легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка. На кормi бiля керма сидiв козак Тодось i вигукував: - А ще - раз! А ще - два! А ще - раз! А ще - два! I весла, слухаючись його наказу, опускалися та пiдiймалися, пiдiймалися та опускалися, з силою б'ючи по водi, спiнюючи ┐┐ - i вона фосфоричне свiтилася... Сеньйор Гасперонi грiб разом з усiма козаками, його сильнi, кощавi руки мiцно тримали весло. Вiн грiб i думав про сво┐ справи. Все поки що йде як слiд. Уже недалеко Трапезонт. Чорт iз ним, iз цим Трапезонтом! Подума║ш - ще раз його розграбують козаки! А може, й нi. Вiн, Кемаль-Сус, таки умудрився намочити порох майже у всiх козацьких чайках. Це викличе панiку, пiд час яко┐ вiн ма║ застрелити Олександра, якщо той якимось чином зацiлi║ пiсля гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тiльки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що весь порох мокрий, вiн накаже козакам гребти назад, до Олександра. I тодi вiн, Кемаль-Сус, вистрелить майже впритул. Для бiльшо┐ певностi вiн стрелить з обох пiстолетiв одразу й тут же кинеться в море. Два бурдюки, що ┐х сховав вiн собi за пазуху, коли ┐х надути, допоможуть триматися на водi. Треба ще перед самим бо║м намазати тiло смальцем. Та добре прив'язати до пояса баклажку з оковитою. Хоч це й гяурське зiлля, та в холоднiй водi незамiнне. Адже до берега далеченько плисти... I тут нараз згадався йому Яремко. "Чому це гяуреня не спуска║ з мене очей?.. Певно, вiн, ховаючись то┐ ночi на чайцi, чув, як я, пiдкравшись ззаду до вартового Якима, схопив його за шию й задавив, а тiло вкинув у воду. Може, чув i те, як я наливав воду в барило з порохом... Невже вiн пiдозрiва║ мене?.. Але чому ж тодi мовчить? А як оце зараз пiде й скаже Олександру?.." Сеньйор Гасперонi вiдчув, як по його змокрiлiй вiд веслування спинi побiгли холоднi мурашки. Щоб вiдiгнати страх, почав думати про iнше. Цiкаво, якщо вiн уб'║ Олександра-Ях'ю, скiльки одержить за це вiд великого вiзира? Папа римський Олександр Борджiа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатiв. То було ще тодi, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем. Вiн теж претендував на престол. Його треба було вбити. А Дзем цього "не захотiв". Вiн пiдняв повстання. Його розгромили, але вiн утiк у квропу, довго там тинявся i нарештi потрапив до лап папи римського Олександра Борджiа. Папа тут же повiдомив новому султановi, що Дзем у його руках. Довго торгувалися, нарештi зупинилися на трьохстах тисячах. I все. Дзема було отру║но. Зрозумiло, сеньйор Гасперонi - не папа римський, але ж хоч сто тисяч дукатiв вiл ма║ заробити... Було вже зовсiм темно, ось-ось мав зiйти мiсяць. Якби не вiтрило, то чайку вже й за пiвмилi не можна було б розгледiти у водi. - Замiнити бiля весел! - почувся наказ. I козаки, що були вiльнi, тут же стали по черзi мiняти сво┐х товаришiв. Соньйор Гасперонi з насолодою розтис закляклi долонi й побачив, що за його весло взявся Яремко. - Ти куди, малий? - криво всмiхнувшись, сказав вiн. Та в цей час почувся голос Клюсика: - Правильно, хай привча║ться! Ут дезiнт вiрес, тамен ест лявданда волюнтас[146]. Яремко сидiв на лавi, впершись ногами в брус, прибитий до днища чайки. При║мно разом iз гуртом робити якусь роботу. М'язи мовби об'║днались i силою дiляться... - Раз-два! Раз-два... - Руки увiйшли в ритм, працюють самi собою. А голова чомусь дума║ про сеньйора Гасперонi, який щойно сидiв за оцим веслом. Десь вiн його таки бачив, ще до Запорiжжя. I голос його чув... Знайомий-знайомий голос... На отаманськiй чайцi сидiли, накрившись старим вiтрилом, Олександр, Недайборщ i Петрунiн. Петро Скрипник перевiряв за допомогою квадранта мiсцезнаходження флотилi┐. Вiдхилив заслону, свiтло вiд свiчок упало на море. - Як там у тебе справи? - пi'двiвши голову вiд карти, сказав Олександр. - Iдемо точно-точнiсiнько. За годину будемо бiля берега. кфтимiй Петрунiн погладив бороду i засмiявся: - Чудеса та й годi! Серед моря iдемо, верст нiхто тут не лiчив, а вiн зна║, де ми й що ми... - Ну, це ще не чудеса, кфтимiю, - повернувся Олександр до Петрунiна. - Отже, з богом! Бажаю успiху на березi. З тобою йдуть п'ять чайок з лiвого крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з тво┐ми. А ми - просто на порт... Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до пiвдня. Десь там ма║ бути Трапезонт. На небо викочувався мiсяць - великий, важкий, мов велетенська червоняста куля. - Гармати в порядку? - запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов з шатра. - А що з ними станеться? До борту чайки пiдпливла лодiя. Петрунiн потис руки, поцiлувався з Олександром, Петром та Карпом й полiз в сво║ судно. I вже за хвилину почувся над морем його владний голос: кфтимiй давав перед наступним бо║м останнi розпорядження... З темряви виплив Трапезонт. Запорожцi поопускали вiтрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче пiдiйти непомiченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носi чайки, пошепки лiчить: - Уна, дi║, трiа[147]... Знову галери... Це вже п'ять, шiсть... А то що за диво таке? Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острiв, а на островi - палац. Але нi, то була велетенська галера. - Йдемо на цю галеру, - сказав Клюсик. - Гармати набитi? Так? Щоб жодного звуку... Усi мовчки робили сво║ дiло. Сяяв мiсяць, вибравшись уже на чверть неба. Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубi - нi душi. "Сплять, чи що? - подумав Клюсик. - Еге, видно, мiцно сплять". Але щось не подобався йому такий спокiй. Ближче, ближче... Молодцi хлопцi, тихо горнуть i швидко. За Клюсиковою чайкою пливе ще кiлька. Тихо-тихо... Цiкаво, хто першим зробить пострiл? Ось галера вже закрила собою пiвнеба... - Хлопцi, якщо вони всi сплять, то йдемо на абордаж, - шепоче Клюсик. I чу║, як далi передають козаки один одному: - Якщо сплять, то - на абордаж... I тут Клюсик раптом помiча║ якiсь дивнi кiлки на галерi. i тi кiлки повертають за чайкою. Клюсиковi миттю пересохло в горлi. "Мушкети!" - тут же здогадався вiн. - "Щоб тебе чорти iз'┐ли!" Що ж робити?.. Як то - що робити? Стрiляти з гармат в упор. I - з мушкетiв та карабiнiв... I маневр... - Хлопцi, хутко горни назад! - пiвголосом встига║ наказати Клюсик. Занiмiлу тишу роздира║ хряскiт мушкетного залпу. Град свинцю сипле перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати! Молодцi! - Бий з гармат! - гука║ Клюсик. Ось уже бiжать вогники по гнотах... Гримнуло... Все пойнялося димом... - Перезаряджай! Вовтузяться козаки бiля гармат... - Стрiляй! - нетерпеливиться Клюсиковi. Щось димиться, куриться, нарештi одна гармата незграбно випльову║ ядро в воду. - Що там таке сталося? - скажено гука║ Клюсик. - Чому не стрiля║те? - Порох... - Що з порохом? - Мокрий, чорти б його забрали! Зрада! - Зрада! Зрада! - залунало й на iнших чайках. - Мокрий порох! - Хлопцi, назад! - одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настига║ другий залп з галери. Хтось з козакiв зойка║. - Горни назад! - вола║ Клюсик. Чайка вiдходить назад. Навздогiн ┐й летять кулi, вони падають у море, не завдаючи козакам шкоди. Потiм на галерi луна║ розкотистий грiм. Це б'ють турецькi гармати. Ядра пролетiли десь iзбоку. - Вiдходь, хлопцi, вiдходь! - мало не плачучи, кричить Клюсик. - Отже ж бiда яка!.. Вся бухта мов чекала перших пострiлiв. Ожили гармати на галерах, заворушилося на березi, шум i гам знявся у мiстi. Козаки й донцi, що мали висадитися на берег з лiвого боку, зустрiли сильний опiр туркiв. Та ┐х нiщо не могло спинити. Вони стрибали з човнiв просто в хвилi й бiгли на берег, рубаючи шаблюками направо й налiво. Цiла орта яничарiв була вибита десь за пiвгодини. Нiхто з них не вiдступив - усi лягли пiд ноги козакам. - Вперед! До кишел! - гукнув кфтимiй Петрунiн. - Усе, що по дорозi, - пали! Хай буде переполох! I от уже запалали яничарськi казарми. Загорiлися будинки, пiднялося полум'я над Трапезонтом. i з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донцi. Галас з усiх бокiв, крики розпачу... Прийшла бiда в Трапезонт. I привiв ┐┐ не якийсь заброда-чужинець, а син султана й трапезонтсько┐ гречанки клени - Ях'я-Олександр. В палацi трапезонтського бейлер-бея чекали на козакiв. Бiльше тисячi найкращих лучникiв стало на мури. У дворi палали вогнища, на яких булькали у казанах смола й кип'яток... А тi кiлька чайок, що помчали за Клюсиковою чайкою до велетенсько┐ галери, i не думали вiдступати. пхнi гармати не стрiляли, але вiд влучних пострiлiв козацьких рушниць турки мусили ховатись за прибудовами на верхнiй палубi велетенсько┐ галери. Передня чайка нарештi пiдiйшла впритул до галери. - Пу-гу! Пу-гу! - закричали всi гуртом. Чекали. Може, звiдти, де сидять гребцi, хтось озоветься. Та звiдти посипалися стрiли. Упав один козак, другий... - Ну, чекай же, вражий турку! Козаки вийняли затичку з порохового барила, пiдняли його на ратищах угору. Ще одним ратищем пiдняли запалену ганчiрку, сунули в порох - i кинули крiзь отвiр для весел всередину галери. Задимiлося, а вже потiм таки бабахнуло, ледь козакам голiв не поодривало. - Давай ще одну галушку! I ще одне барильце з порохом полетiло до туркiв. I знову - дим, а потiм скажений вибух... - Давай ще! Пiдняли барило, та не встигли пiдпалити - дали турки залп по ньому. Плюнуло барило вогнем на туркiв i на козакiв, зiрвало голови з чотирьох одчаюг... - На абордаж! Вчепилися за весла, за гаки, за бруси i полiзли на галеру. Навколо дим, турки очманiли, а вже козаки з шаблюками порядкують... Ще кiлька барилець з порохом кинули козаки на палубу i всередину. Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з пекла, стали вистрибувати в море... - Хлопцi! - закричав Клюсик. - Ану, знову до галери! Ми ┐м зараз покажемо! З нижнiх поверхiв галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим пiдiймався вгору. На верхнiй палубi метушилися турки, намагаючись пострiлами з гармат вiдiгнати судна запорожцiв та донцiв. - Ах ти iродова душа! - гукнув Клюсик. - Гориш?! Так ми зараз такий смолоскип iз тебе зробимо, що ну! Швидше горнiть, хлопцi! Весь наш порох повикида║мо ┐м в огонь. Там вiн таки загориться! Чайка мчала назустрiч галерi. Кiлька ядер збурило воду бiля не┐. Нiхто не помiчав Яремка. А вiн горнув веслами разом з усiма, задихаючись вiд утоми, не чуючи до кровi натертих рук. - Швидше, хлопцi! I шумить, i гуде, дрiбний дощик iде!.. - завiв Клюсик пiсню. I затанцювали весла, мов скаженi. Ось уже зовсiм близько галера. Ось уже дим вiд не┐ ┐сть очi... Ударило ядро в корму. Там, де тiльки-но сидiв Тодось, не залишилось нiчого. Вiдбило корму. Вода тече в чайку. Нiчого! Не потонемо. Очерет пiдтрима║. Закрив пiвнеба борт галери. - Кидай, хлопцi, порох туркам! Барила летять у дим i вогонь. Одно, друге, трет║. Загоготiло, язики полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхнiй палубi. Стрiляють навмання. Якийсь турок, палаючи, стриба║ у воду. Тiльки випiрнув, схопив обпеченим ротом повiтря та й пiшов на дно... А козаки стоять по пояс у водi, i не холодно ┐м, розпалилися бо║м... - Ану, хлопцi, назад погорнемо! - закричав Клюсик, коли викидали весь порох. - Треба подивитися, що воно вийшло. Напiвзатоплена чайка якось вiдiйшла вiд борту галери на кiлькадесят сажнiв. - Горить! Горить! - зареготався Клюсик. - Бач, як бiгають, iродовi душi! Ото буде фарос[148], га? Галера й справдi стала маяком. Вiд ┐┐ полум'я було добре видно й iншi турецькi кораблi. Бiля них теж кипiла битва. - Де ж отаман Олександр? - почув Карпо голос сеньйора Гасперонi. - Треба б до нього пiдiйти... - А треба, - озвався хтось попереду. - На нашiй чайцi багато не навоюзш... - Чекай, - вiдмахнувся Клюсик. - Я ще хочу довiдатися, що ║ в каютi капудана-башi. Зараз я туди збiгаю... У туркiв - переполох, вони не помiтять. I знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис над водою, пiдтягся - i спритно подерся нагору. Крiзь дим, вогонь... Сеньйор Гасперонi пiймав себе на думцi, що зараз зручно бабахнути з пiстоля Клюсиковi в спину - так би й злетiв... Не можна... Та й чим стрiляти? По пояс у водi, пiстолi давно промокли... Тисяча чортiв! А вiн же мусить будь-що вбити Ях'ю-самозванця. Що ж робити? Ножем? Навряд чи вийде... Що робити? Що робити?.. Ага! к ще одна рiч. Вiн бачив у схованцi арбалет[149], стрiли. Сеньйор Гасперонi полiз у схованку, де ранiше лежав Яремко, став мацати у водi. Ага, ║. Арбалет у нього в руках. Стрiли з сагайдаком - теж. Зарядив арбалет стрiлою. Треба спробувати, як стрiля║. Побачив крiзь дим - сто┐ть якийсь турок бiля гармати. А, все одно пропаде... Прицiлився. Пустив стрiлу. Турок вигнувся вiд болю, зiрвався з борту i полетiв у море... - Де ж Клюсик? Та онде й вiн. Перехилився через облавок галери, кричить: - Ловiть, хлопцi! Золото! Падав в чайку важенний мiшок iз золотом, ледь не пробива║ днища. А слiдом за ним пада║ щось маленьке. Хлопцi хапають - i при свiтлi палаючо┐ галери бачать усмiхнене обличчя Клюсика. Вiн усмiха║ться - а в очах його - здивування: що сталося? Вiн ще не збагнув, що його тiло лишилося на галерi, а голова у хлопцiв у руках, i вiн цього вже не збагне нiколи, у його головi лишилася остання думка: здорово все-таки вийшло - цiлий мiшок золота дiстав для хлопцiв... - Клюсику! - страшним голосом заволав Яремко. - Клюсику!.. - Назад горнiть! - похмуро говорить сеньйор Гасперонi. - Треба йти до отамана. Галера згорить i без нас... А зопорожцi та донцi, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох бокiв по сушi й узяти його у вогняне кiльце. Юрби переляканого народу бiгли до палацу бейлер-бея. А з палацу лунали пострiли, летiли стрiли - бейлер-бей не хотiв, щоб рiзна там голота рятувалася на його подвiр'┐. Запорожцi та донцi з'явилися перед огорожею палацу. Йон i Максим Балабай - той парубок, у якого обличчя було, мов суцiльний струп, бiгли разом. Вони бачили, як юрба туркiв та грекiв рвалася до бейлер-бе║вого палацу, а звiдти ┐х зустрiчали пострiлами. Вже кiлька десяткiв трупiв лежало на землi. Юрба помiтила козакiв, захвилювалася, залементувала розпачливо... Почулися пострiли i вiд козакiв... Якась ще зовсiм юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бiк, потiм в другий, страшно закричала i побiгла назустрiч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся. I раптом його хтось так штовхнув у спину, аж вiн упав. Схопився, вiдстрибнув, як кiт. Перед ним стояв Йон. - Фiул дракулуй! [150] Ти що робиш? То ж дитина й жiнка! - То й що? - закричав Максим. - Турки ж! - Я тебе з неволi рятував! Для чого? Щоб ти звiром став? Максим брязнув шаблею об землю. Аж iскри сипонули. - Жiнки й дiти, старi й малi! Вiдiйдiть вiд мурiв! Ми вас не будемо чiпати! - гукнув Йон по-турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню. - Ну, йди! Йди! Не бiйся! Туркеня пiшла. Спочатку тихенько, а потiм побiгла й зникла у тьмi. - Ну! Бiгом за нею, додому, доки вашi хати не погорiли! Юрба заворушилася. Одна жiнка, друга рушила, а потiм нараз усi бурхнули повз козакiв у темряву. Два десятки донцiв, роздобувши десь велику колоду, розiгналися й вдарили нею в залiзну браму. З муру гримнули пострiли, полетiли стрiли. Отаманська чайка разом з кiлькома iншими чайками вела бiй одразу проти трьох галер. Осяянi вогнем вiд палаючо┐ громадини-галери, турецькi судна, неповороткi й великi, були прекрасною мiшенню для козакiв. Джузеппе i Йован лежали бiля борту i стрiляли з мушкетiв. Власне, в кожного був навiть не мушкет, а щось середн║ мiж мушкетом i аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стрiляла далеко, i важкi кулi пробивали будь-якi лати. Збоку сидiло кiлька козакiв i набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями. - Иоване! - гукнув Джузеппе. - Бий по п'ятiй вiд правого боку гарматi! Йован мовчки робив сво║ дiло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливiсть покласти мушкет i добре прицiлитись. Один за одним падали турецькi гармашi. Чайка йшла паралельно борту найближчо┐ галери. Ядра спiнювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку. А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лiвого боку галери вже мовчала. - Джузеппе! - штовхнув Йован свого приятеля. - Я, зда║ться, побачив капудана-пашу. Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав iще один турок, потiм повернув обличчя до Йована. - Де капудан? - Бачиш шатро на кормi?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там ║ дiрка, в яку вiн дивиться зараз на нас. - Бачу, бачу! Але чи то вiн? - Побачимо! Б'ю! Йован узяв мушкет, добре прицiлився i вистрiлив. За якусь хвилину всi побачили, як заметушилися на галерi. I тут ударили по хвилях мiцнi козацькi весла. Мов випущенi з гiгантського, схованого в пiтьмi лука, стрiлами помчали назустрiч галерi запорiзькi чайки. I не встигли турки отямитись, як цi стрiли вже вп'ялися в неповоротке тiло галери. Козаки лiзли з усiх бокiв на судно, кидали барила з порохом, кричали "пу-гу!", рубали шаблюками направо й налiво... На веслах сидiли невiльники. Козаки тут же порозбивали замки, невiльники вирвалися на палубу i зчинилась веремiя! Полетiли у воду голови в чалмах, мертвi тiла, полилася кров у темне море. Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичнi вiдсвiти на море, на чорнi козацькi чайки з бiлими вiтрилами. У цьому червонястому сяйвi танцював блискiт шабель, плювали вогнем i димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахiв, весла... Олександр пiдiйшов на сво┐й чайцi майже впритул до галери. Далi йти не дозволив Недайборщ. - Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самi, - сказав вiн i став набивати свою люльку тютюном. Кована залiзна брама довго не пiддавалася ударам колоди. Та донцi, незважаючи на те, що вони перебували пiд скаженим ворожим обстрiлом, били й били колодою об ворота. - Помагайте, чорт би вас позабирав! - гукнув бородатий донець до запорожцiв. - Сили вже не ста║! Йон, Максим, а з ними ще з десяток козакiв кинулися до колоди. Розiгналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розiгналися - i вдарили знову. - Трiщить! Трiщить! - крикнув Йон. - То тво┐ штани ззаду трiщать, - задихаючись, але iз смiшком гукнув бородань. Знову розiгналися. - Ну! Давай-давай! Вперед! - i понеслася ватага з колодою на браму. Просто перед носом у Йона шугонула стрiла i вп'ялась у колоду - аж задзвенiла. I тут же iнша - в плече бородатому донцевi. Наскрiзь! - Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! - i гупнули щосили колодою в оббитi залiзом могутнi дверi. I хряснули вони, i подалися. Лише тодi донець випустив колоду й побiг назад, до сво┐х хлопцiв, щоб витягли стрiлу й перев'язали... Про нього тут же забули, бо всi метнулися до розчахнуто┐ брами. - Ура! - закричали донцi. - Пугу! - озвалися запорожцi. Тут уже туркам нiщо не допомагало - нi темрява, нi гострi шаблi. Летiли голови в кущi, падали з мурiв найкращi лучники i трiщали пiд козацькими ногами стрiли... А бiля мурiв усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезнi казани. Навколо них бiгали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Туркiв меншало й меншало. Ось один iз них, побачивши, що непереливки, хотiв було втiкати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля i голова в чалмi, вiдлетiвши вiд тiла, булькнула просто в казан... Уже закурiлося над бейлер-бе┐вським палацом, над стайнею, над iншими будiвлями, уже вщух вереск усерединi палацу, вiддзвенiли шаблi. Кiлька донцiв тягли попiд руки бейлер-бея. - До казана його! - гукнув хтось. Бейлер-бей затiпався в руках. Його пiдтягли до казана. Обiрваний, побитий, весь у синцях та кровi, без чалми, бей-лер-бей усе ще намагався вирватися з рук ворогiв. З темряви виринув кфтимiй Петрунiн, пiдбiг до бранця. - A-a-а! - закричав вiн. - То це ти, Алi-паша? - Товмача треба! Товмача! - загули донцi. - Не треба товмача, - сказав Петрунiн. - Вiн чудово розумi║, все, що я кажу. Бейлер-бей зблiд. Його очi перелякано й розгублено дивилися на кфтимiя. - Пiзнав?! - зловтiшно запитав отаман донцiв. - Пiзнав колишнього побратима кфтимку?! Бейлер-бей мовчав. - I я тебе пiзнав, колишнiй мiй побратиме Олексiю! Ну? - Петрунiн тупнув ногою по землi. - А ти не тупай, - понуро озвався Алi-паша, опустивши голову й спiдлоба зиркаючи на Петрунiна. - Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я - Алi-паша. - Недовго вже ти ним будеш, - недобре подивився на бейлер-бея Петрунiн. - Нiчого, зате я довго був ним. А ти - нi. - Де хлопцi з твого човна? - запитав Петрунiн. - Нема тих хлопцiв. Я продав ┐х усiх на галери. Там вони й поздихали. - А ти? - А я прийняв найсправедливiшу вiру, - вишкiривши зуби, закричав бейлер-бей, - i менi не страшне вже нiщо! - Почекай! - аж заскреготiв зубами Петрунiн. - Я двадцять лiт шукав тебе пiсля того, як ти зрадив нас i втiк до турка. - I я тебе знайшов. I я таки примушу тебе налякатися, собако! Петрунiн несамовито блиснув очима i показав рукою на казан iз смолою - _Сюди його! Бейлер-бей рвонувся щосили, але даремно. Його пiдняли на руках i стали розгойдувати. - Зараз ти в мене заспiва║ш! - сплюнув кфтимiй. Тiло бейлер-бея хлюпнуло в казан зi смолою. В ту ж мить з пронизливим криком вiн - чорний, палаючий! - на очах сторопiлих козакiв вистрибнув з казана. Вiн бiг, чорний, страшний i верещав вiд несамовитого болю, що охопив усе його тiло. - Добити? - залитав хтось iз донцiв у Петрунiна. - Не треба. Хай помучиться... Вiн заслужив на таку смерть, - зцiпивши зуби, вiдповiв отаман. Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На нiй знову захлюпали весла - i галера пiшла на зближення з iншими турецькими суднами, безперервно осипаючи ┐х градом ядер, куль та стрiл. - Швидше, швидше горнiть, хлопцi! - заволав сеньйор Гасперонi. - А ти нам не наказуй. Теж менi старшина знайшлася на нашу голову, - похмуро озвався козак, що сидiв за веслом найближче до сеньйора. - Як хочеш - то сам i горни. - Давай! - сеньйор Гасперонi сiв на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Вiн горнув i думав, що це навiть добре, що вiн зараз горне, а не чека║ напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра. Вогонь вiд палаючо┐ галери мовби послабшав. Та нi, вона палахкотiла, мабуть, ще сильнiше, але вже свiтлiшало надворi, вже небо поблiдло на сходi. Виднiлися густi дими, що пiдiймалися з усiх кiнцiв Трапезонта. Козацькi чайки гасали бiля причалiв. Палали амбари, гамазе┐, майстернi, кiшла, густий дим здiймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвiн. - Гей, на чайцi! Зачекайте! - гука║ козак, що замiсть нього сiв за весло сеньйор Гасперонi. - Ма║мо щось повiдомити. Сеньйор Гасперонi мимохiть озира║ться. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Цiпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсiм близько. Треба лише добре прицiлитись... Але це бiсове весло... - Сiдай назад, - каже сеньйор Гасперонi козаковi. - Я вже втомився. - Горни! Горни! Нiчого з тобою не станеться. Грiтися треба, а то промокли в крижанiй водi... Сеньйор Гасперонi крiзь зуби вилаявся. Обернувся назад. - Яремку! Ти вже зовсiм замерз. Зелений весь. Сiдай ось за мо║ весло. Яремко пiдводить голову. Обличчя справдi зелене, брудне, заплакане. - Яремку! Ну, сiдай, а то заклякнеш! Хлопець не зна║, куди покласти Клюсикову голову. - Дай менi, - козак забира║ голову. Яремко, хилитаючись, iде до сеньйора Гасперонi й сiда║ на його мiсце. Уже зовсiм розсвiло. Це - добре. Можна прицiлитися як слiд. Але тяжко буде рятуватися, як побачать, що це вiн, Гасперонi, вистрiлив. I в грудях аж тiсно од страху... А навколо все ще кипiв бiй. Захоплена козаками галера пiдiйшла до iншо┐ галери i в упор розстрiлювала ┐┐. Козаки, хапаючись за снастi, за що прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й налiво. Сеньйор Гасперонi прицiлився з арбалета i випустив стрiлу на турецьку галеру. I тут же схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову: - Ловко! I справдi, стрiлою прибило до щогли якогось товстого турка в синiх шароварах, i вiн, одчайдушне борсаючись, несамовито волав. - Сеньйор Гасперонi, випустивши стрiлу, накручував тятиву. Треба це зробити добре, щоб пострiл був сильний. Отаманська чайка зовсiм поряд. Ось уже весла об весла черкнулися. - Що там у вас? - спитав Джузеппе. - Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У водi по пояс сидимо, - похмуро вiдповiда║ козак, що трима║ Клюсикову голову. - Та ось Клюсик не встерiгся. Мiшок iз золотом для товариства дiстав, а себе... Тiльки голову й ма║мо. Сеньйор Гасперонi сто┐ть, притиснувшись до борту. В руках у нього арбалет. Тiльки-но вигляне з шатра Олександр, як гостра стрiла прониже його тiло. Але Олександр не вигляда║. - А де отаман? - пита║ тим часом козак. - Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом - на галерi. На лобi сеньйора Гасперонi висипав рясний пiт. Бiй кипiв не лише в морi, але i в мiстi. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено пiвтори тисячi невiльникiв, якi сидiли, замкненi, в одному iз складiв. Невiльники хапали з рук убитих туркiв зброю й кидалися в атаку на ворога разом з козаками. - Ну, тепер почнеться грабунок, - сказав сам до себе сеньйор Гасперонi. Та тут у порту почувся грiм тулумбасiв. Олександр наказував усiм козакам прибути в порт. Тулумбаси били й били... Козацькi чайки, донськi лодь┐ з'┐жджалися до галери, на якiй перебував отаман. Тi, що були на сушi, поспiшали, ведучи за собою полонених, несучи здобич. Нарештi всi зiйшлися. Недайборщ махнув бунчуком i вигукнув: - Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всi обирали на отаманство i присягали якому, що будете слухати його наказiв... - Слуха║мо! - загуло з усiх бокiв. Олександр ступив крок уперед. Вiн був у тому ж похiдному вбраннi, що й ранiше. Високий, стрункий, суворий, вiн оглянув сво║ во┐нство i сказав: - Товариство! Козаки! Лицарi! I ви, браття донцi! I ви, браття, з неволi визволенi! Оскiльки ми не розбiйники, але во┐ни-християни, то, здiйснивши цю переможну баталiю, полишимо мiсто Трапезонт i пiдемо далi, взявши iз собою тiльки необхiдне. До цього необхiдного належить: порох, зброя, свинець, харчi. Потрiбне нам також золото. Все iнше ми мусимо кинути. Бо нас ще чекають великi справи. Така моя воля. Такий мiй наказ... Невольникам, якi були возволеш сьогоднi, вiдда║мо три галери. Нехай вони iдуть на них до рiдних берегiв. Найлiпший зараз шлях - iти попiд берегом через Керченську протоку. А там вiд донцiв можна добиратись i на Укра┐ну, i в Польщу, i в Московiю, i в Богданiю - кому куди треба. Коли доберетеся до Дону, галери спалiть, аби вони ворогам не дiсталися. Ще така моя воля: хто з невольникiв хоче при║днатися до нашого вiйська, той ма║ звернутися до Недайборща. Але ми вiзьмемо лише найдужчих. I небагатьох... А тепер, вiдправивши панахиду за тими нашими братами, якi загинули в сьогоднiшнiй баталi┐, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?! - Хай буде так! Слава! - загукали козаки. В повiтря полетiли шапки, кисети. Яремко сидiв i дивився на сеньйора Гасперонi. Сеньйор кричав разом з усiма, а очима мовби прицiлювався в Олександра... РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _ що оповiсть про дальшi геро┐чнi, _ комiчнi, а також трагiчнi пригоди Яремка, Джузеппе _ та сеньйора Гасперонi _ Недайборщ сказав: - Коли ми сiм лiт тому брали Кафу, то Сагайдачний сам ┐здив у розвiдку аж у порт. - Ти добре знав Сагайдачного? - запитав Олександр, не спускаючи очей з гiр та мiста, що розкинулось перед ними як на долонi. - Його нiхто добре не знав... Навiть дружина. Все - загадка. Все - та║мниця... Навiть друга не мав близького... Суворий i захований якийсь... Але хоробрий i мудрий. - Нас не помiтять? - стурбовано запитав Джузеппе. - Не помiтять, - озвався Недайборщ. - Низько над водою сидить чайка - це раз. А друге - сонце за нашими спинами - ┐м в очi. Ти все-таки даремно, отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонтi. Незадоволений дехто з них... - Незадоволених з каменюкою на ши┐ в море викидатиму. Ясно? Як Сагайдачний... - Сагайдачний... А ти дума║ш, його дуже любили за це?.. Шанували. Цiнували. Боялись. От i все. - Козак - не жiнка, менi його любовi не треба, - вiдрiзав Олександр i знову став дивитися на мiсто, що прилiпилося над берегом, на корбалi, що пiдняли вгору цiлий лiс щогл, обмiрковуючи план майбутньо┐ битви. На Синопському рейдi стояло кiлька десяткiв великих суден - торговi та вiйськовi галери. Олександровi одразу впали в око двi трищогловi мальтiйськi галери - судна, на яких самого екiпажу бiльш як по пiвтисячi душ. Глянув далi й побачив при самому березi три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екiпажу ще бiльше - по тисячу триста душ... - Нелегко буде, - кашлянув Недайборщ. - Вони нiби весь флот свiй зiбрали в Синоп. I якi ж кораблi! - Нiчого, щось придума║мо... - Он якi страхiття-гелеони. На кожному по сiм палуб... Але не злякали нас... Ми ┐х просто поперекида║мо. - А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двiстi гармат. - Братимемо на абордаж, - не задумуючись, вiдповiв Недайборщ. - Нам такi судна потрiбнi... - Я теж так гадаю, - пiдтакнув Олександр. А потiм додав: - Роботи буде хтозна-скiльки. Тяжко┐ роботи... Навiть подумати про це - i то... - Нiчого... Допоможе бог - поталанить. Не допоможе - то так воно i судилося... Тихо, як нiч, пiдкралися козаки до мiста Синопа. Тихо висадилися на сушi донцi, пiдiбралися до мiських стiн. Вдалося тихо, без бою захопити одну браму. Без жодного звуку донцi пробралися в мiсто. Нараз у бухтi залунали пострiли. Запалали галеони. Козаки вирiшили не перекидати цих великих незграбних суден. Вони ┐х пiдпалили, щоб було виднiше i щоб у порту почалася панiка. Сеньйору Гасперонi знову не поталанило. Його чайцi було наказано разом з iншими козацькими суднами пiдкрастись до шарант i взяти ┐х. Пiсля цього шаранти мали врiзатись у гущу турецьких кораблiв i вiдкрити гарматний вогонь з обох бортiв. Наказ - то закон, отже, його треба виконувати, незалежно вiд того, хочеш ти цього чи нi. Мов невидимки, прослизнули козацькi чайки повз галеони... Безгучно пройшли в тiнi галер. Весла, пообмотуванi ганчiр'ям, не рипiли в уключинах, козаки затамували подих... На шарантi було тихо. Тисячний екiпаж уклався спати. Тiльки вартовi походжали туди - назад. Тихо-тихо... Спочатку вартовi перегукувалися мiж собою, а там перестали - набридло... В такi хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу... Кого вони бояться, тi капудани? Ве-нецiйцiв чи португальцiв? Iспанцiв чи алжiрських пiратiв? Нiхто з них сюди й носа не покаже. Iлляхiв? Так це просто смiх! У них нема на чiм плавати. Чи запорожцiв? Так вони нападають пiзнiше... Хтось наче пройшов поруч. - Це ти, Азiзе? - запитав вартовий. Вiдповiдi не почув. Азiз все-таки нечема. Пройшовся по палубi. Азiза не видно. Та онде вiн, став пiд облавком, звiсився головою в море. Що вiн там побачив? Вартовий зирнув за борт. Нiчого. Нiкого. Тiльки хвиля хлюпнула. I в цю мить вiдчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутонув головою - нiкого... Вихопив ножа. Тихо... Що за мана? - Азiзе! - покликав ще раз. - Що ти там бачиш? Азiз мовчить. Пiдступив до нього. I, як ужалений, вiдскочив назад. У спинi Азiза стирчав нiж. Перелякано подивився за борт - i тут побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останн║, що вiн побачив... Страшний удар в спину кинув його об борт. Тим часом козаки вже скрiзь хазяйнували на шарантi. Вони проскакували, як тiнi, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава. Враз щось задзюркотiло. Наче струмок. Яремко тихо полiз на звук. При мiсяцi побачив - щось лл║ться. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, пiднiс до обличчя. Вiдчув, що волосся на головi пiдiйма║ться дибки. Кров?! На сусiднiй шарантi вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лiзли вже й на те судно. Вартовий ┐х ще не бачив, але, мабуть, передчува║ бiду. Вартовий гукнув ще раз. I тут побачив Яремко, як темна тiнь, мов кiшка, стрибнула на турка. Пронизливий крик... Щось зблиснуло на шарантi, почувся крик з другого боку, а через кiлька секунд усе судно мовби вибухнуло вiд несамовитого гелготу... Ще через хвилину залунав одчайдушний крик з десятка тисяч горлянок, запалало, застугонiло, затрiщало навколо, i темне нiчне море засвiтилося дикими вогнями... Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря i, розпустивши вiтрила, пiшла в саму гущу турецьких кораблiв. Важкi чавуннi та мармуровi ядра засвистiли над хвилями, трощачи все, що попадалося ┐м на шляху... - Де отаман? - закричав сеньйор Гасперонi, побачивши бiля себе Недайборща. - Вiн з нами? - Нi, вiн залишився на чайцi. Йому тут не можна... Бачиш, що ко┐ться? Козаки, ковзаючись у калюжах кровi, носили порох, пiдкочували ядра, заряджали гармати, цiлилися i, як тiльки чулася команда Недайборща, стрiляли з обох бортiв одразу. Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його вiдганяли. У вiдсвiтах пожеж, у зблиску гарматних залпiв вiн раптом побачив, що один з туркiв заворушився, мацнув рукою навколо, налапав ножа i поповз до Недайборща. Ось вiн пiдвiвся i йде, похитуючись. Нiхто не зверта║ на нього уваги - тут усi сво┐... Яремко вихопив свого ножа й кинувся за турком. Що робитиме, вiн ще не знав... Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту - та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом i Яремко - i вони покотилися мiж снастями й трупами. Поряд з грюкотом промчало ядро. Потiм судно вирiвнялося, i хлопець пiдвiвся на ноги. I тут же здригнувся. За якихось три кроки вiд нього стояв турок... Що робити? А турок, вишкiривши зуби, дивився на нього. Яремко задерев'янiв. Ось турок ворухнувся, подавсь уперед. Яремковi стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь встиг пiдняти ногу. Турок налетiв на ногу, Яремка вiдкинуло вбiк, нiж черконув по його рукаву... Ударив залп. Шаранта хитнулася в другий бiк. Яремко знову покотився по палубi, i знову за ним загуркотiло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, i воно ударило турка в колiно. Той завив од болю, але якось-таки пiдвiвся i, сильно кульгаючи, пiшов на хлопця. I тут пролунав пострiл. Яремкiв ворог впав на палубу. Хлопець озирнувся. То Недайборщ вистрiлив з пiстоля. Хитаючись, пiдiйшов до Недайборща. - Треба було гукнути нас! - вiн смикнув Яремка за вухо. - Бiжи забери в турка зброю - хай тобi буде!.. ...То була страшна нiч. Палали турецькi судна, налiтали одне на одне, розбивалися, переверталися. Палаючi люди летiли в море, вибухали барила з порохом... Коли вогонь доходив до крюйткамер [151], тодi судна вибухали фейерверком, розкидаючи навколо палаючi балки, залiзо, людей... Все ж доброму десятковi турецьких кораблiв удалося втекти, прорвавши козацьке кiльце. Та за ними нiхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилися при Синопi. Уже збиралося на свiтання. Бiй кипiв на морi й на сушi, та вже ясно було, що туркiв розбито... - Отаманова чайка пливе! Правуй на не┐! - гукнув Недайборщ. - Де чайка? - вихопився Гасперонi. Недайборщ мовчки показав. З шаранти просигналили вогнем: iдемо до тебе, отамане! На чайцi вогнем вiдповiли: добре. Яремко помiтив, що сеньйор Гасперонi раптом зник. Вiн озирався навколо, але iталiйця нiде не було. Де ж вiн, цей iталi║ць? Кинувся на пошуки... Вiн побачив сеньйора Гасперонi бiля вбитого вартового, що, приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Бiля сеньйора лежало кiлька мушкетiв. Один вiн тримав у руках i цiлився в море... Яремко зиркнув у море й побачив, що отаманова чайка пiдходить до шаранти. I тут же побачив, як мушкет у руках сеньйора Гасперонi опуска║ться нижче й нижче, цiлячись на когось у чайцi... Хлопець тихо пiдбира║ться до сеньйора. Вiн не хоче, не може ще повiрити, що сеньйор Гасперонi задумав щось жахливе... Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе i Йован. Луна║ пострiл - i в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кида║ться на Олександра i штовха║ його в воду... На чайцi шум. Частина козакiв бiжить до борту, частина - до Джузеппе. Вiн лежить iз заплющеними очима, з його пробитих грудей цебенить кров... Олександр випiрна║, хапа║ться за борт чайки. Сеньйор Гасперонi знову прицiлю║ться в нього з мушкета. Яремко плига║ на iталiйця - i, коли луна║ пострiл, пiдбива║ ложе мушкета. Сеньйор Гасперонi озира║ться, висмику║ з-за пояса нiж. - Рятуйте! - кричить Яремко, бiжить до борту, перечiпа║ться об моток канатiв i пада║ кудись у порожнечу... Вiн гепнув у холодну воду, ковтнув ┐┐, але все-таки випiрнув i вхопив повiтря... Озирнувся. Шаранту швидко вiдносило вбiк. I тут солона хвиля знову накрила його. Коли випiрнув, побачив знову шаранту. Хтось, вирвавшись iз гурту бiля облавка, стрибнув у воду. Услiд залунали пострiли. "Мабуть, сеньйор Гасперонi!" - подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхнi! Згадав про бичачi мiхури, що дав Клюсик, але дiстати ┐х не змiг. - Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога вi... - закричав у вiдча┐. Хто почу║ в такому пеклi? Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Вiн палав уже довго, та, певно, тiльки зараз вогонь дiстався до крюйткамери. Яремко побачив - просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що... Злякано пiрнув. Коли випiрнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився руками - гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нiчого, тепер не пропадемо. Треба тiльки мiцно триматися... Олександр сидiв i плакав бiля Джузеппе. Трi║стинець лежав як живий. Здавалося, що зараз вiн пiдведеться й почне розповiдати якусь кумедну iсторiю. Йован теж плакав. Плакав i Петро. - Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, - казав Петро. - Ех, як же менi вiд того на душi тяжко... Чайка за чайкою пiдпливали до отаманського суденця, щоб вiддати останню шану тому, хто цiною власного життя врятував Олександра. Пропливали мовчки. Тiльки бiля само┐ чайки козаки пiдiймали вгору пiстолi й стрiляли. Останнiм пiдплив на тiй чайцi, де ранiше був Клюсик, Недайборщ. Похмуро став бiля мертвого. Глипнув на Олександра, розвiв руками: не впiймали клятого Гасперонi, втiк чи втонув. Похилив оселедця над Джузеппе. - А ти ж, друже мiй славний, не хотiв того Гасперонi, щоб йому всi печiнки погорiли, брати в похiд. Вiдчувала твоя голова, серце вiщувало... Ех, - витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. - Скiльки хлопцiв втратили... I Клюсика, i Тодося, i Яремка малого, i тебе, i ще, ще скiлькох!.. Вiчна тобi... I тут Йон-богданець закричав: - Тихо, хлопцi! Що то? Джузеппе розплющив очi! Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку i ледь не ковтнув ┐┐. - Вiн живий! - закричали спочатку тридцять горлянок, потiм триста, а потiм одразу десять тисяч... - Живий! Живий! Вранцi козаки плавали по всiй бухтi, гукали, шукали Яремка. Шукали цiлий день. Не знайшли. Вирiшили - потонув. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _ що повiда║ про останнiй день Софi┐ та Спиридона _ Гомiн, що народився десь у центрi цього скупчення мечетей, базарiв, будинкiв, брудних хиж та пишних палацiв, - той гомiн дужчав та гучнiшав, насуваючись на будiвельний майданчик, що на нiм росли вiчнi мури майбутньо┐ Османi║. Гомiн спочатку не рiзнився вiд звичайного мiського гамору, та от вiн став наближатися, в ньому почулося щось одностайне - i в мiмара Муси тривожно забилося серце. Мiмар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власнi думи, зупини