себе молоду господарку i всiлася з нею на диван. Коли Лисенко закiнчив кiлька нових сво┐х творiв i пiдвiвся, Леонтович гукнув Михайла Михайловича до. сусiдньо┐ кiмнати. Вже почали запрошувати до вечерi. Леонтович розповiв Коцюбинському про "Товариство допомоги", яке фiнансуватиме частково його дядько Симиренко. Ось через це товариство Коцюбинський зможе дiстати потрiбну йому допомогу. Сам же Леонтович почина║ будувати цукроварню i тому в сво║му бюджетi мусить бути тимчасом дуже обачним. В дверях з'явилася господарка: - Дуже вас прошу, панове!.. Ользi Косач, як старiй людинi, та ще жiнцi, пробачали багато, i вона вiдчувала це i не була занадто стримана в розмовах, ┐┐ посадовили за столом мiж Михайлом Михайловичем i Садовським i пiсля чарки легкого вина, коли присутнi тихо помiж себе перемовлялися, вона сказала Коцюбинському, немов вела далi розпочату до вечерi розмову: - А ще гiрше бути ║врейським адвокатом... Михайло Михайлович знiяковiло здвигнув плечима, а Садовський, пораючись над половиною смаженого коропа в сво┐й тарiлцi, вже зрозумiв, на чий город вона закида║, i всмiхався собi в вуса. - Не розумiю вас, панi Ольго...- вiдказав Коцюбинський. Тодi вона показала курячим стегенцем в бiк Чикаленка: - Дума║те, чого вiн обороня║ в "Радi" наших ║вре┐в? Тому, що вони дають йому до газети рiзнi об'яви i добре за них платять. Садовський поперхнувся рибою i артистично закашляв, але усмiшка не зникла з його вродливого обличчя. Косач подивилась на нього i знову повернулась до Коцюбинського. - Кожнiй газетi об'яви дають прибуток, в цьому нема║ нiчого злочинного. Менi вигiднiше так, а вам якось iнакше...- вiдповiв Чикаленко, натякаючи на антисемiтськi виступи в журналi Ольги Косач - "Рiдному кра║вi". Коцюбинський сам написав кiлька творiв проти юдофобства. його прикро вразили слова Пчiлки i зовсiм не задовольнила вiдповiдь Чикаленка. Ображена Косач вiдсунула тарiлку ┐ взяла серветку. Розмова робилась тяжкою. Врятував Лисенко. Вiн раптом почав розповiдати про виклик до канцелярi┐ губернатора в справах його музично┐ школи. Це було цiкаво, i всi покинули сво┐ розмови. Потiм хтось попросив Садовського проспiвати. Вiн погодився. Хитро глянув на похнюплену Косач i чудово проспiвав "Вот мчится тройка почтовая". З-за стола вставали задоволенi i веселi. I Коцюбинський, хоч i не забув розмови з Ольгою Косач, був у хорошому настро┐. Микола Вiталiйович органiзував з чоловiчих i жiночих голосiв у сумiжнiй кiмнатi колядки. Чикаленко з кiлькома гостями встав з-за стола i, вже стоячи, переконував ┐х: - На дворянство нема чого покладати надi┐. Укра┐нi треба бiльше таких капiталiстiв, як добродiй Володимир,- кивнув вiн у бiк Леонтовича.- Таких, що активно пiдтримували б наш рух. Михайло Михайлович пройшов повз них до сумiжно┐ кiмнати. На хвилину вiн спинився бiля камiна i стежив неуважним поглядом за посивiлими жаринами. Вiн не хотiв залишатись на самотi з сво┐ми думками. Хтось торкнувся його лiктя. Це був Садовський. - Про що замислились? Коцюбинський зрадiв йому: - Миколо Карповичу, дайте вiдповiдь на одне хитромудре запитання. - Охоче. - Що б ви зробили, коли б мали химерне завдання - помирити ┐х?.. - Кого? Коцюбинський повiв очима навколо. Обличчя Саловського застигло в такому виразi подиву, що Коцюбинський не витримав i голосно засмiявся. - Це я пожартував... Ходiмо краще, Миколо Карповичу, до колядникiв. Вони пiшли до гурту. Стежачи за рукою Лисенка, заспiвали разом з iншими. I чудова колядка враз заполонила ┐х. III. ТИСЯЧОЛIТНIЙ ЧЕРНIГIВ Тепер це згаду║ться, як давно минуле. Хоч пiсля того не минуло й чотирьох мiсяцiв. На початку травня тисяча дев'ятсот дев'ятого року професор Нобелiвського iнституту в Стокгольмi доктор Альфред I║нсен, зробивши подорож по Укра┐нi, завiтав до Чернiгова. Професор цiкавився багатьма давно забутими мiсцями. Був у Стародубi, був на Деснi бiля Мезина, у Батуринi, в Полтавi. Вiн вивчав топографiю, збирав малюнки й фото, знайомився з кра┐ною. Професор писав монографiю про великого й грiзного шведського короля Карла XII, що рiвно двiстi рокiв тому тiкав з Укра┐ни на Бендери пiсля поразки пiд Полтавою. Доктор I║нсен з нагоди такого славетного ювiлею вивчав шляхи, якими врятувався колись король-завойовник... Та сучасна батькiвщина I║нсена мало знала свою давню знайому - далеку Укра┐ну. Професор поклав собi привезти до Швецi┐ не тiльки малюнки й фотографi┐ нiмих вiкових свiдкiв минулих подiй, але й живе слово з ясних укра┐нських джерел. Вiн повiз з собою для перекладу твори письменника Коцюбинського. Коцюбинський готувався за кiлька днiв ┐хати до квропи. Його твори були вже там. Мрiя про Капрi мала нарештi стати радiсною реальнiстю. Вже одержано аванс за "Дебют" i позику в касi вза║модопомоги при статбюро. Нарештi, нiщо не перешкодить вимрiянiй подорожi. Володимировi Галактiоновичу Короленку був надiсланий лист з проханням написати кiлька рядкiв Горькому на Капрi про самотнього чернiгiвського письменника. Вiдповiдь не забарилась. Володимир Галактiонович виконав прохання, але запевняв, що потреби в рекомендацi┐ нема║: Горький з радiстю його прийме й без того. I ось, нарештi, вiн вибрався в далеку подорож i, покинувши микола┐вське пекло, вже не вiдчував довкола себе здавна знайомо┐ мерзотностi i немов оживав духовно i фiзично у нових умовах. Та щасливий мiсяць минув швидко, як i все лiто. Залишилися тiльки спогади про небесну затоку в золотому кiльцi буйно встеленого розквiтлим дроком берега, тиша i пахощi казкового острова, запальнi розмови i дорогi образи товаришiв на "Villa Serafina". Зда║ться, вiн на один швидкоплинний мiсяць знайшов був на земнiй кулi куток, якого прагнув усе життя. Зда║ться, давно це було... Тепер ось метушливий пароплав покинув Днiпро i намага║ться перемогти швидку течiю Десни та прозорий вересневий туман. Коротке осiнн║ пальто не захищало вiд зустрiчного вiтру. Довелось покинути палубу i споглядання ще зелених розкiшних берегiв Десни. Щоправда, раннi вересневi сутiнi вже повивали луки й перелiски напiвпрозорою тканиною сизого туману, але ж вiд того ще прекраснiшi й химернiшi громадилися обабiч улюбленi береги Чернiгiвщини. Михайло Михайлович по схiдцях зiйшов з палуби. В "третьому класi" просто на пiдлозi лежали, як побитi, сотнi селян - з клунками, кошиками й незадоволеними скаргами до ки┐вських канцелярiй, тюрем, селянського банку... Гуркотiла машина, хропли люди, в повiтрi стояв важкий дух. "Сонна Чернiгiвщина",- з гiркою усмiшкою подумав вiн i почав лавiрувати мiж головами, клунками, старими дiрявими чобiтьми й новими личаками. Салон був майже порожнiй. Лише з дальнього краю стола, повитi цигарковим димом, як сво║ю брехнею, сидiли два чернiгiвськi панки. Трохи й знайомi обидва, Дожовувалася вечеря i розпочиналась дорожня дискусiя. Це була небезпека. Для дискусi┐ ┐м ось як потрiбний був хтось третiй... Коцюбинський не хотiв, щоб запросили його. Повернувся в дверях i пiшов до сво║┐ порожньо┐ непривiтно┐ каюти. Добре було б заснути. Та це мрiя. Зда║ться, починалась "нiчниця", коли нiяк не вгамову║ться збуджене серце, коли браку║ повiтря i не зiмкнуться й на хвилину очi. Пробув кiлька днiв у Ки║вi. З лiкарями треба було порадитись, з друзями говорити. З лiкарями коротко: лiкарня або ж сухий i спокiйний пiвдень. А ось друзi, земляки, спiльники... В каютi теж була задуха. Не зарадив i вiдкритий iлюмiнатор. Так от - про друзiв. "Кидайте свiй Чернiгiв, пере┐здiть до Ки║ва. Ви серед нас будете перший! I дорога ширша, i злиднiв позбудетесь, i... Укра┐нi нашiй буде од вас бiльша користь..." Печальники за Укра┐ну!.. Дiячi!.. Проповiдники вiдродження народу! Один пише порнографiчнi книжки... Другий хоче свою Укра┐ну посадити на чумацькi мажi... А третi - певне, теж в iм'я народу - копирсаються на ║вропейському смiтнику, збирають модернi недо┐дки та не нахваляться витонченим смаком сво║┐ "фiлософi┐"... А тимчасом Терещенки й Симиренки женуть народ на буряки, везуть черкаських грабарiв за тисячi верст, щоб тi заробляли ┐м мiльйони, вгамовують страйкарiв з допомогою полiцi┐ i жертвують сво┐й iнтелiгенцi┐ карбованця на книжечку для народу... Машина стугонить невтомно. Хлюпощуться колеса в деснянськiй каламутнiй хвилi. Спить народ у третьому класi покотом, один на одному, пiдклавши пiд голови юхтовi чоботи. Серед кого бути першим? Де?.. Нехай вiн буде тiльки всього на Сiверянськiй вулицi в сво║му Чернiговi, нехай буде, як i ранiш, завжди самотнiй. Тiснi каюти на пароплавi. Три кроки до iлюмiнатора, три назад. Серцю браку║ повiтря. А! Та бiс iз ним, з тим вогким холодом... Все ж краще, нiж тiснота й задуха. I Коцюбинський вихоплю║ться з каюти i схiдцями знову поспiша║ на порожню цi║┐ пiзньо┐ доби палубу. Вже не видно й туману. Рiчка як утоптана стежка серед густо┐ темряви. Ось тепер можна трохи й походити. На палубi - хоч би людина. Вiтер немовби послабшав. Все ж трохи холодно, i коротке осiнн║ пальто не грi║. Михайло Михайлович ходить на переднiй палубi - вiд димаря до носа, де на щоглi висить блiдий, заспаний лiхтар. На берегах не видно нiчого, i Коцюбинський тепер дивиться просто перед себе... Але як ще далеко до ранку, а спати йому цi║┐ ночi, напевне, не пощастить. Пароплав проплива║ повз якесь село. Плещуться бiля пароплава окремi хвилi пiзньо┐ парубоцько┐ пiснi. Потiм нiч робиться ще чорнiша, густiша║ - зда║ться, пароплав загруза║ в мороцi. Раптом збоку хтось промовля║: - Михайловичу!.. З несподiванки Коцюбинський рiзко оберта║ться на голос. Як це вiн не помiтив вiдразу: адже ж тут, бiля нього, на порожньому ящику сидить якась людина. Коцюбинський нахиля║ться, пригляда║ться до обличчя. - Що - не впiзнали? Та це ж я, Камищук... - А-а... Це ви... Пiзнав,- полегшено вiдповiда║ Михайло Михайлович.- Чого це ви не пiшли вниз? Холодно ж. I вiн раптом сiда║ поруч старого Камищука. Той трохи вiдсува║ться, щоб звiльнити мiсце, i поверта║ сво║ заховане до половини в широку бороду обличчя до Коцюбинського. - А менi не холодно - яз собою кобеняка взяв. Хочете, трохи i вас прикрию од вiтру. З старого сторожа i рибалки був добрий спiвбесiдник. - То у яких же справах ┐здили до Ки║ва? - питався Михайло Михайлович. Але старий не вiдповiдав. Вiн мовчав кiлька хвилин, щось обмiрковуючи. Потiм запитав сам, i помiтно було, що це сво║ запитання вiн пiдготував давно: - Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не здивувався. Вiн часто давав Камищуковi сво┐ книжки i пам'ятав, що в старого тепер його збiрники "Знание", де вперше надрукована "Мати" Горького. Вiн розповiв про свою зустрiч з великим письменником на Капрi, розповiв, як там працю║ Горький. - А скажiть, Михайловичу... по неграмотностi докучаю вам сво┐ми балачками... Горький з самого життя списав Павла i стару Нилiвну, чи просто вигадав? - З життя сормовських робiтникiв... Камищук раптом полегшено зiтхнув i жвавим, радiсним голосом почав висловлювати думки, що хвилювали його, видно, ранiше. - Значить, тiльки назвав iнакше, щоб люди, бува, не пiзнали... Бо за такi дiла вдасть не милу║... Я так i думав, що все описано так, як було, та все ж, по неграмотностi, сумнiвався... А що, мовляв, коли вигадано? Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де правда, а де розбiй, i ┐й радiсно було за сина муку прийняти... Михайловичу, та це ж iз само┐ жизнi нашо┐... Сина закували, значить, мати чи там... батько, коли ║, мусить дiло його провадити, не поступатися й трохи... Михайловичу, книжки я прочитав, а не вiддам зразу... Хай ще полежать. Тiльки ви не сумнiвайтеся, я ┐х нiкому... Сам читатиму. I поверну вам в порядку, акуратно... Вiн знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний вигляд. Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив: - А ще обiцяли ви менi одну книжечку, Михаиле Михайловичу, про селян... Якою дорогою йти сiльськiй бiднотi. Ще торiк обiцяли. Тiльки не сумнiвайтесь нiкому не дам i нiкому не скажу, що брав у вас... Мабуть, забули про обiцянку. Але Коцюбинський не забув. Вiн i справдi обiцяв ще торiк Камищуковi брошуру Ленiна "К деревенской бедноте". Цю брошуру, видану в Женевi, подарував Коцюбинському в Ки║вi в 1905 роцi один знайомий партiйний дiяч, який прочитав перед тим першу частину "Fata morgana". Пiсля цi║┐ брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув завiсу з картини його села, i вiн побачив як нiколи ясно саме його гаряче серце, його прагнення й мрi┐. З того часу вiн почав стежити за судовим процесом вихвостiвських селян, ви┐здив на судовi сесi┐ до iнших мiст губернi┐. Як усе це допомогло йому! Брошуру Ленiна вiн дав знайомим на село читати. Але тепер вона була знову в нього. - Гаразд,сказав вiн Камищуковi,- днiв через чотири я вам дам ┐┐ прочитати. I подумав: "Та хiба ж можна було б не дати старому цю книжку". Камищук скрутив помацки цигарку i навiть струсив долонею розсипану махорку з колiн, хоч ┐┐ уночi й не було видно. - Михайловичу,- протягнув вiн майже пошепки.- Хочеться менi розказати вам про сво║ дiло... Посидьте трохи... Нiкому не говорив я, боявся... Коцюбинський повернувся до нього обличчям, i Камищук зовсiм тихо промовив: - Сина в мене, Григорiя, полiцiя забрала... Попервах держали в тюрмi в Чернiговi, а це затребувано у Ки┐в. У Лук'янiвськiй тепер. Трусили в хатi, питалися про бомажки якiсь... Нiчого не знайшли. Вирядився у Ки┐в - передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорiя побачитись. Передачу взяли, а до нього не пустили: слiдство iде провадять... Камищук трохи помовчав i додав: - Зiйшлося нас бiля тюрми, старих, сила-силенна... Багато тепер таких батькiв у Рас║┐... - А на чи║му заводi працював Григорiй останнiм часом? - запитав Михайло Михайлович. - Та у Хоменка ж. Перед свiтанком вони пiшли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад... I здавалося йому, то вiн теж в'язень, замкнений, забутий i нерозгаданий, бо однi не хочуть збагнути його, а iншi про нього мало знають... Не вирватися йому з сво║┐ самотностi, як з тюрми. Горький... Але до нього тисячi, тисячi верст!.. Чути, як стугонить шатунами машина. Продира║ться вперед пароплав. Покотом лежать довкола люди, стогнуть увi снi, стискують щелепи, ворочаються, наче в муках. Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернiгiвсько┐ пристанi. Самiтно зiйшов з пароплава Михайло Михайлович i пiшов, бувши не в силi вiдмахнутися вiд сво┐х нiчних дум. Дома, в сво║му кабiнетi, на робочому столi вiн знайшов запечатаний лист. Коцюбинський розiрвав конверт i вийняв аркуш поштового паперу. Радiсний i зворушений, прочитав: "Дорогой Михаил Михайлович! Скажу попросту - очень я доволен, что встретил Вас и большую симпатию вызвали Вы в душе моей! А. Пешков". Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто зна║ - може, вiн належить до типу людей з природженим неспокiйним мисленням? Можливо, все це вiд того, що вiн хворий на десяток хвороб i один мiсяць капрiйського повiтря не надовго освiжив його. Вiн тiльки зна║, що рiк у рiк йому важче. I ось, коли прочитав листа вiд Горького, листа з далеко┐-далеко┐ далини, - здалося йому, що серед хмуро┐ грiзно┐ ночi хтось близький i дорогий простягнув йому руку i привiтав, як брат. Щодня приходив вiн до Олексiя Максимовича, i один одному щиро звiряли вони сво┐ дiла i мрi┐. Вiн певен: коли Горький простяга║ йому дружню руку - значить, вiн вартий цього рукостискання. Це - винагорода йому за його надто велику частку страждань. Вiн був там, дихав тим повiтрям тодi, коли погляди найвидатнiших культурних людей звертались туди з надi║ю i подякою. Коцюбинський пригадав Франковi слова про Горького, i йому було радiсно, що й знаменитий галичанин оцiнив i зрозумiв до кiнця капрiйського вигнанця. Син коваля, галицький колос рiдного слова теж не побоявся навколишньо┐ рутини, консерватизму i висловив сво║ поважне слово дружби й приязнi до людини з серцем Данко i бунтiвливим почуттям буревiсника. Але що треба робити? Тепер вiн знав прекрасне, повноцiнна життя, i туга за ним часом хвилювала його. Та вiн був безсилий покинути тихий Чернiгiв, город сiверян, що ховався в лiсах i тванях осторонь великих дорiг. Бiля будинку земства зустрiв Марину. Прозорий осiннiй ранок мiцно бадьорив. Був добрий настрiй. Та вона боялася спiзнитись на роботу. В мiстi починали ходити якiсь чутки про ┐┐ сестру Надiю, а через це i на не┐ починали позирати скоса в земствi, ┐й не треба псувати собi репутацiю хорошо┐ працiвницi. Вона була рада, що бачить Михайла Михайловича в доброму настро┐. Сьогоднi вона не мала для нього нiчого радiсного. Останнiми днями ┐┐ сестра внесла в родину смуток i роздум. Це почалося з дня арешту Григорiя Камищука. I тому, коли Коцюбинський запитав ┐┐ про Надiю, вона розповiла те, про що догадувалась. - Зна║ш, менi зда║ться,- сказала вона,- що, окрiм пiдпiльно┐ роботи, в Надi┐ й Камищука були й iншi зв'язки. - Що з нею? - Четвертий день не виходить з дому, уда║ хвору. Я знаю, що вона зовсiм не хвора, i це ляка║ мене. В Надi┐ надто сувора вдача. Так легко вона не поступиться перед припадком розпачу. - Я знаю Надiю i не вiрю в ┐┐ розпач,- вiдповiв Коцюбинський. - Депресiя невластива таким людям. Можливо, просто якась думка надто владно опанувала ┐┐. - Ти ж зна║ш, у нашiй родинi Надiя для всiх зда║ться загадковою. I що далi, то бiльше... Мати стражда║ через Надiю, бо вважа║ себе винною в ┐┐ вихованнi. Тепер Григорiя перевезли до ки┐всько┐ тюрми, i Надiя теж збира║ться до Ки║ва. I я певна: вона давно вже по┐хала б, коли б не остерiгалась: адже про не┐ ║ рiзнi непевнi поголоски i, очевидно, вона пiд негласним наглядом... Звичайно, ┐й не слiд ┐хати зразу вслiд за Григорi║м. - Добре, що вона не ви┐хала. Я зустрiв старого Камищука, i вiн казав, що Григорiя цими днями знову перевозять до Чернiгова. Так i перекажи Надi┐ i передай ┐й мiй привiт. Скажи, що я хочу з нею поговорити. Марина вдячно подивилась в очi Михайловi Михайловичу. - Ти хочеш трохи втiшити ┐┐? - Нi, я хочу допомогти визволити з тюрми Камищука. - Не збагну... Як? - Як - не знаю... Буду радитися з досвiдченими людьми. Думка про звiльнення Григорiя Камищука виникла в нього вiдразу, як тiльки вiн почув про його арешт. Тепер у нього вистигло остаточне рiшення: вiн мусить взятися за цю справу сам. З часу, коли вiн уперше зустрiв Григорiя на лiтературному вечорi в минулому роцi, вони бачилися часто. Iнодi вiн разом з Надi║ю заходив до Коцюбинського, вони розмовляли цiлими годинами. Потiм набирали з його бiблiотеки книжок i ишли. Михайло Михайлович знав, що його книжки читають вони не самi. Коцюбинський вiрив у здiбностi Григорiя. Певен був, що тюрма не приглушить його молодого революцiйного настрою, а запалить його ще дужче. Та допомоги вiн ще потребу║. Увечерi Михайло Михайлович бачив у цiй справi адвоката Чижа. - Денисе Захаровичу,- спитав Коцюбинський,- скажiть, хто ма║ право у нас звiльняти злочинцiв? Чиж здивувався. . - Хто ж - прокурор, суд, губернатор, сам цар. Багато людей можуть робити це, але нiхто з них не бажа║ використовувати сво║ право. - Ну, на них я не можу розраховувати: мiй протеже - полiтичний. Це робiтник з махорково┐ фабрики Хоменка... - Так, чудесно!- вигукнув Чиж - Це одоробло Хоменко може тут вам зарадити краще, нiж прокурори й губернатори... За що взято робiтника? - Його обвинувачують у пiдбурюваннi робiтникiв до страйку якраз тодi, коли фабрика пiдрядилась постачати армi┐... Ну, а ще закидають йому поширення нелегально┐ лiтератури. - Ах, так!.. Ну, то скажiть, у яких ви стосунках з Савою Гавриловичем Хоменком? Не посварилися? Просвiтяни не думають iти цими днями до нього по чек на двiстi карбованцiв для рiдно┐ культури?.. Це була б нагода... - Покиньте глумитися... - Тю-ю... Чортяка б ┐х видавила!.. Я й забув, що ми вже з вами не в "Просвiтi"... Михайло Михайлович добре розумiв, що Чиж зовсiм не забув про це, а просто не минув дрiбнесенько┐ нагоди поглумитися з немилих йому людей. У Хоменка Михайло Михайлович був двiчi чи й бiльше без просвiтян, так просто - запрошували в гостину з яко┐сь урочисто┐ родинно┐ нагоди. Вiн вiдразу ж у справi Григорiя розраховував удатися до Хоменка, але вирiшив спочатку порадитися з сво┐м приятелем, йому було вiдомо, що Хоменко за панiбрата з губернським прокурором, губернатором, полiцмейстером... З останнiм вiн навiть покумався. - Хоменко все може,- несподiвано змiнив тон Чиж,- але, я певен, вiн нiзащо не погодиться допомогти вам... - Чому? - А тому, що, певне, на його прохання й узяли цього робiтника. Хазя┐н захотiв позбутися небезпечного робiтника i легко цього домiгся. Я, звичайно, не обстоюю, що все було саме так, як я говорю. Незважаючи на подiбну дво┐сту пораду Чижа, Михайло Михайлович проте вирiшив-таки удатися до Хоменка i спробувати умовити його. Все ж була маленька надiя на лiбералiзм Хоменка. Дружина порадила Михайловi Михайловичу не йти до Хоменка додому, а зустрiти його в суботу бiля монастиря, куди, звичайно, при┐здить вiн на сво┐й бричцi разом з дружиною пити квас. Або в недiлю бiля церкви пiсля обiднi. До церкви Михайло Михайлович давно не ходив i вирiшив спробувати спочатку побачити знайомого фабриканта бiля монастиря, тим бiльше, що любив робити в тому напрямку сво┐ прогулянки. Йому пощастило. Ще не дiйшовши до монастиря, вiн зустрiв Хоменкову бричку. Але самого господаря на нiй не було. На цей раз ┐хала його молода дружина, що сама й правила гарячим донським рисаком. Вона здаля впiзнала помiтну постать Коцюбинського i на повнiй рисi спинила бiля нього коня. Побачивши ┐┐ саму й знаючи трохи вдачу цi║┐ жiнки, Михайло Михайлович боявся, щоб ┐й не спало часом на думку запросити i його до себе в бричку. Вмить вiн навiть уявив собi подiбну прогулянку чернiгiвськими вулицями... I ще швидше придумав причину, щоб вiдмовитись Вiн, проте, й гадки не мав, що вродлива фабрикантша не раз вказувала сво║му неохайному, з химерами, чоловiковi на письменника Коцюбинського, як на людину, з яко┐ треба брати приклад. - Оце мужчина,- вигукувала вона в таких випадках до чоловiка,- завжди одягнений, як гiсть iз столицi. Чепурний, в прекрасному, завжди новому костюмi, з модним галстуком!.. А ти - вайло, ти зовсiм забува║ш про себе, певнiше - про мене... Вiд тебе завжди чути махорку за версту... Цим ти зневажа║ш мене, свою дружину. Адже я волiла б бачити тебе завжди елегантною i статечною людиною. А ти зароста║ш бородою, нiколи не мiня║ш сво║┐ чесучево┐ блузи... Михайло. Михайлович кавалер, вiн навiть вуса фарбу║, бо так треба. - Вiтаю, вiтаю! - гукала вона до Михайла Михайловича. Вiн пiдiйшов. - Що ж це ви, добродiю,- подаючи руку в лайковiй рукавичцi, напустилась вона вiдразу на Коцюбинського,- забули про нас. Нещодавно приходили цi... добродi┐ з "Просвiти" до Сави Гавриловича по грошi i вже без вас... Я просто була обурена. - Я давно не в "Просвiтi"... Ще з минулого року. - I чудесно! Нема чого шкодувати... - Довгими тонкими пальцями вона заправила пару неслухняних кучерiв пiд брилик.- Там самi тюхтi┐, жодного справжнього джентльмена. По совiстi вам скажу - набридли вже менi вишиванi сорочки i стьожки... - Ну, як ся ма║ Сава Гаврилович? - О! У нього, як завжди, багато непри║мностей. Ви бачите,- вона показала на порожн║ мiсце в бричцi,- вiн навiть не ви┐здить тепер на прогулянки. Я сама... - А що трапилось? - А хто його розбере! То було iз поставками щось не в порядку. Тепер залагодилось, так робiтники в наш важкий час забажали пiдвищення платнi. Мало не застрайкували... Та добре, що Савi Гавриловичу заздалегiдь доповiли про призвiдцiв... Ну, так вiн сам ┐здив до губернатора i до полiцмейстера... Запобiг катастрофi. Тепер спокiйнiше... "Чи варто вдаватися до Хоменка?" - востанн║ запитував самого себе Коцюбинський. Потiм iронiчно промовив: - Значить, нiчого прикрого у вас тепер нема║?.. Адже все залагоджено?.. - О, якби ж то!.. Далеко не все! На Саву Гавриловича сиплються прикростi, як iз торби. I вона, трохи перехилившись у бiк до Михайла Михайловича, усмiхалась i кокетувала, а про чоловiковi прикростi розповiдала з таким веселим виглядом, немов рада була, що ┐й ║ про що розмовляти з добре знайомим чоловiком. - Уявiть собi, бiда прийшла звiдти, звiдки ┐┐ аж нiяк не сподiвались... Всiм вiдомо, що Сава Гаврилович походить з старовинного козацького роду. У нього ║ документи, якi до нього перейшли ще вiд дiда-прадiда. Вiн листувався з якимось складачем укра┐нських родословних спискiв, посилав йому великi грошi на видання цих спискiв книжками i знiмав копi┐ з сво┐х документiв. - Ну, i що з цього вийшло? - зацiкавився Михайло Михайлович. - О, ви навiть не уявля║те, якi несподiванi результати!.. Цей складач просто якийсь аферист: копi┐ документiв надiслав Савi Гавриловичу назад, грошей, звичайно, не повернув i в родословнi списки старовинних укра┐нських родiв нас не вписав... А хiба ми ма║мо на це меншi права, нiж Лизогуби чи Галагани?.. - Це прикро! - усмiхнувся Коцюбинський. - Звичайно, прикро!.. I ми зна║мо, чи┐х рук це справа... Це Симиренки очорнили нас, це вони писали до складача якiсь брехливi iсторi┐ про наш рiд. Помiтивши, що Михайло Михайлович зробив рух щоб попрощатись, вона раптом схаменулася. - Це добре, що я вас зустрiла: не треба буде посилати по вас. - Справа якась? - О! Ще й яка!.. - I вона несподiвано засмiялась на повнi легенi, заслiплюючи чудесно-бiлими зубами.- Завтра вдень ми влаштову║мо невеличку гулянку. При┐хала сестра Сави Гавриловича з чоловiком. Ми хочемо скликати гурток знайомих i влаштувати останню вже в цьому роцi гулянку в лiсi. Уявля║те - тепер лiс чудовий, як нiколи! Звичайно, якщо не змiниться погода. Тiльки не думайте вiдмовлятись, дуже вас про це прошу. Я так вас, Михаиле Михайловичу, шаную, поважаю, а ви, негарний, забува║те про нас: - Нi, я просто зайнятий рiзною роботою... i хворий. - А ви заходьте до нас частiш... По суботах... Вiд розваги люди здоровiшають. Коцюбинський подякував. Вiд запрошення на завтрашню гулянку не вiдмовився. Отже тепер остаточно вирiшено - вiн говоритиме з Хоменком. Сава Гаврилович повернувся додому з сво║┐ фабрики роздратований i злий. Оце тiльки що в конторi вiн довiдався, що в нього з-пiд носа вислизнули десять вагонiв найкращо┐ махорки-саджанки, що заготовлена була в Прилуках, у помiщика Парицького. Махорку перекупив Симиренкiв агент. Прогавили!.. I чому?.. На два днi запiзнилися внести завдаток. А вже ж договорено було. Сорти чудеснi - хмелiвка, цiна пiдходяща: Парицький поспiшав продати, бо в нього обом закладним минав термiн, а, крiм того, були простроченi векселi, i кредитори вже довiдались, що на складi в Прилуках у нього ║ на тридцять тисяч карбованцiв зашито┐ в рогожу махорки. Могли накласти арешт. Парицький продешевив, бо поспiшав... i тут на тобi - вирвали з-пiд самого носа. Як тут не розсердишся!.. А хто винен?.. Завозився був з страйкарями, потiм по┐хав до Ки║ва в округ. Поки впрохав пiдполковника Савицького, щоб вiн прискорив аванс за поставки, а час iде й iде... А цi хорти Симиренковi гасають по Чернiгiвщинi й Полтавщинi i носом чують, де махрою... А може, вони ж i Савицькому пiдсунули, щоб затримав на два днi аванс, бо знали, що в мене всi грошi в дiлi, а позичати я не люблю: проценти з'┐дають прибуток... А чорти б ┐х подушили... Другого такого випадку не трапиться... Ех, шкода!.. I вiн тикав парасолькою - завжди ┐здив з парасолькою - свого кучера в спину, щоб той поспiшав, бо коли не поспiша║ш, то чиниш хазя┐новi збитки. Кучер здвигав плечима й попускав злегка вiжки: хвилину тому хазя┐н лаяв за те, що вiн немовби хоче з нього душу витрусити швидкою риссю, а тепер докоря║ за повiльну ┐зду... Та як на злiсть i дома нема кому його розважити: обiдати його не чекали... По обiдi всi кудись порозходились... Чорт батька зна що!.. Обiдати йому й не хотiлося. Вiн був на цегельнях, говорив з управителем i потiм частував його трохи в ресторанi. Цеглу на новi корпуси йому постачатимуть дешевше. От тiльки десять вагонiв махорки, що вислизнули з-пiд рук, не дають спокою... Страйкарi виннi: через них вiн спiзнився на два днi. Вдома вiн трохи вiдпочив, а потiм замкнувся в сво║му кабiнетi. Дiстав розкiшне оправленого синього зошита i схилився над ним у роздумi. Це була його кiлькарiчна робота - дослiдження пестливих форм в укра┐нськiй мовi. Вiн не раз нахвалявся знайомим укра┐нцям, що давно пише роботу, яку колись опублiку║. Iнодi для гостей вiн навiть читав кiлька сторiнок, заздалегiдь просячи пробачення: вiн, мовляв, не дослiдник, а так просто - коха║ться в багатствi рiдно┐ мови, тому й пише... Минулого разу вiн не встиг закiнчити фразу: "Протилежно iншим мовам в укра┐нцiв кожна частина мови ма║ пестливi форми. Наприклад..." Далi фраза обривалася. Сава Гаврилович, наче справжнiй учений, хвилину подумав, почухав ручкою потилицю i крякнув, потiм дописав: "...спати, спатки, спатусi, спатоньки..." - А бодай ти провалився!.. - згадав вiн раптом уголос про Камищука.- Де ти, така падлюка, взявся на мою голову?.. Це ж якi збитки! Десять вагонiв першосортного корешка... В цю хвилину до кабiнету залетiла дружина. Тримаючи хлист, яким пiдганяла жеребця "Бунчука", i подаючи чоловiковi руки для поцiлунку, вона радiсно гомонiла: - Чудова прогулянка!.. Даремно ти не з'явився ранiше - по┐хали б разом. "Бунчук" усе пускався учвал, та я його здержувала... Чудовий кiнь! Виключна погода! Завтра буде незрiвнянний пiкнiк... До речi, зустрiла Михайла Михайловича й запросила його, адже ти не заперечу║ш?.. Чудова людина!.. Галантний кавалер, ║вропе║ць, не рiвня тобi... Сава Гаврилович хотiв ще раз поцiлувати дружину в руку, але вона крутилась на мiсцi, i хлист, що був у ┐┐ руцi, про┐хався чоловiковi по обличчi. Вiн удав, що не помiтив цього. - Ти знову не встиг поголитися? - Завтра, завтра, моя трояндо... Спецiально для пiкнiка поголюся. Щождо Коцюбинського, то менi його теж треба побачити. к в мене одна справа... - Може, оцю статтю свою хочеш йому читати? Не раджу... Кому воно цiкаве?.. А головне - ти фабрикант, капiталiст, i чи тобi личить братися за якiсь там писання?.. Але Хоменко не погодився: - Катерина II,- сказав вiн, помисливши хвилину,- була цариця, а дивись - писала рiзнi твори... Потiм по паузi додав: - Та справа не в Катеринi, а в тому, що Симиренковi пройдисвiти вихопили в мене з-пiд носа десять вагонiв чистосортно┐ хмелiвки... - Знову Симиренко!.. -вигукнула роздратовано жiнка.- Чого вiн плута║ться в тебе на дорозi?.. До кабiнету зайшла служниця взяти вiд господарки пальто, i та вийшла переодягтися. Коли гостi пiсля добро┐ закуски i особливо щедро┐ випивки почали розходитися по лiсу, Михайло Михайлович вирiшив пiдiйти до Хоменка й одвести його вiд iнших, щоб, кiнець кiнцем, якось у розмовi мiж iншим викласти сво║ прохання. Можливо, йому пощастило б, коли б не Хоменкова дружина Розалiя Юхимiвна. - Михаиле Михайловичу, ви тут ║диний джентльмен i мусите провести мене до води. Я хочу помити руки i трохи освiжити обличчя пiсля важких обов'язкiв господарки. Коцюбинський не мiг вiдмовитись. - Саво! Савонаролочко!.. - гукнула вона до чоловiка, що був далеко бiльше напiдпитку, нiж дружина й iншi гостi,- я забираю з собою Михайла Михайловича до рiчки. "Савонаролочка" байдуже махнув рукою. Розалiя Юхимiвна поводилась не по-жiночому смiливо. Спираючись на руку Коцюбинського, вона злегка штовхнула його вниз до берега з пiсково┐ кручi. - Який ви неповороткий!.. Вона засмiялась. Потiм взяла з ридикюля малесеньку хусточку, змочила кiнчик ┐┐ в Деснi i витерла собi обличчя, вiд чого воно ще дужче зайнялося рум'янцями. Помила руки, напудрувалася i все промовляла: - Я жiнка освiчена i не дуже соромлюся чоловiкiв. Потiм попросила Михайла Михайловича одвернутися, поки вона поправить собi панчохи. Вiд мiцного вина в Михайла Михайловича трохи несвiжа була голова. Розалiя Юхимiвна пiдхопила його пiд руку й запропонувала пройтися понад берегом. Далi пiднялися на пiскову кучугуру й зайшли до лiсу. Довкола й справдi була чудова рання осiнь, що п'янила як давн║, вишумоване вино, хвилювала i немов вимагала: спинися, лови хвилину, як лист кленовий, що пада║ до тво┐х нiг. Дружина Хоменка, здавалося, божеволiла. Вона бiгала мiж деревами, трохи над мiру пiдiймаючи сукню, нахилялася за чудовим кленовим листям, i Коцюбинський бачив ┐┐ стрункi ноги в дорогих ажурних панчохах та груди, що прагнули на волю з-пiд тугого одягу. Вона збирала листя в букет, кидала його i збирала новий... Пробувала кокетливо наспiвувати якiсь мотиви, перестрибувала з одного на другий, замовкала, потiм щебетала знову... Без кiнця... Одночасне встигала закидати Коцюбинського цiлим дощем запитань i сво┐х же вiдповiдей на них... Михайло Михайлович був трохи спантеличений. Вони вiдбились вiд iнших. Треба було повертатись i шукати Хоменка. Коли Розалiя Юхимiвна чула про це, вона хапала його пiд руку i смiялась божевiльним визивним смiхом. Вони йшли далi. - Я знаю,гукала вона,- ви бо┐тесь мене... Або засуджу║те... Що? Не засуджу║те?.. Прекрасно! Дякую... Нашi провiнцiали, що зроду й не бачили ║вропейсько┐ жiнки, не дарували б менi сьогоднiшньо┐ поведiнки. Але ж ви були на заходi, ви повиннi спiвчувати менi i зрозумiти, що в цiй отру║нiй махоркою атмосферi свiтськiй жiнцi можна знудьгуватися, якщо не збожеволiти... I раптом настрiй ┐┐ мiнявся так само, як i мотиви пiсень, i поведiнка. Потiм знову несподiвано вона покидала хандру й починала кокетувати. - Подобаються вам мо┐ перли? - Так. - Це чоловiк подарував менi в день iменин. Вона спинила Коцюбинського i, демонструючи перед ним разок перлiв на сво┐й гарнiй ши┐, тягнулася до нього обличчям. - Нi, ви спробуйте на вагу - справжнi... Сава Гаврилович для мене нiчого не шкоду║... Що? Ви бо┐теся торкнутися цi║┐ цяцьки на ши┐ вродливо┐ жiнки?.. Соромтеся, ║вропе║ць... Вона тягнулася до нього, вимагаючи спробувати перли на вагу. Коцюбинського обдавало тонким запахом ┐┐ духiв, слiпили ┐┐ разючо-бiлi, виплеканi зуби, напiвзаплющенi очi манили. Вона вже говорила зниженим, змовницьким, похiтливо-тремтячим голосом. Вже мало мiркувала над сво┐ми словами i лепетала, вкладаючи в слова не думки, а тiльки сво║ хвилююче почуття. - Ну, вiзьмiть же, спробуйте, переконайтеся, що справжнi... Вiзьмiть... Спробуйте... Ну, я вас прощу, бачите, прошу... Вимагаю!.. Це треба... I Коцюбинський не вiдчував вiдсутностi смислу в ┐┐ божевiльнiй мовi... Вiн хотiв, щоб зрештою кiнчити з цим, злегка торкнутися до низки ┐┐ перлiв. Та вона схопила, забувши про все, його руки й закинула собi за шию, вмить сама обняла його за шию й немов прилипла до нього, ┐┐ майже заплющенi, скаламученi очi i вiдкритi пристраснi губи ламали опiр. Вона повисла на його ши┐. Вiн одiрвався вiд не┐ i набрав повiтря в груди. Потiм пiдняв кашкет та ┐┐ ридикюль з землi. Пiшов. Вона вмить наздогнала його i взяла пiд руку. Важко дихали ┐┐ затиснутi в корсет груди. Вона задихалась. Коли Хоменко й дехто з гостей обернулися, почувши кроки, то побачили Коцюбинського з ридикюлем в руках i Розалiю Юхимiвну, що безтурботно наспiвувала собi i збирала кiльканадцятий букет вогняного кленового листя. - Савонаролочко, ось i ми!.. - защебетала вона ще здаля до чоловiка. - Тепер, моя трояндо, я заберу вiд тебе Михайла Михайловича. У мене до нього справа. Ти не заперечу║ш? Вона про щось думала мить, потiм перекусила надво║ корiнець листка i мовчки здвигнула плечима. Хмiль ┐┐ пройшов. Михайло Михайлович був радий. Вiн мав аж двi вигоди: позбувся небезпечно┐ жiночо┐ компанi┐ i залишався з Хоменком сам на сам. Та склалося iнакше. До них причепився зовсiм п'яний чоловiк Хоменково┐ сестри, власник оптового магазина в Ки║вi, його кругле, як повний мiсяць, обличчя вилискувало вiд поту. Вiн уже встиг набриднути всiм гостям сво┐ми розмовами i збирався причепитися до вiдомого письменника Коцюбинського. Хоменко був завжди заклопотаним дiлком i мало зважав на свою зовнiшнiсть. Новий дорогий костюм, що вибирала йому дружина, висiв, як лантух. Галстук висмикнувся з-пiд жилетки i безпорадно метлявся в повiтрi. Вiн не помiчав нiчого. Всi тро║ сидiли долi, на килимi. Перед ними на серветцi стояло вино, бокали i бiсквiти. Пив Хоменкiв шуряк i зрiдка сам господар, що, проковтнувши чарку, тут же визнавав сам: - П'яний капiталiст - винятково вульгарне явище... - У лiсi... - додавав шуряк,- а в пристойному ресторанi - навпаки... - Образу, Михаиле Михайловичу, ношу я в серцi На нашу iнтелiгенцiю. Вiн виймав з рiзних кишень то одну, то другу хустку i витирав собi чоло й широку лисину. - Образу... i немалу!.. - Це з укра┐нським гербовником? - Ви вже зна║те? - Менi Розалiя Юхимiвна розповiла. - Копiйчана справа,- вставив сво║ Хоменкiв шуряк,- не варто звертати уваги... Я б за цю справу не дав п'ятака. На нього зовсiм не зважали. - Копi┐ i фотографi┐ документiв та портретiв, що я надсилав, менi повернуто з припискою: "Не можуть бути використанi". А чому? Що я - вискочив, як Пилип з конопель?.. Нi. Хоменки при Богданi були в сотниках. А одного Зиновiй-Богдан надсилав до Туреччини дипломатом. А в князя Паскевича-Ерiванського правою рукою хто був? Хоменко... Та, зрештою, в мене цiла гора документiв! Менi кажуть: подавайте в сенат, геральдiю... Нащо це менi? Хiба славний укра┐нський рiд - не рiд дворянський?.. Я не за цим обстоюю. Хоменки зробили для Укра┐ни багато. А що сенат не затвердив мо║му дiдовi родовий герб, можна друкувати й "незатверджений". Я сам зробив немало для укра┐нсько┐ культури. I ви, Михаиле Михайловичу, перший цьому свiдок. Вiн прозоро натякав на те, що пiдтримував "Просвiту" грiшми. Михайло Михайлович промовчав. - Наша iнтелiгенцiя,- провадив сво║┐ Хоменко,- не вмi║ цiнувати тих, хто допомага║ рiднiй культурi. Нас оцiнить наш народ. До нацiонально┐ культури вiн не дорiс, але ми створили нацiональну промисловiсть, ми дали йому роботу й хлiб. - крунда! - знову встряв до розмови Хоменкiв шуряк.- Мiй молодший прикажчик одержу║ бiльше, нiж на тво┐х тютюнових фабриках майстер. Я не маю подяки вiд свого прикажчика, а ти вiд свого майстра... На них не треба зважати. Вважайте тiльки на себе. Що вам треба, те й робiть... Щождо того, щоб довести свiй рiд, то це нiсенiтниця. От гiльдi┐ - це я цiню!.. Та побачивши, що його намагаються не слухати, вiн з п'яною байдужiстю махнув рукою: - А ч... ч...орт з вами!.. - i подався до гурту з пляшкою в однiй руцi i келихом у другiй, розхлюпуючи з пляшки вино. Тимчасом Сава Гаврилович розкривав сво┐ думки, з якими, певне, носився давно: - Народ! Наш бiдний народ! Пригаду║те, Михаиле Михайловичу, рядки Бориса Дмитровича: Убогi┐ ниви, убогi┐ села, Убогий, обшарпаний люд... Дуже гiркi рядки, а правдивi... Та й справдi, що може дати земля народовi? Злиднi - i бiльш нiчого. Народовi не потрiбна земля - вона однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!.. Тiльки не земля - вона вимага║ поту, щоб родити, i висиса║ з бiдного народу всi сили. Народ мусить ненавидiти землю! Нехай помiщики люблять землю - на нiй стоять ┐х палаци. Вона да║ ┐м багатство... Народ мусить iти на фабрику... Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, нiж заможний селянин, ┐й-бо... Не вiрите? - А хто ж,запитав Коцюбинський,- буде постачати вам сировину? Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонiв тютюну, що вислизнули в нього з-пiд рук, i на душi в нього стало гiрко. Та це лише на одну хвилину спи