озумi║мо, - тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до  роботи.
Хвилин за десять все було скiнчено... Сторожiв  попереносили  до  темницi,
посадовили на землю й попритуляли до стiни,  -  так  що  здаля,  у  нiчнiй
темрявi,  ┐хнi  постатi  мали  цiлком  природний  вигляд;  замкову  челядь
гайдамаки порозтягали куди попало, а  самi  заходилися  швиденько  сiдлати
коней.
   З великими зусиллями вдалося ┐м посадити Мельхiседека  на  коня,  а  що
владика був дуже кволий i не  мiг  триматися  в  сiдлi,  його  прив'язали.
Обiруч владики  сидiли  на  сво┐х  конях  диякон  i  ще  один  здоровенний
гайдамака. Усе вже було  напоготовi,  коли  з  замку  повернувся  Петро  й
повiдомив, що пан отаман зараз вийде.
   - Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, - пробурчав
диякон. - Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку,  та  спритнiше
подавайте стремена!
   Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi,  на  ганок  вийшла
челядь з палаючими смолоскипами, а  слiдом  у  супроводi  Найди  й  пишних
гостей губернатор.
   Попрощавшись з усiма й  подякувавши  за  гостиннiсть,  отаман  поквапне
спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного  йому  коня,  коли  нараз
почув оклик господаря:
   - Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку,  глянь,  як  перепилися
тво┐ пахолки, всi хитаються...
   У Найди похололо серце, вiн з жахом  поглянув  на  сво┐х  гайдамакiв  i
надто на Мельхiседека, який майже повис на ши┐ в коня.
   Однак Найда опанував себе i, обернувшись  до  губернатора,  безтурботно
вiдповiв:
   - Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями...
   - Дивись, адже  квапитися  нема  чого,  лiпше  зостанься  до  ранку!  -
переконував губернатор. - Хоч у нас ще й тихо, а все-таки... Я дам  пановi
й провiдника до Радомишля.
   - Я роздумав ┐хати в Радомишль, - вiдповiв Найда. - За наказом, збiрний
пункт призначено в  Бiлiй  Церквi...  То,  мабуть,  кварцянi  вiйська  вже
вирушили туди...
   - Щось не чував... Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк... важка дорога,
а панська команда ледве на конях держиться...
   - I московита ще загубиш, пане! - смiючись, додав один з офiцерiв.
   - ┐й-богу, загубиш! - весело пiдхопила решта.
   Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:
   - Не загубимо! Ми його впаку║мо в солому!
   Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:
   - Ай справдi! - вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв.  -  Упакувати
московита! Соломи, вiрьовок сюди!
   Шляхта зустрiла цю пропозицiю  дружним  реготом,  i  навiть  губернатор
зацiкавився дотепною вигадкою.
   В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.
   Це було так несподiвано, що i Найда,  i  його  товаришi  розгубилися  й
похололи  вiд  жаху,  чекаючи  страшного  кiнця.  Переодягненi   пахолками
гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.
   Уже офiцери були  за  два  кроки  вiд  загону,  коли  зненацька  Дарина
повернула коня й, пiдскакавши до Найди,  заговорила  швидко  тремтячим  од
надмiрного хвилювання голосом:
   -  На  бога,  вельможний  пане,  заступись!..  Не   допусти   зганьбити
хазя┐на!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з  ким
грiх не трапля║ться?.. Зглянься,  Христа  ради,  заступись!..'Хазя┐на  вся
Москва зна║, сама цариця й царедворцi до нас по крам  посилають,  а  пiсля
такого посмiховища - як йому людям в очi дивитися?
   Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на
колiна, заговорила ще палкiше:
   - Зроби ласку, шановний пане, заступися,  притримай  бешкетникiв,  сама
цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги ┐┐ вiрного!
   - Стривайте, панове! - закричав губернатор до  офiцерiв,  що  метнулися
були до московита. - Облиште ви того ведмедя, цур йому! -  I,  обернувшись
до Дарини, додав: - Iди, нiхто твого хазя┐на не  зачепить,  а  ти  пильнуй
його, щоб не впав!
   Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову при║дналася до
загону.
   Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн  пiдняв  над
головою шапку, ще  раз  подякував  господаревi  й  подав  гайдамакам  знак
рушати.
   Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду  ┐хав  посланець,
який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань  безпеки  його  були
лишили за милю до монастиря в  лiсi,  з  двома  охоронцями,  а  тепер,  на
зворотному шляху, вони знову  при║дналися  до  загону.  Пiсля  двох  годин
швидко┐ ┐зди густий лiс став рiдшати.  Блiдий  мiсяць  освiтлював  дорогу.
Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.
   Тiльки тепер  зупинив  Найда  свiй  загiн  i,  перехрестившись  широким
хрестом, пiд'┐хав до Мельхiседека.
   - Отче святий! Як же ви себе почува║те? -  запитав  вiн  iз  спiвчуттям
блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.
   - Кепсько, сину мiй, - ледь чутно прошепотiв страдник. I
   - Владика так не до┐де, - зауважила й Дарина.
   - То ми ось що зробимо, - сказав, хвилину подумавши, отаман. - Зв'яжемо
двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилашту║мо кирею  i
на не┐ покладемо владику: так йому буде зручнiше - лежачи, а не  сидячи...
Певна рiч, з обох бокiв ┐хатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й
пильнувати святого отця.
   Вiд'┐хавши од Мельхiседека,  Найда  сказав  дияконовi,  що  нi  в  Бiлу
Церкву, нi в Радомишль вони не по┐дуть: адже ж завтра вранцi туди за  ними
напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк  i  збити
ворогiв з пантелику.
   - Розпитай у провiдника, - додав отаман, - як звiдси трапити до  Днiпра
найближчим i найбезпечнiшим шляхом.
   Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i
коли ┐хати глухими стежками, навпростець, то на  переправу  можна,  певно,
прибути вже десь пiд раннiй обiд.
   - Ну й гараздi - вирiшив отаман. - Не будемо  гаяти  часу.  Тiльки,  на
бога, бережiть владику.
   - Я не вiдступлю й на крок вiд нього, - озвалась Дарина.
   - Моя радосте! - тихенько мовив Найда i вiдразу ж  голосно  крикнув:  -
Гайда! З богом!
   Отця Мельхiседека поклали на  iмпровiзованi  ношi,  влаштувавши  навiть
зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв  вина  й  бадьоро  помандрували
далi.
   Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами.
Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодно┐ душi.
На свiтаннi загiн в'┐хав у густий лiс i, розтягтись  по  вузькiй  стежцi,'
мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.
   - Ну, тепер дiдька  лисого  нас  хто  знайде!  -  самовдоволено  сказав
провiдник. - Тут можна  смiливо  зупинитись  i  дати  коням  перепочити  й
напитися... онде бiля того струмка.
   - А скiльки ще до Глiбiвки? - спитав Найда.
   - Миль зо двi, не бiльше... Тiльки далi пiдуть гори... i лiс  до  само┐
переправи на Днiпрi, - вiдповiв провiдник.
   - А лядських посiпак нема║ на переправi?
   - Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньо┐ нема║, а  ║  в
рибалок великi човни й дуби...
   "Господь наш притулок!" - подумав отаман i звелiв  трохи  перепочити  й
напувати коней.
   Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi,  обливши
верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi,  впродовж
яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися  за  добрi
чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв ┐х  провiдник
у пастку. Але  синява  велично┐  багатоводно┐  рiки,  що  заблищала  крiзь
просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.
   Проте Найда не ви┐хав на берег, а, зупинившись  на  узлiссi,  послав  з
дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для пере┐зду на лiвий берег
Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця  Мельхiседека,  допомiг  зняти
його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав  значно
краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили сво║... Та й Дарина вже
встигла  перев'язати  йому  скалiченi  ноги  й  тим  хоч  трохи  вгамувала
страшенний бiль.
   - Хай вас  бог  благословить  радiстю  i  щастям,  мо┐  дiти,  за  вашу
великодушнiсть... за вашу самопожертву ради мене,  грiшного,  -  зворушено
прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до  нього
голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi  напiвживий
iгумен не мiг пiзнати дочки генерального  обозного,  а  благословив  ┐┐  i
Найду як вiдданих друзiв, як вiрних  синiв  Укра┐ни;  але  для  дiвчини  й
лицаря це благословення набрало iншого змiсту  й  примусило  молодi  серця
забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони  припали
устами до висохло┐ руки архiпастиря.
   Тим часом байдак, широкий i  мiсткий,  причалив  до  берега  з  чотирма
добрими веслярами й стерничим на  кормi.  Отця  Мельхiседека  перенесли  й
поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був  попрощатися
з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.
   - Зна║ш, панотче, що менi зараз спало на думку?
   - А що, пане отамане? - зацiкавився диякон.
   - Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де  наш  гетьман  призначив
мiсце для загального збору, нам треба  буде  пробиратися  повз  Радомишль,
Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди пряму║ i кварцяне  вiйсько.  Зустрiч  з
ним для нашого загону не дуже бажана. Та,  крiм  того,  тепер  i  в  замку
зчинився переполох i,  певно,  звiдти  вислали  за  нами  погоню.  То  нам
довелося б крутитись мiж двох огнiв...
   - Iстинно так! - вирiк диякон. - Але камо убо грясти?
   - А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку... конi  плавом...  i
махнути лiвим берегом... до само┐ Чигирин-Дiброви... Тут i дорога  вiдома,
i  нашi  кревнi  брати  нiкому  нас  не  викажуть,  а  проведуть   добрими
стежками... .В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на  правий
берег, та ще, напевно, й залучимо  когось  до  свого  загону  -  i  гайда;
невеликий перегiн, рукою подати:
   Круглий лiс, за ним  перелiски,  степи,  Мотронинськi  лiси,  а  там  i
Жаботин.
   - Амiнь! - захоплено виголосив диякон. - Господь глаголе тво┐ми устами.
Саме лiвим берегом... поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в  похiд,  то
нашого  й  слiду  не  буде,  а  потiм  ми  ┐х  уже  гуртом  зустрiнемо   й
розмета║мо...
   - Отак i буде, - упевнено потвердив Найда. - А тепер сiдайте!  Подив  i
радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко
зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку.  Стерничий  крикнув:
"Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течi┐, рушив до  того  берега;
звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.
   Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях,  вiн  одразу  ж
заснув мiцним житт║дайним сном, - його сонного i  на  байдак  перенесли...
Дарина сiла у нього в головах,  влаштувавши  щось  подiбне  до  шатра  над
посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши  руки,  стояв  на  серединi
байдака i пильно вдивлявся, чи нема║ де на березi пiдозрiло┐  метушнi,  чи
не виткнуться з-за прибережно┐ шелюги  ворожi  човни.  Його  обличчя  було
холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що  вiн
дуже хвилювався. Мить була вирiшальна  i  для  порятунку  дорогого,  всiма
шанованого  владики,  i  для  купки  завзятцiв,  що  зважилися  на   такий
одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках  набитi  рушницi,
тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки... Але нiде нiчого  пiдозрiлого
не було  помiтно.  Лагiднi  днiпровi  хвилi  плавно  гойдали  байдак,  вiд
ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i  йшов  проти  течi┐,  поволi
наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля
була  за  два-три  сажнi,  а  високий  польський   берег   уже   вкривався
прозоро-сизою iмлою.
   - Ху! Пронiс господь! - радiсно вигукнув отаман i,  глибоко  зiтхнувши,
сiв на лавочку.
   - Избранному во║водi побiдительна! - заспiвав був диякон, але  в  ту  ж
мить байдак ударився об пiдводний камiнь  i  так  похитнувся,  що  диякон,
мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний
настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху  прокинувся  i
владика;
   мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.
   - Де я?  -  тихо  спитав  Мельхiседек,  пiдводячи  голову  й  здивовано
поглядаючи довкола.
   - Серед безмежно вiдданих друзiв, - вiдповiв  Найда,  -  i  на  руськiй
землi, далеко вiд наших ворогiв.
   - Помiчник i заступник послав менi рятунок! - тихо мовив  владика  i  з
сльозами зворушення, спрямувавши погляд в  блакитну  височiнь,  поринув  у
безмовну молитву.
   Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав  Петра
в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб  одвезти  превелебного
отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся  супроводити  його
аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що
був знахарем i зараз же  приклав  до  ран  iгумена  листя,  яке  полегшило
нестерпний бiль.
   Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й
Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не  мiг  супроводити  владику,
який,  з  огляду  на  тяжкий  стан,  мусив  ┐хати  дуже  поволi.  Провiвши
Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй  чернець  попрощався  з  ним,
заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужа║.
   Зворушливим було ┐хн║ прощання...
   Iгумен розчулився до слiз:
   - Хай господь воздасть вам, дiти мо┐, за ваше добре дiло. Не за себе  я
дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Укра┐ну. Що менi життя?
Що  менi  це  житейське  море,  охоплене  пристрастями?  Там,   в   оселях
небесних... коли б удосто┐в мене, грiшного,  милосердний  господь,  -  там
заспоко║ння вiд усiх турбот, там  свiтло  вiчно┐  любовi  й  туди  повинен
прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю  годину...  послав  менi
рятунок... Певно, життя мо║ ще потрiбне на землi, потрiбне  Укра┐нi.  Воно
завжди  належало  й  належатиме  ┐й.  Благословляю  ж  тебе,  любий  сину,
озбро║ний мечем для захисту  братiв  i  ┐хнiх  святинь.  Перст  божий  над
тобою... Прямуй же туди, куди вказу║ вiн... i поклади душу свою за вiру  i
за друзi сво┐... Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не  спокушаючись  принадами
свiту цього! Амiнь!..
   При останнiх словах владики Найда й Дарина  мимохiть  глянули  одно  на
одного й вiдчули, як ┐хнi серця стис крижаний холод... Блiдi, схвильованi,
вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому
летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило ┐х...
   Вершники, котрi супроводили отамана, ледве  встигали  за  ним  та  його
джурою. Озирнувшись назад i  побачивши,  що  загiн  трохи  вiдстав,  Найда
нарештi заговорив до Дарини:
   - Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця...
чи, може, навiть похитнули?
   - Нi, - твердо вiдповiла дiвчина, - нiхто й нiщо не може похитнути мого
серця,  а  гаряче,  пройняте  високою  любов'ю  слово  владики  не   могло
збентежити вже тому, що ми' насамперед викона║мо свiй обов'язок!
   - Ангел небесний! - в поривi  почуття  вигукнув  отаман.  -  Ти  -  мiй
свiточ, ти - моя зiрка провiдна!
   Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей ┐хали  вниз  понад
Днiпром  нашi  подорожнi.  Тiльки  коло  само┐  Чигирин-Дiброви  росiйська
прибережна  сторожа  мало  не  схопила  ┐х  як  польських  шпигунiв;   але
запевнення  провiдникiв  i  дукати  уладнали  непорозумiння,   яке   могло
скiнчитися великою непри║мнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi  з'ясувалося,
що в Чигирин-Дiбровi сто┐ть якась московська  рота  й  стежить  за  другим
берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила  Найду
негайно переправитися на той бiк. Дарина  особливо  наполягала  на  цьому:
вона страшенно боялася, щоб ┐┐ не впiзнали батьковi знайомi, та  й  з  ним
самим побоювалася зустрiчi.
   Найняли кiлька човнiв,  i  темно┐  ночi  маленька  флотилiя  рушила  до
польського берега.  Переправа  вдалася  якнайкраще,  i  подорожнi  щасливо
висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед  rip  i  ярiв,  помiж  селами
Воронiвкою й Бужином.
   Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до
Чигирина.  Але  темрява,  рясний  та  дрiбний  дощ  i  небезпечнi  стежки,
протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали  шлях:
конi йшли поволi, обережно  ступаючи.  Уже  почало  свiтати,  а  подорожнi
встигли вiд'┐хати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись  на
рiвне поле.
   Загiн зупинився в невеличкому гайку, який,  немов  оазис,  розрiсся  на
степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба  було
вiдновити сили.
   - Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були  як  у
бога за пазухою, - сказав диякон пiсля легкого снiданку.
   - А там же, що буде за цим степом? - спитала Дарина.
   - Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для  нашого  брата  -  i
хата, i замок! Ось перший лiс буде  Кругляк...  авжеж,  Кругляк  найближче
звiдси, - ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд  навислих  вусiв
цiлий клубок диму. - А за Кругляком пiде одразу ж... нi,  не  одразу,  там
миль зо три перегону теж полями... а там пiде  Довгий  лiс,  а  за  Довгим
майже  суспiль  потягнуться  непролазнi  пущi  -  Мотронинська,  Гончарна,
Лебединська...
   - А до Кругляка далеко звiдси? - перебив балакучого диякона Найда.
   - Та миль iз п'ять або  шiсть...  На  добрих  конях  пiвдня  ┐хати  без
перепочинку...
   - Нашi конi не з гiрших, - зауважив отаман. - Хай тiльки вiдпочинуть та
попасуться...
   - Що й казати, - позiхнув  диякон  i,  зручнiше  умощуючись  на  травi,
додав: - Ми теж якусь часинку поспимо...  вартовi  на  сво┐х  мiсцях...  а
рушимо  в  обiдню  пору...  якраз...  до  вечора  в  Кругляку...   там   i
спочинемо... - Богатирське хропiння перервало його мову.
   Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на  узлiссi  соковиту  траву;
вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень,
як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний  свист...
Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн...
   - Що трапилось? Де ворог? До збро┐! - залунали тривожнi  голоси,  i  за
хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана.  У  цей
час пiдскакав до загону вартовий.
   - А що там, Голобле? - спитав його Найда.
   - Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане,  показався  спершу,  наче
цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром  з'явилось  уже  дво║  i
знову щезли.
   - Теж, певно, сторожа... дозорцi... А не помiтив - нашi чи поляки?
   - Не розбереш... важко розпiзнати на такiй вiдстанi...  От  наче  чорнi
цятки.
   - Треба вирушати! - скомандував отаман. - I швидше, щоб нам не перетяли
шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi кра┐ вiдомi!
   - Аки п'ятериця перстiв, - озвався басом диякон. - То  за  мною  ж,  не
гайте часу!..
   - Гайда! - гукнув отаман, i вся команда  навскач  вилетiла  з  гайка  й
помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.
   На обрi┐ позаду загону знову з'явилися три-чотири  рухливi  цятки,  але
незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону  Стемпковського,
котрий простував у напрямi Бiло┐ Церкви, щоб з'║днатися з головними силами
кварцяного вiйська; до цього загону, по ви┐здi з Лисянського замку, почали
дорогою приставати й iншi шляхтичi з сво║ю челяддю, так  що  ┐х  зiбралося
тепер понад сiмсот чоловiк.
   Години двi без зупинки ┐хали  нашi  подорожнi,  не  помiчаючи  навкруги
нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер  велетенським  колом;  на
рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки  праворуч
i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, - це могли  бути
й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.
   Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.
   - Далеко ще до Кругляка? - спитав вiн диякона.
   - Ген вiд тих могил буде  милi  три  з  гаком,  -  невпевнено  вiдповiв
диякон.
   - Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, - сказав отаман. -  А  я
думаю, що то не дрохви, - показав вiн назад.
   Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а  за  ним  i  всi
гайдамаки.
   Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли  за  пiвмилi,  як
iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв...
   - Ляхи! - крикнув Петро.
   - Вперед! - скомандував отаман i з присвистом гукнув на  коня.  Розумнi
тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од  свого
отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб
показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй  кiннотi  не
угнатися за легкими козацькими  кiньми;  вiдстань  мiж  переслiдувачами  й
жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть  того,  щоб  перетяти
шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули сво┐ лави вже позаду й тепер
гналися за втiкачами всi разом.
   Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б  з  ворожого  загону;
та, на лихо, лiсу  не  було  видно,  а  поляки  невiдступне  переслiдували
козакiв...
   - Стiй! - скомандував отаман. -  Ми  попереду  на  пiвмилi,  поки  ляхи
наблизяться - конi перепочинуть... iнакше позаганя║мо ┐х...
   Усi зупинили коней i навiть позлазили  на  землю,  щоб  дати  ┐м  змогу
вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася  на  два  пострiли,
гайдамаки знову скочили на коней i вихром  помчали  вперед.  Кiлька  разiв
вони вдавалися до цього способу.
   Пiсля кожно┐ тако┐ зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi  бiгли
дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi  конi  вже  напружували  останнi
сили. Пiсля першо┐ зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись
на галоп, пiсля друго┐ побiгли iноходдю, пiсля третьо┐ пiшли ступою.
   Нарештi, коли  вже  зайшло  сонце,  на  золотаво-червонiй  смузi  обрiю
показалась  темна  стяга  лiсу;  але  козацькi  конi  так  заморилися,  що
пiдiгнати ┐х було неможливо.
   Вже на очах  у  ворога  гайдамаки  в'┐хали  в  Кругляк,  а  поляки,  не
пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й  заполювати
красного звiра.
   Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi  зiбрали
раду. Становище було безвихiдне: якби  вони  мали  свiжих  коней,  то  пiд
покровом ночi могли б смiливо ┐хати далi й, поки розвидниться, добралися б
до майже  неприступних  лiсiв.  Та,  на  лихо,  козацькi  конi  були  такi
виморенi, що не схотiли навiть  ┐сти,  а  попадали  на  землю,  важко,  зi
свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну
перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть  ┐х  у  цьому  невеличкому
лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi...
   На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i
витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi -  диякон,  наприклад,  -
волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити ┐х десяток-другий i на ┐хнiх
конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш  змученi  й
менш надiйнi, а тому лiпше негайно  вирушати  пiшки,  поки  ще  поляки  не
встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi...  Бiльшiсть
козакiв пристала на  цю  думку,  та  диякон  висунув  проти  не┐  серйознi
заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого  лiсу  простяглася
гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без  байракiв,  а
тому ворожа розвiдка виявила б ┐х негайно.
   - Слухайте, панове! -  рiшуче  промовив  отаман.  -  Перебити  ворогiв,
скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в
руки не дамося, але ж нам треба знайти  спосiб  дiстатися  до  Жаботина...
Наказ батька Залiзняка - передусiм!
   - Атожi - озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.
   - Тут казали, - провадив Найда, - що ляхи до ранку не рушать з мiсця  й
не оточать лiс, а менi зда║ться - вони вже всi  попереду  й  перетяли  нам
дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових - не бiльше. То, на  мою
думку, пiдгодувавши коней, нам  треба  податися  в  той  бiк,  де  нас  не
чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли  настане
глупа нiч i ми всi будемо готовi,  котрийсь  iз  п'яти  пострiлом  подасть
гасло. Тодi  всi  п'ятеро  повиннi  зчинити  страшенний  гвалт,  палити  з
пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми
тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi...
   - Велелiпно! -  у  захватi  вигукнув  диякон.  -  Тiльки  треба  тiкати
лiворуч... а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я  i  дам  гасло.  Бо
коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас.
   - Лiпше й не вигада║ш, дорогий панотче! - зрадiв отаман. - Я був i  сам
хотiв тебе просити... Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну...
   - Та я вже не просплю! Воiстину! - урочисто  проголосив  диякон,  i  на
тому погодилася вся рада.
   Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна  було  знов
рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши  коней  за
поводи, розiйшлися в рiзнi боки.
   Диякон з Петром та ще з  трьома  гайдамаками  пiшов  назад;  поставивши
товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався  посерединi.  Прив'язавши
коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар'║ргарду.
Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з  правого  боку  долинав  ледве
чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати - i гасло!" - подумав диякон i знов
поповзом вернувся до свого коня.
   - Ех, добряче б зараз закурити люльку! - промовив  вiн  тихо  й  дiстав
з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же,  в  кисетi,
кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було.  Диякон  знов  перетрусив
кисет i  всi  кишенi  -  кремiнь  зник.  Розлючений  такою  невдачею,  вiн
заходився лаяти  на  всi  заставки  i  кремiнь,  i  кисет,  i  кишенi,  а,
налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал,  у
курку, ║ кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка,  вийняв
гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись  у  густий  кущ  i  прикривши
люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав
люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб  знову  вставити  в  нього
кремiнь i подати гасло. Але - о жах! Кременя не було... Похоловши од  цi║┐
несподiванки, та ще в  таку  хвилину,  диякон  заходився  шукати  по  всiх
кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж  корiнням,  обдираючи  об
нього руки, але все марно - кремiнь як у воду впав!
   Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав ┐┐ немилосердно  рвати.  А
час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.
   Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки,  що
ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не пода║ гасла й  змушу║  ┐х  гаяти
найсприятливiший час.
   - Он уже наче посвiтлiшало на  сходi,  i  Великий  Вiз  опустився...  -
бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. - Чи, бува, не схопили  наших
поляки?
   - Швидше до дяка! - нарештi шепнув вiн одному з козакiв. - Дiзнайся, що
там?
   - Я миттю! - вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон,  пересвiдчившись,
що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдча┐ скочив на  коня
й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:
   - Стрiляйте! Тiкайте!
   Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками,  подумав,  що  то
галасують ляхи, i поспiшив  повiдомити  про  це  отамана;  але  в  темрявi
заблудився та  ще  й,  бiжучи,  зачепив  курком  рушницi  за  сучок,  вона
несподiвано   вистрелила.   Поляки   сполохались...   Знявся    страшенний
гармидер... А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця
пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини  збiгали...  небезпека
зростала...
   Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки...
   - За мною, вперед! - крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна  хвилина
загрожу║ смертю, i помчав iз сво┐м загоном лiворуч.
   На сходi вже почало розвиднятися.
   Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали  бiльшiсть  ┐х  назад,  але
частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу,  туди,  звiдки  пролунав  перший
пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено  -  блiдий
свiтанок виказав напрямок  ┐хньо┐  втечi.  Хоча  загiн,  скориставшись  iз
замiшання полякiв,  i  вiдiрвався  трохи  вiд  них,  але  тепер  становище
переслiдувачiв  було  набагато  вигiднiше,  нiж  учора:   частина   загону
Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга
погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра... Козацькi конi летiли  мов
вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого  ворогом  трикутника
вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина  останньо┐  вiдчайдушно┐
сутички...
   Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища,  напружували
останнi сили i все ще випереджали ворогiв,  якi  обходили  ┐х  праворуч  i
лiворуч... Коли  втiкачi  обiгнули  невеликий  горб,  до  них  несподiвано
при║дналися диякон з Петром - вони наче з-пiд землi вигулькнули...
   - Лiворуч забирай, лiворуч! - кричав диякон i летiв, щодуху  розмахуючи
руками. - Праворуч за тi║ю грушею упоперек довгий яр... Скачiть межею... в
хлiбах схова║мося!
   Найда   оглянувся   назад:   ляхи   вiдставали,   забираючи   праворуч,
навперейми... Ех, коли б проскочити через яр!..
   Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а  сильний
супротивний вiтер заважав ┐м бiгти.
   Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi
серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по  межi,  загубилися  в
лiсi густих i високих стебел...
   Добру годину ┐хали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися  i  за  ними
почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi,  вона  поросла  бур'яном  та
реп'яхами; ┐хати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими  й
поготiв.
   Козаки зупинилися.  Отаман  ви┐хав  на  горбок,  де  стояла  фiгура,  i
озирнувся навколо. Попереду, за  кiлька  гiн,  височiли  просторi  будiвлi
багатого  помiщицького  хутора.  Чи  вiн  був  зайнятий  якоюсь  польською
командою, чи стояв зовсiм порожнiй - втiкачi не знали;  але  одне  те,  що
хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.
   Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч,  ┐хав  риссю  низами,  а  правого
флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'┐хавши  яр,  тепер  наближався  до
гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви
й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.
   - Кепськi справи!.. - сказав отець диякон.
   Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.
   - А як конi? - спитав вiн.
   - Далi не пiдуть, геть з нiг падають, - похнюпившись, вiдповiв  диякон.
- Звелися нi на що пiсля вчорашнього...
   - Виходить, кiнець... Але дешево ми не продамо  сво║  життя,  розважимо
наостанку козацьку душу... щоб ляхи знали ┐┐ цiну!
   - Що ж, поборемось, коли настав  час,  -  почухав  потилицю  диякон.  -
Тiльки чи не спробувати...
   - Ось що, кохана панно, - звернувся  Найда  до  Дарини,  й  голос  його
затремтiв i погас, немов звук обiрвано┐ струни. - На все воля  господня...
що без не┐ нашi уповання? I радiсть, i щастя - все тлiн! Ми викона║мо свiй
обов'язок... покладемо голови за вiтчизну... Але ти, панно, така молода  i
життя тво║ ще знадобиться батькiвщинi... Скажи, що  ти  дочка  росiйського
вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту...
   - Мiй орле! - гордо вiдповiла Дарина. - Ти мене обража║ш. Щоб я у ляхiв
випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя...  i
в яку хвилину? Коли мо┐ друзi жертвують ним за сво┐х братiв,  за  вiру?  О
нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з  вами,  дивлячись  вороговi
прямо у вiчi... Та й навiщо менi без вас... без  лицарiв,  без  отамана...
життя?
   - Пробач! - тихо мовив Найда. - Я знав твою велику  душу,  але  не  мiг
подолати сердечного болю... Однак  стривай!  Не  чекати  ж  нам  кирпато┐,
склавши руки...
   - Авжеж! - ожив диякон. - Залишити коней i кинутись у кукурудзу!
   - Нi! - похитав головою отаман. - Ховатися, мов зайцi - то не козацький
звичай! Тiкати -  тiкали  ми  вiд  сильнiшого  ворога,  щоб  з'║днатися  з
братами, з головними силами, бо ми ┐м потрiбнi, а ховатися од смертi -  це
ганьба!
   - То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше...
   - Можливо... А що, коли й коней там знайдемо?
   - I справдi, пане отамане! ┐й-богу, дiло!
   У цю мить  сильний  вiтер  зiрвав  з  диякона  шапку  й  погнав  ┐┐  на
кукурудзяну ниву.
   Найда раптом  ударив  себе  рукою  по  лобi,  його  охопило  незвичайне
збудження.
   - Врятованi! - радiсно  вигукнув  вiн.  -  Якщо  бог  не  вiдступиться,
врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу!  Вогонь  зупинить  ┐х,  а  ми
махнемо на хутiр.
   - Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з
цього краю! Мерщiй! Пали!! - шаленiв од захвату диякон.
   За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись  у  всi  кiнцi
пiдпалювати  посохлi  високi  стебла  кукурудзи.  Сильний   вiтер   одразу
роздмухав полум'я, воно закрутилося  вогненними  кучерями,  завирувало  i,
злившись в один суцiльний вал,  покотилося  вперед.  Не  минуло  й  десяти
хвилин, як страшне,  оповите  димом  море  вогню  з  пекельним  гоготiнням
охопило  майже  пiвобрiю...  Козаки  стояли,  не  одриваючи  погляду   вiд
розлючено┐ стихi┐, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.
   - На коней, гайда на хутiр! - скомандував  отаман  i  поскакав  вперед.
Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за сво┐м батьком; у
   декого по  дорозi  на  хутiр  попадали  конi,  й  вершники  побiгли  за
товаришами пiшки. Найда перший прискакав  до  ворiт;  вони  були  замкненi
зсередини, отже, в садибi були люди.
   - Гей, вiдчиняй ворота! - гукнув отаман. - Чу║те, глушмани! Ще хвилина,
i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!
   - Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! - почувся у подвiр'┐  гомiн,  i
ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.
   - Стривайте! Хто ви? Грецько┐ вiри?  -  кинувся  Найда  до  переляканих
хуторян, що збилися купою серед двору.
   - Православнi, сво┐, ясновельможний пане...
   - А ляхи тут ║?
   - Небагато... Та вони всi поховалися.
   - А конi ║?
   - Цiлий табун сто┐ть у стайнi...
   - Господня ласка! - отаман побожно скинув шапку й гукнув до  товаришiв:
- Гей, друзi! Берiть сiдла!  Гайда  вибирати  коней!..  А  ви,  хлопцi,  -
звернувся Найда до хуторян, - хто хоче постояти за  свою  вiру,  за  рiдну
землю i помститися ляхам, теж берiть коней - i  за  мною  до  гайдамацьких
загонiв!
   Не минуло й чвертi години, як загiн  Найди,  збiльшившись  на  двадцять
чоловiк, на добрячих конях ви┐хав iз ворiт.
   - А чи далеко звiдси Довгий лiс? - спитав у нових товаришiв диякон.
   - Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде...  Он  на  ту  могилу  й  пр
iвтеся!
   - Пречудове! - зрадiв диякон. - Тепер можемо ┐хати спокiйно:  через  те
вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне
вискочити з кукурудзи бодай частина команди,  -  либонь,  смажаться  зараз
ляшки-панки, як на сковорiдцi! - добродушно засмiявся вiн.
   - А чого ми, панове, залиша║мо цiлим оте добро?  -  показав  отаман  на
хутiр. - Пустимо  з  чотирьох  бокiв  червоного  пiвня!  I  нам  у  дорозi
посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрi║.
   Кiлька гайдамакiв кинулося до  будiвель,  i  трохи  перегодя  в  рiзних
мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.
   Найда пильно  поглянув  навкруги:  за  морем  вогню,  який  вихрився  i
праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.
   Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:
   - Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi  побожно
перехрестилися i вирушили в путь...



   XXIV

   В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох.
На додаток до жахливих чуток,  якi  йшли  з  Поднiпров'я,  Младанович  iще
одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський  губернатор  повiдомляв,
що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв  та  запорожцiв,  сплюндрував
уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а  тепер  зосереджу║  сили,  щоб  узяти
Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка
бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому
на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу.  А
до  того  часу,  -  додавав  вiн,  -  повернеться  з  кварцяним   вiйськом
Стемпковський i розмета║ гайдамакiв, наче солому.
   Хоча звiстка про вiд'┐зд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила
уманського губернатора, бо вiн  знав,  що  полковника  призначено  польним
гетьманом
   для втихомирення  бунту,  -  а  як  полководець  вiн  дiяв  навальне  й
жорстоко, - однак  Младанович  не  послав  у  Лисянку  жодного  козака,  а
заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист ┐┐ всi сили.
   Укрiплення мiста почалося  з  само┐  весни,  проте  Младанович  вирiшив
викопати ще один рiв, з новим частоколом, - так що утворилося два  вали  -
верхнiй i нижнiй, з-за  яких  можна  було  обстрiлювати  околицю.  Коли  ж
хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою  Шафранського,
надбудував  стiни  та  вежi  свого  замку,  таким  чином  у  самому  мiстi
утворилася ще й третя, над  усiм  пануюча  фортеця,  -  Тi  гармати  могли
стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити  Умань,  треба  було
взяти три лiнi┐ укрiплень, штурмуючи ┐х пiд потрiйним вогнем потужних,  як
на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi  приступом,
а для  недисциплiнованих,  узятих  од  плуга  вiйськ,  що  майже  не  мали
артилерi┐, здобуття тако┐  мiцно┐  твердинi,  як  Умань,  було  й  поготiв
неможливе.
   Це розумiв i Шафранський, котрий не  раз,  милуючись  сво┐м  творiнням,
чванливо казав:
   - Скiльки б не зiбралося то┐ поганi, а на мо┐й Уманi поламають  зуби...
Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди  московськi,  справжнi  вiйська,  хоч
п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку!
   Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн  усе  ж  не  мiг
заспоко┐тись i з кожним днем виявляв у сво┐х заходах дедалi бiльше метушнi
й розгубленостi.
   Було у фортецi два  вразливих  пункти,  усунути  якi,  при  всiх  сво┐х
знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це  -  вiдсутнiсть  у  мiстi
води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону.
   У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи  на  його
страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у  губернаторському  саду
був штучний, без джерел i надто малий. На  околицi,  пiд  Грековим  лiсом,
тяглося чимале озеро з проточною водою,  але  до  нього  було  далеко  вiд
мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б  до  рук  ворога.
Щоб усунути цю небезпеку,,  Шафранський  вирiшив  улаштувати  мiж  стiнами
мiста й озером укрiплений табiр для ║вре┐в  та  шляхти,  що  прибували  до
Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва  шанцями  -  одно  слово,
створити живий мiст до води... Та на це потрiбний  був  час,  а  подi┐  не
чекали...
   Що ж до гарнiзону, то весь вiн  складався  з  православних  козакiв,  з
сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно  важливiшу  роль,
нiж полковник Обух.
   I шляхта, i ║вре┐ боялися схизматiв i доносили на них Младановичу;  але
в нього не було ким замiнити цих  вiйськ,  та  й  Гонта  завоював  довiр'я
губернатора й завжди  умiв  розвiяти  всякi  пiдозри,  -  тож  Младановичу
зоставалося тiльки одне:
   козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту - купити,  надавши
йому шляхетство й подарувавши два села...
   Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть  i  вiдданiсть
Польщi... та й на дiлi доводив свою  вiдданiсть  i  сiм'┐  Младановича,  i
державним iнтересам...
   Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i  тодi,  коли  до
головно┐ брами мiста пiд'┐хала буда з якимись циганами.
   Молода циганка  з  цiкавiстю  позирала  на  високий  з  дубових  колод,
скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови,  котрi
оперезували
   Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт,
для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?
   Старий циган, очевидячки, глава  цi║┐  сiм'┐,  яка  складалася  з  двох
лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав,  та,  побалакавши
про щось iз воротарем,  повернувся  дуже  стривожений  назад  i  сповненим
розпачу голосом промовив:
   - Ферфал! Не впускають!
   - Як не впускають? Що ти, Гершку? - скрикнула одна з циганок.
   -  Не  впускають...  Кажуть  -  не  велено!  Нiкого!  -  за┐каючись  од
хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово  обернувся
на цигана. - Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що  нi  харчiв,
нi води не вистачить... то не пускають до мiста, а велять ┐хати пiд Грекiв
лiс... на поле... прямо пiд гайдамацькi ножi...
   - Вус? - вигукнула Рухля. - I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти,
ребе, не зна║ш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмика║  всi  на  свiтi
замки?
   -  Знаю  i  говорив,  але  бiля  воротаря  ника║  шляхтич-дозорця...  А
шл