела, голуба, деiнде
облущилася, i там виступила iржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем,
вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: "Дивiться, яка
гожа я нянечка!"
Слiдом за Зульфатом прийшов i дiдусь Гар║║в, низенький, сухоплечий, у
ватяних штанях, вовняних шкарпетках i гостроносих шахтарських чунях.
Дiдусь принiс торбинку сухарiв i, торохтячи ними, поклав на столi, а сам
пiшов до порога, щоб там сiсти. Зульфат поспiшив за ним слiдом i пiдставив
стiлець. Дiдусь зiперся руками й грудьми на цiпок i мовчки дивився, як
Наталя Ми кола┐вна, маленька, з рожевим у сяйвi од "буржуйки" волоссям на
плечi, по┐ть дитину ча║м з пляшечки.
- Тобi тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй...
Маленькому - чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, костi
грiть. Да-а... Нiмець хитрий! Сам пiшов на Ростов, там ║ що кушат. Сюди
послав iтальянiв - тут нiчого кушат! - Вiн хрипко засмiявся. Тодi кивнув
сивою стриженою головою на сухарi: - Нестандартний сухар. Хлiб
нестандартний - сухар нестандартний. Вийняв з печi хлiб, узяв буханка,
верхушка раз - одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хлiб не
бува║ брак. Хлiб нiколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим -
туди! - i постукав костуром по пiдлозi. - Сухар економить!
- Не кажи так! - сердито крикнув Зульфат.
- Мовч! - iще сердитiше цитькнув на нього дiдусь Гар║║в.
Вiн посидiв ще, покивав головою сво┐м думкам, потiм устав i зiмружено
подивився в личко немовляти на руках у Наталi Микола┐вни.
- Молока треба! - сказав суворо.
Наталя Микола┐вна подивилася на нього винуватими очима:
- Нема║... Не стало, Муса Шафарович...
Дiдусь Гар║║в обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
- Пiдеш на Лобовку до Файзулiних. Там ║ молоко.
- Зараз? - пiдхопився Зульфат.
- Завтра, - сказав дiдусь.
- Нi-нi, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, - благально мовила
Наталя Микола┐вна.
- Мовч! - сердито, як i на Зульфата, сказав ┐й дiдусь Гар║║в, i хлопцям
стало вiд цього нiяково перед Наталею Микола┐вною, а вона лише
усмiхнулася, схилившись над дитиною.
Дiдусь Гар║║в, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб iшов за
ним i Зульфат.
Климко догнав ┐х уже за штибовими купами. В пiтьмi бiлiла i
похитувалася голова дiдуся Гар║║ва (вiн ходив швидко); Зульфат чимчикував
поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, i вони трохи вiдстали.
- Зна║ш, що я придумав, Зульф, - збуджено сказав Климко. - Я пiду по
сiль. Зульфат зупинився.
- Куди?
- У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарi казав: "Сiль
слов'янська, бiла?" А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив.
Уранцi по┐хав - увечерi вже дома... - I зашепотiв квапливо, щоб Зульфат не
перебив його: - Що, що в нас картоплi ║ трохи та сала? Цього хоч би на два
мiсяцi хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчiв
намiня║мо по дорозi назад, молока, може...
- Сам не пiдеш, - уперто сказав Зульфат. - Я теж з тобою.
- А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дiдусем? А з
Наталею Микола┐вною? Обiцяли помагати, а самi втекли. Та тебе й не
пустять. А мене держати нiкому...
- Не пустять, - погодився Зульфат.
На прощання вiн сказав:
- Завтра?
- Вдосвiта, поки ще спатимуть, - сказав Климко. - А ти потiм розповiси
Наталi Микола┐внi, куди я подався.
Зульфат мiцно вхопив Климка за плечi, притяг до себе i довго держав
так. Потiм гаряче зашепотiв на вухо:
- Хочеш, я тобi iталiйський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
- Поцупив? - здивувався Климко.
- Нi. Вимiняв на четверо я║ць. Вони за ┐жу i карабiни промiняли б! Я
знаю.
- Не треба кинджала, - сказав Климко. - Так пiду. Хто мене займе?..
Вiн прокинувся дуже рано. Мiж кучугурами ще тiльки-но почало сiрiти.
Наталя Микола┐вна спала, згорнувшись клубочком-
Бiля не┐ тулилася Оля. Вона майже цiлу нiч поплакувала, а тепер спала
мiцно, i щоки ┐й узялися ледь помiтним сонним рум'янцем.
Климко тихо пiдсипав у "буржуйку" вугiлля (вiн i вночi вставав
пiдсипати, як звик те робити, ще живучи в барацi з дядьком Кирилом), узяв
чистий зошит, олiвець i написав:
"Наталю Микола┐вно! Я пiшов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся.
Клим".
Вiн навшпиньки викрався з вагово┐, вдихнув досвiтнього степового
повiтря, немовби води з криницi випив, i подався у виселок до Бочонка.
...Над баштаном i куренем стояв молочний надщерб лений мiсяць. Була вже
пiвнiч. Климко ворушився в соломi i кашляв до слiз, що заливали й холодили
йому щоки.
Вiн утирався сонний i знову засипав. I знову кашляв.
А на баштанищi то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. То┐
ночi кiнчився вересень i почався жовтень.
РОЗДIЛ IV
Вiн устав разом iз сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом'янiй постелi i
туго обiпнувшись рябою плащ-палаткою. Тiло йому охопила гаряча млость, в
очах плавали жовтi плями, i вiд того здавалося, що й надворi теж жовто.
"Ще захворiю", - подумав Климко. I злякався: що тодi? Були б оце
сiрники або хоч кресало, розпалив би солом'яне вогнище, зогрiвся, картоплi
напiк. Може, пiсля гарячого й полегшало б. Хоч ┐сти йому не хотiлося.
Дiстав з торби галети, подержав у руках - просто так, аби знати, що
вони ║, - i поклав назад. "Хай, пригодяться". - I знову тяжко закашлявся.
В очах бринiли сльози, бринiла сиза роса на бур'янах та кавунячому
огудиннi, а руки так трусилися, що вiн мiцно сплiв ┐х пальцями i затис мiж
колiньми.
"Треба швидше йти. Там хоч люди".
Климко пiдвiвся - ноги одразу загули i налилися гарячим, - похитнувся,
але не впав i не сiв знову, а, тримаючись обома руками за куренiв дашок,
виступив на двiр. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у
блискiтки - хто кого переблищить - i зовсiм не грiло. З рота йшла крута
пара. Климко й кашляв парою, i тремтiв, тримаючись руками за курiнь. Нi,
по такiй холоднющiй землi далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно,
мiсто, i за ним гори з рожевими вершечками - рукою наче дiстав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку i, зцiпивши од напруги
зуби, одiрвав од не┐ чималий клапоть. Потiм розiрвав його ще навпiл - i
вийшло двi онучi.
"Однаково холодно буде, як намокнуть", - подумав Климко.
Навибирав, де цiлiшо┐, сухо┐ соломи, поробив товстенькi устiлки i
примiрив ┐х до ступнi, щоб нi великi були, нi малi. Потiм туго обмотав
ноги разом з вустiлками плащ-палатяними клаптями i позав'язував кiнцi вище
кiсточок. Пiдвiвся, обiйшов довкола куреня - ступалося у новiй взувачцi
легко i м'яко - i сказав сам собi, як дiд Гар║║в:
- Можна жить!
Вiн ще посидiв у куренi, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечi торбу
i пiшов до шляху, раз по раз корчачись вiд вибухiв кашлю.
Йшов i розмiрковував, що робити далi: чи податися одразу просто в гори
по сiль, а чи зайти в мiсто на базар i спробувати Бочонковi грошi. Той
жмуток тридцяток, п'ятнадцять червоних цупких папiрцiв, що дав йому
аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спiднiй кишенi
дiжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мiдною дротиною i
закрутив ┐┐. Можна й спробувати. Адже солi тут, мабуть, стiльки, що за так
бери. Якщо грошi - безцiнь, то й сiль не дорожча.
"Спробую", - порiшив Климко i пiшов швидше.
Мiсто починалося такими ж будиночками в садах, як i в звичайному
висiлку. На парканах коло хвiрток висiли дерев'янi поштовi скриньки з
дашками вiд дощу. Всi вони були порожнi... Вицвiрiнькували горобцi,
пiдплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кiт i
мружився на сонце зеленими очима.
Вiконницi в будиночках було позачиняно, - може, тому, що рано, а може,
вiд вулицi ┐х i вдень не одчиняли.
Климко йшов iржавою трамвайною колi║ю, переступаючи iз шпали на шпалу.
Взувачку свою вiн зняв ще край мiста - незручно якось тупцяти в онучах,
подумають: старець.
Людей траплялося мало. Скрипне хвiртка, висунеться з не┐ дитяча
голiвка, стригне очима по вулицi: оно якийсь вурка йде з торбою за
плечима, худий, брудний, босий, а великi синi очi, червонi по бiлках, так
i нишпорять... Хлоп - зачинилася хвiртка.
- Ей, хлопчику чи дiвчинко! - гукне Климко. - Як до базару йти - не
зна║ш?
Тихо за хвiрткою, тiльки чути, що сопе. Тодi: туп-туп-туп до хати -
втекло.
"Що за люди?" - зiтха║ Климко i, покашлюючи, йде далi.
Почалися будинки довшi й вищi, - у три, чотири, п'ять поверхiв. Вони
були сiрi й мовчазнi, нiби нiхто в них i не жив. Але людей побiльшало. I
всi вони - з тачками, клунками, вузлами - сунули в одну вулицю. Бiженцi,
чи мiсцевi, не розбереш. Климко пiшов за ними i скоро побачив базар. Вiн
починався старцями, що густо сидiли й стояли попiд вицвiлим зеленим
парканом. Були тут зрячi й слiпi, безногi, безрукi, старi й молодi.
Кухлики, картузи, пелени, простягнутi коритцем жменi...
- Пода-айте... подайте... подайте... - линуло понад парканом, як одна й
та сама скорботна i жалiбна пiсня,
- Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата i
подай йому рруку! - вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очi в
нього були недобрi, пекучо поблискували в усi боки.
Дзень, дзень, дзень... - падали в кухлики монети.
- Спасибi, дитино, дай тобi боже дiждатися мужа чи брата.
- Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас полiцiя
загребе?
- А що я таке сказала?..
- Що, що... Чу║мо, не глухi.
Климко зупинився коло старо┐-престаро┐ бабусi, яка гомонiла до
перехожих тихим немiчним голоском, але не жалiбно, а так, нiби казку вела:
- Прийшла немiч, люди добрi. Оце дивiться на мене та й побачите, яка
вона, тая немiч. Кажу земельцi: розступися, забери стару... А вона не
розступа║ться. Прошу-прошу - не хоче й квит... - В пеленi у бабусi лежало
три картоплини, дрiбна цибулинка i з десяток гривеникiв. Бабуся подивилася
на Клима вологими вилинялими очима й сказала: - Iди, iди хлопчику, це я не
тобi розказую...
Климко видлубав з кишенi одну тридцятку i поклав бабусi у пелену, а сам
швидко пiшов геть.
Над мiстом високо в небi прогули густi косинцi нi мецьких бомбовозiв, -
може, з пiвсотнi чи й бiльше. Во ни блищали проти сонця, як склянi. Старцi
принишкли, всi, навiть слiпi, попiднiмали голови i тривожно питалися у
зрячих сусiдiв:
- Багато?
- Багато...
На базарi теж запала тиша. Тiльки з-пiд розламаного ларка при базарних
воротах чийсь тонюнiй голос (були до вiйни мороженицi з такими голосами,
згадав Климко) набридливо скиглив:
- А хто ще желающi-iнтересующi погадать? Зiночка гада║, що кого
ожида║... Климко пiдiйшов до ворожки i став навпроти, грiючи ноги в теплiй
на осоннi пилюзi. Жiнка сидiла на стiльчику, тримаючи в пеленi довгий, як
пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папiрцями. З-пiд поли в не┐
визирала Зiночка - дрiбненьке, схоже на пацюка звiрятко в бiлих i жовтих
латочках. Очицi у звiрятка були маленькi й хитрi.
Климко торкнув Зiночку пальцем за писок i всмiхнувся:
- Чого тобi? - сердито спитала ворожка. Щоки в не┐ були товстi,
червонi, в густих синiх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климкiв
подив, басом.
- Нiчого... - сказав Климко. - А ви за галети нiмецькi ворожите? Або за
картоплю?
- Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу i витяг жменю картоплi.
- Дрiбна, - сказала ворожка. - За таку - нi. Галетам вона зрадiла:
- О! Буде до чайку! - I наказала звiрятковi: - Зiночка, работай!
Звiрятi прудко скiкнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло i висмикнуло
зубами один папiрець, списаний нерiвним первацьким почерком.
"По ран║й дорогi вам присто┐ть свiданя з мужом", - прочитав Климко.
- Це не менi, це - жiнкам, - сказав вiн, подаючи ворожцi папiрець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навiть не глянула на Климка, а забрала
Зiночку пiд полу i, розгойдуючись на стiльчику, заскиглила противним
тонесеньким голосом:
- А ще хто желающi-iнтересующi погадать?.. Климко вже хотiв був iти
далi, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною вiд носа до
вуха i хрипко спитав у ворожки:
- Ну, як сьогоднi з клi║нтом?
- Слабо, - сердито, басом прогула власниця Зiночки.
- Пр-ровiримо! - сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив
з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зiгнутим дзьобом, посадив ┐┐
на мiзинець i, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:
- Евстрррелiйський папуга!! Видда║ предсказания- в око лiпить! Од-дин
раз удовольство- сiм лiт продовольство! Ну, навались!!! Не може буть,
сказав Суворов, щоб Чортов мiст не перейшли! Хто перший - першому
безплатно!..
- А хто ще желающi-iнтересующi... - хотiла перебити його ворожка, але
дядько з папугою накрив ┐┐ голос:
- Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засмiявся i закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж,
що одiрви й покинь! I раптом подумав: "Чого ж оце я граюся тут? Хiба за
цим сюди йшов?" Вiн замашно стукнув себе кулаком по лобi, як це робив
Зульфат, коли хотiв покарати сам себе, i пiшов у ряди.
За сiрими, вицвiлими на сонцi прилавками сидiли i стояли жiнки i дiдусi
й неголосно, сторожко озираючись на всi боки, припрошували до сво┐х
товарiв. Тут були старi, побитi шашiллю iкони i в них - боги пiд склом
серед барвистих воскових квiтiв: мiднi, поначищуванi каблучки i серги;
товстi давнi книги; червонi намиста з дукачами - i знову iкони, старiшi й
новiшi, в оправах i без оправ, але боги на них були схожi один на одного,
як брати, i всi дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далi йшли прилавки, заставленi мисочками з житом, кукурудзою, просом;
бiлiли склянки з борошном, содою, вологою сiллю ("Ось вона!" - зрадiв
Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. I все це добро не
продавалося, а мiнялося на одежу, гас, мило, сiрники...
"Видно, й тут грошi не нужнi нiкому", - подумав Климко, вiдчуваючи
страх: нiчого вiн тут не добуде...
Люди торгувалися не весело, як було до вiйни, а з якоюсь похмурою
настирливiстю, наче бороли один одного i нiяк не могли побороти:
- Скiльки ж ви да║те?
- П'ять кухлiв.
- Так спiдниця ж - подивiться!
- Як хочете, не силую.
- Шiсть!
- Н║-║...
- Дитину хвору в Полтаву на тачцi везу...
- Ну то давайте вже.
- Запальнички, замки, кресала, губка, кремiнь!
- ...А воно ж на ватi чи на клоччi?
- Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивiться: вата.
- Пiвпуда.
- Скiльки?!!
- Сiль-крупка! Печатне мило загряничне! Тiльки за марки!
- ...То дiйдемося ми з вами?
- Хiба що на тому свiтi.
- Ну й люди ж! Наче до вiйни таких не було.
- Бiда наплодила...
Ряди скiнчилися. Далi було засмiчене токовисько, а за ним, коло
магазинiв з потрощеними вiтринами, стояли люди з тачками. Климко пiшов ще
туди.
"Якщо i там не вiзьмуть грошi, тодi - в гори".
Бiля крайньо┐ тачки на дерев'яних колесах стояла дiвчина, з напуском на
очi зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно,
квiтка до квiтки складений букет чорнобривцiв. На плечах у не┐ була ще
одна хустка - велика, у веселих червоних та зелених квiтах, а
темно-вишневi шовковi китицi ледь не торкалися землi. Щоки у дiвчини були
перепнутi по-старечому, навкiс, як у хворо┐ на зуби, а маленькi тонкi
пальцi, що тримали квiти, тремтливо перебирали зеленi стебельця.
- Купiть мою хустку. Дивiться, яка ловка... - тихим голосом так лагiдно
i боязко просила дiвчина, що Климко зупинився бiля не┐. - Я й чорнобривцiв
на додачу ще дам... Купiть мою хустку...
Климко пом'явся, переступаючи з ноги на ногу, i сказав:
- Чудна ви. Кому ж вони зараз нужнi, чорнобривцi отi?
Дiвчина сполохано глянула на нього темними затiненими очима i швидко
вп'ялася пальцями в квiтчасту хустку.
- Та ви мене не бiйтесь, - усмiхнувся Климко i згадав, що вiн сьогоднi
не вмивався. - Я не вурка, я по сiль сюди прийшов...
Дiвчина одвернулася i стояла мовчки.
- Ото хлопець тобi правду каже, - озвався з-пiд магазину якийсь дядько.
- Ти б поставила отуто коло мене тачку, пiшла в ряди й вимiняла, чого тобi
треба. А то - "чорнобривцi"...
Дiвчина так само наполохано, як i на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидiв просто на землi, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою.
На скронях йому густо висiялася кучерява розсадка сивини, а лице було все
в зморшках. I в кожнiй зморшцi, здавалося Климковi, ча┐лася добра лагiдна
усмiшка. Перед дядьком двома рiвними рядочками стояли прорезиненi тапочки
- великi, й малi, i зовсiм манюнi, на дитину. Видно, вiн був швець i сам
┐х понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
- Здалеку йдеш чи тутешнiй? - спитав.
3 Донбасу я, - сказав Климко.
- А-а! Землячок... По сiль, кажеш?
Климко кивнув.
- А що ж у тебе на сiль?
- Торбинка осьо, - Климко зняв з плеча торбу.
- Нi, - усмiхнувся швець, i кожна його зморшка теж усмiхнулася. - Я
питаю, на що мiня║ш чи купу║ш. Одежа якась путня ║ чи, може, марки?
- Такого нема, - зiтхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати
вимiнять"?). - Грошi дово║ннi ║, так за них нiчого не продають. Треба йти
в гори, туди, - вiн махнув рукою, - там я й даром наберу. Так же?
- А чого ж босий?
- Щоб легше на ноги... - Климко ледь скривив губи, пробуючи
усмiхнутись. - Картопля в мене ще ║. То, мо же б, ви промiняли взувачку на
не┐? Дрiбнувата, правда...
- Вiзьми примiряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно.
- Бiльшi бери, щоб онуча влiзла, - порадив швець. Климко послухав його,
взув бiльшi й заходився розв'язувати торбу.
- Не треба, - сказав швець. - Носи собi, раз уже ти землячок...
Вiн скрутив цигарку, припалив од саморобно┐, з патрона, запальнички i
сказав, огортаючись димом:
- А сiль ти, синок, проминув. Кiлометрiв п'ятдесят зайвих пройшов. Сiль
- це бiла Артемiвська. Чув? (Климко чув i навiть бачив це мiсто здалеку
днiв три тому). Так ото бiля нього станцiя така ║, назива║ться вона Сiль.
Там сiль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах ║, але ж у торбу
┐┐ не набереш... Проминув ти, брат, сiль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли i знемоглися, як пiсля
цiлоденно┐ ходьби. Вiн сiв на проломлений дощаний ганок i мовчав,
стиснувши долонями щоки.
- Що ж... треба вертатися, - насилу вимовив вiн, похлинувся клубком, що
стояв йому в горлi, i закашлявся.
- О, як тебе пробрало. - Швець поклав на плече Климковi велику руку,
подзьобану вугiльними скалками, наче покроплену синькою. - Нiчого, не
скисай, щось придума║мо.
З-за магазину вихопилося два полiца┐ в чорному, з карабiнами за плечима
i плоскими нiмецькими багнетами при боцi. Вони пiдiйшли до дiвчини з
хусткою i стали.
- Приймись! - сказав один з них, у кубанцi, на яку по-селезнячому
закручувалася чорна чуприна. Вiн уперся колiньми в тачку, нiби йому не
було бiльше дороги, i подивився на дiвчину дуже пильно спiдлоба.
Дiвчина вхопилася за дишель i пiдтягла тачку ближче до магазину. Руки в
не┐ тремтiли.
Полiца┐ пройшли повз шевця й Климка, навiть не глянувши на них, i той,
що в кубанцi, сказав другому;
- Бачив, яка краля? Може, зараз вiзьмем?
- А куди вона дiнеться? Встигнемо ще. Люди помiж тачками загомонiли:
- Що то воно?
- Полiца┐, хiба не бачиш?
- Так нашi чи нiмцi?
- Турки!
- Ха-ха...
- Цсс...
- Нова власть...
- Новi прихвоснi, - сказав швець, i на нього заозиралися - однi з
острахом, iншi - ховаючи посмiшки.
- Щось вони затiвають, - сказав швець до Климка i кивнув головою. -
Бач, скiльки ┐х ононо висипало. Як гусей.
Полiца┐, чоловiк, може, сорок, вервечкою, на однаковiй вiдстанi один
вiд одного швидко йшли понад обома парканами.
- Ловитимуть когось...
В рядах принишкли, i вiд цi║┐ тишi, що настала враз, одрубом, на
майданi зробилося моторошно-похмуро. Климко помiтив, що з базару через
токовисько спершу поодинцi, далi невеликими гурточками почали
вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспiхом, нiби вже вiдбазарувалися, потiм
швидше, швидше... I раптом бiля прилавкiв надривно, страшно серед тишi
закричала жiнка:
"Ай, що ж це ви робите! Пустiть мою дитину! Пустi-iть!" Все торжище
разом схарапудилося, гойднулось - i люди побiгли, збиваючи одне одного,
вириваючи з-по мiж плечей сво┐ клунки, вузли, торби...
- А-а-а!... - злинуло над базаром, як багатоголосий стогiн.
А помiж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климковi
слово: "Облава!.. Облава!.."
Сiра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Вiн
прогнувся, мов гумовий, затрiщав з краю в край i впав. Але на вулицi
щiльно, майже один проз один, стояли нiмецькi мотоцикли i грузовики.
Пролунало кiлька автоматних черг - видно було, що стрiляли вгору, - i
натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всi боки. В ньому
густо синiли полiцайськi шинелi.
- Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро дивлячись
туди, де вирувало людське стовписько.
Вiн обернувся до дiвчини з хусткою:
- Ти, дочко, йди сiдай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвiте на
весь базар.
Дiвчина, блiда, з величезними карими очима, в яких аж кричала
безпорадна мука од страху, зiбгала хустку тремтячими пальцями i сховала ┐┐
пiд полу жакетика. Вона сiла мiж Климком та шевцем, затулила обличчя
руками i заплакала.
- Цить, - суворо звелiв ┐й швець. - Сиди собi й годi. Як щур у горах -
тихенько.
Посеред майдану з'юрмилися, тулячись одна до одно┐, душ тридцять дiвчат
i серед них один-однiсiнький, високий, на голову вищий за всiх, блiдолиций
юнак. Звiдти було чути плачi. Полiца┐ з карабiнами напереваги оточили i
повели бранцiв до ворiт. Слiдом за ними, голосячи, пiшло кiлька жiнок з
вузликами i торбами за плечима i сивий, без картуза (картуз вiн тримав у
руцi) дiдусь на дерев'янiй ступцi. Вiн махав нею швидко, i рукою з
картузом у лад ходi сво┐й вимахував, - певно, боячись вiдстати.
- ...Та тут самi старi, ми вже дивилися, - почув Климко i впiзнав голос
полiцая в кубанцi, ┐х було тро║. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне
обличчя в ряду тачкарiв. - Де ж це та пташка з квiточками? Казав, давай
зразу брати, так нi.
- Ну да, - заперечив йому другий, у синьому карту зi, вигнутому на
нiмецький манер. - А вона б рейвах пiдняла. Тодi всi розбiглися б.
Дiвчина тоненько заплакала i зашепотiла до шевця:
- Спасiть мене, дядю, спасiть...
- Тихо-тихо-тихо, - швидко сказав ┐й швець. - Не бiйся...
А Климко висмикнув з торби надiрвану плащ-палатку, розiпнув ┐┐ в руках
так, щоб затулити дiвчину, i став роздивлятися, бурмочучи заклопотано
перше, що спало йому на думку:
- Якби не надiрвана, то була б довша... Так надiрвана... - а в головi
стукотiло: "Хоч би пройшли, хоч би пройшли!"
- Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному
рукавi. Та рука взяла дiвчину трьома пальцями за пiдборiддя i пiдштовхнула
його вгору. Дiвчина пiдняла голову i дивилася на полiцая повнiсiнькими
слiз карими очима.
- Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квiтко, хто тебе обидив, га?
- Не руш дитини, - тихо, але владно сказав швець.
- Ш-шо? - перепитав полiцай, скосивши на нього нахраписто-веселi сiрi
очi. - Ш-шо ти промекав?!
- Не руш дитини, кажу, - хрипко вимовив швець.
- Ану встань! - випростався полiцай. Два iншi теж похмуро дивилися на
шевця. - Вста-ать, кому сказано!!!
- Нема║ на що стать, - осмiхнувся швець. Вiн не дивився на полiцая, вiн
дивився кудись повз його колiна.
Полiцай коротко, прямо вдарив його п'ятiрнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав - устиг обiпертись на руки.
Вiн притулив долоню до розсiчено┐ губи, а полiцай одкинув чоботом
ковдру i вiдступився на крок, скрививши рота. Пiд шевцем був маленький
дерев'яний вiзок на пiдшипникових колiщатах. Поруч лежали двi дерев'янi
пiдпихачки - двi дощечки з обшитими шкiрою ручками.
- Шмаркач, - незлостиво промовив з-пiд долонi швець, дивлячись, як i
ранiше, мимо полiцая. - Я, щоб тобi тепленько жилося, ноги в шахтi
зоставив, а ти мене за це - по зубах...
Полiцай покашляв у стуленi докупи пальцi, потер ними губи, нiби
поправляючи скривлений рот, i знову обернувся до дiвчини:
- То тебе що - просить? - сказав крiзь зуби, вхопив ┐┐ за руку i
смикнув на себе.
Дiвчина зойкнула (хустка випала з-пiд поли, розiслалася по землi) i
звелася навколiшки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дiвчинi в другу
руку i закричав:
- Пустiть ┐┐! Це моя сестра! Сестра моя, чу║те? Во на менi за матiр!!
- Та облиш ти цих старцiв, Стьопа... - сказав третiй полiцай,
позиркуючи на людей, якi покидали сво┐ тачки i пiдiйшли ближче. - Ходiмо.
Без одно┐ Химки ярмарок буде.
- Н-нух, - зло видихнув той, що в кубанцi. - Однак ти далеко не зайдеш.
Чула?!.
Полiца┐ пiшли через токовисько до порожнiх прилавкiв i скоро зникли за
ворiтьми.
- От бачиш - i минулося, - сказав до дiвчини швець, утираючи долонею
закривавленi губи.
Дiвчина стояла навколiшки й онiмiло дивилася в хустку, що розiслалася
на землi. А Климко мiцно тримав ┐┐ за руку побiлiлими пальцями, i кашляв,
i тремтiв од кашлю. Котрась жiнка подала шевцевi хусточку втертися, але
вiн сказав:
- Спасибi, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу - швидше
заго┐ться.
Поспiвчувавши, тихо i злякано оглядаючись, жiнки помалу розiйшлися.
Заскрипiли немазанi колеса на тачках, поспiвали сумно до ворiт: який там
тепер базар.
Дiвчина враз немов опритомнiла, вхопила шевця за руку, гладила ┐┐
тонкими пальчиками i шепотiла, шепотiла плачучи:
- Спасибi вам, дядечку, спасибi, рiдненький... Отак вони вас... через
мене... Повiки не забуду... Спаси...
Швець легенько вивiльнив руку.
- Чого ж ти плачеш? Минулося - i цур йому, радiй, що минулося. Далеко
тобi ще йти?
- В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасi. А Тут вiйна...
Тепер до мами добиваюся...
- I доб'║шся, - лагiдно хмурячи брови, сказав швець. - Чого ж. Тiльки
накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб
нi лиця, нi очей не було видно. Та серединою мiста не ┐дь, а глухими
вуличками - i на шлях. А там людей багато, з ними веселiш буде. Я тебе на
сво┐й машинi проведу закавулками. - Швець усмiхнувся i поторкав долонями
шарикопiдшипниковi колiщата.
Дiвчина слухала його i швидко, по-дитячому кивала головою.
Тодi обернулася до Климка i винувато, соромко подивилася на нього
заплаканими очима.
- Спасибi тобi, хлопчику... Я тебе зразу так i злякалася... Тобi, бува,
не по дорозi зо мною, нi?
- Менi назад, - сказав Климко, крiзь кашель. - У Донбас.
- А то й справдi був би мо┐м братиком... - Дiвчина жалiбно пiдняла
брови. - У нас iз мамою нiкого бiльш нема║. Жив би в нас...
- Назад менi треба, - сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жiнка у довгому синьому плащi i в калошах на
босонiж.
Швець озвався до не┐:
- Ти, молодице, хотiла балетки за сiль. То бери.
- Та хотiла, - сказала жiнка i зупинилася з тачкою. - Ви ж бо просили
борошенця хоч склянок п'ять. Нема, чоловiче, борошенця, не взяла.
- Нiчого, якось обiйдуся вже. Давайте за сiль. Тут ось хлопчик, - швець
кивнув на Климка, - земляк мiй, забився аж iз Донбасу. Двiстi кiлометрiв
пройшов, щоб солi достати. А де ж ┐┐ тут зараз найдеш?
Жiнка швидко зиркнула на Климка.
- Роздала ж бо я, хазя┐не, сiль. Те просить, те: "Дай те, тiтонько, хоч
у носовичок, хоч зо жменю". Жалко дивитися. Склянок, мо', з десяток
осталося.
"Десять склянок!" - подумав Климко i уявив купку солi, величеньку таку.
I зашпортався мерщiй у кишенi, добуваючи грошi.
- Дома в мене то ще ║, та й багатенько. З Солi при везла два мiшечки,
як вiйна почалася. А тут - осьо, тiльки на денцi... - Жiнка дiстала з
тачки жовтий сировий клуночок.
- Давайте, скiльки ║, - сказав швець, - та вибирайте собi взувачку, яка
на вас дивиться. - Тодi подумав i додав: - А може, хлопчик помiг би вам
тачку додому правити, а ви йому дома вже солi досипали б iще, га?
- Я вам, тiтонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що
скажете. Чесне слово! - Климко похапцем розкрутив дротинку на кишенi i
простяг жiнцi всi грошi, дивлячись на не┐ вгору хворими очима.
Жiнка зажурено подивилася на нього:
- Не треба менi грошей, хлопчику. Я тобi й так на сиплю з пiвпуда, а то
й бiльше, скiльки донесеш. - I спитала в шевця з надi║ю в очах: - Що ж
воно оце далi буде, хазя┐не?
- А що буде, - одказав швець. - Ось вернуться нашi, пошию вам усiм
трьом чобiтки на рипах, на скрипцi заграю чи на баянi... А ви менi пiснi
хорошо┐ заспiва║те або потанцю║те. Я колись любив потанцювать! - I вiн
посмiхнувся. - Отак i буде. А як же iнакше?
I всi заусмiхалися теж, дивлячись на його веселi зморшки бiля очей i по
всьому виду, i над похмуро порожнiм, усипаним смiттям майданом нiби
прояснiло. А швець дiстав з-пiд свого вiзка старий речовий мiшок
солдатський, поскладав у нього парами тапочки - тi, що зосталися, -
ковдру, зав'язав тугенько i накинув лямки на плечi.
- Що ж, рушаймо, одбазарувалися, - сказав вiн. - Ти, дiвчино, паняй за
мною, я покажу, де тобi повернути. - Узяв у руки дерев'янi пiдпихачки,
дужо обiперся ними об землю i перший, з мiшечком за плечима, покотив до
ворiт.
Усi рушили за ним.
За ворiтьми швець сказав жiнцi:
- Ви ж пiдмогнiть там хлопчинi. Як тебе хоч звати, земляче? Климко?
Бувай, Климку, крiпися в дорозi, бо вона ж тобi неблизька. Бувай. - I
помахав Климковi дощечкою-пiдпихачкою.
Вiн, не оглядаючись, по┐хав щербатим цегляним тротуаром по негустому
опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, - озивалися пiдшипниковi колiщата пiд
його вiзком. А дiвчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним
свою тачку на дерев'яних колесах.
- По┐хали й ми, тiтонько, - сказав до жiнки Климко. - Разом веселiше
буде, еге ж?
- А ти бiдовенький, - завважила жiнка. - Бiдовенький же?
- Не знаю, - знiяковiв Климко.
Вiн узявся за холодну залiзну ручку в дишлi тiтчино┐ тачки i ще раз,
востанн║ подивився услiд шевцевi, що котив помалу мережаним тротуаром: iз
тiнi в сонце, iз тiнi в сонце... I все глухiше було чути: тьох-тьох,
тьох-тьох...
РОЗДIЛ V
...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очi, - велике, рiвно
обведене око червоного сонця у вiкнi (воно свiтило, мов крiзь морок), i
став пригадувати, де вiн. А пригадавши, спитав:
- Тiтонько, тьотю Марино... Що воно - ранок чи вечiр? Де ви, тiтонько?
- спитав так тихо, що ледве почув свiй голос.
- Тут я, синок, осьо, - тiтка Марина схилилася над ним i поторкала
теплими губами його чоло. - Слава богу! - зрадiла. - Охолонув лобик. А то
ж горiв, як жарина. Ранок зараз, дiтки, сонечко тiльки що зiйшло.
- Довго я спав, тьотю? - спитав Климко.
- Не спав, а в гарячцi був. Без пам'ятi був трохи не три днi. Так тебе
тiпало, бiдолагу, що аж пiдкидало на лiжку. Не знали вже, чим i вкривати.
Застудився ти дуже...
Климко поворухнувся пiд важкою вкривачкою i сказав:
- Треба йти.
Вiн хотiв пiдвестися, але нi спина, нi шия, нi руки не скорилися йому -
тiльки в жар кинуло, i на лобi виступив пiт.
- Лежи, лежи, - придержала його тiтка Марина. - Куди ж ти пiдеш
отакий-о немiчний. Пiдчинишся трохи, тодi й пiдеш. Лежи, а я тобi молочка
сходжу напитаю. Як ┐сти схочеш, бери, ось я поклала на стiльцi, ┐ж. Тiльки
гляди ж не вставай.
"Три днi!" - Климко вiдчував, що йому запекло в очах, як тодi, в балцi,
де вiн дожував останнi крихти вiд Бочонкових сухарiв, i заплющився.
Три днi... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо', й бiльше нiж
половину, бо назад, iз сiллю, iшов би швидше. Та й нiг уже не треба було б
сiдати грiть. Вiн iшов би так, як тодi, коли вони з тiткою вихопилися за
Слов'янськ i Климко побачив i впiзнав далеко в полi той курiнь, у якому
ночував минуло┐ ночi, а ще далi - станцiю i чепурний виселок, де вiн сидiв
пiд парканом та ждав, що горобцi зiб'ють йому двiйко червивих яблук. Отже,
вiн вертався додому!
- А нам з вами, тьотю, ще й по дорозi! - сказав тодi Климко i став
тягти так завзято i так легко й широко ступав у нових тапочках, хоч вони
трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина - так звали жiнку - ледве
встигала за ним i дивувалася:
- Де в тебе та й силочка береться, он скiльки пройшовши голодний i
холодний.
Климко-бо iз вдячностi до не┐ розказав, звiдки, чому i як iшов сюди. А
надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й слова
не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись у ночвах з лiтеплом, гуркочучи
брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловiчу
сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, -
i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось гiрке,
а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля...
Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав iз себе
одну за одною всi вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якiсь кофти,
дiжурку свою - i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було чисто i ясно
вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних калачикiв
i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На стiльцi коло лiжка
лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю, та
дво║ червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з'┐в хлiб i одне
яблуко. "А те хай, - по думав про друге, - у дорогу вiзьму". Вiн побачив
на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли пiсля
прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся. Потiм накинув дiжурку i
вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли двi сльозини. Климко
витер ┐х пальцем. У повiтрi пахло садовим димом. Так пахло восени i в
┐хньому висiлку.
"Листя палять, - подумав Климко. - Треба ж роботу якусь зробити тiтцi,
а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те..."
Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля порога та
вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки - так вони замiтали щоосенi i
щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував старий
цупкий бур'ян попiд призьбою - i хата одразу нiби повищала. Обдивився
довкола - що б його ще таке зробити? - i помiтив за хлiвом солом'яний
погрiбничок, теж зарослий густим бур'яном. Вiн пiдiйшов до погрiбничка,
вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур'янину, щоб ┐┐ вирвати, i
раптом почув приглушене пiдземельне: "Ко-ко-ко-ко?!" Заджеркотiли й кури,
але тихiше й не так сердито, як пiвень, i теж з-пiд землi. "А-а-а", -
здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур'ян: хай, серед нього не всяк
одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у хату, застелив лiжко i сiв
перепочити, бо втомився. "А як же оце йти, як i од вiника вхоркався?" - i
заспоко┐в себе тим, що добре попо┐в, тож сили прибуде.
Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум'я нощока, очi смiються.
В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квiтками по боках, над
вiнцями в нього бiлiла шапочка молочно┐ пiни.
- Таки встав? - здивувалася i високо, - ялиночкою пiдняла брови (вона i
в дорозi пiднiмала ┐х так, коли дивувалася). - Ну й меткий! У вас там на
шахтах що - всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував. Хiба ж можна
отакому хворому - i за роботу? Тобi ще лежати та лежати.
- Я пiду, тьотю, - тихо сказав Климко. - Сьогоднi. А то ще один день
пропаде...
Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i подивилася на Климка
спершу злякано, потiм обличчя ┐й жалiбно скривилося, очi набралися
слiзьми.
- А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? - спитала вона
невпевнено. - Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала,
та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою
якось переб'║ться, серед людей же... Я тебе вдягла б як слiд i взула, ┐сти
в мене, хвалити бога, ║ що - нiмцi до нас тiльки .вряди-годи заскакують,
то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк мiй,
з вiйни - хай там його, козака, смерть обмина║ - жити мемо втрьох, будеш
нам за рiдного сина... В школу тебе оддамо... Га? - В очах у не┐ свiтилася
надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не мiг збагнути. Йому тiльки
дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав:
- Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане в нас голоду,
так i прийду або при┐ду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть...
(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за пере┐зд у степ i
довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й
узгiрцi, звiдки ма║ прийти Климко; що часто разом з ним виходить за
пере┐зд i Наталя Микола┐вна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться
на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат - що
не розрадив Климка, Наталя Микола┐вна - що не почула, як вiн пiшов.
Надвечiр вертають онiмiлим у голодному гор┐ висiлком назад до вагово┐, i
┐м зда║ться, що там ┐х уже чека║ Климко - усмiхнений, мовчазний i
синьоокий. Але його нема║...
Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть).
Тiтка Марина зiтхнула, витерла долонею очi й сказала вже iншим,
стурбованим голосом:
- Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини
склянку i налила в не┐ молока, густого i тепло-пахучого.
- А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн i курей продасть... -
сказав Климко.
Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима:
- Хто тебе й викохав отакого... А що, хiба його чуть?
- Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi.
- Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у
погребi посмирнiша║. От босяцюра! - Тiтка зiтхнула. - Я не хотiла тобi
зразу казати, думала ж, зостанешся... Нiмцi товарний по┐зд учора пустили в
Донбас, до кнакi║вого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще
один пiде. З нашо┐ станцi┐. - (Климковi стало важко дихати - так стисло в
грудях.) - Це менi той чоловiк, де я молоко брала, сказав. Вiн перед
вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть,
не пiдеш - корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти
з ним, га? - I сама ж собi вiдповiла: - Перегомоню. А ти пий молоко та
лягай хоч до полудня поспи - здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять.
Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянцi поменшало на
третину. Подумав, подумав - i долив ┐┐ водою з кухля, що стояв на столi.
Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще... Поки стало не молоко, а синя
бурдичка.
- Що то ти робиш? - почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла
тiтка Марина.
- Доливаю... - винувато сказав Климко. -
- Водою?!
Климко опустив очi й кивнув.
- Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, -
сказав тихо. - Може, довезу...
- То й вiзьмеш! Спарю - i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще дiстану. - Вона
вернулася в хатину i голосно зiтхнула там.
А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й лiг.
Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув.
Було вже поночi. На станцi┐ анi вогника, анi голосу людського. Тiльки
паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кида║ негустi iскри в
захмарене небо.
"Вугiлля в топку закидають", - подумав Климко, - iнакше iскри не летiли
б". Вони вилiтають з труби лише на ходу i коли "шурують" топку, щоб
пiдняти пару. Климко знав це ще змалечку вiд дядька Кирила. В паровознiй
будцi тим часом погасли червонi вiдблиски, - дверцi закрились, - перестала
шурхати об вугiлля лопата. Климко захвилювався: скоро вiдправлятимуть. Вiн
сидiв пiд якоюсь будкою бiля клунка, а тiтка Марина пiшла шукати
обходчика.
З кiнця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно
ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко, стихло, зарипiла
черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини:
- А порожнi вагони ║, Гнатовичу?
- Вони всi порожнi, - одказав ┐й хрипкий старечий голос. - Веди свого
пасажира до другого з кiнця, там уже ║ люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон.
Тiльки дверi тихо одчиняйте.
Климко побачив маленьку чорну тiнь обходчика з довгоносою мастильницею
в руцi - i знову задзвенiв по колесах молоточок. Пiдiйшла тiтка Марина,
теж як тiнь, з ночi виринула, зашепотiла:
- Ходiмо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко
закинула клунок на плечi i взяла Климка за руку.
- Осюдою, поза вокзальчиком ходiмо, бо ще наскочимо на того виродка...
Начальник станцi┐ тут об'явився новий.
Бiля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись, потiм тiтка
Марина легенько постукала в дверi i сказала неголосно:
- Сво┐, не бiйтеся...
Дверi тихо вiдкотилися, утворивши чорну щiлину.
- Може, пiдсобити? - озвався зсередини чоловiчий голос, i простяглася
рука.
Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши
слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче:
- Прощай, синочку... Так хотiлося менi тебе зостави ти в себе, такий ти
менi любий став, як iшли тодi з города, як хворiв, - серця б тобi
увiрвала... При┐жджай... Пiшки не йди - далеко... А при┐жджай...
- Я не забуду вас, тьотю Марино, - надломленим голосом сказав Климко. -
Я... спасибi вам... я при┐ду... Чесне слово! - Паровоз тоненько свиснув.
Тiтка ще раз поцiлувала Климка, шепочучи щось сама собi, i по┐зд,
брякнувши буферами, рушив.
У вагонi пахло старою сосновою стружкою, на стрiлках вiн погойдувався i
рипiв, а коли по┐зд набрав швидкiсть, його стало метляти з боку в бiк, i
вiн уже не рипiв, а стогнав.
Чоловiк, - мабуть, той, що брав Климкiв клунок, - довго черкав
сiрником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку i
пiд ними душ п'ять жiнок з якимись пожитками в мiшках i кошиках. Жiнки
дивилися на вогник тьмяно-блискучими смiливими очима.
"Нашi, - подумав Климко, - донбасiвськi". I йому стало легко, тепло й
затишно у цьому рипучому вагонi.
А чоловiк прикурив цигарку i сказав Климковi уже в пiтьмi:
- Вiзьми пiдмости собi стружок пiд боки, то подрiма║ш у дорозi.
- Нiчого, я i сидячи вмiю спати, - бадьоро одказав Климко.
Вiн сiв бiля дверей, притулився спиною до стiни вагона, що ходила
сюди-туди, мовби приколихувала, i дивився в прочиненi дверi на небо.
Низькi чорнi хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час
вiд часу засмолювали негустi дрiбнi зорi i як тi зорi знову ненадовго
з'являлися, Климко здогадався, що хмари бiжать.
По┐зд iшов нерiвне: то смикався i набирав шалено┐ швидкостi, то
гальмував так само рiзко, як i розганявся, то зупинявся просто посеред
степу i довго стояв, а вiд переднього вагона бiля паровоза було чути
нiмецьке гелгекання. Тодi в кутку, де сидiли жiнки, нишкли, а чоловiк
гасив цигарку. Вiн курив часто, i в спалахах сiрника було видно стареньке
зморшкувате лице з кустратими бровами.
I знову по┐зд рушав, помалу, навпомацки долаючи нiч та посвистуючи
тоненько хтозна й до кого. Дядькiв ФД так не ┐здив. Вiн пролiтав станцiю,
як ураган. I Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за
семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб по махати дядьковi
Кириловi i побачити, як вiн усмiха║ться йому i маха║ рукою, а бiлява
хвиляста чуприна в'║ться на вiтрi. То був веселий i мудрий паровоз... Вiн
мiг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму пiд вагоннi колеса,
а мiг нищечком, як довга чорна щука, пiдкрастися пiд самiсiнький барак,
поставити на землю дядька Кирила iз залiзною скринькою в руцi, потiм гучно
зачахкати трубою, мовби зареготiвши, i задки швидко покотитися на станцiю.
Та було iнколи й так, що ФД зникав кудись на цiлу добу чи й двi, а
дядько лишався вдома. Найчастiше це траплялося у свято, коли депо, шахта,
станцiя, клуб i школа сяяли вночi червоно-синьо-жовто-зеленими гiрляндами,
що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вiкон у висiлку грали патефони,
i в барацi крiзь тонкi стiни було чути з кiмнати в кiмнату святковий
гомiн. Дядько Кирило, в бiлих напрасованих брюках, бiлих паруси нових
черевиках i блакитнiй сорочцi, легко перехопленiй у станi шовковим поясом,
одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в новi рипучi сандалi,
брав його за руку, i вони йшли до магазинiв по морозиво та цукерки -
смугасту "Ракову шийку"... Вiтер грався стрiчками безкозирки i лоскотав
ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав
кругле морозиво, а дядько присiдав бiля нього навпочiпки i казав:
- Бiжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами.
Очi в нього були усмiхнено-печальнi - вiн нiколи не усмiхався ними
весело, - а бiляве хвилясте волосся свi тилося на сонцi шовком.
"Посадимо iз Зульфатом вишню над ним, - думав Климко, уткнувшись
головою в колiна. - Весною вона бiло цвiстиме, влiтку ягiдьми блищатиме,
шпаки налiтатимуть... А восени встелятиме могилу червоним листям з усiх
бокiв..."
Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрiчки вiд без козирки лоскотали i
лоскотали Климковi шию - так м'яко, так нiжно...
Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на тлi
сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без збро┐, у
довгих по самi лiктi шкiряних рукавицях. Нiмець обвiв лiхтариком усi
кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i раптом крикнув,
як вистрiлив:
- Гераус!!! [1]
Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик
i невеличкий вузлик. Нiмець ждав його, стежачи за ним зосереджено,
спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся плечима назад,
обкрутнувся на однiй нозi, а другою з усього маху вдарив старого вище
колiн. Дядько охнув i сторчма випав з вагона. Нiмець знову став у
попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити сво┐ дверi, але
вони не подавалися, видно, намокли за нiч пiд дощем. Зойкнула жiнка,
закричала друга, третя... Нiмець бив ┐х так само, як i старого, - мовчки,
iз усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима i
пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б'║ лише правою ногою, i хотiв
проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж не
зводив з нього очей. Не дiйшовши до дверей крокiв три, вiн зiгнувся
калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од нiмця
i разом з клункам полетiв з вагона, перекинувся в повiтрi й посунувся
сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче
придавив шию. Нiмець таки достав його вже на льоту кулаком у груди...
Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що вiн
застогнав i поповзом, ковзаючи лiктем по грязюцi й тягнучи за собою
клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт
нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов той, що викидав,
гурт обступив його i зареготав ще дужче.
Скоро по┐зд рушив.
Климко розтер груди й колiно. "Добре, що тiтонька Марина дала штани,
хоч були вони й великi, а то живо го мiсця на ногах не зосталося б", -
подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн
побачив станцiю i впiзнав ┐┐: то було Дебальцеве!
Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв шiстдесят. Климко повернув за
акацi║ву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок з
мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко пiшов
слiдом за ними.
А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько над ним
сунули хмари.
РОЗДIЛ VI
Другого дня Климко пiдходив до сво║┐ станцi┐. Було ясне пiсля дощу
надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i
сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у
кожнiй росинi.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi сво║ю ношею.
Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось
дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по
черзi то на од ному, то на другому плечi.
В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов,
напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн,
виселок, мрi║ крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями
великий залiзний бак звалено┐ водокачки, звиваються димки по нiмому
териконовi - порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з
димарiв i тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Вiн не пiде висiлком, нi. На пере┐здi вiн зверне лiворуч i колi║ю, мимо
станцi┐, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до
вагово┐. Постука║ тихенько в дверi... "Хто там? - спита║ Наталя
Микола┐вна. - Заходьте, будь ласка"... Климко усмiхнувся i, сам того не
помiчаючи, пiшов швидше.
Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат.
"Невже знову iталiйцi?" - подумав Климко.
Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у
висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як ┐х витрощили до одно┐?
Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула.
I тут Климко побачив, що вiд пере┐зду назустрiч йому бiжить якийсь
чоловiк - босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в
гiмнастерцi без ремiняки.
Вiн бiг i весь час оглядався. На пере┐зд вискочило ще дво║, у чорному,
i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк.
I тодi Климко все зрозумiв.
- Туди, дядю, бiжiть! - закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд
себе. - Тудиi Там балка!..
Вiд пере┐зду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i
обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями.
Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав.
А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
- Климка-а-а! Кли-и-мка-а! - почув Климко з гарячо┐ пiтьми i нiчого вже
бiльше не чув.
Вiд пере┐зду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка
Зульфат.
[1] Гераус- геть (нiм.).
Last-modified: Sat, 12 Oct 2002 16:19:59 GMT