ба...
   Ось уже й ставочок пiдняв стрiли очерету, ось,  чiпляючись  за  корiння
верболозу, озвався струмок. Як у дитинствi, перемiщався час,  перечищалися
води i наповнялися береги. А як тут колись  гарно,  розкрилившись,  падали
навеснi i пливли дикi гуси! Тепер уже не падають  -  стороною  летять,  бо
осторогу мають, i все якось тепер iде стороною.  Непро┐зною  дорiжкою  вiн
пiдходить до води.
   Але хто це сидить у човнику?
   I чомусь холод заворушився в мiжплiччi,  i  чомусь  згадався  ворон  на
шибеницi. Шарпнувши рукою кишеню,  в  якiй  лежала  зброя,  вiн  пiшов  до
ставка. Невiдомий поволi пiдвiвся i скочив з човника на берег. Магазаник у
подивi зупинився: перед ним, примкнувши золото вiй, стояв  Лаврiн  Гримич.
Але чого вiн такий похмурий, такий неприступний, чужий?
   - Лаврiне, ти тут рибу ловиш?
   - Нi, браконь║рiв, - хрипко вiдповiв Лаврiн, а його вi┐ затремтiли.
   - Яких браконь║рiв?
   Ласрiн ненавистю змiрив Магазаника:
   - Отих браконь║рiв, що пiдняли руку на людське життя.
   - Щось ти дуже розумне почав  говорити,  -  затривожився  Магазаник  i,
почувши ззаду чи┐сь кроки, обернувся. До нього пiдходив Стах  Артеменко  з
наганом у руцi.
   - Ти чого, Сташе?! - не  скрикнув,  а  зойкнув,  догадуючись  про  щось
страшне.
   - Нiчого, - i Стах одразу намертво охопив старосту могутнiми руками.
   - Ти що робиш?! - щосили  шарпнувся  Магазаник.  -  Нiчого,  бо  це  не
робота, - вихопив у нього вальтера Стах. - А тепер, пане  старосто,  стань
рiвно перед людьми i послухай останн║ слово.
   Двi стiни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника  й  одразу
знекровили його обличчя i, певне, вибрали костi, бо тiло почало опадати.
   - Чого ж останн║?! - насилу вичавив, не можучи пiймати  сво┐х  губ,  що
тiпались i кам'янiли водночас.
   - А що ж ти дума║ш: помилу║м тебе? -  спитав  Лаврiн,  отой  повiльний,
добродушний Лаврiн, який у сво║му життi нiкого й  пальцем  не  зачепив.  -
Стiй, коли можеш, рiвно.
   I Магазаник, уже розчавлений  страхом,  став  рiвно,  iще  тiльки  щось
усерединi билося в ньому i лихоманило його, а повiки почав пекти невидимий
вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому  рокiв
з двадцять тому говорив  батько?  Вiн  годi  погойдував  свою  сивину  пiд
сивиною колоскiв  жита,  що  дочекалося  святвечора.  Магазаник  глянув  у
давнину сво┐х рокiв i затiпався у дрожi, i затiпались  його  очi,  з  яких
утiкали зiницi.
   Це, певне, розжалобило Лаврiна, бо опустив голову, а  Стах  став  перед
старостою i, наче по писаному, оголосив:
   - За зраду Батькiвщинi, за прислужництво фашистам, за видачу полiцi┐  i
гестапо командира Iвана  Човняра  партизанський  загiн  iменi  Котовського
засуджу║ старосту Семена Магазаника до вищо┐ мiри покарання - розстрiлу.
   Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повiк, якi спалював невидимий
вогонь. Уже знаючи, що його розстрiляють, ще не мiг збагнути, як вiн упаде
на цю осiнню, з бабиним лiтом землю, як для нього  назавжди  не  стане  нi
цього дня, нi цього хутора, нi  цього  ставка,  де  й  зараз  пода║  голос
струмок, i повняться береги, I перечищаються води. Ось iз очеретiв виплила
та сама качечка, яку вiн бачив ранiше. Невже i ┐┐ нiколи не побачиш ти? Що
ж це робиться в свiтi? Хiба ж ми в ньому живемо двiчi?
   - Люди добрi, невже ви вiдберете у мене життя? - скинув побiлiлi очi на
партизанiв. - Я ще, кинувши все, можу вам послужити, ┐й-богу, можу...
   - Пiзно, - не дивлячись на нього, сказав Лаврiн. - Ти сам пiдмiнив свою
долю. Може, щось ма║ш передати сину чи рiднi? То ми передамо.
   - Передати? - перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього.
- Вiн вийняв з кишенi печатку, кинув ┐┐ на землю, потiм  дiстав  гаманець,
нащось зважив його на помертвiлiй руцi. - Коли  зможеш,  Лаврiне,  передай
Стьопочцi. I скажи йому мов слово: хай випишеться з полiцi┐. I скажи,  щоб
вiн не забув старе борсуче мiсце.
   - Це ж яке?
   - Вiн зна║. - Хотiв ще згадати про мiсце, де стояв покутнiм вулик,  але
тодi б усе стало зрозумiлим, бо не раз у мирний  час  Лаврiн  бачив  цього
старого вулика, що перейшов йому ще вiд батька, в якого i вiн був дитиною.
Господи, невже вiн справдi був дитиною?  Його  щось  почало  давити,  тому
розстебнув ковнiра, вiдчув на грудях тiльце золотого хрестика i до болю  в
руцi вхопився в сво║ останн║ золото, нiби воно могло порятувати його.
   Лаврiн пiдвiв голову i глухо запитав:
   - Може, ма║ш останн║ бажання?
   - Жити хочу, жити, - сказав безнадiйно.
   - Вiрю, Семене. Та про це треба було ранiше  думати,  -  сумно  одказав
Лаврiн. - Пiднiмайся на свiй хутiр.
   I от вiн, знесилений, витiпаний страхом  i  болем,  став  посеред  тi║┐
землi, яку йому нарiзали за чорну зраду. Не знаючи, де подiти руки,  сунув
┐х у кишенi й намацав згарок саморобно┐ свiчечки.
   - к в мене, Лаврiне, останн║...
   - Що?
   Магазаник вийняв згарок.
   - Хай погорить святий вiск за упокiй душi.
   - Що ж, запалюй.
   Магазаник запалив свою свiчечку, вона випала з неслухняних  рук  раз  i
вдруге, тодi вiн вкрутив  ┐┐  в  землю,  i  шестеро  очей  схрестились  на
сумирному вогнику, що тепер пахнув медом i лiтом. Чому ж доля  не  зробила
його пасiчником хоч на цей крутiж часу?.. I в останню свою хвилину вiн  не
так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...
   Коли свiчечка догорiла за середину, Магазаник знову глянув  на  ставок,
почув, як на ньому враз осiнню зашумiли очерети, почув  мову  води,  почув
лопотiння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врiзанiй у
м'яку землю дорозi, замаячила  самотня  постать  дiвчинки.  Вона  йшла  до
ставочка i щось розгойдувала- в бiлiй хустинi. Враз ним струсонуло: "Невже
це Оленка? Невже це його Оленка?!"
   Вiн простягнув руки до дiвчинки, скрикнув... I це_  був  його  останнiй
крик.



   XXXI

   У груднi вдарили такi морози, що трiскались дерева, трiскалась земля  i
крига на рiках та ставках i замерзла вода в криницях. Навiть у  терплячих,
обвiшаних памороззю верб вiдчахувались руки, i тодi на старих  нiздрюватих
стовбурах червоиiли промерзлi рани.
   Через  холоднечу  побiльшало  рiзного  люду  в  пристанцiйнiй  корчомцi
"фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею,
скаженою горiлкою, а закусити холодцем iз  хроном,  кручениками,  домашнiм
кендюхом, кров'янкою, просолом i отими з нiжною скоринкою пампушками,  якi
самi просяться до рота. Що вже звичайнi, приквашенi в розсолi  пелюстки  з
олi║ю i кмином, а  й  тi  приносили  хвалу  привiтнiй  господинi,  на  яку
витрiщувалось бiльше анiж треба рiзних буркал.
   Але нинi жоден нiмець - нi "осiлий", нi  "транзитний"  не  заглянув  до
корчомки, яка в патентi, виданому  мiською  управою.  запишно  iменувалася
таверною. Та й на перонi сьогоднi фашисти загубили бундючнiсть i смiх.  Чи
з холоду, чи щось iнше сталося?
   Охоплена непевними передчуттями, Яринка  випроваджу║  з  корчомки  двох
баляндрасникiв, якi не стiльки  заглядали  до  чарки,  скiльки  ┐ли  очима
"фрейлейн", ставить на вартi по той бiк дверей милогубу паляничницю  Зосю,
а сама кида║ться в прибочок, де в дiжницi неволиться поганенький  детектор
i навушники. Але саме в цей час тiтка Зося вiдчинила  дверi  й  кахикнула.
Яринка вискочила зi свого  закамарка,  почала  поратись  бiля  остогидлого
шинкваса, що наскрiзь протру┐вся паленкою. Та тiтка Зося вже  через  якусь
хвильку заспокiйливо  подивилась  на  не┐,  посмiхнулась  отими  ворушкими
устами, в куточках яких лiта повибивали гнiздечка, похитала головою.  Жаль
цi║┐ Яринки, як сво║┐ дитини. Хiба ж дiвчина, коли прийшла  ┐┐  пора,  ма║
годити рiзним п'яничкам та розбещеним вирлам, якi тiльки й бачать у  жiнцi
придзигльованку. Яринцi б саме слухати найкращi слова про кохання i на все
життя ощасливити судженого красеня, який би не  зводив  погляду  нi  з  ┐┐
личка, нi з ┐┐ нiжок. Як це бува║, тiтка Зося добре  знала.  Та  вiйна  не
помилувала i ┐┐ сiм'┐.
   А як гарно на дiвчинi зацвiтають тернова  хустка  й  червоний  кожушок!
Його недавно принiс  з-за  татарського  броду  дiд  Ярослав.  Ярина  довго
хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а вiн, зайшовши
за шинквас, щось обережно висипав  iз  сво║┐  кобзи  в  торбину.  Подумати
тiльки - з кобзи!
   До корчмочки рвучко заходить розчервонiлий, усмiхнений Iвась Лимаренко,
що ма║ на головi не чуприну, а крила.
   "До  кого  вони  тiльки  прилетять?"  -  похиту║  головою  тiтка  Зося,
переводить погляд на Яринку i зiтха║.
   Iвась зiрвав з голови шапку, трiпонув чубом, вклонився господиням:
   - Добрий вечiр, панi Закревська, добрий вечiр, Яринко!
   - Коли я для тебе панi, то i Яринку зви панянкою,  -  з  викликом  каже
тiтка Зося i забива║ться  в  куток,  щоб  молодята  перекинулись  кiлькома
словами.
   - Яринко! - висяюючи, пiдходить до не┐ хлопець. - Яринко, мила! Люба!
   - Що в тебе?! - завмерла вона, бо ще не бачила Iвася таким. - Що?
   Вiн прихиля║ до не┐ голову i шепче:
   - Нашi розбили фашистiв пiд Москвою. Чу║ш?
   - Правда?! - торопi║ дiвчина, а очi спалахують,  немов  зiрницi.  Невже
прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподiвалися?
   - Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили i женуть на захiд! Ти розумi║ш,
що це таке? - Вiн бере дiвчину за руки i притуля║ться до не┐ щокою.
   - Спасибi, Iвасю! - i Ярина теж притуля║ться до нього, цiлу║ в щоку.
   - Тепер я не буду сiм днiв умиватись.
   - Нарештi, - зiтха║ в кутку тiтка Зося, думаючи про свое
   - Тiточко Зосю, просимо до нас. По келишку пiдiймем,  -  радiсно  гука║
Яринка i рукою витирав вi┐.
   "От i дочекалась дiвчина свого красеня!" - дума║ про те саме тiтка Зося
i пiдходить до молодят.
   - Як я рада за вас. Яринка нахиля║ться до не┐:
   - Тiточко, це радiсть для всiх: нашi пiд Москвою розгромили фашистiв.
   - Ой! - з руки жiнки випада║ i розбива║ться келишок. - Це на щастя,  це
на щастя! Свята дiва Марiя, то, може, i  мiй  Станiслав  б'║  мiнами  отам
фашистiв! Вiн же мiнометник у мене, - в  який  раз  розповiда║  про  це  i
Яринцi,  й  Iвасю.  -  Налий,  донько,  в  другий   келишок   наймiцнiшого
спотикайла. Свята дiво, таки е правда на свiтi.
   Та в цей час бiля дверей гупають чи┐сь шкарбуни, i в корчомку  спочатку
ввалюються полотнянi торби, потiм голова старця, а далi й сам  старець.  У
сво┐х одяганках вiл схожий на баштан. Зося збагнула стан  Ярини  i  гнiвно
накинулась на його дiда, одначе очi i язик у нього  далеко  не  дiдiвськi.
Тiтка Зося зразу одверта║ться вiд старця, бо, як вона каже, в  його  словi
гадина ча┐ться.
   - Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! - приязно вiта║ться з Яринкою,
а погляд пускав вскач по всiй корчомцi.  Отак  можна  й  на  очi  окривiти
навiки.
   - Драстуйте, пане старець, -  розважливо  каже  Ярина,  нi  порухом  не
виказуючи сво║┐ неприязнi до шкарбуна.
   - А в тебе я не перший раз бачу цього парубiйка, -  увiрчу║  свердла  в
Iвася.
   - I вiн вас не вперше бачить у мене. На чарцi рiзнi гостi сходяться.
   - Ге-ге-ге, - загелготiв старець, - умi║ш ти, красунечко, i сказати,  i
за напитки-на┐дки не загилю║ш. Тобi б тiльки в златоглавах та срiблоглавах
ходити. Може, до цих трьох чарок i четверту поставиш?
   - Ця горiлка, пане старець, вам буде не до смаку, - Iвась вихиля║ чарку
i швидко чеше до дверей.
   - А грошi! - гука║ Ярина i непомiтно переморгу║ться з тiткою Зосею.
   - Пробачте, з холоду забувся, - хлопець, поверта║ться, вийма║ гаманець,
витягав окупацiйнi марки, а Ярина впiвока погляда║ на старця.
   Коли за Iвасем зачинилися дверi, жебрак знову розсипав по корчомцi свое
"ге-ге-ге", сперся протертим лiктем на шинквас.
   - Яка забудькувата молодь пiшла - усе на дурничку норовить! - i ласкаво
дивиться на Ярину. - Налий  менi,  рибонько,  тако┐,  щоб  у  животi  жаби
заквакали. - Випивши, вiн i денце чарки  поцiлував.  -  Де  ти  ┐┐  тiльки
береш? Я лише одного разу в партизанiв Сагайдака ось таке зiлля коштував.
   - Пане старець, - жахнулась Яринка, - не кажiть про партизанiв, бо мене
одразу почало морозити. Старець стишив голос:
   - Не такi вони, голубонько, страшнi, як ┐х малюють фашисти.
   - Пане старець, не верзiть усякого такого. Коли ви ще будете  варнякати
неподобство, я гукну старшого полiцая Стьопочку, вiн тут недалеко  ходить.
I сiдайте вже за столик. Що вам подати? Горiлки, солонини?
   Старий докiрливо похитав головою:
   - Нерозумна ти ║си. I тобi треба думати про  спасения  душi  не  тiльки
перед богом, а й перед тими,  хто  прийде  пiсля  гiтлерiвцiв.  Осягни  це
душею.
   I вперше в Яринки ворухнулась довiра до  жебрака.  А  може,  й  справдi
людина вiн, хоч i ма║ непевний язик i свердла замiсть очей.
   - Чого це дехто роз'┐хався, як  верша?  Бодай  йому  викрутило  язик  у
писку! Бач, який праведник знайшовся: то вiн у партизанiв горiлку п'║,  то
чогось iз полiцi┐ мете.
   - Старець усюди ма║ даяння, - проткнув колючим поглядом  сiро-свинцевих
очей жiнку i так зцiпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. - Чого  тобi?
Помела браку║?
   - Отого помела, що по спинi блазнюка i  нашiптувача  походило  б.  Коли
жебра║ш, то жебрай, а язик тримай у кишенi, як гаманець. Чи ти,  бузувiре,
онiмечитись хочеш? - Тiтка Зося, зизом поглядаючи  на  заволоку,  одягнула
кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою i вийшла з корчми.
   - Отак лiпше, - буркнув старець. - Яринко, налий iще одненьку закропити
душу.
   Пересторога тiтки Зосi насторожила дiвчину, i вона вже рiвно вiдказала:
   - Пане старче, ваша душа п'яницею стане.
   - Краще п'яницею,  анiж  зрадником,  -  образився  старець  i  негадано
запитав: - Ти скiльки марок платиш за лiтр?
   - Пан старець хоче  корчмарем  стати?  -  диву║ться  Ярина,  а  в  душi
непоко┐ться: для чого це випитування?
   - То скiльки платиш за лiтр? - довбе, як дятел, старець.
   - Тепер п'ятнадцять марок, а восени цiни були меншими.
   - Так-так, - щось прикидув  на  зморшках  дiдуган,  -  Налий  найкращо┐
скаженiвки, бо я сьогоднi на радощах волiю упитися.
   - Якi ж у вас радощi?
   - Великi! - пiдняв угору жовтого, як свiчка, пальця. - Хiба  не  зна║ш:
вчора вдосвiта бiля самого мосту скапустився  ешелон  з  танками.  Це  вже
сьомий на рахунку однi║┐ людини. Сьомий!
   - Однi║┐? - не повiрила Яринка.
   Старець чи то здивовано, чи з прихованою пiдозрою подивився на дiвчину.
   - Невже ти не чула про партизана Морозенка?
   - Не чула нi про морозенкiв, нi про холоденкiв i чути про таке не хочу.
   - Не похвально. Гляди,  повернуться  нашi,  це  не  проститься.  Яринка
обурилась:
   - Пане старче, не страхайте мене  сьогоднi,  бо  я  вас  можу  налякати
завтра, - i зирнула на дверi.
   Вони тихенько-тихенько розчинились i зачинились, I на порозi в  клубках
зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, вiн зараз у  формi  шуцполiцая,
тiльки на головi в нього не гiтлерiвка,  а  бараняча  шапка  завбiльшки  з
дiжницю. Стьопочка мовчки тре задубiлi руки i прислуха║ться до мови старця
та Ярини.
   - Я не страхаю тебе, - тягне свою нитку старець, -  а  вчу,  як  декому
треба жити на свiтi, дехто про велике ма║ думати.
   - Дехто задоволений i малим: наливати гiрку тим, кому вона солодка.  Ще
одненьку?
   - Iще одненьку за перемогу радянських  вiйськ.  Стьопочка,  рвонувши  з
плеча карабiп, кинувся до старця.
   - Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару  халяву!  Побачимо,  як
вона засiпа║ться у  шуцманшафтi!  -  Вiн  шарпнув  жебрака  за  бороду,  i
негадано... вона опинилась у його руцi. - 'Цс  що  за  обман  i  кiно?!  -
отетерiв Стьопочка, витрiщив вирла. - Вашi документи, i вообче...
   - Мовчать, магула неотесана! - Старець  гордо  випростався,  вихопив  з
кишенi жетона агента та║мно┐ полiцi┐,  сунув  його  пiд  нiс  розгубленому
Стьоночцi, швидко пiшов до дверей. I тiльки тепер отямився  полiцай,  щось
промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руцi.
   - Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...
   "Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личинi людськiй...  -  здригаючись,
Ярина згадала страшний  гоголiвський  образ.  -  Був  ти  в  чорнi  години
минувшини, не здох i до цього часу - фашистам знадобився".
   - Заберiть, пане, сво┐ вещественнi докази...
   Та розлючений Басаврюк навiть не оглянувся,  ногою  розчинив  дверi,  а
потiм  так  хряснув  ними,  що  в  корчмi  задеренчали  вiкна.   Стьопочка
запаморочливо подивився услiд  старцевi,  далi  безнадiйно  махнув  рукою,
понюхав бороду, поморщився:
   - Ерзац...
   - Стьопочко, хто ж це? -  диву║ться  i  мерзлякувато  поводить  плечима
Ярина.
   Полiцай  витягнув  шию,  яку  пiдпирав  високий  сiрий  комiр   шинелi,
озирнувся.
   - О, це такий всюдисущий сокирник, вiд якого не тiльки менi ста║  темно
в очах. Чого це вiн з ерзацом бороди крутився бiля тебе?  Що  вiн  ма║  на
умi?
   - Вiдки ж я знаю?
   Стьопочка, щось прикидаючи собi, кривиться, морщиться,  лiзе  рукою  до
пiдкучерявлено┐ потилицi, а потiм нажаблю║ться, гостро дивиться на дверi й
бурмоче невiдомо кому - дверям чи Яринцi:
   - Налий менi чогось такого. Дiвчина з серцем кида║:
   - Води?
   - Я води не люблю нi в  чоботях,  нi  в  животi,  -  одразу  вiдповiда║
Стьопочка. - Горiлочки налий, холодцю подай, i вообче...
   Ярина, похитавши  головою,  подала  йому  карафку  з  горiлкою,  чарку,
тарiлку холодцю, хрiн i  виделку.  Стьопочка  з  усiм  цим  задрiботiв  до
столика, що  стояв  у  самому  кутку,  обернувся  спинок"  до  шинкваса  i
накинувся на  гармонщнну,  все  думаючи  одне:  чого  тут  з'явився  бiсiв
Басаврюк i що вiн мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цiй корчомцi? Га?
   А дiвчину охопила тривога: виходить, неспроста  вже  який  раз  до  не┐
навiду║ться песиголовець у подобi старця. З яко┐ ж  дiдько  служби?  I  що
пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба,  щоб
вiн бiльше не з'являвся тут, та й самiй час кидати цю  бiсову  корчму,  що
комусь почала мозолити очi!
   Ще раз пiдiйшов Стьопочка з порожньою карафкою.  Хмiль  уже  рум'янцями
поплямився на  його  обличчi.  Вона  мовчки  налила  йому,  а  вiн  мовчки
подякував, пiдняв угору великого пальця - мовляв, усе в тебе добре, та  й,
похитуючись, поклешняв до свого стiльця. Не горiлки, а гно┐вки б  тобi!  I
знову думки зажружлялн навколо Данила,  Мирослави  i  всi║┐  партизансько┐
рiднi, за якою так скучила вона.
   За сво┐ми гадками i тривогою не почула, як у корчму ввiйшов заснiжений,
задубiлий, обшарпаний чоловiк. А коли вiн наблизився  до  шинкваса,  Ярина
пiзнала його - це був Ступач. Але як змiнилося, зiстарилося його  обличчя,
як впеклися зморшки пiд очима i устами. Видно, останнiй  час  i  подi┐  не
жалiли його. Пiзнав i Ступач дiвчину, вражено зупинився:
   - Яринко, це ти?!
   - Це я, пане Ступач.
   Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
   - Який я тобi, дiвчино, пан? Не кажи менi такого паскудного слова.
   - А хiба ви не для панства лишилися тут?
   - Лиха година лишила мене: пiд Яготином  в  оточення  попав.  Повiк  не
забуду отого яготинського болота  i  пекла  заодно.  Ось  тепер  i  кочуся
перекотиполем по свiту. А як же ти опинилася туг?
   - Теж лиха година заставила.
   - Твоя ж подруга Мирослава жива?
   - Жива.
   Ступач хотiв iще щось  запитати,  але  передумав,  зiтхнув,  а  в  очах
проклюнувся голод.
   - Шматок хлiба знайдеться в тебе?
   - Знайдеться.
   I треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою I тарiлкою  пiдiйшов
уже добре пiдпитий Стьопочка.
   - З ким ти, Яринко, шепочешся? - I враз вiд здивування у нього вiдвисла
нижня щелепа. - О-о-о! Кого я тiльки бачу i кого вижу!  Пан  Ступач!  Наше
вам, i вообче!
   З несподiванки Ступач поточився до дверей.
   - Стьопочка?! Ти полiцай?
   -  Пан  старший  полiцай!  -  навiть  закаблуками  вдарив  i   тихенько
захихотiв. - Це вас диву║?
   - Нi... Не диву║. Я думав - ти вище пiднявся, - i гiрка зморшка лягла в
мiжбрiв'┐ Ступача. Стьопочка згордо посмiхнувся:
   -  А  я  поволеньки,  по  схiдцях:  спочатку  тут  наб'ю   руку   i   в
гебiтскомiсарiат, наб'ю руку там - i вище!
   - Отак i  до  шибеницi  можна  пiднятися.  Чого-чого,  а  такого  удару
Стьопочка не чекав. Вiн шарпнувся рукою до карабiна, та передумав i  почав
пiдбирати слова.
   - Виходить, ви й досi з товариша не обернулись па пана? Вашi документи!
   - Нащо вони тобi, Стьопочко? I полiцай вибурхнув люттю:
   - Я Стьопочка для сво┐х коханок, а  для  вас  я  пан  старший  полiцай!
Аусвайс!
   - Нема у мене аусвайса.
   - Тодi руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас,  i  во  обче,  -  i
почав не обмацувати,  а  шарпати  кишенi  Ступача.  Яринка  не  витримала,
обурено кинула:
   - Нащо тобi, лихоманний, обшукувати його?
   - Оце вопрос-питання некомпетентно┐. Звiдки  я  знаю,  хто  вiн  тепер:
товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж  сiм  ешелонiв  сковирнув  з
рейок, а полiцiя встигла зафотографувати тiльки його плечi. Обернiться!
   Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звiрив його з плечима  Ступача
i залишився невдоволений.
   А тим часом  вiдчинилися  дверi  i  коло  них  став  заснiжений  Данило
Бондаренко. Вiн теж  був  у  формi  полiцая.  Глянула  Яринка  на  Данила,
злякалася,  зробила  якийсь  знак  рукою,  та  партизан  не  зрозумiв  ┐┐,
посмiхнувся i почав прислухатися до слiв Стьопочки.
   - Ану, товаришу Ступач, сiдайте осьдечки i гарненько  розкажiгь,  як  i
звiдки пригуцали на територiю рейху?
   - Не скажу.
   Стьопочка зверхньо вiдкопилив губу.
   - Скажете! Коли людську душу поставити на колiна, вона все скаже!
   Ступач вражено скрикнув:
   - Мо┐ слова!
   - Тепер вони мо┐, вашого нiчого нема, - i тут Стьопочка побачив Данила,
витрiщився на нього. - А-а-а...
   - Бе! - Бондаренко насмiшкувато глянув на полiцая.  -  Здоров,  "вiнець
природи". Пiзнав, може?
   "Вiнець природи" скривився.
   - Пiзнати - пiзнав, - i мимоволi торiшувся рукою до ши┐. -  Але  де  ти
взявся, як опинився в полiцi┐, i вообче? Говори!
   - Це в пана Ступача спитай - вiн менi допомiг.
   У Стьопочки очi полiзли на лоба, вiн з переляку одразу обм'як.
   - Пан Ступач допомiг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так i догадувався,
що ви в та║мному начальствi, як пан  Басаврюк,  i  вообче.  Але  обов'язок
служби заставив перевiрити навiть вас. Пробачте,  може,  чарочку  вип'║мо?
Ярино, горiлки на двi парсуниi Як ви генiально провели свою роль!
   I не витримав Ступач, з презирством глянув на полiцая:
   - Цить, блазню! Я i до смертi залишусь  радянською  людиною.  Стьопочка
спочатку розгубився:
   - Радянською? Як це зрозумiти?.. А-а-а! Ану у дверi!  Побачимо,  як  на
допитах загра║ твоя шкура. Ми iз тебе  швидко  зробимо  тiнь.  Бач,  нiмцi
везуть до Москви мармур на монумент переможцям i  залiзнi  хрести  навалом
везуть, а хтось ще про радянське дума║.
   Бондаренко насмiшкувато перебив Магазаника:
   - Почекай про мармур i хрести. А тим часом не думав, що  я  маю  бiльше
права на Ступача?
   - Е, нi, це мiй трофей.
   - Я тобi, Стьопочко, за цей трофей дам вiдкупного.  По  руках?  Полiцай
задумався, потiм махнув рукою:
   - Де вже не пропадало мов - давай тисячу i роби  з  цим  приблудою,  що
хочеш. I тепер заволав Ступач:
   - Стьопочко, не вiддавай мене йому. Ти зна║ш: вiн без солi з'┐сть мене.
   - А мене особистi рахунки не цiкавлять, - я людина державна.
   Ступач у розпачi  охопив  руками  голову,  сiв  на  стiлець.  Безвихiдь
згорбила його, як старця. Бондаренко ж  вийняв  з  кишенi  грошi,  дав  ┐х
Стьопочцi, а той спокiйно почав ┐х перелiчувати.
   - Усе вiрно. I добре, що грошi новенькi. То й бувай. Яринко, я  пiзнiше
розплачуся з тобою. -  I  Стьопочка  скрадливо,  ходою  дрiбного  хижачка,
вийшов з корчомки.
   Данило не то з жалем, не то з насмiшкою глянув на того,  хто  покалiчив
його найкращi роки. Чи хоч вiйна навчила тебе чого? Ступач пiдвiв припухлi
повiки, пiд якими спалахувала ненавидь.
   - Тепер тво║ зверху. От тiльки шкода, що в свiй час я  не  добрався  до
тво║┐ душi.
   Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
   - Самодуром ви були колись, а ким залишились - не знаю. Iдiть з очей.
   - Як це iти?! - остовпiв, розгубився Ступач i  пiдвiвся  з  стiльця.  -
Куди йти?
   - Хоч пiд три чорти, якщо це здогада║тесь знайти кращо┐ дороги.  Тiльки
мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь,
   Ступач скрикнув, притримав уста рукою i нiби крiзь туман  подивився  на
Бондаренка:
   - Данило Максимовичу, то ви?..
   - То я... Iдiть! Тут небезпечно.
   Ступач хотiв кинутись до Данила, та  засумнiвався,  зiтхнув,  пiшов  до
дверей i зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
   - Даниле Максимовичу, рiдний, тiкайте звiдси, бо тут уже  тричi  був  з
та║мно┐ полiцi┐ Басаврюк.
   - Басаврюк?! - сторожко глянув на дверi. - Тодi, Яринко, зразу ж  тiкай
звiдси.
   - Куди?
   - До тiтки Зосi i разом з нею в партизанський загiн. Щось менi ║?
   Дiвчина кинулась до комiрчини, винесла ремiнну валiзку.
   - Ось вам.
   - А тепер бiжи. Я сам замкну твою корчму. Ох i вi┐ в тебе, Яринко.  Вiд
таких вiй, певне, повiкам важко.
   - Найшли час пiдсмiюватись, - зiтхнула дiвчина.
   Вони поцiлувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибiгла з  корчомки  i
кинулась у пристанцiйну пiвтемiнь. Данило ж пiдiйшов до дверей, над  якими
висiв пучок червоно┐ калини. Вiн i тут нагадував Яринцi i добрим людям про
безсмертне червоне знамено, пiд яким народилася ┐хня доля  i  доля  ┐хньо┐
землi.
   Погасивши свiтло, вийшов iз корчомки,  замкнув  ┐┐  i,  згинаючись  вiд
ударiв вiтровiю, подався до привокзально┐ площi, де стояв  його  мотоцикл.
За станцi║ю Данила наздогнав шалений спалах, а потiм вибух.
   "Восьмий!" - обернувся, сам собi сказав  чоловiк  i  скорiше  пiшов  до
свого вкраденого коня, у колясцi якого незворушно сидiв  заснiжений  Петро
Саламаха.
   - Чули? - трусонув шапкою i снiгом у бiк  станцi┐  i  посмiхнувся.  Цей
бiлявий велет з чорними пiддашками брiв мав по-дiвочи зворушливу посмiшку.
   - Чув, Петре.
   - То недарма гнали краденого  коня,  -  приплескав  снiг  на  кабiнi  i
обережно почав з-пiд кожушка виймати автомат.
   Коли вони, долаючи чорний вiтер, ви┐хали  з  площi,  навперейми  ┐м  iз
собачнею кинулося кiлька бангофжандармiв, гестапiвцiв та  полiца┐в,  серед
них були Стьопочка i якийсь у лахмiттi старець. Стьопочка скрикнув,  рукою
показав на Данила. Фашисти i полiца┐,  хапаючись  за  зброю,  кинулись  до
мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотiли собаки.
   Саламаха, майже не цiлячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а
Данило вихопив з кишенi гранату; як i в перший раз бiля  далеко┐  степово┐
станцi┐, зубами зiрвав кiльце, i лимонка, розриваючи  смертельний  ланцюг,
звiльнила дорогу. За спинок" озвалися зойки i скавчання.  На  повнiм  ходу
вiн проскочив контрольно-пропускну  заставу  i,  чуючи  за  собою  погоню,
вирвався в поле, де ще гiрше шаленiла негода.  I  тут,  розсiкаючи  чорний
вiтер, ┐х почало наздоганяти хистке нерiвне свiтло. Ось уже воно  Захопило
всю дорогу, ось уже просвистiв свинець,  i  коло  них  сумирним  снуванням
затремтiли червонi, золотi, жовтi, нiжнозеленi пунктири трасуючих куль.
   Данило крикнув Саламасi:
   - Пригинай, Петре, голову! Той примружив очi, посмiхнувся:
   - Нема перед ким пригинати голову. Летiть!
   - Лечуi
   Застрибали, наче хотiли вилетiти зi сво┐х гнiзд, придорожнi,  з  бiлими
рушниками на стовбурах дерева, iз темряви здиблювалася  i  з  гудiнням,  з
рокотом вiдлiтала земля, а дорогу все розтинали i розтинали  мечi  погонi.
Назустрiч з долини тяжко пiднялася вантажна машина. Коли вона, ослiплюючи,
порiвнялась iз ними, Саламаха вдарив iз автомата:  може,  скрутить  ┐┐  на
дорозi.  Напевне,  скрутило,  бо  на  якусь  часинку  вiдстали  i  плетиво
трасуючих куль, i мечi погонi, а потiм знову почали промацувати ┐х.
   Та ось щось цюкнуло Данила мiж плечi,  на  груди  впала  кров.  Не  мiг
притримати пп, бо треба було долати чорний вiтер,  i  Данило  мовчки,  без
слова, без стогону долав його, все нижче i нижче схиляючи обважнiлу голову
до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи - i вiн добереться  до  журавлиного
броду, а далi мотнеться кригою на татарський.  По  кризi  нiмцi  побояться
вести машини. А за татарським бродом вже й  до  лiсу  подати  рукою  -  до
пшеничних кiс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюкiв, до сво║┐
добро┐ рiднi, серед  яко┐  недаремно  минули  його  лiта.  Щось  заговорив
Саламаха. Тiльки що? Вiн хоче пересадити його в коляску? Так це  ж  займе,
може, найдорожчу хвилину...
   Треба не виказати, що  знесилля  вже  натiка║  в  руки.  Отак  i  дола║
неминучiсть. Вiн вiдчував, як вона викволюв все його тiло,  i  жаль  стало
тих днiв, що не прийдуть до нього, i  того  дiлечка,  що  вже  не  зробить
вiн... i любовi жаль... Iще боляче товклась i товклась  думка,  що  комусь
мав допомогти, та не допомiг. Але кому?"
   Негадано запахли суницi, прибився дiвочий голос, i вiн згадав...
   Коли мотоцикл, наослiп проскочивши байрак, почав спускатись до рiчки  i
в знемогу  ввiйшло  якесь  полегшення,  Данило  ледь  повернув  голову  до
Саламахи:
   - Петро, ми мали привезти в загiн Ганнусю Ворожбу.  Тепер  привезеш  ┐┐
сам. Не забудеш?
   - I┐е забуду, - зiтхнув чоловiк i тернув рукою очi.
   - Зда║ться, вiдiрвались, - вже не сказав,  а  прошелестiв  неслухняними
устами.
   Чорний вiтер почав мiнитись йому на червонi кола, на  калиновий  вiтер,
який  хилив  i  нахиляв  достиглi  грона.  А  звiдти,  де   починався   чи
закiнчувався калиновий вiтер, вийшла Мирослава з дитям бiля грудей. А вони
ж i весiлля свого не грали... I тепер до нього стали наближатись,  оживати
весiльнi рушники, що були розвiшенi на стовбурах  дерев,  а  вже  з  броду
заспiвали невидимi дружки:
   Ой думай, думай,
   Чи перепливеш Дунай...
   У Данила ще вистачило сили  повернути  на  журавлиний  брiд,  вистачило
снаги й посмiхнутись усьому свiту, бо недаремно жив у  ньому  i,  як  мiг,
дуже нелегко, але чесно перепливав свiй Дунай...
   - Ось уже й татарський брiд! - гукнув Петро Саламаха, щоб якось втiшити
його.
   Еге ж, татарський.  Тут  нiколи  восени  i  взимку  не  вiдпочивають  i
поздовжнi i поперечнi вiтри, а весна б'║  у  бубни  човнiв,  i  пречистими
лiлеями, i пречистими дiвчатами розквiта║ лiто.  А  за  татарським  бродом
конi топчуть яру руту i туман. За татарським  бродом  iз  сивого  жита,  з
червоного маку народжу║ться мiсяць, i коло козацько┐ могили,  як  повiр'я,
висiка║ться старий вiтряк, що увесь вiк старався людям на хлiб.
   А коло броду на долонях бережкiв пiдснiжниками  зiйшли  хати-бiлянки  i
чекають, i чекають, i чекають сво┐х дiтей iз вiйни, i сльозами матерiв,  i
сльозами похилих верб допитуються:  коли  ж  повернуться  сини,  бо  життя
трима║ться на синах...
   Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - _та й те
неповне. Чому ж?
   Чому?!



   XXII

   А життя? Зi страхом та болем ляга║ш, зi  страхом  та  болем  уста║ш,  i
навiть у снах нема вiд них порятунку.
   Змiнився свiт, змiнились i люди. Одних так прибило горе, що вони  стали
нiби тiнями в подобi людськiй: ми нiкому нiчого... А iншi, дивись,  неначе
з-пiд грому та грози вийшли. От такими Стали i ┐┐  дiти,  i  ┐┐  спокiйний
Лаврiн. Та що Лаврiн? Вiн  хоч  у  германську  бiля  кулемета  вовтузився,
привiз ┐й з вiйни замiсть подарунка довгi  кулеметнi  стрiчки.  Вiд  цього
дарунка в не┐ сльози закипiли, а вiн витирав ┐х пальцями  i  туркотiв,  що
вона горличка, лебiдонька i голубка заразом. Вiд "голубки" й  прояснилась,
бо ж знала свiй характер...
   Що вже говорити про чоловiка,  коли  навiть  у  дiда  Ярослава  ║  своя
та║мниця. Оце ж  недавно  почав  збиратися  нiби  кудись  у  гостi.  Олена
принесла йому деко разових коржикiв i шматок сала, почала впаковувати ┐х у
вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти ┐┐ у велику заплiчну торбу. Олена
помiтила, заважкою стала кобза кобзаревi. А коли вiн поставив ┐┐ навсторч,
з не┐ вискочило мiдне тiльце патрона. Старий нагнувся за ним i  так,  нiби
нiчого й не сталося, знову кинув у кобзу,  а  потiм  пильно  подивився  на
Олену, ще й вусом повiв.
   - Бачила?
   - Бачила, - похитала головою вона. - I нащо це вам?
   - Виходить, треба.
   - Оце ж ма║те нести в гостi?
   - Подарунок непоганий.
   - А нащо ви його в кобзi хова║те? - не знайшла чого кращого запитати.
   - Бо полiца┐ ще не здогадались робити кобзам трус, а людям  роблять,  -
добряче посмiхнувся i доконав ┐┐ вчешiм словом: - Конспiрацiя!
   - Ой тату, тату, - зажурилась вона, - Увесь наш  рiд  уже  перейшов  на
конспiрацiю, опрiч мене. I  всi  ви,  навiть  Яринка,  дурите  мене,  наче
маленьку.
   - А ти для мене, донечко, i досi маленька, - неждано розчулився  старий
i прикрилив ┐┐ руками, точнiсiнько так, як  Лаврiн  в  "оту  давню  годину
вишнево┐ заметiлi. Чи це в них таке родом переда║ться? I чи  справдi  була
та бентежна заметiль вишневого цвiту? Напевне ж  була.  Бо  й  весiлля,  i
хрестини пiшли пiсля не┐, бо й досi  на  горищi  лежать  колиски  Ярини  й
близнят. Тiльки нi Ярини, нi близнят нема бiля не┐. I  чи  будуть?  Бо  що
тепер життя? I розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
   - От чого не треба, того не треба, - почав ┐┐ заспокоювати старий, далi
пiдiйшов до скринi, вiдкинув ляду й з-пiд рушникiв, сорочок,  скатертин  з
доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув
┐┐ на вузлатих руках. - Оце ж я тобi, донечко, перед самою  вiйною  купив,
бо дуже сподобалася тут роса, хотiв подарувати в тво┐х повних сорок  п'ять
рокiв. - Вiн хусткою витер ┐й очi. - Вiзьми i вважай,  що  я  перший  тебе
поздоровив з народженням...
   - Спасибi вам, тату, за хустку.. за  роси...  Тiльки  ж  бережiть  сво┐
лiта. Хай молодшi ходять з патронами. Закопайте ┐х на городi.
   - Прийде, донечко, час - i саму смерть закопа║мо, але спершу  ┐┐  треба
зломити. Посидьмо перед дорогою, - та й сiв пiд бо* гани, сивий, гарний  у
сво┐й мудрiй старостi i рiшучостi. Потiм  пiдвiвся,  торкнувся  ┐┐  плечей
пiдсохлими руками i  рiвно,  i  строго  пiшов  до  когось  у  гостi  чи  в
конспiрацiю. А ┐й тепер  доводиться  чекати  не  тiльки  Лаврiпа,  Яринку,
Романа i Василя, а й старого. Не такий малий у не┐  рiд,  а  хата  пусткою
сто┐ть, то й говори тепер, жiнко, не до роду,  а  до  мовчазних  стiн,  до
прихованого зерна, до вiдмерзлих кетягiв калини пiд вiкнами, до голубiв  у
солом'яних голубниках i думай про всiх i вся...
   Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона  стрепенуаась,  пiдбiгла
до вiкна, напiвроздягнута кинулась надвiр i тут полегшено зiтхнула.  Понад
плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволi iшов ┐┐ Лаврi,  з
його золотих вусiв звисали крижанi бурульки. Ось вiн зупинився бiля ворiт,
широко  розчинив  ┐х,  i  стомлена  шкапа  втягнула  на  подвiр'я  сани  з
блакитною, мов небо, грабиною.
   - Лаврiне! - гукнула й кинулась до нього.
   - I чого б ото роздягненою вибiгати на мороз? - посмiхнувся,  заворушив
клешнi криги, що наросла на вусах. - Бiжи до хати.
   - А дiтей не бачив? - стишила голос i завмерла.
   - Бачив.
   - Ой!
   - Не ойкай, а мотай в оселю.
   I вона побiгла, прикриваючи рукою груди.
   Як довго ж Лаврiн випряга║ та заводить у ста║нку  вiйною  прикалiченого
коня, як поволi заклада║ йому корм. Нарештi  з  билинками  сiна  на  кире┐
чоловiк iде до хати, а вона йому вiдчиняв дверi.
   - Говори ж, Лаврiне, говори.
   - Почекай хвильку, - вiн скида║ шапку, рукавицi, кирею,  переломлю║  па
сусах крижинки й починав мити руки. I хоч би десь одним рухом  поквапився.
Нарештi витира║ться червоними пiвнямд на рушниках i мерзлякувато  поводить
плечима. - Замерз. У лiсi од холоду дерево так стрiля║, наче  теж  вою║  з
кимось.
   - Говори ж, Лаврiне, - уже простогнала вона.
   - Х' От зараз i почну, - ста║ навпроти не┐. - До лiсу до┐хав спокiйно -
пi полiца┐в, нi iншо┐  поганi  не  зустрiчав.  А  вже  в  лiсi  перепинили
партизани i спровадили до командира. Погомонiли з ним, далi  сам  Сагайдак
повiв мене до тi║┐ землянки, де нашi дiти живуть. Спустився я туди, а  там
залiзна, з бочки, пiчка жарi║, старий партизан дрiвця  в  не┐  пiдкида║  i
щось курника║ пiд нiс, ре"дивляюсь, аж на дерев'яному полу,  розкидавшись,
сплять нашi дiти, бо вночi вони в дозорi були. Сiв я бiля них на  скриньку
з патронами, дивлюсь, а вони такi чубатi, такi гарнi, такi молоденькi,  та
й журюсь потроху: хiба ж ми  для  во║н  кохали  ┐х?  Аж  тут  поворухнувся
Василь, пiдвiвся на лiкоть i завмер, а далi, не вiрячи собi, й пита║:
   - Це ви, тату, чи сон?
   - Я, сину. Оце ж i при┐хав, сиджу i надивитись не можу на вас, -  та  й
лiзу до торбини.
   Тодi вiн засмiявся, кинувся мене обнiмати i зразу ж про тебе запитав: -
Як наша мама?
   - Що то меншенький, - зiтхнула i потягнулась рукою до вiй Олена.
   А Лаврiн тiльки гмикнув, бо ж дивно дiлити  близнят  на  меншенького  й
старшого, але матерi виднiше.
   - Говори ж, Лаврiне.
   - Далi Василь збудив Романа, сiли вони бiля мо┐х плечей та й погомонiли
трохи... Сказав ┐м, що завтра  пiдуть  на  них  карателi,  а  сини  тiльки
посмiхнулись:  "Зустрiнемо,  як  треба".  I  стрiнуть...  Дуже  хвалив  ┐х
Сагайдак, дякував i менi, i тобi... - Та й задумався, не помiчаючи,  що  з
вусiв уже почала скапувати вода.
   - Про що ти, Лаврiне?
   - Думаю собi.
   - Про них?
   - Про них i про нас. Що то взавтра буде?.. - Чоловiк склепив  потемнiлi
од вогкостi вi┐, прихилив  голову  до  дружини  i  сказав  одне  слово:  -
Життя...
   Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори,  верби  i
калини, як до лiсу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках,
на грузовиках, на мотоциклах, на лижах i навiть  на  велосипедах  посунули
карателi. I тiльки однi  полiца┐  з  сякими-такими  гвинтiвками  пiшодрала
доганяли й догнати не могли сво┐х хлiбодавцiв  i  зверхникiв.  ┐хнi  чорнi
шинелi, немов
   гайвороння, нерiвною хвилею замикали гiтлерiвцiв. Але  чого  вони  такi
безпечнi? Навiть розвiдки нема попереду. Напевне, гер  полковник  i  новий
комендант мiста сподiваються навалом задушити партизанiв. Уже ж  пробували
так, правда,  меншим  коштом.  А  тепер,  не  надiючись  на  силу  крайсу,
перекинули з гебiту два батальйони.
   Лункий морозний ранок ще довго доносив  до  татарського  броду  натужне
бурчання машин, форкання коней, голоси карателiв i  гавкiт  псiв.  А  коли
студене сонце розлило по снiгах свою розрiджену  кров,  з  лiсiв  чи  бiля
лiсiв один за одним озвалося кiлька вибухiв.
   "На мiни напоролися!" - визначив Лаврiн, що  тепер  завис  на  воротях,
прислухаючись до всього. Вiн бачив, нiби вони  були  перед  ним,  усi  три
дороги, якi вели до лiсiв, бачив на них чужi машини i чужих воякiв,  бачив
у густому молодняку, за яким починався справжнiй лiс, застави Сагайдака  з
кулеметами i автоматами i самого Сагайдака. Нелегко йому  тепер  орудувати
однi║ю рукою, тому й змiнив маузер на легшу зброю.  I  дiтей  сво┐х  бачив
Лаврiн:
   прича┐лись десь на фланзi, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину
фашистам. Що не кажи, "максим", та добрi конi зимою - велике дiло.
   А ось пiсля вибухiв загупали гармати.  Гупайте,  гупайте,  лiси  в  нас
великi.
   - Лаврiне! - гукнула Олена, ставши бiля порога на млинове коло.
   - Чого тобi?
   Жiнка смутно подивилась на нього.
   - Боюся без тебе.
   Вiн неохоче пiшов до хати, сiв бiля вiкна i провалився у сво┐ думки  та
гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвiр'я.
   Здалеку, вже вiд лiсу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи,  пiд'┐хали
до присiлка i почали повертати на кригу.  На  них  навалом  лежали  побитi
фашисти. Далi заскрипiли сани,  вони  про┐хали  повз  його  хату,  на  них
кульчились од  холоду  i  стогнали  сяктак  перебинтованi  солдати.  А  ще
пiзнiше, несучи голови не на шиях, а  на  грудях  i  скособочених  плечах,
розхитуючись,  горбатячись,  кульгаючи  i  падаючи  на  снiг,   виткнулись
пораненi полiца┐. Для них у  хлiбодавцiв  i  зверхпикiв  по  вистачило  нi
машин, нi саней.  Тепер  покалiченi  служаки  проклинали  свою  судьбу,  i
нiмцiв, i ┐хнi на низьких пiдйомах чоботи, що калiчили ноги. А в  присiлку
наглухо почали зачинятися ворота, хвiртки  i  дверi.  Щоб  не  стрiтися  з
фашистськими приклонниками, люди  навiть  побiгли  ховатись  по  клунях  i
коморах.
   Лаврiн  не  став  ховатися,  а  все  сновигав  i  сновигав   подвiр'ям,
прислухаючись до  вiдлуння  бою.  Хоч  би  одним  оком  побачити,  що  там
робиться. Сагайдак сказав, як, не_ переможе фашистiв, то обдурить.
   Кiлька разiв до Лаврiна вибiгала Олева,  тягнулась  вухом  до  лiсу,  а
чоловiка тягла до оселi. Вiн нiби й слухав  ┐┐,  та  через  якусь  хвильку
знову опинявся в дворi, над яким з усiх  дерев  понависали  блакитнi  шати
паморозi. I знову коло лiсу чи в лiсах гупали гармати,  а  на  татарському
бродi трiщала i трiщала крига. Морозi Хоч би в таку холоднечу не вiдмовила
зброя його синiв, 66 взимку таке траплялось i в нього.
   I тiльки подумавши про це, вiн побачив на бездорiжжi  в  полях  снiгову
куряву. Вода,  набухаючи,  наближалась  до  присiлка.  Раащемiло  серце  в
Лаврiна. Чого б то? Згодом з  куряви  вибились  конi,  ┐хнi  гарячi  гриви
метлялись, наче вогонь.  За  кiньми  з  боку  на  бiк  заточувались  легкi
санчата. Тiльки чого ж нiкого не видно на них? Ось конi зникли у  вибалку,
далi замигтiли помiж деревами, вискочили на вулицю i, збiльшуючись в очах,
понесли прямо до нього розпатланi вогнi грив.
   - Що ж це воно робиться?.. I Лаврiн, чогось