воджали в поле плугатарiв iз раннiм  плугом.
Коли ж вони повертались увечерi додому, ┐х стрiчали старi й малi. А яка то
була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба  i
казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства!  А  хiба  не
святом ставав той день, коли ти сам торкався  до  чепiг  i  проводив  свою
першу борозну? I досi з глибини рокiв озива║ться голос мого  батька,  який
одного   прихмареного   ранку   поставив   мене,   малого,   радiсного   i
схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн  про  нашу  працю
говорив як про щось геро┐чне: "Хмари йдуть на нас, громи  обвалюються  над
нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та  й  оремо
поле".
   З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я  знав,
що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила ┐сти орачам. Тому  й
досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що  несе  обiд  уже  не  орачевi,  а
трактористу чи комбайнеру, в мо┐й душi трепетно сходяться ранковi  легенди
минулого з сьогоднiшнiм днем...
   А ота книжна погорда до селянина i його кревно┐ працi породила  в  менi
першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона сво┐ iкла: чи з житейського
щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм  святом
душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами  людського  духу,  та  грiх
було б гудити тi часи - вони були по-сво║му прекраснi...
   Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до  роздобуто┐  книги,  не
раз гримала на мене:
   -Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав  до  чогось,  наче
замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi,  бо  осьдечки  зараз  усе
полетить у пiч!
   Правда, у пiч вона так i не кинула жодно┐ книжки, але  повсякчас  пасла
мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило ┐┐ дитину.
   - Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?
   - Що?.. А звiдки я знаю?
   - То чого ж таке говорите?
   - Бо люди кажуть...  Он  прочитав  один  розумник  геть  усю  бiблiю  i
позбувся того, що мав у черепку, - показуючи пальцем на лоба, страха║ мене
святим письмом.
   - Я ж бiблi┐ не читаю.
   - В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до не┐ допастись.
   Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...
   Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло  мо║
було гибле:  мати,  гримнувши  в  сотий  раз  на  оглашенного  читальника,
задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про  якогось  князя
або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".
   Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i
погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр,  а  далi  додумався
перехитрити ┐┐. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали,  я  навшпиньках
пiдходив до печi,  витягав  з  ┐┐  челюстей  жарину,  роздмухував  вогник,
засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його  так  вмощував  у
закапелок, щоб свiтло не падало на хату. I  ось  тепер  до  мене  починали
стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.
   Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла,
збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив
чорта чи вiдьму - теж не милував ┐х. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку,
щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в  плуга,  i  вiн
орав доти, поки не вiдкидав копита.
   Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з  нечистою  силою  дядьку
Миколi. Де вiн тiльки не ловив ┐┐. I в коминi, де чорт стрiчався зi сво║ю,
сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де  безсовiсний  бiс
ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i
пiд  мiстком,  i  в   дуплавих   вербах,   i   в   копанках,   i   в   тих
мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiря║ горобцiв на вечерю.
   I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого  ворога,
з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди  ставав  переможцем.
За сво║ життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i  рогiв,
що все це не вмiстилось би й на вiз.
   - Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би  я  грошей  бiльше,
нiж смiття, - хвалився дядько Микола.
   А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала  руки
до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки...
   Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його  сокири,  тому
вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з  яких,  наче  з  лантуха,  аж
сипалася рiзна страховина. Та  коли  серце  вже  зупинялося  од  переляку,
приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували  голоси
пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi сво┐ми крилами  проганяють
темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.
   Через якийсь час мати дiзналася про мо┐ хитрування з каганцем. I  винен
у цьому був тiльки я. З яко┐сь страшнецько┐  казки  на  мою  бiдну  голову
витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що  вони,  знахабнiвши,
почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати  язики  i  навiть  лiтати  по
хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на  нiй  чорта  i
скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт,  а  чорнi  дiдовi
штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала  на  нiч  замикати
каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися.
   Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом.  Та
це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше,  коли  нечиста  сила
розбирала та не прощала мо┐ книги i  в  кожному  рядку  вишукувала  ворожi
прояви, рiзну  апологетику,  збочення,  селянську  обмеженiсть,  селянськi
дрiбновласницькi тенденцi┐ i ще якусь погань...
   Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашо┐ сокири, щоб  вiдтинати  хоча  б
хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як  плодожерка  в  яблуко...  Та
повернуся знову до злощасного каганчика.
   Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував  у  залiзяччi
рiзнi ключi, але з цього нiчого  не  вийшло.  Та  зневiра  не  дуже  довго
крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало  на  думку  вихимерувати
свого слiпака. Робив я його весело,  швидко  i  просто:  дiдовою  ножiвкою
вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це
пропустив через серцевину  кукурудзяного  качана  i  ним  наглухо  зачопив
невелику бляшанку з бензином.
   Не знаю, чи  була  задоволена  мати  сво║ю  вигадкою,  а  моя  менi  аж
смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось  ко┐ться,  недовiрливо  поторгала
ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
   Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках ┐┐
я обходив мало не все село, позбувся сво┐х  мiзерних  дитячих  скарбiв,  а
iнколи й забирався на засторонок чи вишки,  де  неслися  кури.  Отак  я  й
познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.
   На  ярмарку  за  тоненьку  книжечку  "Три  торби   реготу"   я   вiдда"
безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках  в  кубельцi
ото┐ зозулясто┐, що завжди  норовить  пота║мно  вивести  курчат,  бо  дуже
хотiлося  посмiятись.  Та  недарма  кажуть:  дасть  бог  купця,  а  дiдько
розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й  дома  за  цi  три  торби
реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзна║шся, що смiх i грiх живуть  по
сусiдству.
   Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся  мiй  далекий  родич  Гива.  Вiн,
довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, i  затанцювали
всi його кучерi, яким завжди було тiсно  пiд  шапкою.  Я  добре  знав,  як
дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо
не могло  розсердити  розвеселiлого  хлопця.  Його  видовженi,  з  веселою
недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися  пiдлоб'я,
аж сльозились од смiху.
   -Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в  руцi  шапку,
витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це  малому
молотнику он як могло перепасти.
   Гивинi батьки дуже хотiли  бути  багатими,  але  так,  щоб  усiм  людям
здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята  гонитва  за  багатством
навчила ┐х не берегти нi себе, нi дiтей сво┐х, нi худобу, нi  слова,  яке,
де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.
   - Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу  круторогу  худобу
дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно
тiльки харч переводить.
   Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi,
копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися  поза
очi. Щоб до нього менше заглядали  сусiди  й  непроханi  гостi,  обережний
дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi,
а клямка зовнi сама заходить на прибо║ць, i  хто  не  пiдiйде  до  порога,
бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька  Володимира  хто  звертався  з
позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або  таке  молов,
що хоч святих винось iз  хати.  Навiть  у  1921  роцi,  коли  в  нас  люди
орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за  душею
i щербато┐ копiйки.
   - Куди ж ви ┐х, Володимире, дiва║те: чи солите, чи квасите, чи  свiжими
по┐да║те - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.
   Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався  вiд  обурення
або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою
карлючкою вказiвного пальця.
   Але  дядько  Микола  знав,  як  можна  обiрвати  й  це   "е-е-е".   Вiн
безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi
прихилявся до його. вуха:
   - А по селi, чу║те, пiшов розголос, що ви грошi  мiрками  мiря║те.  Вiд
такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за  шапку  i
тiкав додому.
   Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову  дядька  Володимира  з
дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався,
а справжнiсiнький злидар дядько Микола  ставав  багатим,  як  цар.  Вiн  i
схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.
   - Хiба в цьому роцi жито? -  пiдпираючи  рукою  голову,  так  печалився
дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. -
Однi одвiйки та житець, а не жито.
   - А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не
моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в мо┐й клунi не було такого
раю.
   - Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть.
- А тут аж в очах тьмi║: одна бiда йде  з  подвiр'я,  а  свiжа  входить  у
ворота. Нiчого нема тобi нi вiд  мiсяця,  нi  вiд  сонця,  нi  вiд  корови
набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i
почавила приплiд.
   - Невже увесь почавила? - щиросерде диву║ться дядько Микола, наче й  не
зна║, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.
   - Вважайте, що весь, до останньо┐ шерстинки,  -  ще  бiльше  печалиться
дядько Володимир i накрива║ очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було?
У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.
   В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж  тремтять  од
приховано┐ радостi:
   - А моя ж ряба, чу║те, наче кролиха, стара║ться: як не чотирнадцять, то
шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.
   - Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир.  -  Та  що  ви,
Миколо!? Та не може бути!
   - Хiба вам далеко  ходити  -  попитайте  мо┐х  вуличан.  Вони  теж  усi
завидують менi, як i ви.  Та  що  вуличани  -  дiдич  з  Лiтина  приходив,
калиткою пiвдня трусив над мо┐м вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а  я
┐┐ i за торбу червонцiв не продам.
   - Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою
трусить.
   - От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не  буду,  -  пускав
дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.
   - I куди ж ви дiва║те сво┐х поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.
   - I на торг вивозимо, i самi ┐мо, бо в  мене  всi  якось  позвикала  до
поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без не┐?
   I всi, крiм дядька Володимира,  починали  смiятися,  бо  знали,  що  на
снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...
   Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де  можна,  пiдсмiювались
над хитруваннями сво┐х батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а
далi тихенько засмiявся:
   - Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.
   - А чого аж увечерi?
   - Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме  за  нього,
як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А
тобi не кортить на торг?
   - Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи  сво┐  злощаснi
"Три торби реготу".
   Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:
   - А тво║му, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.
   - Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув
я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулясто┐,  а  пiд
нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.
   - I ти не понiс ┐х крамаревi? - засмiявся Гива.
   - Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже  думала,  що  тхiр  або
собака з'┐в зозулясту.
   - А ти дуже хочеш мати книжки?
   - I не питай, - посмутнiшав я.
   - То ми розживемося на них, - заскакали  бiсики  в  насмiшкуватих  очах
Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.
   - На великдень?
   - Еге. Оцей рудий  дiдько,  що  продав  тобi  "Три  торби  реготу",  на
великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки:  вiн  дуже  ласий  до
я║ць - накришу║ ┐х у миску, солить i ┐сть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
   - Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
   - Що? От за великоднi битки й накупу║ш собi книг.
   - Де ж я цих биток наберу?
   - Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я  тобi  до  великодйя
зроблю вощанку, i ти нею  роздобудеш  цiлу  торбу  крашанок,  що  торбу  -
цiлiсiнький мiшок!
   - Не треба менi мiшка.
   - Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне -  я  тобi  зроблю
справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся  i  махнув  цiпом
Гива.
   У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись  за  роботу.  Гива
обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у  не┐
стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже  в  Гивинiй
хатi,  розiгрiли  грудку  воску  i,  щипаючи  його,   почали   розкатувати
тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i  поставили
┐┐ нiском донизу бiля вогню. Коли  вiск  розтопився,  крашанку  охолодили,
покрасили  i  запишались:  вощанка  вийшла  на  славу!  Начувайтесь  тепер
крамаренковi книги - не минете мо┐х рук!..
   Ось i великдень зверху  задзвонив  у  всi  дзвони,  а  низом  розстелив
веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i
любов, а пiд ними бавилося  наше  дитинство.  Бiля  могутнiх  прицерковних
ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вi┐ i брови, покосував на  мою
вощанку й пошепки запитав:
   - Торбу захопив?
   - Для чого?
   - А куди будеш класти битки?
   - В кишеню.
   - Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки  ┐х  у
кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi  справжню
кумерцiю зробити, а  ти...  -  i  вiн  невдоволено  оберта║ться  до  сво┐х
товаришiв.
   Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку,
пофарбовану вiдваром вiльхово┐ кори, i жваво запитав:
   - Потовка║мось?
   - Та нi, почекаю, - неохоче  кажу,  бо  хiба  ж  можна  зобидити  свого
сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
   - Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смi║ться Iван. Вiн  уже
встиг набити повну кишеню биток. - Може,  тремтиш  над  сво║ю?  -  показу║
одним оком на мою вощанку.
   - Чого менi тремтiти?
   - А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiка║  оцупкуватий  Iван,  а
навколо його весело┐ кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
   Я починаю сурмонитись:
   - Коли так, тримай свою!
   - Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставля║ кулак зi сво║ю крашанкою.
   Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя  не  пiддаються.
Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються  i  по  мо┐й,  i  по
Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на ру┐ни сво┐х хитрувань, а
далi почина║мо смiятися - Iван веселiша║, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала
надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i  манiйкою,  не
знаючи, як за ними кра║ться чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не
допомогла. Як не везе, то не везе!
   Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима
Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним,  слизькооким  i
розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про  себе,  що  вiн
розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись  у
будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка  кусав  i  оббрiхував
отих керiвникiв у свитах  i  шинелях,  що,  ледве  вмiючи  розписатися,  у
революцiю розписувалися за нову владу сво║ю кров'ю. кдине, що мав  гарного
Бабенко, -  то  це  почерк.  Дивно  було,  як  артистично  красивi  лiтери
вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
   Зараз  Юхрим,  хизуючись  пiдписарською   вченiстю,   пиша║ться   серед
парубкiв, луска║ насiння  i  пiдсмiю║ться  над  дiвчатами,  що,  спiваючи,
"садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки  в  пiснi  таке  може  бути,  що
першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом полива║, а третiм
- уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
   - Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю  парубка  за  не  простецьке,  а  з
мудруватим вирiзом  галiфе,  в  кишенях  якого  вмiстилося  б  по  доброму
поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще.
   - Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у  тебе  земляничним
милом не пахнуть. - Юхрим застережливо  пiднiма║  палець  право┐  руки,  а
лiвою поправля║ сво║ зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю?  Може,  по
параграфу похристосуватися хочеш?
   - Нi, -  розгублено  дивлюся  на  округленi  щоки  й  пiдбiрчастi  уста
парубка.
   -  Так  чого  ж  притирився?  Яке  соображенiе  розуму  мав?  -  сам  з
задоволенням прислуха║ться до сво║┐ мови.
   - У вас книжки е?
   --Прочотнi чи з розмишленiями?
   - Нi, може, ║ без розмишленiй.
   - Усе в мене ║, але  що  тобi  до  того,  иуцьверiнку?  Сватами  ж  ми,
розкидаю мiзками, не можемо бути.
   - А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось?
   - Хiба що на ремiнцевi, - веселiша║ парубок. - Соскучився,  натурально,
за ним?
   - Не дуже. I якi у вас ║ книжки?
   - Возможнi i навiть невозможнi, - щось згаду║ Юхрим i гигика║. - Але  я
знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сой║ра". I вони ║ в дядька
Юхрима.
   У мене аж у грудях тенькнуло,  бо  скiльки  я  чув  про  тi  незвичайнi
пригоди, аж ось i напав на ┐хнiй  слiд.  У  мо┐х  очах  почина║  жалiснiти
прохання, i я пiдробляю сво┐ слова пiд Юхримовi:
   - Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома  Сой║ра"?
Возможна чи невозможна така возможнiсть?
   Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився,  а
голос його заскрипiв, мов хвiртка:
   - Насмiшечки, заводiяко, почина║ш сооружати над старшими? Де ти  взявся
такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
   - Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися  над  старшими,
та ще у великоднi свята?
   Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспоко┐вся,
   - к ж такi недоколиханi, що не мають  анi  поняття,  анi  елеганцi┐,  а
тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi  й  уста,
окантованi грубими пружками.
   - Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сой║ра"?
   - А нащо вони тобi?
   - Читати.
   - Читати? - знизу║ вузькими плечима парубок, неначе я  щось  несусвiтне
сказав, i вибира║ з жменi  .соняшникового  насiння  одну  гарбузову.  Вона
наводить його на якусь думку, i вiн нахиля║ться до мене  :  -  Добре,  дам
тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але  принеси  за  це  в  подяку  дядьку
Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму.
У мене так, на шармака, не вискочиш.
   Надiя моя розповза║ться по цвинтарi, але я хапаюсь за ┐┐ клаптi:
   - Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де  його
тепер дiстанеш?
   - До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi ┐┐ не струблять. Пам'ятай:
дядько Юхрим,  натурально,  полюбля║  смажене  гарбузове  насiння.  -  Вiн
одверта║ться од мене, дженджуристе  поправля║  галiфе,  картуз  i  почина║
скалити зуби до дiвчат.
   А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати  насiння  Юхриму,
бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й
годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться  в  ма┐,  то  все  життя  буде
маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не  забрався  з
такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля
дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть  дзвонар  шану║  нашi
вуха й чуби...
   Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед  тим  як  надiти  блузку,
пiдперiзу║ться чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
   - Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс?
   - Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала  свiй
химерний пояс.
   - Скажiть, мамо.
   - Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.
   - Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр,  -  чи
не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i  пiдсмiю║ться  надi
мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка  i  перець
на язицi.
   - Тож сказала, що гарбузове.
   - Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб  не
попастись у сильце.
   - Скажеш таке. Це для того виношую,  щоб  у  ньому  ранiше  прокидалося
життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти  ж  бачив,  що  в  нас  гарбузи,  як
пiдсвинки, лежать?
   - Бачив.
   - Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособля║.
   Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме  насiння.  От  аби  мати
загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати.  I  закружляли  мо┐
думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав,  що  це  крутиться  ота
сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого  зробити
з собою.
   I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не  пофортунило
менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки,  з-пiд
сволока i навiть з-за божницi сво┐ вузлики. В них лежало все те,  що  далi
зiйде, зацвiте, закрасу║ться  й  перев'║ться  по  всьому  городi:  огiрки,
квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо
на розвод, кукурудза  жовта  й  червона,  капуста,  буряки,  мак,  морква,
петрушка,  цибуля,  часник,  наут,  соняшник,  крученi  паничi,   нагiдки,
чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.
   Мати радiсно перебирала сво║ добро, хвалилася його силою i  вже  бачила
себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки -  рiзне
зiлля. Я теж у думках забирався  в  горох  або  нахиляв  до  себе  спiвучi
макiвки, та це не заважало менi  найбiльше  придивлятися  до  вузликiв  iз
гарбузовим  насiнням.  Вони  були  чималi,  i  дещицю  можна  було  з  них
надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його  у  матерi,
але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:
   - Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!
   В ┐┐ устах i душi "насiння" було святим  словом.  I  хоч  не  раз  вона
нарiкала на свою мужицьку долю з ┐┐ вiчними  супутниками  -  нестатками  й
злиднями, проте нiчого так не любила, як землю.  Мати  вiрила:  земля  усе
зна║, що говорить чи дума║ чоловiк, вона може гнiватись i бути  доброю,  i
на самотi тихенько  розмовляла  з  нею,  довiряючи  сво┐  радощi,  болi  й
просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.
   Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав  повернутий
до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела  подивитися  на
це диво, i тодi в блакитнавих очах ┐┐ назбирувалось стiльки радостi,  наче
вона була скарбничим усi║┐ землi. Вона перша в свiтi навчила  мене  любити
роси, легенький ранковий туман, п'янкий  любисток,  м'яту,  маковий  цвiт,
осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi  дерево,
коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночу║ оп'янiлий джмiль.
Вiд не┐ першо┐ я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся  думкою
i серцем...
   Забувши за мене,  мати  почина║  тихцем  розмовляти  з  насiнням,  одне
вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.
   - Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до  себе  черву?  -
докоря║ вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби  такого.  А
ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе по┐дом ┐сть?..
   З  двору  входить  дiдусь,  вiн  дивиться,  що  робиться  на  столi,  й
посмiха║тся:
   - Почалось бабське чаклування.
   - Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страха║ться мати. пй  i  досi
вдивовижу, що дiдусь не так трима║ться землi, як свого ремесла.
   - Не можна, не можна, - одразу ж погоджу║ться  свекор.  В  цей  час  на
вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються  вимиршавленi  конi.
Дiдусь придивля║ться до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузу║:
   - I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри за┐жджають!
   - Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
   Дiдусь тиця║ пальцем у вiкно:
   - Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиня║ ворота?
   - Бачу.
   - Це i ║ мiнiстр.
   - Таке скажете! - смiюся я.
   - Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевня║ дiдусь.
   - Кажiть! Хiба я не читав i не  бачив  у  журналi  "Нива",  якими  були
мiнiстри?
   - А про таких не читав, i в журналах ┐х не друкували. - Дiд виходить  з
хати, а за ним вибiгаю й я,  бо  ж  не  кожний  день  до  нас  при┐жджають
мiнiстри, якщо не вигаду║ дiдусь.
   Незнайомий  розумноокий  селянин  сердечно   здоровка║ться   з   дiдом,
пита║ться про його здоров'я, а далi мова йде про  погоду  й  озимину,  про
невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику,  бандитiв  i
загряницю, яка все неситим оком погляда║ на  нас.  Нi,  з  якого  боку  не
придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн  пита║  дiда,
чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
   - Дерев'яного? - перепитав дiдусь.
   - А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. -  Пiшло
тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.
   - Це правда, - зiтха║ дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом
у грудях...
   - Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни.  Найстарший  аж  у
Францi┐ загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.
   Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i
градiль, i колiшня  -  усе  зроблено  з  дерева.  Я  уперше  бачив  такого
химерного плуга.
   - Рiдке жито, - по-сво║му говорить дiдусь. Усе, що не подоба║ться йому,
вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра?
   - Такого, як ви, нема║. Дай комусь, то вiн з  дерева  наробить  трiсок,
того й при┐хав до вас.
   -Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо маха║ рукою на  плуга
дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе?
   - Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити?  Вiн
з добро┐ сталi варився.
   - Бодай нечистi ┐х на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь.
А я знаю, що це стосу║ться iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки  не  знаю,
яка мiж ними рiзниця.
   Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав
дядьку Стратону:
   - А дiдусь, як ви при┐хали, хотiв посмiятися з мене... - i замовкаю.
   - Як же  вiн  хотiв  посмiятись?  -  здогадався  запитати  мене  дядько
Стратон.
   - А ви не будете сердитись, коли скажу?
   - Та, мабуть, не буду.
   - Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.
   - Таки був аж мiнiстром, -  посмiхнувся  чоловiк  i  поглянув  на  сво┐
постоли.
   Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.
   - I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?
   - Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон.
   - Тодi у Ки║вi?
   - Нi, ще ближче, - грають очi i всi  дванадцять  золотистих  цяток,  що
весело розмiстились на чоловiчках.
   - Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
   - Iще ближче: у сво║му селi!
   - I що це за мода пiшла  в  дорослих  -  обманювати  малих,  -  кажу  я
ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на мо║ плече ляга║ цупка
рука дядька Стратона.
   - Почекай, неймовiрнику, нiхто й  не  думав  тебе  обманювати.  Я  сущу
правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми  були
мужицькими.
   - I ви були з ними заодно?
   - Нi, ми були проти них.
   - А в що ж ви зодягались?
   - В те, що мали: однi в кожухи, другi - в  кире┐,  третi  -  в  свитки,
четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто  й  у  постолах
ходив.
   "Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати.
   - I за кого ви були? - питаюсь я далi.
   - За свою селянсько-бiдняцьку республiку.
   - Вона великою була? . ..
   - Тро║ сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали  з  нами
клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А  як  розбили,
то лiси стали нашою республiкою.
   - А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?
   - Нi, тепер я  комбiдчик,  -  весело  смi║ться  дядько  Стратон.  Таки,
видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання,
не так, як дехто тепер.
   З дядьком Стратоном  ми  проща║мося  вже  друзями,  вiн  запрошу║  мене
при┐хати з дiдом у ┐хн║ село. Там i досi сто┐ть  хата,  де  збирались  усi
мужицькi мiнiстри, а ┐хнiй прем'║р-мiнiстр тепер голову║ - аж у  повiтовiй
споживспiлцi.
   Тiльки дядько Стратон по┐хав додому,  до  нас  надiйшов  титар.  Дiдусь
говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу  ма║  качину.  Згадавши
це, я одразу веселiю, а титяр,  ворушачи  капшучистими  губами,  пiдозрiло
зирка║ на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу  почина║  нарiкати  на
тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважа║ себе неабияким полiтиком,
бо заглядав у газету, яку випису║ пiп, i навiть вихопив з не┐  десяток  не
зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить ┐х, де треба й де не  треба.
Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.
   - Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта
по тезисах до буржуазi┐ вивезла? - цюка║ i цюка║ сво║.
   Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:
   - А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря.
Там усе взна║те, ще й солi додому привезете.
   Титаревi не подоба║ться, що дiдусь перехоплю║ його вченiсть, i  почина║
говорити без не┐:
   - По┐деш по шерсть, а вернешся стриженим, бо  таке  врем'я:  нiде  нема
нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не  те  що  солi  -
навiть народу не стало.
   - Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипа║те серед  бiлого
дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ?
   - Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись  усi  були  люди,  а  тепер
стали - куркулi, середняки i злиднi.
   - А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi  навiть  кози  в
золотi ходили?
   -Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку  титар,  -  але  що
було мо┐м, то було мо┐м, а тепер нiхто не добере, де мо║, де  тво║,  а  де
наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому,
як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?
   - Все може бути, - погоджу║ться дiдусь. - Iнодi навiть за  довгий  язик
бува║ сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.
   - Та я не проти, щоб нарiзали  Iльцовщину  -  то  помiщицька  земля,  -
хитру║ титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати...
   - Далеко наперед ви пустили кури...  з  якимсь  дiлом  чи  з  полiтикою
прийшли до мене?
   Титар насуплю║ться, крутить головою i зiтха║:
   - Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть...
   -  То  чом  ви  в  комбiд  не  запишитесь?  Там   потроху   допомагають
незаможникам,  -  глузу║  дiдусь,  а  обличчя  титаря  береться  сизуватим
рум'янцем.
   В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i  пiшла
до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати
гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись
у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й  у  тривозi  подивився  на  добiрнi,
обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.
   I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм
з ┐хнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi
чотири склянки, якi треба занести Юхриму?  А  от  як  зараз?..  Вузлики  ж
чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене  варто  за  такi
думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.
   Скочивши на долiвку, взяв iз мисника  гранчасту  склянку  i,  холонучи,
почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу.
Воно  менi  здалося  напочатку  пекучим  i  важким,  наче  камiння.   Далi
залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як  вони
лежали. Коли я знов  опускаюсь  на  долiвку,  з  божницi  на  мене  строго
дивиться  i  свариться  пучкою  сивий  бог-отець  -  ║диний  свiдок   мого
грiхопадiння.
   З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася  крiзь  усi  тривоги,  я
вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця.
Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в
ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував  ┐х  до  танцю.
Пiд тинами вже  вилазила  кропива  й  дурман,  а  над  тинами  набухала  й
прозорилась гле║м вишнева брость. Думаючи про сво║,  я  виходжу  на  другу
вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:
   - Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова  приглушу║
гарчання собаки  i  важкий  брязкiт  ланцюга.  Я  оглядаюсь  на  подвiр'я,
обнесене глухим високим частоколом, де  затих  голос  чоловiка,  щоб  його
продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:
   - Звiдки ж вони?
   - Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший  голос.  -  Швендяють
усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.
   - Коли вже цей розор закiнчиться?
   З двору наполохано виходить у рам'┐, у розтоптаному взуттi  глибокоока,
ще молода жiнка, ┐┐ погляд шука║ землi, а розгонистi брови  летять  угору.
Збоку до не┐ тулиться  босоногий  без  картузика  хлопчак,  ┐хнi  страднi,
виснаженi  обличчя  припали  темiнню  далеких  дорiг   i   голоду.   Жiнка
зупиня║ться навпроти мене, потрiсканими пальцями поправля║ хустку, а в  ┐┐
чорних очах закипають темнi сльози...
   Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв ┐┐ материнству,  ┐┐  дитинi  скибку
насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк,  через  руки  якого
проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали  i  срiбнi
карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi  пам'ятаю  опасисту
постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду,  в  нього  завжди
добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд  перелогом  лежала
одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi...
   Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась,  шукаючи  дворища,
яке б не ощирилось на не┐ собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба  дивилось
на мене. На його тонкiй ши┐  похитувалась  заважка  голова,  що  вершилась
збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про сво║ насiння. Вийняв жменю
i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята,  а  потiм  поглянув  на
матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi  в  недобру
годину зiтхала моя мати.  Потiм  я  висипав  у  подiл  сорочечки  хлопчака
насiння з однi║┐ кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.
   - Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до  мене
скорбнi очi, розгонистi брови, i я на сво┐й щоцi  почув  дотик  ┐┐  уст  i
слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
   Мене так вразили ┐┐ сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...
   А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля  тодi  прихилилася
до мене!?.
   Вона, ще раз обвела мене сво┐м скорбним поглядом i пiшла з дитям  прямо
на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула ┐┐ хустка - i  вже  нема
нi жiнки, нi ┐┐ глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче  з
сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.
   З  подвiр'я  дукача  виходить  довжелезна  чорна  свиня,  на   ┐┐   ши┐
погойду║ться дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на  ратицях  свинi
гусне картопляна товч.
   "А ти подавай i подавай, як  не  скибочку,  то  картопельку",  -  знову
заскрипiв голос дукача, i я з огидою  пiшов  од  височенного  частоколу  i
глухих ворiт...
   А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому,  чи  йти  до  Юхрима
Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть  почитати
книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.
   I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кида║ зеленi
вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.
   Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в
буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним  пальцем  право┐  руки
вибива║ не то стогiн, не то гарчання  iз  балалайки,  ще  й  допомага║  ┐й
ногами i спiвом:

   Отчего ты карапет,
   Оттого, что денег нет.
   Отчего же денег нет?
   Потому, что карапет.

   Бiля Юхрима на столi сто┐ть велика, як  горнятко,  чорнильниця,  з  не┐
стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька
списаних  аркушiв  паперу.  Напевне,  Юхрим  i  зараз  "строчить"   якийсь
матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.
   Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк,  оголив  набухлу
жилу на чолi й засмiявся:
   - От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до
хати! Вгадав, пуцьверiнку?
   "Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"
   Юхрим бачить, що я мовчу, перепиту║:
   - Вгадав?
   - Трохи вгадали - пробурмотiв я.
   - Чого ж трохи? - диву║ться парубок.
   - Бо так вийшло.
   - Що ж у тебе вийшло? Не  чотири  склянки,  як  вище  скааато  було?  -
округлились Юхримовi очi.
   - Тiльки двi.
   - Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально,  дива!
- насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
   - А може, ви решту до осенi почека║те? - слово в слово повторюю  маминi
слова, коли вона згина║ться перед крамарем з мiстечка.
   - Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння,
- безжалiсно вiдрiза║ старий парубок, не дивлячись на мене.
   То що менi залиша║ться робити? Чи слухати  бiль  i  вищання  струн,  чи
"бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик,  обертаюсь  i  клацаю
клямкою.
   - Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння!  -  раптом
так репету║ Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн  пiдходить  до  мене,
запуска║ руку в кишеню, кида║ насiнину до рота. Вона  тiльки  хруснула,  i
вже одна шкаралупа поповзла з окантовано┐ губи на Юхримове  пiдборiддя.  -
Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже  мо║  не  пропадало,  дам
тобi за нього почитати  казки.  А  "Пригоди  Тома  Сой║ра"  вiзьмеш,  коли
розбагатi║ш. По руках?
   - То давайте свою! - одразу веселiшаю я.
   Юхрим пода║ видовжену долоню, я б'ю сво║ю по нiй i примовляю:
   - За "Пригоди Тома Сой║ра" - двi склянки тепер i чотири восени.
   - Не будь циганською дитиною, - припиня║ торг Юхрим. - Кожна книга  ма║
в свiй час свою цiну.
   - А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?
   - I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш,
натурально, казки?
   - Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А  вiн  витрушу║  з
мо║┐ кишенi насiння, потiм з уковано┐ залiзом скриньки дiста║ книжку ще  й
великодушно примовля║:
   - Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочита║ш
казки?
   - Днiв за чотири.
   - Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?
   - А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?
   - Зранку до обiднi,  натурально,  буду  вдома.  Пам'ятай:  не  принесеш
впору, буде бiдним тво║ офiцiальне мiсце, - злiша║ його вид,  наче  я  вже
встиг ута┐ти книгу...
   Побоюючись навернутись на материнi очi  (а  що,  як  вона  кинулася  до
насiння i тепер тiльки й чека║ мене?), я подався в  долинку  до  Штукового
ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами,  тiнями
i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж  до  само┐
кладки, що одним кiнцем трималась на з'┐ждженому колесi,  а  другим  -  на
березi. Зараз нiхто не прав  шмаття,  тому  я  витягнув  кладку,  зручнiше
вмостив ┐┐ на пiсочк