говорити про ┐х розмови, бо дуже небезпечно, небажано, щоб хтось ще знав про це... Коли Чиж зайшов до палати, то застав Михайла Михайловича в тяжкiй задумi. - Що трапилося? - Можливо, велике нещастя, - вiдповiв Коцюбинський. - Допiру були в мене два якiсь вегетарiанцi i говорили, що в мо┐й творчостi втiлена ┐х iдея в чистому виглядi. I вiн розповiв усе. Чиж розправив сво┐ вуса i потонув у крiслi. - З наведених фактiв, - почав резюмувати вiн, - ми можемо з достатньою певнiстю зробити висновок, що в даному разi ма║мо справу з кретинами. Але... I вiн пiдiйшов до Коцюбинського. - Дорогий Михаиле Михайловичу, хiба нема║ навiть серед ваших знайомих i друзiв таких, що виявляють у розумiннi ваших творiв не бiльше тонкостi, як i оцi два бовдури, що допiру були тут?.. - к, звичайно, - жваво вiдгукнувся Коцюбинський,- та я не на них працюю. Менi аби народ зрозумiв думки мо┐ до кiнця... Я для нього й пишу. В сiчнi збира║ться консилiум: вирiшують - вiдпускати хворого додому, чи залишати в клiнiцi. Доцент Стражеско висловлю║ думку, що клiнiчна обстановка вплива║ тепер на хворого негативно, йому потрiбне повiтря, домашнi умови, розваги. Щождо лiкування, то далi воно може здiйснюватись i в умовах домашнiх. В другiй половинi сiчня його виписують За ним при┐здить дружина. В каретi швидко┐ допомоги його везуть на вокзал, до м'якого вагона першого класу. Так наказали лiкарi. На вокзал приходять знайомi i приятелi. Проводжають тепло, вiтають з одужанням. I хоч вiн не вiрить в одужання, але везе з Ки║ва добрий настрiй, теплi враження вiд друзiв, вiд бодай вiдносно┐ сво║┐ свободи i вiд публiки, що засвiдчила йому свою повагу i любов. X. КВIТЕНЬ Звiдси, з Болдино┐ гори, любив вiн дивитись, як обступа║ мiсто весна. З далекого, в синiх димах, лiсу, з вируючо┐ Десни, з широко┐ луки, що вже запалала розсипами кульбаби, - звiдусiль линуть на мiсто запашнi вiтри. Будять думки, тривожать серце, кличуть. Вечорами сюди приходить Марина, дивиться самiтно, з журбою, вдалину, згаду║ про нього. Важко ┐й. Востанн║ зустрiчались два мiсяцi тому. Небагато залишилося зими, сили його тодi немов вiдновлювались, вiн радiсно дивився на майбутн║. Новi творчi задуми вже хвилювали його... Потiм одного дня вiн не прийшов в умовлену годину. Вона довго не знала про нього нiчого. Не витримала: пiшла в якiйсь вигаданiй справi до свого сусiда, знайомого художника, що часто бував у Коцюбинського. Довiдалась: Михайло Михайлович знову хворий. З того часу вiн майже не вста║ з лiжка. Вона не ма║ вiд нього жодного рядка, жодно┐ звiстки. Сама не наважу║ться передати ким-небудь бодай записку. Iнодi вона в розпачi вiд цi║┐ безглуздо┐ розлуки. Тодi йде в родину художника i довiду║ться про стан Коцюбинського. Сьогоднi в статбюро ┐┐ зустрiв один з приятелiв Михайла Михайловича i повiдомив, що Коцюбинський викликав його вчора додому складати духiвницю. - Невже в нього безнадiйний стан? - Не думаю, але в усякому разi нема нiяких пiдстав для оптимiзму. Вона почула жорстокi слова. Невже кiнець?.. Кiнець його палким словам i мрiям? Кiнець ┐х восьмирiчнiй дружбi?.. Та ще тодi, коли буяе довкола переможна природа, i сонце справля║ сво║ свято!.. Що ж буде з нею?.. Молодiсть свою вона вiддала йому; незчулася, коли й пролетiли вони - роки безоглядно┐ дружби i любовi. Що ж робити ┐й? Хотiла - давно вже - змiнити життя, та так i не зважилась. Хотiла пiти за людьми сильними й рiшучими - не пiшла... Коли б ┐й хоч маленьку частину то┐ сили, що мала Надiя... Та й куди пiдеш вiд хворо┐ матерi, що давно вже на ┐┐ руках?.. Григорiй у листi кличе, обiця║ допомогти. Щастя там, за Десною, за синiми лiсами!.. Де ж узяти смiливостi, щоб iти по нього?.. Коцюбинський лежить у сво┐й робочiй кiмнатi. Бiль у серцi то гаму║ться, то знову пiдсилю║ться. Хворий без успiху намага║ться здержати стогiн. Бiль змучив його. Цiлими ночами не спить. В домi пригнiченiсть i тривога. В сво┐й маленькiй кiмнатi беззвучно плаче його слiпа мати Ликера Максимiвна. Приходять приятелi, ┐м доводиться чекати, поки Михайло Михайлович вiдчу║ себе в силi ┐х прийняти. Вiн просить ┐х розповiсти про що-небудь, бо сам не ма║ сили розмовляти. Та приятелi не знаходять слiв, щоб розважити його. - Набридло лежати - страх як!.. - знову промовля║ хворий. Скiльки часу змарновано!.. Тепер би саме працювати!.. к час, зiбраний матерiал, весна!.. Вiн дивиться у вiкно, до якого простяга║ сво┐ галузки посаджена ним самим ялина. Якiсь невеселi думки скували його погляд i, звертаючись до свого постiйного лiкаря Утевського, вiн тихо просить: - Аркадiю Марковичу, обiцяйте менi, коли я помру, не залишити родину мою без вашого дружнього спiвчуття та морально┐ пiдтримки... Особливо прошу за дiтей... Його заспокоюють. - Михаиле Михайловичу, навiщо цi думки?.. Адже ви лише почали приймати новi лiки, скоро вам покраща║ й незабаром будете на ногах, будете з Болдино┐ гори дивитись на весну... А там i за роботу... Вiн стриму║ стогiн, прислуха║ться до слiв приятеля i лiкаря. Уважно дивиться в обличчя iншим сво┐м товаришам. Вiн з надi║ю шука║ в ┐х поглядi якогось заперечення сво┐х власних прогнозiв. Чу║ згадку про роботу i не витриму║, обрива║ слова лiкаря: - "Тiнi" вже вийшли в збiрнику... Ви читали? I, почувши пiдтвердження i схвальну оцiнку, продовжував: - Всi хвалять, всiм до вподоби... Вiн робить паузу, притиску║ долоню до грудей. Перемага║ бiль у серцi, говорить далi: - Але ж це не все... Це тiльки початок того, що я хочу сказати про них. Iван загинув у сво┐х рiдних горах, тiкаючи вiд житейсько┐ су║ти. Вiн iшов на поклик свого сумлiння, свого серця. А коли б вiн не послухав його? Коли б повернувся до сво║┐ Палагни, чи жив би вiн?.. Звiсно, жив би. Але не вiн, тiльки якась його частка, а решта, все iнше вмерло б у ньому... I зрештою вiн теж би загинув... Михайло Михайлович вiдпочива║ й запиту║ в Чижа: - До речi, ви зна║те, що кожний трудящий гуцул году║ кiлькох чужих нероб i невiльний ┐х збутися? Три роки я збирав матерiал про гуцульське село, про чудовi гори i полонини... - I добре... Значить, матимемо нову прекрасну повiсть... Михайло Михайлович сумно хита║ головою i раптом мiня║ розмову. - Я люблю життя заради нього можу перетерпiти всяку муку. Та в тiм i рiч, що... зда║ться, на цей раз уже кiнець... I вiн висловлю║ товаришам свою останню волю i да║ останнi розпорядження родинi. - Страшна рiч, друзi мо┐, вмирати серед тако┐ розкошi!.. - I вiн показав на вiкно, за яким квiту║ весна. - Певне, це станеться незабаром... Таку красу попи тiльки оскверняють сво┐ми кадилами i алiлуями... Обiйдемося без них. Наприкiнцi дня йому немовби трохи полегшало. Принаймнi вiн прокинувся пiсля короткого, немов хвилинного сну, i йому здалося, що трохи полегшало. Наче втихли його болi. Михайло Михайлович забажав написати записку Маринi. Вiн знав: вона мучиться, не маючи вiд нього й слова. Тепер уже ясно: ┐хнiй пiснi кiнець. Вiн через силу звiвся з лiжка. Здивувався, що бiль не мучить його. Сiв у постiйне сво║ крiсло бiля робочого стола. Отак вiн сидiв за ним тут, у Чернiговi, пiвтора десятка рокiв!.. Подивився на перо, що вже трохи взялося iржею. Вiдчув на губах солону краплину. Потiм, поки в кiмнатi була тиша й нiхто до кiмнати не приходив, вiн написав записку Маринi. Руки вже не корились йому, перо чiплялося за папiр i бризки чорнила сiдали на кривих розхитаних рядках. Колись Марина просила, якщо вiн матиме намiр розiйтися з нею назавжди, просто сказати або написати про це. I вiн написав ┐й про це. Тепер вiн почува║, вiн певен цього, що такий момент настане незабаром, може, навiть сьогоднi чи завтра... Завтра хтось iз приятелiв передасть цього листа. Його здивувала тиша в домi. Мати пiсля безсонних ночей, певне, заснула в крiслi, в сво┐й кiмнатцi. Дружина, мабуть, вiдпочива║ в саду. Вийти б i йому в садок, полежати хвилину пiд яблунями, що, певне, вже почали розцвiтати. Хоч глянути! Вiн тримався за одвiрок i поволi ступав до вiтальнi. Звiдти вiн огляне свiй садок. Хтось покинув вiдчиненим вiкно. Коцюбинський схопився за лутки i глибоко вдихав тепле, напо║не весняними пахощами повiтря. На одну мить згадав Капрi. Це було давн║, далеке, казкове... Оддаля, на ослонi, за голим ще чагарником жовто┐ акацi┐ сидiла його дружина i Василевський. Ось вони пiдвелися. Прощаються. Коцюбинський бачив, як Василевський довго i захоплено цiлував руку Вiри Iустинiвни. Михайло Михайлович спокiйно зачинив вiкно i поволi пiшов до сво║┐ кiмнати. Через кiлька днiв лiкар, прийшовши зранку до Коцюбинського, помiтив набряки. Це був грiзний симптом. Михайловi Михайловичу не сказали про це. Але до Ки║ва була послана тривожна телеграма. Другого дня при┐хав Стражеско. Михайло Михайлович трохи пiдвiвся на постелi i показав тремтячою худою рукою на вiкно: - Дивiться, як гарно в природi, а я помираю... Нiщо вже менi не допоможе. Якби можна було полегшити мо┐ останнi муки. В сiм'┐ на Стражеска покладали останнi надi┐. Ликера Максимiвна, спрямовуючи до нього слiпi очi, благала: "Доктор, не кидайте нас, поки не вряту║те мого сина!.." Михайло Михайлович хвилювався за матiр. - Бiдна моя мати... Доктор, заспокойте ┐┐... Ликера Максимiвна плакала, зачинившись у сво┐й кiмнатi. Був останнiй засiб: впорскування дигалену. Але все одно становище було вже безнадiйне. Нiщо вже й справдi не могло врятувати хворого. Вирiшили утриматись i вiд дигалену, щоб не завдавати без жодно┐ потреби i без жодно┐ надi┐ мук хворому. Ввечерi, коли в домi не залишилось нiкого з чужих, Михайло Михайлович покликав дружину. - Вiро! - сказав вiн i взяв ┐┐ за руку. - Нелегко жилося нам. Та ми боролися i жили... Знаю: важко тобi буде з дiтьми... Чи допоможуть тобi? На друзiв мала надiя. Треба покладатися на себе та виглядати кращих днiв, нового життя, про яке ми всi мрiяли... Вiра Iустинiвна хвилювалась, але мужньо стримувала сльози. Видко було: вона передумала багато i ┐й зовсiм не бракувало тепер рiшучостi боронити себе i дiтей в горi i безталаннi, якi ось немов заходили до ┐х хати. Коцюбинський умiв читати з обличчя. Певен був: вона не розгубиться, не пiдкориться бiдi, хоч i важко ┐й буде з чотирма дiтьми, з хворою його сестрою Лiдi║ю, з слiпою, непрацездатною матiр'ю... - Вiро, - додав вiн тихше, - ще прошу тебе - бережи дiтей од Василевського. До мо┐х дiтей дорога йому заказана. Виховуй сама, тобi допоможе Лiдiя.. Ось i все. Вiн затих i лежав спокiйно. Вiра Iустинiвна зрозумiла: тепер скоро. Вона вийшла, щоб пiдготувати дiтей... Вночi страшний бiль кидав його в лiжку. Вiн не в силi був стримати стогiн. В страшнiй тривозi вся родина зустрiчала день. Але й день не принiс йому полегшення. Гасло життя людини, що над усе любила людей, що болiла болями свого народу i з ним була кожним почуттям сво┐м i думкою. Спадав вiчний морок на яснi очi поета-сонцепоклонника. ...А вiд жандармського управлiння з Чернiгова вже мчала до департаменту полiцi┐ звiстка про те, що "...12 апреля 1913 года умер поднадзорный Коцюбинский". I до книги померлих по мiсту за той день, пiд питанням: "Кто напутствовал?" записано: "Никто, не пригласили". Труну несуть на руках. Тисячним натовпом захлинулись вулицi. Весняне сонце не розлуча║ться з тим, хто любив i оспiвав його. Гори вiнкiв на колiсницях. Нести ┐х на руках не да║ полiцiя. Вона шука║ мiж вiнкiв червоних стрiчок i хова║ ┐х на спiд колiсницi. Ще цвiтуть у вiнках живi веснянi квiти... Плачуть, iдучи за труною, родина, знайомi, товаришi... Плачуть люди, що нiколи не бачили i не знали в обличчя небiжчика. В натовпi десятки делегацiй з рiзних мiст Укра┐ни, з-за кордону... А мiж людьми сновига║ полiцiя. I по смертi цi║┐ людини вона ма║ клопiт. Промови заборонено. ...З цi║┐ гори вiн любив дивитись, як обступа║ мiсто весна. З далекого, в синiх димах, лiсу "Святого", з вируючо┐ Десни, з широко┐ луки, що й досi пала║ розсипами кульбаби,- звiдусiль линуть на мiсто запашнi вiтри. Будять думки, тривожать серце, кличуть... Вiтри i сонце справляють бiля його могили танок i спiвають, наче легiнi i молодицi бiля труни гуцула: ...Де ж ти сво┐ спiваночки та й позадiва║ш?.. "Вiчна пам'ять" i гуркiт вогкого груддя по дерев'яному вiку... Квiти вiн любив, i йому склали могилу з квiтiв. У головах хтось поклав простий вiнок з яблуневого цвiту. А з далеко┐ сонячно┐ далини телеграф принiс полум'янi слова Горького: "Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон народу Украины". 1939 [1] Мала набережна. [2] Багато туристiв привозила на острiв туристська компанiя американця Кука. [3] Здрастуй, море, вмираючi тебе вiтають!