загрозливо вiдхилятися од вертикалi. Всi мiмари Баба-Алi ламали голови, що робити. Не ламав голови тiльки iталi║ць - султан Осман Другий власноручно ┐┐ йому одрубав, мовивши при цьому, що такi плечi достойнi носити голову далеко розумнiшу... Тодi ж то Мусiй Цiпурина, зробивши цiлу систему пiдрахункiв, переконливо довiв султановi та всiм його радникам, що фортецю можна врятувати - i це обiйдеться зовсiм недорого... Пiсля цього йому й було доручено зайнятися спорудженням ново┐ мечетi Османi║. - Чи п-правильно я р-роблю, споруджуючи м-мечеть, яка зараз навiть назвиська свого н-не ма║? Чи не знак т-то аллахiв? - проговорив Муса вголос сам до себе. I озирнувся. Тихо. Нiкого нема║... Тiльки спить у кутку поранений грек. Знову опустив голову, став роздивлятися план велико┐ мечетi, яка споруджу║ться, аби прославити велику iмперiю Османiв... Делавер - покiйний Делавер! - якось сказав: - Ти дивись, щоб не збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тодi полетить твоя голова в Босфор. Дурний вiн був, цей Делавер. I загинув по-дурному. Не здатен вiн був зрозумiти, що християнський храм з хрестом на макiвцi зовсiм iншого геометричного вирiшення вимага║, анiж мечеть, яку завершу║ пiвмiсяць... ...Так, хрест вимага║ iнших вигинiв попереднiх лiнiй. Баня собору - ну, хоча б Ки┐всько┐ Софi┐ - нагаду║ пуп'янок нерозквiтло┐ троянди. Якщо подати в розрiзi, то двi лiнi┐ спочатку намагаються рiзко розiйтися. Але стягуванi могутнiм вза║мним тяжiнням, вони повертають одна до однi║┐. Але розлiт лiнiй дужий i природний i головне - пружний... - Мов двi сталевi пластинки з шолома, - пригадалося "ненаукове" визначення Атанасiя Слабошпицького. I от оцi сталевi пластинки нарештi починають сходитися. Але тут, в мiру наближення, на них мовби починають дiяти сили вза║мовiдштовхування, i лiнi┐ нiяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельностi. I от вона - паралельнiсть. Вони непомiтно злилися в одну лiнiю, що рветься увись, наче взяла силу вiд двох геометричних сил якi в малюнку банi лиш брали розгiн для польоту по вертикалi... Шпиль рветься в нескiнченне син║ небо, лiнiя мовби тоне в синявi. Але ця нескiнченнiсть невиразна. Тодi цю лiнiю й перетина║ горизонталь хреста. ...Спиридон заворушився в кутку, заскреготiв увi снi зубами й скрикнув: - О мерзотний Надир-бею! Я тебе... Ось уже скоро два тижнi, як грек живе у мiмара Муси. Надир-бей добився в султановiй канцелярi┐, щоби Спиридона було знайдено за будь-яку цiну й вiддано до суду. Бiля будинку Спиридонового батька весь час тиняються капиджi - вони мають заарештувати коханця-невдаху, як тiльки вiн прийде додому. Муса й сам не знав, чому вiн трима║ у себе вдома цього пораненого грека. Адже Надир-бей розiслав сво┐х джасусiв по всьому Стамбулу, i якщо вони довiдаються, де перехову║ться грек Спиридон, то Мусi, хоч вiн i султанiв мiмар, усе ж не минути непри║мностей. - О М-Мусiю, - мовив сам до себе. - Що т-таке Надир-бей? Що вiн т-тобi з-зрештою з-зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ-щасного грека. Здавалось би, нiчим особливим той Спиридон не вiдзнача║ться, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вiрно коха║ свою Софiю, чи тому, що Спиридон нiяк не може зрозумiти, як це вiн, Муса, мiг зректися сво║┐ вiри? - Т-ти не спиш, Спиридоне? - запитав, бо вiдчув на собi погляд. - Не сплю. Знову снився Надир-бей. - Б-бо┐шся? - Нi, ненавиджу. - А Софiю? Адже в-вона с-сама пiшла до цього т-турка? - п┐ змусили. Вона батька рятувала. - А м-мене н-ненавидиш? - Нi, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловiк. Духом слабий. Ти - той же Iскарiот, тiльки замiсть тридцяти срiбнякiв ти береш Красу й Iстину. А забув, що вiра - то вище за все. - Т-ти фанатик. С-спи ото. Я д-думаю над мечеттю. Ще торiк було викопано глибокi ями й закладено фундамент. Щодня по двiстi робiтникiв працювало тут. Але дiло рухалось поволi. То не було грошей, то не встигали вчасно пiдвезти камiнь. А недавнi подi┐ - повстання, вбивство Делавера й султана Османа - призвели до того, що половина майстрiв розбiглася, а робiтники працювали сяк-так. Якось iшло дво║ яничарiв. П'янi були, причепилися до Муси-мiмара, що розмовляв iз майстрами. - Що ви робите, гяури? - М-ми н-не г-гяури. Ми п-правовiрнi. М-ми р-робимо д-для вас м-мечеть. - З яких ви кра┐в, га? I виявилося, що всi майстри - чужинцi. Хто з Сербi┐, хто з Грузi┐, хто з Московi┐, хто з Ляхистану, хто з угорсько┐ землi, хто з нiмцiв. I всi зреклися вiри сво║┐ й мови. - 3-заради в-вас же ж, - сказав мiмар Муса, за┐каючись бiльш нiж завше. - Ха-ха-ха! А ми заради кого зрiкались свого?.. I пiшли далi, п'яно верзякаючи... Нiкчеми... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, _ у якому надто багато стрiлянини _ Джузеппе i Йон перезирнулися i пiдняли сво┐ пiстолi. - Вони десь тут, - закип'ятився пан Сулятицький. - Може, в оцiй бузинi... I вiй вистрелив в кущi. То┐ ж митi озвався Йонiв пiстоль. Та куля в пана Сулятицького не влучила. - Сакраменто! - ревнув iталi║ць i вистрелив. Але поляку i на цей раз пощастило. Якраз у момент пострiлу пан Славек наступив на свiжий коров'ячий кизяк, пiдсковзнувся й гепнув на землю. - До стiни! - скрикнув той чоловiк, що його пан Сулятицький та його друзi називали сеньйором. - До стiни, там вони нас не дiстануть! Джузеппе швиденько перезарядив свого пiстоля. - Джеремi║, - не обертаючись, прошепотiв вiн до Яремка. - Джеремi║, негайно бiжи до Олександра. Скажи, що ми зараз вiдбива║мося вiд розбiйникiв, якi, виконуючи волю якогось лихого чоловiка, полюють на Олександра... Хай пришле нiдмогу, ми ┐х половимо й допита║мо, будь певен... Ясно? Ну, аррiведерчi[103]... I так: щоб одна нога тут, а друга там! - Добре, - прошепотiв Яремко. Але як? Вони стрiляють... - Перестрибнеш через мур, а там - швидко, як за║ць... Ну, давай, а я тебе прибережу. Тiльки хто висунеться - я йому в пику всаджу стiльки свинцю, скiльки вiн заслужив... Яремко пригiнця побiг поза кущем до цегельно┐ стiни. Ой, як довго бiжиться! I зда║ться, що одразу десять пiстолiв цiляться в спину... Нарештi стiна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, пiдстрибу║, хапа║ться руками за верхнiй пруг, пiдтягу║ться й видира║ться нагору... Зирка║ вниз - кропива. Заплющу║ очi й вiдчайдушне стриба║... I, вже стрибнувши, чу║, як десь поряд ляскають два пострiли, як щось невидиме зi свистом пролiта║ над ним. Яремко хутко зводиться, охкаючи, озира║ться навкруги, намагаючись збагнути, куди йому зараз бiгти. Ага, треба обiгнути оцю садибу i чимдуж летiти до Лаври - ой, як це далеко! Вiн мчить попiд кам'яною стiною. Ось вона кiнча║ться. Вiрнiше, зверта║ круто вбiк. Сюди ж забiга║ й Яремко. I даремно. Бо потрапля║ у якийсь вузенький i довгий двiр, що закiнчу║ться високим дерев'яним парканищем. Палi та дошки цього паркану вгорi загостренi, мов ратище, - такий паркан не перелiзеш. I дiрки не видко... Яремко швидко маца║ дошку за дошкою - може, яка з них погано прибита, якщо вiдсунути таку дошку вбiк, то в щiлину можна буде пролiзти... I тут щось схопило його за литку. Всi думки про дiрку в парканi тут же вилетiли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Вiд нього з гарчанням одлетiло щось темне й кудлате. Пес... I де вiн тут узявся, триклятий? Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса. Пес прилiг на переднi лапи й теж не спускав сво┐х лютих баньок з хлопця. Вiн весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову... - Iроде розпроклятий! - мало не -заплакав Яремко. - Ну, зачекай, матиму я пiстоля - прийду сюди i тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей! У вiдповiдь почулося гарчання. Яремко хотiв посунутись убiк, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього. Хлопець ледве вiдбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його собачий лемент почули, певно, аж на Подолi. "Пропав! - подумав Яремко. - Пропав, якщо не вирвуся звiдси зараз". Вiн почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось пiдходяще - або камiнь, або палицю. Поряд пролунало два пострiли. Собака перелякано заскавчав, а Яремко тим часом устиг вiдскочити на кiлька крокiв убiк. Подумав: "Нашi вiдбиваються. Бiдний Джузеппе! Бiдний Йон!" А собака насiдав iзнову... I тут Яремко наступив на щось. Нахилився, вхопив. То була добряча палюга. - I-i-iх! - вигукнув Яремко радiсно i з палюгою накинувся на собаку. - Я тобi зараз покажу, на чiм свиня хвiст носить! Та пес не став чекати, доки хлопець викона║ свою погрозу. Вiн шалено заскавчав, наче Яремко вже встиг його огрiти ломакою, i, не оглядаючись, дав драла. Яремко вибiг за ним на вулицю i помчав униз, до Хрещатика. ...Яремко не знав, що той чоловiк, якого називали сеньйором, побачив, що хлопець кинувся бiгти. Вiн зрозумiв - хлопця послано по допомогу. Устиг вистрелити йому навздогiн, i був уже впевнений, що влучив, коли невдовзi почув собачий гавкiт. Тодi вiн наказав сво┐м спiльникам не випускати Йона та Джузеппе з-пiд обстрiлу, а сам подався слiдом за хлопцем. Сеньйор Гасперонi тупотiв по вулицi, а попереду мелькав п'ятами Яремко Цiпурина. "Швидко бiга║, прокляте цуценя", - з люттю подумав сеньйор Гасперонi. - Але я тебе все одно впiймаю... А, власне, навiщо його ловити? Просто пiдстрелити - та й усе... Нi, краще пiдслiдити, куди воно прибiжить..." Сеньйор Гасперонi вiдчував, що задиха║ться. Та зупинитись бодай на хвилину не можна. I вiн бiг, обливаючись потом, гупаючи чобiтьми, махаючи на ходу пiстолем... Ось хлопець уже близько. "Буду стрiляти, - вирiшу║ Гасперонi, - бо от-от мо║ серце розiрветься вiд тако┐ скажено┐ гонитви." - Стiй! - вигуку║ сеньйор Гасперонi, розраховуючи, що хлопець вiд несподiванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб прицiлитись i вистрелити. Та проти сподiваного Яремко не зупиня║ться, а кида║ться вбiк, у якийсь двiр. Сеньйор Гасперонi з розгону пробiга║ мимо, зупиня║ться, верта║ться назад. Якась брама, якась хвiртка... Вiн врива║ться у двiр, огляда║ться. У дворi порожньо. Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них. - Вiдчиняйте! - заволав по-польськи. - Влада! - Яка там ще влада? - озвався з-за дверей сердитий голос. - Одчиняйте самi. Сеньйор Гасперонi влетiв у хатину. Бiля столу сидiв сивобородий чоловiк i здивовано дивився на прибульця. - Що таке? Всi податi, якi польська влада придумала, мною заплаченi. Що ще? - Тут хова║ться збiглий селянин! - переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаоперонi... - Цей селянин належить графовi Лозовицькому. Показуйте, куди ви заховали цього розбiйника... - Якого ще в бога розбiйника? На дворi щось гупнуло й залопотiло. Сеньйор Гасперонi метнувся до дверей, щосили штовхнув ┐х i знову вилетiв У двiр... Яремко летiв, як на крилах. Коли його переслiдувач пробiг повз хвiртку, хлопець догадався, що вiн тут же повернеться, i кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз. Уже вилiтаючи за хвiртку, побачив, як у хатi заметушилися. Перебiг Хрещатик - i на гору. Бiг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловiк. Ки┐в - мiсто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто вiд тебе втiка║. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на пiвдорозi до Лаври, побачив переслiдувача... Яремко крутнув у бiчну вуличку. Бiг та й бiг мiж будинками, парканами, деревами, а кiнця ┐й нiяк не було... Попереду почулося кiнське хропiння. Хтось учвал мчав йому назустрiч. Може, козак iз Запорiжжя? - Дядьку! - кинувся Яремко до вершника. - Стiй! - натяг вершник поводи. - Дядьку! Виручiть! Порятуйте! За мною лихий чоловiк женеться! - А ти втiкай та й усе! - Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такi... Пролунали пострiли... - Чу║те, це вони вiдбиваються... Йшли на Запорiжжя, а в Ки║вi погибати доводиться... Козак був веселий i молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очi блищали, мов пiсля добро┐ чарки. Од нього пахло ще димом, морем i степом... Вiн нахилився до Яремка. - Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадiв примусимо фуга самотем петере![104] Його руки легко пiдняли хлопця. - Там ┐х багато, - задихаючись сказав Яремко. - А тут поблизу ║ нашi люди, ┐м треба сказати... - Далеко? - Як пiшки, то ще ║... А я'к екво вегi?[105] - Що? - Ну, конем, верхи? - Та нi! Тiльки треба швидко-швидко... А чого ви так чудно говорите? Все латиною... - Бо такий розумний. Козак тут же повернув коня назад - i вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовванiла сво┐ми банями перед ┐хнiми очима. А сеньйор Гасперонi, пробiгши ще кiлька срт крокiв, нарештi зрозумiв, що хитрий хлопець од нього втiк. "Проклятий гяур! - аж заскрипiв зубами сеньйор Гасперонi. - Але чого я стою? Цей поганець зараз прибiжить до сво┐х, розповiсть ┐м про все - i тодi буде бiда. Треба назад..." ...Уже зовсiм стемнiло, а Йон i Джузеппе вiдстрiлювалися вiд супротивникiв. Коли сеньйор Гасперонi побiг за Яремком, цього нiхто не побачив, але за кiлька хвилин перестрiлки Джузеппе зрозумiв, що число нападникiв зменшилося. - Зда║ться, одного пiдстрелили, - прошепотiв вiн. - Фарте бiне![106] - озвався Йон Кодряну. Невдовзi Джузеппе вцiлив у плече пановi Адамку, яке той необачно висунув з-за муру... - Шкода цього довготелесого, - пробурчав Джузеппе. - Вiн з-помiж цi║┐ польсько┐ компанi┐ найбiльше менi подоба║ться. - Хай зна║... Стрiлянина то вщухала, то знову спалахувала. - Будемо триматися, поки нашi не прийдуть, - сказав Джузеппе. - Треба цих iродiв половити й допитати... Бо це не просто якiсь там панки, а щось бiльше... Особливо той, хто з ними... Я нiяк не мiг роздивитися нi його обличчя, нi навiть який вiн на зрiст. Темно... Пiдмога прийшла ранiше, нiж на не┐ сподiвалися. Кiлька вершникiв проскакали вулицею, стрiляючи з пiстолiв. За муром почулося тупотiння нiг. Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пiзно - вороги втекли... За якихось пiвгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сидiли в однiй з келiй Лаври i розповiдали Олександру та Петровi про пригоду. - Ясно для нас ось що, - мовив Петро. - За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досi не зна║мо. Хто сто┐ть за тими поляками? - Не будемо гадати! - перебив Петра Олександр. - Майбутн║ покаже, хто то й що... А зараз ми мусимо бути в усьому обережнi й обачнi. - Вiн подивився на Яремка, всмiхнувся тепло: - Ось кому треба сказати спасибi. Якби не вiн, то було б нам дуже туго. Може б, i не сидiли ми всi отут. - Це ось хто, - Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною. - Диви, яке розумне! - вигукнув Клюсик (а це був вiн). - Митрополитом колись буде. Яремко закрутив головою: не хочу. Олександр нахилився над Яремком: - Хочеш на Запорiжжя? Яремко аж пiдплигнув вiд радостi. ЧАСТИНА ДРУГА РОЗДIЛ ПЕРШИЙ, _ у якому значний державець та нiкчемний пiдслухач мудрують про високу полiтику Великий вiзир Iбрагiм-паша пiдiйшов до високого вузенького вiконця. Побачив сiре, нецiкаве небо, з якого сипалася дрiбненька мряка з крупою, мокре голе гiлля шовковицi, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця. Розсердився. Хотiв ударити в долонi, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на вартi як слiд, а швендя║ туди-сюди, то треба його кимось замiнити. О аллах, знову цей спис! Великий вiзир щосили ударив долонею об долоню - аж засудомило в руках. Вiд того розлютувався ще дужче. У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чека║ наказу. - Забери вартового од вiкна. Вiдправ його в гарем. На обличчi Джемаловому, мовби витесаному з цiльно┐ замшiло┐ вапняково┐ брили, - подив. Але то - на мить. Вiн не смi║ нi дивуватися, нi обговорювати накази свого пана й вершителя... Закутався в халат. Морозило. Чого б це? Роздратовано пройшовся по кiмнатi. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогi тканини вбирали в себе будь-який звук, навiть тишу вбирали вони. А великому вiзировi хотiлося лютого дзвону, оглушливих громiв i шалених крикiв ув'язнених та допитуваних у зiнданi. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженiлий сипах, рубав би геть усе: i оцi килими, й оцi леопардовi та левинi шкури, й оце ганчiр'я аж до чинських ║двабiв та ангелянських сукон. Отой спис нагадав йому, як сидiв вiн довгi роки в зiнданi на Кандi┐[107], куди його було посаджено з наказу султана Осма-на. I щоразу виглядаючи в загратоване вiконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортiли йому тодi отi грати й отi списи!.. Вiн уже й вiрити перестав у те, що буде на волi - надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тiльки дво║ кримських ханiв - Мухаммед-Герай та Шагiн-Герай усе ще сподiвались на милiсть божу. I от - вiдкриваються дверi темницi, i вiн, Iбрагiм, хитаючись, виходить iз зiндану, i його привозять до столицi, щоб вiн став вiзиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О нi, тепер вiн свою волю i свiй пост вiзира дешево не вiддасть... Тiльки з життям! Вiн метався вiд вiкна до вiкна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче вiн наковтався криги. - Сиди! - махнув рукою на чоловiка, що пiдвiвся в кутку. Перед ним стояло кiльканадцять пiдносiв з найрiзноманiтнiшою ┐жею. - Сиди, я просто хочу походити... - Хай буде благословенна ваша велика милiсть, - пробелькотiло з кутка, - але ж чи можу я, нiкчемний раб, сидiти в присутностi такого сонцесяйного пана? - Сиди! - гримнув Iбрагiм-паша i люто пiдчепив ногою череп'яну пiалу з духмяним напо║м. Чоловiк у кутку тут же сiв на подушку. Запала тиша. - Розповiдай далi! - наказав вiзир. Чоловiк у кутку вiдкашлявся. - Ях'я готу║ться до нападу. У Ки║вi вiн зустрiвся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унiю й так само ненавидить нас. Спершу була надiя, що Борецький не захоче пiдтримувати Ях'ю... - У кого це була така надiя? - рiзко обернувся великий вiзир. - У Суса, в мене... - Ваша справа не думати, а виконувати накази... Далi! - Борецький пiдтримав Ях'ю, хоч i внiс у його плани змiни... - Якi? - Ми ще не зна║мо. - А коли дiзна║теся? - Коли дозволить милостивий аллах... - Чому я дiзнаюся про все оце перед самим походом Ях'┐? Великий вiзир, який до того метався по кiмнатi й старався не дивитися на джасуса (не хотiв сквернити сво┐х очей), раптом зупинився i вп'явся у благальнi хитрi i водночас холоднi сiрi очi пiдглядача й пiдслухача. - Ми послали до вашо┐ милостi свого гiнця одразу ж. - Де ж вiн? - Я думав, що про це краще зна║ ваша найяснiша милiсть. Я ж не знаю нiчого. Але якщо гiнець не дiйшов, то значить вiн загинув. Ми так це й зрозумiли. Потiм послали в Кафу чотирьох гiнцiв. Та, мабуть, i з ними щось сталося... Великий вiзир знову заходив по кiмнатi. Подумати тiльки - доля iмперi┐ залежить вiд якогось нiкчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з невiрними, й вони його пустили пiд днiпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усi грошi... Якесь нiкчемне життя - i доля iмперi┐! Жах... - Далi! - Взимку Ях'я подався на Запорiжжя. Ми хотiли по дорозi його вбити. Але в Ях'┐ чудова охорона. Всi прекрасно стрiляють i рубаються на шаблях. Ми вирiшили пiдсунути Ях'┐ свого чоловiка. Це нам вдалося. Недалеко вiд Сiчi одного з наших людей роздягли й вiдшмагали - аби подумали, що його пограбували якiсь розбiйники. Ях'я повiрив i взяв цього чоловiка з собою. - Хто цей чоловiк? - Гяур... На жаль... - Я не про те. Чи - зможе цей чоловiк зробити те, що потрiбно? - Вiн уже нiчого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився. - А може, не ненароком? У козакiв теж ║ своя служба безпеки. - к в них така служба... - Далi! - Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це тисяч п'ятнадцять козакiв. - I це все? - Нi. Послали гiнцiв на Дон... Звiдти навеснi ма║ вийти в море на сво┐х суднах щось близько десяти тисяч вiйська. Так-так... Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це нiби не так уже й багато, але ж це козаки. Скiльки ┐х було пiд Хотином? Тисяч сорок. А туркiв - уп'ятеро бiльше. I що ж? Ех, якби ж то можна було зiбрати вiйсько вдесятеро бiльше та зустрiти козакiв на мiсцi ┐хньо┐ висадки... Великий вiзир нервово мотався по кiмнатi. Джасус мовчав, не перебиваючи йому думок. А думки справдi були невеселi. Султан знову встряв у вiйну з Персi║ю. Мало йому тих втрат, якi принiс iмперi┐ Осман Другий! Отож, де ти набереш стiльки вiйська, щоб здолати козакiв?.. Але що ж зробити, щоб зiрвати авантюру вiдступника й самозванця Ях'┐? Треба не пропустити його в море. Треба негайно вiдправити до Ячакова[108] ескадру Шакiр-ре┐са, щоб замкнув вихiд з лиману. I хай там ескадра навiть уся погине, але козакiв пропускати в море не можна... Далi, дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоцi мiж Азовським та Чорним морями. - Коли козаки мають вийти в похiд? - Як тiльки зберуться, тут же посилають сво┐х гiнцiв на Дiн, а самi рушають. Тижнiв за три-чотири. - Чому так? - Очевидно, мають зiйтися в морi десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запорiжцям довша дорога, - шпигун показав пальцем у повiтрi, як плистимуть запорожцi, оминаючи Крим. - А донцям - прямiше. - А коли приблизно можуть вони пiти по Днiпру? - Мабуть, на початку квiтня, не ранiше. - Чому так? - Чекатимуть, поки зiйде крига. Навiщо ризикувати? - А разом з кригою чи слiдом за нею вони не можуть пiти? - Навряд. Ранiше такого нiколи не було... "Ранiше не було..." Великий вiзир скривився. Ранiше й справдi багато чого не було. Ранiше не було таких розгромiв, як пiд Хотином. Ранiше не було такого, щоб яничари вбивали-сво┐х султанiв та вiзирiв. Ранiше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим... Дожилися!.. Великий вiзир зупинився й подивився лихим оком на джасуса. - Ти принiс менi недобрi вiстi. Шпигун зблiд i тут же впав лицем до землi. Вiн знав, що за недобрi вiстi султани й вiзири частенько наказували рубати вiстунам голови. - Змилуйтеся, о найяснiший з найяснiших владик! - Ти принiс недобрi вiстi, - голос великого вiзира загримiв металом. - I тебе треба за це скарати... - Ай-ай-ай! - заверещав джасус. - В iм'я найяснiшого аллаха, не робiть цього! - Я зроблю це, але не зараз! - О спасибi, о спасибi, найяснiший з найяснiших, хай аллах дару║ вам щасливi лiта! - Я тебе скараю тодi, коли пересвiдчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурiв, то я тебе нагороджу! - О спасибi вашiй найяснiшiй милостi! Я врятований i нагороджений, бо наше славне вiйсько обов'язково розгромить гяурiв! Хай поки що живе, вiн робить свою роботу, йому за це грошi платять. Вiн ризику║ сво┐м поганим життям, перебуваючи серед гяурiв, ┐сть там свинину, п'║ вино, губить свою душу - хоч яка вона в нього нiкчемна, а все ж таки душа - i все це в iм'я найяснiшого аллаха й Османсько┐ iмперi┐, яка мусить владарювати над свiтом. Ось тiльки треба вийти iз смуги невдач. А всi цi невдачi - вiд iснування на свiтi розбiйницького згра┐ща, яке назива║ себе Запорiжжям. Це - вiчний нiж у спину, це, як казали отi нечестивi греки, Дамоклiв меч, що на волосинцi висить над Османською iмперi║ю, готовий кожно┐ хвилини завдати ┐й смертельного Удару. - ...смертельного удару, - уголос повторив Iбрагiм-паша i здригнувся, почувши свiй голос. Шпигун лежав на землi i мовчав. - Сядь! - наказав, гидливо кривлячись, великий вiзир. - Я не смiю! Але - сiв. Iбрагiм-паша ударив у долонi. Знову з'явився Джемал. Сто┐ть, дивиться вiдданими очима розумного собаки. Сто┐ть, не дише, чека║ наказу. - Принеси цьому гяуровi вина. Хай вип'║. А я подивлюся. Джемал зник. Через мить вiн з'явився, нiби вiн був не Джемал, а джiнн. На руцi в Джемала була таця, а на нiй - глечик з вином i два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, - i знову зник, мов випарувався. - Пий, - наказав вiзир. - А я подивлюся. Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павiан дудлить богопротивне питво. Всi вони безхвостi павiани, а вiн, Iбрагiм-паша, великий вiзир Баба-Алi, мусить за них думати. Бо в них голiв нема║. У них ║ горлянки й черева. Всi вони переконанi, що геть усе на свiтi робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як вiн, вiзир. Так само й великий султан вважа║. О аллах, навiщо ти забрав розум у султана Мустафи? Вiн, великий вiзир Iбрагiм-паша, вiдда║ себе всього державi. Всi оцi пашi, капудани-аги - в них бiльше пихи, нiж розуму. Той же Шакiр-ре┐с... Таж про нього ото говорено: "Дурний, як корок, а нахабний, як два!" I вiн, великий вiзир, мусить вiдповiдати за все... Небо у високому вузенькому вiконцi було тьмяне, сiре, невиразне, як пика оцього суб'║кта, що допався до вина. О, павiани!.. Зупинив погляд на джасусовi. Помовчав, наче не наважувався запитати. А потiм: - Ти бачив Ях'ю на власнi очi? - Так, найяснiший з най... - Вiдповiдай коротко. Ти вiриш у те, що вiн - син султана? Джасус завагався. Забiгав очима. Повалився на пiдлогу: - Змилуйтеся... - Сядь! Вiдповiдай! Ну? - Менi зда║ться, що вiн - син султана. Але вiн зрадив вiру, вiн зрадив батькiвщину - чи ж може вiн навiть думати про те, що вiн - султанський син?! Вiн здрайця! - Що це - здрайця? - Зрадник. Поляки так кажуть... Його треба покарати, посадити на палю, щоб вiн здох перед очима всього Стамбула. "Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й плювали на нього", - подумалося тут же великому вiзировi, але вголос вiн нiчого не сказав. - Вiн добре розмовля║ по-┐хньому. Навчився ще в Чорногорi┐. Часто переходить на турецьку мову. Козаки ┐┐ розумiють. Розмовля║ й по-польському та по-iталiйському. Зна║ латинь i грецьку мову. Надзвичайно освiчений, знайомий майже з усiма королями квропи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, якi вiн перед ними виголошував... - Що вiн говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького? - Казав, що вiн не зрадник. Казав, що вiн мрi║ зайняти належний йому престол... О, найяснiший з найяснiших, я тiльки передаю його нечестивi слова!.. - Далi!.. - Казав, що коли вiн займе престол, то Туреччина замириться з усiм свiтом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччинi переслiдувати не будуть. Казав, що велика наша iмперiя живе не по кишенi, казав, що ┐┐ чека║ страшна доля, якщо вона не вiзьметься за розум i не стане мирною кра┐ною. Колись, казав вiн, Рим загинув, не витримавши власно┐ ваги. Так само було й з державою Чiнгiса. Так само з тiмуридами. Не кажучи вже про Македонського - Iскандера Великого... - Вiн багато зна║, твiй Ях'я! - прошипiв Iбрагiм-паша. - Але вiн не зна║ того, що так було колись. А зараз ми живемо в новi часи. Чiнгiс i Тiмур дбали про себе та про свою велич. А ми дба║мо про те, що мусить привести весь свiт до щастя - ми дба║мо про найлравдивiшу, найiстиннiшу вiру - про iслам. Зелений прапор пророка мусить замайорiти над усiм свiтом. I це буде щастя для всього свiту. I тая воно й буде. Такий закон iсторi┐, така воля аллаха. Iбрагiм говорив це рiвним, спокiйним голосом, мов карбував, а в душi, десь на глибинi, зловтiшався в скепсисi малий шайтан... I це лютило. - Я з захопленням вбираю у себе цiлющу воду вашо┐ мудростi, - пробелькотiв джасус. - Вашi слова - мов подих пророка Iси, вони можуть оживити навiть мертвих. "Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка", - подумав Iбрагiм-паша. - Що вiн ще казав, цей нечестивець? - Цей нечестивець казав, що коли вiн стане на престолi Туреччини, вiн вiльно пропускатиме козакiв у Середземне море - i аж за Геркулесовi стовпи. Що вiдмiнить рабство. Що османи мусять здобувати собi хлiб власними руками, iнакше вони виродяться. Що бог велiв здобувати хлiб у потi чола свого, а не розбо║м... - То ┐хнiй собачий бог так велить. А що ж козаки? - "Iстину глаголицi!" - от що козаки. "Веди нас на турка!" - кричать. "Визволимо з неволi наших братiв i сестер!" Наш чоловiк пiдпо┐в кiлькох козакiв, а вони вiзьми та й вигукни пiсля того: "Визволимо з турецько┐, а в польську вiддамо!" ┐х там ледь не розiрвали на частини. Кричать: "I до ляхiв доберемося, католикiв проклятих!" - Хто кого бiльше слуха║ться - Ях'я козакiв чи козаки Ях'ю? - запитав вiзир. - Зда║ться менi, що вiн ┐х. Вiн усе-таки чужинець, бо┐ться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть... "Нехай iдуть просто на Стамбул. А ми ┐х тут стрiнемо... На Кафу вони не пiдуть. Та й iнших мiст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так-так-так, - вирiшив Iбрагiм-паша. - Тiльки треба негайно розробити план ┐хнього розгрому". З неба сипалася дрiбненька мряка з крупою, мокре голе гiлля шовковицi здавалося вимазаним у дьоготь. Сиротою стирчав далекий мiнарет. Уже пахло весною. РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _ у якому гинуть та воскресають людськi душi _ За кiлькадесят верст вiд Могилева - на пiвдень по Днiстру - стояла на богданському березi стара турецька батура [109]. Одно з вiконець ┐┐ на самому верху дивилося на Укра┐ну. Блiде лице виднiлося крiзь грати. ...Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно-сиза, не затулила все небо. Якби це було влiтку чи бодай у травнi, то можна було б чекати дощу з громом i блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по-лiтньому - цього Галя не пам'ята║. Ой, як давно був той - торiшнiй - Великдень, коли вона, щаслива й радiсна, бiгала з дiвчатами по селу й кожному стрiчному весело гукала: - Христос воскрес! I у вiдповiдь чула таке ж веселе: - Воiстину воскрес! Мiнялися крашанками, цiлувалися, спiвали, танцювали... Ой, як давно це було! I сьогоднi - Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькiй батурi й дивиться у маленьке вiконечко на бiлий свiт... З двору чути щебет дiвчат-полонянок. Потурчилися вже. За якихось пiвроку басурманками поставали. Тiльки вона, Галя Шлапакiвна, не хоче кидати сво║┐ вiри. Та ще - Ривка, донька Лейби-шинкаря. Ця не зраджу║ юдейсько┐ вiри. Ода-башi Селiм казав: - Ех, Галiя, Галiя!.. (Вiн уже ┐┐ iм'я на свiй склад i лад переiнакшив)... Ставай туркенею - матимеш щастя. - Не кину сво║┐ вiри! - люто огризалася Галя. - Ось подивися, скiльки кинуло свою вiру дiвчат i жiнок. I що? - А я не кину. Пiшов ода-башi. Нахмурений. Здалеку докотилися удари дзвону. Галя приклала холоднi руки до розпашiлих щiк; ┐й хотiлося плакати. Бамкав вiддалений дзвiн. I хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пiсня: Ой був газда Андрi║чко да мав доньку Марi║чку, за сiм тисяч продав ┐┐... Десь за якусь сотню верстов батько рiдний побива║ться за нею, за Галею. Та де ж вiн дiстане сiм тисяч золотих червiнцiв, щоб викупити свою доньку, якщо навiть Лейба-шинкар не в силi визволити свою Ривку. Коли вiн, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селiм здивовано вигукнув: - Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив? Лейба впав на колiна i заридав: - Пане преславний, пане хоробрий, хай нiколи не затупиться шабля ваша, вiддайте менi мою Ривку! - Не можу вiддати, - вiдповiв Селiм. - Я ┐┐ повезу в дарунок самому султановi Мустафi. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радiй, Лейбо! Грошi великi матимеш! - Не треба менi тих грошей, - залементував Лейба i став рвати на собi волосся. - Паночку, рiднесенький, вiддай менi мою Ривку, я дам тобi великi грошi. - Вiдiйди! - Я дам п'ятсот золотих червiнцiв!.. Я бiдний шинкар, але я пiду просити грошей у всiх ║вре┐в - вони менi ┐х дадуть. - Менi султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч. - Ва-вай! - упав на землю Лейба. - Продай мене на додачу, тiльки вiдпусти Ривку. - За тебе в Кафi дадуть хiба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярiв на галери не буде. - Паночку, а якщо я розповiм, куди подався Йон Кодряну, що втiк з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькiй землi загрожу║ страшна небезпека - що тодi? Вiдпустиш мою Ривку?.. - Йди звiдси! - вже розсердився яничар-ага. - Навiщо султановi погана ║врейка? - Султан Сулейман одну свою доньку за ║врея потурченого вiддав. Чув таке? - Я розповiм, що хочуть убити найяснiшого султана Мустафу!!! - Не хочу слухати. То все брехня. - Присягаюся сво║ю сивою головою, паночку! - Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну... А те, що найяснiшого султана хоче хтось убити - так на те ║ мухафизлар... Отак. Iди звiдси, доки самого в ясир не забрали. - Паночку, ну, якщо я буду тут, бiля вас, буду робити всяку роботу, щоб тiльки Ривку свою бачити... Селiм пожував сво┐ вуса й кинув: - Лишайся. Тiльки не сподiвайся, що ми тобi твою Ривку вiддамо. Десь унизу, у дворi батури, бiга║ тепер Лейба, допомага║ по господарству; вiдкрив щось на зразок корчми, намага║ться грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволi виручити. Лемеле, Мотеле й Ха┐м, дарма що малi, лишилися порядкувати в Могилевi. А Галиних матiр з батьком навiть до брами не пiдпустили. I молили, i благали, i ридали, i ноги туркам цiлували... Знову захотiлося плакати. Знову згадалася тая пiсня про продану доньку. - Здiймiть, тату, головочку! Що то в полi за димове? Чи воларi огонь кладуть, чи вiвчарi вiвцi женуть, Чи то турки людей беруть? - Не вiвчарi вiвцi женуть, не воларi огонь кладуть, Анi турки людей беруть - Марiйчинi боярове, Поганий цар з весiллячком та до тебе, Марi║чко. - Ай! - почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки. Галя витерла сльози. - Чого ти. Ривко? - Якщо вони не хочуть вiддати мене батьковi, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцi║ю косою! - Кинь цi розмови! - А я не можу, не можу... - То грiх великий, непростимий, - сумно сказала Галя. пй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покiнчивши життя самогубством, можна обiрвати всi муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надiя. - Не роби цього, - сказала Галя Ривцi. - Ще невiдомо, як воно все обернеться. - Як то невiдомо? - вигукнула Ривка. - Як то невiдомо? Вiдвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольницi до якогось аги... Не хочу, не хочу!!! - I я не хочу... Але ж треба вiрити в краще. - Що може бути кращого на турецькiй сторонi? Яка менi рiзниця - чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня. - Я не про те, - вже спокiйнiше промовила Галя. - Козаки можуть врятувати... Можуть викупити нашi... Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають... Та мало що може бути? Ривка безнадiйно махнула рукою. - Не махай. От ми й досi тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччинi. Значить, хтось заважа║ ┐м вивезти нас... I справдi, сталося те, що часто траплялося на окра┐нах турецько┐ держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотiла пiдкорятися нi турецькому султановi, нi його васаловi - хановi кримському. Навiть у часи найдружнiших стосункiв i найглибшо┐ покори татари не любили коритися султанським наказам. Навiть тодi вони могли вiдiбрати в туркiв ясир i перепродати потiм у Кафi як свiй, могли вiдбити караван iз збiжжям, могли пограбувати купцiв, що мали охороннi грамоти од самого султана. Бахчисарайський державець - i той завжди мав мороку з дикими ордами мандрiвних татар. То вийдуть з покори ногайцi. А то не зважа║ на найгрiзнiшi накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зi сво┐ми табунами й шатрами бiля Кубанi, мiж Волгою й Доном... Цього разу збунтувалася орда Буджацька й "зачинила" днiстровське гирло. Саме через те барка з невольницями-укра┐нками затрималася в невеличкiй фортецi на Днiстрi. На фортецю iнодi нападали загони молдавських повстанцiв, але ┐хнi сили були нечисленнi, отож яничарський загiн без особливих труднощiв вiдбивав кожен такий напад... - Ти зна║ш, що то роблять у дворi? - запитала Галю Ривка. - Не знаю, - дiвчина виглянула у вiкно. У дворi кiльканадцять теслярiв встановлювали якiсь стовпи з перекладками. - Що то таке буде? - Гакiв хiба не бачиш? - Гакiв? Яких гакiв? Навiщо? - розгублено запитала Галя. - Богданцiв будуть вiшати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем туркам удалося захопити в полон... Галя дивилася вниз, у двiр. Перебiг Лейба, полохливо озираючись на стовпи з перекладками. Один з майстрiв пiдстрибнув, ухопився рукою за гак i повис, смiшно дригаючи ногами. З-за рiки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мiй, невже це станеться? Невже ти допустиш? - Ведуть уже, - Ривка прилипла обличчям до грат. - Ведуть, ведуть... Сотня яничарiв вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тiльки дзвони - бам-бам... Ось уже з'явилися й приреченi. Шiсть чоловiкiв. З ними йде невеличкий хлоп'як. Рокiв йому дванадцять - не бiльше... Сорочки на них подертi, скривавленi. Обличчя змученi. Йдуть, мов нiчого не бачать, ┐х пiдштовхують - швидше, мовляв! Пiдвели до стовпiв з гаками на перекладинах. Щось говорить до них кадi[110]. Вони мовчать. Галя вiдчува║ - в не┐ наморочиться голова. - Що вiн каже? - побiлiлими вустами пита║ в Ривки. - Каже, щоб ставали мусульманами, тодi помилують, - мовить Ривка, теж блiда, як стiна. - А вони? - А вони мовчать, - схлипнула Ривка. Галя бачила, як кадi пiдiйшов до найменшого i щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тодi кадi пода║ знак рукою, i тро║ катiв хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибеницi, знiмають з нього штаненята i пiдiймаються, тримаючи його, по драбинi. Ось оголений живiт хлоп'яти - над гостряком гака. Кадi знизу щось пита║. Хлопець вiдчайдушне крутить головою. Галя у вiдча┐ кида║ться на грати, трясе ┐х, б'║ться об них головою i кричить, кричить, кричить... Вона не бачить, що кати внизу пiдвели голови й дослухаються, як вола║ у вежi красуня укра┐нка. п┐ пiдтриму║ вся батура. Всi кричать, благають помилувати хлопця. Кадi знову пита║. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанцiв - найстарший - ста║ на колiна, простяга║ руки вперед i про щось блага║ туркiв. Його б'ють у груди, i вiн пада║, кача║ться по забрудненому майдану, Галя трясе грати, б'║ться об них, несамовито вола║: - Вiдпустiть! Вiдпустiть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю! Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойда║ться на гаку дитина, пiдвiшена за ребро... Галя кида║ться до дверей. Дверi замкненi. Вона б'║ у них ногами. Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках. - Галю! - кричить вона. - Що ти хочеш? Галя мов не чу║. - Ода-башi! Селiме! Селiм рвучко пiдводить голову. - Ода-башi! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду мусульманкою... Вона не бачить, як ззаду рве на собi волосся i б'║ться головою об стiну Ривка. Вона бачить, як Селiм щось швидко говорить суддi. Кадi уважно слуха║, маха║ рукою. Кати вiдпускають повстанця. Галя притислася чолом до залiзних грат. Нестерпно блиснуло перед очима - i тут же бабахнув грiм. Задимилося височезне дерево, що виглядало з-за вежi. Сипонув дощ. Вiн мив Галi обличчя, i вона ковтала холодну воду. I вона ┐й здавалася теплою й солоною. За спиною ридала Ривка. А грiм бив i бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотiли доскочити до Галi. - Громе дужий! Блискавко палюча! - благала Галя, притиснувшись до грат. - Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте менi серце! Бо я вчинила найбiльший грiх! Я зреклася вiри свого народу!.. Я душу свою загубила навiки. Але ж я врятувала цих сiмох... Я врятувала, врятувала... Боже мiй! Я вже не твоя... Ривка ридала. Бив грiм. Блискавки стьобали землю - люто, мов кат у Стамбулi лупив присудженого до тисячi бичiв святотатця... РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _ у якому мiмар_ Муса_ блага║ грому на голову Надир-Бея _ Мiмар Муса прийшов на будiвництво сво║┐ мечетi, пiдiткав поли халата й став з мулярами на риштовання. Камiнь за каменем ляга║ в стiни ново┐ споруди. Мiмар Муса, не дивлячись на подавальника, простяга║ лiву руку, бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бер