древнього княжого терема, сiв у Золотiй палатi й велiв будити бояр, во║вод, мужiв Гори. О су║то су║т свiту, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гриднi-кликуни Святополка не встигли обiйти Гори, а з усiх теремiв до княжих поко┐в заспiшили бояри й во║води, мужi лiпшi й нарочитi, огнищани й тiуни. Вони йшли в темрявi задушливо┐ ночi, викрешуючи залiзними вiстрями сво┐х посохiв на каменi iскри, тихо перемовляючись мiж собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку... Княжий терем щiльним кiльцем оточувала гридьба, у сiнях стояли найближчi во║води Святополка, оглядали всiх, що заходили до сiней, велiли йти наверх. Там, у Золотiй палатi, ┐х ждав Святополк. Вiн був у кутку палати, недалеко вiд помосту, на якому стояло порожн║ крiсло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували во║води Вовчий Хвiст i Слуда, бояри Ву║фаст, Iскус║в, Коницар, - усi суворi й мовчазнi. Боярство i во║води Гори в тишi заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сiв на сво║ мiсце праворуч вiд помосту й ║пископ Анастас. Тодi, повiльним кроком, нiби щось роздумуючи, на помiст пiднявся й зупинився перед княжим крiслом Святополк. Вiн був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей... - Я покликав вас сюди, во║води, бояри, лiпшi мужi города Ки║ва, в тяжку годину, - почав вiн. - Осиротiла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вiчну пам'ять... У Золотiй палатi прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали. - I хоч князевi Володимиру ще не вiддана почесть погребальна, по заповiту вiн не хотiв ┐┐ приймати, але i тут, у городi Ки║вi, i скрiзь по Русi нинi так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю. Глибоке зiтхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русi, серце кожного кра║ неспокiй, тривога. - Неспокiйно у нас на пiвднi, - продовжував Святополк, - роме┐ вкрай скорили болгар i вийшли на береги Дунаю, хеландi┐ ┐х перетинають Руське море, стоять у Херсонесi, пiдiймаються вгору Тана┐сом... Золота палата зашумiла, загула багатьма голосами. - Бач, куди вела Вiзантiя i ┐┐ iмператори... - Ганьба, ганьба ромеям! Тi ж во║води й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали: - Мечем поквита║мось з ромеями!.. Князь Святополк рiшучим помахом руки обiрвав цi крики - в палатi одразу настала тиша. - Скрiзь на Русi неспокiйно, - продовжив вiн. - Чуючи легку поживу, за Днiпром стали печенiги, за ними зi сходу йдуть половцi, на пiвночi Ярослав покликав свiонiв i збира║ться йти на Ки┐в.." О, коли б то князь Володимир був живий, мiг стати тут, на помостi, сказати: "Люди рiднi, Русь, усе життя сво║ я кликав вас на брань з ворогами, тiльки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руськi, пильнуйте..." Але нинi Володимир лежав у холоднiй пустцi Десятинно┐ церкви нiмий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже мертвого князя. - Менi важко й соромно говорити, мужi, - продовжував Святополк, - але нема║ князя Володимира, нема║ й князiв, якi б повели рать руську супроти ворогiв наших... Борис i Глiб, яких всiляко возвеличував князь Володимир, немощнi суть, вони в'║дно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже ранiше пiдняв меч супроти батька й готу║ться йти на Ки┐в з свiонами, Мстислав сидить у далекiй Тмутараканi, Iзяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синiв таких, хто тепер уряту║ Русь?! I враз во║води й бояри, що оточували помiст, закричали: - Служимо тобi, Святополче! - Буть тобi князем! - Свя-то-пол-ка! На мить, правда, крики цi обiрвались. Один iз старцiв города Ки║ва, боярин Ратша, пiдвiвся з лави, на якiй сидiв, схопився за сиву голову, заволав: - Що робиться, мужi? Куди йдемо? Ще тiло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синiв його, всiх нас. Мужi! Зупинiться! I ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довiку! Але до нього вже кинулись во║води Святополка й гриднi, схопили пiд руки, поволокли. У палатi стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посмi║, як Ратша, пiднести голос, жде ганьба, муки й смерть... - Волимо тебе, Святополче! - заволали во║води. - Святополка! - вимагала Золота палата. Вiн стояв i примруженими очима дивився на мужiв. - Я поведу во┐в супроти Вiзантi┐ й князiв Бориса й Глiба, iже сукупно з нею; я пiду супроти свiонiв i Ярослава, що пустив ┐х на Русь. Якщо проти нас стали Пiвнiч, Схiд i Пiвдень, менi допоможуть польський князь, нiмецький iмператор... В однiй з свiтлиць, в самому кiнцi темних переходiв, на верху княжого терема, горить на столi свiча. Перед нею, прикипiвши поглядом до рублено┐ стiни, сидить жiнка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогнiда! Але це не Рогнiда - i краса ┐┐, i сама вона вже в минулому, ┐х нема║, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матiр. I не тiльки обличчям схожа Предслава на Рогнiду, у не┐ така ж i душа; нинi вночi вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила. Предславу турбу║ iнше - вже на Гору привезли й поставили в Десятиннiй церквi корсту з тiлом Володимира, вона бiгала туди попрощатись, але ┐┐ не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дiзналась, що туди вже увiрвався з сво║ю гридьбою Святополк, крiзь напiвпрочиненi дверi в ┐┐ свiтлицю долiтають крики з Золото┐ палати. Свiча догора║. Краплини воску, наче великi сльози, повiльно стiкають закрутами череп'яного свiчника, тужавiють i остигають, кiлька краплин одiрвались й упали на шкiряну харатiю - вони не вiдають, що разом з нею пiдуть у вiчнiсть. Свiча догора║, жовтаве промiння все кволiше сну║ться навкруг. А очi княжни Предслави застилають i застилають сльози, вони падають на харатiю, тiльки ж сльози не вiчнi, вони падають - i висихають. Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночi отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Ки║вi на його столi, хоче послати дружину на Бориса й Глiба, i ти, брате, блюдися його, по║лiку..." Крики в Золотiй палатi наростають, навiть тут, у далекiй свiтлицi на верху терема, чути: - Нехай живе князь Святополк! Предслава схоплю║ться, стиску║ руками шию - рветься й розсипа║ться на пiдлозi зелене намистечко з Тмутараканi - дарунок ┐┐ батька... Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава ста║ на колiна й намага║ться зiбрати розсипане намисто. Ки┐в знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горi, Подолi, в передграддi й Оболонi - всiм було вiдомо, що корста з його тiлом сто┐ть у Десятиннiй церквi, всi ждали, що небiжчику князевi вiддадуть почесть погребальну. Проте воднораз хтось ширив чутки, нiбито князь Володимир заповiдав поховати його без жодно┐ почестi й слави, в безiменному мiсцi, без людей, як поховали колись i жону його Рогнiду: вiн зробив що мiг, тiло ж токмо землi належить. I ще з страхом говорили в Ки║вi, що вночi на Горi син Ярополка Святополк зiбрав бояр i во║вод, якi оголосили його князем Русi, що Святополк уже послав дружини супроти синiв Володимира Бориса й Глiба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам... З великим трепетом усi - i християни, i люди старо┐ вiри - говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас i що Святополку обiцяють допомогти польський князь, нiмецький iмператор, римський папа. Ки┐в хвилювався, Ки┐в ждав. Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нiкого не пiдпускала навiть близько до не┐. Уночi на чолi ┐┐ стало багато сотенних, кiлька тисяцьких, во║вод. Пiзньо┐ години вiд княжого терема стежкою, що вела до Десятинно┐ церкви, пройшов невеликий гурт во║вод i бояр. Вони стали на крутому схилi гори, що височiла над Подолом, говорили з тисяцькими. - Цiлий день рвались до церкви, - почувся голос во║води Слуди, - ледве стримували гриднi ┐хню навалу... - А зараз? - запитав боярин Воротислав. - Ждуть i зараз - отут вiд Подолу, з того боку - вiд Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князевi. Во║води й бояри стояли край гори. Перед ними в темрявi й безмов'┐ поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там сто┐ть, хоче вiддати почесть погребову князевi Володимиру тьма людей ки┐вських - друзiв його й недругiв, християн i язичникiв. - Нехай гриднi пильнують, не випускають списiв, - велiв во║вода Вовчий Хвiст. - Ми ж ходiмо, во║води й бояри! Тодi тихо вiдчинились дверi Десятинно┐ церкви, в темних переходах заблимали вогнi свiчок, затупотiли ноги. Дуже проста, зроблена з свiжо┐ сосново┐ дошки корста з тiлом князя Володимира стояла в правому притворi з закритим вiком. Бiля не┐ не було, як велiв покон, нi списа княжого, нi його знамена. Промiння свiчок освiтило обличчя во║вод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Ву║фаста, Iскус║ва... У кутку пiд стiною тулилось кiлька священнослужителiв, каменярiв. - Понесемо, - сказав Вов'чий Хвiст. Во║води й бояри пiдняли корсту й взяли на плечi. - Поможiть i ви! Вiд голови! - сказав священнослужителям i каменярам Вовчий Хвiст. Кiлька чоловiк з свiчками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали во║води й бояри, що несли корсту. Iшли в пiвтемрявi, пустцi, з яко┐ виринали, наче з води, великi очi образiв, суворi лики. Вгорi пiд склепiннями озивалась луна. Вони прямували до лiвого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгинi Ольги. Бiля не┐ були розiбранi мостини, зроблено схiдцi, в кiнцi ┐х, у викопанiй пiд пiдлогою ямi, стояла кам'яна гробниця. У цю гробницю во║води й бояри поставили корсту з тiлом князя Володимира. Вовчий Хвiст схилився над нею, вийняв з кишенi при поясi грошину - серебро князя Володимира, - кинув ┐┐ в гробницю так, що всi чули, як вона покотилась i забряжчала... Каменярi одразу ж поклали й замурували ляду гробницi. Коли бояри й во║води вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини. Вогнi свiчок пригасали, мостини лягли на мiсце, во║води й бояри мовчки постояли бiля раки княгинi Ольги й стали виходити з церкви. Залишився в Десятиннiй тiльщi Вовчий Хвiст. Вiн ждав, коли вдалинi затихнуть кроки, потiм рушив сходами на хори - там у темрявi стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали ┐┐ в яму, укладали мостини. - От усе й закiнчилося! - сказав Святополку Вовчий Хвiст. - Ходiмо, княже, на Гору. Кволе жовтаве промiння свiчок, що блимали тут-там унизу, освiтлювало обличчя Святополка - суворе, iз стиснутими устами, темними очима. Бiльше як двiстi рокiв лежатиме, стлi║ тiло князя Володимира пiд'дубовими мостинами Десятинно┐ церкви. Коли орди Батия вдеруться в Ки┐в, церква впаде, й камiнь розтрощить, розкида║ його костi, i нiхто не згада║ його, не назве в городi Ки║вi нi святим, нi з апостолами рiвним. Першi ║пископи руськi, починаючи вiд Аиастаса, як i наступники його, не хотiли та й не могли возвеличувати сина рабинi, князя й василевса, хоч вiн принiс на Русь християнство й дав силу церквi, - вони служили синам Володимира, якi вiдсахнулись свого батька. Потiм прийшли на Русь ║пископи й митрополити грецькi - чи ┐м же було славити й робити святим князя, який все сво║ життя ненавидiв Вiзантiю, грекiв, навпаки, вони ганьбили його... Тiльки митрополит Iларiон - перший руський митрополит, що пiдняв рiшучий голос проти Вiзантi┐ й гордо говорив про Русь, яка "вiдома й слишима ║сть всiми кiнцi землi", - згаду║ князя Володимира, який "заповiда по всiй землi сво┐й хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелiвшаго крещахуся, понеже благоверi║ його з властью сопряжено...", проте голос Iларiона луна║ в пустелi. У невiдомого ченця XII столiття, що писав його житi║, вирветься гiрко: "Дивно же ║сть се, колико добре сотворив Володимир Руськiй землi, хрестив ю, ми ж, християни суще, не возда║мо почестi супроти оного возданiю..." I тiльки року 1240-го, у день, коли новгородцi пiд знаменом князя свого Олександра розбили над Iжорою й Невою полчища шведiв, за що й прозвано його було Невським вiн пригада║ свого прапрадiда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього. Так закiнчу║ться повiсть про князя Володимира. А далi - Ярослав... Ки┐в - Конча-Заспа 1958 - 1961