- Бо там живуть однi святi. - То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не ┐здять один до одного в гостi? - Нi, не ┐здять - вони пiшки ходять. - Пiшки? Це насправдi? - Насправдi. Менi шкода ста║ святих, якi не знають тако┐ радостi, як ┐здити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петля║, петля║ то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво прожива║, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi ┐хнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду... - Дiду, а святi багато ходять? - Багато. - А в них ноги не болять? - У святих нiчого не болить, ┐м добре живеться. - А чого ┐м добре живеться? - Бо вони мають у що взутися, у них ║ хлiб i до хлiба. - А хто ┐м поле оре? - Нiхто ┐м не оре, - вони мають хлiб не з поля. - А-а-а, в них ║ крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапа║ться за ворiтницю, присiда║ i так почина║ реготати, що на вишнi-лутовцi прокида║ться пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок. На сiнешньому порозi з'явля║ться бабуся. Вона ще не зна║ що й до чого, але теж почина║ - смiятися, бо ж чогось смi║ться ┐┐ чоловiк. Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мо┐ дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору мо┐х дiдiв, недобре слово з ┐хнiх уст не торкнулося жодно┐ людини. З незвичайно┐ делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло ┐┐ вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-сво║му. Народились мо┐ дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не ма║ тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем. I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися ┐х косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки дво║ чоловiкiв... Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганя║ нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене ┐┐ руками, й до кожного з них вона мала сво║ тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовля║ з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбля║, щоб хтось прислухався до ┐┐ розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала ┐х руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату. Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблаго┐, усердно┐ заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт. "А може, це тато при┐хав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять. Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось почина║ злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до не┐ i робить сво║ дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук. А далi в мiй сон залiтають лебедi, ┐х стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять сво┐м лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком сто┐ть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивля║ться до неба й смi║ться: - Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив. I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки... Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах. "Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше зна║ моя мама... РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд кра┐ неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на сво┐ крила бабине лiто i час... Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi укра┐нського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобсько┐ долi. Менi iнодi зда║ться, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною трима║ться чорно┐, репано┐ землi, а крилами жада║ неба... З курно┐ дороги, нарештi, видибцьову║, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'║ палюгою по цупких стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчу║ корiв, що пасуться на стернях, зупиня║ погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмика║: - Ну, як, читальнику? - Погано, обiднику! - Ти ще гнiва║шся? - вдовиченко примирливо поклiпу║ вiями, на яких осiв пилок дороги. - Та нi, перегнiвався. - То чому ж погано? - пiдiйма║ одне плече вгору, далi його обличчя розповза║ться в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показу║ все сво║ пiдсинене дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав? - Вгадав, - необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку. - Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, - неквапливо виважу║ скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'║ долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось. Я глузливо чмихаю: - Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi яко┐, а хрiну, i навiть само┐ редьки!.. Петро зневажливо, як тiльки вiн умi║, рукою, очима i губами вiдкида║ вищесказане i зверта║ться наче не до мене, а до когось стороннього : - Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському ┐длi? - Що, що? Ти аж до панського ┐дла допався?! - Атож! - зверхньо напiвоберта║ться до мене Петро i лiньки цiдить : - Чу║ш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики ┐в. - У снi? - Та нi, у самого попа! - Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашо┐ блiдавовидо┐ попадi, в очах яко┐ зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на сво║му попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор - усi i всякi ру┐нники об'┐дають та обносять ┐┐ статки. Правда, коли на попiвському подвiр'┐ стоять червонi козаки, матушка до ┐хнього вiд'┐зду ста║ тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар'яну назива║ не богопротивим плевелом, а - серце мо║... - I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? - пастушок удавано байдуже ляга║ горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з сво┐х кра║чкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта. - А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе? - Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiю║ться Петро. - Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин по┐хала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тiльки, чу║ш, не поставила на стiл i... - вдовиченко напiвпiдводиться з землi, а голос його стиха║, нiяковi║... - i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи... вигарнiв. - О! - От тобi й о! - Петро збира║ в оборку потрiсканi вуста, напевне, передуму║, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що говорять жiнки. - Дума║ш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi! Нi, я не думаю, що вiн вихваля║ться. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий зало║ний картузик, ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi. Як iнодi важливо бува║, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслю║ться село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить ┐┐, наймичка насочу║ться смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi. - Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихо┐ години, анi синього смутку. - То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не зажурюсь! - дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьову║ на мiсцi i пiдсмiю║ться. Попадя озира║ться довкола, зiтха║: - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная... Запам'ятай, маловiре, мо║ слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витрима║. - Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся. - От хай мене уб'║ золотий хрест, - била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище ге║ни огненно┐. - I там, кажуть, матушко, ║ люди! - Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шука║ш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з мо┐х очей, вiдлюдку! - Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно пита║ Мар'яна, а з кiнчикiв ┐┐ вiй аж капотить молодече житт║любство. - Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави... А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар'яну, жалували ┐┐, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив. "Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?" - веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом. - Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, - нарештi каже Петро i вийма║ з кишенi свою ║дину цяцьку - кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько. Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки ┐х не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до не┐, п'ю ┐┐ спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiва║ вода, - весною вона з ревiнням нурту║ по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку - ледь-ледь награ║ у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в'юн, i знову спить. А ви чули, де i як вона прокида║ться? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почу║те зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте - прокинулась вода i дмуха║ в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що наста║ весна, i чогось схлипу║ собi. Обминувши в долинцi пiзн║ волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий колива║ться на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину - зрадi║ш i пожалку║ш, що не ма║ш ┐┐ в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудру║, щоб звеселити нею i людей, i сво┐х онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентi║вого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлуча║ться зi сво┐ми дрiбнятами, навiть ┐де з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа. На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п'яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячо┐ голови не напивай. Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому: - Дiду Терентiю, дайте коника! - А батога не хочеш? - оберта║ться до мене пропечений вогнем i сонцем гончар. - А батога не хочу, - смiюсь я, посмiха║ться у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду? - Пiдрости трохи. - Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк. - Справдi казав торiк? - хитру║ старий. - Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг. - Пособлю, ще й як! - Тодi приходь завтра. - А коника - сьогоднi? - Теж завтра. - I де ви будете стояти? - На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошу║ на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов'┐далась глина. - Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти. - Хазяйська дитина. - А ви дума║те! Гончар знову посмiха║ться, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами вироста║ з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до сво║┐ хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiма║ в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно сто┐ть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибива║ у барабан. З городу не бiжить - вихором вилiта║ Мар'яна. Спiдниця з червоно┐ ба┐ кружля║ навколо ┐┐ легких босих нiг, у косах колива║ться патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'┐ спочатку стиха║ гарчання, а далi втихомирю║ться й барабан. - Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я ┐┐ найближчий родич. I очi ┐┐, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зирка║ на будинок i тихо пита║: - Ти, може, Михайлику, ┐сти хочеш? - Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни. - Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш. - Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. . - Начасничився?-смi║ться дiвчина. - Ой горе мо║: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю: - Таки ║ чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки. - Аби ще сало було до нього. - I сало в нас е борщ затовкти. - Чом не багачi, - жалiснi║ Мар'янине обличчя. - Тебе мати до мене прислали? - НI... Я сам прийшов. - До кого? - До тебе, Мар'яно. -Справдi? - знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. - От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiда║? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, -посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст ┐┐ стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться? - Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про сво║. - То кажи! - Ти це можеш знайти менi якусь книжку? - Комусь на куриво чи собi читати? - Собi. - Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замика║, - смутнi║ дiвчина, i смутнi║ в ┐┐ косах червона патлатенька гвоздичка. - Як невiльникiв? - повторюю я. - Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити мо║му Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни. Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу. - Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi. Мар'яна, смiючись, хапа║ мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторо┐ попiвсько┐ кухнi. Тут чисто, як на Великдень. В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi пописку║ тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокида║ться голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з яко┐сь блакитно┐, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину. - Потiм з'┐сиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до поко┐в, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, та║мнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, - цього тiльки й треба було котятам - вони одразу ж повисли на ┐┐ спiдницi. - Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала! - Що? - холону вiд радiсного здогаду. - Ось! - дiвчина напiвоберта║ться, дiста║ з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто пода║ менi, а очима пантру║ на дверi. - Хай попошукають тепер ┐┐! - Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як i де ┐┐ заховати. - Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, - зiтха║ наймичка, маха║ рукою перед очима, наче вiдганя║ од них печаль, i переводить погляд на книгу. - I за скiльки ти можеш ┐┐ вчитати? - Та за два днi й прочитаю. - За два днi? - диву║ться Мар'яна. - А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах. - Що таке, Михайлику? - перелякалась Мар'яна. - Ой, це, може, з неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарi║ i вишарпу║ книгу з мо┐х рук. - Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима. - А чого ж ти таким став, коли заглянув у не┐? - обережно погортала кiлька сторiнок. - Бо вона не по-нашому написана, - беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо. - Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? - Вона замислю║ться, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу. I от ми обо║ сто┐мо в просторому поко┐ перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось ки┐вського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiря║ться до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиня║ його на мо┐х ногах, i я починаю соромитись ┐х, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiка║ мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром. - Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, пита║ться попович. Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю: - Хочу щось почитати. - Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, - вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: - Можеш, дiвко, йти до сво║┐ роботи! Чи ти ┐┐ всю переробила? - А хто ┐┐ усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, - пiдбадьорю║ мене очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку. Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вивива║ться з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлю║ поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже диву║ - чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях. - Ось, тату, нi сiло нi пало, ма║мо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обо║ починають смiятися. Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглi║м, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло. Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однi║┐ людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одно┐ книги не ма║. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав ┐х, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з не┐ пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав. - Ось ма║ш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочита║ш - принесеш! Тiльки не зашмаруй ┐┐ - перед читанням руки вимивай! - ткнув менi книгу попович. Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських поко┐в. На камiнних схiдцях мо┐ ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдляга║ гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн луна║ смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса... - Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? - занепоко║но стрiча║ мене, захеканого, на порозi мати. Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки: - Бачили? - Доп'яв-таки десь? Напевне, через тво┐ походеньки нiде собаки не мали спочинку? - мати заспокою║ться, поблажливо з'║дну║ на грудях руки i, прислухаючись до сво┐х думок, похиту║ головою. Що ┐й думалось тодi, мо┐й сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю яко┐ я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля не┐ не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на сво║му чолi, бiля свого серця спокiй i тепло ┐┐ позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук... В першi роки пiсля революцi┐ страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на дво║ пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв. Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на сво┐х цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд не┐ ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть. Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я сво║┐ великооко┐ i покiрно┐, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б'║, у не┐ утроба гни║. Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi - у школу селянсько┐ молодi, що була за двадцять верст од нашого села. - Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! - гнiвався батько. - 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом. - Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе. У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi. - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю. - Тодi продай, Панасе, корову. - Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо хто не зна║, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм'┐? Навiть мати примовкла... Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти - продав корiвчину, а я пiшов учитися... Та це було потiм. А поки що в мо┐х руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки. - "Космографiя", - читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до ┐┐ трудного розуму. Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепоко┐лась: - Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси ┐┐ назад... - Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi ║ бiблiя: дочита║ш ┐┐ i, гляди, повилiтають клепки з голови. - Не бiблiю, а космографiю. - Космографiю? - перепитала i заспоко┐лась мати. - Ну, тодi читай. Добре ┐й було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора мо║ чоло морщилось над цi║ю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких ║ планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу. Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi та║мницi. Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололо┐ стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не ма║ нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж та дорога, що ║дна║ небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про не┐ я знав, як тiльки зiп'явся на ноги... - Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це, чу║ш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою: - Ще втямлю! То спочатку трудно. Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам'ятi грамотi┐в сво║┐ вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i ждати отв║та, як соловей л║та. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випада║ потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери прийма║ аж з само┐ Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре зна║ мого батька та й мене пiзна║ на вулицi, навiть добридень каже. Увечерi, при┐хавши додому, я поставив конягу в ста║нку, перескочив через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi: - Чу║те, менi треба пiти в бiдком. - Куди, куди? - вiд подиву мати поверта║ до мене так голову, щоб слухати одним вухом. - У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт. - Що, може, ма║ш виступати перед громадою? -раптом веселi║ мати. Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про Петра. Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота зустрiчалася iз сво┐ми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз за не┐ брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi, нiмецькi та австрiйськi рушницi. Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть во║нкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон - анiчутiнку нiчим не журились. Не було ┐х лише на приступцi носа - на не┐ хтось накинув сiтку прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав чоловiк. Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi навскiснi очi i одразу ж прикрив ┐х зморшкуватими повiками, матерiалу яких вистачило б на значно бiльшого чоловiка. Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями повiк, як з безлiчi ┐хнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована хитрiсть. Але ┐й мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне, для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова слава. Коли в ки┐вському цирку об'явився новий правитель Укра┐ни гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та зна║, для яко┐ частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав хлiборобiв: - Чули, чим воно пахне? - Смалятиною, - понуро вiдповiли йому. - Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю. Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!" I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для не┐, каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все це на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою - i сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiка║ в халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш ┐х. Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без яко┐ теж не кожен обiйдеться. Правда, любов бува║ всяка: любив i вовк кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмi║. Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не ма║. То хай батюшка зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи ║ в цих вiдрах дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику? - Правильно! - закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше сподобалось, що Шевко ма║ понятi║ до мужика, i бучно пiдняв старосту на "ура". Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли гетьманцi ви┐хали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть: - За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки. Але Шевко не послухався перестороги: - Над шкурою дрижати - людиною не жити. - А як ти дума║ш викрутитися? -Почекаю, там буде видно. Широко, як менi зда║ться, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожно┐ хати принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй пропiй. Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужо┐ скаженiвки, нi свого здоров'я. Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державно┐ варти на┐хали в нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п'ять шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр'┐ нi писку, нi виску. Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам: - Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не ма║ сво║┐ голови, то показу║ чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось... Недовго протрималось на чужiй збро┐ оте сузiр'я дрiбних карликiв, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворi сто┐ть двадцятий вiк. Напхане злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр'я дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок... Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрi┐ волостi. Спочатку вiн став секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь дивом вигулькнув Шевко. Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до сво┐х рук iншi посади. Коли треба було вибрати во║нкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила голову, i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду - став головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт. I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебело┐, тарiлощоко┐ бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи вона калачниця, чи бублейниця. - Добереться до тебе сов║цька власть, тодi усе взна║ш, навiть, де раки зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею. - А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко. - О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку не жалувала голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в ┐┐ руках. Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на папiр'я, Шевко незмiнно питався: - А нема тут помилок? - к, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар. - Гляди, щоб надалi й маленьких не було, - повчально казав голова й викарлючував пiдпис... Незабаром Шевко аж загуркотiв з усiх трьох посад. Правда, знiмали його весело, пiд регiт людей i ново┐ влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився, що полiтична дiяльнiсть заважка для його занадто житт║любного характеру, i знайшов задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвсько┐ кровi. Щодо рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому повiтi... Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющу║ повiки, i в його поглядi прокида║ться цiкавiсть: - Ти чий будеш? - Панасiв син. - Ага, Панасiв, - розмiркову║ вголос. - Чи не з столярського кутка? - Вгадали. - Тодi здоров. - Здоровi були, дядьку. - Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? - i очi в дядька стають такими, наче ┐х помастили смальцем. - Нi. - А чого? - у Шевка одразу ж зменшу║ться цiкавiсть до мо║┐ персони. - Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випросту║ться: - Послуха║м, послуха║м, що ти проглаголиш. - Хочу, щоб менi книжку пояснили. - Книжку? - чоловiк зневажливо знизу║ утлими плечима i вже кисло пита║: - Щось не розкумекав? - Еге. - Виходить, не вистачило тями? - Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я. - Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгорта║ книгу, нишкне, довго вчиту║ться, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова поверта║ книгу i прикрива║ очi повiками. Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде. - Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його. - Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка. - Нi, ще не пiшов. - То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з'┐сиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв? - Зрозумiв. - То й будь здоров, - вiн знову заплющу║ очi, а в кутку почина║ реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залиша║ться робити? I головне - я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю: - Чули кумедiю? - Вiд нього й не таке почу║ш, - добродушно смi║ться старий. - Нiхто не вгада║, якi джмелi гудуть у головi чоловiка. -