ред вийшли старцi градськi. - Стiйте! Во┐ зупинились i стояли, похиливши голови. - Хто ви? Чого йдете до города Ки║ва? - Ми во┐ руськi, йдемо вiд города Константинополя, з походу... - З походу? А чого ж ви такi? Невже посрамили честь Русько┐ землi? Де вашi во║води й тисяцькi? Де знамено ваше? Наперед пройшли тисяцькi й сотеннi - на плечах сво┐х вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дiйшовши до натовпу, старшина стала. - Ми не посрамили Русько┐ землi, несемо з собою прах во║води нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отцi, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велiв князь i ви, але гречини нас обдурили, скривдили, пiсля бранi за Константинополем хотiли нас послати на болгар, не дали данi, розiрвали ряд... Люди мовчали. З небагатьох слiв, промовлених над корстою во║води Рубача, всi зрозумiли, що сталось у далекiй Вiзантi┐, не сором, а образа, гнiв, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отцi кинулись до синiв, жони до чоловiкiв, дiти до отцiв. А далi сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнiв, розпач i неймовiрне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого лiта, як скована льодами рiка, що рве береги й перепони... Во┐, якi ходили в чужу далеку землю, й люди ки┐вськi, що так довго нетерпляче ┐х ждали, в мовчаннi посувались до города, дiйшли до стiн Гори, обминули ┐х, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок ┐х прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом во║води Рубача. Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звiдти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кiлька.слуг. У вiкнах на верху терема на мить виткнулись i зникли обличчя купця та його сина Iоанна. - Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збудженi голоси. - Iди сюди, вiдповiдай за смерть людей наших! - Не ховайся, слуго iмператорiв! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь! - Iдiть, iдiть сюди, пси ромейськi!.. Натовп шумiв, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали вiд помсти. Одна iскрина, один удар - i вдарить блискавиця, люди ки┐вськi стояли бiля терема купця Феодора, але бачили перед собою всiх роме┐в, всiх iмператорiв, всю Вiзантiю, що вiки робила, а нинi ще раз содiяла ┐м кривду, зло, забрала життя рiдних, близьких людей. - Виходь, гречине, вiдповiдай за дiла Вiзантi┐! I може бути, якби старий Феодор разом з сином Iоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих сво┐х дiяннях, схилили колiна перед корстою з прахом во║води Рубача, може, все сталось би iнакше. Але купець з сином не вийшли до людей, велiли слугам брати рогатини, самi схопили топори... Гнiв людський був навальний, нищiвний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, - нi, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний бiль, - люди кинулись до стiн терема, навалились плечами на дубовi колоди - впали стiни, як гниле павутиння, трiснув, розсипався, впав, здiймаючи стовп куряви, терем, пiд ру┐нами його зник купець, син його Iоанн. - Смерть гречинам! - лунали крики. - На Вiзантiю! До князя, до князя Володимира! 4 Князя Володимира не було в цей час у Ки║вi - цiлий тиждень вiн сидiв у Роднi, де навкруг старо┐ фортецi мiж Днiпром i Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стiни, вежi. Родня була тiльки останньою ланкою споруд i валiв, що ставились з пiвночi до пiвдня. Полянська земля, вся Русь тепер мiцно вiдгородилась вiд Дикого поля й Руського моря, звiдки все частiше виходили новi й новi орди, де, прита┐вшись, чатувала Вiзантiя. Там, у Роднi, князь Володимир одержав через гiнцiв вiсть про те, що трапилось з руським во┐нством у Вiзантi┐. Ця вiсть приголомшила його. Вiн велiв дружинi сiдлати коней, ┐хати додому. Увечерi шляхом, що вився над самим берегом Днiпра, Володимир повертався до Ки║ва. Город зустрiв його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, нiде не курiли димки, в передграддi чорнiли згаслi домницi* (*Домницi - древнi саморобнi печi-домни.). У цiй тишi конi пiднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипiли жеравцi, поволi опустився й упав на край валу мiст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях. Бiля терема князя ждало багато бояр, во║вод, тiунiв - всi лiпшi й нарочитi мужi Гори. Коли князь пiшов на верх, вони посунули слiдом, збились у Золотiй палатi. Боярство й мужi одразу загомонiли: - Загинуло наше во┐нство у Вiзантi┐, княже! Горе велике у Ки║вi настало. - Чув уже, бояре й мужi, iстинно, горе велике, болить мо║ серце, стенить душа. - Не токмо во┐. пх нема║, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живi, у городi неспокiйно, ждали тебе. Що було, що тiльки було! Весь Ки┐в вийшов за стiни, щоб зустрiти во┐в, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов i не було, самого його й сина вбили... Ми не чу║мо душi, адже не купець, а самi во┐в у Константинополь посилали. - Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Ки║вi. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василiкiв роме┐в, ряд з iмператором клали, посилали во┐в у Константинiв град. - I ти, княже! - Так, i я, - важко зiтхнув Володимир. Настала тиша. У палатi, вiкна в якiй були зачиненi, де жарко палали свiчi, збилось багато людей, важко, трудно дихати. - Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос. Князь Володимир, що сидiв похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палатi. - Вiдчинiть вiкна! - промовив вiн. Кiлька дворян кинулись до вiкон, розчинили ┐х. Десь на Горi вив пес. Вiйнуло свiжим повiтрям. - Запиту║те, що робити? - глибоко дихнувши, вiдповiв князь. - А що ж? Заутра велю поховати тiло во║води Рубача... на Воздихальницi, де лежать князi, - вiн не посрамив Русi. - Пiдемо всi, похова║мо, княже! - зашумiли в палатi. - Усiм воям, що були в походi, - вiв далi князь, - велю дати пожалування: живi мусять жити, в мертвих ║ жони й дiти. - Не пошкоду║мо, дамо, - пiдтримали князя бояри й мужi. - I ще кажу - не дозволю, не припущу, аби iмператори роме┐в так говорили з Руссю й зi мною, - вороги вони нам вiднинi. Тодi пiдвiвся боярин Воротислав. - Ти сказав правду, княже, - стиха почав вiн, - ганьба, що iмператори так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Iмператори роме┐в достойно говорять з польськими й чеськими князями, ┐м друзi нiмцi, варяги, угри, а з Руссю й ┐┐ князями поводяться, як з варварами й рабами. - Все вiд того, - встав боярин Iскус║в, - що польськi, чеськi й угорськi князi, нiмецькi iмператори - християни-латиняни, i закони в них новi, совершеннi, освячують право князя й боярина, бiдному також дають сво║. Нашi ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, якi давно час змiнити. - Хто ми? - шумiла палата. - Кому вклоня║мось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута? Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що вiн бачить перед собою ║динi очi, очi Гори - суворi, безжальнi, темнi. У миготливому промiннi свiчок йому привидiлись у цю хвилину ще однi очi, що також складались з очей множества людей Русi, - во┐в, гриднiв, ремiсникiв, смердiв, - смутнi, невеселi, неспокiйнi, допитливi свiтло-сiрi очi. Не тiльки боярство, мужi Гори запитували нинi князя Володимира, ждали вiдповiдi, Русь зверталась до нього, i вiн запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоня║мось? За яким законом мусимо жити?" Володимир устав. Суворий, рiшучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава i що мав карi материнськi очi, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужiв Гори, бачив же набагато далi, бiльше. - Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочаснiсть, хочу прозрiти й будуче наше... Рiдна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб устро┐ти й утвердити, велика, вiчна Русь, - у вiках бачу ┐┐ славу. Володимир зупинився, бо вiд надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав. - Та ми, - повiв вiн далi, - i це я нинi бачу, знаю, - не острiв у безбрежному морi-окiянi, много земель, народiв, племен, як вiковiчнi хвилi, б'║ться в береги нашi, з усiма мусимо разом жити. - Правда, княже, правда! - шумiла палата. - Але як жити далi, як тримати мир з свiтом? - запитував князь. - Нинi виникла в нас сварга з Вiзантi║ю, i це не нова сварга; вiдколи iсну║ Русь i Вiзантiя, не було миру мiж нами, багато кровi пролили ми на бранях з нею, кiнця-краю ┐й не було й нема║... Ви не сказали всього, мужi, я скажу за вас i за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам iмператори роме┐в i Вiзантi┐, нинi говорю ┐м: iду на ви! - Пiдемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужi. - Веди, княже! Де ти, там i ми! - брались за крижi мечiв во║води. Велике, священне почуття помсти керувало ними; руськi люди зараз були несхитнi, грiзнi, суворi до ворогiв сво┐х, як i колись, во днi князiв Олега, Iгоря, Святослава... Проте не тiльки помста стукала в ┐хнi серця нинi, нове владно входило в життя. По-новому треба було докiнчувати сваргу з Вiзантi║ю. I це нове неминуче мусило прорватись у Золотiй палатi - наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, во║вод, що давно стали християнами. - Ти сказав правду, княже, - тихо сказав Воротислав, - i ми з тобою одностайнi! Але за чим i по що пiдемо ми до Вiзантi┐?.. Мертвих не воскресити, загинули нашi люди навiки! Взяти дань? Нi, грецькi золотники нам не потрiбнi, самi ма║мо золото, срiбло, всякi добра. Взяти землi у Вiзантi┐ - так у нас i земель, i лiсiв, i рiк ║ доста. Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, - така вже нинi Гора, така й уся Русь. - Ми пiдемо за тобою, - вiв далi Воротислав, - бо ║ на свiтi Вiзантiя, але ║ й Русь, бо ║ в Константинополi iмператор, а в городi Ки║вi ти князь i наш василевс, бо вони хваляться сво┐ми законами, а ми ма║мо свiй, руський покон, але бачимо, утвержда║мо й новi закони. Чи так говорю, бояри й во║води? - звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотiй палатi. - Так, боярине Воротиславе, так! - вiдповiла палата. - I про вiру, про християн скажи!.. - I про вiру, скажу, мужi, - закiнчив Воротислав. - Втiм, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!.. 5 Тi║┐ ночi князь Володимир не лягав спати. На якусь годину вiн зайшов до Рогнiди - ┐й, жонi сво┐й, хотiв повiдати думи, що бентежили його душу, не давали спати. Проте ця розмова тривала недовго. пй важко було, либонь, зрозумiти, що хотiло вiд князя боярство, якi складнi думи тривожили Володимира, - Рогнiда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце... - Знову брань, - бiдкалась вона. - Як швидко проминули тиша й мир, як несподiвано все це сталось. Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала. - Покинь, Рогнiдо, - сказав суворо й навiть черство Володимир. - Не плач, до чого тут сльози? Iмператори роме┐в зганьбили честь ки┐вського князя, образили й зневажили всю Русь... О, княгиня Рогнiда одразу пiдняла голову. Честь мужа Володимира - це ┐┐ честь, образа Русi - це i ┐┐ образа. - Якщо так, - промовила Рогнiда й витерла на щоках сльози, - iди, муже мiй... - Мушу стати нарiвнi з iмператорами, - говорив Володимир, - а Русь поставити врiвень з Вiзантi║ю. - Iди, муже мiй! - Мушу утвердити в Русi закон новий! - Утверждай, княже! - Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як i ┐ду, Рогнiдо! - Вiрю, Володимире! Тим i живу! Я благословляю й молитимусь за тебе... Зорi пливли у вiчних сво┐х колах за вiкном, вiти дерев на чотi стояли за стiнами, бiля грудей Володимира билось рiдне йому серце, в цю годину ночi, в цю хвилину вони тiльки вдвох мусили одверто, щиро говорити - Рогнiда ж сказала йому всю свою правду. I князь Володимир нiбито сказав ┐й усе - так, знову похiд, знову брань, розлука... Бiля Перевесищанських ворiт князя Володимира ждав во║вода Вовчий Хвiст. - Я зробив усе, як ти велiв, княже... Конi готовi, у дворi над Стугною нас ждуть, можемо ┐хати. - Во║водо! Про те, що ми робимо, нiхто не повинен знати. - Я твiй слуга, княже. - То й по┐хали. Во║вода мчав першим, вiн добре знав шлях до Стугни, на березi яко┐ був княжий, а поруч i його власний двiр. Князь поспiшав за ним, мовчав, думав. "Дуже шкода, - думав князь, - що я не поговорив про це з Рогнiдою. Втiм, що вона може менi порадити, - де дi║ розум, на серце покладатись небезпечно... I нi боярам, нi во║водам не можу цього сказати, - роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушу║ мене". Конi летiли серед чорно┐ ночi все швидше й швидше. "Не заради себе це роблю, заради всiх..." Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до свiтання, коли там усi повиннi були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя i во║воду, бо в одному з вiкон терема, що стояв на високiй кручi над водою, свiтився вогник, коли ж конi затупотiли в дворi, хтось одразу вийшов на ганок, привiтав пiзнiх гостей. У просторiй палатi, де горiв трисвiчник, князя зустрiв старий священик Григорiй, що служив у давнi часи ще княгинi Ользi i якого заздалегiдь привiз сюди Вовчий Хвiст. Вiн сидiв бiля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тiльки князь переступив порiг палати. - Уклiн тобi, княже! Що привело тебе сюди в цю пiзню годину i навiщо я тобi потрiбен? Князь Володимир вiдповiв на вiтання, сiв на лавi. Свя┐ценик Григорiй повернувся до свого крiсла бiля столу. Усе навкруг - жовтавi вогнi трисвiчника, пергамент на столi, спокiйне обличчя сивобородого священика, а найбiльше його очi, голос - заспокоювало князя, кликало до одверто┐, щиро┐ розмови. - Я хочу говорити з тобою про душу й вiру, отче, - сказав князь. - Усi, що приходять до мене, - вiдповiв священик, - говорять про душу й вiру, i я радо допомагаю ┐м. I ти, княже, говори одверто - тут тiльки ти, та я, та ще бог. - Хочу сказати про Русь, - князь Володимир пiдняв руку й показав на чорне вiкно. - Ось вона сто┐ть поруч i далi, далi, скрiзь навкруг... Я люблю ┐┐, отче, бо вона вспо┐ла мене й вскормила, сам також нiчого заради не┐ не шкодував - нi сил, нi кровi, нi життя; я молився i вiрив ┐┐ богам, як отець мiй, дiди й прадiди князi. - Вiдаю, княже, все вiдаю, знаю, - згодився священик. - Але що трапилось? - повiв далi князь Володимир. - Чому неспокiйна моя земля i ┐┐ людi║, чому роздирають ┐х напастi й страстi, нема║ ладу в землях, городi Ки║вi, на Горi? А ще нема║ спокою, тишi в душi мо┐й, вiри нема║... Куди iду, куди мушу йти, куди вести людей мо┐х? Вiн замовк, згадуючи, либонь, багато минулих лiт. - Я й шукав, вiр менi, я довго й уперто шукав вiри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юде┐ з Хозарi┐, благовiсники римського папи... Я сказав ┐м коротко: не вiрю, не можу вiрити в богiв ваших. - Я знаю про всi тво┐ сумнiви й дерзання, - пiдняв голову священик, - довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти нiде не знайдеш i нi в кого не вiзьмеш вiри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русi, княже... Тепер сам священик, мабуть, хотiв дещо пригадати, через що й сказав: - Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палатi княгинi Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тодi вона хотiла тебе охрестити, готовi були купiль. квангелi║, хрест, але твiй отець Святослав не дав княгинi Ользi цього зробити. Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував iнший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув: "А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч ┐м..." - Так i пiшло, - говорив далi рiвним, спокiйним голосом священик. - Отець твiй Святослав залишився у вiрi старiй i так загинув, ти все сво║ життя такожде був у цiй вiрi... - Ти осуджу║ш мене за це, отче? - Нi, - одразу ж вiдповiв i лагiдно посмiхнувся священик, - ти робив що мiг, дiяв по слову отця, тiльки так i мусив жити, робити... Я любив, - закiнчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, вiротерпимого отця твого Святослава, як же менi не любити тебе - ┐хнього онука й сина?! - Спасибi, отче! - щиро сказав Володимир. - Нинi ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумiю, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобi, а всiм людям Русi важко, не той нинi свiт, що був ранiше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про сво║ гобино* (*Гобино - багатство.), убогий не бачить щастя на землi, кожен хоче в щось вiрити, але як - у ║динiй родинi отець молиться Перуну, а дiти - iному богу. I ти сам, маючи багатство й силу, а пiдпорою бояр, во║вод, дружину, бо┐шся життя, не зна║ш, як жити... Говори, княже, чи правда це? Князь Володимир довго думав i нарештi сказав: - Так, отче, нинi менi страшно жити... - А чому? - запитав священик i одразу ж сам вiдповiв: - Життя змiнилося, змiню║ться, i його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже нема║, те, що ║ нинi, таким уже й буде довiку. I кожна людина хоче знати, що тут, на землi, все повинно бути так, як ║: князевi сво║, бояриновi - належне, убогому бог такожде дав усе - тiло, руки, душу... Широко розплющивши очi, князь Володимир дивився на священика. - I все це не прийшло само по собi, - тихим голосом вiв той, - створюючи дерев'яних богiв, людина вже боролася з ними, цi дерев'янi боги допомагали людям колись, але нiчого не можуть зробити нинi, тiльки Христос сто┐ть на сторожi нового життя, бо вiн утвержда║, що нема║ на землi властi, аще не вiд бога. Христос каже: не укради в iншого, а живи сво┐м, бога бiйтесь, князя чтiте. Священик ясними сво┐ми очима заглядав неначе в саму душу князя. - Аще людина охреститься, - спроквола говорив вiн, - бог проща║ ┐й i всi грiхи, содiянi допреже, через купiль вона вступа║ в життя нове... Аще ж нема║ життя тут, ║ життя вiчне, рай на небi. Глибоке зiтхання, стогiн вирв'ались з грудей князя Володимира. - За тим я й прийшов до тебе, отче! - щиро сказав князь. - Не вiрую... Допоможи менi повiрити! - Добре робиш, княже Володимире... Коли б вiра християнська була недобра, ┐┐ не прийняли б баба твоя Ольга i множество людей руських. Вiн накинув на шию ║пiтрахиль, взяв у руки квангелi║ й хрест. - Купiль готова, - промовив священик. - Роздягайся, княже, ступай у не┐... Князь Володимир озирнувся на вiкна, розчиненi дверi, за якими темнiла постать Вовчого Хвоста. - Ось я пригашу свiчки, - прошепотiв священик, - досить i однi║┐. У палатi була пiвтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купiль. - Хрещу тебе в iм'я бога-отця, сина й духа святого... На свiтаннi князь Володимир зупинився бiля ворiт Гори, зiйшов з коня, вiддав повiдки во║водi Вовчому Хвосту. Вiн залишився бiля ворiт, ждав, доки Вовчий Хвiст не зник на Горi, а потiм пiшов попiд стiною, став край валу, що височiв над кручами й Днiпром. Високо вгорi палала яскравим сяйвом денниця, скрiзь по небу примеркали зорi, на сходi полотнiло, на Горi, Подолi, внизу на берегах, де котив води Днiпро, всюди, як це бува║ перед свiтанням, стояла надзвичайна тиша, нiч прощалась з землею. Нiч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого вiн невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсiм недалеко, близько вiд князя бовванiли на требищi в темрявi дерев'янi постатi богiв, яких вiн з усiх земель зiбрав i поставив тут, але сам вiн - князь Русi - був уже не язичником, а християнином. I князь замислився над тим, добро чи зло содiяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди? У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила ┐х цупкими й важкими, ноги вiдчували холодок землi. "Добро чи зло я содiяв? - запитав сам себе князь. - Що скажуть люди, нинi сущi на Русi й тi, що прийдуть на цi гори пiсля мене?" Вiн не знав, що вiдповiсти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконечно розумiв, що це не залежало вiд нього, - ║ сила в свiтi й тут, на Русi, яка вимагала, щоб вiн охрестився; не охрестився б вiн нинi, мусив так i тiльки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власно┐ волi, а силомiць примусили б його до цього. Хто ж ║ Христос? Зна║ його князь Володимир чи нi? Вiн подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся - нi, вiн не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землi, - на кручах Днiпра, в долинi, за плесом, де все бiльше й бiльше червонiло небо. Так хто ж вiн, звiдки гряде, що несе? Нi, князь Володимир цього не зна║ й ще не розумi║, хоч давно вже не вiрить отим дерев'яним богам, що все виразнiше й виразнiше окреслюються на требищi в промiннi ще одного свiтанку, але бачить, кожного дня вiдчува║, як помира║ старий свiт, трухлявiють i скоро впадуть у порох старi боги, гряде новий свiт, що на знаменi сво║му змалював лик Христа... Так що ж, скоритись, впасти на колiна перед новим, що руйну║ старе, вiддатись на ласку Вiзантi┐, нiмецьким iмператорам, римському папi?! - Нi, - зiрвалось з уст князя Володимира, - я не скорюсь Вiзантi┐, не визнаю главою нiмецького iмператора, я проклинаю папу римського... Христос! - прохрипiв вiн. - Ось я, князь Русi, стою над Днiпром, зiйди ж i ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи менi! Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед свiтом - за Днiпром спалахнув снiп буйно-золотистого промiння, в сiрiй безоднi внизу окреслилось темно-син║ плесо Днiпра, зi всiх кiнцiв - iз-за Днiпра, з островiв, берегiв, лiсiв - долинув багатоголосий спiв птахiв. Свiтало. Князь Володимир стояв на горi й дивився, ждав сходу сонця. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Усю осiнь i зиму збира║ться во┐нство для походу на Вiзантiю. На Подолi й над Почайною навча║ться дружина. Ця наука да║ться нелегко. Хто зна║, якi перепони трапляться у далекому походi, з яким ворогом i в яких умовах доведеться боротись руським людям? Край Щекавицi, над прiрвою, споруджують високу кам'яну стiну, виводять кiлька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Во┐ з повною збро║ю, з щитами в лiвих руках, списами, топорами в правицях, деруться на цi стiни, ┐х одбивають, штовхають, i вони падають, калiчаться, - все може знадобитись у далекому походi. На Оболонi йде стрiльба: там серед пiскiв ставлять величезнi щити, на яких змальовано коней i людей, i во┐ з ранку до пiзньо┐ ночi влучають з лукiв у цього уявного ворога - на тридцять ступнiв, на сорок, два-п'ятдесят, сотню. Усю осiнь, доки не замерз Днiпро, во┐ роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижанi хвилi, перетинають Днiпро, там грiються на косах бiля вогнищ i знову пливуть до города. Над Почайною, у Вишгоррдi й Вiтичевi в цей час будують лодi┐, видовбують з товстих стовбурiв однодеревки, розводять ┐хнi боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усiх усюд до Ки║ва женуть табуни коней, тисячi волiв, гiнцi ┐дуть у ближчi землi збирати земське вiйсько, побували вони i в Острi та Любечi. На могилi Микули на той час уже поросла, в'┐лась корiнням у землю, так зазеленiла трава, що важко було й помiтити невеликий горбок, пiд яким лежав разом зi сво║ю жоною син останнього старiйшини антiвського роду. Не одного Микулу прийняла земля - у пiсках за Любечем полягло чимало во┐в, що боролись проти Ярополка; у тому ж пiску, часом поряд з ними, перетлiвали костi тих, що захищали Ярополка й iшли проти Володимира; смерть рiвня║ й замирю║ найлютiших недругiв. Коли князь Володимир з во┐нством сво┐м погнав Ярополкову рать до Ки║ва, якийсь час у Любечi стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далi. Вони надiялись, що мине вiйна, князь-переможець дасть ┐м полегкiсть, може, поверне людям землi, якi забрав Бразд, зменшить уроки, увiльнить вiд холопства, пришле посадника - мужа справедливого й доброго. Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини - Гордiй, Самсон, Вавило, - ┐м по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок - спадщина.) пiсля батька - терем у Любечi, землi над Днiпром, лiси, бобровi гони - все, на чому стояли його знамена - мiсяць пiд сонцем, вiд якого в усi боки стрiлами розтiкалось промiння. Пiд цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилi: сонце - князь, мiсяць - покiйний батько, а сини його - хвилi в морi, що ширяться й ширяться без кiнця. I так не тiльки з Браздом - в руках у брата його Сварга залишились лiси, береги по Днiпру, де лежала руда, корчениця; тi з любецьких багачiв, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землi, лiси, урожа┐, залишились ┐х володарями й при Володимирi - князь сварився з князем, во║води, бояри, волостелини, посадники служили одному князевi, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали ┐х; тяжке ж брем'я бранi, пiт, сльози, кров лягали на ницих людей - вони нiчого не здобували, а все бiльше й бiльше втрачали. Якось до Любеча при┐хав i волостелин Кожема. Вiн, як усi знали, був на бранi князiв-братiв, пiдтримував Ярополка й ки┐вське боярство, проте тiльки во┐ Ярополка вдали спини, велiв сво┐й дружинi скласти зброю, дав роту служити Володимиру. Так вiн i залишився волостелином у Острi, об'┐жджав вiд iменi князя Володимира городи й весi над Днiпром i Десною, ставив на землях, у лiсах, на бобрових гонах, якi ранiше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його iменем новi уроки, - князевi, звичайно, княже. Дбав Кожема й про господаря свого - князя чернiгiвського Оскола. Той також iшов з Ярополком, бився вище вiд Любеча й у Ки║вi, тiкав до Роднi, а там разом з князями iнших земель склав зброю, дав роту служити й служив нинi князевi Володимиру, як був, так i залишився князем чернiгiвським. I про себе не забував Кожема - де б не ┐хав, дивився, чи не знищив хто часом у лiсах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, - волостелиновi - сво║. I не тiльки добра. Волостелин Кожема, при┐хавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було нiчого - новий закон, що владно вривався в життя, зберiгав за багатим не тiльки добра, а й право: мiсце посадника в Любечi посiв старший син Бразда Гордiй - молодий ще чоловiк, що й зовнi, i вдачею крапля в краплю нагадував свого батька. Проте що вдача! Силою, безжалiснiстю, тупiстю, якi понiс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордiй, син Бразда, був християнином, вiн уже знав письмо, хитрий, пiдлесливий, умiв залiзти в душу будь-кому. Обираючи собi жону, Гордiй дiяв не так, як його батько, взяв собi не ту, яка впала в око йому, - нi. Гордiй довго ┐здив до Остра, до пiзньо┐ ночi засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою. Ця дочка була на диво незугарна - руда, кирпата, з великими банькатими очима, - хто ┐┐ зустрiчав, обминав третьою вулицею. А Гордiй робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повiз ┐┐ як жону до Любеча. Мусив Гордiй, син Бразда, стати посадником у Любечi ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичi, що колись уклали ряд з отцем, чи ┐хнi дiти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тiльки йому, хто ж з них не мiг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покiйного. А рядовичiв, холопiв ставало у Любечi чимдалi все бiльше й бiльше. Новий город, що виростав над Днiпром, не нагадував старого селища, гнiзда роду, в ньому була своя Гора - тереми за високими тинами на кращiй землi попiд лiсом, посад - хижi ремiсникiв, скудельникiв, рибалок на глинищах i в ярах навкруг Гори, Оболонь - землянки на пiсках i над затоками Днiпра, де тулились з численними родинами рядовичi й закупи, у яких був один шлях - у Днiпро або в холопи. Правда, в ницих людей лишилась ще одна надiя. Як i в городi Ки║вi, в Любечi люди були охрещенi, два священики - Ксенофонт-гречин i Кузьма-болгарин, що сидiли на любецькiй Горi, - обiцяли убогим рай на небi й тим бiльше радостi, чим бiльше вони на землi страждають... Пiсля смертi Микули в його хижi довго нiхто не жив - люди всяк говорили про смерть Микули й Вiсти, всiх дивувало, чому князь Володимир велiв вiддати йому погребову почесть як сину старiйшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплiтали дворище древнього роду. Вночi, говорили люди, на дворищi Микули чути стогiн i плач, хтось бачив вогнi, якi блимали у душниках землянки, - кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?! А все ж у Любечi знайшлась людина, що не побоялась домовикiв, щурiв, нав, - може, вважала й за краще втекти до них вiд живих, але немилосердних, страшних людей, - це був Антип, що доводився нетем* (*Неть - небiж, племiнник.) Микулi, онуком Анту. Сам вiн був ║диним сином Гапона - двоюрiдного брата Микули, рано втратив отця й матiр, якийсь час сидiв на отчому дворi, сплачував купу, яку батько одержав вiд Бразда, сину його Гордiю, а там вiддав за цю купу дворище й хижу, жив на днiпрових кручах, як птах, влiтку живився рибою, взимку ┐в заячину, виверечину, всяку давленину. кдине, що мав Антип, - волю. Вiн тепер не був нi рядовичем, нi закупом, нi холопом, над ним не було хазя┐на, "задушний чоловiк", - так про нього говорили. Оцей Антип i оселився на дворищi Микули, в древнiй хижi роду, спав на полу, де спочивали старiйшини Улiб, Во┐к, Ант, син його Микула, вiн, чи хотiв того, чи нi, був останнiм у роду старiйшин, бо стерiг ┐хн║ огнище, жив там, куди вночi прилiтали ┐хнi душi. I це були щасливi для Антипа днi - над ним була покровина, в огнищi тлiв жар, ночами вiн чув пiд вугiллям тихi бесiди пращурiв. Тiльки ж недовго довелося жити в землянцi Микули - у Любечi знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому мiсцi, й воно стане чистим, знав про це й Гордiй, син Бразда, посадник любецький. Вiн прийшов на дворище Микули, де й зустрiв Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду. - Хто ти ║си? - запитав Гордiй в Антипа, що стояв босий, у старому вретищi, довге волосся спадало аж на плечi. - Я Антип, неть Минули й твiй родич, посаднику, - вiдповiв задушний чоловiк. - Не про те запитую, - гримнув Гордiй, - i менi байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двiр? - Я нiчого не забирав, - хитнувся Антип, - i менi нiчого не треба - живу, та й усе... - Живу, та й усе! - засмiявся Гордiй. - Та хiба ж хто нинi так живе на свiтi? Ця хижа й цей двiр належали Микулi. - Так, Микулi, - згодився Антип, - нехай буде прощен. - Аще живеш тут, - вiв Гордiй, - мусиш знати, що Микула мав купу вiд князя i ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князевi вiд диму, вiд рала, вiд кожного злака. - Тут нема║ диму, нема║ в мене рала, я не садив i злаки. - То й iди, Антипе, звiдси! - крикнув Гордiй, - Ставте знамено! - велiв вiн холопам. Уночi Антип сидiв над Днiпром. Починалась зима. Антип змерз i не мав тепер куди пiти й притулитись на свiтi. Онук старiйшини - так, це був, мабуть, останнiй онук, що пам'ятав сво┐х предкiв, - вiн, останнiй в роду, прокли нав Любеч, усю землю. А тим часом до Любеча при┐хав волостелин Кожема, разом з посадником Гордi║м зiбрав любечан, кликав ┐х на брань з ромеями. I люди, це слiд сказати, як ┐м не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вiсть... - Iмператори роме┐в - вороги нашi, вони загубили множество руських во┐в, збираються йти на Русь, одягти ярма на ви┐ нашi! - кричав Гордiй. Ромейськi ярма на виях руських людей? Нi, тяжко жити нинi в рiднiй землi, тяжко працювати на князiв, волостелинiв, посадникiв, але многократно важче, страшно носити ярмо Вiзантi┐, бачити, як загиба║ рiдна земля. - За Русь! Ми пiдем, вiддамо за не┐ життя й сили. Над берегами лунала пiсня: Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, главу зруба║м царю роме┐в, принесем дому i честь, i славу... Тiльки Антип, онук старiйшини, не пiшов з воями. I не тому, що не хотiв, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рiдно┐ землi, ненавистю до роме┐в... Вiн не мiг iти з воями через те, що не мав коня, не мiг купити в Сварга щит i меч, во┐н же без збро┐ - не во┐н. Його не прийме князь. Вранцi Антип пiшов понад Днiпром - нижче й нижче, вiн пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'║ться до гори Афону, стане ченцем Антонi║м, повернеться до города Ки║ва, пiсля смертi ж його назвуть святим... Нiхто в Ки║вi та навiть во║води не знають, як же вестиме князь Володимир сво║ во┐нство - Днiпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землi тиверцiв, а далi, як колись ходив князь Святослав, через Болгарiю. Володимир не йде стезею свого отця - вiн не може рушити на Вiзантiю через землю болгар - Болгарiя поневолена, скрiзь там, над Дуна║м аж до Руського моря, стоять легiони iмперi┐, вiн не може стати на прю з iмператорами на чужiй землi. "Колись, - дума║ князь Володимир, - може, знову зiллються шляхи болгар i русiв, нинi ж ми роз'║днанi, кожна з наших земель самотуж бореться за сво║ майбутн║ й щастя, мушу стати супроти Вiзантi┐ один, наша перемога надасть сили й болгарам..." Через це вирiшу║ Володимир боротись з ромеями на древнiй слов'янськiй землi, на берегах рiдного Руського моря, готу║ться зробити удар на город Херсонес у Клiматах. 2 Ранньо┐ весни, тiльки скресли льоди й виповнився, як чаша, Днiпро, вiд берегiв Почайни вируша║ двiстi лодiй-насадiв, на кожнiй з них тридцять-сорок во┐в, на переднiй ┐де з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похiд сина Мстислава. Ще ранiше князь посила║ в поле за Днiпро кiнну дружину з чотирьох тисяч вершникiв на чолi з во║водою Вовчим Хвостом, велить ┐й ┐хати Соляним шляхом на пiвдень, ждати його над порогами. Серед цих во┐в були й тi, що недавно ходили до Вiзантi┐ й бились пiд Абiдосом, вони палали вiд помсти, хотiли розплатитись за кров i кривду. З во┐нством ┐хало на цей раз чимало людей, що не носили збро┐, - бояр з Гори, мужiв нарочитих вiд земель, купцiв, - князь Володимир не тiльки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, вiру, - вiн хотiв мати бiля себе порадникiв, силу, що пiдпирала княжий стiл. Лодi┐ швидко пливли Днiпром, ще швидше мчали в полi Соляним шляхом вершники, вони ждали князя бiля Неяситi, допомогли переволочити найбiльшi насади мимо порогiв. Там, на лiвому березi Днiпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам по┐хав з старшою дружиною на острiв Григорiя* (*Острiв Григорiя - нинi Хортиця.), де в давноминулi роки во┐, що рушали вниз по Днiпру й далi в Руське море, складали пiд священним дубом жертву богам, просили ┐х дарувати перемогу. Оточений во║водами й тисяцькими, вiн пiднявся крутою стежкою на скелi острова, зупинився пiд дубом, посадженим руками предкiв триста, а може, й усi п'ятсот лiт тому. На дубi бринiло свiже зелене листя, але багато гiлок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому свiтi все розвива║ться, росте, а потiм старi║ться й помира║, - священний дуб на островi Григорiя пiсля довгих лiт наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Днiпром, пiд бездонним небом, що були вiчнi. I, може, через те, що старезний дуб помирав, може, i це, либонь, вiрнiше, через те, що вмирало старе в людях i народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела вiд Днiпра до дуба, на гiллях його висiли зотлiлi рушники, iржавi, погнутi мечi, бiля стовбура в густiй травi бiлiли костi тварин - це були слiди давнiх жертв, але нових уже нiхто не приносив. Князь Володимир також при┐хав на острiв не для того, щоб принести жертву. Постоявши пiд дубом, вiн пройшов до рiжка острова, де височiла насипана множеством рук могила, - тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темно┐ ночi рубався з печенiгами, тут вiн помер, во┐ ж вiддали останню погребову почесть - спалили в лодi┐ його тiло. Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом i во║водами перед могилою, на якiй зеленiла трава, всiма барвами грали квiти. Усi вони мовчали, тихо було навкруг, тiльки жайворони десь високо вгорi розливали бесконечну й трохи смутну пiсню. - Буде так! - сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. - Ми йдемо супроти Вiзантi┐ на справедливу сiчу, помститись за тих, що загинули вiд рук роме┐в, утвердити новий закон i нове життя. Ти, во║водо Вовчий Хвiст, веди вершникiв полем до Хозарсько┐ переправи, там рушай у Клiмати й пiдступай зi сходу до города Херсонеса, ми, во║води, ┐демо Днiпром, а далi й Руським морем, щоб налетiти на Херсонес з пiвночi й заходу. Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортицi, вiн дивиться на Днiпро, лiвий берег, туди ж дивиться й дружина. Перед ┐хнiми очима стелиться безмежне поле, по ньому в'║ться гостинець - шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабiч гостинця, скiльки не глянь, могили й могили. Так було всюди, де вони проходили, - над полуденними ┐┐ шляхами, де руськi люди бились з множеством орд i всякою навалою, з давнiх-давен височiли, пiзнiше притерлись, а часом були вже й розоранi могили предкiв наших, що поклали голови за Русь. Дивлячись на цi могили, князь Володимир думав про минувшину, сучаснiсть свою i майбутн║, що в його уявi було чимсь ║диним, бо майбутн║ завжди перетворю║ться в сучаснiсть, сучаснiсть неминуче й дуже швидко, як людський вiк, ста║ минулим, i тiльки минувшина вiчна - мертва, але завжди жива, вона сто┐ть на сторожi швидкоплинного свiту... - Рiдна земля! - каже князь Володимир. - Будемо берегти ┐┐ скрiзь i всюди. Вiн кладе руку на плече сина Мстислава. - Ми йдемо, - продовжу║ Володимир, - на Херсонес i ще не зна║мо, що нас там жде. Вiрю, вiзьмемо город, будемо звiдти говорити з iмператорами. Проте, сидячи в Херсонесi, хочу почувати себе твердо, мiцно. Ти ┐дь суходолом до Тмутараканi, сину мiй Мстиславе, - то Руська земля, доки там сидимо - греки в Клiматах зав'язанi, як у мiшку. Буть тобi, сину Мстиславе, князем Тмутараканi, стережи звiдти вiйсько мо║ в Клiматах, буде потреба - покличу, iди в помiч. - Спасибi, отче! - подякував новий князь Тмутараканi Мстислав. - Сидячи в Тмутараканi, стерегтиму тебе, вiйсько, всю Русь. Вiн вийма║ з пiхов меч. Цiлу║ холодне лезо, на якому гра║ промiння. Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темнi вусики, пушок на пiдборiддi. От i прийшов час розлучитись iз одним з синiв - чи ж доведеться йому ще бачити його? Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схiд, до Сурожського моря. Увесь день во┐ оглядали лодi┐, забивали конопаттю щiлини в днищах, готували вiтрила, снастi, укотi. Раннього вечора, тiльки стемнiло, лягли спати - починалась остання нiч, коли можна було на дозвiллi вiдпочити перед далеким i важким походом - Днiпром до Олеш'я й далi морем. Нiч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Днiпром просiявся дощик, але вiн так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвiялись, темна гряда ┐х висiла тiльки над пониззям. На лодiях тут-там чулись розмови, десь народилась у темрявi, покотилась над плесом тужна пiсня, понад берегом i вище, на кручах, згасали вогнища, в полi на конях, вище ж i нижче вiд стану на насадах стала на чотi сторожа. I раптом у тишi пролунав один голос, до якого при║днався другий, третiй: - Дивiться,