полками стояв у цей час над рiкою Струмою, на перевалах, бiля Рили, Радомира, щоб загородити шлях ромеям, якщо вони завернуть вiд Троянових ворiт. Проте трапилось неймовiрне - легiони iмператора Василя проминули Трояновi ворота, рушили понад Iскером на Средець, дiйшли до фортецi Стопонiона. Саму┐л не розумiв, як це сталось, боявся, що вiйська Аарона не стримали ворожо┐ навали, пролили бiля Троянових ворiт багато кровi й вiдступили, i тому чимдужче поспiшав на помiч брату. Страшний i безжальний був удар Саму┐ла бiля фортецi Стопонiона, розлюченi болгари перебили безлiч кiнноти й пiшого вiйська, захопили навiть шатро iмператора Василя, в якому були всi його регалi┐. Саму┐л стояв у цьому шатрi, дивився на регалi┐, взяв зi столу й став читати листи до iмператора Василя, написанi знайомою рукою... Спочатку Саму┐л не повiрив сво┐м очам, нi, це, либонь, не та рука... Мов вихор, летiв у горах Родопських Саму┐л, високi скелi й темнi ущелини зустрiчали й проводжали його, чорне обличчя було в Шишмана. З ним разом мчали боляри й бо┐ли, по праву руку скакав на конi син Гаври┐л, попереду i слiдом за ними ┐хала численна дружина, - так вони далеко обминули Витош, опинились на околицях Средця. Але у Средцi в палацi Саму┐л не застав брата Аарона, тут був тiльки син його Iоанн, батько ж його й жона були нiбито в новому палацi в Розметаницi. Саму┐л Шишман знав, що ма║ статись у Розметаницi, вiн не хотiв, щоб син Гаври┐л був свiдком його розмови з Аароном, а, крiм того, хотiв, щоб хтось з рiдних людей стерiг у Средцi сина Аарона Iоанна. Через це вiн сказав синовi: - Ти залиша║шся в Средцi разом з мо┐ми воями, жди мене тут i стережи як зiницю ока Iоанна. - А чому стерегти? - запитав Гаври┐л. - Я тобi пiзнiше про все скажу, сину! У Розметаницi Саму┐л ледь застиг Аарона, - той збирався нiбито ┐хати в Средець, але запряженi, навантаженi всяким добром колимаги, якi стояли серед двору, свiдчили, що вiн збирався ┐хати зовсiм в iнший бiк. Блiдий, без кровинки в обличчi, говорив Саму┐л з Аароном. - Що ж, брате, ти замислив? I чи брат ти менi пiсля цього? - Не вiдаю, про що ти говориш, - вдаючи, що вiн нiчого не розумi║, вiдповiв Аарон. - Не вiда║ш? Тодi читай! I Саму┐л вийняв з кишенi, дав Аарону грамоту на пергаментi... Аарон узяв ┐┐, почав читати, але одразу ж випустив з рук... Це була написана ним самим грамота до Василя, в якiй вiн дякував iмператору за те, що той визнав його царем Болгарi┐ i згоден вiддати за сина Аарона Iоанна сестру свою Анну, у кiнцi ж грамоти Аарон писав, що згоден вiдкрити легiонам Трояновi ворота... - Прочитав? - запитав його тодi Саму┐л. - Не розумiю! - крикнув Аарон. Саму┐л болiсно засмiявся: - Не розумi║ш, як ця грамота потрапила до мене... Вiдповiм: ти думав, що будеш сватом iмператора роме┐в i царем болгар, але забув, що болгари не хотять мати над собою iмператорiв роме┐в, а тебе царем сво┐м... Горе Болгарi┐ й горе нам, Шишманам, бо ти - старший з синiв Миколи Шишмана - зганьбив чесне iм'я батька твого Миколи, матерi Рейсами й братiв сво┐х... - Брате Саму┐ле! - впав Аарон на колiна. - То ║ правда, я писав цю грамоту, не знав, що творю, - винна жона моя, митрополит севастiйський, що при┐жджав до мене вiд iмператорiв... Я й так покараний, iмператори й ┐хнiй митрополит мене обдурили, скривдили... - Чим же тебе обдурили iмператори i митрополит? - Митрополит привiз у жони сину мо║му Iоанну не сестру iмператорiв Анну, а якусь гулящу дiвку з Константинополя, за що ми ┐┐ вбили, а митрополита спалили... Змилуйся, брате! - Нi, вiднинi ти менi вже не брат, - суворо промовив Саму┐л i звернувся до сво┐х боляр i бо┐лiв: - Як будете судити зрадникiв Болгарi┐ Аарона, жону його, сина?.. - Да приймуть смерть! - пролунала одностайна вiдповiдь. Во┐ схопили Аарона й повели в двiр, де вже стояла зв'язана жона Варвара. А в цей час у Средцi Гаври┐л довго розмовляв з сво┐м двоюрiдним братом Iоанном, який говорив, що бо┐ться, аби не покарали батька, пожалiв його, велiв осiдлати двох коней, ви┐хав з Iоанном за город... Блiдий, переляканий Iоанн попрощався з Гаври┐лом, як з братом, обняв, поцiлував. - пдь швидше! - велiв Гаври┐л. I Iоанн ударив коня, помчав у гори. Гаври┐л не знав i не мiг знати, що промине багато лiт i цей його брат у злобi сво┐й уб'║ його, жону, ослiпить сина... 4 Iмператору Василевi важко було отямитись пiсля поразки в Родопах - чорний вiд страху повернувся вiн звiдти до Константинополя, висох, ходив як тiнь, вночi йому снились i снились ущелина в горах, мечi болгар, кров. Проте не тiльки болгар боявся тепер василевс Вiзантi┐, вiн нагадував звiра, якого заганяють у пастку, навкруг нього й iмперi┐ затягувався зашморг. У Малiй Азi┐ був розбитий Вард Склiр - вiн сидiв у в'язницi арабських емiрiв, - перемiг Вард Фока. Вард Фока ждав... Тепер це вже був не чернець з Хiосу, - доместик схол, призначений самим iмператором Василем, полководець, що перемiг лютого ворога iмперi┐ Склiра, небiж вбитого iмператора Никифора Фоки мав право на найвищу нагороду, хотiв повернутись до Константинополя, стати на чолi всiх вiйськ iмперi┐, зайняти мiсце в синклiтi. Може бути, що Вард Фока вдовольнився б цим, може, став би вiрно служити iмператору Василевi та ще був би коханцем Феофано - матерi iмператора, - це ж вона, як знав Вард, вирвала його з келi┐ монастиря, вона, як вiдчував Вард, ждала його в столицi. Але марно сподiвався Вард Фока - iмператор Василь розумi║, кого вiн випустив з неволi, i тому не тiльки не дозволя║ йому при┐хати до Константинополя, а уперто, i то не раз, велить залишатись у Малiй Азi┐, стояти на сторожi непокiрних земель, мечем iмперi┐ висiти над Вiрменi║ю, Грузi║ю, створювати загрозу арабським емiрам, багдадському халiфату. I сталось те, що повинно було статись, - Варда Фоку оточують найбагатшi особи iмперi┐, що втекли з Константинополя, служили Склiру, а нинi служать йому, вони, жадаючи помститить Василевi, пiдбурюють його йти з легiонами на Константинополь, сам Вард Фока налагоджу║ добрi стосунки з Вiрменi║ю й Грузi║ю, з арабськими емiрами Мартирополя, Амiди й Хорбота, з багдадськими халiфами. У Вiрменi┐ в будинку квстафiя Мела┐на - родича Никифора Фоки - збираються вiзантiйськi динати, вiрменськi iшхани, вони урочисто проголошують Варда Фоку iмператором Вiзантi┐, вiн одяга║ корону, червоне корзно. Пiд рукою Варда кращi легiони iмперi┐, десять тисяч грузин, яких мепет-мепе Давид за проханням iмператора Василя й матерi його Феофано посилав колись Варду Фоцi, щоб розбити Склiра й тим допомогти iмператору Василевi, - цi самi десять тисяч грузин за наказом Давида будуть служити Варду Фоцi, щоб iти на Константинополь, скинути з трону Василя... Вард Фока зна║, що боротьба з Константинополем буде нелегка, розумi║, що покладатись на сво┐х спiльникiв - арабiв, грузин i вiрмен - не доводиться: якщо вiн стане iмператором Вiзантi┐, тi одразу перекинуться до ворогiв, за спиною в нього лиша║ться ще один iмператор - Вард Склiр, що сидить у в'язницi. Вiн домовля║ться з емiрами, що хоче мати Склiра полководцем, запрошу║ його до себе, почина║ переговори, але так i не закiнчу║ ┐х - кида║ Варда Склiра i брата його, патрикiя Петра, у в'язницю. А тодi Вард Фока вируша║ на пiвнiч, до столицi, - перед ним Сiрiя й Месопотамiя, Коломея й Каппадокiя, Пафлагонiя й Оптiмати - багато фем iмперi┐ але там нiхто не стане супроти Фоки, навпаки, до нього при║днаються новi легiони, з пiвдня на Константинополь наступа║ грiзна, страшна, гаряча, як аравiйськi вiтри, сила... Втративши батька, двох братiв, покаравши власним мечем зрадника Аарона, комiт Саму┐л уже нiкому не вiрить, вiн поклада║ться тiльки на себе й во┐нство. Вiн зна║, що iмперiя пережива║ важкi днi, йому вiдомо, що Вард Фока оголосив себе у далекiй Вiзантi┐ iмператором i збира║ться в похiд на Константинополь. I Саму┐л вируша║ проти Вiзантi┐ - пiсля розгрому во┐нства iмператора Василя бiля Средця болгари виходять з Родопiв, стоять недалеко вiд Адрiанополя, загрожують столицi iмперi┐, сам Саму┐л веде сво┐ полки на захiд, бере городи Драч i Леш на березi Адрiатичного моря, поверта║ на пiвдень, захоплю║ Вер, переходить рiку Вардар, з'явля║ться на околицях Сопунi, над Егейським морем. Так ще один меч нависа║ над Константинополем, меч Пiвночi, вал з полудня йде проти валу з пiвночi, а коли вони зiллються - впаде Константинополь, загине Вiзантiя. Уночi на небi з'явля║ться комета, вона висить над обрi║м, нагадуючи гострий спис з довгим i широким хвостом. У Константинополi на стiнах будинкiв i на гробницях чиясь невiдома рука пише: "Вгорi комета палить свiт, внизу роме┐в нищить комiт..." Чорна хмара збира║ться й на заходi - у Пiвденнiй Iталi┐ Вiзантiя ма║ клаптик суходолу над Середземним морем - Апулiю й Калабрiю, але з пiвночi ┐м загрожу║ нiмецький iмператор Оттон, з пiвдня на цi феми налiтають i налiтають араби з острова Сiцiлi┐. Кiльце замика║ться. Вiзантiя зi всiх бокiв оточена ворогами, вони наступають на не┐, нiколи, нiколи ще iмперiя не переживала таких днiв, життя, iснування, майбутн║ ┐┐ висить на однiй тонкiй волосинцi. Тривога, неспокiй, страх охоплюють Константинополь. Мала Азiя почина║ться одразу за Босфором - там веде легiони Вард Фока, загони болгар блукають бiля пiвнiчних околиць города, у Середземному морi - на Сiцiлi┐, Крiтi, Кiпрi - чатують араби. Через те що Мала Азiя й пiвденнi феми Вiзантi┐ в Iталi┐ одрiзанi вiд столицi, а Еллада, Пелопоннес, Фракiя й Македонiя захопленi болгарами, в Константинополь припиня║ться довiз хлiба, почина║ться голод, а слiдом за ним мори, хвороби. Населення столицi доведене до одчаю - крадiжки, грабунки, вбивства вiдбуваються тепер серед бiлого дня, iмператор Василь не залиша║ нiколи Великого палацу, безсмертнi день i нiч охороняють його. кдиним куточком iмперi┐, де в цей час спокiйно, ║ Клiмати - тiльки звiдти надходить до столицi хлiб, сiль, риба, вино. Але за Клiматами лежить Русь, крий боже, вона з'║дна║ться з болгарами. Комета все висить у небi, над Константинополем прокочуються смалкi, гарячi вiтри, на кладовища везуть i везуть мертвих, живi не знають, що з ними буде завтра. Невiдома рука пише далi й далi на пам'ятниках i гробницях : "Меч роздiля║, на жаль, ║динi колись родини й членiв ┐х, батько хоче вбити сво┐х синiв, вони ж бруднять сво┐ руки батькiвською кров'ю, i, горе нам, горе, брат пiдносить сокиру над грудьми свого ж брата... А ти, город василевсiв, Вiзантiон, скажи, до чого ти дiйшов - город щастя в минулому, город нещастя нинi?! Чому сталось так, що ти тремтиш щоденно? Чи не буде, зрештою, так, що поваляться тво┐ ж пiдмурки? Адже дiти, якi виростали в тво┐х обiймах, однi стали здобиччю меча в битвах, iншi залишили сво┐ палаци й довiку змушенi жити, зата┐вши подих, на пустельних островах, в ущелинах i мiж скелями... Затьмарилось сонце, зник блиск мiсяця... ...Бачу безумну юрбу синiв Амалiка, що зупиня║ на кожному кроцi мандрiвникiв, вирива║ у голодного останнiй шматок хлiба, забира║ все майно, чую стогiн i плач чоловiкiв, жiнок i дiтей, що пiдносять д'горi сво┐ руки... ...Бачу те, що хвилю║ мене до слiз, - ниви, що потрiскались вiд страхiтливо┐ посухи, колос, що зав'яв i поник, нiби вiн мертвий, рата┐ ж, що схилились у трудах над землею, кажуть: "Загинула надiя, марно пропала наша праця, все загиба║, все горить... Хто заплатить за нас всi борги? Хто годуватиме наших жон i дiтей? Хто вiддасть податки й iншi повинностi в казну кесареву? Нi, нiхто! Так чого ж ти ждеш, земле, вiзьми вже краще разом з порожнiм колосом i нас - ми не можемо далi терпiти голод, ми готовi, - краще вже швидкий кiнець..."* (*Вiршi Iоанна Геометра (грецький поет Х столiття)) 5 Сли iмператора Василя в Ки║вi? Це важко було зрозумiти - Днiпро скувала крига, снiгом засипало всi шляхи на захiд i полудень, що ведуть у Вiзантiю, але, незважаючи нi на що, василiки пробились крiзь морози й вiхоли, вони зупинились на Подолi в домi купця-гречина Феодора, просять Володимира говорити з ними. Князь призначив годину, щоб говорити з василiками, - в другий день тижня, на свiтаннi, в Золотiй палатi, велiв прийти туди небагатьом боярам i во║водам, мужам лiпшим i старцям, - князь не хотiв вiддавати слам яко┐сь особливо┐ шани: ║, либонь, кричуща потреба в iмператорiв, якщо прислали слiв узимку, вiд роме┐в можна всього ждати. Так i було. У вiвторок задовго до свiтання князь вийшов з сво┐х поко┐в у Золоту палату, там уже зiбрались покликанi ним во║води, бояри, мужi, - у теремi було холоднувато, й вони одягли пiдбитi хутром чоботи, кожушки, - коли князь увiйшов, вони низько вклонились йому. Князь сiв на сво║му столi пiд знаменами, мужi стали попiд стiнами, дворяни ходили й оправляли свiчi. Василiки зайшли до палати з острахом - у Константинополi вони наслухались багато жахiв про незнану Руську землю, але, побачивши невелике зборище людей, князя, що сидiв у простому темному платнi на помостi, посмiливiшали, попрямували один за одним до помосту, там стали в ряд, низько вклонились. - Вiд iмператорiв Васпля й Костянтина василiки, - через толковинiв почали вони, - прибули, щоб засвiдчити любов i дружбу межи нами... Як себе почува║ князь Володимир i його родина? - Спасибi iмператорам Василевi й Костянтину за любов i дружбу, - вiдповiв Володимир, - скажiть ┐м, що я й моя родина почува║мо себе добре. Як же ┐халось вам, василiки, в далекiй дорозi? - Дяку║мо, княже, ┐хали ми швидко, й у тво┐х землях приймали нас гостинно, але холодно нинi на Русi, мерзли вельми... Мерзли вони, правда, не тiльки в дорозi - сюди, в Золоту палату, з'явились у холодних одягах - темних шовкових рясах, хламидах, сандалiях, через що аж посинiли, тремтiли. - Що поробиш? - князь подивився на замерзлi вiкна. - Зима на Русi сувора, зла... У Константинополi, либонь, i зараз тепло? - Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче... Слуги, що прибули з василiками, внесли тим часом дари вiд iмператорiв, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя. Князь Володимир подякував за дари, проте розумiв, що не тiльки це привело в зимову пору до Ки║ва слiв ромейських. Вони й самi почали: - Iмператори велiли сказати, що, утверждаючи ряди давнi, бажають любовi й дружби з Руссю. - Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Вiзантi║ю. - Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землi Корсунськiй або в iнших городах над Понтом Евксiнським вчиниться брань i руський князь попросить у нас во┐в, то iмператори дадуть йому скiльки треба, i нехай вою║...* (*Василiки посилались на договiр Iгоря 945 року.) - Я читав ряди князiв наших, Русь нiколи не просила помочi в iмператорiв роме┐в. - Зате iмператор Василь просить нинi тако┐ помочi в руського князя. - Iмператор Василь просить мене дати во┐в? - Так, княже, iмператор Василь просить тебе дати йому в помiч шiсть тисяч во┐в. - Для чого? Василiки розповiли, що в iмперi┐ неспокiйно, бо в Малiй Азi┐ пiдняли повстання й оголосили себе iмператорами небiж покiйного iмператора Никифора Вард i полководець Склiр. - Цi самозванцi-iмператори спираються на вiрмен i арабiв, вони ведуть на Константинополь тисячi грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт - Вiзантi┐ буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю. - Я вислухав вас, василiки, але не можу дати зараз вiдповiдi, мушу радитись з дружиною сво║ю, - сказав Володимир. Чи повiрив на цей раз князь Володимир василiкам роме┐в? Нi, вiн не вiрив ┐м, не мiг вiрити. Володимир розумiв, що над Вiзантi║ю нависла смертельна загроза - поразка iмператора Василя в Малiй Азi┐ була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарiя - досить iскри в Малiй Азi┐, i вона також встане, збере останнi сво┐ сили, пiде проти Вiзантi┐. Нема║ згоди в iмператора Василя й з нiмецькими iмператорами; якби вiн хоч трохи надiявся на Оттона, то не послав би сво┐х василiкiв до Ки║ва; Нiмецька iмперiя прита┐лась i жде, досить iмператору Василевi програти битву в Малiй Азi┐, Оттон пiде на Константинополь, разом з ним рушать i роздеруть на шмаття Вiзантiю Угорщина, Чехiя, Польща. Коли б князь Володимир знав, що Болгарiя вже пiдводиться, збира║ сво┐ сили, почина║ з Вiзантi║ю останню битву, коли б вiн знав, що Нiмеччина пiсля поразок у битвах з слов'янськими племенами над Варязьким морем i жорстоких бо┐в у Пiвденнiй Iталi┐ облива║ться й стiка║ кров'ю, коли б вiн зрозумiв, що Польща, Чехiя, Угорщина тiльки й мрiють скинути ярмо Нiмецько┐ iмперi┐, вiн, маючи велику дружину й помiч усiх земель Русi, смiливо пiшов би до берегiв Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останнiй i рiшучий удар по Вiзантi┐. Пiзнiше досить було йому кинути клич у землi, щоб руськi люди йшли проти Вiзантi┐, i вони стали пiд його знамена, рушили на роме┐в, били ┐х i розбили. Слухаючи василiкiв iмператора Василя, князь Володимир стояв перед та║мничим, невiдомим свiтом, у якому народжувались i зникали племена, землi, iмперi┐, вiн однаково ненавидiв Схiдну Римську iмперiю i нову Нiмецьку iмперiю, перед ним були ворожi Схiд, Полудень, Захiд, у цьому тривожному, розбурханому морi вiн думав i дбав про Русь. Через це князь Володимир вирiшив утвердити мир i дружбу мiж Вiзантi║ю й Руссю, але помочi давати ┐й не хотiв. Василiки пiшли. Бояри й во║води, що були в Золотiй палатi, прикипiвши до вiкон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях. - Туго зараз iмператорам, аще доводиться серед зими посилати василiкiв у Русь, - хижо засмiявся Воротислав - верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Вiзантi┐. - Як журавлi, витягають ноги з снiгу, захрясли. Бiда - зима! Ха-ха-ха!!! Князь Володимир посмiхнувся - суворий смiх у боярина, але справедливий, - роме┐ захрясли, i не тiльки в Ки║вi - у себе, на батькiвщинi. У палатi потеплiшало - надихали люди, сонце вже встало з-за Днiпра, надворi мороз, а промiння любаве, грi║. - Так що ж скажемо василiкам, дружино моя? - запитав князь. Перший вийшов наперед i став перед князем той же Воротислав. - У кожному дiлi користь треба мати, - сказав вiн. - Iмператори думають про сво║, руськi люди такожде дбають про себе... Ми, княже, дуже вже багато пролили кровi на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нiчого мечем не добились. Во║вода Вовчий Хвiст пiдтримав Воротислава: - I не можемо, не можемо, княже, iти на брань нинi... Золота палата шумiла, потоки рожевуватого промiння бились у стiни, грали на знаменах, доспiхах княжих. - То не дамо помочi iмператорам? - промовив князь. - Чому ж? - став суворим Воротислав. - Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з iмператорами, а не про брань. - Не розумiю, мужi мо┐, - здивувався Володимир. - Що ж ║сть мир, а що брань? I тодi вже кiлька бояр i во║вод, перебиваючи один одного, з а чали: - На брань ходили князi Олег, Iгор, Святослав - i загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно... - Мудра була княгиня Ольга - не з дружиною ┐здила до Царгорода, а з мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж, хотiла по свойству стати родичкою iмператорiв. Князя Володимира болiсно вразили цi слова, - так, його баба Ольга, вiн достеменно знав це, бувши в Константинополi, хотiла й домагалась, аби iмператор дав у жони отцю його Святославу порфiрородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось - вiн народився не вiд царiвни, а вiд рабинi Малушi. Володимир вiдповiв боярам сердито, зло: - Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нiчого з куплею-продажем, не стала родичкою iмператорiв. - Так то ж худо, худо, княже... - почулись голоси. - А чому? Говорiть, мужi! I бояри, во║води, мужi i говорили: - Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгу║мо й будемо торгувати, без того не можемо жити. - Вона не домовилась про вiру, а подивись, княже, i в городi Ки║вi, i скрiзь по Русi повно християн... - Нашi боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас i тебе? - Життя многотрудне стало, княже, ма║мо землi, а йдуть вони супроти нас, ма║мо достатки, а кругом татьба. - Не токмо ми, а й ницi люди обертаються до Хрис-та - якщо не на землi, то на небi буде лiпше... Христос утвержда║ багатого й бiдного, перед ним усi рiвнi, а по смертi дасть рай. - Бачив я iкону грецьку, - гiрко посмiхнувся Володимир, - добро тим, що сидять одесну бога, горе тим, що в ге║нi вогненнiй. - Суди справедливо, княже... Це була, власне, не перша така розмова з боярами й во║водами - князь Володимир сам бачив, знав, що старi закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогнi, не кладуть жертви, на Горi, в городi Ки║вi i скрiзь на Русi люди шукають ново┐ вiри - багатий, щоб ствердити сво┐ права, бiдний, щоб вiрити в будь-що, хоч i в рай. А хiба сам вiн не думав про це, коли ходив у далекi походи, спав просто неба, дивився на землю й та║мниче небо, думав про себе й множество людей?! До нього й приходили благовiсники, проповiдники, вчителi iнших вiр: священики папи римського, мулли чорних булгар, що вiрили в Магомета, на ру┐нах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребi Iйохонаном Бен-Зака║м* (*Iйохонан Бен-Закай - син справедливостi (др.-║вр.).), що всiляко хвалив i називав ║дино справедливою свою вiру. Але князь Володимир неподiльно пов'язував у сво┐й уявi вiру з життям: нелюбi були йому благовiсники папи римського, що говорили про неминучу перемогу католикiв у всьому свiтi, гидкi ропати* (*Ропати (у чорних булгар) - мечетi.) булгарськi з обмиванням тiлес, де падали ниць перед невiдомим богом, крихка вiра в хозар, що блукають по всьому свiту. "Христос освячу║ державу, князя i бояр, ницих, всiх благословля║, обiця║ рай праведникам, пекло злим", - нi, немарно вiра ця гряде в свiтi, владно вступа║ й на Русь. - Я й дружина моя, - каже князь Володимир, - думали над тим, про що просять нас iмператори роме┐в, i дамо ┐м допомогу - шiсть тисяч во┐в. Во║води Гори задоволенi, це вони обiцяли князевi зiбрати, спорядити, дати коней i зброю воям. - Але, - продовжу║ князь, - даючи допомогу Вiзантi┐, хочемо говорити й про нужди нашi та ще про те, аби мiж нами й iмперi║ю були мир, любов, дружба, дондеже свiтить сонце. Василiки, схвильованi й пiдбадьоренi таким початком розмови, слухають толковинiв, що переказують слова князя. - Ми утвержда║мо й вимага║мо, щоб iмператори твердо й несхитно блюли ряди колишнi. - Iмператори утверждають, - одноголосно сказали василiки. - За помiч нашу, яку да║мо нинi, Вiзантiя мусить дати дань: по десять гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Ки║ву. - Iмператори згоднi дати дань на во┐в i городу Ки║ву. - Мiй отець князь Святослав, - вiв далi князь Володимир, - уклав у Доростолi з iмператором Цимiсхi║м ряд, за яким i руськi, i ромейськi во┐ повиннi були залишити Болгарiю. Князь Святослав пiшов звiдти, чому ж акрити вашi нинi стоять на Дуна┐? - Вiзантiя затрималась у Болгарi┐, бо там повстання, земля вою║ з землею... - Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про сво║. - Вiзантiя пiде з Болгарi┐, - урочисто сказали василiки. Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинiв. - I про куплю нашу будемо говорити, - продовжив тодi князь Володимир, - нашi купцi мусять ходити до города Константинополя, як вашi ходять до Ки║ва i всiх городiв Русi... Ви ж ┐х не пуска║те до города, замика║те у Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по пiвста й не бiльше, ставите на ┐хнi товари сво┐ цiни, а нам прода║те що хочете i по сво┐й цiнi. Чому? Нi, пишiть: руськi купцi у Вiзантi┐, як i грецькi на Русi, ┐здять дозвiльне, мита не платять, ставлять цiни сво┐, купують що хотять, i в усьому помiч, приязненство, мiсячне* (*Мiсячне - утримання за мiсяць.) мають. Писцi рипiли гусячими перами, василiки мовчки стверджували свою згоду. - Ще хочу, - закiнчив князь Володимир, - аби Вiзантiя говорила з Руссю як рiвна з рiвними, а iмператори ┐┐ з руськими князями такожде... Ми за такi мир, любов, дружбу... РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Князь Володимир держав сво║ слово - збирав во┐в, готував ┐м коней, обоз, припас i зброю. Сльозами обливався Ки┐в. Не хотiлось, дуже не хотiлось людям, якi вже так багато пролили власно┐ кровi, знову iти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись iмператорам роме┐в. Але що знали цi люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дiтей i онукiв. Князь Володимир велить воям iти в далекий Константинополь, i вони пiдуть, щоб принести честь i славу. У цi днi нiби збiсився купець-гречин Феодор. Сам вiн - старий, немощний - ледь плентав ногами, проте ходив i ходив до князя, бував у теремах во║вод i бояр i приходив туди не з порожнiми руками... Особливо ж наполягав син купця Iоанн - цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям. У Ки║вi навiть говорили, що не Вiзантiя споряджа║ в дорогу руських во┐в, а купець Феодор. Це була правда - вiн нiчого не шкодував для руського во┐нства, а чи сво║ витрачав, чи iмператорське - хто мiг знати?! Довго думав князь над тим, кого поставити во║водою вiйська, кому вести тисячi? Во║води й бояри Гори називали кiлькох тисяцьких - Слуду, Дарiя, Нежила, що, на ┐х думку, смiливо й достойно повели б руське вiйсько у Вiзантiю. Володимир уважно ┐х слухав, велiв швидше готувати в похiд дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе ┐┐ во║вода Рубач. Це здивувало во║вод i бояр - во║вода Рубач, як це всi достеменно знали, був лютим ворогом Вiзантi┐, ходив супроти роме┐в ще з князем Святославом, привiз до Ки║ва його меч i щит, та й старий вiн був, слутий на одно око. Про все це во║води й бояри, звичайно, сказали Володимиру. Але вiн не змiнив слова, старий Рубач став головним во║водою руського во┐нства, що вирушало у Вiзантiю. Що керувало князем Володимиром, нiхто не вiдав: раз i другий увечерi Рубач приходив у княжi тереми, до пiзньо┐ ночi сидiв у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий... У кiнцi мiсяця сiчня дружина, що мала вирушати до Вiзантi┐, зiбралась бiля Перевесищанських ворiт. Перед нею був дуже далекий i важкий шлях, у чужу землю ┐хали кращi во┐ Русi, тут залишались ┐хнi жони, дiти. Во┐ рушили, затупотiли конi, зарипiли на свiжому снiжку полозки саней - довго, довго доведеться ┐м ┐хати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землi тиверцiв i уличiв, усю Болгарiю. Князь Володимир проводжав во┐в, оточений боярами й во║водами, довго стояв на узлiссi, де починалось поле, серед якого рiвною стрiчкою тягнувся шлях на пiвдень. Многi й важкi думи хвилювали душу князя Володимира. У одвiчнiй борнi з Вiзантi║ю вiн, як i давнi князi, блюдя Русь, по-новому стверджував любов i дружбу, посилав людей... Що ж готу║ ┐м доля? 2 Полки во║води Рубача швидко подолали вiдстань мiж Ки║вом i землею уличiв, бiля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарi┐ путь ┐м перетинали гiрськi рiки, незабаром побачили стiни Константинополя. Але, крiм стiн, во┐ i не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали ┐х стратиги* (*Стратиги - полководцi.) що велiли одразу ж сiдати на хеландi┐, якi стояли над берегом Золотого Рогу. Поспiшали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазiйському березi напроти Константинополя, з ним iшла величезна сила - легiони, що служили ранiше Варду Склiру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армiя вiрмен - кiнне й пiше вiйсько. Вард Фока розбив його на двi частини, одну з них, якою командували його брат Никифор i патрикiй Калокiр Дельфiн, поставив в Хрисополi* (*Хрисополь - нинi Скутарi.), сам, спираючись на легiони, якi очолював Лев Парсакутинський, зупинився на висотах Абiдоса* (*Абiдос - азiатський бiк Дарданелл.). Мав Фока й морськi сили - чимало кораблiв прийшло до нього з Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили iмператору Василевi, втекли з Золотого Рогу й при║днались до нього ще кiлька кораблiв, - всi вони стояли в протоках мiж Мармуровим i Середземним морями, готовi рушити звiдти на Константинополь. Пiзнього вечора руськi во┐ сiли на кораблi, нав'юченi були ┐хнi конi, скоро рушили, обминули пiвострiв, попрямували до протилежного берега Босфору. Цi║┐ ж ночi переправився на рiвнину перед Абiдосом i iмператор Василь з сво┐ми легiонами, iншi легiони стали в долинi перед Хрисополем, - так iмператор Василь зiбрав на скелястих берегах Мало┐ Азi┐ всi сво┐ сили, зiйшовся вiч-на-вiч з Вардом Фокою. Уночi во║вода Рубач побачився з iмператором Вiзантi┐ Василем. Це була ┐хня перша й остання зустрiч. Добратись до iмператора було нелегко: стан його оточувало множество полкiв, бiля шатра iмператора стояли плече в плече етерiоти-безсмертнi, в шатрi було чимало вiйськових начальникiв. Во║вода Рубач, старшина якого лишилась за станом i який стояв тепер один, привiтав iмператора, вклонився йому. - Я чув про тебе, хоробрий во║водо, - почав Василь, - i хотiв би бiльше поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподiвано з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати. Во║вода ║диним сво┐м оком пильно дивився на iмператора, блiде, виснажене обличчя якого, сухi стиснутi уста, довга гостра борiдка, темний одяг нагадували священика чи ченця. - Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми почнемо ┐┐ самi, сво┐ми силами, тут - пiшо й кiнно, в морi - на кораблях... Ти ж, во║водо, схова║шся в лiсi за нашим станом, комонно рушиш на поле бою, коли одержиш мо║ гасло... Полководцi зараз покажуть тобi, де ставити тво┐ тисячi, вони ж визначають, куди i як нацiлити твiй удар. Ти зрозумiв, во║водо? Во║вода Рубач багато хотiв сказати iмператору роме┐в - як важко було його полкам добитись сюди, до берегiв Мало┐ Азi┐, якi надi┐ покладають нинi на Вiзантiю князь Володимир i руськi люди... - Я хотiв говорити з тобою, василевсе, вiд iменi руського князя про ряд, мир, дружбу, - каже во║вода. Але iмператоровi, видно, не до розмов - нiч гаряча, во║вода помiтив, що у василевса навiть тремтять руки. - Коли закiнчиться битва, запрошую тебе, во║водо, до Константинополя, там у Великому палацi будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро подякую тво┐м воям. Квiтневий ранок. З узлiсся за Абiдосом видно голубi води Мармурового моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його лонi, зелений пiвострiв, на якому золотом блищали банi Софi┐, височiли стiни, дахи теремiв, сади. Скрiзь було тихо - на землi, в морi; тiльки зграя воронiв з криком перетинала Босфор, ширяючи в повiтрi, прямувала до рiвнини за Абiдосом, бiля Хрисополя. Ворони летiли немарне - там, бiля Абiдоса, вже стали легiони, що переправились сюди з Константинополя, й тi, що прийшли сюди з пустель Мало┐ Азi┐, стан стояв проти стану й бiля Хрисополя, двi темнi армади кораблiв прита┐лись у берегах Мармурового моря: одна у горловинi проток, ще одна - на виходi з Золотого Рогу й у чорних тiснинах Босфору. Бiй почався, тiльки сонце випливло iз-за далекого Перу, вiн почався бiля Абiдоса, швидко перекинувся до Хрисополя, iз Золотого Рогу й Босфору тодi ж випливли, як морськi чудища, й стали посуватись голубими водами Мармурового моря кораблi роме┐в. Наступало вiйсько iмператора Василя, полководцi його керувались старим i однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликi сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали вiдходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже бiльшими силами, i не з чола, а з бокiв i з спини, вдарити на них, нищити й убивати. Проте полководцi iмператора забували, що малоазiйськi вiйська ведуть такi ж, як i вони, ромейськi полководцi, що повтiкали з Константинополя й тепер пiдтримали Варда Фоку; переслiдуючи легiонерiв Василя, вони не кидались урозтiч за ними, а йшли ║диною фалангою, плече в плече, не даючи змоги вiйськам Василя бити ┐х з бокiв або ж зайти в спину, i самi не раз i не два, вiдступаючи, заманювали ┐х у засади. Так тривало кiлька годин - кров'ю щедро полилась земля бiля Абiдоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морi кораблi, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зiткнулись з кораблями Варда Фоки й почали ┐х палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню. I тодi, як це звичайно бува║, почалося безумство бою - вiйська iмперi┐ й Варда Фоки, його полководцi, два iмператори - один з яких сидiв на Соломоновiм тронi в Константинополi i другий, що недавно одягнув корону у Вiрменi┐, в домi квстафiя Мела┐на, - всi вони розумiли, що перед ними одно - життя або смерть; тому, зiбравши всi сили, рушили - до загибелi або перемоги! В цьому останньому бою доля зрадила iмператоровi Василевi - кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на конi, сам вiв легiони, на чолi легiонiв ┐хав i Василь, легiони Фоки зломили вiйсько iмперi┐; iмператор Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азiя мстилась iмперi┐, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати iмператора Василя. Але помiч iмперi┐ йшла - у найстрашнiшу годину бойовища пiд Абiдосом з лiсiв за рiвниною вирвалось множество вершникiв, яких вiв одноокий, сивоусий, похилий вiком во║вода Рубач. Все сталось надзвичайно швидко - минули короткi хвилини, й руськi во┐ опинились близько вiд ратi Варда Фоки, ще якiсь хвилини - й вони врiзались у легiони; це була буря, що налетiла серед бiлого дня, грiм, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полi бою пiд Абiдосом, переможцi стали переможеними, переможенi стали ║диними господарями поля... Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легiони Фоки одбивались несамовито, майже двi тисячi руських во┐в поклали голови на чужiй гарячiй землi, сам во║вода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня. Та хiба iмператор Василь думав про це? Сп'янiлий вiд кровi, захоплений перемогою, ┐хав вiн полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросi й кровi. Вiн велить тiло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списi в Константинополi. пдучи далi, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокiра Дельфiна посадити на кiлок... А руськi во┐? Це ж вони на цей раз врятували Вiзантiю, ┐м i тiльки ┐м мусить завдячувати iмператор-чернець тим, що зберiг корону й червонi сандалi┐, втiк вiд смертi, живий. О, iмператор Василь не забува║ про руських во┐в, йому сповiстили, що ┐хнiй во║вода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полi бою, лежить двi тисячi ┐хнiх трупiв. Вiн забува║ про ряд, укладений з руським князем, про запрошення во║води Рубача до Константинополя, про все... - Я не хочу, аби руськi во┐ потрапили до Константинополя, - кривить губи iмператор Василь, - я не стану говорити з ┐хнiми во║водами... Переправити ┐х через Босфор, послати в Болгарiю... Я сказав усе. В Константинополь!. Во║вода Рубач прокинувся темно┐ ночi, довго дивився на зорi, що глибоко й дуже кволо тлiли над ним, чув тупiт коней, голоси людей, довго думав i не мiг зрозумiти, що ж з ним сталось? - Люди, во┐, де ж я? - хотiв крикнути вiн, але з уст його зiрвався ледве чутний шепiт. Саме цього шепоту хтось, либонь, i ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетiло: - Ми тут, во║водо... - Хто ви? - Безрук.. Щадило... - Дяка боговi! Де ж ми? Що сталось? - Ми, во║водо, чесно й з славою боролись пiд Хрисополем, перемогли вiйська Варда Фоки... - Скiльки полягло наших во┐в? - Двi тисячi! - О боже, боже! Довге мовчання. - Тодi... я хочу говорити з iмператором Василем... Ми зробили що могли, нехай iмператор обiця║... Везiть мене в Константинополь... - Ти, во║водо, був поранений у груди мiсяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор i послали в Болгарiю. Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нi чим було дихати, проте вiн усе перемiг, сказав: - Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж! - Ми далеко вiд нього, - долинула вiдповiдь, - нинi вночi проминули Адрiанополь, вранцi пiдемо на пiвнiч, у Родопи. - Почекайте! - промовив во║вода. - Мовчiть... Дайте менi тiльки води й вина... А я подумаю... Але во║вода не думав. Дiзнавшись про те, що сталось, вiн уже знав, що йому слiд робити, Рубач хотiв тiльки полежати в тишi, спочити, зiбрати сили. Коли почало свiтати, вiн нiбито прокинувся. - Мужi мо┐, во┐! Посадiть мене! - сказав Рубач. - Не треба, во║водо, зараз ми руша║мо в дорогу, а ти лежи, спочивай! - Нi, я вже спочив, годi, i в дорогу вам треба рушати... Тому й посадiть! Його посадили, й якусь хвилину во║вода, важко вiддихуючи, дивився перед собою. У полi свiтало, вдалинi було видно стiни города, ближче - два шляхи, один з яких iшов до темних гiр, iнший - по долинi. - Пiзнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом супроти роме┐в i перемогли ┐х. Вiн помовчав, дихати йому було важче й важче. - А тепер слухайте, - повiв далi Рубач. - Ми зробили все, що могли... Роме┐ зрадили нас, а тому iменем князiв Святослава й Володимира велю: завертайте вiд Родопiв, не йдiть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, iдiть i скажiть про все Володимиру-князевi... Отак i приходить смерть... Прощайте! Вiн хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Во┐ поклали його тiло на вiз i в сiрих туманах свiтанку завернули праворуч, до Дунаю... 3 На множество браней, захищаючи рiдну землю й людей ┐┐, ходила Русь, - лiтописець временних тих лiт, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому свiт i намагаючись пiдняти запону над майбутнiм, писав на пергаментi, що бранi були прежде отцiв наших, бранi будуть пiсля нас, свiт сто┐ть на бранi. Проте той же лiтописець i ми також зна║мо, що, одбиваючи землi, ворогуючи з загарбниками, люди руськi завжди повертались з поля бою переможцями, нiколи не схиляли голiв перед ворогом. Тим-то подi┐, що стались у далекому Абiдосi, у Вiзантi┐, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний свiт - це ж руськi во┐ врятували Вiзантiю, це ж вони були переможцями на полi бою, але що зробила Вiзантiя з ними? Город Ки┐в ждав з походу сво┐х во┐в - там були отцi, сини, брати многих i многих киян: во║вод i бояр, ремiсничого передграддя, земельного Подолу, холопсько┐ Оболонi, - ┐х iшло багато на брань, всi вони були мiцнi, дужi, ┐х вела вперед звитяга й надiя. I вже в Ки║вi всi очi прогледiли, ждучи во┐в з походу, - днi iдуть, тижнi, мiсяцi, а ┐х все нема║ й нема║. Сторожа на стiнах стояла - дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не ┐хав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились нашi во┐? Нарештi в Ки║вi почули, що во┐ iдуть додому, - ┐х бачили в землi уличiв i тиверцiв, за городом Пересiченим вони перейшли Днiстер, позад них лишився Гнилий Тiскот i Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росi. I тiльки одно дивувало киян - про во┐в руських, якi повертаються з Вiзантi┐ до Ки║ва, повiдають випадковi подорожани, купцi, за┐жджi гостi, чому ж самi вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гiнцiв? Коли во┐ проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Ки┐в вийшов за стiни, став над Червенським шляхом, ждав... Був пекучий, задушливий день. У небi нi хмаринки. Поле сяяло до самого обрiю. Тихо. Вгорi дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники. Руда хмаринка куряви встала на пiвднi, вона все росла й росла. Що ж сталось? Во┐в руських iшло в похiд множество, вони ┐хали, мчали на баских конях, були мiцнi й дужi. Нинi в полi iдуть пiшо во┐, на них убогi вретища, за ними не тягнеться на довгi поприща обоз, вони посуваються так повiльно. Напе