очуть владувати над усi║ю землею, чого Володимир не мiг допустити. Сини! Вiн любив ┐х, надiявся, що сини пiдтримають його. Поки вони жили всi в Ки║вi, на Горi, - це й справдi була ║дина й дужа родина, вiн був отцем роду, старiйшиною в сво┐й княжiй сiм'┐, вони - покiрливими, слухняними синами; i коли Володимир давав синам городи й землi, посилав ┐х князями, то мислив, що його родина обiйме, змiцнить усю Русь. Вийшло не так. Невиразно, але чим далi, то все дужче князь Володимир вiдчував, що, ставши князями земель, сини далi й далi вiдходять вiд нього, помiчав вiн, що сини ворогують i мiж собою. Була в князя Володимира дочка Предслава, нагадувала матiр свою Рогнiду. Роки йшли за роками, стала Предслава дозрiлою й мужньою, надзвичайно красивою - такою ж, якою була Рогнiда в городi Полотську, коли перед нею схиляли колiна князi й смiливi вiкiнги Пiвночi. Знав Володимир ще одно - незважаючи на бiль i образу, намагаючись забути все, красуня Предслава любила батька, шкодувала, нiколи за все сво║ життя не сказала злого слова - вона була такою ж, як i ┐┐ мати, у великiй любовi вмiла все прощати... Але ж вiн сам за довгi лiта не сказав ┐й теплого слова, не дбав про ┐┐ долю, один тiльки раз, повернувшись з походу, привiз ┐й зелене намистечко з Тмутараканi. Нi, не тiльки синiв, i дочки в князя Володимира не стало, зустрiчаючи Предславу, вiн опускав очi, не дивився на не┐. Горе? Так, це було великим, але неминучим i непоправним горем Володимира-князя. I, вже вiдчуваючи свою кволiсть i хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докiнчу║ться все на свiтi, князь Володимир мислив про те, хто посяде пiсля нього Ки┐вський стiл, хто зможе докiнчити його справу. Володимир розумiв, що князем пiсля нього мусить бути той, хто буде гiдним цi║┐ корони в очах iмператорiв вiзантiйського i нiмецького, не Ярослав, не Мстислав - старшi сини, а Борис - син жони-василiси Анни. Через це вiн пiсля похорону Анни не вiдпускав його з Ки║ва, тримав бiля себе. Почувши про печенiгiв, вiн покликав Бориса до себе. - Сину мiй Борисе, - почав Володимир, - ти моя надiя i радiсть, пiдпора й наступник! Нинi, коли немощний став, хотiв би бачити тебе бiля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю дiяти - на Ки┐в iдуть орди печенiзькi, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслi, Сулi, скрiзь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Ки║вi-городi?! Боярству сво║му нинi не вiрю, десь готу║ змову проти мене Святополк... Пiду на рать - чую смуту в городi Ки║вi, боюсь за стiл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирiшую так... Я мушу бути в Ки║вi-городi, а тебе посилаю супроти печенiгiв. Во║вода Вовчий Хвiст уже готу║ дружину, разом з тобою iде тисяцький переяславський Кучма, ┐дь шукай i бий печенiгiв, я ждатиму тебе... Блiдий, без кровинки в обличчi, стояв князь Борис перед князем Володимиром. - Не турбуйся, отче, - сказав вiн, - я стану на чолi дружини, поведу ┐┐ на печенiгiв, з перемогою повернусь назад i тим примножу славу твою й Ки┐вського столу. - Спасибi, сину! - тепло, вiд усього серця сказав князь Володимир. - Пiдiйди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою... Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до бiлявого волосся Бориса. Во║вода Вовчий Хвiст швидко зiбрав дружину для князя Бориса - це були, власне, всi во┐, що охороняли Гору й город Ки┐в. Разом з Борисом ┐хав тисяцький Кучма - вiн достеменно знав усi шляхи в полi за Днiпром. Виряджаючи Кучму, що на Горi був гостем його дому, Вовчий Хвiст говорив: - Ти ж, тисяцький ┐дь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол - далi вiд Ки║ва. - Поведу його аж до Дiнця - нехай гуля║ князь. - Заведи його далi вiд Ки║ва... Зараз вiн тут не потрiбен. Тисяцький Кучма - невисокий, зовсiм лисий чоловiк - засмiявся так, що стало видно три довгi зуби на верхнiй щелепi й один, схожий на гак, на нижнiй. - Хотiв би я бачити, що б робив Борис, якби справдi побачив печенiга?! Адже утлий, кволий - хоч на iкону! - Отакий став уже й Володимир - однi очi залишились, а душа... нi, душа його вже мертва... 4 Над Новгородом висiли важкi сiрi хмари. Дуже повiльно, як з густого сита, свiтало. З неба сiявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий снiг, навкруг - i на концях новгородських, i над Iльменем - хвилями блукав туман. З цi║┐ мокроледицi вряди-годи долiтали тупiт коней, цокiт колiс на дерев'яних мостинах, приглушенi людськi голоси. Тiльки на дворищi Добринi-любечанина було тихо. Втiм, яке дворище? Напередоднi тут стояв терем, клiтi, всякi служби, рядами стояли вози й сани, в стайнi iржали конi, ревла худоба, когути в Добринi були такi, що коли спiвали заутра, то чули всi аж за Iльменем-озером... А слуг, слуг скiльки було на дворищi в Добринi: великий двiр - багато дiла. I от нiчого цього нема║... Добриня сидить на пнi, час вiд часу пiдводить голову, огляда║ дворище, стогiн вирива║ться з його горла. Вiн - страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'янi скiпки, витрiщеними очима, саднами на чолi, кров'ю, що запеклася на правiй щоцi. I це не дивно: було дворище в Добринi - i от нiчого нема║, вiд терема лишились головешки та попiл, який присипа║ тепер дощем, вози й сани його поламанi й побитi, коней i худоби в стайнi нема║, переляканi когути й кури розлетiлись, навiть пес Баян втiк з дворища... Нема║, нiчого нема║ в Добринi... Вiн знову пiдводить голову i довго, нiчого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блiдим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тiла руки. - Руто, - каже вiн, - адже нiчого, нiчого нема║... Так, тепер у нього нiчого нема║, i його самого також нема║. Тiльки вчора вiн був во║водою Добринею, посадником великого князя ки┐вського в Новгородi, всi йому вклонялись i шанували, а зараз вiн сидить серед пожарища й пустки, он у туманi на мостинах цокотять колеса, чути людськi голоси, ось мимо розчинених навстiж ворiт iдуть мужi новгородськi, i нiхто з них не тiльки не вклоня║ться, а навiть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто вiн нинi ║?! Добриня пiдняв голову й дивився перед собою, але вiн нiчого тепер не бачив, перед його очима проходили iншi, далекi картини, душа, серце його, мозок розривались вiд напруги й невимовного страждання. Ген, Добрине, був ти колись онуком славетного старiйшини Анта i сином ницого любечанина Микули, та не захотiв боротись нi за славу свого дiда, нi за краще життя убогого батька, а пiшов до города Ки║ва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу. Втiм, про славу вiн тодi, либонь, не думав. Де вже шукати тi║┐ слави гридневi, що за велiнням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гридне, веселись, сьогоднi ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Нi, не слави шукати було гридневi Добринi! Але виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився вiн княжичевi Святославу, i той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помiчником i другом. Малушi, хоч вона й народила сина Святослава - Володимира, не пощастило - сина в не┐ забрали, сама десь загубилась у широкому свiтi, а Добринi поталанило: мав вiн приязненство й дружбу з Святославом, а пiзнiше став во║водою, у║м юного Володимира, посадником ки┐вського князя у городi Новгородi. Куди ж тепер йому подiтися, куди?! Залишатись у Новгородi не можна - учора новгородцi спалили його дворище, нинi можуть забрати й душу; потикатись до Ярослава - про це нiчого й думати: i ранiше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче пiдтрима║ тiльки ┐х; iти в Ки┐в до князя Володимира - нi, i князь Володимир, i бояри, й во║води його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського во║воду... I додому, в Любеч, нiчого йти - вiн давно зрiкся дiда свого старiйшини Анта, батька Микули, - нi, i в Любечi його нiхто не прийме. А йти однаково було треба. Криючись вiд людей, Добриня знайшов у звалищi заступ, викопав в кiнцi двору на схилi Iльменя неглибоку яму, принiс туди й опустив тiло Рути, прикрив його рiзним луб'ям, закопав жону, довго сидiв бiля купи свiжого зернястого пiску. Надвечiр вiн вийшов з свого двору. Цей двiр тепер уже не належав йому, прощаючись з мiсцем, де вiн прожив чимало лiт, Добриня довго ходив на пожарищi, думав, що йому треба взяти з собою. Тiльки вiн не знав, що ж йому взяти, - люди й вогонь знищили все, що вiн допреже мав. Стоячи серед ру┐ни, Добриня побачив одно - iржавий цвях-крутень, яким прибивають дверi й вiкна. Вiн узяв цей цвях, сховав у кишеню. Сутенiло, коли Добриня залишив сво║ дворище. Втiм, вiн цього й хотiв: у присмерках нiхто його не мiг пiзнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, пiднявши комiр, з цiпком у руках, вiн пройшов сво┐м концем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на пiвдень. Невдовзi Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень, вiн дивився на шлях, на якому котилось щось чорне. Але вдаватись до цвяха не довелось - Добриню догонив пес Баян. Вiн був надзвичайно радий псовi, навiть присiв на шляху, втiшився, коли Баян лизнув йому щоку. - Пес ти i пес тепер я! - важко зiтхнув Добриня. - Життя, от що зробило життя. Ходiмо разом, Баяне! 5 У цей час до города Ки║ва привозили звичайно по уставу дань - вiд Мстислава з далеко┐ Тмутараканi, вiд Святослава з Вручого, Всеволода, що сидiв у червенських городах, вiд Судислава з Пскова, а з Новгорода вiд Ярослава. Але нинi з княжою данню було недобре - гривнi прислали до Ки║ва тiльки Святослав, Всеволод i Судислав, Мстислав щось забарився, гiнцi його не з'являлись у Ки║вi, Муром i Ростов, не прийнявши Бориса й Глiба, мовчали, город Туров також сидiв без князя. Найгiрше ж було з Новгородом. Княжi тiуни й ║мцi, що ┐здили туди приймати дань, повернулись на порожнiх лодiях з недобрими вiстями, жадали говорити тiльки з князем. Тiунiв завели до Людяно┐ палати. Незабаром туди увiйшов i князь. У нього був хворобливий вигляд, цiлий тиждень до цього вiн лежав, скаржачись на бiль у серцi, тiльки через те, що тiуни бажали розповiсти про свою подорож князевi, вiн пiдвiвся, спираючись на посох, зайшов до палати... - Що ж скажете? - запитав вiн у тiунiв, якi зустрiли його низькими поклонами. Вони мовчали. - Чого мовчите? - дратуючись, уже голоснiше сказав князь. - Не смi║мо й говорити, - вiдповiв тiун княжого двору Горен. - Невеселi вiстi привезли ми, княже... - Що? Може, свiони? - Нi, княже, гiрше; князь Ярослав велiв нам переказати тобi, що вiднинi Новгород не платитиме данi... - Це сказав князь Ярослав, мiй син? - Так, княже, Ярослав, твiй син... Це був, либонь, найважчий удар, що впав на князя Володимира. За короткими й скупими словами тiунiв про дань вiн вiдчув бiльше, страшнiше, нiж вони сказали. Далекий Новгород! Там пройшла вся юнiсть князя Володимира, там вiн жив в одну душу з боярами, во║водами, могутнiм новгородським вiчем... Рiдний Новгород! Ти по┐в i кормив сина Святослава Володимира i через нього утверждав ║днiсть з городом Ки║вом, а вiдтак i всi║ю Руссю... Новгород, Новгород, ти пiднявся, вдарив у дзвiн, коли туди прийшла вiсть про зраду князя Ярополка, став пiд знамено Володимира, щоб iти на Ки┐в, боронити Русь, а за тобою пiшли всi полунощнi землi. Що з тобою сталось, Новгороде, коли ти у важкий, може, найважчий для Русi час зрiкся города Ки║ва, не хочеш давати йому дань, не хочеш говорити з тво┐м годованцем - Володимиром-князем? Нi, не Новгород, це сколихнулась Русь, людi║ ┐┐ - князь Володимир зiбрав Русь, але викохав, виростив сили, що розривають ┐┐ на шмаття... По довгому мовчаннi вiн сказав: - Требiте путi й мостiть мости... Iду на Ярослава, сина свого... Але що сталось з князем? Промовивши цi слова, вiн пополотнiв, здригнувся, схопився обома руками за груди, з уст його вирвався крик i хрип, бояри, що стояли поруч, ледве встигли пiдхопити його тiло... - Князь умре! - залунали в палатi крики. - О горе, горе руським людям! Князь умре! 6 Князь Володимир не помер. Кiлька ночей i днiв тiло його боролося мiж життям i смертю, вiн лежав непорушно вiд страхiтливого болю в серцi, в нього кам'янiли, хололи руки, ноги, часом князь втрачав пам'ять, проте життя на цей раз перемогло - в тiлi князя були ще сили, могутн║ серце витримало страшний удар. Через тиждень вiн сiв, ще за тиждень встав, зробив кiлька крокiв, а там пройшов теремом... I було ще одно, що змушувало його боротись за життя, перемагати хворобу, - князь Володимир дуже хотiв жити, вiн розумiв, що не може у цей вирiшальний час пiти з життя, хотiв докiнчити справи, якi почав... Жити, боротись, перемогти й жити! Вiн залишив Гору й оселився у теремi сво║му в Берестовому... Що вело його в цей терем, який стояв далеко за городом, на високiй кручi над Днiпром, серед лiсiв, нетрiв, пущi? Важко розгадати людську душу, дуже важко сказати, чому князь Володимир у цей напружений i вирiшальний час тiка║ вiд свiту, оселя║ться в Берестовому. Може, вiн не хотiв бачити су║тно┐, зрадливо┐, пiдступно┐ Гори, може, не мiг i боявся жити в теремi, де зазнав так багато горя, кривди, образ, де на камiннях в сiнях запеклася навiки кров Ярополка, може, тут пiд охороною дружини хотiв сховатись вiд Святополка, може, нарештi, його - хворого й немiчного - вабили тиша, спокiй Берестового?.. Диву║ ще одно. В тихi палати берестовецького терема Володимир велить перенести бойовi доспiхи князiв колишнiх, якi прийняли з Золото┐ палати i якi лежали багато лiт в клiтях княжих, меч же i щит отця свого Святослава цiлу║ й сам чiпля║ на стiнi спочивальнi в Берестовому. Вiн не здавався, вiн ще боровся - вiд Берестового до города й назад мчали й мчали гiнцi, сюди вдень i вночi ┐хали бояри й во║води - князь Володимир стежив, як збира║ться во┐нство для ратi з Ярославом, вiн знав, де ┐де в полi князь Борис, i, оскiльки часу проминуло багато, а печенiгiв у полi не було, велить Борисовi повертатись до Ки║ва, нетерпляче жде його. Мабуть, князь трудився навiть надто багато - на початку мiсяця червена вiн упав, спускаючись з верха терема, i два днi лежав без пам'ятi, пiсля того пiдвiвся, але щось трапилось у нього з лiвою рукою - стала неслухняна, в'яла, нiби мертва, кожного вечора у нього починало нестямно колотитись серце, судомило ноги... Була задушлива грозова нiч напередоднi 15 червена лiта 1015-го. Увесь день перед тим неймовiрно пекло, тиша велiя стояла й безвiтря, нiчим було дихати. Увечерi над Ки║вими горами почала збиратись бiляста хмара, вона висiла в небi й сяяла, як золота корона, коли ж сонце сховалось за Щекавицею, потемнiла й почала швидко розтiкатись над горами, долиною, Днiпром. Але однаково скрiзь було задушливо, тиша стала навiсною, викреши, здавалося, кременем iскру - враз спалахне все навкруг... I люди справдi боялись запалювати вогнi - в таку сушу пожежа спопелить усе дерев'яне мiсто, - скоро Гора, передграддя, Подол поринули в темряву. Проте якщо люди на землi вмiли стерегти вогонь, то, либонь, у небi мiж важкими хмарами народилась iскра, i над Ки║вом уже пiзньо┐ години несподiвано вдарила гроза - блискавицi раз за разом били в землю, хмари, нiби сполошенi вiвцi, перли одна на другу, вiд чого зчинявся великий шум i трiск, - тiльки ж з хмар не зiрвалася нi одна краплина, суша була така ж, як удень, однаково нiчим було дихати. На ложi в бере стовецькому теремi лежав i чув цю грозу князь Володимир. У просторiй його свiтлицi горiли кволо й безбарвне двi свiчi, в темрявi було видно тiльки стiл i стiльцi бiля нього, широке ложе. Коли ж за вiкнами спалахувала блискавиця i яскраве зеленкувате сяйво наповнювало свiтлицю, на стiнi вимальовувались меч i щит Святослава, в кутку - суворий образ Христа, вихоплювалось iз темряви обличчя князя Володимира - його тривожнi, неспокiйнi очi, зернини поту на чолi, пересохлi уста i стиснутi в кулаки пальцi рук, що лежали на ковдрi. Князь Володимир дуже страждав - у грудях раз за разом, як буря в небi, починало колотитись i нестямно болiло серце, коли ж несамовитi його удари затихали, князевi здавалось, що надходить його остання хвилина. Та найбiльше мучилась душа князя - вiдчуваючи, що на нього насува║, а от, може, й змете з землi ще одна, i вже остання хвиля, вiн уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмiнно мусить зробити... - Во║вода Вовчий Хвiст тут? - запитав вiн у дворян, що тихо то входили, то виходили з палати. - Тут, княже... - Нехай iде сюди! Во║вода Вовчий Хвiст був, либонь, десь близько, бо одразу ж став бiля ложа князя, схилив голову. - Я тут, княже. Ти мене кликав... - Так, кликав... Але чого ти сто┐ш, сядь, во║водо, i нехай усi вийдуть... - Тут нiкого нема║. - То й добре... Слухай, во║водо... Вовчий Хвiст ще нижче схилився до князя. - Во║водо, - сказав Володимир, - ти був мо┐м вiрним слугою все життя, i днесь покладаюсь на тя... - Мiй княже! - тiльки й промовив Вовчий Хвiст. - Пам'ята║ш, - замислився князь Володимир, - як ходили ми на радимичiв i стояли над Пiщанню. Тодi я послав тебе перед собою, i побiгли вони, а я сказав: радимичi вiд вовчого хвоста бiгають... Во║вода тихо засмiявся. - Ти послав мене перед собою, але преже мене йшла слава Володимира-князя. Сам перемiг... - А хiба тiльки радимичi, - трохи заспоко┐вся i став рiвнiше дихати князь Володимир. - Пригаду║ш, як ходили ми на в'ятичiв, чорних булгар? - Велика твоя слава, княже Володимире, у важку годину ти зiбрав i устрояв Русь... - Велика слава й твоя, - сказав на це Володимир, - тому й нинi, в многотрудну годину, покладаюсь на тя... - Говори, княже, а я все зроблю по тво║му слову. - Бачиш мене немощного, во║водо, i не вiдаю вже я, дасть менi бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо сто┐ть Ки┐вський стiл, не стане мене - чую ворожнечу мiж землями й синами... Скажу правду тобi, во║водо: не на всiх синiв покладаюсь, ║ мiж ними тiльки один, що вряту║ честь i славу Ки┐вського столу, зарату║ Русь... - Про кого мовиш, княже? - Про сина Бориса... Вiн буде першим по менi... Чу║ш, во║водо?! - Чую, княже, i реку - справедливо розсудив, - Борис - то ║ князь над князями. Але ж ти давно велiв послати гiнцiв до нього, i я виконав твiй загад - князь Борис не днесь-заутра буде в Ки║вi... - Непокоюсь я. Днi йдуть, а Бориса нема║, велю тобi, во║водо, - вiзьми з собою дружину, ┐дь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Ки┐в... - Заутра ви┐ду, княже... - А про Святополка нiчого не чути? - Нi! Вiн, либонь, дуже далеко, в Польщi, та руки в нього короткi... - I Новгород мовчить? - Мовчить... Цього лiта лодi┐ Ярослава вже Волока не пройдуть... - То й iди! пдь до города, спочинь. Може, зараз i я засну, во║водо... - Зроблю, як велиш, - вклонився во║вода. - Прощай, княже! - Прощай, во║водо! I ┐дь шукай сина Бориса... Спав вiн чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очi, побачив темну постать бiля розчинених дверей. - Хто там? - запитав Володимир. - кпископ Анастас, княже... - Чого ж ти прийшов? Хiба тобi, старому, ходити в таку грозовицю? - Я вiдчував, що тобi важко, от i прийшов... - Ти вгадав, отче, у цю нiч менi чомусь так важко, як нiколи... Iди, ║пископе, сядь бiля мене... кпископ наблизився до ложа, сiв у низенькому крiслi. - А чого ж тобi важко, княже? - дуже тепло запитав вiн. - Не вмiю на це вiдповiсти. - Скажи, як велить душа, i тобi стане легше... Князь Володимир, дивлячись на вогник свiчi, думав, потiм почав: - Менi зда║ться, що я довго мiцно спав i раптом прокинувся... Багато, ой, як багато лiт минуло, але ж сьогоднi бачу старий, давнiй свiт, отця Святослава, iдолiв на горах, древнi городи й весi, - все таке рiдне й бтгазьке, але як далеко-далеко все це днесь... I бачу я ще, отче, ось тут, за вiкном, - новi городи й весi, лик Христа, нових людей. Хто ж це содiяв? - Ти, княже Володимире, - василевс Русi. - Боже, боже! - вирвалось у Володимира. - Та невже ж я все це содiяв: знищив старий закон i покон, насадив древо нового життя? - Ти, княже! - впевнено сказав Анастас. - Так чого ж менi страшно, дуже страшно, отче? Володимир замовк. За вiкном i в свiтлицi все осяяла блискавиця, вдарив грiм, Анастас побачив зведене вiд страху обличчя князя, широко розплющенi його очi, сивi вуси й темнi уста... Перехрестившись сам, вiн дужим помахом руки перехрестив i князя. У пiвтемрявi, що настала пiсля цього, ║пископ говорив: - Я тебе уважно слухав i хочу розрадити, княже... Пощо ти непоко┐шся, тривожиш сво║ серце, душу? Ти сказав правду - був свiт старий, закон i покон отцiв тво┐х, все це повинно було померти й навiки вмерло, княже... Ти сказав правду й про те, що на змiну старому свiту прийшов свiт iний, новий, тiльки марно жаха║шся цього нового свiту. Вiн мусить бути, вiн ║. Вiр менi, прийдешнi люди пом'януть добрим словом тих, що це содiяли, а бог уже благословив ни... Але в бренному цьому життi треба, щоб хтось вiв людей, - i бог перстом сво┐м вiдзначив тебе, княже, ти i тiльки ти зробив те, чого хотiв бог, нинi ти ма║ш любов усiх земель... - Нi, ║пископе, жажду сам правди, любовi не мав i не маю. - Про яку ти любов говориш, княже? Володимир думав, нiби вагався, чи повiсти йому сво┐ думи ║пископу. - Миру нема║ в землях, землi не слухаються мене, синiв послав туди, але не маю ┐хньо┐ любовi. - Заспокойся, княже, содiяне тобою дасть плод пiзнiше, мир настане в землях, сини тво┐ ще пiдопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква... кпископ замовк. - Ти чогось не сказав, Анастасе? - Я скажу про це не нинi... - А чому? - Церква й князь - суть ║динi, кожному з них сво║... Вiр менi, аще учиниш церковний закон - даси десятину церквi з усiх земель, дозволиш церквi чинити суд, - ми з тобою все переможем, княже. - Ти вже говорив про це менi, ║пископе, не можу цього зробити... - Княже! Ти не мiг цього зробити ранiше, та на все приходить свiй час... Хто ж зробить це, крiм тебе? Володимир подивився на ║пископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що вiн натяка║, - невже скоро кiнець, смерть? - Ти мусиш i будеш ще довго-довго жити, - нiби вгадавши його думки, додав ║пископ, - за це молиться i завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд... - Устав церковний з тобою? - сухим голосом запитав Володимир. - Бог велiв менi взяти його з собою. - Дай сюди! кпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаментi устав церковний - i Володимир сiв на ложi, довго читав написанi рукою Анастаса слова: - "...дах десятину во всiй землi Руського княжiння, i вiд всякого суда десятий грiш, а з торгу десятий тиждень..." Княжа рука здригнулась. - Зажди, ║пископе... Ти пишеш: "...i вiд домiв на всяке лiто десятину всякого стада i всякого живота..." Така десятина? кпископ вiдповiв суворо й холодно: - Десятина мусить бути тiльки така, бо церква молиться за князя й смерда... - Страшно. Десятина з усi║┐ Русi на церкву... Ой, як страшно, - вирвалось у князя. - Так треба, - процiдив ║пископ. - "...а по цьому не вступатись нi дiтям мо┐м, нi внучатам, нi всякому роду мо║му довiку нi в люди церковнi, нi в суди ┐х..." кпископе Анастасе, навiщо ти принiс менi цей устав про десятину й суд?.. - Нинi не тiльки на землi - на небi такожде iде суд, - глухо вiдповiв ║пископ, прислухаючись до луни грому. Князь Володимир на мить заплющив очi, груди його високо здiймались, узяв перо, пiдписав устав. - Спасибi, княже! Вiр менi, не токмо ми, а всi прийдешнi люди назовуть тебе святим, з апостолами рiвним... Володимир лiг на ложi. - Святий! - прошепотiв вiн. - Як княгиня Ольга... Нi, не святий, не говори, що я з апостолами рiвний, бо потопав i потопаю в грiхах. - Ти потопав i мiг потонути в грiхах, коли був язичником, княже. Але хрещення - то початок нового життя, з ним тобi були прощенi всi грiхи, содiянi допреже. У Володимира було дуже смутне, неспокiйне обличчя, якiсь бiльшi нiбито, нiж звичайно, очi дивились на розчинене вiкно. - Церква й хрещення проща║, - важко видихнув вiн, - але я сам собi простити грiхiв не можу. - I апостоли робили грiхи, - ледь посмiхнувся ║пископ. - Один токмо бог без грiха... А ти будеш, княже Володимире, святим у вiках, i з апостолами тебе зрiвняють. - Я не можу, не хочу бути святим, не менi, грiшному, рiвнятись з апостолами... - Мовчи, сину мiй... Владою, даною менi вiд бога, розрiшаю й прощаю тобi всi содiянi тобою грiхи i молитимусь, аби вiн, аще покличе тебе, прийняв там, де всi праведнi спочивають... Заспокойся, княже, засни! Во║вода Вовчий Хвiст не по┐хав, як обiцяв князевi, одразу з Берестового. Увесь час, доки ║пископ Анастас був у Володимира, вiн сидiв з кiлькома во║водами й боярами на ослонi в сiнях, очевидь, ждав ║пископа, бо, тiльки той вийшов вiд князя, рушив слiдом за ним. - Яка темна нiч, - сказав ║пископ, зупинившись за дверима терема. - Спека, задуха, грозовиця... У таку пору здоровому важко, а Володимиру й поготiв... - Що дума║ш, ║пископе? Менi не подоба║ться князь. - Мислю, що оце й кiнець, - важко зiтхнув ║пископ. - Я, во║водо, по очах виджу, звик. Чи й переживе цю нiч... У непрогляднiй темрявi вони тихо крокували двором. Часом спалахувала блискавка, пiсля яко┐ все навкруг здавалось ще темнiшим, чорним. - Помира║ i сам не вiрить, - говорив ║пископ. - Втiм, так бува║ завжди. У дуба зруба║ш корiнь, а листя все зеленi║... Ох, грiхи, грiхи! - Що говорив князь? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Все про сво║ - воювати з Ярославом збира║ться, шука║ Святополка, молиться на сина Бориса. Що тiльки й буде по його смертi, во║водо? - Кожному овочу своя пора, - засмiявся Вовчий Хвiст, - кожне дихання дба║ про себе... Ти, ║пископе, зда║ться менi, такожде себе не забува║ш... - Про що говориш? - зупинився й схопив за плече Вовчого Хвоста ║пископ. - Бачив, що в тебе в кишенi грамота княжа... - Що ж, - зухвало промовив Анастас. - Ма║мо устав церковний, пiдписав його нинi князь. Не про себе дбаю, про церкву... Що, може, скажеш, зробив недобре? - Нi, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - дi║ш ти добре... Давно пора. Государ повинен дати устав i церквi, i боярству, i всiм людiям - кожному сво║, за те й служимо... Тiльки що цей устав, аще прийде пiсля Володимира недостойний князь?! Знову небо прорiзала блискавка - ║пископ i во║вода стояли поруч серед двору, здавались вищими, нiж справдi. Блискавиця була така слiпуча, що вiд не┐ на зелений спориш навiть не падали тiнi, навкруг не видно було нiчого, тiльки чорнiло недалеко покинуте кимсь цебро з срiбним кружальцем води. - Во║водо Хвiст! - сполохано сказав ║пископ. - Зажди, про що говориш? - Я нiчого не говорю, - вiдповiв ║пископу Вовчий Хвiст, - а знаю - аще прийде в Ки┐в Ярослав, вiн порве устави отця свого. - А Борис? - запитав Анастас. Во║вода схилився до самого вуха ║пископа. - Бориса не прийняв навiть Ростов, що ж вiн - немiчний, кволий - Ки║ву?! Син василiси? А чим, чим нинi нам Вiзантiя допоможе? Та й тобi, ║пископе, нi з ним, нi з патрiархом константинопольським не по дорозi... - О, це так, - згодився ║пископ. - 3 патрiархом менi не по дорозi. Недалеко вже були й ворота з двору. В сяйвi блискавиць за ними окреслювались критий вiзок ║пископа, кiлька осiдланих коней, темнi постатi дворян, гриднiв. кпископ зупинився, схопив руку Вовчого Хвоста. - Так що ж це? Хто ж тепер сяде на столi? Вовчий Хвiст помовчав. - Токмо син князя Ярополка й царiвни, - долинув з темряви його хрипкий голос. - Святополк - князь дужий, суворий, вiн захистить бояр, людей, церкву. - Але вiн далеко, в Польщi? - Нiч темна, нiчого не видно, - натяком вiдповiв Вовчий Хвiст, - якщо це станеться з Володимиром нинi, Святополк до ранку може бути в Ки║вi... - Почекай, во║водо, почекай, - не випускаючи руки Вовчого Хвоста, мовив ║пископ. - Святополк католик... - Князь Володимир помира║, - суворо сказав Вовчий Хвiст. - Ми - християни, i католики такожде християни... Нашо┐, русько┐ християнсько┐ вiри нiхто не зачепить. Та й що вiра? Нам потрiбна сила, а вже з нею бог. Блискавиця... У ║пископа зовсiм бiле, закам'янiле обличчя, непорушнi, неначе склянi, очi, закушенi губи. - Ну, ║пископе, - глузливо запитав Вовчий Хвiст, - чи згоден ти благословити Святополка? кпископ мовчав. За коротку хвилину, яка проминула вiд удару до удару блискавицi, вiн пригадав ще одну нiч пiд Херсонесом, коли зрадив патрiарху константинопольському й ромеям, скрадався у пiтьмi до табору Володимира, клявся в приязненствi й любовi... Те, що робилось цi║┐ ночi, було не новиною. Вiн iшов до Володимира, бо шукав сили й слави, нинi сила князя Володимира вичерпалась, славу ж ║пископ Анастас матиме тiльки з Горою й Святополком. - Я згоден, во║водо! - в нестерпному сяйвi, пiд страхiтливий гуркiт грому сказав Анастас. 7 Володимир заснув. Може, на хвилину, може, на годину спокiй прийшов у його стомлену душу, князь усе забув, спочив. Прокинувся вiн вiд дужого удару грому, що пролунав над самим дахом терема, i сяйва блискавицi, що наскрiзь пройняла повiки й змусила його розкрити очi. "Що це?!" - хотiв крикнути Володимир. Проте трапилось неймовiрне - князь крикнув i сам не почув свого голосу - пiсля удару грому за вiкном, у саду, внизу, в теремi i в палатi стояла надзвичайна, якась зловiсна тиша, а голосу не було - тiльки тиша й пустка. "Чому це я не чую свого голосу? - подумав Володимир. - Може, знову серце, голова?!" Проте серце його билось, хоч i напружено, а рiвно, вiн бачив усе навкруг себе - свiчу, корчагу з водою на столi, темне вiкно, гiлля за ним, меч i щит отця Святослава, образ Христа на стiнi. Тiльки на душi в нього було неспокiйно, надто тривожно, вiдчуття чогось неминучого, невблаганного, що пiдступало, обгортало його. Вiн навiть схопився, сiв на ложi, простягнув руку до корчаги, щоб випити води... I тодi вiн вiдчув, як серце його - на довгу, надзвичайно довгу мить - зупинилось, напружено здригнулось, забилось, в головi його раптом почався свист, шум. "Що це? Чому так?" - краяли думки-блискавицi. Вiн думав не тiльки про серце й голову, вони болять тому, що нема║ спокою в душi... "Чи по┐хав Вовчий Хвiст у поле? - виникала одна думка. - А чого приходив ║пископ Анастас?" - одгонила ┐┐ iнша. Думки виникали й зникали, змiшувались i знову народжувались. "Сини! Де вони? Бояри? А чому тут нема║ бояр? Де мо┐ во║води? Нi, в мене нiкого, нiкого нема║, - я лишився один, сам... I хворий, зовсiм хворий". В промiннi свiчки побачив образ Христа i звернувся до нього: - Воззри ж тепер на мене, воззри, бо ти цар небесний, я ж iмператор на землi, i, крiм тебе, менi нi до кого звернутись... Воззри, воззри, воззри, чу║ш, Христосе, я тяжко страждаю, я загибаю... Ти хочеш мене рятувати, зiйди з образу, допоможи менi, врятуй... Вiн довго дивився на образ Христа, i видно - на образi цьому, на лику Христа, що був досi темним i суворим, вiн помiтив щось схоже на посмiшку... - Ти смi║шся?! - крикнув князь Володимир. - Чого ти смi║шся, Христос? Нi, це в мене наморочиться в головi... Ти не смi║шся, тебе нема║... Яка облуда! - застогнав вiн. - Яка облуда, адже нiчого - навiть Христа - нема║... "Куди пiду? До кого звернусь?" - налiтали знову й знову думки. Предслава! Вiн згадав ┐┐ - свою дочку, що жила так близько, одразу за лiсом i стiною - на Горi... Вона ж любить його, як i вiн ┐┐, так само, як любив колись Рогнiду, прийде, прибiжить сюди, аби тiльки покликав. Але Рогнiда пiшла в безвiсть, не почувши вiд нього слова любовi, вiдтодi ж мiж ним i Предславою виросла стiна - рiдна дочка стала йому нiби чужою, пiзно кликати ┐┐, нiхто, нiхто не прийде до нього серед цi║┐ страхiтливо┐ ночi. I тодi вiн пригадав одну, найдорожчу в свiтi людину: матiр свою, Малушу. Рiк за роком проходили, минало життя, але вiн не мiг звикнути до думки, що ┐┐ нема║, вiрив, що вона жива, тiльки Гора, дружина, во║води й бояри не допускали ┐┐ до нього. Проте так не могло бути надалi. Тепер, коли вiн почував себе зовсiм самотнiм, хворим, вона мусила бути бiля нього, жити далi без не┐ вiн не мiг. I вiн вирiшив, що негайно, цi║┐ ж ночi, зробить клич, велить шукати ┐┐ по всiй Русi, щоб вона прийшла, сiла коло його ложа, поклала руку на гарячу його голову; вiн з славою введе ┐┐ в Золоту палату, посадить поруч з собою, бо вона його мати, вiн вiд не┐ пiшов i до не┐ повернеться... Вiн схопився з ложа й без посоха, без помочi чужо┐ руки ступив раз, i другий, i третiй, так, як ходив i колись. Раптом вiн зупинився. Недалеко вiд Берестового спалахнула i вдарила блискавиця - така слiпуча, що в свiтлицi стало видно, як удень, блискавиця ця, либонь вцiлила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось. Володимир не чув цього - у сяйвi блискавицi вiн побачив те, що було неймовiрним i незрозумiлим, - на стежцi в саду за теремом князь помiтив постать, що вирiзувалась на тлi зелених трав, - там iшла, спираючись на посох, стара жiнка - така, якою вiн уявляв ключницю Малушу - свою матiр. - Мамо! - вирвалося з горла князя Володимира. - Де ти взялась? Звiдки прийшла? Мамо, iди до мене! Ма-а-мо! Але блискавиця, мабуть, вдарила не тiльки в землю, гаряча iскрина поцiлила в серце князя Володимира, бо вiн вiдчув нестерпний бiль, нiби десять списiв разом пройняли йому груди. Могутн║ колись його тiло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи руками повiтря, вiн стояв, ждав, що бiль зникне. I вiн ще встиг крикнути: - Людi║! Дружино! Дружи-й... Хтось бiг з сусiднiх поко┐в, внизу на сходах чулись кроки - до свiтлицi поспiшали бояри, во║води, гриднi... Але князь Русi Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовiрне - бiль у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свiчок обернулось, зникло, зникло все - шум, свiт, життя, i, як зламаний спис, князь Володимир упав, повалився на пiдлогу. 8 Тi║┐ ж ночi, набагато пiзнiше, бiля ганку терема в Берестовому зупинились сани, запряженi четвериком баских, дужих коней, бо по покону мертвого годилось везти тiльки так, туди ж промчало з города десяткiв зо два во║вод, бояр, мужiв. У теремi на той час тiло князя Володимира опорядили й загорнули в килим, гриднi вийняли з пiдлоги терема кiлька мостин i на ремiнних вужах опустили мертвого в сiни, потiм прорубали дiру в стiнi у сiнях i так винесли князя надвiр. Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довiдався про те, що сталось цi║┐ ночi в Берестовому; нiхто не заплакав i не затужив над тiлом князя Русi, тiльки на пiдвiконнi в свiтлицi, де вiн помер, хтось iз гриднiв поклав шматок хлiба й плоскви з ситою - на покорм його душi. Сани рушили. Во║води й бояри сiдали на коней, кiлька чоловiк закрокували пiшки. Поки ┐хали двором, потiм дорогою в лiсi, сани легко посувались уперед, ближче ж до города, над Днiпром, полозки стали зариватись у пiсок, ледь посувались, стрибали на вибоях. У городi, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира - вряди-годи похiд зустрiчали й при║днувались до нього вершники. Гроза минула, на небi розривались i повзли до пониззя хмари, нарештi у прорiзi мiж хмарами окреслився мiсяць - тонкий, як серга, нiжно-голубий. Конi били й били копитами землю. У лiсах i кущах обабiч шляху кричали нiчнi птахи, десь на Подолi, а потiм на Горi заспiвали когути, а здалеку, iз Заднiпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич. I нiхто не помiчав, та нiкому й не було дiла до того, що за саньми з тiлом князя Володимира поспiша║ якась стара жiнка в темному платнi - Малуша. У цю нiч вона не спала. У монастирi давно вже знали, що недалеко звiдси в сво║му теремi тяжко хворi║ князь Володимир; ║пископ Анастас, що був минулого дня в нього, велiв священикам i братi┐ вiдправити молебень за одужання вельми немощного князя Володимира, i вони молились у церквi до пiзнього вечора. Малуша зрозумiла, що сталось, - князь Володимир, ┐┐ син, помира║, а бiля нього ж нема║ нi жони, нi синiв, нi однi║┐ рiдно┐ душi, всi такi далекi, такi чужi... Вона вирiшила будь-що iти в княжий терем у Берестовому, добитись, на колiнах просити гриднiв, во║вод, щоб дозволили ┐й - старiй черницi - побути бiля хворого князя, допомогти, а коли так судилося, власними пальцями закрити йому очi. Малуша пiшла, хоч нiч була чорна-пречорна, над головою висiли хмари, часом з неба били блискавицi, гуркотiв грiм; iшла крiзь кущi, падала на вибоях i пнях, була вже зовсiм близько, в саду за теремом. Там вона зрозумiла, що добре зробила, пiшовши до сина, - коли ще раз вдарила блискавиця, у чорному вiкнi терема Малуша побачила Володимира, що стояв, простягаючи руки до не┐... - Мамо? Iди до мене! Мамо! - почула вона його крик... Що було потому? А хiба Малуша зна║? Вона добiгла до терема, увiйшла в сiни, де стояли во║води, бояри, гриднi. - Князь умре, - мов крiзь сон, долетiло до не┐, але коли вона невиразними, змiшаними з сльозами словами просила допустити ┐┐, черницю, до тiла князя, щоб опорядити його, Малушу виштовхнули з сiней, бо вони, навiть i мертвого, стерегли князя Володимира. Малуша вийшла надвiр, стала пiд деревом недалеко вiд ганку, так, що нiхто ┐┐ не мiг помiтити, ждала. Вона чула шум i рух у теремi, бачила, як до ганку пiд'┐хали сани, як iз терема вийшло кiлька гриднiв з смолоскипами в руках, а крiзь дiру в стiнi сiней виносили тiло. Малуша вийшла з тiш дерева, стала над саньми, в якi клали тiло Володимира, в промiннi смолоскипiв бачила його трохи стомлене, але воднораз спокiйне вже обличчя, набряклi повiки, що навiк закрили очi, срiблястi брови, що випинались над перетятим двома глибокими зморшками чолом, гострий i довгий нiс, вилицi, сивi вуса над темними устами, - це, либонь, i все. Вона довго стояла над тiлом свого сина, бо бояри, во║води бiля саней щось радились мiж собою, позираючи на тiло, бо за все сво║ життя так мало була бiля нього, бо гриднi гасили смолоскипи, во║води й бояри все радились, i нiкому з них не було нiякого дiла до старо┐, зiгнуто┐ черницi, що мовчки стояла над мертвим уже князем. Сани рушили, тупотiли конi, шарудiли полозки, всi по┐хали, пiшли з двору - i Малуша рушила слiдом за ними. Спираючись на цiпок, вона так поспiшала... Думала про минуле - вона не могла цього не згадати. Перед нею встали i далекий Любеч iз жовтими його пiсками, i той день, коли ┐хала вона пiд щитом брата Добринi на Гору, хижа Ярини й два камiнчики сережок, що свiтились i мiнилися пiд мiсячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня Ольга й Святослав... На Малушу, що крокувала зараз за саньми, вiйнуло ще й радощами далеко┐ купальсько┐ ночi; серед цi║┐ темно┐ ночi ┐й привидiлись вiдблиски високих червоних вогнiв, блискучi очi княжича Святослава: "Я люблю тебе, Малушо!" Невже ж, невже це колись було? Так, усе це було! Була Гора - i став Будутин, у хижi над Россю вона народжу║ дитину - його, Володимира... "Колишися, колиско, вiд кута до кута, маленька дитина, а важка покута..." "Слухай, Добрине, менi страшно, ой, як страшно, душу ти забира║ш у мене..." Невже все це було? Усе було - i вже нема║ нiчого. Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тiльки вона живе серед чорно┐ ночi - княжа мати й однаково рабиня... Так чого ж ви поспiша║те, во║води, гриднi, - сани вiддаляються й вiддаляються, вона - стара, немiчна мати князя, - нi, цього нiхто не зна║, вона - черниця Марiя, задиха║ться, не може встигнути за вами, навiть за мертвим сином! Малуша стала... Нi, вона не встигне... i куди вона пiде, куди?.. Десь удалинi якийсь час чувся тупiт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузi, де колись горiли купальськi вогнi. 9 До свiтання ще Святополк вийшов з схованки - iз терема во║води Вовчого Хвоста, - вдерся з дружиною сво║ю, що стояла напохватi на Подолi, до